Образ маші та швабрина з капітанської доньки. Капітанська дочка характеристика образу швабрин Олександр Іванович —

Швабрін Олексій Іванович

КАПІТАНСЬКА ДОНЬКА
Роман (1836)

»Швабрін Олексій Іванович – дворянин, антагоніст головного героя повісті Гриньова. Задумавши роман (повість) з доби пугачевского бунту, пов'язаний жанрової традицією з «шотландськими романами» У. Скотта, де герой виявляється між двома таборами, «бунтівників» і «підкорювачів», Пушкін спочатку вагався, кого поставити у центр розповіді. Чи то, як це було в «Дубровському», дворянина, який перейшов на бік селян (тут прототипом міг стати дворянин-пугачівець Шванвіч). Чи то пугачівського бранця, який зумів бігти. Зрештою Пушкін хіба що «розділив» історичного героя надвоє, розподілив на дві сюжетні ролі. Одна з них дісталася Гриньову, інша - Ш.

Ш. смаглявий, некрасив собою, жвавий; служить у Білогірській фортеці п'ятий рік; сюди переведено за «смертовбивство» (на дуелі заколов поручика). Сама собою ця подробиця біографії ні про що не говорить; так само як ні про що не говорить зневажливість Ш. (під час першої зустрічі з Гриньовим він описує білогірців дуже глузливо). Усе це типові риси романного образу молодого офіцера; до певного часу Ш. не випадає з традиційної схеми; незвична для цього типу літературного героя лише його «інтелектуальність» (Ш., безсумнівно, освіченіший за Гриньова; він був навіть знайомий з В. К. Тредьяковським). Коли він їдко відгукується про віршики закоханого Гриньова, це відповідає стереотипу і змушує читача насторожитися. Лише коли він із «пекельною усмішкою» пропонує Гриньову подарувати його коханій, дочці тутешнього коменданта Марії Іванівні, замість любовної пісеньки сережки («знаю з досвіду її вдачу та звичай») — це наводить на думку про його душевну безчестя. Незабаром стає відомо, що Ш. колись сватався до Марії Іванівни і отримав відмову (а значить, його відгуки про неї як про досконалу дурну суть помста; дворянин, що мстить жінці, - негідник).

Під час нічної дуелі, на яку викликає його Гриньов, ображений відгуком про Машу, Ш. завдає удару шпагою в ту мить, коли противник озирається на несподіваний поклик слуги. Формально це удар у груди, але по суті – у спину суперника, який не збирається тікати, – підлий удар. Потім у читача з'являються найсерйозніші підстави запідозрити Ш. у таємному доносі батькам Гриньова про поєдинок (завдяки чому батько забороняє синові і думати про шлюб із Марією Іванівною). Повна втрата уявлень про честь визначає і соціальну зраду Ш. Як тільки фортеця дістається Пугачову, він переходить на бік бунтівників, стає одним із їхніх командирів і силою намагається схилити до союзу Машу, яка живе під виглядом племінниці у тутешньої попаді. Кульмінаційний пункт «швабринської» лінії сюжету — сцена, коли в фортеці з'являється розгніваний Пугачов, який дізнався від Гриньова, що Ш. утримує дівчину: дворянин валяється в ногах у козака-втікача. Підлість обертається ганьбою.

Закінчує Ш. тим, що, потрапивши до рук урядових військ, вказує на Гриньова як на пугачівця-зрадника; тільки простодушність головного героя заважає здогадатися, що Ш. замовчує на допиті про Марію Іванівну лише тому, що боїться її свідчення на користь Гриньова, а не тому, що хоче вберегти її від неприємностей. (Ніщо не завадило Ш. у хвилину особистої небезпеки відкрити Пугачову її таємницю і поставити під смертельний удар - і саму дочку повішеного коменданта, і попадю, що приховала дворянку.)

Зображати такого «нерухомого» героя (за всієї важливості його постаті, що відтіняє і врівноважує образ Гриньова), нецікаво. Тому Пушкін часто вдається до прийому непрямого оповідання: сам Ш. залишається поза рамками оповідання, читач дізнається про нього з розмов інших персонажів.

Всі характеристики по алфавіту:

Образ Швабрина в повісті дуже опукло змальований, він залишає жодних білих плям, можливостей «додумати, дописати» його біографію. Детальна характеристика Швабрина дається на момент прибуття Гриньова на службу. «Офіцер невисокого зросту, з обличчям смаглявим і чудово негарним, але надзвичайно живим». Він ніби радий новому товаришеві. «Учора я дізнався про ваш приїзд; бажання побачити нарешті людське обличчя так опанувало мене, що я не витерпів».

Олексій Іванович – освічений молодик, який знає мови, вільнодумець, з невеликим послужним списком поручика, зі своїми власними уявленнями про добро і зло. Йому здається, що він не робить нічого особливого, але, домагаючись розташування Маші, переступає межу порядності та розсудливості. Яка, скажіть, дівчина піде заміж за людину, яка погрожує взяти її силою?

Швабрін засланий у віддалений гарнізон за запальну вдачу та участь у дуелях. Незабаром він побачить у Гриньові суперника за серце Маші, зважиться на те, щоб обмовити її. Але він не чекає такої відсічі. Конфлікт наростає, він закінчиться дуеллю та важким пораненням Петра.

Подальша поведінка потерпілого фіаско на особистому, любовному фронті не виходить із заданих рамок. У найважчий, кульмінаційний момент розповіді Швабрін зраджує коменданта фортеці, перекинувшись на бік Пугачова. Таким чином, порушує присягу. Зрадник винагороджений: тепер він править у Білогірській фортеці.

Згодом Швабрін перешкоджає порятунку Маші, ще пізніше пише донос до слідчих органів про співпрацю товариша по службі з бунтівниками. Але безладні та хаотичні дії щодо вигороджування себе та очорніння вічного суперника мети не досягають: Гриньов любить і любимо, він виправданий імператрицею, а на інтригана і зрадника чекає каторга.

Значною мірою образ Швабрина в повісті Капітанська донька написаний яскравими, багато в чому «уїдливими» фарбами, що вказує на ставлення автора до такого типу людей. Негідне офіцера і чоловіка поведінка лише сильніше відтіняє шляхетність і непогрішність головного героя повісті, винагородженого за старанність, стійкість, безкорисливість.

Погоджуватися на компроміси там, де цього робити не можна, йти на угоду з совістю, шукати обхідні шляхи, писати підмітні листи, плести інтриги, тобто губити власну душу – це вибір самого Олексія. Так вважає автор, і у своїх судженнях він досить прямолінійний. Лише одного разу, наприкінці повісті, ми почуємо співчутливі нотки у промовах Петра Гриньова. Він віддасть належне підслідному у кайданах, адже на допитах той жодного разу не згадав імені Маші Миронова.

Тест з твору

Публікацію (у скороченні), спеціально для Російської Народної Лінії (за виданням: Черняєв Н.І. «Капітанська донька» Пушкіна: Іст.-крит. етюд.- М.: Унив. тип., 1897.- 207, III с. (відбиток з: Російське огляд.- 1897. -NN2-4, 8-12; 1898.- N8) підготував професор А. Д. Каплін.

Швабрін.- У нього немає нічого спільного з мелодраматичними лиходіями. – Його минуле. – Основні риси його розуму та характеру, його погляди та його ставлення до Гриньова, до Марії Іванівни, до Пугачова та до інших дійових осіб «Капітанської доньки».

Швабрін вважається зазвичай невдалим Пушкіну обличчям. Князь Одоєвський відмовлявся розуміти його; Бєлінський називав його мелодраматичним героєм. А тим часом Швабрін, і як тип, і як характер, змальований у «Капітанській дочці» з такою ж дивовижною майстерністю, як Гриньов, Миронов, Пугачов і т. д. Це в повному розумінні слова жива людина, і всі непорозуміння з приводу його пояснюються виключно тим, що Пушкін, слідуючи засвоєному їм у «Капітанській доньці» лаконізму викладу, не підказує читачеві, якими спонуканнями керується Швабрін у деяких випадках свого життя. Обов'язок критики полягає в тому, щоб з'ясувати ці спонукання і тим самим покласти край неправильному, але, на жаль, дуже поширеному погляду на Швабрина.

Між мелодраматичними героями та Швабриним немає нічого спільного. Якщо зарахувати до них Швабрина, його треба буде зарахувати до категорії про лиходіїв. Такої думки, мабуть, був і Бєлінський. Але хіба Швабрін схожий на традиційних лиходіїв західноєвропейської сцени, які дихають злочинами і наяву і уві сні мріють про те, щоб когось отруїти, задушити, занапастити і т.д. , а складний характер і істота в повному розумінні слова живе, що носить ще й риси тієї епохи, яка відтворена в «Капітанській доньці».

Швабрін молодий, «доброго прізвища і має статки». Він говорить по-французьки, знайомий із французькою літературою і, мабуть, здобув, за своїм часом, непогану освіту. Він називає Тредіаковського своїм учителем і, маючи літературний смак і деяку літературну підготовку, підсміюється з його любовних куплетів. Він служив у гвардії, до Білогірської фортеці потрапив за п'ять років до появи в ній Гриньова. Його перевели сюди за вбивство якогось офіцера на дуелі. Швабрін нічого не говорить про свої релігійні, філософські та політичні погляди, але про них можна судити з його вчинків і деяких натяків, розкиданих у романі. Швабрін належав очевидно, до наших вільнодумців минулого століття, які, під впливом Вольтера, французьких енциклопедистів і загального духу часу, засвоїли собі негативне ставлення до Церкви і до всього російського, дивилися на вимогу обов'язку і моральності, як на забобони, і взагалі дотримувалися грубо матеріалістичних поглядів. «Він і в Господа Бога не вірить», - з жахом говорить про Швабрина Василиса Єгорівна (у четвертому розділі), і вже це одне не могло не відштовхнути від нього Марії Іванівни, якій він пропонував за рік до приїзду Гриньова до Білогірської фортеці.

«Швабрін був дуже недурний, - каже Гриньов - розмова його була гостра і цікава». Маючи товариський характер і звикнувши в Петербурзі обертатися у великому світлі, він вкрай обтяжувався перебуванням у тій глушині, куди його закинула доля, зверхньо поглядав на людей, якими був оточений, і непідробно зрадів приїзду Гриньова, бо думав знайти в ньому скільки-небудь відповідного співрозмовника. та товариша. Він з першого ж разу обворожив недосвідченого юнака своєю жвавістю, своїм умінням говорити та представляти інших у карикатурному вигляді. Гриньов згодом зрозумів, що під веселістю Швабрина ховалося недобре почуття. Швабрін не щадив навіть таких невинних людей, як старі Миронови та Іван Ігнатійович. З цього, проте, випливає, що він був істинно спостережливий і добре знав людське серце.

Він був глузливий, і тільки. Розум Швабрина був неглибокий, поверховий розум, позбавлений тієї тонкощі і глибини, без яких не може бути ні далекоглядності, ні вірної оцінки своїх і чужих дій та намірів. Щоправда, Швабрін був хитрий, пронозливий і цікавий, як співрозмовник, але якби з ним зустрівся Печорін, він сміливо міг би сказати про його розум те, що говорить у «Княжне Мері» про розум Грушницького: Швабрін, як і Грушницький, був « досить гострий»; його вигадки і гостроти були часто кумедні, але ніколи не були мітки і злі, навіть у тих випадках, коли їх породжувала найпідробніша злість; він нікого не міг убити одним словом, бо не знав людей та їхніх слабких струн, займаючись цілим життям самим собою. Швабрін міг вигадати, ніби Іван Ігнатьич перебуває у зв'язку з Василисою Єгорівною і ніби Марія Іванівна торгує своїми ласками; але він, незважаючи на всю свою підступність, не вмів користуватися людьми, як знаряддям своїх цілей, не вмів підкоряти їхньому впливу, незважаючи на те, що пристрасно бажав цього; він не вмів навіть майстерно носити одягнуту на себе маску і бути в очах інших тим, чим хотів здаватися.

Ось чому він і потрапляв постійно в мережі, що розкидаються ним, і нікого не ввів в оману щодо своєї особи, крім недосвідченого і довірливого Петра Андреїча. Не тільки Марія Іванівна, а й навіть Василиса Єгорівна та Іван Ігнатович анітрохи не сумнівалися в тому, що Швабрін погана людина. Швабрін відчував це і мстився їм лихослів'ям. Про стосунки його до Пугачову можна сказати те саме, що говорить Пушкін про Шванвіч: «Він мав малодушність пристати до самозванця і дурість служити йому з усією старанністю». Це теж дає не дуже вигідне поняття про далекоглядність і проникливість Швабрина.

Швабрін належав до тієї ж категорії людей, до якої належать шекспірівський Яго та Рашлей Вальтер Скотта (з роману «Роб Рой»). Він плаває дрібніше за них, але він так само бездушний і аморальний, як вони. Сильно розвинене самолюбство, страшна мстивість, звичка ходити манівцями та досконала нерозбірливість у засобах становлять головні риси його характеру. Він жваво відчував гіркоту кожної нанесеної йому образи і не прощав своїх ворогів. Іноді він одягав на себе маску великодушності та щирості для того, щоб приспати їхню пильність, але він ніколи не міг примиритися з тими, кого раз намічав у свої жертви.

Двоєдушність і вдавання ні на хвилину не покидали Швабрина. Після дуелі з Гриньовим він приходить до нього, просить у нього вибачення і зізнається, що сам довкола був винен, але в той же час пише старому Гриньову листа, в якому, звичайно, не пощадив ні Петра Андрійовича, ні Марії Іванівни і якби не пугачівський напад, досяг би своєї мети - переведення молодого Гриньова з Білогірської фортеці в якусь іншу «фортецію». Добиваючись руки Марії Іванівни, Швабрін чорнить молоду дівчину, щоб упустити її в очах Гриньова, і, таким чином, відволікти їх один від одного. Він і в цьому випадку залишився вірним самому собі. Улюбленими засобами його інтриг були брехня, наклеп, навушництво та доноси. Він вдавався до них у зносинах і з Пугачовим, і зі старим Гриньовим, і у Слідчій Комісії.

Нервовий, настирливий, юркий, неспокійний і глузливий Швабрін, зовсім чужий щирості та доброти, не міг не мати зіткнень із близькими йому людьми. Про першу його, петербурзьку дуель у «Капітанській доньці» не повідомляється жодних подробиць, зате нам чудово відомо, за яких обставин сталася дуель через Марію Іванівну. Швабрін був бреттером печоринського типу. Він не шукав небезпек і боявся їх. Щоправда, він не проти був розіграти роль сміливця, але тільки тоді, коли цього можна було досягти, не ставлячи на карту свого життя. Це видно з його зіткнення з Гриньовим.

Знущаючись у присутності Гриньова з Марії Іванівни, Швабрін, очевидно, не думав, що його молодий товариш, якого він вважав хлопчиськом, прийме так близько до серця його слова і відповість йому різкою образою. Швабрін викликає Гриньова на дуель, який захоплюється хвилинним спалахом і давно назрівши в ньому почуттям заздрощів і ненависті. Зробивши виклик Гриньову, вони не шукають секундантів. «Навіщо нам вони?» - каже він Гриньову, дізнавшись про його розмову з Іваном Ігнатовичем, який навідріз відмовився «бути свідком поєдинку».

- І без них обійдемося. Справа в тому, що Швабрін був майстернішим за Гриньова у фехтуванні, дивився на нього, як на безпечного противника, і, викликаючи його на дуель, був упевнений, що грає напевно. Готуючись покінчити з Гриньовим, Швабрін зовсім не мав наміру битися з ним по-лицарськи і вже, звичайно, заздалегідь готувався не прогавити нагоди завдати йому зрадницького удару (адже не погребував же він зробити це в той час, коли Гриньов почув своє ім'я, сказане Савельічем , і озирнувся назад). Ось розгадка, чому Швабрін не шукав секундантів. Вони б тільки заважали йому.

Швабрін був боягуз. У цьому немає жодного сумніву. Він боявся смерті і нездатний був жертвувати життям в ім'я обов'язку та честі.

- Як ти думаєш, чим це все скінчиться? - Запитує його Гриньов, після першої наради в Івана Ігнатовича з приводу Пугачова.

Бог, знає, відповів Швабрін: - Подивимося. Важливого ще нічого не бачу. Якщо ж...

Тут він замислився і в розсіянні почав насвистувати французьку арію.

«Якщо ж» Швабрина означало, що він ні в якому разі не має наміру йти на шибеницю, і що він перейде на бік Пугачова, якщо самозванець справді такий сильний, як каже.

Думка про зраду з'явилася у Швабрина при першому ж натяку на небезпеку і остаточно дозріла на той час, коли пугачівці з'явилися біля Білогірської фортеці. Він не пішов за капітаном Мироновим, Іваном Ігнатовичем і Гриньовим, коли ті кинулися на вилазку, а приєднався до козаків, що передалися Пугачову. Все це можна було б пояснити політичною безпринципністю Швабрина і такою легкістю, якою він звик грати присягою, як невіруюча людина.

Наступна поведінка Швабрина показує, проте, що, змінюючи Імператриці, він діяв, головним чином, під впливом боягузтва. Коли Пугачов приїжджає до Білогірської фортеці, разом із Гриневим, Швабрін, помітивши, що самозванець незадоволений ним, тремтить, блідне і позитивно втрачає присутність духу. Коли Пугачов дізнається, що Марія Іванівна не дружина Швабрина, і грізно каже йому: «І ти смів мене дурити! Чи знаєш, ледар, чого ти гідний? - Швабрін падає навколішки і тим вимовлює прощення. У Слідчій Комісії, коли Швабрину не загрожує негайна кривава розправа, і коли він уже звик до становища викритих злочинців, у нього вистачає духу давати свої свідчення проти Гриньова «сміливим голосом»: Гриньова йому не було чого боятися.

Як поводився Швабрін перед суддями спочатку? Потрібно думати, що він валявся і в їхніх ногах. Цілком можливо, що він принижено просив би вибачення й у Гриньова під час дуелі, якби серйозно побоювався за своє життя.

Чи любив Швабрін Марію Іванівну? Так, наскільки можуть любити себелюбні та низькі люди. Як людина недурна, вона не могла не зрозуміти і не оцінити її високих моральних достоїнств. Він знав, що Марія Іванівна буде зразковою дружиною, що вона скрасить життя того, кого обере своїм чоловіком, і йому, як людині самолюбній, було б приємно підкорити чудову дівчину своєму впливу. Коли його пропозиція не була прийнята, і коли він помітив, що Марія Іванівна вважає за краще Гриньова, він вважав себе глибоко ображеним. З того часу до почуття любові в нього примішується приховане почуття ненависті і помсти, і це виражається в тому наклепі, який він надумав поширювати про нього. Маючи Марію Іванівну перед Гриньовим, Швабрін не тільки діяв своєю зброєю проти зароджуваної прихильності молодих людей, а й мстив дівчині, що відкинула його, - ворожнечу злослів'ям охолоджуючи.

Ставши комендантом Білогірської фортеці, Швабрін намагається змусити Марію Іванівну погрозами вийти за нього заміж. Це йому не вдається. Князь Одоєвський дивувався, чому Швабрін не скористався тими хвилинами, коли Марія Іванівна була у його владі, тобто чому він не задовольнив своєї пристрасті шляхом насильства або не змусив отця Герасима перевінчати його з бідною сиротою проти її волі. Та тому, що Швабрін не Пугачов і не Хлопуша: у його стосунках до Марії Іванівни груба чуттєвість не відігравала великої ролі. До того ж Швабрін не був людиною, у якої кров може отуманити розум. Він знав, нарешті, що Марія Іванівна не з тих дівчат, яких можна силою видати заміж, і що отець Герасим не погодився б здійснити обряд шлюбу над дочкою свого старого друга, всупереч її бажанню. Швабрину хотілося, щоб Марія Іванівна стала його дружиною, а не наложницею, бо він таки продовжував її любити, ревнувати, і страждав при думці про те, що вона ставиться до нього з огидою. Намагаючись перемогти її завзятість, він пускав у хід ті засоби, які найбільше відповідали його характеру: застрошування доносом, усілякі утиски та погрози і взагалі свого роду моральні та фізичні тортури.

Наклепуючи на Гриньова перед Слідчою комісією, Швабрін ні слова не говорить про Марію Іванівну. Чому це? Відповідаючи на це запитання, Гриньов зауважує: «Чи від того, що самолюбство його страждало від думки про ту, яка відкинула його з презирством; чи тому, що в серці його таїлася іскра того ж почуття, яке мене змушувало мовчати, як би там не було, ім'я дочки Білогірського коменданта не було вимовлено в присутності комісії!» Слова Гриньова чудово пояснюють, які спонукання керували у разі Швабриным. Він відчував всю гіркоту образи, що полягала у відмові Марії Іванівни бути його дружиною, він відчував муки ревнощів і заздрість до свого суперника; але він продовжував любити Марію Іванівну, відчував себе перед нею винним і не хотів вплутати її в політичну кримінальність, піддавши всім наслідкам близького знайомства з суворою фемідою часів Шишковського. Любов до Марії Іванівни навіть на Швабрина діяла таким чином, що облагороджує.

Можна, втім, допустити ще й іншу розгадку поведінки Швабрина у Слідчій комісії щодо дочки капітана Миронова, - розгадку, яку не бере на увазі Петро Андрійович Гриньов, який завжди дещо ідеалізував свого суперника і ворога. Швабрину було просто невигідно залучати до справи Марію Іванівну, бо вона могла показати багато не на його користь і легко викрити його брехню та наклеп; Швабрін, звичайно, твердо пам'ятав це на очній ставці з Гриньовим.

Отже, що таке Швабрін? Це не мелодраматичний лиходій; це живий, дотепний, недурний, самолюбний, заздрісний, мстивий, хитрий, низький і боягузливий, глибоко зіпсований егоїст, насмішкуватий і нахабний з тими, кого він не боїться, улесливий з тими, сто вселяє йому страх. Подібно до Шванвіча, він завжди готовий був віддати перевагу ганебному життю чесної смерті. Під впливом злості та почуття самозбереження він здатний на будь-яку ницість. З приводу його зради вірнопідданого і службового, обов'язку можна сказати те, що говорить Катерина II про Гриньова: «Він пристав до самозванця не з невігластва і легковірства, але як аморальний і шкідливий негідник».

Для Швабрина немає нічого святого, і він ні перед чим не зупинявся задля досягнення своїх цілей. На додаток до тринадцятої главі «Капітанської дочки» говориться, що Швабрін не дозволив пограбувати будинок Гриньових, «зберігаючи у своєму приниженні мимовільне відраза від безчесного користолюбства». Воно й зрозуміло. Швабрін отримав панське і до певної міри витончене виховання; тому багато з того, що здавалося вельми природним якомусь напівдикуна з біглих каторжників, вселяло йому почуття гидливості.

Це не означає, однак, щоб він був вищий за Пугачова чи Хлопуші. У моральному відношенні він стоїть набагато нижче їх. У нього не було тих світлих сторін, які були в них, і якщо він гребував деякими з їхніх подвигів, то лише тому, що був цивілізованішим і делікатнішим за них. Вони кидалися на ворогів, як леви і тигри, і з бою брали видобуток, він же підкрадався до своїх жертв, як лисиця, і, як змія, жалив їх у той час, коли вони всього менше на це чекали: Він з гидливістю ставився до грабежів і розбоям, але він, не замислюючись, завдавав своїм ворогам зрад ударів і з легким серцем пустив би їх по світу за допомогою підлог і всяких неправд, якби йому захотілося опанувати їхні багатства.

Швабрін не був ні Річардом III, ні Францем Моором, але він був би цілком придатною людиною для почту Цезаря Борджіа. У нього не могло бути ні друзів, ні беззавітних уподобань, бо він щиро, любив лише самого себе і був зовсім нездатний до самопожертви. Він не був нелюдом за покликанням, але не умів сильно любити і умів сильно ненавидіти.

Пушкін не просто наділив Швабрина некрасивим обличчям: як людина, схильна панувати над іншими і, мабуть, далеко небайдужа до враження, яке він справляв на жінок, Швабрин, треба думати, проклинав свою злощасну зовнішність, переніс завдяки їй чимало уколів для свого самолюбства і вже , звичайно, не прощав тих, хто вгадував на його обличчі його душу.

У Швабрині немає нічого російського: все російське витравлено у ньому його вихованням, але він був таки російський виродок,- тип, що міг виникнути лише з російської грунті під впливом ХVIII століття та її особливостей. Зневажаючи віру своїх дідів і батьків, Швабрін зневажав, водночас, поняття про честь і обов'язок, якими керуються обидва Гриньові.

Батьківщина, присяга і т. д. - усе це для Швабрина слова, позбавлені будь-якого сенсу. Швабрін, як побутове явище, належить до того самого типу, до якого належить фонвізинська карикатура на наших молодих західників ХVIII століття - Іванушка в «Бригадирі». Швабрін розумніший за Іванка; до того ж у ньому немає жодної комічної риси. Іванко може збуджувати тільки сміх і зневагу; Швабрін зовсім не годиться в герої веселої комедії. Тим не менш, він все-таки має багато спільного з бригадирським синком, як породження одного й того ж духу часу.

Олексій Іванович Швабрін - персонаж другого плану в романі (повісті) А. С. Пушкіна "Капітанська дочка". Його завдання — допомогти автору розкрити образи Гриньова та Маші, зробити їх життєвими, не «книжковими та казковими», якими часто нам здаються позитивні герої.

Швабрін має справжній зразок. Під час Пугачовського повстання дворянин Михайло Шванвіч, який служив у роті поручика Карташова, брав участь у придушенні бунту. Рота здалася Пугачову, а Шванвіч присягнув йому з цілуванням руки і служив вірно спочатку отаманом, потім секретарем Військової колегії.

Жодної історії з «капітанською донькою» у житті Шванвіча не було, але для Пушкіна важливим був сам факт порушення присяги та перехід на бік повстанців.

Характеристика героя

Швабрін виступає антагоністом головного героя - Гриньова. Причому у всьому. Гриньов освічений погано - Швабрін добре. Гриньов сумлінний і досить скромний, Швабрін у всьому шукає вигоду і зухвалий. Гринь без сумніву вірний даному слову і присязі, нехай і ціною життя. Швабрін же думає тільки про себе і готовий продати-купити хоч батьківщину, хоч кохання, а заради власного життя вчинить будь-яку підлість та злочин.

Судити про Швабрина можна вже за першими його словами, сказаним Гриньову під час зустрічі: «Учора дізнався про ваш приїзд; бажання побачити нарешті людське обличчятак оволоділо мною, що я не витерпів…» Двома словами Олексій Іванович висловлює своє ставлення до мешканців Білогірської фортеці і в той же час характеризує себе: людина благородна, сильна, яка володіє реально глибоким розумом ніколи не називатиме всіх навколо тваринами, а себе людиною. Їм володіє дрібний диявол самолюбства, але самолюбство його дуже дешево, це вульгарна підробка під честь і аристократизм.

Що й підтверджується далі, коли Швабрін мститься Маші Миронової за відмову в сватання і очорнює її у очах Гриньова: «…якщо хочеш, щоб Маша Миронова ходила до тебе в сутінки, замість ніжних віршів подаруй їй пару сережок». Брехня його жахливо огидна, тому що Маша - зразок скромності, чистоти та вірності.

Під час повісті характер героя не змінюється, лише посилюючи вже відомі нам властивості. Швабрін поранить Гриньова на дуелі тоді, коли Петро повертається на крик Савельича. Потім доносить батькові Гриньова про дуель, за що Петро потрапляє в найжорстокішу немилість у батька: батюшка налаштований перевести Петра в ще більшу глухість. Далі Швабрін присягає Пугачову і з'ясовується, що він перебував у попередньому листуванні з «розбійником», щоб зберегти своє життя у разі захоплення фортеці.

Швабрін намагається силою заволодіти Машею, замикає її в комору «на хліб і воду». Коли і ця спроба провалюється, Швабрін розповідає Пугачову, що Маша насправді — дочка капітана Миронова і має бути страчена, або посаджена до в'язниці.

Такий відчайдушний «парад ницості» та безчестя може здатися надуманим. Хіба не вчить нас реалізм, що в кожному укладено і добре, і погане? Але Пушкін як зло реальності завершує долю Швабрина головною зрадою: Швабрін пише донос вже уряду на Гриньова.

Образ героя у творі

Однак образ Швабрина в романі все ж таки реалістичний. Подібні «герої» у житті не рідкість і зустрічалися багатьом. Просто у творі образ доведено до завершення, до типовості, та й форма «оповідання про минуле» допомагає одразу бачити характер вчинків.

Швабрін задуманий як антипод Гриньова і як взірець того, що є справжня зрада, безчестя. Адже формально — «за законом» — Гриньов теж зрадник: він отримує допомогу від бунтівника, злочинця, кидає честь офіцера.

Пушкін зіставленням Гриньова та Швабрина показує нам, що діяти по совісті, в ім'я справедливості та порятунку – це чесно, благородно, це – Закон. А брехати, очорняти людей, примушувати їх, зраджувати, доносити — це безчестя.

Для державного закону, для імператриці Швабрін та Гриньов винні однаково. Для читача і життя вони абсолютно протилежні. Такий закон совісті та християнської моралі. І, за задумом Пушкіна, слідуючи лише йому, можна змінити життя, побудувати його справедливо та мудро.