Деніскині розповіді за алфавітом читати. Добрі книги на всі часи: Деніскині розповіді

© Драгунський В. Ю., спадкоємці, 2014

© Драгунська К. В., передмова, 2014

© Чижиков В. А., післямова, 2014

© Лосин В. Н., ілюстрації, насл., 2014

© ТОВ «Видавництво АСТ», 2015

* * *

Про тата мого

Коли я була маленька, у мене був тато. Віктор Драгунський. Знаменитий дитячий письменник. Тільки мені ніхто не вірив, що він мій тато. А я кричала: «Це мій тато, тато, тато !!!» І починала битися. Всі думали, що він мій дідусь. Тому що він був уже зовсім не дуже молодий. Я - пізня дитина. Молодша. У мене є два старших брата - Льоня і Денис. Вони розумні, вчені і досить лисі. Зате всяких історій про папу знають набагато більше, ніж я. Але раз чи не вони стали дитячими письменниками, а я, то написати чого-небудь про папу зазвичай просять мене.

Мій тато народився давним-давно. У 2013 році, першого грудня, йому виповнилося б сто років. І не де-небудь там він народився, а в Нью-Йорку. Це ось як вийшло - його мама і тато були дуже молоді, одружилися і поїхали з білоруського міста Гомеля в Америку, за щастям і багатством. Про щастя - не знаю, але з багатством у них зовсім не склалося. Харчувалися вони виключно бананами, а в будинку, де вони жили, бігали здоровенні щури. І вони повернулися назад в Гомель, а через деякий час переселилися в Москву, на Покровку. Там мій тато погано вчився в школі, зате любив читати книжки. Потім він працював на заводі, навчався на актора і працював в Театрі сатири, а ще - клоуном в цирку і носив руду перуку. Напевно, тому у мене волосся - руде. І в дитинстві я теж хотіла стати клоуном.

Дорогі читачі !!! Мене часто запитують, як поживає мій тато, і просять, щоб я його попросила ще що-небудь написати - побільше і посмешнее. Не хочеться вас засмучувати, але тато мій давно помер, коли мені було всього шість років, тобто тридцять з гаком років тому виходить. Тому я пам'ятаю зовсім мало випадків про нього.

Один випадок такої. Тато мій дуже любив собак. Він весь час мріяв завести собаку, тільки мама йому не дозволяла, але нарешті, коли мені було років п'ять з половиною, в нашому будинку з'явився щеня спанієля на ім'я Тото. Такий чудовий. Вухатий, плямистий і з товстими лапами. Його треба було годувати шість разів на день, як немовля, чому мама трошки злилася ... І ось одного разу ми з татом приходимо звідкись або просто сидимо вдома самі, і є щось хочеться. Йдемо ми на кухню і знаходимо каструльку з манною кашею, та з такою смачною (я взагалі ненавиджу манну кашу), що тут же її з'їдаємо. А потім з'ясовується, що це Тотошіна каша, яку мама спеціально заздалегідь зварила, щоб йому змішати з якимись вітамінами, як годиться цуценятам. Мама образилася, звичайно.

Неподобство - дитячий письменник, доросла людина, і з'їв щенячью кашу.

Кажуть, що в молодості мій тато був жахливо веселий, весь час щось придумував, навколо нього завжди були самі кльові і дотепні люди Москви, і вдома у нас завжди було шумно, весело, регіт, свято, застілля і суцільні знаменитості. Цього я, на жаль, вже не пам'ятаю - коли я народилася і трошки підросла, тато сильно хворів гіпертонією, високим тиском, і в хаті не можна було шуміти. Мої подруги, які тепер вже зовсім дорослі тітоньки, до сих пір пам'ятають, що у мене треба було ходити навшпиньки, щоб не турбувати мого тата. Навіть мене до нього якось не дуже пускали, щоб я його не турбувала. Але я все одно проникала до нього, і ми грали - я була жабеням, а тато - шановним і добрим левом.

Ще ми з татом ходили є бублики на вулицю Чехова, там була така булочна, з бубликами і молочним коктейлем. Ще ми були в цирку на Кольоровому бульварі, сиділи зовсім близько, і коли клоун Юрій Нікулін побачив мого тата (а вони разом працювали в цирку перед війною), він дуже зрадів, взяв у шпрехшталмейстера мікрофон і спеціально для нас заспівав «Пісню про зайців» .

Ще мій тато збирав дзвіночки, у нас вдома ціла колекція, і тепер я продовжую її поповнювати.

Якщо читаєш «Деніскині розповіді» уважно, то розумієш, які вони сумні. Не всі, звичайно, але деякі - просто дуже. Я не буду зараз називати, які. Ви самі перечитайте і відчуйте. А потім - звіримо. Ось деякі дивуються, мовляв, як же це вдалося дорослій людині проникнути в душу дитини, говорити від його особи, прямо як ніби самою дитиною і розказано? .. А дуже просто - тато так все життя і залишався маленьким хлопчиком. Точно! Людина взагалі не встигає подорослішати - життя занадто коротка. Людина встигає тільки навчитися їсти, не брудниться, ходити, не падаючи, щось там робити, курити, брехати, стріляти з автомата, або навпаки - лікувати, навчати ... Все люди - діти. Ну, в крайньому випадку - майже все. Тільки вони про це не знають.

Пам'ятаю про папу я, звичайно, не багато. Зате вмію складати всякі історії - смішні, дивні і сумні. Це у мене від нього.

А мій син Тема дуже схожий на мого тата. Ну, вилитий! У будинку в Каретному Ряду, де ми живемо в Москві, живуть люди похилого естрадні артисти, які пам'ятають мого тата молодим. І вони Тему так і називають - «драгунські кодло». І ми разом з Темою любимо собак. У нас на дачі повно собак, а ті, які не наші, просто так приходять до нас пообідати. Одного разу прийшла якась смугаста собака, ми її пригостили тортом, і їй так сподобалося, що вона їла і від радості гавкала з набитим ротом.

Ксенія Драгунська

«Він живий і світиться ...»

Одного вечора я сидів у дворі, біля піску, і чекав маму. Вона, напевно, затримувалася в інституті, або в магазині, або, може бути, довго стояла на автобусній зупинці. Не знаю. Тільки все батьки нашого двору вже прийшли, і всі хлопці пішли з ними по домівках і вже, напевно, пили чай з бубликами і бринзою, а моєї мами все ще не було ...

І ось вже стали запалюватися в вікнах вогники, і радіо заграло музику, і в небі зарухалися темні хмари - вони були схожі на бородатих людей похилого віку ...

І мені захотілося їсти, а мами все не було, і я подумав, що, якби я знав, що моя мама хоче їсти і чекає мене десь на краю світу, я б моментально до неї побіг, а не спізнювався б і не змушував її сидіти на піску і нудьгувати.

І в цей час у двір вийшов Мишка. Він сказав:

- Здорово!

І я сказав:

- Здорово!

Мишка сіл зі мною і взяв в руки самоскид.

- Ого! - сказав Ведмедик. - Де дістав? А він сам набирає пісок? Чи не сам? А сам звалює? Так? А ручка? Для чого вона? Її можна вертіти? Так? А? Ого! Даси мені його додому?

Я сказав:

- Немає не дам. Подарунок. Папа подарував перед від'їздом.

Мишка надувся і відсунувся від мене. На дворі стало ще темніше.

Я дивився на ворота, щоб не пропустити, коли прийде мама. Але вона все не йшла. Видно, зустріла тітку Розу, і вони стоять і розмовляють і навіть не думають про мене. Я ліг на пісок.

Тут Мишко каже:

- Чи не даси самоскид?

- Відчепись, Мишка.

Тоді Мишко каже:

- Я тобі за нього можу дати одну Гватемалу і два Барбадосу!

Я кажу:

- Порівняв Барбадос з самоскидом ...

- Ну, хочеш, я дам тобі плавальний круг?

Я кажу:

- Він у тебе лопнути.

- Ти його заклеїш!

Я навіть розсердився:

- А плавати де? У ванні? По вівторкам?

І Мишко знову надувся. А потім каже:

- Ну, була не була! Знай мою доброту! На!

І він простягнув мені коробочку від сірників. Я взяв її в руки.

- Ти відкрий її, - сказав Мишко, - тоді побачиш!

Я відкрив коробочку і спершу нічого не побачив, а потім побачив маленький світло-зелений вогник, неначе десь далеко-далеко від мене горіла крихітна зірочка, і в той же час я сам тримав її зараз в руках.

- Що це, Мишко, - сказав я пошепки, - що це таке?

- Це світлячок, - сказав Ведмедик. - Що, хороший? Він живий, не думай.

- Мишко, - сказав я, - бери мій самоскид, хочеш? Назавжди бери, назовсім! А мені віддай цю зірочку, я її додому візьму ...

І Мишко схопив мій самоскид і побіг додому. А я залишився зі своїм світлячком, дивився на нього, дивився і ніяк не міг надивитися: який він зелений, немов у казці, і як він хоч і близько, на долоні, а світить, наче здалеку ... І я не міг рівно дихати, і я чув, як стукає моє серце, і трохи кололо в носі, як ніби хотілося плакати.

І я довго так сидів, дуже довго. І нікого не було навколо. І я забув про всіх на білому світі.

Але тут прийшла мама, і я дуже зрадів, і ми пішли додому. А коли стали пити чай з бубликами і бринзою, мама запитала:

- Ну, як твій самоскид?

А я сказав:

- Я, мама, проміняв його.

Мати сказала:

- Цікаво! А на що?

Я відповів:

- На світлячка! Ось він, в коробочці живе. Вимкни-ка світло!

І мама погасила світло, і в кімнаті стало темно, і ми стали вдвох дивитися на блідо-зелену зірочку.

Потім мама запалила світло.

- Так, - сказала вона, - це диво! Але все-таки як ти зважився віддати таку цінну річ, як самоскид, це черв'ячка?

- Я так довго чекав тебе, - сказав я, - і мені було так нудно, а цей світлячок, він виявився краще будь-якого самоскида на світлі.

Мама пильно подивилася на мене і запитала:

- А чому ж, чому ж саме він краще?

Я сказав:

- Та як же ти не розумієш ?! Адже він живий! І світиться! ..

Таємне стає явним

Я почув, як мама сказала комусь в коридорі:

- ... Таємне завжди стає явним.

І коли вона увійшла в кімнату, я запитав:

- Що це значить, мама: «Таємне стає явним»?

- А це означає, що якщо хто поступає нечесно, все одно про нього це дізнаються, і буде йому соромно, і він понесе покарання, - сказала мама. - Зрозумів? .. Лягай спати!

Я почистив зуби, ліг спати, але не спав, а весь час думав: як же так виходить, що таємне стає явним? І я довго не спав, а коли прокинувся, був ранок, тато був уже на роботі, і ми з мамою були одні. Я знову почистив зуби і став снідати.

Спочатку я з'їв яйце. Це ще терпимо, тому що я виїв один жовток, а білок розкремсав зі шкаралупою так, щоб його не було видно. Але потім мама принесла цілу тарілку манної каші.

- Їж! - сказала мама. - Без усяких розмов!

Я сказав:

- Бачити не можу манну кашу!

Але мама закричала:

- Подивися, на кого ти став схожий! Вилитий Кощій! Їж. Ти повинен видужати.

Я сказав:

- Я нею тисну! ..

Тоді мама села зі мною поруч, обняла мене за плечі і лагідно запитала:

- Хочеш, підемо з тобою в Кремль?

Ну ще б ... Я не знаю нічого красивішого Кремля. Я там був у Грановитій палаті і в Збройової, стояв біля цар-гармати і знаю, де сидів Іван Грозний. І ще там дуже багато цікавого. Тому я швидко відповів мамі:

- Звичайно, хочу в Кремль! Навіть дуже!

Тоді мама посміхнулася:

- Ну ось, з'їж всю кашу, і підемо. А я поки посуд помию. Тільки пам'ятай - ти повинен з'їсти все до дна!

І мама пішла на кухню.

А я залишився з кашею наодинці. Я пошлепал її ложкою. Потім посолити. Спробував - ну, неможливо їсти! Тоді я подумав, що, може бути, цукру не вистачає? Посипав піску, спробував ... Ще гірше стало. Я не люблю кашу, я ж кажу.

А вона до того ж була дуже густа. Якби вона була рідка, тоді інша справа, я б заплющив очі і випив її. Тут я взяв і долив у кашу окропу. Все одно було слизько, липкою і противно. Головне, коли я ковтаю, у мене горло саме стискається і виштовхує цю кашу назад. Страшенно прикро! Адже в Кремль-то хочеться! І тут я згадав, що у нас є хрін. З хроном, здається, майже все можна з'їсти! Я взяв і вилив в кашу всю баночку, а коли трішки спробував, у мене відразу очі на лоб полізли і зупинилося дихання, і я, напевно, втратив свідомість, тому що взяв тарілку, швидко підбіг до вікна і вихлюпнув кашу на вулицю. Потім відразу повернувся і сів за стіл.

В цей час увійшла мама. Вона подивилася на тарілку і зраділа:

- Ну що за Дениска, що за хлопець-молодець! З'їв всю кашу до дна! Ну, вставай, одягайся, робочий народ, йдемо на прогулянку в Кремль! - І вона мене поцілувала.

В цю ж хвилину двері відчинилися, і в кімнату ввійшов міліціонер. Він сказав:

- Вітаю! - і підійшов до вікна, і подивився вниз. - А ще інтелігентна людина.

- Що вам потрібно? - Суворо запитала мама.

- Як не соромно! - Міліціонер навіть став по стійці «струнко». - Держава надає вам нове житло, з усіма зручностями і, між іншим, з сміттєпроводом, а ви виливаєте різну гидоту за вікно!

- Чи не обмовляйте. Нічого я не виливаю!

- Ах не виливати ?! - уїдливо розсміявся міліціонер. І, відкривши двері в коридор, крикнув: - Потерпілий!

І до нас увійшов якийсь дядечко.

Я як на нього глянув, так відразу зрозумів, що в Кремль я не піду.

На голові у цього дядечки був капелюх. А на капелюсі наша каша. Вона лежала майже в середині капелюхи, в ямочки, і трошки по краях, де стрічка, і трошки за коміром, і на плечах, і на лівій штанини. Він як увійшов, одразу став заїкатися:

- Головне, я йду фотографуватися ... І раптом така історія ... Каша ... мм ... манна ... Гаряча, між іншим, крізь капелюх і то ... пече ... Як же я пошлю своє ... ФФ ... фото, коли я весь в каші ?!

Тут мама подивилася на мене, і очі в неї стали зелені, як агрус, а вже це вірна прикмета, що мама страшенно розсердилася.

- Вибачте, будь ласка, - сказала вона тихо, - дозвольте, я вас почищу, пройдіть сюди!

І вони всі троє вийшли в коридор.

А коли мама повернулася, мені навіть страшно було на неї поглянути. Але я наважився, підійшов до неї і сказав:

- Так, мама, ти вчора сказала правильно. Таємне завжди стає явним!

Мама подивилася мені в очі. Вона дивилася довго-довго і потім запитала:

- Ти це запам'ятав на все життя?

І я відповів:

Чи не пиф, що не паф!

Коли я був дошкільням, я був страшенно жалісливий. Я абсолютно не міг слухати про що-небудь жалісне. І якщо хто кого з'їв, або кинув у вогонь, або заточив в темницю, - я відразу починав плакати. Ось, наприклад, вовки з'їли козлика, і від нього залишилися ріжки та ніжки. Я реву. Або Бабаріхой посадила в бочку царицю і царевича і кинула цю бочку в море. Я знову реву. Так як! Сльози біжать з мене товстими струменями прямо на підлогу і навіть зливаються в цілі калюжі.

Головне, коли я слухав казки, я вже заздалегідь, ще до того самого страшного місця, налаштовувався плакати. У мене кривилися і ламалися губи і голос починав тремтіти, немов мене хтось тряс за комір. І мама просто не знала, що їй робити, тому що я завжди просив, щоб вона мені читала або розповідала казки, а трохи справа доходила до страшного, як я відразу це розумів і починав на ходу казку скорочувати. За якісь дві-три секунди до того, як статися біді, я вже приймався тремтячим голосом просити: «Це місце пропусти!»

Мама, звичайно, пропускала, перескакувала з п'ятого на десяте, і я слухав далі, але тільки зовсім трошки, тому що в казках кожну хвилину щось трапляється, і, як тільки стало зрозуміло, що ось-ось знову відбудеться якесь нещастя , я знову починав кричати і благати: «і це пропусти!»

Мама знову пропускала яке-небудь кривавий злочин, і я ненадовго заспокоювався. І так з заворушеннями, зупинками і швидкими скороченнями ми з мамою в кінці кінців добиралися до благополучного кінця.

Звичайно, я все-таки розумів, що казки від усього цього ставали якісь не дуже цікаві: по-перше, дуже вже короткі, а по-друге, в них майже зовсім не було пригод. Але зате я міг слухати їх спокійно, не обливатися сльозами, і потім все ж після таких казок можна було вночі спати, а не валятися з відкритими очима і боятися до ранку. І тому такі скорочені казки мені дуже подобалися. Вони робилися такі спокійні. Як все одно прохолодний солодкий чай. Наприклад, є така казка про Червону Шапочку. Ми з мамою в ній стільки напропускали, що вона стала короткої казкоюв світі і найщасливішою. Мама її ось як розповідала:

«Жила-була Червона Шапочка. Раз вона напекла пиріжків і пішла провідати свою бабусю. І стали вони жити-поживати і добра наживати ».

І я був радий, що у них все так добре вийшло. Але, на жаль, це було ще не все. Особливо я переживав іншу казку, про зайця. Це коротка така казочка, начебто лічилки, її все на світі знають:

Раз два три чотири п'ять,
Вийшов зайчик погулять,
Раптом мисливець вибігає ...

І ось тут у мене вже починало пощипувати в носі і губи роз'їжджалися в різні боки, верхня направо, нижня наліво, а казка в цей час тривала ... Мисливець, значить, раптом вибігає і ...

Прямо в зайчика стріляє!

Тут у мене аж серце провалювалося. Я не міг зрозуміти, як же це виходить. Чому цей лютий мисливець стріляє прямо в зайчика? Що зайчик йому зробив? Що він, перший почав, чи що? Адже немає! Адже він таки не задирався? Він просто вийшов погуляти! А цей прямо, без розмов:

Піф-паф!

Зі своєї важкої двостволки! І тут з мене починали текти сльози, як з крана. Тому що поранений в живіт зайчик кричав:

Ой ой ой!

Він кричав:

- Ой ой ой! Прощайте всі! Прощайте, зайчата і зайчиха! Прощай, моя весела, легка життя! Прощай, червона морквина і хрустка капуста! Прощай навік, моя галявина, і квіти, і роса, і весь ліс, де під кожним кущем був готовий і стіл і дім!

Я прямо на власні очі бачив, як сірий зайчик лягає під тоненьку берізку і вмирає ... Я заливався в три струмка гіркими сльозами і псував всім настрій, тому що мене треба було заспокоювати, а я тільки ревів і ревів ...

І ось одного разу вночі, коли всі вляглися спати, я довго лежав на своїй розкладачці і згадував бідолаху зайчика і все думав, як було б добре, якби з ним цього не сталося. Як було б по-справжньому добре, якби тільки все це не сталося. І я так довго думав про це, що раптом непомітно для себе пересочініл всю цю історію:

Раз два три чотири п'ять,
Вийшов зайчик погулять,
Раптом мисливець вибігає ...
Прямо в зайчика ...
Чи не стріляє !!!
Чи не пиф! Чи не паф!
Чи не ой-ой-ой!
Не вмирає зайчик мой !!!

Ось це так! Я навіть розсміявся! Як все складно вийшло! Це було справжнісіньке диво. Чи не пиф! Чи не паф! Я поставив одне тільки короткий «не», і мисливець як ні в чому не бувало протупав в своїх підшитих валянках повз зайчика. І той залишився жити! Він знову буде грати вранці на росяній галявині, буде скакати і стрибати і бити лапками в старий, трухлявий пень. Такий собі кумедний, славний барабанщик!

І я так лежав у темряві й посміхався і хотів розповісти мамі про це чудо, але побоявся її розбудити. І врешті-решт заснув. А коли прокинувся, я вже знав назавжди, що більше не буду ревіти в жалісних місцях, тому що я тепер можу в будь-яку хвилину втрутитися в усі ці жахливі несправедливості, можу втрутитися і перевернути все по-своєму, і все буде добре. Треба тільки вчасно сказати: «Не пиф, що не паф!»

Що я люблю

Я дуже люблю лягти животом на татове коліно, опустити руки і ноги і ось так висіти на коліні, як білизна на паркані. Ще я дуже люблю грати в шашки, шахи та доміно, тільки щоб обов'язково вигравати. Якщо не вигравати, тоді не треба.

Я люблю слухати, як жук копається в коробочці. І люблю в вихідний день вранці залазити до тата в ліжко, щоб поговорити з ним про собаку: як ми будемо жити просторіше, і купимо собаку, і будемо з нею займатися, і будемо її годувати, і яка вона буде потішна і розумна, і як вона буде красти цукор, а я буду за нею сам витирати калюжі, і вона буде ходити за мною, як вірний пес.

Я люблю також дивитися телевізор: все одно, що показують, нехай навіть тільки одні таблиці.

Я люблю дихати носом мамі в вушко. Особливо я люблю співати і завжди співаю дуже голосно.

Страшенно люблю розповіді про червоних кавалеристів, і щоб вони завжди перемагали.

Люблю стояти перед дзеркалом і гримасувати, як ніби я Петрушка з лялькового театру. Шпроти я теж дуже люблю.

Люблю читати казки про канчіль. Це така маленька, розумна і весела лань. У неї веселі оченята, і маленькі ріжки, і рожеві відполіровані копитця. Коли ми будемо жити просторіше, ми купимо собі канчіль, він буде жити у ванній. Ще я люблю плавати там, де мілко, щоб можна було триматися руками за піщане дно.

Я люблю на демонстраціях махати червоним прапорцем і дудіти в «піди-піди!».

Дуже люблю дзвонити по телефону.

Я люблю стругати, пиляти, я вмію ліпити голови стародавніх воїнів і бізонів, і я зліпив глухаря і цар-гармату. Все це я люблю дарувати.

Коли я читаю, я люблю гризти сухар або ще що-небудь.

Я люблю гостей.

Ще дуже люблю вужів, ящірок і жаб. Вони такі спритні. Я ношу їх у кишенях. Я люблю, щоб ужик лежав на столі, коли я обідаю. Люблю, коли бабуся кричить про жабеня: «Заберіть цю гидоту!» - і тікає з кімнати.

Я люблю посміятися ... Іноді мені анітрохи не хочеться сміятися, але я себе змушую, відвалів з себе сміх - дивишся, через п'ять хвилин і справді стає смішно.

Коли у мене гарний настрій, Я люблю скакати. Одного разу ми з татом пішли в зоопарк, і я скакав навколо нього на вулиці, і він запитав:

- Ти що скачеш?

А я сказав:

- Я скачу, що ти мій тато!

Він зрозумів!

Я люблю ходити в зоопарк! Там чудові слони. І є одне слоненя. Коли ми будемо жити просторіше, ми купимо слоненяти. Я збудую йому гараж.

Я дуже люблю стояти позаду автомобіля, коли він фирчіт, і нюхати бензин.

Люблю ходити в кафе - їсти морозиво і запивати його газованою водою. Від неї коле в носі і сльози виступають на очах.

Коли я бігаю по коридору, то люблю щосили тупотіти ногами.

Дуже люблю коней, у них такі красиві і добрі обличчя.

Віктор Юзефович Драгунський(1 грудня 1913 - 6 травня 1972) - радянський письменник, автор оповідань і повістей для дітей. Найбільшу популярність отримав цикл «Деніскині розповіді» про хлопчика Дениса Корабльова і його друга Ведмедика Слонова. Ці розповіді принесли Драгунському величезну популярність і визнання. Читайте веселі розповіді про Дениска онлайн на сайті Мишкові книжки!

Содержание статьи развернуть / свернуть

1. Розповіді Драгунського читати
2. Навігація за творами
3. Віктор Драгунський Найсмішніші Деніскині розповіді (збірник)

Розповіді Драгунського читати

Навігація за творами

Пошук

Чарівна казка

Діккенс Ч.

Казка про принцесу Алісса, у якій було вісімнадцять молодших братів і сестер. Її батьки: король і королева були дуже бідні і багато працювали. Одного разу добра фея подарувала Алісса чарівну кісточку, яка могла виконати одне бажання. ...

Пляшкова пошта для тата

Шірнек Х.


Казка про дівчинку Ханну, у якій батько - дослідник морів і океанів. Ханна пише листи батькові, в яких розповідає про своє життя. Сім'я Ханни незвичайна: і професія батька, і робота мами - вона лікар по ...

пригоди Чиполліно

Родарі Д.


Казка про тямущого хлопчика з багатодітної сім'ї бідних луковок. Одного разу його батько випадково наступив на ногу принцу Лимону, який проходив повз їхні будинки. За це батька кинули до в'язниці, і Чиполліно вирішив визволити батька. Глава ...

Чим пахнуть ремесла?

Родарі Д.

Вірші про запахи кожної професії: в булочній пахне хлібом, в столярній майстерні - свіжими дошками, рибалка пахне морем і рибою, маляр - фарбами. Чим пахнуть ремесла? читати У кожної справи Запах особливий: У булочній пахне ...

Який найулюбленіше свято всіх хлопців? Звісно, Новий рік! У цю чарівну ніч на землю спускається диво, все виблискує вогнями, чути сміх, а Дід Мороз приносить довгоочікувані подарунки. Нового року присвячена величезна кількість віршів. В ...



В цьому розділі сайту Ви знайдете добірку віршів про головного чарівника і друга всіх дітей - Діда Мороза. Про доброго дідуся написано багато віршів, але ми відібрали найбільш підходящі для дітей 5,6,7 років. Вірші про ...



Прийшла зима, а з нею пухнастий сніг, хуртовини, візерунки на вікнах, морозне повітря. Хлопці радіють білим пластівців снігу, дістають ковзани і санки з далеких кутів. На подвір'ї кипить робота: будують снігову фортецю, крижану гірку, ліплять ...



Добірка коротких і пам'ятних віршів про зиму і Новий рік, Діда Мороза, сніжинки, ялинку для молодшої групи дитячого садка. Читайте і вчіть короткі вірші з дітьми 3-4 років для ранків і свята Нового року. Тут ...

1 - Про крихітку-автобус, який боявся темряви

Дональд Біссет


Казка про те, як мама-автобус навчила свого крихітку-автобуса не боятися темряви ... Про крихітку-автобус, який боявся темряви читати Жив-був на світі малятко-автобус. Він був яскраво-червоного кольору і жив з татом і мамою в гаражі. Щоранку …

2 - Три кошеня

Сутеев В.Г.

Невелика казка для самих маленьких про трьох кошенят-непосид і їх веселі пригоди. Маленькі діти обожнюють короткі історії з картинками, тому, казки Сутеева так популярні й улюблені! Три кошеня читати Три кошеня - чорний, сірий і ...

3 - Їжачок в тумані

Козлов С.Г.


Казка про Їжачка, як він гуляв вночі і заблукав у тумані. Він впав в річку, але хтось виніс його на берег. Чарівна була ніч! Їжачок в тумані читати Тридцять комариків вибігли на галявину і заграли ...

4 - Про мишеня з книжечки

Джанні Родарі


Невелика оповіді про мишеня, який жив в книжці і вирішив вистрибнути з неї у великий світ. Тільки він не вмів розмовляти мовою мишей, а знав тільки дивний книжна мова ... Про мишеня з книжечки читати ...

5 - Яблуко

Сутеев В.Г.


Казка про їжачка, зайця і ворону, які не могли поділити між собою останнє яблуко. Кожен хотів привласнити його собі. Але справедливий ведмідь розсудив їх суперечку, і кожному дісталося по шматочку ласощі ... Яблуко читати Стояла пізня ...

Деніскині розповіді Драгунського. Віктор Юзефович Драгунський народився 1 грудня 1913 року в Нью-Йорку, в єврейській родині емігрантів з Росії. Незабаром після цього батьки повернулися на батьківщину і влаштувалися в Гомелі. Під час війни батько Віктора помер від тифу. Його вітчимом став І. Войцехович, червоний комісар, який загинув у 1920 році. У 1922 році з'явився інший вітчим - актор єврейського театру Михайло Рубін, разом з яким сім'я об'їздила всю країну. У 1925 році переїхали в Москву. Але одного разу Михайло Рубін поїхав на гастролі і додому не повернувся. Що сталося - так і залишилося невідомим.
Віктор рано почав працювати. У 1930 році, вже працюючи, він став відвідувати «Літературно-театральні майстерні» А. Дикого. У 1935 році почав виступати як актор в Театрі транспорту (нині Театр ім. М. В. Гоголя). Одночасно Драгунський займався літературною роботою: писав фейлетони та гуморески, придумував інтермедії, сценки, естрадні монологи, циркові клоунади. зблизився з цирковими артистамиі навіть якийсь час працював в цирку. Поступово прийшли ролі. Він зіграв кілька ролей в кіно (фільм «Російське питання», режисер Михайло Ромм) і був прийнятий в Театр кіноактора. Але в театрі з його величезною трупою, куди входили імениті кінозірки, молодим і не дуже відомим акторам не доводилося розраховувати на постійну зайнятість в спектаклях. Тоді у Драгунського виникла ідея створення невеликої самодіяльної трупи всередині театру. Правда, самодіяльністю таку трупу можна було назвати умовно - учасниками були професійні артисти. Багато акторів із задоволенням відгукнулися на ідею створення пародійного «театру в театрі». Драгунський став організатором і керівником ансамблю літературно-театральної пародії «Синя пташка», який проіснував 1948-1958 роки. Туди стали приходити і актори інших московських театрів. Поступово маленька трупа придбала значимість і неодноразово виступала в Будинку актора (тоді: Всеросійське театральне товариство), де в той час директорував Олександр Мойсейович Ескін. Пародійні веселі вистави мали настільки гучний успіх, що Драгунський був запрошений створити подібний колектив з тією ж назвою в Мосестради. Для постановок в «Синьої пташці» спільно з Людмилою Давидович склав текст до кількох пісень, які згодом стали популярними і набули друге життя на естраді: «Три вальсу», «Чудо-пісенька», «Теплохід», «Зірка моїх полів», « Берёзонька ».
Під час Великої Вітчизняної війни Драгунський був в ополченні.
З 1940 року публікує фейлетони і гумористичні оповідання, пізніше зібрані в збірку «Залізний характер» (1960); пише пісні, інтермедії, клоунади, сценки для естради і цирку.
З 1959 року Драгунський пише веселі розповіді про вигаданого хлопчика Дениса Корабльова і його друга Ведмедика Слонова під загальною назвою «Деніскині розповіді», за мотивами яких виходять фільми «Веселі історії» (1962 р), «Дівчинка на кулі» (1966 р) , «Деніскині розповіді» (1970 р), «По секрету всему свету» (1976), «Дивовижні пригоди Дениса Корабльова» (1979 г.), короткометражки «де це бачено, де це чувано», «Капітан», «Пожежа у флігелі »і« Підзорна труба »(1973 г.). Ці розповіді принесли їх автору величезну популярність, саме з ними і стало асоціюватися його ім'я. Ім'я Дениска було обрано не випадково - так звали його сина.
Крім того, Драгунський був сценаристом фільму «Чарівна сила мистецтва (1970)», в якому в якості героя також виведений Дениска Корабльов.
Однак Віктор Драгунський писав прозові твори для дорослих теж. У 1961 році вийшла повість «Він впав на траву» про найперші дні війни. Герой її, молодий художник, як і сам автор книги, не дивлячись на те, що його по інвалідності не призвали в армію, записався в ополчення. Повість «Сьогодні і щодня» (1964 р) присвячена життю працівників цирку, головний геройякої - клоун; це книга про людину, існуючому часу всупереч, який живе по-своєму.
Але більш за все відомі і користуються популярністю дитячі «Деніскині розповіді».
У 1960-х великими тиражами виходять книги з цієї серії:
"Дівчинка на кулі",
«Зачарована буква»,
«Друг дитинства»,
«Викрадач собак»,
«Двадцять років під ліжком»,
«Чарівна сила мистецтва» та ін.
У 1970-ті:
«Червоний кулька в синьому небі»,
«Різнокольорові розповіді»,
«Пригода» і ін.
Письменник помер у Москві 6 травня 1972 року.
Вдова В. Драгунського Алла Драгунська (Семичастна) видала книгу спогадів: «Про Віктора Драгунського. Життя, творчість, спогади друзів », ТОВ« Хімія і життя », Москва, 1999.

4 жовтня в ДК «Ясна Поляна» пройшла творча зустріч Туляков з Денисом драгунського - письменником, прототипом відомих «Денискина оповідань» Віктора Драгунського.

У минулому році виповнилося 100 років від дня народження чудового дитячого письменника Віктора Драгунського, автора «Денискина оповідань». Ці розповіді були написані півстоліття тому. Зараз їх читає вже третє покоління.

Віктор Драгунський

За цей час багато що змінилося, - каже Денис Вікторович Драгунський.- Коли ходив в школу Дениска Корабльов - була зовсім інше життя: інші вулиці, інші машини, на іншому дворі, інші будинки і квартири, інші магазини і навіть їжа. У комунальній квартирі жило кілька сімей - на кожну сім'ю по одній кімнаті. В одній невеликій кімнаті, бувало, жили тато з мамою, двоє дітей і ще бабуся. Школярі писали залізними пір'їнками, вмочуючи їх у чорнильниці. Хлопчики ходили в школу в сірій формі, яка була схожа на солдатську. А дівчатка носили коричневі сукні та чорні фартухи. Зате на вулиці можна було опустити трехкопеечную монету в автомат, і він тобі наливав склянку газованої води з сиропом. Або віднести в магазин дві порожніх пляшки з-під молока і натомість отримати одну повну. Загалом, куди не кинь оком - все було зовсім по-іншому, ніж зараз.

Віктора Драгунського часто запитували: «А все це насправді було? А ви знаєте Дениска? » Він відповідав: «Звичайно, знаю! Це ж мій син! ».

На творчій зустрічі Денису Вікторовичу задавали питання, а він відверто і з гумором на них відповідав. А ще кілька питань перед зустріччю Драгунському встигли задати журналісти.

- Як до вас ставилися однолітки?

Цілком чудово. Вони не бачили в мені Дениска з розповідей, хоча мій тато кілька, і всі сміялися, аплодували. Але жодна людина не сказав мені, що це про мене. Це тому, що нас в школі дуже добре вчили літературі, і хлопці розуміли різницю між героєм і прототипом. Питання почалися потім. Коли я вже став студентом і підросли діти, яким мами і тата читали «Деніскині розповіді». Ось тоді - то є приблизно років через десять після першої появи «Денискина оповідань» - ім'я Денис стало досить популярним. А коли я народився, це було дуже рідкісне ім'я. По-перше, старовинне. А по-друге, якесь народне, як ніби навіть сільське.

Знайомі говорили: «Як дивно Вітя Драгунський назвав свого сина - чи то Денис, то чи Герасим!» А в школі вчителі мене помилково називали то Максимом, то Трофимом, а то навіть Кузьмою.

Але ось, кажу, підросло перше покоління читачів «Денискина оповідань». І у мене стали запитувати: «Це про вас? Це ви приходили зі школи або вдавалися з двору і розповідали своєму татові, і він все записував? Або він просто дивився на вас і описував ваші пригоди? І взагалі - це все правда було? » Відповідей - два. "Звичайно, ні!" і «Зрозуміло, так!». Обидва відповіді - правильні. Звичайно, Віктор Драгунський складав свої «Деніскині розповіді» абсолютно самостійно, без жодних підказок з боку десятирічного хлопчиська. І взагалі, що за дурниця? Виходить, що будь-яка грамотна людина може за дві секунди стати дитячим письменником. Запитай у дитини, що сьогодні було в школі, запиши і біжи до редакції! Тим більше що я впевнений - у багатьох хлопців в школі або у дворі траплялися пригоди в сто разів цікавіше, ніж у Дениска. Але письменник повинен складати сам. Так що все «Деніскині розповіді» придумані моїм татом. Мабуть, крім розповіді «Третє місце в стилі батерфляй» і кількох шматочків з розповідей «Що я люблю», «... І чого не люблю». Це дійсно було насправді. Особливо часто мене запитують, виливав я манну кашу з вікна на капелюх перехожому. Заявляю - ні, не виливав!

Віктор Драгунський з сином Дениско

- А люди, описані в оповіданнях, справжні?

Так! Мама Дениски - це моя мама. Вона була дуже гарна жінказ приголомшливими зеленими очима. «Найкрасивіша мама у всьому класі», як визнав Мишка Слонів. Що говорити, якщо саме вона виграла величезний конкурс і стала провідною концертом легендарного в СРСР ансамблю «Берізка. Вчителька у нас була Раїса Іванівна.

Мишка і Оленка - реальні люди, З Мишком я до сих пір дружу. А ось Оленку ми з Мишком не змогли розшукати, кажуть, вона за кордон виїхала.

Був і дачний сусід Борис Климентійович зі своєю собакою Чапко, і Ванька Дихов (знаменитий режисер Іван Диховічний). І управдом Олексій Акимич - він був.

Наскільки сьогоднішнім дітям будуть цікаві ці розповіді? Адже багатьох речей, про які там написано, вони просто не знають.

Ці розповіді продовжують перевидаватися, значить, на них є запит. Напевно, бо там пригоди, пов'язані з речами, а про переживання, почуття хлопців, відносини між ними. Про заздрість, брехня, правду, хоробрість ... Все це є і зараз і про це цікаво читати.

- Яке дитинство, на Вашу думку, цікавіше - то чи сучасне?

Мені було цікавіше моє дитинство. Зараз, мені здається, хлопці більше витрачають час на якісь технологічні речі, на Пересування пальцями по екрану. Я колись підрахував, що за все своє життя два тижні піднімався на ліфті. Можете уявити цей хмарочос? Пам'ятайте, як Лев Миколайович Толстой вважав, що він сім років сидів у сідлі (посміхається). Всі ці нескінченні гри, гаджети, контакти - це прекрасно, я сам учасник соціальних мережі як письменник починав саме в «Живому журналі». Але це зжирає час.

- Як Ви ставитеся до сучасної дитячої літератури і що порадите зараз читати дітям?

Сучасна дитяча література мені не дуже подобається.

Хороші дитячі книги з'являться тільки тоді, коли їх напишуть ті, хто народився в 90-і роки.

Раніше дорослі і діти належали до однієї цивілізації, вони один одного розуміли. Зараз якщо я напишу розповідь, в якому герой стоїть під годинником і вже півгодини чекає друга Мишка, а той все не йде - мені будь-яка дитина тут же скаже: «Яка маячня! А мобільник на що? » Читайте дітям «Пригоди Незнайка», абсолютно чудові три томи для маленьких дітей. І, звичайно, «Деніскині розповіді» Віктора Драгунського.

Поточна сторінка: 1 (всього у книги 3 сторінок) [доступний уривок для читання: 1 сторінок]

шрифт:

100% +

Віктор Драгунський
Найсмішніші Деніскині розповіді (збірник)

© Драгунський В. Ю., насл., 2016

© Іл., Попович О. В., 2016

© ТОВ «Видавництво АСТ», 2016

* * *

Дівчинка на кулі

Один раз ми всім класом пішли в цирк. Я дуже радів, коли йшов туди, бо мені вже скоро вісім років, а я був в цирку тільки один раз, і то дуже давно. Головне, Оленці лише шість років, а ось вона вже встигла побувати в цирку цілих три рази. Це дуже образливо. І ось тепер ми всім класом пішли в цирк, і я думав, як добре, що вже великий і що зараз, в цей раз, все побачу як слід. А в той раз я був маленький, я не розумів, що таке цирк.

Того разу, коли на арену вийшли акробати і один поліз на голову іншому, я страшенно розреготався, бо думав, що це вони так навмисне роблять, для сміху, адже вдома я ніколи не бачив, щоб дорослі дядьки дерлися один на одного. І на вулиці теж цього не траплялося. Ось я і розсміявся на повний голос. Я не розумів, що це артисти показують свою спритність. І ще в той раз я все більше дивився на оркестр, як вони грають - хто на барабані, хто на трубі, - і диригент махає паличкою, і ніхто на нього не дивиться, а все грають як хочуть. Це мені дуже сподобалося, але поки я дивився на цих музикантів, в середині арени виступали артисти. І я їх не бачив і пропускав найцікавіше. Звичайно, я в той раз ще зовсім дурний був.

І ось ми прийшли всім класом в цирк. Мені відразу сподобалося, що він пахне чимось особливим, і що на стінах висять яскраві картини, і кругом світло, і в середині лежить красивий килим, а стеля високий, і там прив'язані різні блискучі гойдалки. І в цей час заграла музика, і всі кинулися сідати, а потім накупили ескімо і стали їсти.

І раптом з-за червоної фіранки вийшов цілий загін якихось людей, одягнених дуже красиво - в червоні костюми з жовтими смужками. Вони встали з боків фіранки, і між ними пройшов їх начальник в чорному костюмі. Він голосно і трошки незрозуміло щось прокричав, і музика заграла швидко-швидко і голосно, і на арену вискочив артист-жонглер, і почалася веремія. Він кидав кульки, по десять або по сто штук вгору, і ловив їх назад. А потім схопив смугастий м'яч і став їм грати ... Він і головою його подшібал, і потилицею, і чолом, і по спині катав, і каблуком наподдавал, і м'яч катався по всьому його тілу як прімагніченний. Це було дуже гарно. І раптом жонглер кинув цей м'ячик до нас в публіку, і тут вже почалася справжня метушня, тому що я зловив цей м'яч і кинув його в Валерку, а Валерка - в Мишка, а Мишка раптом націлився і ні з того ні з сього засвітив прямо в диригента, але в нього не потрапив, а потрапив в барабан! Бамм! Барабанщик розсердився і кинув м'яч назад жонглерів, але м'яч не долетів, він просто потрапив однієї гарної тітоньці в зачіску, і у неї вийшла не зачіска, а прочуханка. І ми всі так реготали, що мало не померли.

І коли жонглер втік за фіранку, ми довго не могли заспокоїтися. Але тут на арену викотили величезний блакитний куля, і дядько, який оголошує, вийшов на середину і щось прокричав нерозбірливим голосом. Зрозуміти можна було нічого, і оркестр знову заграв щось дуже веселе, тільки не так швидко, як раніше.

І раптом на арену вибігла маленька дівчинка. Я таких маленьких і красивих ніколи не бачив. У неї були сині-сині очі, і навколо них були довгі вії. Вона була в срібній сукні з повітряним плащем, і у неї були довгі руки; вона ними змахнула, як птах, і схопилася на цей величезний блакитний куля, який для неї викотили. Вона стояла на кулі. І потім раптом побігла, як ніби захотіла зістрибнути з нього, але куля закрутився під її ногами, і вона на ньому ось так, як ніби бігла, а насправді їхала навколо арени. Я таких дівчаток ніколи не бачив. Всі вони були звичайні, а ця якась особлива. Вона бігала по кулі своїми маленькими ніжками, як по рівній підлозі, і блакитна куля віз її на собі: вона могла їхати на ньому і прямо, і тому, і наліво, і куди хочеш! Вона весело сміялася, коли так бігала, як ніби пливла, і я подумав, що вона, напевно, і є Дюймовочка, така вона була маленька, мила і незвичайна. В цей час вона зупинилася, і хтось їй подав різні дзвіночки браслети, і вона одягла їх собі на туфельки і на руки і знову стала повільно кружляти на кулі, як ніби танцювати. І оркестр заграв тиху музику, і було чутно, як тонко дзвенять золоті дзвіночки на дівчачих довгих руках. І це все було як в казці. І тут ще загасили світло, і виявилося, що дівчинка того ж вміє світитися в темряві, і вона повільно пливла по колу, і світилася, і дзвеніла, і це було дивно, - я за все своє життя не бачив нічого такого подібного.

І коли запалили світло, все заплескали і заволали «браво», і я теж кричав «браво». А дівчинка зіскочила зі свого кулі і побігла вперед, до нас ближче, і раптом на бігу перекинулася через голову, як блискавка, і ще, і ще раз, і все вперед і вперед. І мені здалося, що ось вона зараз розіб'ється об бар'єр, і я раптом дуже злякався, і схопився на ноги, і хотів бігти до неї, щоб підхопити її і врятувати, але дівчинка раптом зупинилася як укопана, розкинула свої довгі руки, оркестр замовк, і вона стояла і посміхалася. І все заплескали щосили і навіть застукали ногами. І в цю хвилину ця дівчинка подивилася на мене, і я побачив, що вона побачила, що я її бачу і що я теж бачу, що вона бачить мене, і вона помахала мені рукою і посміхнулася. Вона мені одному помахала і посміхнулася. І я знову захотів підбігти до неї, і я простягнув до неї руки. А вона раптом послала всім повітряний поцілунок і втекла за червону фіранку, куди тікали всі артисти.

І на арену вийшов клоун зі своїм півнем і почав чхати і падати, але мені було не до нього. Я весь час думав про дівчинку на кулі, яка вона дивовижна і як вона помахала мені рукою і посміхнулася, і більше вже ні на що не хотів дивитися. Навпаки, я міцно заплющив очі, щоб не бачити цього дурного клоуна з його червоним носом, бо він мені псував мою дівчинку: вона все ще мені представлялася на своєму блакитному кулі.

А потім оголосили антракт, і всі побігли в буфет пити ситро, а я тихенько спустився вниз і підійшов до завіски, звідки виходили артисти.

Мені хотілося ще раз подивитися на цю дівчинку, і я стояв у фіранки і дивився - раптом вона вийде? Але вона не виходила.

А після антракту виступали леви, і мені не сподобалося, що приборкувач весь час тягав їх за хвости, як ніби це були не леви, а дохлі кішки. Він змушував їх пересідати з місця на місце або укладав їх на підлогу рядком і ходив по левам ногами, як по килиму, а у них був такий вигляд, що ось їм не дають полежати спокійно. Це було нецікаво, тому що лев повинен полювати і гнатися за бізоном в безкрайніх пампасах і оголошувати околиці грізним гарчанням, що призводить в трепет тубільне населення.

А так виходить не лев, а просто я сам не знаю що.

І коли скінчилося і ми пішли додому, я весь час думав про дівчинку на кулі.

А ввечері тато запитав:

- Ну як? Сподобалося в цирку?

Я сказав:

- Батько! Там в цирку є дівчинка. Вона танцює на блакитному кулі. Така славна, краще за всіх! Вона мені посміхнулася і махнула рукою! Мені одному, чесне слово! Розумієш, тату? Підемо в наступну неділю в цирк! Я тобі її покажу!

Папа сказав:

- Обов'язково підемо. Обожнюю цирк!

А мама подивилася на нас обох так, як ніби побачила в перший раз.

... І почалася довжелезна тиждень, і я їв, навчався, вставав і лягав спати, грав і навіть бився, і все одно кожен день думав, коли ж прийде неділю, і ми з татом підемо в цирк, і я знову побачу дівчинку на кулі, і покажу її батькові, і, може бути, тато запросить її до нас в гості, і я подарую їй пістолет-браунінг і намалюю корабель на всіх вітрилах.

Але в неділю папа не зміг йти.

До нього прийшли товариші, вони копалися в якихось кресленнях, і кричали, і курили, і пили чай, і сиділи допізна, і після них у мами розболілася голова, а тато сказав мені:

- Наступної неділі ... Даю клятву Вірності і Честі.

І я так чекав наступної неділі, що навіть не пам'ятаю, як прожив ще один тиждень. І тато стримав своє слово: він пішов зі мною в цирк і купив квитки в другий ряд, і я радів, що ми так близько сидимо, і вистава почалася, і я почав чекати, коли з'явиться дівчинка на кулі. Але людина, яка оголошує, весь час оголошував різних інших артистів, і вони виходили і виступали по-різному, але дівчинка все не з'являлася. А я прямо тремтів від нетерпіння, мені дуже хотілося, щоб тато побачив, яка вона незвичайна в своєму срібному костюмі з повітряним плащем і як вона вправно бігає по блакитному кулі. І кожен раз, коли виходив оголошує, я шепотів татові:

- Зараз він оголосить її!

Але він, як на зло, оголошував когось іншого, і у мене навіть ненависть до нього з'явилася, і я весь час говорив татові:

- Та ну його! Це дурниця на пісному маслі! Це не те!

А тато казав, що не дивлячись на мене:

- Не заважай, будь ласка. Це дуже цікаво! Саме те!

Я подумав, що тато, видно, погано розбирається в цирку, раз це йому цікаво. Подивимося, що він заспіває, коли побачить дівчинку на кулі. Мабуть підскочить на своєму стільці на два метри у висоту ...

Але тут вийшов оголошує і своїм глухонімим голосом крикнув:

- Ант-ра-кт!

Я просто вухам своїм не повірив! Антракт? А чому? Адже в другому відділенні будуть тільки леви! А де ж моя дівчинка на кулі? Де вона? Чому вона не виступає? Може бути, вона захворіла? Може бути, вона впала і у неї струс мозку?

Я сказав:

- Папа, підемо скоріше, дізнаємося, де ж дівчинка на кулі!

Папа відповів:

- Так Так! А де ж твоя еквілібристка? Щось не видно! Ходімо купимо програмку! ..

Він був веселий і задоволений. Він озирнувся навколо, засміявся і сказав:

- Ах, люблю ... Люблю я цирк! Самий запах цей ... Голову кружляє ...

І ми пішли в коридор. Там товклося багато народу, і продавалися цукерки і вафлі, і на стінках висіли фотографії різних тигрячих морд, і ми побродили небагато і знайшли нарешті контролерша з програмками. Папа купив у неї одну і став переглядати. А я не витримав і запитав у контролерша:

- Скажіть, будь ласка, а коли буде виступати дівчинка на кулі?

- Яка дівчинка?

Папа сказав:

- У програмі вказана еквілібристка на кулі Т. Воронцова. Де вона?

Я стояв і мовчав.

Контролерша сказала:

- Ах, ви про Танечку Воронцову? Поїхала вона. Поїхала. Що ж ви пізно спохватилися?

Я стояв і мовчав.

Папа сказав:

- Ми вже два тижні не знаємо спокою. Хочемо подивитися еквілібристка Т. Воронцову, а її немає.

Контролерша сказала:

- Так вона поїхала ... Разом з батьками ... Батьки у неї «Бронзові люди - Два-Яворс». Може, чули? Дуже шкода. Вчора тільки поїхали.

Я сказав:

- Ось бачиш, тато ...

- Я не знав, що вона поїде. Як шкода ... Ох ти боже мій! .. Ну що ж ... Нічого не поробиш ...

Я запитав у контролерша:

- Це, значить, точно?

Вона сказала:

Я сказав:

- А куди, невідомо?

Вона сказала:

- До Владивостока.

Он куди. Далеко. Владивосток.

Я знаю, він поміщається в самому кінці карти, від Москви направо.

Я сказав:

- Яка далечінь.

Контролерша раптом поспішила:

- Ну йдіть, йдіть на місця, вже гасять світло!

Папа підхопив:

- Пішли, Дениска! Зараз будуть леви! Кошлаті, гарчать - жах! Біжимо дивитися!

Я сказав:

- Підемо додому, тато.

Він сказав:

- Ось так раз ...

Контролерша засміялася. Але ми підійшли до гардеробу, і я простягнув номер, і ми одяглися і вийшли з цирку.

Ми пішли по бульвару і йшли так досить довго, потім я сказав:

- Владивосток - це на самому кінці карти. Туди, якщо поїздом, цілий місяць проїдеш ...

Папа мовчав. Йому, видно, було не до мене. Ми пройшли ще трохи, і я раптом згадав про літаки і сказав:

- А на «ТУ-104» за три години - і там!

Але тато все одно не відповів. Він міцно тримав мене за руку. Коли ми вийшли на вулицю Горького, він сказав:

- Зайдемо в кафе-морозиво. Смутузім по дві порції, а?

Я сказав:

- Не хочеться щось, тато.

- Там подають воду, називається «кахетинські». Ніде в світі не пив кращої води.

Я сказав:

- Не хочеться, тато.

Він не став мене вмовляти. Він пішов швидше і міцно стиснув мою руку. Мені стало навіть боляче. Він йшов дуже швидко, і я ледве-ледве встигав за ним. Чому він йшов так швидко? Чому він не розмовляв зі мною? Мені захотілося на нього поглянути. Я підняв голову. У нього було дуже серйозне і сумне обличчя.

«Він живий і світиться ...»

Одного вечора я сидів у дворі, біля піску, і чекав маму. Вона, напевно, затримувалася в інституті, або в магазині, або, може бути, довго стояла на автобусній зупинці. Не знаю. Тільки все батьки нашого двору вже прийшли, і всі хлопці пішли з ними по домівках і вже, напевно, пили чай з бубликами і бринзою, а моєї мами все ще не було ...

І ось вже стали запалюватися в вікнах вогники, і радіо заграло музику, і в небі зарухалися темні хмари - вони були схожі на бородатих людей похилого віку ...

І мені захотілося їсти, а мами все не було, і я подумав, що, якби я знав, що моя мама хоче їсти і чекає мене десь на краю світу, я б моментально до неї побіг, а не спізнювався б і не змушував її сидіти на піску і нудьгувати.

І в цей час у двір вийшов Мишка. Він сказав:

- Здорово!

І я сказав:

- Здорово!

Мишка сіл зі мною і взяв в руки самоскид.

- Ого, - сказав Ведмедик. - Де дістав?

А він сам набирає пісок? Чи не сам? А сам звалює? Так? А ручка? Для чого вона? Її можна вертіти? Так? А? Ого! Даси мені його додому?

Я сказав:

- Немає не дам. Подарунок. Папа подарував перед від'їздом.

Мишка надувся і відсунувся від мене. На дворі стало ще темніше.

Я дивився на ворота, щоб не пропустити, коли прийде мама. Але вона все не йшла. Видно, зустріла тітку Розу, і вони стоять і розмовляють і навіть не думають про мене. Я ліг на пісок.

Тут Мишко каже:

- Чи не даси самоскид?

- Відчепись, Мишка.

Тоді Мишко каже:

- Я тобі за нього можу дати одну Гватемалу і два Барбадосу!

Я кажу:

- Порівняв Барбадос з самоскидом ...

- Ну, хочеш, я дам тобі плавальний круг?

Я кажу:

- Він у тебе лопнути.

- Ти його заклеїш!

Я навіть розсердився:

- А плавати де? У ванні? По вівторкам?

І Мишко знову надувся. А потім каже:

- Ну, була не була. Знай мою доброту. На!

І він простягнув мені коробочку від сірників. Я взяв її в руки.

- Ти відкрий її, - сказав Мишко, - тоді побачиш!

Я відкрив коробочку і спершу нічого не побачив, а потім побачив маленький світло-зелений вогник, неначе десь далеко-далеко від мене горіла крихітна зірочка, і в той же час я сам тримав її зараз в руках.

- Що це, Мишко, - сказав я пошепки, - що це таке?

- Це світлячок, - сказав Ведмедик. - Що, хороший? Він живий, не думай.

- Мишко, - сказав я, - бери мій самоскид, хочеш? Назавжди бери, назовсім. А мені віддай цю зірочку, я її додому візьму ...

І Мишко схопив мій самоскид і побіг додому. А я залишився зі своїм світлячком, дивився на нього, дивився і ніяк не міг надивитися: який він зелений, немов у казці, і як він хоч і близько, на долоні, а світить, наче здалеку ... І я не міг рівно дихати, і я чув, як стукає моє серце, і трохи кололо в носі, як ніби хотілося плакати.

І я довго так сидів, дуже довго.

І нікого не було навколо. І я забув про всіх на білому світі.

Але тут прийшла мама, і я дуже зрадів, і ми пішли додому.

А коли стали пити чай з бубликами і бринзою, мама запитала:

- Ну, як твій самоскид?

А я сказав:

- Я, мама, проміняв його.

Мати сказала:

- Цікаво. А на що?

Я відповів:

- На світлячка. Ось він, в коробочці живе. Вимкни-ка світло!

І мама погасила світло, і в кімнаті стало темно, і ми стали вдвох дивитися на блідо-зелену зірочку.

Потім мама запалила світло.

- Так, - сказала вона, - це диво. Але все-таки як ти зважився віддати таку цінну річ, як самоскид, це черв'ячка?

- Я так довго чекав тебе, - сказав я, - і мені було так нудно, а цей світлячок, він виявився краще будь-якого самоскида на світлі.

Мама пильно подивилася на мене і запитала:

- А чому ж, чому ж саме він краще?

Я сказав:

- Та як же ти не розумієш? .. Адже він живий! І світиться! ..

Зверху вниз, навскоси!

Того літа, коли я ще не ходив до школи, у нас у дворі був ремонт. Всюди валялися цеглини і дошки, а посеред двору височіла величезна купа піску. І ми грали на цьому піску в «розгром фашистів під Москвою», або робили пасочки, або просто так грали ні в що.

Нам було дуже весело, і ми подружилися з робітниками і навіть допомагали їм ремонтувати будинок: один раз я приніс слюсарю дядька Грицька повний чайник окропу, а другий раз Оленка показала монтерів, де у нас чорний хід. І ми ще багато допомагали, тільки зараз я вже не пам'ятаю за все.

А потім якось непомітно ремонт став закінчуватися, робочі йшли один за іншим, дядя Гриша попрощався з нами за руку, подарував мені важку залізяку і теж пішов.

І замість дядька Гриші у двір прийшли три дівчини. Вони всі були дуже красиво одягнені: носили чоловічі довгі штани, вимазані різними фарбами і абсолютно тверді. Коли ці дівчата ходили, штани на них гриміли, як залізо на даху. А на головах дівчата носили шапки з газет. Ці дівчата були маляри та називалися: бригада. Вони були дуже веселі і спритні, любили сміятися і завжди співали пісню «Конвалії, конвалії». Але я цю пісню не люблю. І Оленка.

І Мишко теж не любить. Зате ми всі любили дивитися, як працюють дівчата-маляри та як у них все виходить складно і акуратно. Ми знали по іменах всю бригаду. Їх звали Сашко, Раечка і Неллі.

І одного разу ми до них підійшли, і тітка Саня сказала:

- Хлоп'ята, збігайте хтось і дізнайтеся, котра година.

Я збігав, дізнався і сказав:

- П'ять хвилин до дванадцятої, тітка Саня ...

Вона сказала:

- Шабаш, дівчата! Я - в їдальню! - і пішла з двору.

І тітка Раечка і тітка Неллі пішли за нею обідати.

А бочонок з фарбою залишили. І гумовий шланг теж.

Ми відразу підійшли ближче і стали дивитися на той шматочок будинку, де вони тільки зараз фарбували. Було дуже здорово: рівно і коричнево, з невеликою червоністю. Мишка дивився-дивився, потім каже:

- Цікаво, а якщо я похитав насос, фарба піде?

Оленка каже:

- Сперечаємося, не піде!

Тоді я кажу:

- А ось сперечаємося, піде!

Тут Мишко каже:

- Не треба сперечатися. Зараз я спробую. Тримай, Дениска, шланг, а я похитав.

І давай качати. Разів зо два-три хитнув, і раптом з шланга побігла фарба. Вона шипіла, як змія, тому що на кінці у шланга була прочуханка з дірочками, як у лійки. Тільки дірки були зовсім маленькі, і фарба йшла, як одеколон в перукарні, трохи видно.

Мишка зрадів і як закричить:

- Фарбуй скоріше! Швидше крась що-небудь!

Я відразу взяв і направив шланг на чисту стінку. Фарба стала бризкатися, і там зараз же вийшло світло-коричнева пляма, схоже на павука.

- Ура! - закричала Оленка. - Пішло! Пішло-поїхало! - і підставила ногу під фарбу.

Я відразу пофарбував їй ногу від коліна до пальців. Тут же, прямо у нас на очах, на нозі Герасимчука видно ні синців, ні подряпин. Навпаки, Алёнкіна нога стала гладка, коричнева, з блиском, як новенька кегля.

Мишка кричить:

- Здорово виходить! Підставляй другу, скоріше!

І Оленка живенько підставила другу ногу, а я моментально пофарбував її зверху до низу два рази.

Тоді Мишко каже:

- Люди добрі, як красиво! Ноги зовсім як у справжнього індіанця! Фарбуй ж її скоріше!

- Всю? Всю фарбувати? З голови до п'ят?

Тут Оленка прямо запищала від захоплення:

- Давайте, люди добрі! Фарбуйте з голови до п'ят! Я буду справжня індичка.

Тоді Мишко пріналёг на насос і став качати на повну ивановскую, а я став Оленку поливати фарбою. Я чудово її пофарбував: і спину, і ноги, і руки, і плечі, і живіт, і трусики. І стала вона вся коричнева, тільки волосся білі стирчать.

Я питаю:

- Мишко, як думаєш, а волосся фарбувати?

Мишка відповідає:

- Ну звичайно! Фарбуй скоріше! Швидше давай!

І Оленка квапить:

- Давай давай! І волосся давай! І вуха!

Я швидко закінчив її фарбувати і кажу:

- Іди, Оленка, на сонце пообсохні. Ех, що б ще пофарбувати?

- Он бачиш, наше білизна сушиться? Швидше давай крась!

Ну з цим-то справою я швидко впорався! Два рушники та Мишкову сорочку я за якусь хвилину так обробив, що любо-дорого дивитися було!

А Мишка прямо увійшов в азарт, качає насос, як заводний. І тільки покрикує:

- Фарбуй давай! Швидше давай! Он і двері нова на парадному, давай, давай, швидше крась!

І я перейшов на двері. Зверху вниз! Знизу вгору! Зверху вниз, навскоси!

І тут двері раптом розкрилася, і з неї вийшов наш управдом Олексій Акимич в білому костюмі.

Він прямо остовпів. І я теж. Ми обидва були як зачаровані. Головне, я його поливаю і з переляку не можу навіть здогадатися відвести в сторону шланг, а тільки розмахую зверху вниз, знизу вгору. А у нього очі розширилися, і йому в голову не приходить відійти хоч на крок вправо або вліво ...

А Мишка качає і знай собі ладнає своє:

- Фарбуй давай, швидше давай!

І Оленка збоку витанцьовує:

- Я індичка! Я індичка!

... Так, здорово нам тоді влетіло. Мишка два тижні білизна стирав. Оленку мили в семи водах зі скипидаром ...

Олексію Акимич купили новий костюм. А мене мама зовсім не хотіла у двір пускати. Але я все-таки вийшов, і тітки Саня, Раечка і Неллі сказали:

- Виростай, Денис, швидше, ми тебе до себе в бригаду візьмемо. Будеш маляром!

І з тих пір я намагаюся рости швидше.

Увага! Це ознайомчий фрагмент книги.

Якщо початок книги вам сподобалося, то повну версію ви можете придбати у нашого партнера - розповсюджувача легального контента ТОВ "ЛітРес".