Філософія життя Платона Каратаєва. Як зустріч з Платоном Каратаєва вплинула на світогляд П'єра Безухова? П'єр Без

При цьому Каратаєв дан в романі як фігура традиційна. В характері Каратаєва Толстой розкриває тип тієї «більшої частини селянства», яка, за висловом Леніна, «плакала і молилася, резонерствовала і мріяла ... - зовсім в дусі Льва Миколайовичу Толстого». Розповідь Каратаєва про його особисту долю по суті не містить в собі нічого одіозного. Він служить ілюстрацією міцного сімейно-господарського побуту в селянстві. Розповідь про купця, просто розбійника, винуватця своїх бід (найбільш гострий ідеологічний момент в образі Каратаєва), є одним із сотень подібних оповідань, століттями ходили по російській землі. Гранична гіпербола альтруїзму, складова ідейний зміст цієї розповіді, в умовах диких звичаїв середньовічного варварства знаменувала собою боротьбу за торжество високого етичного початку, проголошувала подолання егоїстичних інстинктів, і тому з таким захопленням передавалася з вуст в уста. Безсумнівно, що Толстой нарочито згустив фарби, малюючи образ Каратаєва архаїчними мовними засобами в дусі «стародавнього благочестя». Безсумнівно також і те, що моральні формули і зразки, що служили орієнтирами для патріархального народної свідомості, були наївні і нерідко забирали в сторону від соціальної боротьби, але вони сприяли формуванню того високого морального обличчя російського селянина, який засвідчений багатьма пам'ятками давньоруського епосу і творами класичної літератури . Цей високий моральний вигляд вміння долати егоїстичні інстинкти, обмежуючись скромним мінімумом для задоволення особистих потреб, ніколи не втрачати самовладання, зберігати оптимізм, і привітність до оточуючих - Толстой вважав цілком обгрунтовано рисою народної і, як зразок, протиставляв її порочним явищам дворянській життя і загарбницької війни. Каратаєв з'являється в романі не сам по собі, а саме як контраст після сцени розстрілу, яка остаточно позбавила П'єра моральної точки опори, і Каратаєв виявився необхідний як антитезу, дає орієнтир, протилежний світу пороку і злодіяння і ведучий героя в селянське середовище в пошуках моральної норми.

Образ Платона більш складним і суперечливим, він надзвичайно багато значить для всієї історико-філософської концепції книги. Не більше, втім, ніж Тихон Щербатий. Просто це - інша сторона «думки народної». Літературознавцями сказано багато гірких слів про Платона Каратаєва: що він непротивленець; що характер його не змінюється, є статичною, і це погано; що у нього немає військової доблесті; що він нікого особливо не любить і, коли гине, прістреленний французом, бо через хворобу не може більше йти, його ніхто не шкодує, навіть П'єр.

Тим часом про Платона Каратаєва Толстим сказані важливі, принципово важливі слова: «Платон Каратаєв залишився назавжди в душі П'єра найсильнішим і найдорожчим спогадом і уособленням всього російського, доброго і круглого»;

«Платон Каратаєв був для всіх інших полонених самим звичайним солдатом; його звали Соколик або Платоша, добродушно жартували над ним, посилали його за посилками. Але для П'єра яким він представився в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним уособленням духу простоти і правди, таким він і залишився назавжди ».

Каратаєв - вже немолодий солдат. Перш, в суворівські часи, він брав участь в походах. 1812 року захопила його в московському госпіталі, звідки він і потрапив в полон. Тут потрібна була вже не військова доблесть, а терпіння, витримка, спокій, вміння пристосуватися до умов і вижити, дочекатися перемоги, в якій Платон був упевнений, як всякий російська людина того часу. Висловлює він цю віру по-своєму, прислів'ям: «Черв'як капусту гложе, а сам перед тим пропадає». І тому мають рацію дослідники останнього часу, які підкреслюють селянську фортеця, витривалість, працьовитість, оптимізм Каратаєва як важливі позитивні, істинно народні риси. Без вміння терпіти і вірити не можна не тільки виграти важку війну, але взагалі жити.

Каратаєв - фігура набагато менш самостійна в ідейно-композиційному відношенні, ніж інші солдати і мужики в «Війні і світі». Данила, Щербатий, Мавра Кузьмівна мають значення самі по собі. Кожного з них можна вилучити з тексту роману, зробити героєм невеликий новели, і він не втратить свого художнього значення. З Каратаєва цього зробити не можна. Його поява в романі і трактування його характеру на противагу іншим персонажам з народу обумовлені основною лінією роману - лінією П'єра і тими явищами життя, на тлі яких він виступає. Образ Каратаєва в романі виконує абсолютно ясну завдання - протиставити штучності і умовностей аристократії простоту, правду селянського життя; індивідуалізму П'єра - погляди селянського світу; злодіянь загарбницької війни з її мародерством, розстрілами і наругою над людською особистістю - ідеальні форми альтруїзму; загальної ідейної і моральної розгубленості - спокій, твердість і ясність життєвого шляху російського мужика. Причому всі ці якості - простота і, мирське, колективне початок у світогляді, висока етика альтруїзму і спокійна твердість світогляду - мислилися Толстим як споконвічні властивості російського народу, які він виховав в собі століттями своєї многотрудного життя і які є його міцним національним надбанням. У цьому - безперечний позитивний ідейний зміст образу Каратаєва, який, як багато художні елементи толстовських творів, гіперболізував і не є натуралістичної ілюстрацією ідеології автора.

Нове міністерство внутрішніх справ перелом і повернення «до віри в життя» дає зустріч П'єра в балагані для військовополонених, куди героя відвели після страти мнимих паліїв, з Платоном Каратаєва. Відбувається це тому, що Платон Каратаєв втілює в собі зовсім іншу сторону «колективного суб'єкта», ніж Даву або виконавці страти над паліями. Все духовне, філософськи складне, що малюється Толстим при зображенні П'єра, перебуває в міцних внутрішніх зв'язках, в «сполученні» з соціальним. Селянське соціальне початок в своїх внутрішніх нормах вабить до себе П'єра незмінно починаючи, з Бородінської битви; «Рассословівшісь», як би скинувши з себе всі зовнішні оболонки, як би дивлячись прямо на найостанніші, які вирішують питання життя, П'єр виявляє зв'язок, «сполучення» цих питань з проблемою народу, соціальних низів, селянства. Як би втіленням самої суті селянської стихії постає в очах П'єра Платон Каратаєв. П'єр був у стані повного розвалу віри в життя; саме шлях до життя, до її внутрішнім змістом і доцільності, і відкривається П'єру в спілкуванні з Платоном Каратаєва: «- Е, соколе, не тужи, - сказав він з тією ніжно-співучої ласкою, з якою говорять старі російські баби. Не сумуй, друже годину терпіти, а вік жити! » Після першого ж вечора спілкування П'єра з Платоном Каратаєва йдеться: «П'єр довго не спав і з відкритими очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до мірному Величне Платона, що лежав біля нього, і відчував, що колись зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непорушних засадах, споруджувався в його душі ». Такі зміни, скачки вирішально важливих внутрішніх станів можливі й правдиві тільки в тому виключно напруженому положенні, в якому знаходиться П'єр. В душі героя як би зібралися воєдино, сконцентрувалися всі протиріччя його життя; П'єр доведений до меж, до останніх граней свого існування, і «останні» питання життя і смерті було виявлено перед ним в прямий, ясною, остаточній формі. У ці хвилини сам спосіб поведінки Платона Каратаєва, кожне його слово, жест, все його повадки як би є відповідями на мучили П'єра все життя питання.

У словах і вчинках Платона Каратаєва П'єр вловлює єдність життєвого комплексу, зв'язок і неподільність усіх, здавалося б, роздільних і зовні непоєднуваних сторін існування. П'єр все життя шукав подібного єдиного всеосяжного життєвого принципу; в богучаровского розмові з князем Андрієм П'єр найвиразніше висловив ці пошуки, вразив співрозмовника і багато чого змінив у його житті саме цим прагненням до всеосяжність. Князь Андрій назвав тоді найбільш близьке за аналогією ім'я Гердера; в теперішньому стані П'єра він потребує більш динамічному, гнучкому, драматично рухомому принципі єдності, зближує його пошуки з діалектичними варіантами ідеалістичної філософії. Разом з тим, по всій сукупності обставин, життєва філософія П'єра не може мати раціоналістичної форми; відсторонення від організованих суспільно-державних інститутів є самоочевидним підсумком реальних подій життя героя. Стихійна підоснова цих філософських пошуків П'єра зараз, в напруженому вузлі реальних поворотів його долі, повинна втілитися в людську поведінку; саме ворожнечу між своїми поглядами і реальностями поведінки завжди мучила П'єра. Як би відповідь на ці питання єдності загального і приватних вчинків П'єр вбачає в усьому поведінці Платона Каратава: «Коли П'єр, іноді вражений змістом його мови, просив повторити сказане, Платон не міг згадати того, що він сказав хвилину тому, - так само, як він ніяк не міг словами сказати П'єру свою улюблену пісню. Там було: «рідна, березанька і тошненько мені», але на словах не виходило ніякого сенсу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з промови. Кожне слово його і кожна дія було проявом невідомої йому діяльності, яка була його життя. Але життя його, як він сам дивився на неї, не мала сенсу як окреме життя. Вона мала сенс тільки як частка цілого, що він постійно відчував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, необхідно і безпосередньо, як запах відділяється від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо взятого дії або слова ». Найбільш вражаюче і значимо для П'єра саме єдність слова і дії, думки і вчинку, нероздільність їх. Разом з тим виникає нероздільність, єдність і більш широкого і загального плану: єдність всеосяжність різних сторін дійсності, де будь-яка приватна постає «часткою цілого». Легкі, органічні переходи між одиничним і загальним, окремим існуванням і цілісністю світу. Платон Каратаєв немислимий поза «колективного суб'єкта», але сам «колективний суб'єкт» в цьому випадку настільки ж органічно вплетений в світове ціле.

Друге, що вражає П'єра і що притягує його - органічне вплетення соціально визначеного в той же єдність всього, єдність світового цілого. Платон Каратаєв, так само, як і П'єр, в умовах полону «рассословлен», знаходиться поза звичайних обставин соціально суспільного існування. Соціально певне повинно було в ньому стиратися вже в солдатчини. Але, очевидно, певною мірою воно зберігалося і там: Толстой підкреслює різницю між звичайними солдатськими словами і вчинками і промовами і діями Каратаєва. Різниця ця певною мірою мала бути і в службі: зараз, в умовах граничних, «перевернулися» обставин, відбувається не подальше стирання конкретно соціальних рис, але, навпаки, як би пожвавлення і найбільш повне їх вираження: «Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, мабуть, відкинув від себе все напущені на нього, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до колишнього, селянському, народному складу ». Уже в солдатах, зустрінутих на Бородінському полі, П'єр знаходив селянські риси, і єдність світосприйняття, злитість дій з «загальним», з «світовим цілим» зв'язувалися в сприйнятті героя з трудовою природою соціальних низів, селянства. Представляє єдність приватного і загального, світового цілого, Платон Каратаєв у Толстого дається як трудовий людина, але людина натурально-трудових відносин, соціальної структури, чужої поділу праці. Каратаєв у Толстого постійно зайнятий чимось доцільним, корисним, трудовим, і навіть пісня у нього - щось серйозне, слушна, необхідне в загальному трудовому життєвому побуті; проте форми цієї праці своєрідні, по-своєму всеосяжність, «універсальні», але, так би мовити, в «вузько місцевому» сенсі. Це трудова діяльність, притаманна соціальній структурі прямих, безпосередніх, натуральних відносин: «Він усе вмів робити, не дуже добре, але і не погано. Він пек, варив, шив, стругав, Тача чоботи. Він завжди "був зайнятий і тільки ночами дозволяв собі розмови, які він любив, і пісні». Притому трудова діяльність Каратаєва носить і прямо доцільний, і в той же час «ігровий» характер - це не праця-примус, але праця як вираз нормальної життєдіяльності людини: «і справді, варто було йому лягти, щоб відразу ж заснути каменем, і варто було здригнутися, щоб негайно ж, без секунди зволікання, взятися за якусь справу, як діти, вставши, беруться за іграшки». Толстой підкреслює натуральний , природно-життєдіяльний характер «ігрового» і в той же час доцільного праці Каратаєва. Сам така праця передбачає відсутність спеціалізації, однобічності, він можливий тільки при безпосередніх, прямих відносинах людей, які не опосередкованих відчуженням.

Згідно Толстому, Платон Каратаєв, будучи сповнений любові до людей, перебуваючи в постійному згоді з «світовим цілим», разом з тим - і це його істотна особливість - не бачить в людях, з якими він постійно спілкується, скільки-небудь помітних, чітких, визначених індивідуальностей. Сам він точно так само не є індивідуальною визначеності - навпаки, він завжди є як би частинкою, вічно мінливої, що переливається, не приймає скільки-небудь чітких обрисів, краплею єдиного потоку життя, світового цілого. Це як би втілене, уособлене людське спілкування, що не приймає і в принципі що не може прийняти будь-якої певної форми; найбільш суттєве з толстовських визначень Каратаєва - «круглий» - як би постійно нагадує про цю аморфності, відсутності індивідуальних обрисів, безиндівідуальності, про надіндивидуальні існування. Тому, почавши мова, він, здається, не знає, як її закінчить: «Часто він говорив абсолютно протилежне тому, що він говорив раніше, але і те й інше було справедливо». У самій основі, в самій суті цієї людини відсутня індивідуальність, відсутня принципово, філософськи послідовно, закінчено, необоротно: перед нами як би згусток людських відносин, людських спілкувань, що не може прийняти певної форми, обрисів індивідуальності. Тому й інша людина, з яким Каратаєв входить в спілкування, точно так же для нього безиндівідуален, не існує як щось особисто оформлене, певне, неповторне: він теж тільки частка цілого, замінна іншої такої ж часткою: «прихильність, дружби, любові, як розумів їх П'єр, Каратаєв не мав ніяких; але він любив і любовно жив разом зі всім, з чим його зводила життя, і особливо з людиною - ні з відомим якимось людиною, а з тими людьми, які були перед його очима. Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П'єра, який був його сусідом; але П'єр відчував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою ласкаву ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духовного життя П'єра), ні на; мить не засмутився б розлукою з ним. І П'єр той же почуття починав відчувати до Каратаеву ». У спілкуванні Каратаєва з іншими людьми як би втілена позитивна, «любовна» сторона «колективного суб'єкта»; ця позитивна сторона разом з тим постає як найбільш закінчене втілення «необхідності» в людських відносинах, в спілкуванні людей. До такої форми «необхідності» не може бути причетний інша людина як певна індивідуальність; Каратаєв спілкується з усіма, з людьми, що представляють людську сукупність, але окремих, чітко визначених осіб для нього не існує.

Образ Платона Каратаєва є одним з найбільших художніх досягнень Толстого, одне з «чудес» його мистецтва. Разюча в цьому образі надзвичайна художня виразність, визначеність у передачі теми, суть якої саме в «невизначеності», «аморфності», «безиндівідуальності», Здавалося б, йде одна нескінченна ланцюг узагальнених визначень, «генералізації»; ці «генералізації» спаяні з «дріб'язкові», які повинні передати «круглий», «загальне», що заперечує визначеність; образ ж постає гранично точним, виразним, певним. Секрет цього художнього «дива», мабуть, -в міцної органічної включеності цієї «невизначеності» як художньої теми в ланцюг персонажів, з "всієї толстовської силою визначеності, точності виражають - кожен окремо - індивідуально неповторне в людині. За свідченням фахівців за текстами Толстого, образ Каратаєва з'являється на дуже пізній стадії роботи над книгою. Вкоріненість цього персонажа в системі взаємин дійових осіб книги, мабуть, і визначає як виняткову авторську легкість роботи над ним, так і художній блиск, закінченість цієї фігури: Каратаєв виникає в вибудуваної вже ланцюга художніх осіб, живе як би на перехресті різних доль, висвітлюючи їх по-своєму і сам набуваючи від них виняткову силу виразності і своєрідною визначеності, яскравості. Безпосередньо композиційно ті сцени, в яких з'являється Платон Каратаєв, перемежовуються зі сценами вмирання князя Андрія. тут є органічна синхронність, з впадіння в часі сцен, де зображено полон П'єра і відхід з життя другого центрального для інтелектуальної лінії книги персонажа. В інших випадках Толстой не соромиться хронологічними пересування або навіть невідповідностями; а тут він суворо дотримується синхронне композиційне «сполучення» цих двох ліній. Пояснюється це аналогіями і контрастністю у вирішенні єдиної філософської проблематики. Кінець князя Андрія і духовний перелом в П'єро, що виникає під час спілкування з Каратаєва, зіставляються змістовно, по їх внутрішнім змістом. Князь Андрій після поранення на перев'язному пункті переймається почуттям любовного згоди з усім, зі світовим цілим

Відбувається зустріч П'єра з Каратаєва, нове знаходження їм сенсу життя в єдності, в згоді, в любові до всього. Здавалося б, П'єр увійшов у внутрішній стан, абсолютно збігається зі станом князя Андрія. Однак відразу після цього дається опис нового стану князя Андрія. Почуття зв'язку з усім князь Андрій відчуває тільки тоді, коли він відмовляється від життя, від участі в ній, перестає бути особистістю, самим собою; але зв'язок з усім для князя Андрія є також відсутність страху смерті, злиття зі смертю. «Світове ціле», погодився з усім князь Андрій знаходить тільки в знищенні, в небутті. «Коли він прийшов до тями після рани і в душі його, миттєво, як би звільнений від утримував ero гніту життя, розпустилася цю квітку любові, вічної, вільної, що не залежить від цьому житті, він вже не боявся смерті і не думав про неї». Такий опис стану князя Андрія дається після зустрічі П'єра з Каратаєва; воно, без сумніву, пов'язане з життєвою філософією Каратаєва, з тим, що витягує з неї для себе П'єр. Відсутність особистого, індивідуального в Каратаеве, яким його бачить П'єр, направлено в сторону життя. Передсмертні переживання князя Андрія входять в ланцюг епізодів за участю П'єра і Каратаєва. Всі три героя цих епізодів, таким чином, співвіднесені один з одним, дані в єдності, в комплексі. Однак єдність духовної проблематики не їсти ще повний збіг, однаковість тим героїв; навпаки, теми персонажів різноспрямовані, кінцеві висновки, духовні підсумки протистоять один одному. Тільки трагічно відчужуючи від живих, конкретних, індивідуальних людей, князь Андрій знаходить себе в єдності з «світовим цілим», і це єдність є небуття, смерть. Платон Каратаєв в сприйнятті П'єра, навпаки, живе в повному злитті та злагоді з усім конкретним, індивідуальним, земним; не випадково при зустрічі його з П'єром заново повторюється ситуація «зламаного хліба»: Каратаєв годує зголоднілого П'єра печеною картоплею, і знову П'єру здається, що ніколи він не їв більше смачної їжі. Каратаєв не заперечую «тілесне», але, навпаки, повністю з ним зливається - він крапля океану життя, але не смерті. Індивідуальність в ньому зникає саме тому, що він злитий з океаном життя. Це повна згода з життям і вносить заспокоєння в душу П'єра, примиряє його з існуванням - через «світове ціле» життя, а не смерті. Конкретно-чуттєве в описі Толстого в цих найважливіших сценах роману «пов'язане» з філософськи-узагальнюючим. Конкретне, звичайне завдяки такій мірі філософської узагальненості включає в себе також і соціальні, історичні елементи. Повне відчуження від життя, відхід від неї в смерть органічні для князя Андрія - неможливо відірвати від цього персонажа соціальну визначеність його вигляду, его людина соціальних верхів, і в іншому вигляді непредставім, неможливий, перестає бути самим собою. Але це, звичайно, не просто «аристократ»: вся ланцюг взаємовідносин першої половини роману представляє князя Андрія як вища, найбільш глибоке втілення героя «роману кар'єри», соціальна визначеність історично широко розсуваються. Смерть князя Андрія, безумовно, філософсько-історичний символ кінця цілої історичної епохи, періоду «відчуження», що включає в себе не тільки і не стільки «аристократичний» спосіб поведінки, скільки ширшу концепцію індивідуальності, відокремленого від народного життя, життя соціальних низів.

На цьому тлі стає ясно, що Платон Каратаєв у Толстого принципово не може бути епічним героєм; розповідь про Каратаеве - нема про минуле, а про сьогодення, не про те, як люди існували колись, в історичному віддаленні «цілісної» епохи, але про те, як їм. жити зараз. Людина соціальних низів, маси у Толстого теж постає як філософський символ, як спроба вирішення сучасних проблем. Тому-то в долі П'єра він і виникає як тема виходу в нове коло життя, продовження життя в мінливих і трагічних історичних обставин, але не відходу, відмови від неї і її відкидання. Сама російська дійсність, зображувана Толстим, сповнена динаміки, рухливості; рішення її загадок неможливо, минаючи людини соціальних низів. Малюючи протилежність між юнацькими ідеалами людини, яка прагне повністю перетворити світ, готівкові людські відносини, і необхідністю для дорослої людини сучасності існувати в умовах «прозаїчної дійсності» буржуазних відносин, Гегель стверджував: «Але якщо людина не хоче загинути, то він повинен визнати, що світ існує самостійно і в основному закінчений ». Підкреслення слова «закінчений» означає, що історичний рух людства завершено: нових форм соціальних відносин за межами буржуазних порядків, що встановилися на першу половину XIX століття, вже не може бути. Великі російські другої половини XIX століття (і особливо Толстой і) з цим не можуть погодитися. Для них світ не "закінчений», але перебуває в стадії нового внутрішнього перетворення. Тому для них абсолютно по-новому виникає і проблема соціальних низів, людської маси. Гегель теж бачив роль маси в новітній історії: «Однак поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише при досить значну суму створеного». Це поступальний рух світу у Гегеля істотно нових особливостей не дає і не може дати, воно збільшує тільки «суму створеного» - відбувається це тому, що світ «в основному закінчений». Виходу за межі буржуазних порядків немає і не може бути, тому в гегелівські «величезні маси» люди соціальних низів все-таки не входять. Опис Гегелем життя «маси» - це опис буржуазного способу життя. Толстовська «необхідність» аналогічна гегелевскому «поступального руху світу», знаходиться з ним в історичному спорідненості, але для її обгрунтування російському письменнику, що відображає нову дійсність, доводиться в вирішальний момент звертатися до людей соціальних низів. Фатальна «необхідність» життя, втілена в Каратаеве, теж висловлює нові історичні закономірності, а не далеке минуле «епічного стану світу», але ці закономірності переломлюються у долі людини соціальних низів, селянина. «Поступальний рух світу» в умовах, коли хід історії завершений, коли сам світ «в основному законний», у Гегеля можливо тільки в формах буржуазного прогресу, в мирному накопиченні «суми створеного». Толстой ідеї буржуазного прогресу заперечує, тому що в інших, російських історичних умовах для нього, перефразовуючи гегелівські слова, світ «в основному незакінчений». Така «незакінченість світу» і проявляється в кульмінації роману в драматично-бурхливих внутрішніх пошуках П'єра, в комплексних співвідношеннях доль князя Андрія і Платона Каратаєва, в можливостях переходу П'єра до нового етапу духовного становлення. Зустріч П'єра з Каратаєва внутрішньо знаменна для П'єра, і не тільки для П'єра, але і для руху всієї філософської концепції роману, тому вона входить в кульмінаційний масив книги. Але тут же, в зв'язках і «сполученнях» епізодів, починається поворот до розв'язки. З того виявити в кульмінації обставини, що світ «в основному незакінчений», слідують різноманітні висновки, що утворюють розв'язку, завершення головних тем книги. Основні наслідки цього найважливішого положення концепції розвиваються в двох напрямках. Перш за все з тієї обставини, що світ «в основному незакінчений», слід і те, що іншими стали самі основні складові історичного процесу. У Гегеля «маса», «колективний суб'єкт» історії ділилися на власне «масу» і на великих історичних діячів, було два ряди доданків історичного процесу. Толстой, як про це досить багато говорилося вище, такий поділ повністю знімає. Зрівнюються в правах пе

Розглянемо образ Платона Каратаєва з твору "Війна і мир". Цей роман можна назвати широким історичним полотном. Головним героєм його є народ. Досить складна композиція роману. У ньому є багато різних сюжетних ліній, які часто сплітаються, перетинаються. Фото автора твору, Толстого Льва Миколайовича, представлено нижче.

Образ російського народу в творі Л. Толстого

Толстой простежує долі родин і окремих героїв. Персонажів твору пов'язують любовні, дружні, родинні стосунки. Їх розділяє нерідко ворожнеча, взаємна неприязнь. Лев Миколайович створив історично правдивий образ народу - героя війни. У сценах за участю солдатів, в діях простих людей, в репліках деяких персонажів видно, перш за все, прояв "теплоти патріотизму", надихаючої всіх бійців: солдатів, генералів, кращих офіцерів, партизанів.

Хто такий Платон Каратаєв

Платон Каратаєв показаний у творі російським солдатом. Його зустрів в балагані для полонених П'єр Безухов і прожив поруч з ним 4 тижні. За словами письменника, Каратаєв в душі П'єра назавжди залишився найдорожчим і сильним спогадом, уособленням всього доброго, російського.

У романі образ Платона Каратаєва є одним з ключових, що відбили народу. відірваний війною від звичного укладу життя і поміщений в нові, незвичні для нього умови (французький полон, армія), в яких його духовність проявилася особливо яскраво.

Такий образ Платона Каратаєва, коротко описаний. Розглянемо його докладніше. Образ Платона Каратаєва в романі багато в чому розкривається завдяки знайомству цього персонажа з П'єром Безухова і впливу, який він надав на цього героя. У чому ж воно складалося? Давайте розберемося.

Як Платон Каратаєв вплинув на П'єра Безухова

Після того, як П'єр стає свідком жахливої ​​події - розстрілу полонених, він втрачає віру в людину, в те, що його вчинки розумні. Безухов знаходиться після цього в пригніченому стані. Його повертає до життя саме зустріч з Платоном в бараку. Толстой, описуючи її, зазначає, що Каратаєв, людина, сидів, зігнувшись, поруч з П'єром. Безухов його присутність спочатку помітив по міцному відокремлюють від нього при будь-якому його русі. Мужик і граф виявилися в однакових умовах: вони полонені. У подібній ситуації необхідно, перш за все, залишитися людиною, вижити і вистояти. П'єр навчався такому виживання у Каратаєва. Сенс образу Платона Каратаєва полягає, крім іншого, у внутрішньому переродження П'єра Безухова. Цей герой, як відомо, переживає глибоку внутрішню трансформацію, як і деякі інші персонажі твору.

Платон Каратаєв - збірний образ

Платона Каратаєва можна назвати збірним образом, як і Представляючись Безухову, він не випадково себе називає у Він каже: "Солдати Однак Платон - повна протилежність Щербатому. Якщо останній до ворога нещадний, то Каратаєв всіх людей любить, не виключаючи і французів. Якщо Тихона можна назвати грубуватим, а гумор його нерідко поєднується з жорстокістю, то Платон хоче в усьому бачити "урочисте злиднів". Чи не окремою особистістю відчуває себе Каратаєв, а частиною народу, частиною цілого: селянства, простих солдатів. Мудрість цього персонажа складається в ємних і влучних приказках і прислів'ях, за якими приховані епізоди з його життя. Образ Платона Каратаєва, короткий опис якого ми складаємо, відзначений однією важливою деталлю. Платон постраждав через несправедливе в його відношенні суду, і йому довелося служити в армії. Але Каратаєв сприймає як належне будь-які повороти своєї долі. Заради благополуччя власної сім'ї він готовий принести в жертву себе.

Любов і доброта Платона Каратаєва

Любов до всіх - важлива риса, яка характеризує образ Платона Каратаєва в романі "Війна і мир". Цей герой любить всіх, кожна жива істота, людини, весь світ. Він не випадково ласкавий з бездомною собакою. Згідно філософії цього персонажа, необхідно жаліти не тільки людей, а й тварин. Каратаєв діє з християнської заповіді, в якій мовиться: "возлюби ближнього свого". Платон жив з усіма любовно, з товаришами, французами, П'єром. Оточуючих зігрівало таке ставлення. Каратаєв "лікував" словом, втішав людей. Він доброзичливо, співчутливо до них ставився, в голосі цього героя відчувалася простота, ласка. Перші слова, які він сказав П'єру, були словами підтримки: "Час терпіти, а вік жити!"

Філософія Платона Каратаєва

Ми бачимо в Платона Каратаєва гармонію внутрішнього життя, завойовану безмежною вірою в те, що на все, що відбувається на Землі - воля Бога, що рано чи пізно справедливість і добро переможуть, тому не потрібно чинити опір злу насильством. Необхідно вжити всіх належних, що відбувається. Каратаєв, таким чином, проповідував філософію покірності долі, терпіння, доданків століттями. Його готовність постраждати за людей - відгомін філософії, якої він дотримувався. Каратаєв був вихований на християнських ідеалах, а релігія, перш за все, закликає нас до послуху і терпінню. Тому Каратаєв не відчував ніколи образи і зла на інших.

Відлуння християнської релігії в поведінці Платона

Платон не поділяє песимістичного погляду Безухова, який був змучений фізичними стражданнями. Він проповідує віру в краще, в нескінченне царство Боже. П'єр починає після знайомства з цим персонажем по-іншому ставитися до життя, до тим, що сталося в ній подій. Для нього Каратаєв - приклад для наслідування. Платон допоміг Безухову відновити в його душі відчуття стійкості світопорядку, основу якого становить взаєморозуміння і любов, допоміг йому позбутися від страшного питання, що мучило П'єра: "Навіщо?" Безухов відчув після спілкування з ним радість звільнення від нескінченних пошуків сенсу і мети життя, так як лише вони заважали йому відчути, що в самому житті і полягає її зміст. Він знаходиться скрізь і в усьому. Бог є поруч з людьми, і він любить кожного. Без його волі з голови людини не впаде жодна волосина. Саме в полоні, через зустрічі з Каратаєва і пережитих поневірянь і випробувань, П'єр знаходить знову віру в Бога, вчиться цінувати життя. Філософія Каратаєва - християнська. Будь-якій людині, в яких би важких умовах він не опинився, релігія допомагає жити.

Значення людей, подібних Каратаеву, для перемоги над французами

Доповнюючи образ Платона Каратаєва, відзначимо, що, можливо, Платон слабкий як солдат. Адже справжній боєць повинен, подібно Тихону Щербатому, ненавидіти свого ворога. Але Платон, безумовно, патріот. Він дуже мужній і сильний як особистість. Воістину велике значення образу Платона Каратаєва в творі, як і в дійсності того часу таких як він. Якби в російській армії не було подібних людей, готових не тільки бити ворога, але і ставитися філософськи до різних труднощів у житті, знаходити в собі сили долати їх, можливо, Кутузов не зміг би перемогти Наполеона.

Такий образ Платона Каратаєва в романі "Війна і мир", одного з найяскравіших героїв твору. Лев Миколайович писав свій роман з 1863 по 1869 рік.

"Війна і мир"

чіпкі Тихони Щербаті, але також і «ніжно-співучі» Платона Каратаєва, носії життєдайної любові і добра, без яких світ ставав «безглуздим сміттям». Вони повертають віру в цінність життя і вносять світло в душі людей, зламаних безглуздою жорстокістю, і тим рятують їх морально. Місія Каратаєвих велика. Післявоєнна діяльність П'єра Безухова і стала можливою лише після здобуття тієї внутрішньої гармонії, яку він пережив у полоні. Не можна погодитися з В. Камянова, що зустріч П'єра з Каратаєва обернулася «в духовному і особливо інтелектуальному відношенні - смугою пасивного споглядання».

«Платон Каратаєв залишився назавжди в душі П'єра найсильнішим і найдорожчим спогадом і уособленням всього російського, доброго і круглого», «незбагненним, круглим і вічним уособленням духу простоти і правди». Це «круглий» в Каратаеве П'єр зрозумів, як заспокоєння і завершення, як згоду з самим собою, повне душевний спокій і досконалу внутрішню свободу. «І саме в цей-то самий час він отримав той спокій і достаток собою, до яких він марно прагнув колись. Він довго в своєму житті шукав з різних сторін цього заспокоєння, згоди з самим собою, того, що так вразило його в солдатах в Бородінській битві, - він шукав цього у філантропії, в масонстві, в розсіянні світського життя, у вині, в геройський подвиг самопожертви, в романтичній любові до Наташі; він шукав цього шляхом думки, і всі ці шукання і спроби обдурили його.

». Це «заспокоєння», т. Е. Повну моральну свободу, він знайшов, живучи серед народу, солдатів і полонених. Саме це «заспокоєння», т. Е. Глибокий внутрішній світ, ріднить П'єра Безухова з народом духовно. Відчуття в самому собі дорогоцінного дару внутрішньої свободи, показує Толстой, обумовлено збігом життєвих обставин: «П'єр дізнався не розумом, а всією істотою своїм, життям, що людина створена для щастя, що щастя в ньому самому, у задоволенні природних людських потреб, і що всі нещастя відбувається не від нестачі, а від надлишку ». На думку письменника, «надлишок зручностей життя знищує все щастя задоволення потреб». Морально-психологічні стани П'єра Безухова, вирваного із звичних умов дозвільної панської життя, пов'язані з відчуттям внутрішньої духовної свободи. Ці стани явно не покриваються впливами зовнішнього соціального історичного світу: «Чим важче ставало його становище, чим страшніше була майбутність, тим більш незалежним від того становища, в якому він перебував, приходили йому радісні і заспокійливі думки, спогади і уявлення». П'єр Безухов прийняв душевне здоров'я народу, згоду з самим собою, здатність до духовного подолання обставин. Захисники Росії виявили моральну силу, громадянську мужність. Знову розкривається «таємниця» з'єднання свідомості волі з законом необхідності, зустріч зовнішніх і внутрішніх детермінант.

«Приховану теплоту патріотизму», відданість батьківщині, нероздільність з нею. Якщо в аристократичному салоні Ганни Павлівни Шерер російський богатир завдяки своїй простоті і захопленості здавався чимось невластивим місця, то серед солдатів він сприймався героєм: «Ті самі властивості його, які в тому світі, в якому він жив раніше, були для нього, якщо не шкідливі, то сором'язливі, - його сила, зневага до зручностей життя, неуважність, простота, тут, між цими людьми, давали йому становище майже героя. І П'єр відчував, що цей погляд зобов'язував його ».

бажану внутрішню свободу. Потім протягом всієї решти життя «П'єр із захопленням думав і говорив про цей місяць полону, про тих неповернутих, сильних і радісних відчуттях і, головне, про те повному душевному спокої, про досконалої внутрішньої свободи, які він випробував тільки в цей час». Перелом, пережитий в полоні, зводиться до «новому, невипробуваному почуттю радості і фортеці життя».

«Майже крайні межі поневірянь, які може переносити людина», всім єством своїм приходить до розуміння життя як найвищого блага і можливої ​​гармонії на землі. Життя в його сприйнятті є любов, т. Е. Бог: «І знову хтось, сам він чи хтось інший», говорив йому уві сні: «Життя є все. Життя є бог. Все переміщається і рухається, і цей рух є бог. І поки є життя, є насолоду самосвідомості божества. Любити життя, любити бога. Найважче і краще від усього любити це життя у своїх стражданнях, в безвинно страждань ». Письменник передає діалектику самого життя в цьому зображенні важких фізичних страждань П'єра Безухова, що призвели його, однак, до жізнеут-вержденію.

року Толстой написав у щоденнику: «Завжди вважав життя найбільшим благом, за яке не можна бути досить вдячним. Чим довше живу і чим більше наближаюся до смерті, тим свідомість цього блага стає в мені все сильніше і сильніше ». Філософські роздуми П'єра уві сні близькі Толстому, що підтверджується також змістом його філософських трактатів і перш за все «Сповіді». Тут Толстой відкинув умоглядну філософію з її твердженням, що «світ є щось нескінченне і незрозуміле», песимістичні відповіді «мудрих» (Сократа, Будди, Шопенгауера), які вважали життя нісенітницею. Всім цим абстрактним абстрактним висновками, а також непереборне тузі «дозвільних» він протиставив духовну культуру патріархального російського мужика і цілком розділив його наївну віру і оптимістичне визнання життя як абсолютної цінності, позачасового значення людини. «Розуму» мудрих він вважав за краще «віру» російських трудівників-селян.

Питання про сенс життя вирішувалося Толстим з релігійно-моральних позицій. Життя для нього безглузда і абсурдна, якщо вона позбавлена ​​абсолютного духовного змісту, і стає виразом вищої мудрості, доцільності, якщо вона висвітлюється вищою свідомістю. Якщо розум людини і він сам є результатом «тимчасового випадкового зчеплення частинок», то життя безглузде і тому добро в цьому випадку втрачає свою силу. Тому моральне вчення Толстого про людину і нормах його поведінки нерозривно пов'язано з рішенням філософського питання. У трактаті «У чому моя віра?» Толстой пише але цього питання так; «Вчення Христа, як і будь-яке релігійною вчення, укладає в собі дві сторони:

пояснення, чому людям треба жити саме так, а не інакше - метафізичне вчення. Одне є наслідок і разом причина іншого ». Стверджується єдність «метафізичного» і «морального» вчення про життя людини.

глава XII

Після страти П'єра відокремили від інших підсудних і залишили одного в невеликий, розореної і загидженому церкви.

Перед ввечері вартовий унтер-офіцер з двома солдатами увійшов до церкви і оголосив П'єру, що він пробачив і надходить тепер в бараки військовополонених. Не розуміючи того, що йому говорили, П'єр встав і пішов з солдатами. Його привели до побудованим вгорі поля з обгорілих дощок, колод і тесу балаганів і ввели в один з них. У темряві людина двадцять різних людей оточили П'єра. П'єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, навіщо вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому говорили, але не робив з них ніякого висновку і додатки: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що у нього питали, але не розумів того, хто слухає його і як, зрозуміють його відповіді. Він дивився на обличчя і фігури, і всі вони здавалися йому однаково безглузді.

З тієї хвилини, як П'єр побачив це страшне вбивство, вчинене людьми, які хотіли цього робити, в душі його начебто раптом висмикнута була та пружина, на якій все трималося і уявлялося живим, і все завалилося в купу безглуздого сміття. У ньому, хоча він і не віддавав собі звіту, знищилася віра і у благоустрій світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога. Це стан був іспитиваемо П'єром перш, але ніколи з такою силою, як тепер. Перш, коли на П'єра знаходили такого роду сумніви, - сумніви ці мали джерелом власну провину. І в самій глибині душі П'єр тоді відчував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок в самому собі. Але тепер він відчував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і залишилися одні безглузді руїни. Він відчував, що повернутися до віри в життя - не в його власті.Вокруг нього в темряві стояли люди: вірно, щось їх дуже займало в ньому. Йому розповідали щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку балагану поруч з якимись людьми, перемовляються з різних сторін, сміялися.

І ось, братці мої ... той самий принц, який (з особливим наголосом на слові який) ... - говорив чийсь голос в протилежний розі балагану.

Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П'єр то відкривав, то закривав очі. Але щойно він закривав очі, він бачив перед собою той же страшне, особливо страшне своєю простотою, особа фабричного і ще страшніші своїм занепокоєнням особи мимовільних вбивць. І він знову відкривав очі і безглуздо дивився в темряві навколо себе.

Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П'єр помітив спочатку по міцному запаху поту, який відокремлювався від нього при всякому його русі. Людина цей щось робив в темряві з своїми ногами, і, не дивлячись на те, що П'єр не бачив його обличчя, він відчував, що людина цей безперестанку поглядав на нього. Придивившись в темряві, П'єр зрозумів, що людина цей роззувався. І те, яким чином він це робив, зацікавило П'єра.

Розмотавши мотузки, якими була зав'язана одна нога, він акуратно згорнув мотузки і негайно взявся за іншу ногу, поглядаючи на П'єра. Поки одна рука вішала мотузку, інша вже приймалася розмотувати іншу ногу. Таким чином акуратно, круглими, сперечатися, без уповільнення прямували один за одним рухом, роззувшись, людина розвісив своє взуття на кілочки, вбиті у нього над головами, дістав ножик, обрізав щось, склав ножик, поклав під узголів'я і, трохи краще сівши, обійняв свої підняті коліна обома руками і прямо дивився на П'єра. П'єру відчувалося щось приємне, заспокійливе і круглий в цих суперечок рухах, в цьому облаштованому в кутку його господарстві, в запаху навіть цю людину, і він, не зводячи очей, дивився на нього.

А багато ви потреби побачили, пан? А? - сказав раптом маленька людина.

І такий вислів ласки і простоти було в співучій голосі людини, що П'єр хотів відповідати, але у нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленька людина в ту ж секунду, не даючи П'єру часу виказати своє збентеження, заговорив тим же приємним голосом.

Е, соколе, не тужи, - сказав він з тією ніжно-співучої ласкою, з якою говорять старі російські баби. - Не сумуй, друже: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, милий мій. А живемо тут, слава Богу, образи немає. Теж люди і худі і добрі є, - сказав він і, ще кажучи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашліваясь, пішов кудись.

Бач, шельма, прийшла! - почув П'єр в кінці балагану той же ласкавий голос. - Прийшла, шельма, пам'ятає! Ну, ну, буде. - І солдат, відштовхуючи від себе собачку, стрибати до нього, повернувся до свого місця і сіл. В руках у нього було щось загорнуте в ганчірці.

Ось, поїжте, пан, - сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливому тону і розгортаючи і подаючи П'єру кілька печених картоплин. - В обіді юшка була. А картоплі важнеющіе!

П'єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому надзвичайно приємним. Він подякував солдата і став їсти.

Що ж, так-то? - посміхаючись, сказав солдат і взяв одну з картоплин. - А ти ось як. - Він дістав знову складаний ножик, розрізав на своїй долоні картоплю на рівні дві половини, посипав солі з ганчірки і підніс П'єру.

Картоплі важнеющіе, - повторив він. Ти поїв ось так-то.

П'єру здавалося, що він ніколи не їв страви смачніше цього.

Ні, мені все нічого, - сказав П'єр, - але за що вони розстріляли цих нещасних! .. Останній років двадцяти.

Тц, тц ... - сказав маленький чоловік. - Гріха-то, гріха-то ... - швидко додав він, і, як ніби слова його завжди були готові в роті його і ненавмисно вилітали з нього, він продовжував: - Що ж це, пане, ви так в Москві-то залишилися?

Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненавмисно залишився, - сказав П'єр.

Так як же вони взяли тебе, соколе, в домі твоїм?

Ні, я пішов на пожежу, і тут вони схопили мене, судили за палія.

Де суд, там і неправда, - вставив маленький чоловік.

А ти давно тут? - запитав П'єр, дожовуючи останню картоплю.

Я-то? Тієї неділі мене взяли з гошпіталь в Москві.

Солдати Апшеронского полку. Від лихоманки вмирав. Нам і не сказали нічого. Наших людей двадцять лежало. І не думали, не гадали.

Що ж, тобі нудно тут? - запитав П'єр.

Як не нудно, соколе. Мене Платоном кликати; Каратаєва прізвисько, - додав він, мабуть, з тим, щоб полегшити П'єру звернення до нього. - Соколик на службі прозвали. Як не нудьгувати, соколе! Москва, вона містам мати. Як не нудьгувати на це дивитися. Так хробак капусту гложе, а сам перед тим пропадає: так-то старички казали, - додав він швидко.

Як, як це ти сказав? - запитав П'єр.

Я-то? - запитав Каратаєв. - Я говорю: не нашим розумом, а Божим судом, - сказав він, думаючи, що повторює сказане. І негайно ж продовжував: - Як же у вас, пане, і вотчини є? І хата є? Стало бути, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? - питав він, і хоча П'єр не бачив у темряві, але відчував, що у солдата кривилися губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це.

Він, мабуть, був засмучений тим, що у П'єра не було батьків, особливо матері.

Дружина для ради, теща для привіту, а немає милею рідної неньки! - сказав він. - Ну, а дітки є? - продовжував він питати. Негативна відповідь П'єра знову, мабуть, засмутив його, і він поспішив додати: - Що ж, люди молоді, ще дасть Бог, будуть. Тільки б в раді жити ...

Так тепер все одно, - мимоволі сказав П'єр.

Ех, мила людина ти, - заперечив Платон. - Від суми та від тюрми ніколи не відмовляйся. - Він сів краще, прокашлявся, мабуть готуючись до довгого розповіді. - Так-то, друже мій любий, жив я ще вдома, - почав він. - Вотчина у нас багата, землі багато, добре живуть мужики, і наш будинок, слава тобі Богу. Сам-сем батюшка косити виходив. Жили добре. Хрістьяне справжні були. Сталося .... - і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав в чужу гай за лісом і попався сторожу, як його сікли, судили і віддали в солдати. - Що ж, соколе, - говорив він постійно змінюваних від посмішки голосом, - думали горе, ан радість! Брату б йти, якби не мій гріх. А у брата меншого сам-п'ят хлопців, - а у мене, дивись, одна солдатка залишилася. Була дівчинка, та ще до солдатчини Бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Дивлюся - краще колишнього живуть. Животів повен двір, баби будинку, два брата на заробітках. Один Михайло, менший, будинки. Батюшка і каже: «Мені, говорить, всі дітки рівні: який палець ні укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайле б йти ». Покликав нас всіх - віриш - поставив перед образу. Михайло, говорить, мабуть сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, баба, кланяйся, і внучата кланяйтесь. Зрозуміли? говорить. Так-то, друже мій любий. Рок голови шукає. А ми все судимий: щось не добре, то не гаразд. Наше щастя, дружок, як вода в бредні: тягнеш - надулися, а витягнеш - нічого немає. Так то. - І Платон пересів на своїй соломі.

Помовчавши деякий час, Платон встав.

Що ж, я чай, спати хочеш? - сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

Господи Ісус Христос, Нікола угодник, Фрола і Лавра, Господи Ісус Христос, Нікола угодник! Фрола і Лавра, Господи Ісус Христос - помилуй і спаси нас! - уклав він, вклонився в землю, встав і, зітхнувши, сів на свою солому. - Ось так то. Поклади, Боже, камінчиком, підніми калачиком, - промовив він і ліг, натягуючи на себе шинель.

Яку це ти молитву читав? - запитав П'єр.

Ась? - промовив Платон (він вже було заснув). - Читав що? Богу молився. А ти рази НЕ молишся?

Ні, і я молюся, - сказав П'єр. - Але що ти говорив: Фрола і Лавра?

А як же, - швидко відповів Платон, - кінський свято. І худоби шкодувати треба, - сказав Каратаєв. - Бач, шельма, згорнулася. Угрів, суча дочка, - сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, відразу ж заснув.

Зовні чулися десь далеко плач і крики, і крізь щілини балагану виднівся вогонь; але в балагані було тихо і темно. П'єр довго не спав і з відкритими очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до мірному Величне Платона, що лежав біля нього, і відчував, що колись зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непорушних засадах, споруджувався в його душі .

глава XIII

У балагані, до якого вступив П'єр і в якому він пробув чотири тижні, було двадцять три людини полонених солдатів, три офіцери і два чиновника.

Всі вони потім як в тумані представлялися П'єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди в душі П'єра найсильнішим і найдорожчим спогадом і уособленням всього російського, доброго і круглого. Коли на другий день, на світанку, П'єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся фігура Платона в його підперезаний мотузкою французької шинелі, в кашкеті і постолах, була кругла, голова була зовсім кругла, спина, груди, плечі , навіть руки, які він носив, як би завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаєва мало бути за п'ятдесят років, судячи з його розповідей про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому було років; але зуби його, яскраво-білі і міцні, які все викочувалися своїми двома півколами, коли він сміявся (що він часто робив), були всі гарні і цілі; ні одного сивого волосся не було в його бороді і волоссі, і все тіло його мало вигляд гнучкості і особливо твердості і снослівості.

Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови складалася в безпосередності і суперечливість. Він, мабуть, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і від цього в швидкості і вірності його інтонацій була особлива чарівна переконливість.

Фізичні сили його і повороткість були такі перший час полону, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Кожен день вранці і ввечері він, лягаючи, говорив: «Поклади, Господи, камінчиком, підніми калачиком»; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, говорив: «Ліг - згорнувся, встав - стрепенувся». І дійсно, варто було йому лягти, щоб відразу ж заснути каменем, і варто було здригнутися, щоб негайно ж, без секунди зволікання, взятися за якусь справу, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але і не погано. Він пек, варив, шив, стругав, Тача чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки ночами дозволяв собі розмови, які він любив, і пісні. Він співав пісні, не так, як співають піснярі, які знають, що їх слухають, але співав, як співають птахи, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само необхідно видавати, як необхідно буває потягнутися або розходитися; і звуки ці завжди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, тужливі, і обличчя його при цьому бувало дуже серйозно.

Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, мабуть, відкинув від себе все напущені на нього, чуже, солдатське, і мимоволі повернувся до колишнього, селянському, народному складу.

Солдат у відпустці - сорочка з штанів, - казав він. Він неохоче говорив про своє солдатське час, хоча не скаржився, і часто повторював, що він всю службу жодного разу біт не був. Коли він розповідав, то переважно розповідав зі своїх старих і, мабуть, дорогих йому спогадів «християнського», як він вимовляв, селянського побуту. Приказки, які наповнювали його мова, не були ті, здебільшого непристойні і жваві приказки, які говорять солдати, але це були ті народні вислови, які здаються настільки незначними, узяті окремо, і які отримують раптом значення глибокої мудрості, коли вони сказані речі. часто він говорив абсолютно протилежне тому, що він говорив раніше, але і те й інше було справедливо. Він любив говорити і говорив добре, прикрашаючи свою промову пестливими і прислів'ями, які, П'єру здавалося, він сам вигадував; але головна принада його оповідань полягала в тому, що в його промові події найпростіші, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П'єр, отримували характер урочистого благопристойності. Він любив слухати казки, які розповідав вечорами (все одні й ті ж) один солдат, але найбільше він любив слухати розповіді про справжнє життя. Він радісно посміхався, слухай такі розповіді, вставляючи слова і роблячи питання, хилиться до того, щоб усвідомити собі злиднів того, що йому розповідали. Уподобань, дружби, любові, як розумів їх П'єр, Каратаєв не мав ніяких; але він любив і любовно жив разом зі всім, з чим його зводила життя, і особливо з людиною - ні з відомим якимось людиною, а з тими людьми, які були перед його очима. Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П'єра, який був його сусідом; але П'єр відчував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою ласкаву ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духовного життя П'єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П'єр той же почуття починав відчувати до Каратаеву.

Платон Каратаєв був для всіх інших полонених самим звичайним солдатом; його звали соколе або Платоша, добродушно жартували над ним, посилали його за посилками. Але для П'єра, яким він представився в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним уособленням духу простоти і правди, таким він і залишився навсегда.Платон Каратаєв нічого не знав напам'ять, крім своєї молитви. Коли він говорив свої промови, він, починаючи їх, здавалося, не знав, чим він їх скінчить.

Коли П'єр, іноді вражений змістом його мови, просив повторити сказане, Платон не міг згадати того, що він сказав хвилину тому, - так само, як він ніяк не міг словами сказати П'єру свою улюблену пісню. Там було: «рідна, березанька і тошненько мені», але на словах не виходило ніякого сенсу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з промови. Кожне слово його і кожна дія було проявом невідомої йому діяльності, яка була його життя. Але життя його, як він сам дивився на неї, не мала сенсу як окреме життя. Вона мала сенс тільки як частка цілого, що він постійно відчував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, необхідно і безпосередньо, як запах відділяється від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо взятого дії або слова.

«Війна і мир» виявляються люди. Через героїв автор транслює власні думки і ідеали, прагнучи донести до читача вічні істини, на яких побудована його філософія. Образ Платона Каратаєва виник в творі не випадково. У висловлюваннях героя полягають неймовірна мудрість і принципи, проголошені автором.

Історія створення персонажа

Платон Каратаєв - російський солдат з Апшеронского полку, з яким провів місяць в полоні. Герой залишився в пам'яті дворянина сильним враженням від цього періоду життя. Платон - збірний образ російського мужика, що відображає філософію народу. Толстой вводить персонажа в незвичні для нього умови, в яких яскраво видно духовність людини. Ім'я героя означає «потужний, сильний», і таким бачить письменник російський народ.

Солдат сповнений любові до оточуючих незалежно від тягот війни. На відміну від, він не зганяє злість на ближніх і шкодує людей. Платон не обходить увагою навіть бездомну собаку. Словами він полегшує людям душі. Його співчуття і доброзичливість стають ліками. Платон виявився осередком гармонії і підпорядкування божественної волі. Він вірний християнським ідеалам і не поділяє песимізму Безухова.

Роль героя в творі велика. Хоча Платон і став персонажем короткого дії, він поселяє в душі П'єра усвідомлення сенсу життя і віру в Бога.

Біографія Патона Каратаєва

Персонаж фігурує в декількох розділах роману, але залишає незабутнє враження у головного героя твору. Завдяки йому доля Безухова змінюється. Читач зустрічається з Каратаєва, коли герой знаходиться в складних життєвих умовах. Селянинові 50 років. Він виходець з простих неписьменних селян, тому свій точний вік чоловік не знає. Мудрість персонажа, його теорії про щастя, світогляд і життєва позиція ґрунтуються виключно на досвіді прожитих років. Незважаючи на це, він демонструє розум, що перевершує розум будь-якого міщанина.

Постійно стикався з труднощами і проблемами, Платон Каратаєв має більший досвід, ніж П'єр, і цим підкорює того. Він живе в світі утопії, поширюючи доброту і душевність на всякого поруч з собою. Його зовнішність має, а оптимізм викликає посмішку. Невисокий чоловічок з яскравою посмішкою, гнучкий і акуратний, чи нагадує селянина.

Характеристика героя доповнена його історією. Про юні роки майже нічого невідомо, так як становлення героя мало цікавить автора. Каратаєв представлений цілісною особистістю. Чоловік був одружений, мав дочку, але дівчинка померла, коли він пішов на службу. Інших фактів про його сім'ї не дається, хоча ясно, що вона не бідувала. Випадково спійманий на вирубці чужого лісу, Платон потрапив в солдатські ряди і переживає про те, що знаходиться далеко від дому.

Завдяки гарному відношенню до оточуючих, селянин знаходить з усіма спільну мову. Невідомо, чи завжди він був таким або життєві труднощі вплинули на його духовний склад. Можливо, смерть дочки або ув'язнення в полоні стали переломними моментами, які відкрили йому погляд на істину.

"Війна і мир"

Зустріч Платона Каратаєва і П'єра Безухова відбувається в бараці для полонених. Будучи в шоковому стані від розстрілу людей, Безухов втрачає віру в людство. У бараку Платон і П'єр сидять поруч. Простий селянин і аристократ виявилися в однакових умовах Платон помітив пригнічений стан П'єра і підтримував аристократа. Він ділився печеною картоплею і давав поради, які Безухов часто згадував згодом.

Каратаєв переконував графа, що головною метою залишається прагнення вижити і вистояти. Цьому мужик навчив Безухова, сприяючи внутрішнього переродження героя. Солдат щодня впливав на особистісну трансформацію П'єра кожним вчинком, добрим словом або навіть скороминущої ласкою, подарованої бездомному собаці.

У жахливих умовах полону здоров'я Каратаєва похитнулося. Провівши довгий час в лікарні з сильною застудою, чоловік не встиг від неї оговтатися. У полоні організм ослаб і недуга повернувся. Незацікавлені в лікуванні полонених французи не звернули уваги на стан Платона. Чоловіка лихоманило. Французи застрелили його перед відходом з табору.

Смерть героя була передбачувана та виправдана: надавши вплив на свідомість головного героя, персонаж виконав своє призначення і покинув сюжетну канву роману.

• Характеристика Платона Каратаєва часто порівнюється з описом способу Тихона Щербатого. Персонажі мали схожі риси, але відрізнялися чином думок. Щербатий не виявляв тієї душевності, якою славився Каратаєв, тому симпатії автора на боці останнього. Гуманіст Толстой, описуючи історію персонажа, транслював через нього свої переконання.
• Війна для автора - це страшне звершення, прояв жорстокості і бездушності. Проповідуючи любов, віру в людей, моральність і милосердя, він не знаходив війні виправдань. Малюючи картини битви при Бородіно, смерть підлітка Петі і, Толстой викликає співчуття і співчуття в душах читачів. Платон Каратаєв - образ, що втілює філософію Толстого.

• «Війна і мир» часто стає літературною основою для фільмів. В німих картинах Петра Чардиніна 1913 і 1915 років персонаж відсутній. Яків Протазанов теж не приділив йому уваги в своїй стрічці. Джон Міллс зобразив в кадрі російського селянина в стрічці 1956 року народження, знятої Кінгом Відора. Михайло Храбров зіграв Каратаєва в картині в 1967 році. Гаррі Лок зобразив героя в телесеріалі Джона Дейвіса в 1972, а втілив Каратаєва в стрічці Роберта Дорнхельма в 2007 році. Актор Едріан Роулинз зіграв селянина в телесеріалі 2016 року, знятому Томом Харпрером.

цитати

В уста Платона Каратаєва Толстой вклав приповідки і приказки. Мова чоловіки транслює народну мудрість простими словами.

«Чи страждаєш годину, а живеш все життя. Все колись закінчується »

Таке напуття давав російський солдат, чекаючи кращої долі і сподіваючись на божественне проведення. Він щиро вірив, що випробовувані їм скруту даються згори, що Бог не пошле більше, ніж Платон зможе винести.

«Не нашим розумом, а Божим судом»

Подейкували він, не нарікаючи на прикрощі та негаразди. Всепоглинаюче надія на Бога звільняло чоловіка від злості і негативу.

Каратаєв розумів, що від ниття і песимізму НЕ буде пуття. Вони ведуть лише до деградації. Не маючи наміру жаліти себе, він підтримував оточуючих:

«На хвороба плакатися - Бог смерті не дасть».

Вірячи в непередбачуваність долі, герой давав заповіт:

«Від суми та від тюрми ніколи не відмовляйся».

Складна і повна позбавлень селянське життя до душі Каратаеву. Він сумував по селу, де йде на лад будь-яку справу, і по родині. Щастя полягало для нього з простих дрібниць, а великі надії він не сприймав всерйоз:

«Щастя, як вода в бредні: тягнеш - надулися, а витягнеш - нічого немає»