Сміх – не гріх. Віра православна - сміх - алфавіт
Сьогодні жарти «про релігію» у нас у країні – своєрідний тренд. Здається жартувати на церковні теми стає модно. Добра половина інтернет-новин про Церкву подається у форматі жарту. Те саме відбувається і за межами соціальних мереж – у ЗМІ і навіть у повсякденних розмовах. Але чи можна ставитись з гумором до православ'я? Чому на телебаченні так часто висміюють представників РПЦ? Може, варто законодавчо заборонити жарти на релігійні теми в такій країні, як Росія?
Содержание статьи развернуть / свернуть
"Проба душі"
Чим більше останнім часом я чую жартів на релігійну тему, тим більше замислююсь, що з усіма нами щось не так. Ось типова послідовність записів у моїй стрічці новин у соціальній мережі Facebook: перший френд на повному серйозі поширює черговий відкритий лист на захист традиційних цінностей, другий (навпаки, намагаючись каламбурити) пропонує «відтягнути за бороду» його авторів… Один ставить лайк на висловлювання відомого священика , інший розміщує у себе на сторінці карикатуру на того ж батюшку. Один цитує святих отців, інший – анекдоти для «жирних попів». Те, що одні люди вимовляють абсолютно серйозно, інші відразу піднімають на сміх. Те, що знаходять кумедним одні, інші вважають досконалою вульгарністю.
Я намагаюся зрозуміти, чому мої друзі так по-різному сміються. Очевидно, що не лише щодо «релігійних жартів», а й щодо гумору взагалі у нас у суспільстві спостерігається фундаментальний розкол. Здається, ми всі по-різному відчуваємо найпростіші базові речі. Що таке добре – що таке погано. Що таке краса – що таке вульгарність. Справа не в конкретних словесних визначеннях, справа щодо життя, яке і передається в гуморі.
«Сміх є найвірніша проба душі», - каже Підліток у Достоєвського. «Сміхом, - пояснює він, - інша людина себе зовсім видає, і ви раптом дізнаєтеся всю його підноготну. Навіть безперечно розумний сміх буває іноді огидний. Сміх вимагає насамперед щирості». І справді, спостерігаючи те, як і з чого людина сміється, ми розуміємо, свій він нам чи чужий. Саме через можливість разом посміятись ми здатні відчути свою справжню спільність з іншими людьми.
Для релігійних людей ця «проба душі» постає в особливому світлі. Ось цей - начебто і не православний, а «наша людина»! Тому що ми з ним розуміємо одне одного на невербальному рівні. Можемо посперечатися про екуменізм та результати Другого Ватиканського собору, але можемо разом і чаю попити і посміятися від душі. А ось той наче і православний, але все одно зсередини відчувається: якийсь «не наш» він. Душно якось із ним поруч. Чи то масло на хліб не так намазує, чи теми його зовсім інші цікавлять… А, може, просто у нас із ним різне почуття гумору?
Так, звичайно, всі вірні суть «одне у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Чи легко прийняти це не розумом, а серцем? У світлі різного ставлення до гумору це питання постає особливо гостро. Так звана «холодна весна 2012 року» (як назвав період, що почався лютневим скандалом про блюзнірство у храмі Христа Спасителя, протодіакон Андрій Кураєв) лише винесла на поверхню питання, які давно рвалися назовні: де граничні межі сміху? З чого може і з чого не може сміятися християнин? Чи поєднуються гумор і церковність?
Православ'я чи сміх?
"Про те, чи хороша дана релігія, треба судити з того, чи дозволяє вона жарти на релігійні теми", - говорив Гілберт Кіт Честертон. Як співвіднести ці слова із сучасним російським православ'ям? Статус гумору в православній культурі - дуже специфічний. Не те, щоб гумор формально заборонений віруючим, але ставляться до нього у східно-християнській традиції явно підозріло. Цілком ймовірно, що тут має місце вплив античної філософії на східне богослов'я в цілому, а саме - прийняття аристотелевського розуміння гумору як поверхового явища по відношенню до серйозності («Жарт є ослаблення напруги, оскільки вона є відпочинок»). Святий Антоній Великий пояснював цю думку через образ лука: «Тетива лука не може бути завжди натягнута – постійної напруги дерево не витримає. Іноді тятиву має і припустити». Іншими словами, сміх для християнина - це лише необхідний тимчасовий перепочинок у щоденній боротьбі з пристрастями.
У середньовічній Русі лише на рівні масової свідомості закріпилося ще радикальніше уявлення, саме: сміх у принципі недозволений християнину. Історія вікової боротьби Російської Церкви з блазенством це підтверджує. Дослідник «народного православ'я» А. А. Панченко зазначає, що для російських середньовічних книжників було характерне буквальне тлумачення слів з Євангелія від Луки: «Горе вам, що нині смієтеся, бо заплачете і заплакаєте» (Лк. 6, 25). Внаслідок цього в допетровську епоху за сміх, колядування, бенкети з танцями клірики накладали на парафіян єпитим'я різної тяжкості: «Аще хто глаголет сам, хоч сміху людом, нехай вклониться ті дні 300»; «Посміявся до сліз, пост 3 дні, сухо їсти, уклін 25 на день…»
Слово «жарт» у давньоруської літературинерідко виступає синонімом слова "біс", звідси і саме поняття "жарти" в середньовічній Русі виявлялося пов'язаним з бісівщиною. Протиставлення християнства і сміху закріпилося на рівні російського фольклору (типові народні прислів'я: «І сміх, і гріх», «Де гріх, там і сміх»).
Яскравий прояв конфлікту між гумором та російською православною культурою – особистість Н. В.Гоголя. Невипадково душевну хворобу і смерть письменника часом пов'язують з тим, що дуже складно поєднувати в собі коміка та містика. Найближчий до нас за часом приклад схожого внутрішнього конфлікту - священик-артист Іоан Охлобистін, змушений робити вибір між служінням у вівтарі та грою в комедійному серіалі.
«Будемо людьми!»
І все ж, «не кажіть мені про ченців, які ніколи не сміються. Це смішно…» Цей епіграф до збірки житій католицьких святих («Батьки-пустельники сміються») в принципі може бути віднесений до всього християнства XX століття.
Дивно, що найвеселішими християнами в Православній Церкві епохи гонінь виявляються саме ті, кого література і фольклор попередніх століть малюють похмурими - ченці. Багато найбільших сповідників віри XX століття відомі також як великі гумористи - це і святитель патріарх Тихон (Бєлавін), і святитель Іоанн Шанхайський та Сан-Франциський (Максимович). Сповнені жартів та кумедних історій проповіді митрополита Сурозького Антонія (Блума). Ці люди рішуче ламають стереотипний образ православ'я як релігії суворих ханжів.
Можливо, настільки рішуче змістити акценти щодо гумору змусило нашу Церкву страшне XX століття. Така «зміна градуса» характерна для всього світового православ'я, яке пережило безпрецедентні в історії людства гоніння. Серед віруючих радянських «катакомб» була поширена характерна інверсія старовинного прислів'я: «Раніше були посудини золоті, а попи дерев'яні, а тепер посудини дерев'яні, а попи - золоті». Коли за сповідання віри знову стали гнати і вбивати, місце легендарного «попа-толоконного чола» зайняв справжній пастир добрий – священик, відкритий до людей, проникливий і веселий.
Прикладом того, як навіть перед смертельною небезпекою можна зберігати почуття гумору, є і легендарний патріарх Сербський Павло (Гойко). Людина маленького зросту, яка майже завжди ходила пішки і була знаменита на всю Сербію своїми стоптаними черевиками, за простоту і веселу вдачу здобула воістину народне кохання. Незважаючи на гранично аскетичний спосіб життя, патріарх постійно жартував. «Будемо людьми!» – ці слова патріарха Павла відомі у всьому світі як символ православ'я «з людським обличчям».
Сміх сам по собі не є гріхом, він може навіть бути захистом від гріха, якщо це добрий сміх, - ось сенс справді християнського ставлення до гумору, втіленого святими і подвижниками XX століття. «Добрим сміхом можна безшумно розвіяти скупчені хмари злобної суперечливості, ненависті, навіть вбивства», - говорив святитель Іоанн (Максимович). І все ж, «є два сміхи: світлий і темний», - відзначав він. - Їх зараз же можна розрізнити по посмішці, що по очах сміється. У собі його можна розрізнити за супровідним духом: якщо немає легкої радості, тонкого, м'якшого серця віяння, то сміх несвітлий. Якщо ж у грудях жорстко й сухо та усмішка кривиться, то сміх – брудний».
Громада – чи корпорація?
Чому ж тоді в сучасній православній спільноті так багато образ та нерозуміння викликає чийсь сміх? Можливо – тому, що воно надто неоднорідне. На одному полюсі - благочестиві бабусі, які з граничною серйозністю відганяють «захожан» від килима («Це тільки для батюшки!»), а на іншому - неблагочестиві інтелігенти, які пишуть про бабусь анекдоти. Як і до революції, у сучасній Церкві мають місце різні субкультури: білого духовенства, семінаристів, чернечих, клірошан, мирян-церковнослужителів, представників «політичного православ'я».
Кожна із зазначених груп має свою корпоративну культуру, свої специфічні жарти. У парафіяльних священиків - для «недалеких парафіян», помилок дияконів-практикантів, для матусь. У бурсаків - про проблеми семінарського побуту, великий і могутній церковнослов'янський та вигини схоластичного богослов'я. У ченців і послушників - про характерні чернечі спокуси, зустрічі з ангельськими і бісівськими силами і серйозних настоятелів.
Ще є дуже розмита, але численна група молодих мирян-катехуменів (тобто неофітів, які проходять катехизацію). Вони виступають колекціонерами церковного гумору, вбираючи як губка всі доступні їм краплі гумору і семінарського, і чернечого, і церковно-бюрократичного… Саме цією категорією створено більшість тем і груп, присвячених «православному гумору» в популярних соцмережах та на форумах. Більша частинатаких жартів - у тому, як складна і незбагненна розуму православна субкультура. Тут «просунутіші» православні сміються з «менш просунутих». Наприклад, відомий сюжет про ананаси. Приходить у храм жінка похилого віку з великою сумкою: «Де тут у вас ананаси роздають?». Свічниці в розгубленості. Виявляється, коли під час хресного ходубатюшка кропив парафіян освяченою водою, бабусі, на яких вода не потрапила, кричали: «А на нас?! А на нас?!»… Квінтесенція жартів «про невігластво» – «відкладемо з печіння». Це коли під час співу Херувимської – «Всяке нині житейське відкладемо піклування!» - хтось обов'язково починає шарудити пакетами і викладати на стіл крекери та кекси.
Інше джерело церковних анекдотів – територіально-парафіяльний поділ РПЦ. Сучасна Російська Церква – як медові стільники. Церква одна, але й «перегородки» між «осередками» явно впадають у вічі. Кожна по-справжньому жива парафіяльна громада по суті є відокремленим світом, зі своїми жартами та особливим парафіяльним сленгом. «Ліберали» і «сталіністи», «хоругвеносці» і «менівці»… Можливо, їхнє не дотепне неприйняття одне одного і створює у нецерковної публіки образ православної як людини, геть-чисто позбавленої почуття гумору?
З боку
«Життя без гумору – небезпечне». Ці слова патріарха Кирила у 2010 році під час візиту до Одеси розтиражували усі інформагентства. Слова Святішого про те, що «більшість поганих людейпозбавлені почуття гумору» і про те, що гумор «знижує градус людського конфлікту, допомагає розрядити обстановку», зустріли бурхливі оплески.
Ймовірно, патріарх тому і потрапив у топ стрічок новин, що - з погляду журналістів - сказав щось нетипове. На жаль, для масової свідомості церковники, як і раніше, - суворі похмурі люди, які не тільки самі не мають почуття гумору, але й готові відправити на суд інквізиції тих, у кого воно є. ЗМІ активно працюють на цей стереотип, фабрикуючи заголовки на кшталт «Православ'я та гумор несумісні», тиражуючи новини про те, як укотре представники Церкви розкритикували те чи інше гумористичне шоу.
При цьому сучасним медіа не всі священики однаково цікаві. Тільки той представник Церкви напевно може потрапити на екран, хто свідомо чи мимоволі зіграв роль Репетилова, такого собі комічного резонера, який, щойно з'явившись на сцені, з гуркотом падає («Тьху, схибив!»)… Будучи в кадрі чи на газетній шпальті, такий священик ну просто зобов'язаний сказати чи зробити щось безглузде, безглузде, «смішне». Щось з області абсурду, що позбавляє глибини і серйозності будь-яке слово, яке він вимовляє. Так, щоб глядач чи читач напевно подумав: бідний хлопче, що тільки церковне мракобісся з людьми робить! Яскравим прикладом такого улюбленого засобами масової інформації священика є протоієрей Всеволод Чаплін. Він єдиний, хто не просто забезпечує пресу матеріалом для анекдотів, але ще й перетворює процес спілкування священика з журналістом у рольову гру. На відміну від інших відомих церковних спікерів, отець Всеволод ніби навмисно мітить у заголовки таблоїдів. Іншими словами, говорить навмисне так, щоб бути опублікованим. Наприклад, фразу отця Всеволода про те, що «добре б і загальноросійський дрес-код придумати, на стрип-бари та публічні будинки, так і бути, можна його не поширювати», не пропустило жодного великого ЗМІ. Якби не було яскравого слова «дрес-код» і згадки злачних місць - навряд чи заклики священнослужителя до пристойності в одязі зацікавили б когось із журналістів.
Схожим чином спробував зіграти зі ЗМІ священик-артист Іоанн Охлобистін, який оголосив про своє бажання балотуватися на президентських виборах. Втім, у отця Іоанна жарту не вийшло: у медіа дуже швидко просочилася інформація про те, що батюшка не фрік і не божевільний, а просто хоче створити навколо себе інформаційний привід та реалізувати нерозпродані квитки на власне шоу у Лужниках. Розглянувши у священика звичайного шоумена та комерсанта, преса швидко втратила до нього інтерес і викреслила зі списку медіастарців. Напевно, «такий» отець Іоанн здався їй недостатньо смішним?
У церковному середовищі нерідко звучить обурення – у нас же стільки духовних наставників, богословів, письменників, є кому сказати про православ'я всерйоз… То чому ж на авансцені одні «жартівники»?! «розподіл ролей» у церковному апараті - скільки про природу сучасного телебачення та ЗМІ загалом. Чомусь видавці/продюсери/головні редактори одноголосно вирішили, що сучасному росіянину не цікавий «звичайний парафіяльний піп». Не цікавий священик, який возиться із «соціальними сиротами», водить їх у музеї та походи, не цікаві церковні місії милосердя, які у Кримську працювали пліч-о-пліч з волонтерами, ліквідуючи наслідки повені. Очевидно, звично передбачається, що нашим людям цікавий лише «петросян» – хоч від політики, хоч від мистецтва, хоч від релігії.
«Безбожники біля верстата»
Чи можна захистити віруючих від глузувань? Чи не варто законодавчо заборонити жартувати на церковні теми? Останнім часом ці питання звучать дедалі частіше.
Захід (для кого – прогресивний, для кого – загниваючий) вже проходив цю тему. І з Index librorum prohibitorum, до якого входили всі «небогоугодні книги» (серед «заборонених» до читання католиками в різні роки були не лише праці атеїстів, а й праці віруючих філософів – Декарта, Канта, Берклі). І із забороною трансляції антиклерикальних комедій по ТБ.
Однією з таких комедій був фільм «Житіє Брайана» британського гурту «Монті Пайтон». Це історія молодого єврея, який народився в той же час і в тому ж місці, що й Ісус Христос, і помилково прийнятий своїми співвітчизниками за Месію. Прокат фільму, знятого 1979 року, був повністю заборонений у Норвегії (1979–1980), Сінгапурі та Ірландії (1979–1987). У низці міст заборона на «Житіє Брайана» була знята зовсім недавно - наприклад, у валлійському Аберістуїті її зняли лише у 2009 році. Церковні активісти Європи та Америки присвятили «Житію Брайана» не одну акцію протесту, звинувачуючи творців картини в блюзнірстві.
Пам'ятаю, як на першому курсі ми з приятелями, які активно цікавилися тоді всіляким розумним кіно, роздобули касету з цією рідкістю. Пам'ятаю, що подекуди було справді смішно, подекуди дивно. Але половину «жартів» Монті Пайтона ми змогли зрозуміти лише після коментарів викладача історії. Основний осад, що залишився у мене після першого перегляду «Житія Брайана», зводився до наступного: свідомість власної сірості... Тому що гостроти авторів стосувалися подробиць євангельської історії, історії Юдеї, а також есеїв, саддукеїв, фарисеїв; все це я була дуже туманною. До речі, саме цей фільм спонукав мене почитати Євангеліє та деяку літературу про раннє християнство. Тож у моєму випадку вплив антиклерикального фільму вийшов цілком місіонерським.
Взагалі, як на мене, якість антиклерикального гумору, як би ми до нього не ставилися, - це найяскравіший показник релігійності суспільства. Характер популярних жартів на церковні теми свідчить у тому, наскільки великий авторитет релігії у суспільстві, який рівень релігійної культури його громадян. У зв'язку з цим характерно, що нічого подібного до «Житія Браяна» в сучасному російському кінематографі немає. Тим більше немає у нас антиклерикальних комедій, подібних до тих, які знімали Бюнюель і Фелліні. Адже для того, щоб глядач їх розумів, йому потрібно знати євангельські притчі, розбиратися в основах догматики, розуміти терміни на кшталт «переіснування» і «боголюдство»… Інакше те, що відбувається на екрані, є просто безглуздою білібердою.
Сучасний російський антиклерикалізм у плані гумору не породив нічого, крім пари сотень вульгарних анекдотів і кількох десятків примітивних картинок-демотиваторів, ніби зроблених в одній студії студентами-практикантами. Предметом сміху у всіх цих жартах є строго обмежений набір образів: священик із товстим животом; жадібний священик; священик на "мерседесі"; дурна дружина священика. Що характерно, православні миряни практично ніколи не стають об'єктом жартів. Мабуть, антиклерикали нас і справді не помічають.
Сучасні православні апологети часто кажуть, що нинішні критики Церкви за рівнем культури наближаються до войовничих атеїстів часів Омеляна Ярославського. Ризикну припустити, що справи у наших антиклерикалів набагато гірші. У «Союзі войовничих безбожників» мала місце, як-не-як, «ідейна боротьба з релігією». Якщо звернутися до спадщини радянського атеїзму 1920-1930-х, можна помітити, наскільки детально викривачі релігійних забобонів уявляли церковне життя. Вони орієнтувалися в церковному календарізнали житія святих. Невипадково для істориків, культурологів номера «Безбожника» - безцінне джерело знань про церковне життя країни.
Квінтесенція раннього радянського «безбожжя» - образ московського безпритульного Антипки, героя знаменитих карикатур Моора, які «прикрашали» майже кожен номер «Безбожника біля верстата». «Бог є, але ми його не визнаємо», - говорив Антипка. Але теперішні безбожники, здається, не дорослі й до Антипки. Що й не дивно – адже більшість із соратників Ярославського-Губельмана були «колишніми віруючими». Вони могли породити не тільки вульгарні віршики та примітивні картинки. Вони могли зняти якісне на той час художнє кіно – наприклад, «Свято святого Йоргена», комедія Якова Протазанова за сценарієм Сигізмунда Кржижановського, збирала на початку 1930-х років повні кінотеатри по всій країні.
У всі століття посилення позицій християнства в європейській культурі супроводжувалося поглибленням анти-християнської полеміки, включаючи поширення антихристиянського гумору. У міру того як християни здійснювали «приховане захоплення» Римської імперії, з'являлися «антихристиянські» письменники-сатирики Лукіан, Цельс, Порфирій, Лібаній… У Російській імперії, де Церква мала державний статус, антиклерикальний гумор був представлений віршами Пушкіна та «Нарисами бурси» … Сучасні ж вороги «церковників» у Росії захищаються, здається, не лише двома письменниками – Володимиром Голишевим, Дмитром Биковим, а все більше – хуліганськими витівками феміністок (що, втім, швидше за політика, ніж гумор). Анекдоти «про попів» взагалі не можна вважати зброєю антиклерикальної пропаганди - здебільшого вони банально не смішні, не кажучи про невідому їх авторам сокирність сенсу.
Фактично сучасний антиклерикальний гумор нагадує так званий «гумор шибеника» (нім. Galgenhumor). Це гумор людини, яка перебуває у безвихідному становищі. Людини, якій насправді ні крапельки не смішно, яка відчуває внутрішній жах перед обличчям майбутньої смерті, але намагається натужно жартувати і показувати іншим, що йому все байдуже.
Безсилля сучасних гумористів-безбожників – це добре чи погано? З одного боку, звичайно, добре, що Православна Церква сьогодні, на відміну від перших століть та радянського часу, не зазнає гонінь. З іншого боку, всякому дії (як у природі, і у суспільстві) зазвичай зіставлено протидія. І якщо протидія така шкода, постає питання: а чи була реальна дія? Чи змогло православ'я настільки глибоко проникнути у тканину суспільного життя, щоб жарти про «церковників» стали по-справжньому гострими та глибокими? Очевидно, ні.
Анастасія Коскелло
Ілюстрації: Ксенія Наумова
1. Святе Письмо про сміх
Також лихослів'я і пустослів'я та сміхотворство не пристойні вам, а, навпаки, подяка (Еф. 5, 4).
Наблизьтесь до Бога, і наблизиться до вас; очистіть руки, грішники, виправте серця, двоєдушні. Засмучуйтесь, плачте і плачте; сміх ваш нехай обернеться на плач, і радість - у смуток. Упокоріться перед Господом, і піднесе вас (Як. 4, 8-10).
Бачиш, Бог не відкидає непорочного і не підтримує руки лиходіїв.
Він ще наповнить сміхом уста твої та губи твої радісним вигуком (Іов. 8, 20-21).
Є шляхи, які здаються людині прямими; але кінець їхній - шлях до смерті.
І при сміху [інколи] болить серце, і кінцем радості буває смуток (Прип. 14, 12-13).
Про сміх сказав я: "дурість!", а про веселощі: "що воно робить?" (Еккл. 2, 2).
Нарікання краще сміху; тому що при печалі обличчя серце стає кращим.
Серце мудрих – у домі плачу, а серце дурних – у домі веселощів.
Краще слухати викриття від мудрого, ніж слухати пісні дурних (Еккл. 7, 3-5)
2. Смішування
Смішування – це гріх тимчасового, недоречного сміху,нерозривно пов'язаний з гріхами марнослів'я, марнослів'я, засудження, злослів'я, брехні, наклепу, спокуси, блюзнірства.

Св. Феофан Затворникпише про основну причину пристрасті сміхотворства:
"Це глазери, балакуни, суперечники. Хитаючись по площах, торжищах, вулицях і будинках, все розвідують, і не дивно, що й навмисне підглядають, вступають у суперечки, звідки запали, чвари, лайки і всі негаразди в товариствах. , - пише Феодорит, - властиві марнослів'я, балакучість, марна цікавість". Екуменій вказує і причину того. "Бог дав нам, каже він, розум діяльний. Тому, коли ми віддаляємо його від справ (богоугодних), він, не маючи можливості перебувати у бездіяльності, вдається у справи диявольські, на цікавість, балакучість, наговори, сміхотворство тощо».Те ж пише і Феофілакт: «Розум наш пристосуваємо; живуть інші, а звідси на пересуди, марнослів'я і марнослів'я».
Викл. Іоан Ліствичник:
Безчасний сміх...іноді народжується від бісів розпусти,а інколи від марнославства,коли людина сама себе внутрішньо безсоромно хвалить; іноді ж сміх народжується і від насолоди (їжею).
Св. Василь Великийпише:
«Гріх, що твориться мовою і насправді, дуже зручний і різноманітний. … Мова для тебе і зброя неправди, якщо вона не від серця говорить, але для обману інших... Життя наше наповнене гріхопадіннями мови: ганебні, сміховинні, дурні, непристойні промови, пересуди, марнослів'я, брехливі клятви, помилкові свідчення (наговори, обмови ) - все це і набагато ще більше зол - це твір мови. …
Не повинно вимовляти пусте слово, від якого немає ніякої користі. Бо говорити чи робити навіть добре не до творення віри значить ображати Святого Божого Духа.
Святе слово є слово незрівнянне зі справою, хибне, що дихає наклепом, а також ... і порожнє слово, наприклад, збуджує сміх, сором'язливе, безсоромне, непристойне ".
«Душевну радість виявити світлою посмішкою не противно пристойності, бо тільки виражається написане: серцю веселиться, обличчя цвіте (Прип. 15, 13). Але сміятися голосно, всім тілом приходити в мимовільний струс властиво людині неприборканій, невмілий, не вміє володіти собою ».
Викл. Симеон Новий Богослов:
Хто вірує, той не сміється, але плаче і плаче про гріхи свої, бо чує, що ті, хто сміється в цьому житті, будуть плакати і ридати в майбутньому.
Хто вірує, той не причащається недостойно Пречистих Таїн, але очищає себе від усякої скверни, від обжерливості, від злопам'ятства, від справ злих і слів соромних, від сміхів безчинних, від поганих помислів, від усякої нечистоти та від усякого гріховного всередині руху, - і таким чином приймає Царя слави; Навпаки, у тих, що не гідно причащаються Пречистих Таїн, стрімко вривається диявол і входить у їхнє серце, як трапилося з Юдою, коли він причастився вечері Господньої; чому й каже божественний Павло: «Хай відчуває себе людина, і таким чином нехай їсть від цього хліба і п'є з чаші цієї. Бо, хто їсть і п'є недостойно, той їсть і п'є осуд собі, не розмірковуючи про тіло Господнє. Тому багато хто з вас немічний і хворий і немало вмирає» (1Кор.11, 28-30).
Святитель Тихін Задонський:
Багато хто не вважає пороком марнослів'я... Але Христос каже: «Кажу вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у день суду» (Мф. 12, 36).
Викл. Варсануфій Великий та Іоанн Пророк пояснюють причини сміхотворства:
Запитання 451. Один христолюбний чоловік спитав того ж старця: нерідко трапляється, що, коли я перебуваю з деякими людьми... нерідко до слів приєднується і безглуздий сміх, і якось робиться зовсім всупереч моєму бажанню, то я дуже сумую про це і дивуюсь, що мені робити. …
Відповідь.Так трапляється з нами від заздрості диявола. Він, бажаючи, щоб ні ми не отримали користі, ні розмовляють з нами, приносить нам такі кукіль для того, щоб, якщо можливо, спокусити і тих, що розмовляють з нами. Страх же Божий буває далеким від будь-якого збентеження, всякого безладдя і поголосу. Отже… вникнемо ретельно у своє серце, чому ми бентежимося і сміємося, бо у страху Божому немає сміху.Писання говорить про божевільних: «глупий у сміху підносить голос свій» (Сир. 21, 23). І слово божевільних буває збентежено і позбавлене благодаті. Про праведного ж каже: «Чоловік розумний ледве тихо посміхнеться».
3. Руйнівність сміхотворства
Смішністю душа обкрадає сама себе і вкидає в море гріхів.
1) Сміх виганяє чесноти
За свідченням святих отців, сміх виганяє чесноти, вбиває любов, від нього вичерпується плач про гріхи, втрачається покаяння, згасає жива віра, страх Божий. Воно відчиняє двері душі, через які відразу виходить серцева теплота благоговіння, уваги, тверезості, молитви. Смішування спустошує душу.
Викл. Єфрем Сірінясно вчить про руйнівну дію сміху:
«Початок душевної розпусти... - сміх і вільність. Коли побачиш у собі те, ... знай, що прийшов ти в глибину злих. Не переставай молити Бога, щоб визволив тебе від тієї смерті... сміх позбавляє людину блаженства, обіцяного плачущим (Мф. V, 4), руйнує добрий внутрішній устрій, ображає Духа Святого, шкодить душі, розбещує тіло. Сміх виганяє чесноти, не має пам'яті про смерть, ані думки про муки».
«Ніщо не робить настільки спільниками світу тих, які у світі віддані пияцтву і блуду, і не видаляє нас стільки від скарбів премудрості та пізнання таємниць Божих, як сміховинство та сміливе ширяння думок».
Викл. Іоан Ліствичник:
«Багатослів'я та сміховинство породжують брехню… Брехня є винищення любові.
Як віск тане від вогню, і плач легко винищується від поголосу, тілесних піклування і насолод, особливо - від багатослівності і сміху».
«Багатодієслово є … двері злослів'я, керівник до сміхотворства, слуга брехні, винищення серцевого розчулення, закликання зневіри, предтеча сну, марнотратство уваги, винищення серцевого зберігання, охолодження святої теплоти, затьмарення молитви».
«Досягши плачу, всією силою бережи його, бо раніше досконалого засвоєння він дуже легко губиться, і, як воск тане від вогню, так і він легко винищується від поголосу, піклування тілесних і насолод, особливо ж від багатослівності та сміхотворства.
Якщо ніщо так не згодне зі смиренномудрістю, як плач, то, без сумніву, ніщо стільки не противиться йому, як сміх.
…Часто одне слово винищує плач, але було б дивно, якби одне слово й повертало той».
Св. Феофан Затворник:
«…болтливість, сміховинство, марнослів'я, жарти. Вони мовчать на внутрішнє слово духу - молитву».
Стародавній патерик, вислови старців, що постаріли в подвижництві:
«Ще сказав, що сміх і зухвалість подібні до вогню, що спалює тростину».
Преп.авва Ісая:
"Не відкривай уст своїх... для сміху, бо це ознака розсіяної і недбайливої душі.
Де сміх, там немає ні благочиння, ні страху Божого, ні душевного внутрішнього зберігання.
Якщо прорветься між вами якесь сміховинне слово, остерігайтеся дозволяти голосу (сміху) вашому піднестися до почути, бо це знак ненавченості і безстрашності Божого, тому що немає варти всередині вас».
Викл. Ніл Синайський:
Бережись зайвого сміху; він розслаблює душу, а душа, розслабившись, легко скидає із себе вуздечку закону.
Викл. Амвросій Оптинськийговорив про сміхотворство:
«Сміх виганяє страх Божий.
Зухвала і смілива від сміху - страху Божого, отже, немає.
Сміятися поменше, бо від цього неналежні помисли приходять.
Якщо помисли будуть говорити: ніяких великих гріхів немає, що багато смієтеся (великий гріх)».
Св. Іоанн Златоуст називає сміховинство «демонською роботою» і говорить про його згубність:
«Тому все скинулося і впало; сміхотворством зробилося в нас все - і взаємне звернення, і ввічливість; немає нічого ґрунтовного, нічого твердого. … і на подив, навіть під час самої молитви багато хто не перестає сміятися; диявол всюди тріумфує, всіх зв'язав, усіма володіє; Христос нечеститься і виганяється; церква ставиться ні в що. Чи ви не чуєте слів Павла, який каже: "Бред і пустослів'я і сміховинство не пристойні [вам]" нехай від вас вилучаються (Еф. 5:4)? …А ти все ж таки смієшся? … скажи мені: чого ти смієшся? Чи ти чув, щоб Христос колись робив це? Ніколи, - навпаки, сумував Він часто. Коли Він дивився на Єрусалим, плакав; коли уявляв собі зрадника, обурювався; коли мав намір воскресити Лазаря, плакав; а ти смієшся? Якщо той, хто не сумує за гріхи інших людей, гідний засудження, то чи може вибачитися той, хто не сумує за свої власні гріхи і сміється? Нині є час смутку та скорботи, руйнування та смирення, боротьби та подвигів; а ти смієшся? Чи не знаєш, як була викрита Сарра? Чи не чуєш слів Христа, який каже: "Горе вам, що сміються нині! Бо заплачете й плачете" (Лк. 6, 25)? … Але, можливо, дехто настільки розсіяний і легковажний, що навіть сміються і при цьому докорі, саме тому, що ми говоримо тепер про сміх; така властивість легковажності така - розбещеність, що навіть докір нечутлива. …
Але скажеш: що за зло – сміх? Не сміх - зло, але зло те, що він буває без міри, що він недоречний. … Служи Богові зі сльозами, щоб ти міг обмити гріхи».
"Між тим наші вчителіне тільки хіть викорінюють, не тільки дія (злочинна) піддають покаранню, але засуджують і безсоромний погляд, і образливі слова, і непристойний сміх.
А тим часом, ми тільки й кажемо, що вселяє диявол: то насміхаємося, то дотепно;то проклинаємо і ображаємо, то клянемося, брехаємо і переступаємо клятви...
… Я вимагаю сліз, що проливаються не на показ, а з журби, що проливаються таємно, у відокремленій кімнаті, без свідків, у тиші та в безмовності, сліз із глибини серця, від внутрішньої скорботи та смутку, що проливаються єдино для Бога...
Якщо і ти плачеш так само, то наслідуєш свого Господа. І Він плакав про Лазаря (Ін. 11:31), про Єрусалим (Лк. 19:41), і обурився духом про Юду (Ін. 13:21). Та й часто бувало, що Його бачили плачущим, а щоб Він сміявся, або хоч мало посміхався, цього ніколи ніхто не бачив, чому й жоден із євангелістів не згадав про те. Також і Павло, що він плакав, і плакав три роки день і ніч, сам про це свідчить (Дії 20:31), і інші про нього говорять те; а щоб коли-небудь сміявся, про це ніде не говорить ні сам він, ні інший апостол, ні один із святих, ні про нього, ні про когось іншого йому подібного. Про одну тільки Сарру говорить Писання (Бут. 18:12), за що вона й отримала закид, також про сина Ноєвого, котрий за те з вільного став рабом. Втім, я говорю це, не забороняючи сміятися, але утримуючи від непомірного сміху. Скажи мені, чому радієш і смієшся, коли підлягаєш такій відповідальності, повинен колись стати на страшний суд і дати суворий звіт у всьому, що зроблено тобою в житті? Ми повинні дати звіт у всіх довільних та мимовільних гріхах своїх… Тобі треба буде дати такий суворий звіт, а ти сидиш і смієшся, жартуєш і думаєш про забави?Але скажеш: яка користь, якщо замість цього плакатиму? Величезна користь - така, що не можна і висловити словом. На суді людському, скільки не плач, не уникнеш покарання, коли ухвала зроблена; а тут, якщо тільки зітхнеш – і вирок знищено, і прощення отримано. Ось чому Христос так часто і говорить нам про сльози і називає тих, що плачуть блаженними, а сміються бідними.
… При всьому тому деякі такі байдужі, що, незважаючи на сказане, кажуть: краще мені ніколи не плакати, але дай Боже завжди сміятися та грати. Що може бути безрозсудніше такої думки? Не Бог, а диявол учить грати.Вислухай, що сталося з граючими: “І сів народ, - каже Писання, - їсти і пити, а потім встав грати” (Вих. 32:6). Так поводилися содомляни, так поводилися ті, що жили перед потопом. Про перших говорить Писання, що вони в гордості, і в достатку, і "пересичення і ледарства" (слав. - в ситості хліба ласолюбство) (Єз. 16:49). А ті, що жили при Ної, стільки часу бачачи ковчег, що творився, безтурботно веселилися, нітрохи не думаючи про майбутнє; за це саме всіх їх і занапастив потоп, і весь всесвіт піддав тоді аварії корабля.
Отже, не проси Бога того, що виходить від диявола. Богу властиво давати серце скрушене і смиренне, тверезне, цнотливе і стримне, каюче і зворушене. Ось дари Божі, тому що в них ми маємо найбільшу потребу. Справді, нас чекає важкий подвиг, боротьба з невидимими силами, боротьба з духами злості, війна з початками, з владою; і добре, якби ми, при всій ретельності, тверезості та пильності, могли встояти проти цього лютого полчища. Якщо ж будемо сміятися, грати і завжди вдаватися до лінощів, то ще перш битви падемо від власної безтурботності. Не наша справа постійно сміятися, бавитись і жити весело; це справалицедій, ганебних жінок, і людей на те призначених, дармоїдів, підлабузників; не званим на небо, не написаним у горному граді, які не прийняли духовну зброю властиво це, але тим, що прирекли себе дияволові. Це він, він сам винайшов таке мистецтво, щоб привертати до себе воїнів Христових і послаблювати сили їхнього духу. На те й збудував він у містах театри і, навчивши сміховин, цією виразкою вражає ціле місто. Чого Павло велів бігати (Еф. 5:4), - я розумію марнослів'я та жарти, - то диявол переконує любити; і що в цьому є найгіршого, то буває приводом для сміху. Коли ті, хто представляє смішне в театрі, скажуть щось богохульне і соромне, тоді багато хто, будучи ще шаленішим за них, сміються, бавляться цим... і за таке задоволення самі собі готують вогненну піч. Адже ті, що хвалять тих, що говорять такі промови, тим самим заохочують їх до них; а тому й покарання, яке призначене для сміхотворців, справедливіше падати на тих, хто сміється, тому що якби не було жодного глядача, то не було б і чинного. …Втім, не на вибачення їх говорю це, але щоб вас навчити, що від вас власне береться початок і корінь цього беззаконня, від вас, які витрачаєте на це цілий день, піддаєте посміянню чесне подружжя, осоромлюєте велике таїнство. Воістину не так грішить той, який представляє в театрі, як у порівнянні з ним ти, який змушуєш це робити; і не тільки змушуєш, але й піклуєшся про те, радієш і смієшся, хвалиш уявлення, всіляко допомагаєш демонській роботі».
Св. Іоанн Златоуст особливо викривав тих, хто дозволяв собі сміх у Божому храмі, як тих, хто творить дія диявола і безчестя святині:
«І церква наповнюється сміхом. Один скаже гостре слово, і сміх одразу поширюється між тими, хто сидить; і на подив, навіть під час самої молитви багато хто не перестає сміятися; диявол всюди тріумфує, всіх зв'язав, усіма володіє; Христос зневажається і виганяється; церква ставиться ні в що».
Тому входити до церкви слід тихо і благоговійно, як у дім Божий, до таємничої оселі Царя Небесного. Шум, розмови, а тим більше сміх при вступі до церкви і перебування в ній ображають святість храму Божого і велич Бога, що живе в ньому. Внаслідок величини гріха сміх у святому місці або над святою людиною спричиняє покарання на блюзнірника, що згрішив невідворотне Боже покарання.
Житіє святого отця нашого Григорія чудотворця, єпископа Неокесарійськогосвідчить, що насмішка над святим, як блюзнірство, зневажає Духа Святого, що мешкає в ньому, карається Богом:
«Одного разу, коли святитель Христовий Григорій Неокесарійський повертався з міста Комани, де був для обрання та посвячення єпископа, деякі юдеї захотіли посміятися з нього і показати, що він не має в собі Духа Божого.
Для цього на шляху, де мало йти святому, юдеї поклали одного зі своїх товаришів, як би померлого, голим, а самі стали над ним плакати. Коли чудотворець ішов повз них, вони почали благати його, щоб він вчинив померлому милість і покрив тіло його одежею. Він зняв із себе верхній одягі, віддавши їм, пішов далі.
Іудеї стали радісно насміхатися і лаятися над святим, кажучи: "Якби він мав у собі Духа Божого, то дізнався б, що лежить людина не мертва, а жива", - і стали звати свого товариша, щоб він устав. Але Бог віддав їм за таку наругу, створивши товариша їх насправді мертвим. Вони, думаючи, що він заснув, штовхали його в ребра, щоб розбудити, і голосно волали над ним, але відповіді не було, бо він заснув вічним сном. Бачачи його мертвим, вони стали плакати вже насправді; так сміх обернувся їм у плач, і поховали мертві мерця свого».
Пролог у повчанняхописує інший випадок покараного блюзнірства:
«Одна благочестива людина, яка мала особливу любов до святого великомученика Артемія, взяв свічок і масла і пішов до його мощів. По дорозі йому зустрівся знайомий і запитав: «Куди, друже, свічки та олію несеш?» «Іду помолитися святому Артемію», - була відповідь. Той, хто зустрівся, насміхаючись, сказав: «Не забудь, друже, від нього хворобу захопити і сюди принести, коли назад підеш». Той, хто йшов до великомученика, не відповів на глузування і, здійснивши при мощах святого молитву, пішов додому. Що ж? На зворотному шляху його справді застигла жорстока хвороба: він відчув нестерпний біль у тілі, воно подекуди стало набрякати, і він не в змозі був дійти до будинку. Так як на шляху стояла хата того самого насмішника, то йому нічого не залишалося, як побрести туди. І, прийшовши, він відчув, що його хвороба ще більше посилилася. На нього напало щось на зразок біснування, язик його онімів, і здавалося, він ось-ось помре. Однак через деякий час він прийшов до тями і, вважаючи, що хвороба трапилася через насмішника, сказав: «За що я так страждаю? Чи не через слова мого друга?» Той же, зі свого боку, почав докоряти хворому і знову насміхатися. Між ними справа дійшла вже до явної сварки, так що багато хто зупинявся і запитував про причину сварки. Хворий переказав їм про свою зустріч з другом на шляху до святого Артемія і про його блюзнірство і, сказавши це, відразу відчув себе здоровим. Але жах! Його хвороба миттєво перейшла на блюзнірника, який почав кричати: «На жаль мені! Горе мені! Присутні жахнулися, бачачи це, і прославили Бога і святого угодника: «Праведний суд Божий! Бо ти, що шукаєш, знайшов, і решта тобою нехай будуть зрозумілі не закидати в хулу і посміх чудеса, яка від Бога святими Його угодники». (Прот. В. Гур'єв. Пролог).
Архімандрит Рафаїл (Карелін):
"Святитель Іоанн Златоуст... порівнює мову блазня і сквернослова, коли вони стають на молитву, з рукою, обмазаною гною, якою людина хоче торкнутися хітона Господнього.
Жарти та лайка є карикатурою на людину. У кожному жарті - наруга над людською особистістю, приниження її, прагнення замінити його обличчя потворною пикою, як у кривих дзеркалах, які показували в балаганах. Жартом зникає повага до людини як образу і подоби Божої. А разом із повагою пропадає кохання. Якщо під час плачу серце людини пом'якшується, то під час жартів воно стає жорстким, як камінь.
Під час жартів та сміху розум людини затьмарюється, він не може думати про щось високе і святе, він шукає в інших потворності. Насмішка - це радість у тому, що людина, образ Божий, одягнений у одяг, вивернуту навиворіт. Першим жартівником був Хам, який сміявся з наготи батька, а ще раніше - демон, що посміявся довірливості первозданних людей. Недарма демона називають блазнем і нерідко зображують в одязі скомороха. Жарт - це короткий напад істерики, при якому людина звільняється від якоїсь енергії, що накопичилася в його душі. Він ніби викидає її, в обличчя іншого, як плювок. Цим він ніби знімає протиріччя, що накопичилися в його душі. Цей викид енергії, пов'язаний з потьмаренням свідомості, приносить видиме полегшення, але по суті це полегшення тієї ж природи, що і лихослів'я, тобто завдяки приниженню іншого у людини виникає ілюзія своєї власної гідності.
Кажуть, що від жартів буває гарний настрій, - це не правда. Після тривалих жартів та сміху людина відчуває спустошення. Зазначено, що карикатуристи та клоуни у своєму особистому житті відрізняються похмурим і дратівливим характером, а нерідко і нападами чорної меланхолії, начебто жарти та сміх – це темні провали душі, в яких гасне світло розуму і зникають духовні сили. Якщо людина, вислухавши дюжину анекдотів і вдосталь посміявшись з них, стане на молитву, то він на власні очі побачить неподобство своєї душі. Є психічний комплекс жартівника, який скрізь і завжди шукає невідповідності та потворності; йому все життя - постійний феномен. Якщо він не жартує протягом однієї години, то відчуває якийсь внутрішній дискомфорт, як п'яниця, позбавлений алкоголю, або наркоман, який залишився без наркотиків, немов якісь сили розпирають його душу зсередини. Йому у сенсі цього слова стає погано. Він починає жартувати з такою жадібністю, з якою голодні накидаються на їжу. Людина настільки звикає жартувати, що жартує майже машинально. У його підсвідомості відбувається постійний пошук та обробка жартів. Він жартує навіть несподівано для себе. Коли така людина починає молитися, молитва в неї часом перетворюється на блюзнірство. Звичка змушує його шукати потворних асоціативних образів, ніби якесь передражнення молитовних слів.
Диявол - любитель і поціновувач жартів. Це – невидимий режисер тієї клоунади, яка відбувається в умі людини. Найстрашніший наслідок гріха в тому, що він віддаляє від душі благодать Святого Духа.Ніде на іконах не зображені святі, що сміються або усміхаються, бо сміх позбавляє людину самопізнання, а жарти - покаяння. Натомість диявол нерідко зображується з вишкіреними в посмішці зубами. … Господь сказав: «Горе сміється» (пор. Лк. 6, 25) - горе, тому що вони виганяють Духа Святого зі своєї душі; горе, бо вони глузують з людини - образом і подоби Божої, а через творіння - з Творця; горе, тому що вони втрачають дорогоцінний час життя; горе, тому що позбавляють себе глибини покаяння та чистоти молитви».
2) Примноження пристрастей
Марнуючи чесноти, сміхотворство робить людину здобиччю пристрастей. Святі отці навчають, що сміховинство породжує безліч гріхів, таких, як лихослів'я, брехня, осуд, зневіра, недбальство, розслаблення, непокора, зухвалість, блюзнірство, хулу на Святого Духа.
Викл. Іоан Ліствичникпише, що сміхотворство - одне з породжень пристрасті обжерливості, і ті пристрасті, які він перераховує слідом за сміхотворством, бувають і його породженнями:
«Море злих помислів, хвилі погань, глибина невідомих і невимовних нечистот від мене походять. Дочки мої суть: лінощі, багатослівність, зухвалість, сміхотворство, блюзнірство, преслів'я, цнотливість, непослух, бездушність, полон розуму, самохвалство, нахабство, любов до світу, за якою слідує опоганена молитва, ширяння помислів і ненавмисні та раптові зло; а за ними слідує розпач, - найлютіша з усіх пристрастей».
Святі отці вказують на зв'язок сміхотворства та перелюбу і застерігають, що за недоречним і непомірним сміхом слідує блудна спокуса.
Св. Іоанн Златоуст:
Сміх робить слабкими узи цнотливості, сміх відштовхує, сміх не згадує про страх Божий, сміх не боїться загрози геєни, сміх - путівник розпусти, жартівливість - викриття неприборканої людини, сміхотворство робить те, що ми впадаємо в безтурботність.
Набрячок(Висловення старців, переважно єгипетських, особливо старців Скита, яких імена не дійшли до нас):
Нечистота є дотик люб'язне свого і чужого тіла, а також сміховинство і вільне поводження з іншими.
Св. Феофан Затворник:
«У всіх святих подвижників знаходимо вказівку, що пусторіччя і сміхотворство полягають у прямому зв'язку з пожадливістю. Хто смішить, сам перебуває в стані хоч,яке через пустоту своє розповсюджує він і навколо. Святий Золотоуст і каже: «Не вимовляй слів, ні жартівливих, ні ганебних, - і ти згасиш полум'я, бо слова ведуть до діл. Як там (вище, говорячи проти дратівливої пристрасті) знищив Апостол сварки, що підтримують гнів, так тепер відсікає лихослів'я і жарти, що ведуть до розпусти».
Викл. Іоан Ліствичник:
Безчасний сміх... іноді народжується від бісів розпусти, а іноді від марнославства, коли людина сама себе внутрішньо безсоромно хвалить; іноді ж сміх народжується і від насолоди (їжею).
Викл. Феодор Студит:
Почитай... сміх розпустою.
Викл. Варсануфій Великий та Іоанн:
Запитання 455. Що є вільне поводження та непристойний сміх?
Відповідь.…А як взагалі сказано про вільне звернення, що корисно мати його, так і в сміху не повинно зволікатиі давати собі свободу, але утримувати помисл, щоб пристойно обминути той сміх. Бо нехай ті, хто дає собі в ньому свободу, знають, що вони впадають від цього і в розпусту.
4. Як перемогти схильність до сміхотворства?
Святі отці відкривають нам, що джерело сміхотворства – у відсутності страху Божого, яке породжує в душі лукавство, розслаблення, вільність поводження з ближніми. Відповідно до цього вони вказують і шлях для боротьби з недоречним (грішним) сміхом: утвердити себе в страху Божому, прилягати мовчанню, лагідності та смиренності, молитовно закликати Боже ім'я, повчатися від Святого Письма в тому, що кожне наше слово має бути сповнене благодаті . Якщо ж наш сміх походить не від гріха, а від природної веселості, то треба всіляко намагатися, щоб не спокуситиїм ближнього і залишатися в межах пристойності, тому що вільність у поводженні з ближнім, неминуче пов'язана зі сміхом, завжди таїть у собі небезпеку образити, образити чи спокусити його. Необхідно намагатися набути навички пристойного і стриманого спілкування.Також слід тверезитисящоб непоміркованістю у сміху не дати над собою владу пристрасті розпусти.
Святі отці радять обмежувати і навіть уникати спілкування з тими, хто схильний до пристрасті сміхотворства.
Викл. Варсануфій та Іоаннвчать, як уникнути спокуси сміху під час розмов:
Запитання 451. Відповідь. ... Страх Божий буває чужий всякого збентеження, всякого безладдя і поголоски. Отже, перш за бесіду утвердимо себе в страху Божому і ретельно вникнемо в своє серце, через що ми бентежимося і сміємося, бо в страху Божому немає сміху. Писання говорить про божевільних: «глупий у сміху підносить голос свій» (Сир. 21, 23). І слово божевільних буває збентежено і позбавлене благодаті. Про праведного ж каже: «Чоловік розумний ледве тихо посміхнеться». Отже, якщо збуджуємо в собі пам'ятання про Бога і думку про те, що ми повинні розмовляти з братією нашою зі смиренністю і безмовним помислом, розмірковуємо про це і маємо завжди перед очима Страшний суд Божий, то приготування це виганяє з серця нашого всяке лукаве помисли, бо де безмовність, лагідність і смиренність, там живе Бог. Сказаного буде тобі достатньо для керівництва при розмовах. Якщо ж ворог упиратиметься вести з нами лайку, думаючи своєю безсоромністю вловити і скинути нас, то не будемо слабшати, щоб він не захопив нас у свої тенета. Але з першого випадку зробимо собі урок і так далі; сказано: «сім разів упаде праведник і встане» (Прип. 24, 16). …Але найбільше пам'ятатимемо, що потрібно нам закликати святе ім'я Боже, бо де Бог, там все – добре; очевидно ж, де диявол, там усе - зле. …згадаймо ж, що сказав, святий апостол Павло: «Слово ваше нехай завжди буде з благодаттю, приправлене сіллю» (Кол. 4, 6). І якщо будемо навчатися в цьому, то за благоугодством Своєму Вседержитель Бог подасть нам досконалий лад у страху Своїм. Тому слава навіки, амінь.
Запитання 455.Що є вільне поводження та непристойний сміх?
Відповідь. Вільне поводження буває двох пологів: одне походить від безсоромностіі є корінь усіх зол, а інше походить від веселості; втім, і це останнє не зовсім кориснотому, хто його тримається. Але оскільки тільки міцні та сильні можуть уникнути обох, а ми через недугу нашуне можемо зробити цього, то, принаймні, допустимо іноді те вільне звернення, яке походить від веселості, спостерігаючи, щоб не подати через нього братові приводу до спокуси.Ті, що перебувають серед людей, якщо вони недосконалі, ще не можуть позбутися цього другого роду вільного поводження. А якщо не можемо, то нехай послужить нам це для науки, а не для спокуси, особливо коли постараємося скорочувати з'єднану з ним розмову,тому що багатослівність не дуже корисна, хоча б, мабуть, і не мала нічого непристойного. Те ж саме треба сказати і щодо сміху, бо він є галузь вільного поводження.У кого з вільним поводженням поєднано лихослів'я, очевидно, і сміх такої людини має скверну; якщо ж вільне звернення походить від веселості, то очевидно, що й його сміх лише веселий. А як взагалі сказано про вільне поводження, що не корисно мати його, так і в сміхі не повинно зволікати і давати собі волю, але утримувати помисл, щоб пристойно обминути той сміх. Бо нехай ті, хто дає собі в ньому свободу, знає, що вони впадають від цього і в розпусту.
Викл. Ісаак Сірін:
«Перед друзями своїми ходи благоговійно; коли будеш так чинити, принесеш користь і собі і їм, тому що душа часто під приводом любові скидає з себе обережність. Остерігайся розмов, тому що не завжди вони корисні. У зборах віддай перевагу мовчанню, тому що утримує воно від багатої шкоди».
«Хто любить сміх і любить осміювати людей, той нехай буде тобі другом, тому що веде тебе до звички вдаватися до розслаблення. Не весели обличчя свого з тими, хто розпущений у житті своєму; та стережись, щоб не зненавидіти його; якщо ж забажає повстати, подай йому руку і до смерті докладай піклування про те, щоб придбати його. Якщо ж ти ще слабий, то відвертайся й від цього лікування, бо сказано: Дай йому кінець жезла твого,та ін.»
(Про це читаємо у преп. Іоанна Пророка: «Тримай ще в себе цього слугу, навчаючи його і себе через нього. І якщо він виправиться - добре. Якщо ж як і раніше буде поводитися і ти потерпиш його заради Бога, то і це добре , Бо отримаєш відплату за терпіння, але коли побачиш, що ти не в змозі терпіти, але отримуєш через нього шкоду, то відпусти її, наводячи собі на згадку слова одного зі святих: «Коли бачиш, що хтось потопає в річці, не давай йому руки твоєї, щоб він і тебе не захопив із собою, але подай йому жезло твоє, і якщо зможеш врятувати його за допомогою жезла, то добре буде, якщо ж ні, то пусти жезл, щоб і тобі не загинути разом із потопаючим» ( Відповідь на запитання 660)).
Св. Феофан Затворник:
Намагайтеся навикнути, і навикнететак, що бачитимете смішне і не насміхаєтесь.
Св. Василь Великий:
"Звичка до слів негідним служить деяким шляхом та до справ. Тому з усякою охороною треба оберігати душущоб, знаходячи задоволення в словах, непомітно не прийняти чогось поганого, як інші з медом ковтають отруту ".
Святитель Димитрій Ростовський:
"Мовчання - справжній початок очищення душі і без праці виконує всі заповіді. Бо мова є «нестримне зло, вона сповнена смертоносної отрути. Їм благословляємо Бога і Отця і їм проклинаємо людей»,- говорить апостол (Як. 3, 9). не грішить у слові, та людина досконала, яка може приборкати і все тіло!» (Як. 3, 2) Говорити небезпечно: з якою прихильністю говорити, в який час, що говорити і заради чого? здійснив та виконав.
Бережися марнослів'я, сміху і блюзнірств навіть до малого пустого слова; бо і за всяке пусте слово відповиш у день Суду, як сказав Господь (Мт. 12, 36). Про це молиться і Давид: «Поклади, Господи, охорону устам моїм, і огороди двері моїх уст; не дай ухилитися моєму серцю до слів лукавих для вибачення гріховних справ» (Пс. 140, 3-4). І далі: «Я сказав: спостерігатиму я за шляхами моїми, щоб не грішити мені мовою моєю; Буду приборкувати уста мої, доки безбожний передо мною. Я був німий і безгласний...» (Пс. 38, 2-3)».
5. Навіщо нам дана здатність сміху
Св. Іоанн Златоуст:
«Здатність сміху дана нам для того, щоб ми вживали її, коли побачимо друзів після довгої розлуки, щоб, коли побачимо якогось виснаженого і занепалого духом, підбадьорити його усмішкою, а не для того, щоб сміятися і постійно сміятися; здатність сміху впроваджена нашу душу у тому, щоб душа іноді отримувала полегшення, а чи не у тому, щоб вона розслаблялася. І тілесна хіть лежить у нашій природі, але звідси не випливає, ніби обов'язково треба задовольняти їй або вживати її без міри; але треба керувати нею, і ми не говоримо: вона впроваджена в нас, тому ми повинні задовольняти їй. Служи Богові зі сльозами, щоб ти міг омити гріхи. …
Отже, плакатимемо, кохані, плакатимемо, щоб воістину посміятися, щоб воістину зрадіти під час справжньої радості. Справжня радість завжди змішана зі смутком і ніколи не буває чистою, а та - радість дійсна, не вдавана, не містить нічого нещирого, не має ніякої домішки. Радітимемо тою радістю, намагатимемося - її отримати; а отримати її можливо не інакше, як обираючи тут не приємне, але, корисне, і навіть відчуваючи деяку скорботу добровільно, і з вдячністю переносячи все, що відбувається. Таким чином ми зможемо спромогтися і царства небесного ... »
Св. Григорій Богословдає пораду, що жартом можна остудити гнівається:
«Назву тобі один штучний спосіб. Хоча він і не вартий уваги тих, які віддають перевагу лагідності, проте назву, тому що він може погашати неприємність... Прийшовши в лють намагайся скинути жартами. Сміх - найсильніша зброя до перемоги над гнівом... Того, хто ображає людину, яка не сердиться на її напад, але сміється з неї, це найбільше засмучує і знесилює. Навпаки, якщо він зустрічає собі опір, це приносить йому деяке задоволення, тому що доставляється нова їжа гніву, а гнів йому дуже приємний».
Викл. Іоанн Лествичник пише про справжні веселощі - про духовний сміх, благодатну радість очищену покаянням душі:
«Бог не вимагає, браття, і не бажає, щоб людина плакала від хвороби серця, але щоб від любові до Нього тішився душевним сміхом.Отими гріх, і зайві будуть болючі сльози чуттєвим очам, бо коли немає рани, то не потрібний і пластир. У Адама раніше злочину не було сліз, як не буде їх і після воскресіння, коли гріх скасується; бо тоді відбіжить хвороба, смуток та зітхання (Ісаї 35, 10)».
«Хто вдягнувся в блаженний, благодатний плач, як у шлюбний одяг, той пізнав духовний сміх душі (тобто радість).
... Розмірковуючи про властивість розчулення, дивуюся тому, яким чином плач і так званий смуток укладають у собі радість та веселощіяк мед полягає в соті. Чому ж із цього навчаємось? Тому, що таке розчулення є воістину дар Господній. ...Бог втішає понівечених серцем потаємним чином».
![]()
При використанні матеріалів сайту посилання на джерело обов'язкове
Чому під час молитви хочеться плакати (або навпаки сміятися)?
Читання молитви (монотонного словосполучення) призводить до тимчасового відключення свідомості (аналогічно медитації чи гіпнозу) і тоді замість думок залишаються лише емоції, спрямовані на ідею молитви. Щирість молитви визначає силу емоційної реакції. Каяння також знімає броню домислів та звільняє від впливу самолюбства.
Сльози чи сміх - це захисний механізм організму, який (у разі) втратив захисту розуму (свідомості). Це реакції радості визволення та смутку помилки; туги самотності при єдності з оточуючим.
Якщо вам хочеться плакати чи сміятися, то у вас нервова системана межі і ви заводитеся з півоберта, як кажуть. Називається невротичним станом.
Людина тим часом на межі неврозу.
Я випробувала цей стан на собі і знаю про що говорю.
У мене був дуже тяжкий час, жила на межі життя та смерті щодня. Потім усі небезпеки минули і подолала всі труднощі, але коли хотілося сказати щось душевне, то наверталися слзи на очі.
Розуміла, що це нерви не гаразд. Більше почала спати, не втомлюватися і все пройшло.
У вас просто ще досить слабкий дух. При молитві підвищуються вібрації, і коли вони дають резонанс, до чого ви звикли тобто. нижчими вібраціями виходять сльози. Душа починає очищатися. Якщо довго і щодня практикувати молитву, то згодом плакати не хочеться, але почне наступати стан дуже схожий на те, що називають трансом. Пізніше, під час молитви, може приходити творче натхнення. Або раптом можуть почати приходити відповіді та рішення, які ви наполегливо шукали, але не могли знайти. Потім може статися так, що ви самі почнете відчувати енергії та вібрації, що походять від усього живого. Пізніше ви навіть можете почати бачити і відчувати духовний світ. Сльози - це індикатор того, що ваша душа зіткнулася з Божественним.
Під час молитви ваша душа спрямована до Бога. Напевно, тому й сльози, що плаче душа. А ось чому вона плаче, може бути викликано різними причинами: це можуть бути сльози радості, сльози покаяння, розчулення і чогось ще, що тільки богові відомо. Приблизно так.
Значить, щиро, з розчуленням моліться. Тоді добре, що хочеться плакати.
Мені зараз теж плакати хочеться, і я плачу...
А, якщо сміятися хочеться в той час, коли моліться, це спокуса, то ворог нападає, щоб молитва була не благоговійною.
Найчастіше під час молитви людині саме хочеться плакати, тому що таким чином відгукується його душа на дані вібрації молитви. І молитва є найсильнішою реакцією нашої душі на її слова.
Молитва це не просто слова, в кожній молитві закладено її сакральний зміст, який щось означає.
А щоб сміятися під час молитви - це звичайно нонсенс, і є не зовсім адекватним станом. відпускання та заспокоєння, і звідти можуть бути і сльози.
Я, звичайно, не священик, тому не зможу сказати красиво...
Але моя бабуся з цього приводу говорила, а вона була дуже мудра жінка, що якщо людина плаче під час молитви - значить її молитва щира і вона відкриває душу, а душа її чиста, а коли слзи ллються самі собою перед якоюсь іконою, особливо Божої Матері - отже, його молитву почули. Зі сльозами ми отримуємо очищення.
А от, якщо людині хочеться сміятися під час молитви чи служби – отже, за її душу борються біси чи помисли не чисті.
«Сокрушайтеся, плачте і плачте; сміх ваш нехай обернеться на плач, і радість у смуток».
(Іак.4, 9).
«Радійте і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах: так гнали і пророків, що були перед вами».
(Мт. 5,12).
От і розберися тут, адже кожен веселиться по-різному. Більшість православних сміються, навіть якщо не брати до уваги дитячі роки. Мені було років 20, я сміявся над жартами Жванецького, і не бачив у цьому нічого поганого. Зараз маю інші думки. Стоп, гадаю, чи не дурень я був? Тим не менш, і зараз сміюся з жартів інших, звичайно, вже рідше.
Юрій Лоза має такий вірш:
«Зупинка. Народ. Підійшов. Регочу.
Просто мені добре, безглуздо і весело
Від надлишку прекрасних та радісних почуттів.
Оглянули мене. Оцінили та зважили.
Зашипіли, пускаючи фонтанчики бризок:
-Ненормальний, мабуть, обкурився - і біситься!
-Та невже не бачите - п'яний він ущент! -
Вибачте, ТОВАРИЩІ, де тут повіситись?»
Звичайно, молоду людину, яка ще надто просто відноситься до життя, легко розсмішити. Як каже російське прислів'я: «Сміх без причини – ознака дурня». Якщо потрапила смішниця до рота, то важко зупинитися, показаний палець сміх викликає.
Але сміх часто й допомагає, коли він налаштовує на добре, втішає людину. Сміхом можна уникнути конфлікту, сміхом навіть лікують, сміх, свого роду терапія. Є навіть такий вислів – «веселий, акі чернець». Про оптинського ченця Трохим розповідають, що він відрізнявся життєрадісністю та веселістю, його так і називали, веселий чернець. На Афоні так говорили про похмурого ченця: «Він не веселий днем, отже вночі не плакав».
У християнстві вітається сміх, але не всякий, а добрий. Потрібно всього навчитися розрізняти.
У печерному храмі йде служба. Монах на клиросі зірвав голос, або, як кажуть у народі, «дав півня». Від несподіванки він замовк, і в тиші, що переривається потріскуванням свічок, почувся шепіт іншого ченця: «Акела схибив».
«Добрим сміхом можна безшумно розвіяти скупчені хмари злобної суперечливості, ненависті, навіть вбивства». (Святитель Іоанн (Максимович)).
У Святому Письмі та у святих отців часто зустрічається осуд сміху. «Сміх – дитяча властивість, знак сластолюбного серця, душі слабкої та немужньої: сміх у всякому разі непотрібний». (Святитель Димитрій Ростовський).
Зі Старого Завіту: «Дурний у сміху підносить голос свій, а чоловік розсудливий ледве тихо посміхнеться». (Сир.21, 23).
Що ж, коли ми сміємося, то ніби дурні? Але не розсудливі, принаймні. Треба зізнатися, що багатьом із нас сміх потрібен для того, щоб сховатися від невпевненості, щоб здатися в суспільстві дотепним, привернути увагу до себе, іноді навіть захиститися за допомогою сміху. Посміятися над чимось чи над кимось набагато легше, ніж з себе. За допомогою жарту та сміху легше зберегти своє почуття власної значущості.
А якщо у християнина добрий сміх, то чому б і ні? Михайло Чехов писав про оптинського старця Нектарії: "Завжди він був веселий, сміявся, жартував і робив щасливим всіх, хто входив до нього і проводив з ним хоча б кілька хвилин". Один із найвеселіших російських святих преподобний Амвросій Оптинський говорив: «Сміх виганяє страх Божий. Зухвала і смілива від сміху - страху Божого, отже, немає».
У всьому потрібна міра і свій час, як у Еклезіаста: "Час плакати, і час сміятися..." А що відбувається, коли людина не знає ні міри, ні часу, можна показати на прикладах:
1. Священик Олег Стеняєв розповідав про початкового християнина, який, який начитався святих отців про користь мовчання, замовк. Ні дружина, ні діти не могли з ним нічого вдіяти. І тільки священикові, коли той прийшов додому до "подвижника", сказав: "З Вами я поговорю, але недовго".
2. Молода дівчина прийшла пожити у монастирі. Вирішила постити, як стародавні подвижники, нікому нічого не сказавши. На третій день зомліла. До неї підбігли люди, почали піднімати її, закричали: Води! Води!» Тут дівчина прийшла до тями і прошепотіла: «І шматочок хлібця...»
Можна собі уявити православного християнина, коли він, наслідуючи святих отців, раптом вирішив би відмовитися від веселого сміху, вважаючи за краще плач і зітхання! Таких застерігає преподобний Серафим Саровський:
Дві категорії сміху, один як гріх, інший, як радість, або «духовний сміх душі». Наприклад, слово «радість» та його похідні зустрічаються в Біблії понад 300 разів! Ще 500 разів зустрічаються слова «розчулення», «блаженство». А слово «сміх» 18 разів, і майже завжди у негативному сенсі. Апостол Павло закликав завжди радіти, преподобний Серафим Саровський кожного, хто приходить, зустрічав словами «радість моя».
Але багато хто все ж радіє, сміючись, і не завжди виходить не спровокувати інших.
До священика підходить жінка у церкві:
Батюшко, що я весь час хворію, хворію?
Все по гріхах, по гріхах наших.
Ось так завжди! Ви грішите, а нам страждай.
Адже хороший анекдот. Вирізняється наша схильність перенести свої гріхи на іншого, зняти з себе відповідальність за своє життя. Так воно так, та не зовсім. Справа в тому, що завжди знайдеться хоч одна людина, яка в спис розкаже свій анекдот, але вже не такий пристойний. Одні жартують, бо бачать смішну ситуацію, інші використовують привід для повторення своїх жартів, часто зовсім не до місця.
Раніше на Русі за сміх навіть епітімії накладалися: «Якщо хто глаголет сам, хоч сміху людом, нехай вклониться того дня 300»; «Посміявся до сліз, пост 3 дні, сухо їсти, уклін 25 на день...» От би у нас на ТБ застосувати таку практику, хоча б на новорічному вогнику. Отож рейтинг злетів би!
Вже кому, як не православному християнину думати не лише про користь своєї душі, а й про користь душі іншої людини? Християнин, який серйозно ставиться до свого духовного життя, шостим почуттям відчуває ту шкоду, яку він може завдати іншим. Священик Олександр Єльчанінов так писав про сміх: «Звернення на себе, автоеротизм – початок усілякого гріха. Сміх (не посмішка) духовно знесилює людину».
«Але скажеш: що за зло – сміх? Не сміх - зло, але зло те, коли він буває без міри, коли він недоречний... Здатність сміху впроваджена в нашу душу для того, щоб душа іноді отримувала полегшення, а не для того, щоб вона розслаблялася. Втім, я говорю це, не забороняючи сміятися, але утримуючи від непомірного сміху». (Святитель Іоанн Золотоуст).
У Патериці є історія про двох братів, які покинули монастир, але потім повернулися та просили, щоб їм було призначено покаяння. Один цілий рік плакав про свої гріхи, другий тішився, що Бог повернув його до ангельського життя. Батьки монастиря сказали:
«Покаяння одного й іншого – однаково перед Богом».
Плачте і плачте за свої гріхи, але радійте за Господа!
Православ'я - найсвітліша релігія, бо кличе до радості та блаженства. Але люди недосконалі, шлях радості йде через боротьбу зі своїми гріхами.
Православ'я - найнезручніша релігія, у тому сенсі, що завжди треба розумітися на тому, у що і в Кого ти віриш.
Це в іудеїв 248 наказів та 365 заборон. На кожен крок інструкція, роби, як сказано, і ти молодець. У православ'ї треба думати своєю головою постійно. У кожному конкретному випадку з кожною конкретною людиною поводитися з міркуванням. В одному випадку жарт просто необхідний, щоб підтримати людину, в іншому краще стримати сміх, навіть якщо хочеться засміятися.
Але це для нас, звичайних людей, які не присвятили все своє життя Богу. Нам не вистачає мудрості і часто доброї душі, коли ми сміємося і жартуємо. Куди нам до висоти святих отців. Тим ми й відрізняємося від них, що святі подвижники своєю головною метою вважали служіння Богу. Що можна пробачити нам, не личить вірним.
«Оскільки Господь засуджує тих, що сміються «нині» (Лк. 6, 25); то явно, що вірному ніколи немає часу сміху, і особливо при такій множині тих, хто нечестив Бога «злочином закону» (Римл. 2, 23) і вмирають у гріху, про яких треба хворобувати і плакати». (Святитель Василь Великий).
Отже, вірному ченцю не слід сміятися, нам треба більше плакати за тими, якими ганьбиться Боже ім'я з тієї причини, що вони порушують Закон Його і все життя своє чекають, погрязаючи в гріхах. Ридатимемо й плакатимемо, невпинно благаючи Бога, щоб Він не попустив їм пожорсткнути в гріхах і смерть не застала їх перед покаянням». (Преподобний Антоній Великий).
«Допускав, однак, він і деяке послаблення у напрузі подвигів, як видно з відповіді його мисливцеві. Кажуть, що хтось, у пустелі ловлячи диких звірів, побачив, що авва Антоній жартував із братами, і спокусився. Старець, бажаючи запевнити його, що треба іноді давати послаблення братії, каже йому: поклади стрілу на лук свій і натягни його. Він так зробив. Старець каже йому: Ще натягни. Той ще натяг. Знову каже: ще натягни. Мисливець відповів йому: Якщо я надміру натягну цибулю, то вона зламається. Тоді старець сказав йому: Так і в ділі Божій: якщо ми надміром напружуватимемо сили братів, то вони скоро розладнуються. Тому необхідно іноді давати хоча б деяке послаблення братії. - Мисливець, почувши це, зворушився і пішов від старця з побудовою. А брати, зміцнившись тим, повернулися на своє місце». (Діст. ск. 13).
«Мудрця завжди важче розсмішити, ніж простака, і це тому, що мудрець щодо більшої кількості окремих випадків внутрішньої несвободи вже перейшов межу звільнення, межу сміху, вже знаходиться за порогом.
Христос у своєму втіленні добровільно обмежує свою свободу, але не розширює її; розширювати її нікуди. Тому переказ, згідно з яким Христос ніколи не сміявся, з погляду філософії сміху видається досить логічним та переконливим. У точці абсолютної свободи сміх неможливий, бо зайвий». (С.С. Аверінців).
Преподобний Юстин Попович пояснює, чому Христос ніколи не сміявся, тому що Він бачив кожну мить кожен гріх кожної людини через всю людську історію!
Нам, звичайно, далеко до такої абсолютної свободи, але кожен може постаратися використати час, відпущений нам, для духовного зростання, для набуття радісного стану душі. Коли важливо не те, що ти робиш, смієшся чи плачеш, а який ти.
«Вища похвала людині сказати: «У неї дитячий сміх» - сміх непорочний, близький до райської гармонії». (архієпископ Іоан Шаховський).
Зайчик, подивившись на небо очима повними сліз, сказав: «Ті, хто істинно люблять, не повинні боятися страждань», - і міцно-міцно обійняв їжачка, що стоїть поруч!
Прп. Іоанн Синайський у своїй знаменитій "Лествиці" говорить про сміх 18 разів.
Найбільше про сміх говориться в слові, присвяченому покаяному радотворному плачу. Крім покаяного контексту, сміх також розглядається у зв'язку з пристрастями багатослівності, брехні, обжерливості, скам'яненого непочуття, лінощів, марнославства, розпусти.
Покаяний плач перед Богом про свої гріхи – це чеснота, яка очищає, оновлює, зцілює, просвітлює людину, що приводить її до блаженної духовної радості про Христа.
Сміх і сміхотворство – гріхи, протилежні смиренності, покаяному плачу і духовної радості, що ведуть людину до самовиправдання, забуття своїх гріхів, засудження ближніх, безрозсудності, блуду та вічної смерті.
Ліствичник чітко розрізняє і протиставляє благодатний доброчесний рятівний духовний сміх (радість) і безблагодатний, гріховний, згубний, тілесний сміх.
Цитати:
Де був у них (які перебувають у подвигу покаяння – Т.Б.) якийсь вид сміху? Де святослів'я? де дратівливість, чи гнів? Вони навіть не знали, чи існує гнів у людей, бо плач зовсім згасив у них будь-яку гнівливість (Слово Про дбайливе і дійсне покаяння і також про життя святих осудників, і про в'язницю).
Досягши плачу, всією силою бережи його; бо раніше досконалого засвоєння, він дуже легко губиться; і як віск тане від вогню, так і він легко винищується від поголосу, піклування тілесних та насолоди, особливо ж від багатослівності та сміхотворства.
Якщо ніщо так не згодне зі смиренномудрістю, як плач; то безперечно ніщо стільки не противиться йому, як сміх.
Хто перебуває в повсякчасному плачі за Богом, той не перестає щодня (духовно) святкувати; а хто завжди святкує тілесно, того чекає вічний плач. Немає радості для засуджених у в'язниці, немає свята на землі та для справжніх ченців. Тому пророк, що солодко плаче, і говорить зі стогнанням: виведи з в'язниці душу мою(Пс. 141:8) на радість невимовного Твого світла. Будь як цар у серці твоїм, сидячи на високому престолі смирення, і наказуй сміху: йди, і йде; і плачу солодкому: прийди і приходить; і тілу, цьому рабові та мученикові нашому: створи це і створить,(Мт. 8:9). Хто вдягся в блаженний, благодатний плач, як у шлюбний одяг, той пізнав духовний сміхдуші (тобто радість).
Бог не вимагає, браття, і не бажає, щоб людина плакала від хвороби серця, але щоб від любові до неї радів душевним з хутром. Отими гріх, і зайві будуть болючі сльози чуттєвим очам; бо коли немає рани, то не потрібний і пластир. У Адама раніше злочину не було сліз, як не буде їх і після воскресіння, коли гріх скасується; бо тоді відбіжить хвороба, смуток та зітхання (Іс. 35:10).
Якщо спостерігатимемо, то знайдемо, що біси часто гірко над нами насміхаються. Бо коли ми наситилися, вони збуджують у нас розчулення; коли ж постимося, запекли нас, щоб ми, спокусившись хибними сльозами, віддалися насолоді - матері пристрастей. Але їм не повинно підкорятися, а робити неприємне (Слово Про радісний плач).
Багатоглаголання є сідлище, на якому марнославство любить з'являтися і урочисто себе виставляти. Багатодіє є ознака нерозумності, двері злослів'я, керівник до сміхотворчості, слуга брехні, винищення серцевого розчулення, покликання зневіри, предтеча сну, марнотратство уваги, винищення серцевого зберігання, охолодження святої теплоти, потьмарення молитви (Слово Про багатодіє і мовчання).
Залізо і камінь, сверблячись, виробляють вогонь: багатослів'я ж і сміхотворчістьпороджують брехню.
Бачив я людей, що величалися брехнею і марнослів'ям, і дотепами своїми, збуджуючи сміх, винищували в тих, хто слухав плач і розчарування духу.
Коли біси побачать, що ми на початку намагаємося відійти від слухання сміхотворнихпромов шкідливого оповідача, як згубної зарази; тоді замахуються звабити нас двоякими помислами: „не засмучуй”, вселяють вони нам, „оповідача”; або „не виставляй себе людиною більш боголюбною, ніж інші”. Відскочи швидко, не зволікай; а якщо не так, то під час молитви твоєї уявляться думки про предмети смішних. І не тільки бігай таких бесід і лукавих зборів, але й розоряй їх благочесно, пропонуючи на середу спогад про смерть та останній суд; бо краще тобі окропитися, у цьому випадку, малою марнославством, аби стати винуватцем загальної користі. (Слово Про брехню).
Дочки мої (об'єднання – Т.Б.) суть: лінощі, багатослівність, зухвалість, сміхотворчість, блюзнірство, перемова, жертовність, непослух, бездушність, полон розуму, самохвалство, нахабство, любов до світу, за якою слідує осквернена молитва, ширяння помислів і ненавмисні та раптові пригоди; а за ними слідує розпач, - найлютіша з усіх пристрастей (Слово Про люб'язне для всіх і лукавого владику, утробі).
(Непочуття – Т.Б.) Засуджує сміх, і вчить про плач, сміючись…Я матір сміху(Слово Про непочуття, тобто про омертвіння душі, і про смерть розуму, що передує смерті тіла).
Деякі ж (біси – Т.Б.) збуджують у нас під час молитви сміх, щоб через це спонукати Бога до обурення на нас (Слово Про сон, про молитву та псалмоспів у соборі братів).
Не лінуйся опівночі приходити в ті місця, де ти боїшся бути. Якщо ж ти хоч трохи поступишся цією дитиною і сміхугідної пристрасті (боязкості – Т.Б.) вона зістаріє з тобою (Слово Про малодушну боязкість, або страхування).
Безчасний сміх, наприклад, іноді народжується від бісів розпусти; а іноді від марнославства, коли людина сама себе внутрішньо безсоромно хвалить; іноді ж сміхнароджується і від насолоди (їжею) ( Слово Про міркування помислів і пристрастей і чеснот. Про добророзглядне міркування).
- Відчуття жінки після інсемінації Аналізи та інструментальні методи діагностики
- Етапи розвитку дитини: почав повзати, гукати, ходити, посміхатися, говорити тощо
- Що таке ідеальне паливо для мозку
- Цікаві факти про кохання, секс та стосунки
- Чим відрізняється коричневий цукор від білого
- Боярська дума в XVI - XVII ст.
- Види цитрусових про які Ви не знали (13 фото)
- Види цитрусових про які Ви не знали (13 фото)
- До чого сниться поцілунок із чоловіком у губи?
- Як написати розписку в отриманні грошей (приклад, зразок, форма, шаблон розписки)
- Кредитний калькулятор (калькулятор кредиту) Як порахувати щомісячний платіж за кредитом за допомогою програми
- Коли починаються місячні після пологів: норма та патологія
- Кращі протизапальні продукти, приправи та спеції Які продукти викликають запалення в організмі
- Як позбутися перегару з ранку
- Про що свідчить поява шишки під шкірою на нозі?
- Тлумачення сну щодо ситуації — збирати, дарувати, носити коштовність
- Форма та зовнішній вигляд перлин
- До чого сниться розпач, розпач уві сні
- Подовжений серцевий знак
- Граматичні конструкції, що становлять труднощі при перекладі