В.п. Астаф'єв "останній уклін"


Содержание статьи развернуть / свернуть
  1. «Останній уклін» Астаф'єва
  2. Астаф'єв, «Останній уклін». аналіз
  3. сюжет
  4. Поворот у долі
  5. Школа виживання
  6. повернення
  7. хвилини забуття
  8. Довгоочікувана зустріч
  9. гнітюча туга

«Останній уклін» Астаф'єва

«Останній уклін» - етапний твір у творчості В.П. Астаф'єва. У ньому поєднані дві основні теми для письменника: сільська і військова. У центрі автобіографічній повісті - доля рано залишився без матері хлопчика, якого виховує бабуся.

Порядність, трепетне ставлення до хліба, акуратне- до грошей - все це за відчутної бідності і скромності в поєднанні з працьовитістю допомагає родині виживати навіть в найважчі хвилини.

З любов'ю В.П. Астаф'єв малює в повісті картини дитячих пустощів і забав, прості домашні розмови, буденні турботи (серед яких левова частка часу і сил приділяється городнім робіт, а також просту селянську їжу). Великою радістю для хлопчика стають навіть перші нові штани, так як йому весь час перешивають їх з мотлоху.

В образній структурі повісті центральним є образ бабусі героя. Вона шанована людина на селі. Її великі робочі руки в жилках ще раз підкреслюють працьовитість героїні. «У будь-якій справі не слово, а руки всьому голова. Рук жаліти не треба. Руки, вони всьому скусити і вид роблять », - каже бабуся. Самі звичайні справи (прибирання хати, пиріг з капустою) в бабусиному виконанні дарують оточуючим людям стільки тепла і турботи, що сприймаються як свято. У важкі роки допомагає родині вижити і мати шматок хліба старенька швейна машинка, на якій бабуся примудряється обшивати півсела.

Найбільш проникливі і поетичні фрагменти повісті присвячені російській природі. Автор помічає найтонші деталі пейзажу: соскобленную коріння дерева, за якими намагався пройти плуг, квіти і ягоди, описує картину злиття двох річок (Манни і Єнісею), льодоставу на Єнісеї. Величний Єнісей є одним з центральних образів повісті. Все життя людей проходить на його березі. І панорама цієї величної річки, і смак її студеної водиці з дитинства і на все життя друкується в пам'яті кожного жителя села. У цьому самому Єнісеї і потонула колись мама головного героя. І через багато років на сторінках своєї автобіографічної повісті письменник мужньо розповів світові про останні трагічні хвилинах її життя.

В.П. Астаф'єв підкреслює широту рідних просторів. Письменник часто використовує в пейзажних замальовках образи звучить світу (шерех стружки, гуркіт возів, стукіт копит, пісню пастушої дуди), передає характерні запахи (ліси, трави, згірклого зерна). У неспішне оповідання раз у раз вторгається стихія ліризму: «А по лузі стелився туман, і була від нього мокра трава, ніклі долу квіти курячої сліпоти, ромашки пріморщілі білі вії на жовтих зіницях».

У цих пейзажних замальовках є такі поетичні знахідки, які можуть служити підставою для того, щоб назвати окремі фрагменти повісті віршами в прозі. Це уособлення ( «Тихо вмирали над річкою тумани»), метафори ( «В росяній траві спалахували від сонця червоні вогники суниці»), порівняння ( «Ми пробили головами усталений в виярку туман і, пливучи вгору, брели по ньому, ніби по м'якій, податливою воді, повільно і безшумно »).

У всепоглинаючому милування красотами рідної природи герой твору бачить насамперед моральну опору.

В.П. Астаф'єв підкреслює, як глибоко вкоренилися в житті простого російського людини язичницькі і християнські традиції. Коли герой занедужує малярією, бабуся лікує його всіма наявними на той засобами: це і трави, і змови на осику, і молитви.

Через дитячі спогади хлопчика вимальовується важка епоха, коли в школах не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. Лише один буквар та один червоний олівець на весь перший клас. І в таких складних умовах учитель примудряється проводити уроки.

Як кожен письменник-деревенщик, В.П. Астаф'єв не оминає увагою тему протистояння міста і села. Особливо посилюється воно в голодні роки. Місто було гостинний, поки споживав сільську продукцію. А з порожніми руками він зустрічав мужиків неохоче. З болем В.П. Астаф'єв пише про те, як понесли мужики і баби з торбинками речі і золотце в «Торгсин». Поступово туди здала бабуся хлопчика і в'язані святкові скатертини, і одяг, збережену для смертного години, а в найчорніший день - сережки загиблої матері хлопчика (останню пам'ятну штучку).

В.П. Астаф'єв створює в повісті колоритні образи сільських жителів: Васі-поляка, який вечорами грає на скрипці, народного умільця Кеші, що роблять сани і хомути, і інших. Саме в селі, де все життя людини проходить на очах односельчан, видно кожен непривабливий вчинок, кожен невірний крок.

В.П. Астаф'єв підкреслює і оспівує в людині гуманне початок. Наприклад, в розділі «Гуси в ополонці» письменник розповідає про те, як хлопці, ризикуючи життям, рятують залишилися під час льодоставу на Єнісеї гусей в ополонці. Для хлопчаків це не просто чергова дитяча відчайдушна витівка, але маленький подвиг, випробування на людяність. І хоча подальша доля гусей все одно склалася сумно (одних потруїли собаки, інших з'їли односельці в голодний час) іспит на мужність і небайдуже серце хлопці все-таки витримали з честю.

Збираючи ягоди, діти вчаться терпінню і акуратності. «Бабуся говорила: головне в ягодах - закрити дно посудини», - зазначає В.П. Астаф'єв. У простого життя з її нехитрими радощами (риболовлею, гилкою, звичайної сільської їжею з рідного городу, прогулянками по лісі) В.П. Астаф'єв бачить найбільш щасливий і органічний ідеал людського існування на землі.

В.П. Астаф'єв стверджує, що людина не повинна відчувати себе сиротою на батьківщині. Він також вчить філософськи ставитися до зміни поколінь на землі. Однак письменник підкреслює, що людям необхідно дбайливо спілкуватися один з одним, бо кожна людина неповторний і унікальний. Твір «Останній уклін» несе в собі, таким чином, життєстверджуючий пафос. Однією з ключових сцен повісті є сцена, в якій хлопчик Вітя садить разом з бабусею модрину. Герой думає про те, що дерево скоро виросте, буде великим і красивим і принесе багато радості і пташкам, і сонечку, і людям, і річці.


Урок позакласного читання з літератури за розповідями В.П. Астаф'єва «Останній уклін» (з книги «Останній уклін») і А. Костюніна «Співчуття».

«Образ бабусі в російській літературі XX століття на прикладі оповідань В.П. Астаф'єва «Останній уклін» і А. Костюніна «Співчуття».

мета:

Проаналізувати розповіді В.П. Астаф'єва «Останній уклін» і А. Костюніна «Співчуття». Порівняти образи бабусь, створені авторами, виявивши спільне та відмінне між ними. Сприяти формуванню почуття відповідальності за свої вчинки перед близькими людьми.

Хід уроку:

1. Організаційний момент.

2. Слово вчителя:

учитель: У російській літературі існує ряд традиційних образів: образ Батьківщини, образ матері та інші. Не менш цікавим є образ бабусі. У кожної людини є своє уявлення про бабусю, свої спогади, пов'язані з нею. Багато письменників ХХ століття зверталися до цього образу: М. Горький в творі «Дитинство», В.П. Астаф'єв в книзі «Останній уклін», А. Кім в повісті «Орися», ва також наш сучасник - А. Костюнін. У Горького бабуся - осередок світла, тепла і доброти, мудрості. У Кіма - перед нами постає добра бабуся, любляча всіх, що намагається всім допомогти. Сьогодні ми спробуємо порівняти образ бабусі, намальований В.П. Астаф'єва в оповіданні «Останній уклін», з образом, представленим письменником сучасником А. Костюніна в творі «Співчуття». З деякими героями ми вже знайомі. Ми з вами пам'ятаємо героїв В.П. Астаф'єва, завдяки таким розповідям, як: «Кінь з рожевою гривою», «Фотографія, на якій мене немає».

учитель: Який постає героїня в ситуаціях, коли внук обдурив рідну бабусю і приніс козуб ні з ягодою, а з травою; коли катався на гірці, хоча вона йому забороняла, а потім сильно захворів?

Учень (приблизний відповідь): Бабуся справедливо карає онука, вона намагається виховати з нього справжню людину. Їй це вдається, так як той сором, який відчуває хлопчик, каже, що його душа на вірному шляху. Бабуся його дуже любить, адже любить не той, хто не карає, а той, хто карає люблячи. Вона доглядає за хворою дитиною, їй дуже шкода його, тому вона так турбується, постійно лаючи і його, і себе, і всіх навколишніх, тому що не знає, що ще зробити, щоб допомогти улюбленому онукові.

3. Робота з текстом В.П. Астаф'єва «Останній уклін». Читання розповіді з коментарями.

учитель: Давайте разом прочитаємо розповідь і спробуємо відповісти на ряд питань.

учитель: «Задами пробрався я до нашого дому. Мені хотілося першої зустріти бабусю, і тому я не пішов вулицею. Старі, бескорие жердини на нашому і сусідньому городах обсипалися, там, де треба бути кілків, стирчали підпірки, лозини, тесові уламки. Самі городи стиснуло знахабнілими, вільно розрослися межами. Наш город, особливо від увалов, так здавило дурніной, то грядки в ньому я помітив тільки тоді, коли, чіпляти на галіфе торішніх реп'яхів, пробрався до лазні, з якої впав дах, сама лазня вже і не пахла димом, двері, схожа на лист копірки, валялася осторонь, між дощок проткнув нинішня травичка. Невеликий загончик картоплин та грядки, з густо зайнялася городиною, від будинку полотен, там заголенно чорніла земля. І ці, немов би розгублено, але все-таки свіжо темніють грядки, гнилушки слани у дворі, розтерті взуттям, низенька стіс дров під кухонним вікном свідчили про те, що в будинку живуть. Враз чомусь зробилося лячно, якась невідома сила прибила мене до місця, стиснула горло, і, з трудом превозмогші себе, я рушив до хати, але рушив теж боязко, навшпиньки ».

учитель: Як ви думаєте, чому героя оволоділи такі суперечливі почуття і відчуття: страх, хвилювання, біль?

Учень (приблизний відповідь): Страх, напевно, перед зустріччю з бабусею, яку ще з дитинства і любив, але і побоювався наш герой. А може бути, цей страх з'явився з - за думки, що бабусі немає в живих, адже дуже багато у дворі занепало. Хвилювання виникло тому, що давно не бачився він з бабусею, з рідними місцями. Завжди важко повертатися додому після довгої розлуки.

учитель: Прокоментуйте наступну цитату: «якась невідома сила прибила мене до місця, стиснула горло, і, з трудом превозмогші себе, я рушив до хати ...». Як ви її розумієте?

Учень (приблизний відповідь): « Ком в горлі »,« невідома сила стискає горло »- так говорять, коли відчувають, що людина не може впоратися з емоціями, йому дуже важко, хочеться плакати ...

учитель: «Двері відчинені. У сінях гудів заблукав джміль, пахло прілим деревом. Фарби на двері і на ганку майже не залишилося. Лише клаптики її світлішали в завалах мостин і на одвірках дверей, і хоча йшов я обережно, ніби пробігав лишку і тепер боявся потривожити прохолодний спокій в старому будинку, щелястие мостини все одно ворушилися і стогнала під чобітьми. І чим далі я йшов, тим глухіше, темніші ставали попереду, прогнутися, старезні підлогу, проїдений мишами по кутах, і все відчутніше пахло пріллю дерева, запліснявілі підпілля. Бабуся сиділа на лавці біля підсліпуватого кухонного вікна і змотувала нитки на клубок. Я завмер біля дверей. Буря пролетіла над землею! Змішалися і переплуталися мільйони людських доль, зникли і з'явилися нові держави, фашизм, який загрожував роду людського смертю, здох, а тут як висів настінний шафка з дощок і на ньому ситцеве фіранка в цяточку, так і висить; як стояли чавунці і синя кружка на припічку, так вони і стоять; як стирчали за настінної дощечкою вилки, ложки, ножик, так вони і стирчать, тільки виделок і ложок мало, ножик з обламаним носком, і не пахло в куті квашонкой, коров'ячим пійлом, вареною картоплею, а так все як було, навіть бабуся на звичному місці, з звичною справою в руках ».

учитель: Чому перед очима автора з'явилися відразу дві картини світу. Одна залишилася за порогом: швидко змінює світ, воюючі держави, всесвітня проблема-фашизм; інша картина в будинку: все те ж саме, що оточувало його в дитинстві, і рідна бабуся. Що хотів донести до нас автор, застосовуючи подібну антитезу?

Учень (приблизний відповідь): Герой розуміє, що захищаючи мир у всьому світі, він перш за все захищав маленький світ своїх рідних місць, рідної домівки і рідної бабусі.

учитель:

«- Што ж ти стоїш, батюшко, у порога? Підійди, підійди! Перекрешшу я тебе, Мілове. У мене в ногу стрілою ... испужался або зрадію - і стрельне ...

І говорила бабуся звичне, звичним, повсякденним голосом, рівно б я, і справді, відлучався в ліс або на заїмку до дідуся збігав і ось повернувся, лишку подзадержался.

Я думав, ти мене не впізнаєш.

Так як же не впізнаю? Що ти, Бог з тобою!

Я відправив гімнастерку, хотів витягнутися і гаркнути заздалегідь придумане: "Доброго здоров'я, товаришу генерал!" Та який вже тут генерал! Бабуся зробила спробу встати, але її шатнуло, і вона вхопилася руками за стіл. Клубок скотився з її колін, і кішка не вискочила з-під лави на клубок. Кішки не було, тому й по кутах проїдене.

Остарела я, батюшко, зовсім остарела ... Ноги ... Я підняв клубок і почав змотувати нитку, повільно наближаючись до бабусі, не зводячи з неї очей.

Які маленькі стали у бабусі руки! Шкіра на них жовта і блищить, що цибулиння. Крізь спрацювали шкіру видно кожна кісточка. І синці. Пласти синців, ніби злежалі листя пізньої осені. Тіло, потужне бабусине тіло вже не справлялося зі своєю роботою, не вистачало у нього сили заглушити і розчинити кров'ю удари, навіть легкі. Щоки бабусі глибоко провалилися. У всіх у наших ось так будуть в старості провалюватися лунками

щоки. Всі ми в бабусю, вилицювате, все з круто виступаючими кістками.

Што так дивишся? Хороша стала? - спробувала посміхнутися бабуся

стер, запалими губами.

Я кинув клубок і згріб бабусю в беремо.

Живий я залишився, жіночки, живий! ..

Молилася, молилася за тебе, - квапливо шепотіла бабуся і по-пташиному

тикалася мені в груди. Вона цілувала там, де серце, і все повторювала: - Молилася, молилася ...

Тому я і вижив.

А посилку, посилку-то отримав?

Час втратило для бабусі свої визначення. Межі його стерлися, і що сталося давно, їй здавалося, було зовсім недавно; з сьогоднішнього ж багато забувалося, покривалося туманом тускнеющій пам'яті. У сорок другому році, зимою, проходив я підготовку в запасному полку, перед самою відправкою на фронт. Годували нас дуже погано, тютюну і зовсім не давали. Я стріляв курити у тих солдатів, що отримували з дому посилки, і прийшла така пора, коли мені потрібно було розраховуватися з товаришами. Після довгих коливань я попросив у листі надіслати мені тютюну. Задавлена \u200b\u200bнуждою серпня відправила в запасний полк мішечок самосаду. У мішечку виявилися еше жменю дрібно нарізаних сухарів і стакан кедрових горіхів. Цей гостинець - сухарішкі і горіхи - власноруч зашила в мішечок бабуся! »

учитель: Як змінилася бабуся? Що так сильно засмутило героя?

Учень (приблизний відповідь): Бабуся сильно постаріла, здоров'я похитнулося.

Учитель: Т яжелая частка протягом усього життя дала про себе знати - відбилася на здоров'я бідної жінки. Оцініть вчинок бабусі, коли відправила онукові посилку на фронт. Чому вона для нього стала настільки дорогою?

Учень (приблизний відповідь): Було важко не тільки на фронті під час війни, але і в тилу, люди голодували, бідували. Бабуся віддавала, може, останні сухарики і горіхи, але для рідного онука їй було не шкода.

учитель: « - Дай-кось я подивлюся на тебе.

Я слухняно завмер перед бабусею. На старезної щоці її залишилася і не сходила вм'ятина від Червоної Зірки - за груди мені зробилася бабуся. Вона гладить, обмацувала мене, в очах її стояла густою дрімоту пам'ять, і дивилася бабуся кудись крізь мене і далі.

Великий-то ти який став, велико-ой! .. От би мати щось покійниця подивилася так помилувалася ... - На цьому місці бабуся, як завжди, здригнулася голосом і з питальній боязкістю глянула на мене - не серджуся чи? Не любив я раніше, коли вона починала про таке. Чуйно вловила - не серджуся, і ще вловила і зрозуміла, видать, хлоп'яча йоржистість зникла і ставлення до добра у мене тепер зовсім інше. Вона заплакала Не рідко, а суцільними старечими слабкими сльозами, про щось шкодуючи і чогось радіючи.

Жизня-то яка була! Не дай Господи! .. А мене Бог не прибирає. Плутаюся під ногами. Та в чужу могилку НЕ заляжешь. Помру скоро, батюшко, помру.

Я хотів запротестувати, оскаржити бабусю і ворухнувся вже було, але вона якось мудро і необразливо погладила мене по голові - і не стало потреби говорити порожні, втішні слова.

Втомилася я, батюшко. Вся втомилася. Вісімдесят шостий рочок ... Роботи зробила - інший артілі впору. Тебе все чекала. Жданов зміцнює. Тепер пора. Тепер скоро помру. Ти вже, батюшко, приїдь поховати щось мене ... Закрий мої

оченята ...

Бабуся ослабла і говорити нічого вже не могла, тільки цілувала мої руки, мочила їх сльозами, і я не відбирав у неї рук.Я теж плакав мовчки і просвітлено ».

учитель: Що змінилося у взаєминах бабусі і героя, що змінилося в самому герої?

Учень (приблизний відповідь): Герой змінився, не тільки подорослішав, а й став розуміти краще бабусю, перестав соромитися своїх емоцій, почуттів по відношенню до неї.

учитель: Завдяки бабуся змогла пережити вогневі сорокові, що надавало їй сил?

Учень (приблизний відповідь): Віра в бога, молитви за онука і очікування його з війни.

учитель: Невдовзі бабуся померла. Мені прислали на Урал телеграму з викликом на похорон. Але мене не відпустили з виробництва. Начальник відділу кадрів вагонного депо, де я працював, прочитавши телеграму, сказав:

Не прийнято. Матір чи батька - інша справа, а бабусь, дідусів та кумів ...

Звідки знати він міг, що бабуся була для мене батьком і матір'ю - всім, що є на цьому світі дорогого для мене! Мені треба б послати того начальника куди слід, кинути роботу, продати останні штани і чоботи, та поспішити на похорон бабусі, а я не зробив цього. Я ще не усвідомив тоді всю огром втрати, яка спіткала мене. Якщо це станеться тепер, я б поповзом добрався від Уралу до Сибіру, \u200b\u200bщоб закрити бабусі очі, віддати їй останній уклін. І живе в серці вина. Гнітюча, тиха, вічна. Винуватий перед бабусею, я намагаюся воскресити її в пам'яті, вивідати у людей подробиці її життя. Так які ж цікаві подробиці можуть бути в житті старої, самотньою селянки? Дізнався ось, коли обезножела бабуся і не могла носити воду з Єнісею, мила картоплі росою. Встане до світла, висипле відро картоплин на мокру траву і катає їх граблями, нібито і ісподіну росою прати пробувала, як житель сухої пустелі, збирала вона дощову воду в старій діжці, в кориті і в тазах ...

Раптом зовсім-зовсім недавно, зовсім ненавмисно дізнаюся, що не тільки в Минусинськ і Красноярськ їздила бабуся, а й на моління в Києво-Печерську лавру добиралася, чомусь назвавши святе місце Карпатами.

Померла тітонька Апраксіну Іллівна. У спекотну пору лежала вона в бабусиній хаті, половину якого зайняла після її похорону. Приорювати стала покійниця, треба б ладаном покурити в хаті, а де його нині візьмеш, ладан-то? Нині словами усюдах кадять, та так густо, що часом світу білого не бачити, щирої правди в чаду слів не розрізнити.

Ан, знайшовся і ладан-то! Тітка Дуня Федораніха - запаслива стара, розвела кадильний на вугільному совку, до ладану ялицевих гілок додала. Димить, клубочиться маслянистий чад по хаті, пахне старовиною, пахне чужестранством, відбиває всі погані запахи - хочеться нюхати давно забутий, нетутешній запах.

Де взяла-то? - питаю у Федораніхі.

А бабуся твоя, Катерина Петрівна, царство їй небесне, коли на молитви сходила в Карпати, всіх нас наділила ладаном і гостинцями. З тих пір і березі, маленько зовсім залишилося - на мою смерть залишилося ...

Мамочка рідна! А я і не знав такої подробиці в життя бабусі, напевно, ще в старі роки добиралася вона до України, з благословення, повернулася звідти, так боялася розповідати про це в смутні часи, що як я розбовталося про молінні бабусі, та зі школи мене попруть, Кольчу-молодшого з колгоспу випишуть ... хочу, ще хочу знати і чути більше і більше про бабусю, та зачинилися за нею двері в німе царство, і людей похилого віку майже в селі не залишилося. Намагаюся розповісти про бабусю людям, щоб у своїх бабусь і дідусів, в близьких і коханих людей відшукали вони її і була б життя моєї бабусі безмежна і вічна, як вічна сама людська доброта, - так от лукавого ця робота. Немає у мене таких слів, які змогли б передати всю мою любов до бабусі, виправдали б мене перед нею. Я знаю, бабуся пробачила б мене. Вона завжди і все мені прощала. Але її немає. І ніколи не буде. І нікому прощати ... »

учитель: Що нового про життя бабусі героя дізналися з останніх рядків розповіді? Яка риса героїні тут проявляється?

Учень (приблизний відповідь): До останнього чіплялася за життя, навіть коли не могла ходити, все одно намагалася щось робити, рухатися якось. Діяльна була, працьовита.

Учень (приблизний відповідь): Вона завжди думала не тільки про себе, а й про інших. Навіть ладан привезла всім, кому змогла.

учитель: Чому відчуває себе герой винуватим?

Учень (приблизний відповідь): Не приїхав на похорон, не віддав останній уклін бабусі - єдиному рідній людині на світі.

учитель: Яким чином герой намагається віддати останній уклін своїй бабусі?

Учень (приблизний відповідь): Про н розповідає про неї всім своїм знайомим.

Учень (приблизний відповідь): Це його символічний останній уклін бабусі. Автор намагається застерегти нас від подібних помилок, допущених героєм.

учитель: Ваше враження від прочитаного і прослуханого тексту? Які думки і почуття викликав даний розповідь?

Учень (приблизний відповідь): Розповідь викликала почуття жалості і до героя, і до бабусі. Героя шкода тому, що його мучить почуття провини, бабусю шкода тому, що на її життя випало стільки труднощів.

Учень (приблизний відповідь): Дивуєшся, як сильно любила все-таки бабуся свого онука, тепер розумієш, що здається, деколи, несправедливим по відношенню до нас з боку дорослих, є, навпаки, потрібне, правильним і виховують. Не всі варто відкидати, що говорять старші.

учитель: А тепер прочитайте самостійно розповідь нашого письменника-сучасника А. Костюніна «Співчуття».

Нагадаю один випадок з дитинства. Одного разу ти прийшов зі школи. На кухні сиділа твоя старенька бабуся. Вона психічно хвора. Однак, оскільки хвороба її не проявляє агресивно, жила вона тут же, з вами. Незважаючи на свою недугу, це була сама доброта. І трудівниця - яких пошукати. Щоб хоч чимось допомогти дорослої доньки по господарству, вона бралася за будь-яку роботу. І хоча посуд після неї прийнято було перемивати, вона намагалася як могла. Ось і на цей раз вона з любов'ю в'язала шкарпетки. Тобі. Найдорожчому для неї людині! Твоє поява для неї - тиха світла радість. Рідним їй був карельський мову - мову нечисленного зникаючого народу. Твоїх однокласників дуже смішило, коли незрозумілою їм мовою вона тихенько молилася, а російською співала непристойні частівки. Тобі було соромно за свою бабусю перед друзями. Досада накопичувалася. Коли ти зайшов, вона перервала своє заняття. Добродушна відкрита посмішка освітила її обличчя. Поверх окулярів на тебе дивилися випромінюють доброту очі. Натруджені руки з в'язальними спицями розслаблено опустилися на заштопати фартух. І раптом. клубок вовняних ниток пустотливо, як живий, зіскочив з колін, розмотуючись і зменшуючись. Повна, спираючись на кухонний буфет, вона важко піднялася зі стійкою дерев'яної табуретки. А далі. (Треба ж було такому статися!), Нагнувшись за клубком, вона, зовсім ненавмисно, зачепила тебе в той момент, коли ти наливав собі в кухоль молоко. Рука у тебе хитнулася, і молоко бризнуло. Чи не менше половини чашки!

Дура! - в сказі прокричав ти. А потім зло схопив важкий Сковородніков і, вибігаючи з кухні, з порога щосили кинув їм у бабусю. Все сталося так швидко. (Мара якесь.) Сковородніков потрапив по опухлої бабусиної нозі. Її повні губи затремтіли, і вона, щось промовляючи на своїй рідній мові, притримуючи рукою хворе місце, з плачем опустилася на табуретку. Сльози рясно текли по її розчервонілий особі.

Тоді, ти раптом вперше сприйняв чужий біль як свою власну. І з тих пір ці спогади для твоєї Душі - відкрита рана. Я, як твій Розум, намагався зрозуміти, чому світ несправедливо жорстокий? Може, він просто нерозумний. Існує цікавий афоризм: "Ми думаємо занадто дрібно. Як жаба на дні колодязя. Вона думає, що небо розміром з отвір колодязя. Але якби вона вилізла на поверхню, то отримала б зовсім інший погляд на світ". Однак ні у жаби, ні у нас такої можливості немає. І людина здатна бачити і розуміти тільки те, що Вершитель доль готовий відкрити йому в конкретний момент. Всьому свій час. І його не прискориш, механічно пересунувши вперед стрілки годинника. Швидко розвиваються тільки найпростіші організми. Мене раптом осяяло, що і "слізки невинного дитятка" в творі Достоєвського, і іронічне ставлення до чужого болю рідного батька, і твій "подвиг" проти бабусі, - все дано виключно для того, щоб пробудити співчуття саме в тобі. Нехай дійсно не змінити долю книжкового героя і вчинок бездуховного тіла не скорегувати заднім числом. (Минуле непідвладне нікому, навіть Богу.) Але ж є ще сьогодення і майбутнє. Як надходити в подібних ситуаціях надалі? Хтось знову і знову програє в свідомості яскравий ролик, що складається з самих прямих запитань і неприємних спогадів. Це - своєрідний тест, запропонований згори. Під час пошуків оптимальних відповідей якраз і формуються думки і почуття. І ось уже дитинство добігає кінця. Дитинство - сон Розуму і Душі.

4. Бесіда з учнями.

учитель: Чому герой пам'ятає все життя цей випадок зі свого життя?

Учень (приблизний відповідь): Йому досі соромно за той вчинок, здійснений ним у дитинстві.

учитель: Як він ставився до своєї бабусі? А вона до нього?

Учень (приблизний відповідь): Герой соромився її, так як вона дотримувалася старих традицій, була несучасної.

учитель: В якому стані був герой, що так страшно вчинив зі своєю бабусею?

Учень (приблизний відповідь): У сказі і гніві.

учитель: Які слова свідчить про те, що він до кінця не усвідомлював весь жах тієї ситуації?

Учень (приблизний відповідь): Все сталося швидко, тобто він вчинив так опрметчіво, не подумавши, не усвідомлюючи всієї тяжкості свого вчинку.

Учень (приблизний відповідь): Слово «мана» той же говорить про те, що хлопчик був сам не свій.

учитель: Чому вперше він сприйняв чужий біль як свою? Що змогло розтопити черству душу хлопчика?

Учень (приблизний відповідь): Бабуся заплакала, і тоді він зрозумів, що зробив, йому стало шкода її.

учитель: Для якої мети доля посилає нам подібні хвилини жалю до іншої людини, на думку автора?

Учень (приблизний відповідь): Такі хвилини в житті людини не випадкові, так як вони рятують його від темної сторони, тим самим дають надію на сьогодення і майбутнє. Вчать нас на наших гірких помилках, які ми зробили колись, більше надалі так не чинити.

учитель: Прокоментуйте останнє речення: «Дитинство - сон Розуму і Душі». Як ви розумієте його сенс?

Учень (приблизний відповідь): Дитинство закінчується тоді, коли з'являється сором за свою поведінку, адже в дитинстві дитина багато чого не розуміє, керується капризами, емоціями, дитина - це неусвідомлений егоїст.

5. Концептуальне кільце. Асоціативний ряд.

учитель: Ми прочитали два оповідання, в кожному з них представлений образ бабусі. У чому ж відмінність між двома образами?

Учень (приблизний відповідь): Різниця між ними в часі: бабуся з оповідання «Останній уклін» - це представниця середини ХХ століття; бабуся з оповідання «Співчуття» - практично наша сучасниця.

Учень (приблизний відповідь): Якщо бабуся з першого оповідання мала величезний вплив на героя, була свого роду для нього авторитетом, єдиним рідною людиною, то бабуся з розповіді Костюніна - це хвора людина, з яким ніхто не зважає, ніхто не слухає, ніхто не цінує.

учитель: А що в даних образах спільного? Давайте уявимо це у вигляді концептуального кільця, до складу якого увійдуть основні риси, що об'єднують обидві образи.

(Спільне складання концептуального кільця)
6.Заключітельное слово вчителя.

учитель: В обох оповіданнях перед нами постає образ жінки з села, справжньою трудівниці, що шанують традиції і не мислячої свого життя без допомоги іншим людям, без любові і турботи по відношенню до своїх рідних. Письменники в своїх автобіографічних оповіданнях так зворушливо говорять про своїх рідних, так відверті перед нами, їм не соромно відкритися всім читачам, адже це свого роду теж покаяння, останній уклін. Вони застерігають нас з вами від подібних помилок, бо їх вантаж так важкий для душі. Письменники намагаються достукатися до наших душ, врятувати їх, поки не стало надто пізно. Любіть своїх рідних, дорожите кожною хвилиною, проведеної з ними.

7. Домашнє завдання.

1.Прійті додому до бабусі і зізнатися їй у коханні, зробити що-небудь приємне для неї.

2.Напісать домашнє міні-твір на теми: «За що я хочу подякує свою бабусю?», «Моя бабуся», «Мій кращі хвилини, проведені з бабусею».

Творчість В.П. Астаф'єва переважно вивчено в ідейно-тематичному плані: тема війни, тема дитинства і тема природи.

В «Останньому поклоні» пов'язані дві основні теми для письменника: сільська і військова. У центрі автобіографічній повісті - доля рано залишився без матері хлопчика, якого виховує бабуся. Порядність, трепетне ставлення до хліба, акуратне - до грошей - все це за відчутної бідності і скромності в поєднанні з працьовитістю допомагає родині виживати навіть в найважчі хвилини.

З любов'ю В.П. Астаф'єв малює в повісті картини дитячих пустощів і забав, прості домашні розмови, буденні турботи (серед яких левова частка часу і сил приділяється городнім робіт, а також просту селянську їжу). Великою радістю для хлопчика стають навіть перші нові штани, так як йому весь час перешивають їх з мотлоху.

В образній структурі повісті центральним є образ бабусі героя. Вона шанована людина на селі. Її великі робочі руки в жилках ще раз підкреслюють працьовитість героїні. «У будь-якій справі не слово, а руки всьому голова. Рук жаліти не треба. Руки, вони всьому смак і вигляд роблять », - каже бабуся. Самі звичайні справи (прибирання хати, пиріг з капустою) в бабусиному виконанні дарують оточуючим людям стільки тепла і турботи, що сприймаються як свято. У важкі роки допомагає родині вижити і мати шматок хліба старенька швейна машинка, на якій бабуся примудряється обшивати півсела. Найбільш проникливі і поетичні фрагменти повісті присвячені російській природі.

Автор помічає найтонші деталі пейзажу: соскобленную коріння дерева, за якими намагався пройти плуг, квіти і ягоди, описує картину злиття двох річок (Манни і Єнісею), льодоставу на Єнісеї. Величний Єнісей є одним з центральних образів повісті. Все життя людей проходить на його березі. І панорама цієї величної річки, і смак її студеної водиці з дитинства і на все життя друкується в пам'яті кожного жителя села. У цьому самому Єнісеї і потонула колись мама головного героя. І через багато років на сторінках своєї автобіографічної повісті письменник мужньо розповів світові про останні трагічні хвилинах її життя.

В.П. Астаф'єв підкреслює широту рідних просторів. Письменник часто використовує в пейзажних замальовках образи звучить світу (шерех стружки, гуркіт возів, стукіт копит, пісню пастушої дуди), передає характерні запахи (ліси, трави, згірклого зерна). У неспішне оповідання раз у раз вторгається стихія ліризму: «А по лузі стелився туман, і була від нього мокра трава, ніклі долу квіти курячої сліпоти, ромашки пріморщілі білі вії на жовтих зіницях».

У цих пейзажних замальовках є такі поетичні знахідки, які можуть служити підставою для того, щоб назвати окремі фрагменти повісті віршами в прозі. Це уособлення ( «Тихо вмирали над річкою тумани»), метафори ( «В росяній траві спалахували від сонця червоні вогники суниці»), порівняння ( «Ми пробили головами усталений в виярку туман і, пливучи вгору, брели по ньому, ніби по м'якій, податливою воді, повільно і безшумно »), В всепоглинаючому милування красотами рідної природи герой твору бачить насамперед моральну опору.

В.П. Астаф'єв підкреслює, як глибоко вкоренилися в житті простого російського людини язичницькі і християнські традиції. Коли герой занедужує малярією, бабуся лікує його всіма наявними на той засобами: це і трави, і змови на осику, і молитви. Через дитячі спогади хлопчика вимальовується важка епоха, коли в школах не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. Лише один буквар та один червоний олівець на весь перший клас. І в таких складних умовах учитель примудряється проводити уроки. Як кожен письменник-деревенщик, В.П. Астаф'єв не оминає увагою тему протистояння міста і села. Особливо посилюється воно в голодні роки. Місто було гостинний, поки споживав сільську продукцію. А з порожніми руками він зустрічав мужиків неохоче.

З болем В.П. Астаф'єв пише про те, як понесли мужики і баби з торбинками речі і золотце в «Торгсин». Поступово туди здала бабуся хлопчика і в'язані святкові скатертини, і одяг, збережену для смертного години, а в найчорніший день - сережки загиблої матері хлопчика (останню пам'ятну штучку).

Для нас важливо, що В.П. Астаф'єв створює в повісті колоритні образи сільських жителів: Васі-поляка, який вечорами грає на скрипці, народного умільця Кеші, що роблять сани і хомути, і інших. Саме в селі, де все життя людини проходить на очах односельчан, видно кожен непривабливий вчинок, кожен невірний крок.

Зауважимо, що В.П. Астаф'єв підкреслює і оспівує в людині гуманне початок. Наприклад, в розділі «Гуси в ополонці» письменник розповідає про те, як хлопці, ризикуючи життям, рятують залишилися під час льодоставу на Єнісеї гусей в ополонці. Для хлопчаків це не просто чергова дитяча відчайдушна витівка, але маленький подвиг, випробування на людяність. І хоча подальша доля гусей все одно склалася сумно (одних потруїли собаки, інших з'їли односельці в голодний час) іспит на мужність і небайдуже серце хлопці все-таки витримали з честю. Збираючи ягоди, діти вчаться терпінню і акуратності. «Бабуся говорила: головне в ягодах - закрити дно посудини», - зазначає В.П. Астаф'єв.

У простого життя з її нехитрими радощами (риболовлею, гилкою, звичайної сільської їжею з рідного городу, прогулянками по лісі) В.П. Астаф'єв бачить найбільш щасливий і органічний ідеал людського існування на землі. В.П. Астаф'єв стверджує, що людина не повинна відчувати себе сиротою на батьківщині. Він також вчить філософськи ставитися до зміни поколінь на землі. Однак письменник підкреслює, що людям необхідно дбайливо спілкуватися один з одним, бо кожна людина неповторний і унікальний. Твір «Останній уклін» несе в собі, таким чином, життєстверджуючий пафос. Однією з ключових сцен повісті є сцена, в якій хлопчик Вітя садить разом з бабусею модрину. Герой думає про те, що дерево скоро виросте, буде великим і красивим і принесе багато радості і пташкам, і сонечку, і людям, і річці.

Звернемося до робіт дослідників. А.Н. Макаров в книзі «У глибині Росії» одним з перших сказав, що «Астаф'єв пише історію свого сучасника», вказавши цим на певний зв'язок між усіма його творами, охарактеризував природу його таланту як ліро-епічну.

А. Ланщиков основну увагу зосередив на автобіографії, що пронизує твори письменника. І. Дєдков називає головним предметом прози В. Астаф'єва народне життя. B. Курбатов стосується питань сюжетного складання в творах В.П. Астаф'єва, намічаючи, таким чином, і його творчу еволюцію, зміна жанрового мислення, поетики.

У літературознавчих роботах поставлено питання про зв'язок творчості В.П. Астаф'єва з класичною традицією російської літератури:

Твір написано у формі повісті в оповіданнях. Відзначимо, що форма підкреслює біографічний характер розповіді: спогади дорослої людини про своє дитинство. Спогади, як правило, яскраві, але не шикуються в єдину лінію, а описують окремі випадки з життя.

Зауважимо, що твір про Батьківщину, в тому значенні, як розуміє її Віктор Астаф'єв. Родина для нього:

Кожен окремий розповідь "Уклону" розкриває одну рису цієї загальної теми, будь то опис природи в розділі «Зорькін пісня» або дитячих ігор в розділі «Гори, гори ясно».

Оповідання ведеться від першої особи - хлопчика Віті Потиліціна, сироти, що живе з бабусею. Батько Віті - гуляка і п'яниця, сім'ю кинув. Мати Віті трагічно загинула - втопилася в Єнісеї. Життя Віті протікала, як у всіх інших сільських хлопчиків - допомогу старшим по господарству, збір ягід, грибів, риболовля та ігри. Головна героїня "Уклону" - Вітькіна бабуся Катерина Петрівна стає для читача твори Астаф'єва як - би «нашої спільної російської бабусею», тому що збирає в собі в рідкісної, живий повноті все, що ще залишилося на рідній землі міцного, спадкоємного, споконвічно рідного, що ми про себе яким - то поза словесним чуттям дізнаємося як своє, ніби всім нам світило і заздалегідь і назавжди звідки то дароване, дане. Нічого письменник у ній не прикрасив, залишивши і грозу характеру, і буркотливість її, і неодмінне бажання все першої дізнатися й усім - усім в селі розпорядитися (одне слово - "генерал"). І б'ється, і мучиться вона за дітей і онуків, і зривається в гнів і сльози, а почне розповідати про життя, і ось, виявляється, немає для бабусі ніяких негараздів: «Діти народилися - радість. Хворіли діти, вона їх травами та корінням рятувала, і жоден не помер - теж радість ... Руку якось виставила на ріллі, сама ж і вправила, жнива якраз була, хліб прибирали, одне рукою жала і косоручкой не став той - це чи НЕ радість? ». Це спільна риса старих російських жінок, і риса саме християнська, риса яка при виснаженні віри так само неминуче виснажується, і людина все частіше представляє рахунок долі, меря зло і добро на ненадійних вагах "громадської думки", підраховуючи власні страждання і ревниво підкреслюючи своє милосердя .

В "Останньому поклоні" все навколо ще давньо - рідне, колискове, вдячне життя і ось цим все навколо життєдайне. Животворне, споконвічне початок.

Треба зауважити, що такий образ бабусі - не єдиний у вітчизняній літературі. Наприклад, зустрічається він у Максима Горького в "Дитинстві". І його Килина Іванівна дуже - дуже схожа на бабусю Катерину Петрівну Віктора Петровича Астаф'єва.

Але ось в житті Вітька настає переломний момент. Його відправляють до батька і мачухи в місто вчитися в школу, так як в селі школи не було. Тоді бабуся йде з оповідання, починаються нові будні, все темніє, і є в дитинстві така жорстока, страшна сторона, що письменник довго ухилявся від того, щоб написати другу частину "Уклону", грізний оборот своєї долі, своє неминуче "в людях". Не випадково останні глави "Уклону" були закінчені Астаф'єва тільки в 1992 році.

Другу частину "Останнього поклону" дорікали часом за жорстокість. Але справді дієва вона була не нібито мстивої нотою. Яке там помста? При чому тут воно? Літератор згадує своє гірке сирітство, своє изгнанничество і бездомність, загальну відторгнутість, свою непотрібність в світі. «Коли, здавалося, для всіх часом було б краще, якби помер» - як писав він сам вже дорослим. І сказано це їм було не для того, щоб тепер переможно восторжествувати: що, взяли! - або щоб викликати співчутливий зітхання, або ще раз припечатав то нелюдяний час. Це все були б завдання занадто чужі Сповідні і люблячому літературному астафьевской дару. Вважатися і мстити, ймовірно можна тоді, коли сознаёшь, що живеш нестерпно з чиєї - то очевидною вини, пам'ятаєш цю очевидність і шукаєш опору. Але хіба маленький, чіпкий герой "Останнього поклону" Вітька Потиліцин що - то ощадливо усвідомлював? Він тільки жив, як умів, і ухилявся від смерті і навіть в окремі хвилини примудрявся бути щасливим, красу не пропустити. Якщо хто і зривався, то це не Вітька Потиліцин, а Віктор Петрович Астаф'єв, який з дали вже прожитих років і з висоти свого розуміння життя із сум'яттям питав світ: як могло статися, що невинні діти виявилися поставлені в такі моторошні, нелюдські умови існування?

Чи не себе він шкодує, а Вітьку, як своє дитя, яке зараз може захистити лише співчуттям, і тільки бажанням розділити з ним останню картоплю, і останню краплю тепла, і кожна мить його гіркого самотності.

Якщо Вітька вибрався тоді, то дякувати за це треба бабусю його Катерину Петрівну, бабусю яка молилася за нього, досягала серцем його страждання і тим самим з далекої дали нечутно для Вітька, але рятівною пом'якшила його хоч би тим, що встигла навчити прощенню і терпінню, і вмінню розгледіти в повній темряві навіть і малу дещицю добра, і триматися цієї самої крупиці, і дякувати за неї.

Астаф'єв присвятив темі російського села ряд творів серед яких особливо хотілося б відзначити повісті "Останній уклін" та "Ода російському городу".

По суті, в "Останньому поклоні" Астаф'єв виробив особливу форму оповіді - поліфонічного за своїм складом, утвореного сплетінням різних голосів (Вітька-маленького, навченого життям автора-оповідача, окремих героїв-оповідачів, колективної сільської поголоски), і карнавального по естетичному пафосу, з амплітудою від нестримного сміху до трагічних ридань. Ця оповідальної форми стала характерною особливістю індивідуального стилю Астаф'єва.

Що ж до першої книги "Останнього поклону", то її мовна фактура вражає неймовірною стилістичної строкатістю.

Випущена в 1968 році окремим виданням перша книга "Останнього поклону" викликала масу захоплених відгуків. Згодом, в 1974 році, Астаф'єв згадував:

Віктор Петрович Астаф'єв - відомий російський письменник, прозаїк, який жив з 1924-го по 2001-й рік. Головною в його творчості була тема збереження національної гідності російських людей. Відомі твори Астаф'єва: «Зорепад», «Крадіжка», «Десь гримить війна», «Пастушка і пастух», «Цар-риба», «Видючий посох», «Сумний детектив», «Веселий солдат» і «Останній уклін », про який, власне, далі й піде мова. У всьому, що він описував, відчувалася любов і туга за минулим, за рідному селі, про тих людей, про ту природі, одним словом, про Батьківщину. Твори Астаф'єва розповідали і про війну, яку бачили на власні очі звичайні сільські люди.

Астаф'єв, «Останній уклін». аналіз

Темі села, як і теми війни, Астаф'єв присвятив чимало своїх творів, і «Останній уклін» - одне з них. Воно написано у формі великої повісті, складеної з окремих оповідань, що носить біографічний характер, де Астаф'єв Віктор Петрович описав своє дитинство і життя. Ці спогади не вибудували в послідовний ланцюжок, вони відображені в окремих епізодах. Однак цю книгу і збіркою оповідань назвати складно, так як все там об'єднано однією темою.

Віктор Астаф'єв «Останній уклін» присвячує Батьківщині в його власному розумінні. Це його село і рідний край з дикою природою, суворим кліматом, потужним Єнісеєм, красивими горами і густий тайгою. І описує він все це дуже самобутньо і зворушливо, власне, про це і книга. Астаф'єв «Останній уклін» створив як епохальне твір, в якому зачіпаються проблеми простих людей не одного покоління в дуже складні переломні періоди.

В.п. Астаф'єв "останній уклін"

сюжет

Головний герой Вітя Потиліцин - хлопчик-сирота, якого виховує бабуся. Батько його багато пив і гуляв, в результаті кинув сім'ю і поїхав до міста. А мати Віті потонула в Єнісеї. Життя хлопчика, в принципі, не відрізнялася від життя інших сільських дітей. Він допомагав старшим по господарству, ходив по гриби і ягоди, на риболовлю, ну і бавився, як все однолітки. Так можна почати короткий зміст. «Останній уклін» Астаф'єва, треба сказати, втілив в Катерині Петрівні збірний образ російських бабусь, в яких всі споконвічно рідне, спадкове, назавжди дане. Автор нічого в ній не прикрашає, він робить її трохи грізною, буркотливий, з постійним бажанням знати все першій і розпоряджатися всім на свій розсуд. Одним словом, «генерал у спідниці». Всіх вона любить, за всіма доглядає, всім хоче бути корисною.

Вона постійно хвилюється і мучиться то за дітей, то за онуків, через це поперемінно вириваються гнів і сльози. Але якщо бабуся починає розповідати про життя, то виявляється, і негараздів для неї ніяких і не існувало зовсім. Діти були завжди в радість. Навіть коли хворіли, вона вміло лікувала їх різними відварами і корінцями. І ніхто з них не помер, ну хіба це не щастя? Одного разу на ріллі вона руку вивихнула і тут же вправила, а могла ж косоручкой залишитися, але не став той, і це теж радість.

В цьому і полягає спільна риса російських бабусь. І живе в цьому образі щось благодатне для життя, рідне, колискове і животворне.

В.п. Астаф'єв "останній уклін"

Поворот у долі

Далі стає вже не так весело, як спочатку описує сільське життя головного героя короткий зміст. «Останній уклін» Астаф'єва триває тим, що у Вітька раптом настає недобра смуга в житті. Так як в селі школи не було, його відправляють в місто до батька і мачухи. І тут Астаф'єв Віктор Петрович згадує про свої муки, вигнанства, голод, сирітство і бездомності.

Хіба міг Вітька Потиліцин тоді щось усвідомлювати або звинувачувати кого-то в своїх нещастях? Він жив як умів, рятуючись від смерті, і навіть в деяких хвилини примудрявся Автор тут шкодує не тільки себе, а все тодішнє молоде покоління, яке змушене було виживати в стражданнях.

Вітька потім вже зрозумів, що із цією справою тільки завдяки рятівним молитвам своєї бабусі, яка на відстані відчувала всім серцем його біль і самотність. Вона ж і пом'якшила його душу, навчивши терпінню, прощення і вмінню розгледіти в чорній імлі хоч маленьку крихту добра і бути вдячним за неї.

В.п. Астаф'єв "останній уклін"

Школа виживання

У післяреволюційний час сибірські села піддавалися розкуркулення. Кругом йшло розорення. Тисячі сімей виявлялися безпритульними, багатьох гнали на каторгу. Переїхавши до батька і мачухи, які жили на випадкові доходи і багато випивали, Вітька відразу розуміє, що нікому не потрібен. Незабаром він переживає конфлікти в школі, зрада батька і забуття родичів. Таке короткий зміст. «Останній уклін» Астаф'єва оповідає далі про те, що після села і бабусиного будинку, де, може бути, і не було достатку, але завжди панували затишок і любов, хлопчик потрапляє в світ самотності і безсердечності. Він стає грубим, а його вчинки - жорстокими, але все ж бабусине виховання і любов до книг пізніше дадуть свої плоди.

А поки його чекає дитячий будинок, і це всього лише в двох словах описує короткий зміст. «Останній уклін» Астаф'єва дуже докладно ілюструє всі тягаря життя бідного підлітка, включаючи його навчання в школі фабрично-заводського курсу, відхід на війну і, нарешті, повернення.

В.п. Астаф'єв "останній уклін"

повернення

Після війни Віктор відразу поїхав в село до бабусі. Він дуже хотів зустрітися з нею, адже вона стала для нього єдиним і самим рідною людиною на всій землі. Він йшов городами, чіпляючи реп'яхи, його серце сильно стискалося в грудях від хвилювання. Віктор пробрався до лазні, на якій вже завалився дах, все вже давно було без хазяйського уваги, а потім побачив під кухонним вікном невелику стіс з дров. Це говорило про те, що в будинку хтось живе.

Перед тим як увійти в хату, він раптом зупинився. У Віктора пересохло в горлі. Зібравшись духом, хлопець тихенько, боязко, буквально навшпиньки зайшов у свою хату і побачив, як його бабуся так само, як і в минулі часи, сиділа на лавочці біля вікна і змотувала нитки в клубок.

хвилини забуття

Головний герой про себе подумав, що за цей час буря ціла пролетіла над усім світом, мільйони людських доль переплуталися, була смертельна боротьба з ненависним фашизмом, утворилися нові держави, а тут все як завжди, немов завмерло час. Все та ж фіранка ситцеве в цяточку, акуратний дерев'яний настінний шафка, чавунці при грубці і т. Д. Тільки вже не пахло звичним коров'ячим пійлом, вареною картоплею і квашеною капустою.

Бабуся Катерина Петрівна, побачивши довгоочікуваного онука, дуже зраділа і попросила його підійти ближче, щоб обійняти і перехрестити. Її голос залишався таким же добрим і лагідним, немов внук не з війни повернувся, а з риболовлі або з лісу, де міг затриматися разом з дідом.

Довгоочікувана зустріч

Повернувшись на Батьківщину з війни солдатів задумався, що, можливо, бабуся його може і не впізнати, проте не так сталося як гадалося. Побачивши його, старенька хотіла різко встати, так ослаблені ноги не дали їй цього зробити, і вона стала дотримуватися своїми руками за стіл.

Зовсім постаріла бабуся. Однак вона була дуже рада бачити свого улюбленого онука. І раділа тому, що, нарешті, дочекалася. Вона довго розглядала його і очам своїм не вірила. А потім проговорилася, що молилася за нього і день, і ніч, і заради того, щоб зустріти свого улюбленого онука, вона і жила. Тільки тепер, дочекавшись його, бабуся могла спокійно померти. Їй було вже 86 років, тому вона попросила онука, щоб той приїхав на її похорон.

В.п. Астаф'єв "останній уклін"

гнітюча туга

Ось і все короткий зміст. «Останній уклін» Астаф'єва закінчується тим, що Віктор поїхав працювати на Урал. Герой отримав телеграму про смерть бабусі, але його не відпустили з роботи, пославшись на В той час відпускали лише на похорон батька або матері. Управління і знати не хотіло, що бабуся заміняла йому обох батьків. Так і не поїхав Віктор Петрович на похорон, про що потім все життя дуже сильно шкодував. Він думав, що якби це сталося зараз, то він би просто втік або поповзом поповз від Уралу до Сибіру, \u200b\u200bщоб тільки закрити їй очі. Так весь час і жила в ньому ця вина, тиха, гнітюча, вічна. Однак він розумів, що бабуся його пробачила, так як дуже сильно любила свого онука.

«Останній уклін» - етапний твір у творчості В.П. Астаф'єва. У ньому поєднані дві основні теми для письменника: сільська і військова. У центрі автобіографічній повісті - доля рано залишився без матері хлопчика, якого виховує бабуся. 108

Порядність, трепетне ставлення до хліба, акуратне - до грошей - все це за відчутної бідності і скромності в поєднанні з працьовитістю допомагає родині виживати навіть в найважчі хвилини.

З любов'ю В.П. Астаф'єв малює в повісті картини дитячих пустощів і забав, прості домашні розмови, буденні турботи (серед яких левова частка часу і сил приділяється городнім робіт, а також просту селянську їжу). Великою радістю для хлопчика стають навіть перші нові штани, так як йому весь час перешивають їх з мотлоху.

В образній структурі повісті центральним є образ бабусі героя. Вона шанована людина на селі. Її великі робочі руки в жилках ще раз підкреслюють працьовитість героїні. «У будь-якій справі не слово, а руки всьому голова. Рук жаліти не треба. Руки, вони всьому скусити і вид роблять », - каже бабуся. Самі звичайні справи (прибирання хати, пиріг з капустою) в бабусиному виконанні дарують оточуючим людям стільки тепла і турботи, що сприймаються як свято. У важкі роки допомагає родині вижити і мати шматок хліба старенька швейна машинка, на якій бабуся примудряється обшивати півсела.

Найбільш проникливі і поетичні фрагменти повісті присвячені російській природі. Автор помічає найтонші деталі пейзажу: соскобленную коріння дерева, за якими намагався пройти плуг, квіти і ягоди, описує картину злиття двох річок (Манни і Єнісею), льодоставу на Єнісеї. Величний Єнісей є одним з центральних образів повісті. Все життя людей проходить на його березі. І панорама цієї величної річки, і смак її студеної водиці з дитинства і на все життя друкується в пам'яті кожного жителя села. У цьому самому Єнісеї і потонула колись мама головного героя. І через багато років на сторінках своєї автобіографічної повісті письменник мужньо розповів світові про останні трагічні хвилинах її життя.

В.П. Астаф'єв підкреслює широту рідних просторів. Письменник часто використовує в пейзажних замальовках образи звучить світу (шерех стружки, гуркіт возів, стукіт копит, пісню пастушої дуди), передає характерні запахи (ліси, трави, згірклого зерна). У неспішне оповідання раз у раз вторгається стихія ліризму: «А по лузі стелився туман, і була від нього мокра трава, ніклі долу квіти курячої сліпоти, ромашки пріморщілі білі вії на жовтих зіницях».

У цих пейзажних замальовках є такі поетичні знахідки, які можуть служити підставою для того, щоб назвати окремі фрагменти повісті віршами в прозі. Це уособлення ( «Тихо вмирали над річкою тумани»), метафори ( «В росяній траві спалахували від сонця червоні вогники суниці»), порівняння ( «Ми пробили головами усталений в виярку туман і, пливучи вгору, брели по ньому, ніби по м'якій, податливою воді, повільно і безшумно »),

У всепоглинаючому милування красотами рідної природи герой твору бачить насамперед моральну опору.

В.П. Астаф'єв підкреслює, як глибоко вкоренилися в житті простого російського людини язичницькі і християнські традиції. Коли герой занедужує малярією, бабуся лікує його всіма наявними на той засобами: це і трави, і змови на осику, і молитви.

Через дитячі спогади хлопчика вимальовується важка епоха, коли в школах не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. Лише один буквар та один червоний олівець на весь перший клас. І в таких складних умовах учитель примудряється проводити уроки.

Як кожен письменник-деревенщик, В.П. Астаф'єв не оминає увагою тему протистояння міста і села. Особливо посилюється воно в голодні роки. Місто було гостинний, поки споживав сільську продукцію. А з порожніми руками він зустрічав мужиків неохоче. З болем В.П. Астаф'єв пише про те, як понесли мужики і баби з торбинками речі і золотце в «Торгсин». Поступово туди здала бабуся хлопчика і в'язані святкові скатертини, і одяг, храни- 110 мую для смертного години, а в найчорніший день - сережки загиблої матері хлопчика (останню пам'ятну штучку).

В.П. Астаф'єв створює в повісті колоритні образи сільських жителів: Васі-поляка, який вечорами грає на скрипці, народного умільця Кеші, що роблять сани і хомути, і інших. Саме в селі, де все життя людини проходить на очах односельчан, видно кожен непривабливий вчинок, кожен невірний крок.

В.П. Астаф'єв підкреслює і оспівує в людині гуманне початок. Наприклад, в розділі «Гуси в ополонці» письменник розповідає про те, як хлопці, ризикуючи життям, рятують залишилися під час льодоставу на Єнісеї гусей в ополонці. Для хлопчаків це не просто чергова дитяча відчайдушна витівка, але маленький подвиг, випробування на людяність. І хоча подальша доля гусей все одно склалася сумно (одних потруїли собаки, інших з'їли односельці в голодний час) іспит на мужність і небайдуже серце хлопці все-таки витримали з честю.

Збираючи ягоди, діти вчаться терпінню і акуратності. «Бабуся говорила: головне в ягодах - закрити дно посудини», - зазначає В.П. Астаф'єв. У простого життя з її нехитрими радощами (риболовлею, гилкою, звичайної сільської їжею з рідного городу, прогулянками по лісі) В.П. Астаф'єв бачить найбільш щасливий і органічний ідеал людського існування на землі.

В.П. Астаф'єв стверджує, що людина не повинна відчувати себе сиротою на батьківщині. Він також вчить філософськи ставитися до зміни поколінь на землі. Однак письменник підкреслює, що людям необхідно дбайливо спілкуватися один з одним, бо кожна людина неповторний і унікальний. Твір «Останній уклін» несе в собі, таким чином, життєстверджуючий пафос. Однією з ключових сцен повісті є сцена, в якій хлопчик Вітя садить разом з бабусею модрину. Герой думає про те, що дерево скоро виросте, буде великим і красивим і принесе багато радості і пташкам, і сонечку, і людям, і річці.

Вибір редакції
Третьяков Павло МіхайловічМоя ідея була з юних років наживати для того, щоб нажите від суспільства повернулося б суспільству в будь-яких ...

Першого російського нобелівського лауреата Івана Олексійовича Буніна називають ювеліром слова, прозаїком-живописцем, генієм російської ...

прекрасної пальмі, яка нудиться в теплиці. Вона не може звикнути, як інші рослини, до своєї красивою в'язниці і тужить за рідним південному ...

У Москві на 83-му році життя помер від інфаркту художник Лев Токмаков.В некролозі належить говорити про велич пішов людини, і за цим, ...
Лeв Алексееевіч Токмаков - радянський і російський художник-ілюстратор. Народний художник Росії (1998) .Роділся в Свердловську, РРФСР. В ...
7 клас. № 57. Дата: 15.04.15г. Тема: Джек Лондон. " Любов до життя". Мета: зображення сили людського духу, ...
Твір «Білий Бім Чорне Вухо». Ця повість була написана Гавриїлом Троє польським в тисяча дев'ятсот сімдесят першому році і відразу ...
«Останній уклін» Астаф'єва «Останній уклін» - етапний твір у творчості В.П. Астаф'єва. У ньому поєднані дві основні теми для ...
Ми білоруські письменники, але пишемо по-русскі.Жівем в Мінську ... - ... але наші діти в цьому не впевнені. Тільки й питають: «Мама, а вдома ти ...