Жив-був казкар .... Відомі письменники-казкарі Відео: Алан Мілн "Звичайна казка"

В Ростовської областів селі Генеральськомуживе справжній казкар - лауреат літературної премії імені Петра Єршова.

Стару саманну хатину Юрія Харламова і його музи - дружини Світлани, навіть не знаючи адреси, знайти не складно. Потрібно лише зупинити перехожого і запитати: "Де письменник живе?"

З боку вузької сільської вулички подвір'ї письменника закрите від сторонніх очей огорожею, завішеної зеленим килимом плюща. Чи не видно і кругла альтанка в глибині саду - річний робочий кабінет Харламова. На найпочеснішому місці в ній - старовинна друкарська машинка «Континенталь», яку можна зараз побачити хіба що в антикварному магазині або музеї.

Народився Юрій Харламов в 1936 році в Луганську. Батько його був директором школи, мама - вчителькою. В кінці п'ятдесятих Харламов приїхав до Ростова, почав працювати на ткацьку фабрику і став розпитувати: «Де тут гуртуються поети?»

У Ростові тоді збирався клуб молодих літераторів. Туди ходили Петро Вегін, Борис Прикладів, Слава Саксин, Куликов, Тер-Маркар'ян - ростовські «шістдесятники», - згадує Юрій Ілліч. - Вегін працював на телебаченні і покликав туди мене. Я став Помреж і писав - вірші, прозу, друкувався в журналі «Дон».

Відіслав свої творіння одночасно в два інститути - у ВДІК і в Літінституті.

Позитивні відгуки прийшли з обох вузів, і Юрій Ілліч вибрав сценарну відділення ВДІКу. Вступив на заочне, навчався в майстерні знаменитого кінодраматурга Олексія Каплераразом з майбутньою сценаристом Вікторією Токарєвої і Геннадієм Бокарева- автором гучної свого часу п'єси "Сталевари". Власну творче життя починав на донський землі, яку нині вважає відтоді своєю малою батьківщиною.

Перші нариси в журналі "Дон", проба сил в різних жанрах, робота над першою книгою, зустрічі в клубі молодих літераторів, куди хрущовська відлига збирала талановитих шістдесятників - Антона Геращенко, Анатолія Гриценка, Бориса Прімерова.

Багато однолітки і побратими по ремеслу всіма силами прагнули потрапити в столицю. А Юрію Харламова хотілося "життя подивитися і себе показати" зовсім в інших місцях великої країни.

До цього часу на телебаченні його призначили начальником кіноцеху, але ця робота не припала до душі письменнику, і він поїхав в Сочі. Цілий рік пропрацював там редактором газети.

Але мені стало нудно в цьому пляжному місті, - зізнається Харламов. - Хотілося романтики. З другом, поетом Іваном Машкін, ми збиралися поїхати на Чукотку, рятувати там вимираюче плем'я юкагиров.

Але замість Чукотки Харламов відправився в Таджикистан. Працював в газеті, на кіностудії.

Одного разу Харламов вирішив втекти від міської суєти, щоб творити в тиші природи. влаштувався метеоспостерігачів в заповідник з чарівним назвою Тигрова балка.

Я жив, як Робінзон Крузо. Навколо ні душі, тільки з шакалами вітався. Кожен день сідав за друкарську машинку і писав, писав так, що права рука опухала і боліла ... Нічого не вийшло! І тільки коли повернувся в Душанбе, в звичну обстановку: друзі, спілкування, - за місяць написав книжку «В краю зниклого тигра».

У Тигровій балці Юрій познайомився з єгерем, російським хлопцем, яке виросло в туркменській сім'ї - про нього він написав сценарій документального фільму. Незабаром Таджикфільм оголосив анонімний конкурс на кращі сценарії художнього, документального та мультиплікаційного фільмів. Перемогли обидва харламовскіх сценарію - і про єгеря, і про «тигра» (за цим сценарієм був знятий фільм «Потрібно тигр»). Юрій Ілліч об'їздив весь Таджикистан.

У кожному гірському кишлаку в віконцях крайніх хат завжди горить вогонь, щоб мандрівник не заблукав, - згадує письменник. - Підходиш до кишлаку, а на порозі вже стоїть дитина, простягає воду і корж - будь подорожньому, ким би він не був, хорошою людиною або поганим. Все навколо дуже часто було настільки фантастичним і казковим, що тоді-то і з'явилися на світ мої перші казки.

Як автор сценаріїв Харламова почали запрошувати в кіноекспедиції і відрядження на зйомки. Постійною супутницею молодого письменника була його дружина Світлана Цой- випускниця медичного інституту. Згодом вона стала і його редактором, і коректором, і критиком. Юрія Ілліча прийняли в творчі спілки письменників і кінематографістів. З отриманням квартири в Душанбе життя, здавалося, остаточно налагодилася.

Коли в 1980 році подружжя вирішило обзавестися дачею на донський землі і пригледіли для цієї мети старенький будиночок в селі генеральському, ніхто і уявити собі не міг, що коли-небудь він залишиться єдиним їхнім багатством і притулком. Але до цього було ще досить далеко. Добрий десяток років Юрій Ілліч з дружиною щовесни літаком долали до п'яти тисяч кілометрів до своєї дачі і проводили тут весь літній сезон.

Сусідська бабуся довго не могла зрозуміти, що це за професія у Харламова, якщо все літо сидить він в альтанці за друкарською машинкою, а на роботу нікуди не ходить.

Так ти, вірно, кочегаром працюєш, - вирішила вона одного разу. - Ясна річ - у кочегара влітку немає роботи.

Ця історія - ну чим не казка? - усміхається Юрій Ілліч. - А тим часом нічого не вигадано, усе так і було насправді.

Війна в Таджикистані позбавила подружжя всього нажитого. Ставши біженцями, вони після довгих поневірянь врешті-решт оселилися в саманному своєму будиночку.

У звичайний час ця кімната - робочий кабінет казкаря. Всі свої твори він пише від руки, потім передруковує на машинці - "щоб текст бачити", вносить позначки. Тільки коли все готово, приймається, як сам каже "за друкарську роботу": перенабирати на комп'ютері і роздруковує для розсилки звичайною поштою.

По всьому будинку розкладені видрукувані листи: Юрій Ілліч невпинно працює. Позаду - книжки казок, сценарії фільмів і мультиків, п'єси. Одна з його п'єс - «Висотка» - протягом декількох сезонів йшла під МХАТі.

Юрій Ілліч сам грубку виклав, баньку побудував, - розповідає його дружина Світлана. - Я, зізнаюся, тільки тут вперше в житті живу корову побачила.

На сонці гріється пара кішок, поруч гуляють кури і качки. Живуть всі дружно, як в казці.

Птах у нас більше декоративна. Суп з неї варити - рука не піднімається, - каже Юрій Ілліч.

Непрактично, звичайно, але по-іншому і бути не може. Адже всі ці птахи і тварини для Харламова - казкові герої. Понаблюдает так за ними, а потім в казку переносить. Читачі і критики тільки дивуються: як у Харламова так жваво та жваво все написано.

Але якщо я відразу не написав казку, вона якось йде, - продовжує Юрій Ілліч - відбувається якось: якщо ти її зрадив, то і вона теж іде від тебе. Творчість - це якась жива річ ... Я люблю старі речі, у мене стоїть машинка «Континенталь», зараз у мене інша вже, але все одно я люблю цю машинку, оскільки у неї є доля: вона і на верблюдах подорожувала по Середній Азії в пісках, і у мене самого було з нею багато пригод. Одного разу я довго не писав, в машинці цієї оселилася мишка, наносив туди трави, ниток всяких, гніздо звила. Але потім я її вигнав, звичайно ...

Це вірші Юрія Ілліча. Про них він говорить так:

Вірші є вища форма казки. Якщо писати просто вірші, відображати дійсність, це будуть вірші, але не поезія ... це були не вірші, а я їх назвав стан душі. (Вірші Ю. І. Харламова.)

В 2006 році Юрій Харламов став лауреатом першої Всеросійської літературної премії імені Петра Єршова за книги для дітей та юнацтва. Високої нагороди письменник був удостоєний за свою книгу «Казки баби Груші» (Інсценізація фрагмента казок).

Пам'ятний знак літературного конкурсу імені Єршова - статуетку з лосиного роги, що зображає знаменитого казкового Івана на не менше знаменитому казковому коники-Горбунок Юрію Іллічу прислали з Сибіру.

Особисто бути присутнім на церемонії вручення премії донському письменникові не довелося - за станом здоров'я його не відпустили лікарі. До речі, глава адміністрації сибірського міста Ішима Віктор Рейн, Котрий улаштував спільно зі Спілкою письменників Росії цю премію, офіційно запропонував Харламова переїхати на постійне проживання в Ішим, Де гарантував йому надання гідного житла.

Мене до глибини душі зворушило цю пропозицію, - каже Юрій Ілліч, - але я подякував шановного Віктора Олександровича і відмовився. У Ростові я починав свою творчу біографію. А Генеральське стало моєю малою батьківщиною. Тут дуже легко і звично працювати. "Казки баби Груші" народилися саме на цій землі. Тут мої друзі.

У листі до В.А.Рейну він написав:

«... я вважаю, в житті мені тричі дуже сильно пощастило. Народився в одному місті (Луганську) з великим творцем російського тлумачного словника - Володимиром Івановичем Далем. Живу на овіяній світовою славою землі Михайла Олександровича Шолохова. Премію отримав на батьківщині неперевершеного майстра поетичної казки Петра Павловича Єршова. Під пильним поглядом таких титанів слова, думки і духу соромно писати не на межі своїх творчих можливостей ».

Він пише свої казки, а не вигадує. Про те, що близько йому самому, про наболіле. Адже життя самого Юрія Ілліча так схожа на казку, де завжди є труднощі, але і обов'язково є якесь маленьке диво.

Саме про таке життя і пише Юрій Харламов в своїй книзі про бабу Грушу. Нарікає Груша на своє нелегке життя, але не сумує. У цих наріканнях відбивається все життя-буття наших пенсіонерів і російського села взагалі ( «Як ми живемо: зарплату не отримуємо, світло відключають, ліків не дають, стравами по телевізору катують»). Живе баба Груша в маленькому селі. Покуштувала вона за своє життя багато горя - «В саме серце поцілувала мого судженого куля-розлучниця». Але й добрі чудеса не оминають бабу Грушу - нагородила її доля хлопчиком Іванком з чарівного зернятка.

Допитливий і спритний Ваня допомагає бабі Груші по господарству, чистить труби сусідові, разом з кротом риє метро, \u200b\u200bдопомагає мишам звільнитися від прокляття; спритно виплутується з неприємностей і разом з читачем пізнає світ. Тут варто зауважити, що поява хлопчика із зернятка перегукується з мотивами казок про Хлопчика-з-пальчика і Дюймовочку. Зміст окремих казок книги нагадує російські народні казки, сюжети яких Юрій Харламов підносить з властивим йому гумором і в сучасному контексті, завдяки чому книга тільки виграє.

У «Казках ...» звучить і живу народну мову - мову баби Груші, і мова молодого покоління - Ванечки, так що він буде зрозумілий і бабусям, читає книгу онукам ( «Їхній», «Райцентр», «Ніврмаг», «Короладскій жук»), І підростаючому поколінню ( «... якщо зустрінете мого Іванка в Інтернеті, ви вже мені обов'язково скажіть, а то там, кажуть, павутина і собаки ишо якісь бігають ...»).

Цього не можна сказати з повною упевненістю про розуміння маленькими дітьми соціального контексту «Казок баби Груші». Хоча стверджувати, що він тут зайвий, теж не можна. Такі казки «на злобу дня», але в той же час по-своєму добрі, необхідні в наш час. Адже на те вони і сучасні казки, щоб актуальні проблеми піднімати.

Незважаючи на замкнутий спосіб життя, слава все-таки знайшла Юрія Харламова і в донський глибинці. Після публікації «Казок баби Груші», письменникові прийшов лист:
«Здрастуйте ... Спасибі, що написали про мене ... Вимагаю продовження ...»
Так вийшло, що героїня серії казок Харламова Груша не тільки зовні нагадувала реальну жінку, а й історії, які відбувалися з нею, були наче взяті з життя автора листа.

Після отримання премії казки Харламова надрукували на батьківщині Єршова, в Тюменській області, а тепер і у нас випустили першу за п'ятнадцять останніх років його книжку.

- Я нікуди не ходив, нічого не вибивав. Просто в бібліотеці діти стали просити мої казки. І про мене згадали. І ось він, перший тираж, - показує Юрій Ілліч стопки книг на підлозі. - Кілька днів тому привезли.

Частина тиражу, яку Харламов взяв замість гонорару, казкар збирається подарувати сільським дітлахам. Адже в селі знають, що в маленькому саманному будиночку живе письменник, а про що він написав, не мають уявлення.

До збірки «Зелений хлопчик», Що вийшов у видавництві ЗАТ «Книга» Ростова-на Дону в 2007 році, Крім «Казок баби Груші» увійшли три повісті-казки Юрія Ілліча «Зелений хлопчик», «Чарівна тюбетейка», «Потрібно тигр».

Саме за ці три повісті-казки він став лауреатом конкурсу «Золотий листопад-2009» ім. Г. Міхасенко в номінації «Нове дитинство чекає своїх казок».

«У дитинстві я ніколи не замислювався, звідки беруться казки - я вважав, що казки були завжди.
Але ось я став старшим і дізнався, що був час, коли не існувало ні Тридев'ятого царства, ні Змія Горинича, ні Принцеси на горошині. Мені стало сумно: я подумав про дітей, які жили до того, як з'явилися ці казки.
Коли я став дорослим, я зрозумів, що мені теж не доведеться дізнатися багатьох казок, тому що вони з'являться після мене. Але якщо вони не написані, це ж не означає, що їх немає! Казки живуть навколо нас - ми їх просто не помічаємо. А буває, і не хочемо помічати. Але згадайте - навіть королі кидали важливі державні справи і з задоволенням брали участь в казках. Дурні королі йшли на війну, а розумні - в казки. І що ж? У тих королів, які завоювали цілі країни, ці країни відняли потім інші королі. А ті королі, які вважали за краще казку, так назавжди в ній і залишилися. Казку можна ні завоювати, ні відняти, ні вбити: вона нікому не належить, а значить, належить всім.
І ось одного разу я вирішив будь-що-будь побувати в казці. Але чекати, коли казка знайде тебе, можна все життя прочекати. І я сам вирушив на пошуки казки ».

Так починається повість-казка «Потрібно тигр», але ці слова можна віднести до всіх казок Юрія Ілліча.

Автор в цій казці відправляється спостерігачем погоди в заповідний ліс, який спочатку називався тигрові лісом, потім лісом Тигрового сліду (так як від тигра залишився один слід), а потім і зовсім його стали називати лісом Зниклого Тигра.

Герої казки: Обдарований, Зелена Чубчик і Кирило ведуть боротьбу проти розбійника Лютик, який вбиває в лісі беззахисних тварин. Але, коли злодій був спійманий, і було вирішено обміняти його на тигра, виявилося, що зробити це не так-то просто: «знищити тисячі тигрів було легше, ніж добути тепер двох тигренят».

А ось герої казкової повісті «Чарівна тюбетейка» ворбишек Чирка і шпак Пашка через ураган не були в Африку, а опинилися в Сонячному царстві, бавовняна державі, де правив цар Навруз - власник чарівної тюбетейки зі своєю красунею донькою Малікою.

Любов допомагає робити справжні чудеса. І Чирка, полюбивши принцесу Маліку, рятує її від пуза-Паукана, що вкрав чарівну тюбетейку, і все Бавовняна держава від ненажерливих метеликів і їх королеви Зу-Зу.

Але принцеса і горобець не можуть бути разом! В чудову ніч Легкою зірки, коли виконуються найзаповітніші бажання, принцеса Маліка, попросила зірку перетворити Чирков в принца, але той заснув, а зірка виконувала тільки бажання тих, хто не спав. Тоді Маліка сама стала горобчиком. І довгих десять років вони дружно жили, не скаржачись на долю. В нагороду за їх любов, Летюча зірка знайшла їх і перетворила в принца і принцесу і подарувала королівство на ім'я Країна казок.

«Ну а країна казок, як ви здогадалися, знаходиться не за тридев'ять земель, а прямо у вашій кімнаті. Варто лише зняти з полиці захоплюючу дитячу книжку і розкрити її ».

Дивовижні пригоди довелося пережити хлопчикові горошку з міста Тисячі троянд в повісті-казці «Зелений хлопчик». У місті з'явився знаменитий маестро Тиран-смугасті, приборкувач, якого ненавиділи всі звірі. Горошок відправився в цирк, щоб спробувати зірвати виступ і припинити знущання над бідними тваринами. Але після вистави він ... пропав.

Горошок підслухав розмову Тирана-смугастий з донькою Сюзанною, яка зібралася дресирувати ... метеликів! Він помчав до лісу, щоб попередити їх про біду, про тюльпани-капкани, за допомогою яких і повинні були їх ловити.

Метелики викуповували Горошка в чудовому соку рослин і він став невидимкою, тобто зеленим в зеленому лісі.

Чудові заняття в школі метеликів допомогли дізнатися горошком про те, як Господь створив Землю і все живе на ній, про Адама і Єву, про всесвітній потоп, про найлютішим ворога Господа антихриста і про поганих людей, які без жалю вбивають живу красу, створену Богом.

Горошок зміг врятувати квітка Перетворень, адже якби він загинув, на Землі настав вічний холод, часи роки не змінювали одна проти одної.

А фея Весни розповіла, що через ворожнечу людей Земля, яка була колись єдиним цілим, розділилася на різні материки, і так буде до тих пір, поки люди не візьмуться за руки і не з'єднають її. Тільки тоді на Землі настане вічний мир і щастя.

Але це вже залежить від нас, людей.

Всі ці казки пронизані любов'ю до всього живого на Землі, в них діють і вигадані, казкові, і реальні герої, в них чіткий орієнтир на добро, дружбу, взаємодопомогу.

Нова казка Юрія Харламова «Дівчинка і цар» (Читати) заснована на реальних історичних подіях, які відбулися в Ішимі - тому самому містечку, де народився автор "Конька-Горбунка" Петро Єршов і де в його честь заснували літературну премію.

У цьому місті стоїть пам'ятник Парасці Луполове, - розповідає автор. - Вона була дочкою відставного військового, засланого в Ішим в 1798 році. Відома Парасковія тим, що вирушила пішки в Санкт-Петербург до імператора Олександра I, щоб вимолити милість для батька. По дорозі вона самостійно освоїла грамоту, зуміла написати прохання і домоглася аудієнції у царя. Государ помилував її батюшку, а дівчина, висловлену обітницю пішла в жіночий монастир. Ось про це і казка.

Книга - ось найбільше диво, яким треба дорожити, яке потрібно берегти, такий лейтмотив усіх казок Харламова. Те, що відбувається з дитячим читанням зараз, не може не хвилювати письменника.

- Світ змінився. Люди мало читають. Знову ж телевізор, всі ці приставки, засилля всіх цих мультиплікаційних фільмів дитячих комп'ютерних західних - все це якось відбиває інтерес до літератури. Це теж великий збиток, який ще відгукнеться, може бути, не так вже й довго доведеться чекати, коли з'являється покоління, яке не цікавиться книжками, - з гіркотою говорить письменник. - Це страшно, тому що в книгах вся мудрість, вся поезія.

Кожен бібліотекар мріє про таку книгу, з якої б почався Читач, Читання на все життя. Саме про таку книгу пише Юрій Харламов в своїй казці «Королівський екземпляр».

«Хлопчик спав. На підлозі біля його ліжка валялася книга. Це були нудні моралі одного з процвітаючих придворних авторів. Великий казкар взяв її за обкладинку, гарненько струснув, і все його герої висипалися на підлогу як таргани з банки.
- Куди ж ми тепер? - заскиглив вони.
- До того, хто вас придумав! - відповів Великий казкар.
І оскільки кожне його слово мало магічну силу, вони тут же зникли, як кошмарний сон.
Кажуть, ці бешкетники справді оселилися в будинку свого творця, цілими днями байдикували, Прокружали, несли всяку нісенітницю і будували гидоти автору. Поки він не здогадався їх перевидати.
А хлопчик, прокинувшись вранці, виявив у себе під подушкою книгу Великого казкаря, новеньку, ще пахне фарбою, з кольоровими картинками і портретом автора. Не беруся описувати його радість і здивування. Але ще дивовижніше виявилися самі казки - він не міг відірватися від них, поки не прочитав все до однієї. З картинками, правда, сталася маленька плутанина: вночі, в темряві і поспіху, вони переплутали, де чия казка, і виявилися на чужих сторінках. Голий король потрапив в царство Снігової королеви, на горошині замість принцеси виявився Поганий хлопчисько, а принцеса вийшла заміж за Сажотруса. Але від цього книга стала ще веселіше, треба було вгадати, хто з якої казки.
Книгу прочитав спочатку хлопчик, потім його друзі. Вона переходила з рук в руки, нею зачитувалися дорослі і діти, люди переставали сваритися і ображати один одного, стільки мудрості і доброти було в казках і чарівних історіях Великого казкаря. Книга розтріпала, сторінки її були закапати воском (тоді ж ще не було електрики) і сльозами (а сльози були завжди), кілька разів її підклеювали і заново переплітали, але ж це звичайна доля будь-якої цікавої книги ... »

Письменники йдуть в шоу-бізнес або пишуть тексти для гумористів, - каже казкар. - Нічого не було ні пристойних драматургів, ні дитячих письменників ...

Але Харламов залишився. І в дитячій літературі, і в маленькій хатинці на околиці Генеральського. Кожен день він сідає за стареньку друкарську машинку і йде в світ, де добро завжди перемагає зло. Адже на те він і казкар!

Висловлюємо особливу подяку
журналісту телерадіокомпанії «Дон ТР» Джічоевой Олені Георгіївні,
за матеріали радіопередач, інтерв'ю з Ю. І. Харламовим,
люб'язно надані нею з власного архіву,
для роботи бібліотекарям Родбю ім. В. М. Велічкиной

Список використаної літератури:

1. Єгоров, Н. Казкар з романтиків / Н. Єгоров // Приазовський край.- 1994.- № 23.- 9 червня.
2. Іванов, Ю Долі і казки / Ю. Іванов // Наше час.- 2006.- 29 дек.- С. 5.
3. Ковальова, Т. Юрій Харламов: монетизація розуму і серця / Т. Ковальова //Культура.- 2008.- 27 авг.-3 сент.
4. Кривошапко, Ю. Як у казці / Ю. Кривошапко // Російська газета. -2009.- 18 червня .- (Тиждень - Південь Росії).
5. Ломакіна, С. Жив-був казкар / С. Ломакіна // Аргументи і факти на Дону.- 2008.- № 5.- 30 Січня.

Джерела Інтернет.

1. http://www.ren-tv.com/news/culture/6954-2009-08-03-17-23-33
2. http://www.province.ru/newspapers/img/12/14(382)/text

Харламов

Колись за його сценаріями знімали дет.скіе фільми і мультики, його п'єси брали кращі театри країни ...

У минулому році він став кращим сучасним казкарем Росії. Але, не дивлячись на популярність, дет.скій письменник Юрій Харламов живе в глухій провінції, возить з посадки дрова на санках і стверджує, що життя прекрасне і дивовижне ...

Ніколи не думали, що доля так повернеться, - говорить мені дружина письменника Світлана і проводить мене в низьку саманну хатку. - Приїжджали в Генеральське як на дачу, а жили в Душанбе, в елітній квартирі. До того ж у нас були пристойні накопичення, але СРСР розпався, гроші знецінилися, а ми переїхали сюди з порожніми руками ...

"Москва не для мене ..."

Провисаючий стелю, закопчені стіни, маленьке вікно, через яке ледь пробивається сонячне світло. Воду Харламова носять зі свердловини відрами, але Юрій Ілліч не скаржиться.

Я навчився садити город, топити піч, баньку побудував, - показує він свої володіння. - А влітку-то у нас співають птахи і пахне яблуками ...

У минулому році Юрій Харламов отримав першу літературну премію - імені Петра Єршова за книги для дітей та юнацтва. На преміальні Харламова нарешті провели газ. Тепер сім'я живе на невеликі відсотки, які надходять з МХАТу ім. Горького, де вже не перший рік йде п'єса Харламова "Висотка" ...

До речі, це ж твір я пропонував ростовським театрам, але воно нікого не зацікавило. А Тетяні Дороніної сподобалося, - каже письменник. - Можливо, взяли б і інші рукописи, але, щоб бути популярним, потрібно жити в Москві, обертатися в богемних колах, а це не для мене.

Незважаючи на замкнутий спосіб життя, слава все-таки знайшла Юрія Харламова і в донський глибинці. Після публікації "Казок баби Груші", письменникові прийшов лист: "Привіт ... Спасибі, що написали про мене ... Вимагаю продовження ..." Так вийшло, що героїня серії казок Харламова Груша не тільки зовні нагадувала реальну жінку, а й історії, які відбувалися з нею, були наче взяті з життя автора листа ..

Письменники йдуть в шоу-бізнес ...

Після отримання премії казки Харламова надрукували на батьківщині Єршова, в Тюменській області, а тепер і у нас випустили першу за п'ятнадцять останніх років його книжку ..

Я нікуди не ходив, нічого не вибивав. Просто в бібліотеці діти стали просити мої казки. І про мене згадали. І ось він, перший тираж, - показує Юрій Ілліч стопки книг на підлозі. - Кілька днів тому привезли.

Частина тиражу, яку Харламов взяв замість гонорару, казкар збирається подарувати сільським дітлахам. Адже в селі знають, що в маленькому саманному будиночку в бідності живе письменник, а про що він написав, не мають уявлення.

Світ змінився. Люди мало читають. А письменники йдуть в шоу-бізнес або пишуть тексти для гумористів, - каже казкар. - Нічого не було ні пристойних драматургів, ні дитячих письменників ...

Але Харламов залишився. І в дитячій літературі, і в маленькій хатинці на околиці Генеральського. Кожен день він сідає за стареньку друкарську машинку і йде в світ, де добро завжди перемагає зло. Адже на те він і казкар!

Світлана Ломакіна

Балаева Карина

Дослідницька робота про життя відомого казкаря, оповідача, ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Макаровича Полозова.

Завантажити:

Попередній перегляд:

Жив-був казкар.

Балаева Карина.

Сьогодні, напередодні 73-річчя Великої Перемоги, ми вшановуємо героїчне покоління, що пройшло найважчу війну. Відгукнувшись на заклик Батьківщини, все люди встали на захист, вистояли і перемогли.

Ми, вдячні нащадки героїв Великої Вітчизняної війни, завжди будемо пам'ятати ратний подвиг тих, хто в годину випробувань відстояв право нашого народу на свободу і незалежність. Немає жодної сім'ї в нашій неосяжній країні, яку б війна обійшла стороною.

У нашій родині я не застала в живих безпосередніх учасниківВеликої Вітчизняної війни, але ми їх пам'ятаємо і шануємо, і пам'ять про них передається від старших поколінь.

Сиджу, переглядаю дідусів фотоальбом. На очі мені попалася незвичайна стара, стара, вигоріла від сонячних променів і пошарпана від часу фотографія.

Прадід і прабаба Полозова, прадедушкіни сестри та їхні діти

На ній зображена велика родина: дорослі і діти. Погляди їх наповнені вірою в завтрашній день, в їх щасливе майбутнє. Я зацікавилася цією фотографією і вирішила дізнатися більше. На мій подив, людьми на знімку виявилися, мої прадід і прабабуся, прадедушкіни сестри та їхні діти. Прадідуся звали Іван Макарович (на Фото він в центрі, трохи праворуч), прабабусю - Анна Григорівна (праворуч від дідуся, з молодшим сином на руках). Звичайно, я багато про них чула від мами і дідуся, а й подумати не могла, що історія їх життя виявиться такою цікавою.

І прадід Іван Макарович, і прабабуся Ганна Григорівна Полозова (в дівоцтві - Курінова) народилися в 1923 році і жили в селі Черновское Большеболдінского району. Вони були ровесниками, але ближче познайомилися в 1947-му році, коли прадід повернувся з війни і військової служби. За розповідями моєї мами, спочатку дідусь доглядав за подругою моєї прабабусі. Обидві дівчини були гарні і веселі, незважаючи на те, що в роки війни їм довелося взяти на свої тендітні плечі весь тягар воєнного життя. Але все ж Нюра (так все називали мою прабабусю) подобалася більше за сильний співучий голос. Вийдуть, бувало, дівчата на колгоспне поле в'язати снопи, Нюра як заспіває! Чути було всьому селу. А Іван відразу впізнавав її голос.

За словами тих, хто знав мого прадіда Івана, він теж був веселою людиною, любив і жартувати, і пісні співати. А ще мій прадід дуже добре розповідав казки про людей і тварин. Іван Макарович ще в дитинстві полюбив російські народні казки. Ця любов в старовинній селянській родині Полозова, напевно, спадкова, тому що відомими знавцями-казкарями були на селі свого часу і батько і дід Івана Макаровича.

Ось як про нього згадує мій дідусь Борис Іванович Полозов: «Батько мій був високий худорлявий. Працював у колгоспі трактористом. У вільний час любив ходити в ліс по гриби, на рибалку. Часто траплялося так, що з лісу батько приходив з порожньою кошиком. Ми, діти, запитуємо: «Папа, а чому нічого немає? Гриби не знайшов? ». Він сяде на призьбу, не поспішаючи дістане кисет з тютюном, закрутить собі «самокрутку» і починає розповідати про лисичку і зайців, про сороку, про інших лісових мешканців. Як він з ними зустрівся, розпитав про їх життя в лісі, говорив з ними. І так цікаво було його слухати, що ми забували про всі свої дитячі справи, сідали поруч з ним і слухали, затамувавши подих. З усіх дворів збігалися дітлахи послухати про звірів і птахів, про їх звички. А ще батько добре наслідував співу птахів. Навіть на березу, яка росла біля його будинку, він прикріпив шпаківню. Щовесни в ньому селилася, за його словами, одна і та ж сім'я шпаків і прадід завжди дізнавався «свого» шпака, пересвистувалися з ним, розмовляв. У нього була відмінна пам'ять. Він добре малював, займався гравіруванням, різьбленням по дереву, любив робити різні вироби для дому. Також батько брав участь в сільському народному театрі, грав на місцевій сцені у виставі «Гроза» Островського.

Батько був по натурі веселою людиною і нічого не боявся, але коли було потрібно, він був серйозним і дуже відповідальним. Все життя: і вдома, і на фронті його звали Макарич. Після закінчення війни батько ще два роки залишався на службі. Додому повернувся в 1947-му році в одній солдатській шинелі, але з бойовими орденами і медалями. Закінчив курси трактористів з відзнакою, працював в колгоспі. За свою відмінну роботу неодноразово нагороджувався почесними грамотами »

Про те, як воював, прадід розповідати не любив, ці спогади викликали у нього тяжкі почуття, сльози наверталися на його очі. Ось те небагато, що вдалося дізнатися від його дітей: прадід пішов воювати в листопаді 1942 року, коли йому виповнилося 19 років, і після нетривалого навчання військовій справі виявився на фронті. Так молодий колгоспний тракторист стає зв'язківцем. У його військовому квитку написана спеціальність - лінійний наглядач, тобто він забезпечував безперебійну роботу зв'язку батальйону і дивізії, весь час був на передовій. У разі втрати зв'язку виходив в розвідку і усував неполадки. Працювати в основному доводилося вночі. Лінію зв'язку підвішували на дерева, але німці її знімали і «перекушували». Наші зв'язківці її знову перебирали і пов'язували. Іван Макарович неодноразово стикався з німцями, дивився в очі смерті (був двічі контужений), але з гідністю виходив з будь-яких переробок. Воював прадід на Орловсько-Курській дузі, визволяв території України, Білорусії, Польщі, Німеччини.

І під час війни Іван Макарович не забував про своє казкове майстерність. В ту нелегку годину його казки не раз серйозно допомагали бійцям, піднімаючи їх дух своїм невичерпним дотепністю і оптимізмом.

А ще прадід вів щоденник. У перервах між боями, коли з'являлася вільна хвилинка, він писав листи додому і робив записи в щоденнику. На жаль, весь щоденник не зберігся, а лише окремі листочки, але вони дуже дорогі для нас. Кілька цікавих випадків описано в щоденнику Івана Макаровича. Чи не написав він тільки, за що його нагородили медаллю «За відвагу». Він не любив хвалитися, говорив, що не він один був таким хоробрим, «на війні інакше не можна ...», і припиняв розмову.

На сайті Міністерства оборони «Подвиг народу» ми знайшли відомості про те, за що прадід був гідний такої нагороди.

Ось витяг з Наказу про нагородження: «... за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому доблесть і мужність ...». З нагородного листа: «Лінійний наглядач Полозов в батальйоні зв'язку знаходиться з моменту його формування. За час наступальних операцій він не раз, перебуваючи в складній обстановці, коли від зв'язку залежав успіх бою, завжди підтримував стійкий зв'язок на ділянці своєї лінії.

02.05.45 р лінія зв'язку і КП 395 СД проходила по лісі. На ділянці лінії, де чергував зв'язківець Полозов, стався порив. Вийшовши на лінію, тов.Полозов усунув порив за 10 хвилин, тим самим не допустив перебою в зв'язку.

06.05.45 р на лінії зв'язку в містечку Шмітеборг стався порив. Відстань до пориву було близько 5 км. Тов.Полозов протягом 30 хвилин покрив цю відстань і усунув порив. Зв'язок працювала безперебійно. Тов.Полозов за проявлену мужність при забезпеченні командування зв'язком гідний урядової нагороди - медалі «За відвагу».

Іван Макарович нагороджений також медалями «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.», Орденом Вітчизняної війни II ступеня, ювілейними медалями, медаллю «Ветеран праці».

Повернувшись з фронту в рідне село, І. М. Полозов не залишив свого чудового мистецтва. Він нерідко розповідав тоді старовинні казки з репертуару батька і діда, переказував нові, привезені з війни і з армії. Старожили Черновского досі з повагою згадують, як взимку 1969 року Івана Макарович майже цілий місяць виступав зі своїми казками в їх сільському клубі. І кожен виступ казкаря незмінно приваблювало в клуб чимало шанувальників його таланту!

У сімдесятих роках минулого століття Горьковским державним університетом імені М. І. Лобачевського були організовані експедиції по збору і запису казок Поволжя. Члени експедицій кілька разів приїжджали до Івана Макаровича. В ході експедицій було записано 16 казкових текстів, які розповів, незважаючи на завантаженість у літню пору колгоспними справами, мій прадід. Його казки увійшли до збірок, випущені в різні роки. Ось назви деяких цих казок:

«Чарівна кошик», «Прути», «Как обманули птахів», «Данилушка», «Охайна дівчина», «Горе і щастя сімейне», «Даша, триголовий змій і Кощій Безсмертний», «Як поп вчив закону божому», « царя слуга »,« Примхливий чоловік »,« Грозний цар »,« Два брата »,« Як багатий пан став бідним мужиком »,« Жінка, яка плаче зозуля »,« Русалка »,« Сова ».

Мій прадід прожив недовге, але щасливе життя. Разом зі своєю дружиною, моєю прабабусею Ганною Григорівною, виховав трьох синів, дочекався онуків.

Дуже шкода, що мені не довелося побачити його, послухати його казки, адже прадідуся Герасимчука задовго до мого народження. Помер Іван Макарович 20 жовтня 1999 року.

Я вважаю, нам багато чого треба повчитися у покоління наших «дідів і прадідів»: стійкості, мужності, волі до перемоги, навчитися жити так, щоб не було соромно перед самим собою.

Я пишаюся, що у нашій сім'ї був такий близький і рідний чоловік. Людина з великої літери - це мій прадід Іван Макарович Полозов!

Опис презентації по окремим слайдів:

1 слайд

Опис слайда:

2 слайд

Опис слайда:

3 слайд

Опис слайда:

4 слайд

Опис слайда:

Жив - був казкар Шварц Євген Львович / 1896-1958 / Сьогодні ми з Вами поговоримо про людину, завдяки якому були екранізовані казки знаменитих казкарів, таких як Шарль Перро, Ганс Християн Андерсен і ін. За його сценаріями були поставлені фільми, на яких виросло ні одне покоління і досі їх з інтересом переглядають дорослі і діти. Це фільми: «Принцеса і Свинопас», «Попелюшка», «Снігова королева», «Тінь». За його сценарієм екранізований знаменитий роман Мігеля Сервантеса «Дон Кіхот». Він автор п'єс: "Голий король", "Убити дракона», «Казка про втрачений час», «Звичайне диво», «Повість про молоде подружжя" і ін. Написав безліч книг для дітей, у нього є також твори про блокадний Ленінград. Євген Львович Шварц - письменник, драматург і кіносценарист. 21 жовтня 2016 року в «календарі знаменних дат» цей день відзначений як день пам'яті великого драматурга. Йому виповнилося б 120 років від дня народження. У творчості будь-якого письменника відбивається його життя. Сьогодні ми ближче познайомитися з цією чудовою людиною, згадаємо його твори, заглянемо в біографію Леоніда Львовича.

5 слайд

Опис слайда:

Євген Шварц народився 9 жовтня 1896 року в місті Казань в родині православного єврея -врач Льва Шварца і Марії Шовковою. НАРОДЖЕННЯ ТА ДИТЯЧІ РОКИ Євгена Шварца Євген Шварц народився 9 жовтня 1896 року в місті Казань в родині православного єврея-лікаря Льва Шварца і Марії Шовковою, яка була акушеркою. Обоє батьків походили з заможних і інтелігентних сімей. Євген Шварц з сім'єю в ранньому дитинстві переїхав спочатку до підмосковного Дмитров, а після в Майкоп. Там і пройшла молодість майбутнього казкаря.

6 слайд

Опис слайда:

Після закінчення майкопського реального училища, в 1914 році Євген вирішив вступити на юридичний факультет Московського університету. Втім, диплом юриста Шварц так і не отримав - вже через пару років навчання він зрозумів, що вибрав не той шлях. Його з дитинства вабили театр і література. У 1917 році був призваний в армію. Після Жовтневого перевороту вступив в Добровольчу армію генерала Корнілова. Під час одного із штурмів прапорщик Шварц отримав контузію, від якої страждав усе подальше життя - у нього дуже сильно тремтіли руки. Після травми, Євген був демобілізований. Вступив до університету в Ростові-на-Дону і твердо вирішив пов'язати своє майбутнє з творчістю. В цей же час він почав працювати в «Театральної майстерні». Критики вельми прихильно відгукувалися про акторську гру молодого Євгена Шварца і пророкували йому блискуче майбутнє в театрі. Однак, після двох років акторства, Євген залишив сцену.

7 слайд

Опис слайда:

С.Я.Маршак К.И.Чуковский Е.Л.Шварц Крім роботи на театральних підмостках, Шварц писав фейлетони та був літературним секретарем Корнія Чуковського, пробував себе в ролі журналіста в місті Донецьк. Як фейлетоніст творив під псевдонімом Дід Сарай для газети «Кочегарка» і журналів «Забой» і «Ленінград». У 1924 році розпочалася співпраця Євгена Шварца з Самуїлом Маршака. В цей час Шварц почав працювати в Ленінграді в дитячій редакції Держвидаву. Головним обов'язком його тоді була допомога новачкам. За свідченнями дебютантів, Євген володів винятковим творчим чуттям і здатністю доповнювати чужі задуми. Багатьом новачкам він допоміг визначити свій літературний шлях. Шварц писав оповідання і вірші для дітей в журнали «Чиж» і «Їжак». У 1925 році видав першу власну дитячу книгу «Розповіді старої балалайки». Книга Євгена Львовича мала великий успіх, але членом Спілки письменників СРСР Євген Шварц став в 1934 році. Його п'єси знімали з репертуару театру, так як цензори вбачали в них політичну сатиру і прихований підтекст. За життя Сталіна його твори в театрах не ставилися. Перша збірка п'єс Євгена Шварца побачив світ лише після смерті Йосипа Сталіна. У 1956 році відбулася знаменна для творця подія - прем'єра його епохального твору «Звичайне диво», над яким автор працював понад 10 років.

8 слайд

Опис слайда:

Толубеев Ю.В. Черкасов Н.К. Гарін Е.П. Раневська Ф.Г. У ролі Попелюшки: Яніна Жеймо У його фільмах знімалися такі блискучі актори, як Фаїна Раневська, Яніна Жеймо, Толубеев, Черкасов, Гарін.

9 слайд

Опис слайда:

Гаяне Халайджіева Катерина Зіільбер Улюблені жінки. В молодості він довго доглядав за Гаяне Халайджіевой - майбутньою дружиною, але вона не піддавалася, так як він був казково бідний, хоча і обіцяв їй золоті гори як справжній казкар. Вона була актрисою театру в Ростові-на-Дону. Шварц довго домагався згоди на шлюб і домігся завдяки своєму екстравагантному вчинку - в листопаді стрибнув у крижаній Дон на очах у коханої. Другою дружиною була Катерина Іванівна. З Катериною Іванівною Шварц познайомився завдяки Веніаміну Каверіна, який познайомив його зі своїм братом Олександром, композитором, яка придбала широку популярність під псевдонімом (Зільбер) Струмків. Шварц з першого погляду закохався в його красуню-дружину Катерину Іванівну - і дуже скоро, через півроку, пішов з власної родини. Після пояснення з першою дружиною Гаяне Хайладжіевой, для якої його відхід в 1927 році був цілковитою несподіванкою. З Катериною Іванівною Шварц прожив тридцять років до останнього свого подиху.

10 слайд

Опис слайда:

Про що мовчав казкар Шварц писав щоденники в яких розповідав все, що з ним відбувалося день за днем \u200b\u200b... але деякі деталі своєї біографії він не наважувався довірити папері. «Зима буде довгою. Треба приготуватися »

11 слайд

Опис слайда:

«Звичайне диво» «Дон-Кіхот» Євген Автор п'єс: "Голий король", "Тінь", "Дракон", "Звичайне диво", "Повість про молоде подружжя" і ін. За сценаріями Шварца зняті фільми: "Попелюшка", "Першокласниця", "Дон Кіхот", "Марія-майстриня", "Каїн XVIII", "Снігова королева"; існують кіноверсія "Дракона" (це фільм Марка Захарова «Убити дракона») і два фільми по "Звичайному диву". Читав він колосально багато і швидко: ввечері візьме книгу або рукопис, а вранці вже йде повертати. Коло читання його був теж дуже широкий . Перечитував класиків, стежив за сучасною прозою, виписував "Іноземну літературу", любив казки, пригоди, подорожі, мемуари, читав книги з філософії, з біології, соціології, сучасної фізики ... Книг він не збирав, як взагалі нічого в житті не збирав, але купувати книги було для нього насолодою. Особливо любив ходити до букіністам, звідки приносив покупки найнесподіваніші. те холмушінскій сонник, то настінний календар за 1889 рік, то пошарпаний, без палітурки томик Корану, то збірка спогадів декабристів, то книгу з історії Петербурга, то лубкове ситинські видання російських казок ...

12 слайд

Опис слайда:

Помер Євген Шварц 15 січня 1958 року в Ленінграді від інфаркту в 61-річному віці. Останні роки життя він страждав від серцевої недостатності. Письменник похований на Богословському кладовищі. Зазвичай недуги, як відомо, підкрадаються непомітно. Тут було по-іншому. Був людина здорова, курив, пив, купався в крижаній воді, ходив на десятикілометрові прогулянки, працював взимку при відкритому вікні, спав, як дитина, солодко і міцно - і раптом відразу всьому прийшов кінець. Звичайно, не зовсім всьому і не зовсім відразу, але все-таки швидко, дуже поспішав протікала його хвороба. Почалося з того, що Євген Львович став болісно повніти і став скаржитися на серце. У розмові з'явилися слова, про які ми раніше не чули: стенокардія, безсоння, обмін речовин, валідол, загрудінні болю ... Перед смертю, а помирав він дуже важко, він намагався обдурити долю і навіть підписався на повне зібрання творів Чарльза Діккенса, проте помер задовго до випуску останнього тому. Помер Шварц Євген Львович 15 січня 1958 року. Його поховали на Богословському кладовищі в Ленінграді. Про талановитого письменника було знято кілька біографічних документальних фільмів - Читайте докладніше на FB.ru:

13 слайд

Опис слайда:

П'єси Євгенія Шварца: «Ундервуд» п'єса в 3-х діях 1928; «Дурниці» п'єса для лялькового театру 1932; «Скарб» казка в 4-х діях 1934; «Принцеса і свинопас» 1934; «Голий король» казка в 2-х діях 1934; «Пригоди Гогенштауфена» п'єса 1934 «Червона шапочка» казка в 3-х діях 1936; «Снігова королева» казка в 4-х 1939; «Ляльковий місто» п'єса для лялькового театру 1939; «Тінь» казка в 3-х діях 1940; «Казка про втрачений час» в 3-х діях 1940; «Брат і сестра» 1940; «Під липами Берліна» (спільно з М. М. Зощенко) антифашистська п'єса-памфлет 1941; «Далекий край» 1942; «Одна ніч» п'єса в 3-х діях 1943; «Дракон» казка в 3-х діях 1944; «Казка про хороброго солдата» п'єса для лялькового театру 1946; «Сто друзів» п'єса для лялькового театру 1948; «Два клена» казка в 3-х діях 1953; «Звичайне диво» казка в 3-х діях, 1956 (редакція під назвою «Ведмідь» написана в 1954, але не опублікована); «Повість про молоде подружжя» п'єса в 3-х діях 1957. Сценарії Євгена Шварца: Справжні мисливці. Автор написів +1931 Товарний 717. Німий фільм. (Співавтор В. Петров. Режисер Н. І. Лебедєв) 1934; Розбудіть Оленку (в співавторстві з Миколою Олейниковим) 1936; На відпочинку (в співавторстві з Миколою Олейниковим) 1936; Леночка і виноград (в співавторстві з М. М. Олейниковим) 1938; Доктор Айболить 1945; Зимова казка (у співавторстві з І.Івановим-Вано), мультиплікаційний, на музику П. І. Чайковського 1947; Попелюшка (сценарій 1945 року) 1948; Каїн XVIII сценарій 1947, по казці «Двоє друзів», Першокласниця 1957; Дон-Кіхот 1959; Марія-майстриня 1963; Снігова королева 1966. Інші твори Євгена Шварца: «Розповідь старої балалайки», 1925 «Два брата» (казка) «Нові пригоди кота в чоботях» (казка) «Першокласниця» (повість), 1949 «Пригоди Шури та Марусі »(розповідь)« Розсіяний чарівник »(казка)« казка про втрачений час »(казка) Вірші (1920-ті - 1950-ті рр.)« Чужа дівчинка »(розповідь) Мемуари. Париж, 1982 Щоденники (опубліковані в 1989 р) Екранізації творів Євгена Шварца: +1947 Попелюшка (режисери Н. Кошеверова і М. Шапіро); 1959 Марія-майстриня (режисер А. А. Роу); 1963 Каїн XVIII по казці «Двоє друзів»; 1964 - Звичайне чудо (автори сценарію і режисери Е. П. Гарін і Х. А. Локшина); 1964 Казка про втрачений час (автор сценарію В. А. Ліфшиц, режисер А. Л. Птушко); Одна тисяча дев'ятсот шістьдесят шість Снігова королева (режисер Г. Казанський); 1 971 «Тінь» (автори сценарію Ю. Т. Дунський, В. С. Фрід, режисер Н. Н. Кошеверова); 1 978 «Звичайне диво» автор сценарію і режисер (М. Захаров); Тисячу дев'ятсот сімдесят вісім Зачаровані брати (нім. Die verzauberten Brüder) австрійський телефільм за п'єсою «Два клени»; 1988 року «Убити дракона» автори сценарію Г. І. Горін, М. А. Захаров); 1 991 «Тінь, або Може бути, все обійдеться»; 1 977 «Два клена»; 1990 «Казка про втрачений час» музично-ляльковий фільм-спектакль (режисер Д. Генденштейн »; 2001« Два брата: Історія з Росії »(англ.« The Two Brothers: A Story from Russia »); 2004« Новорічна пригода двох братів »(Анімос).

Мова піде не про Корнія Івановича і Лунтіке, а про книжку, яка вийшла в самому кінці року - «намистини кишенькового карлика» Анастасії Строкін. Тут теж все культурні шари Переміщення. Тут і тролі, і життя звичайної сім'ї з глибинки, і казкар Сакаріас Топелиус з 19 століття, і підземні жителі, які відповідають за прихід весни, і примари нареченого і нареченої з Німецької слободи, і безліч інших привидів, зовсім не страшні, а навпаки, доброзичливих і прекрасних, і казкова гора Растекайс, і ожив Ангел зі шпиля Петропавлівської фортеці, і говорить вовк-механік ...

«Казкар вийняв з кишені мішечок журавлини і простягнув Вірі:

Угощайся. Пташці теж сподобається. І Ангелу. Ангели люблять журавлину ».

Ця казка на дотик - як відчуття натуральних матеріалів: вовни, полотна, дерева. З історії про наш час як ніби вийняли всі пластмасове, поліетиленове, синтетичне. Залишили тільки найнеобхідніше: сніжну зиму, крижаний маяк у дворі, вірних друзів, мудру книгу, рада старого архіваріуса, крісло-гойдалку біля каміна, звуки віолончелі і жменю сушеної журавлини для птахів.

Все це - етапи довгого шляху, зупинки на шляху героїв. Їхній шлях, мета якого на початку абсолютно ясна, поступово перетворюється у щось зовсім інше - шлях від хвороби до одужання, від зими до весни, від дитинства в дорослість.

Якби ми захотіли уявити їх шлях географічно, ми взяли б червоний фломастер і прочертили маршрут подорожі героїв. Тоді кінцевої його точкою стало б маєток Сакаріаса Топелиуса, того самого казкаря, який колись написав казку про пригоди фінського хлопчика Сампо. Саме цього казкаря, відвідують герої в кінці шляху. Він давно помер, цього від нас не приховують, - час знову перемішується, але залишається незмінним.

... Герої втомилися, змучилися, замерзли, їх лякає майбутня зустріч зі злісним і мстивим тролем. Адже невідомо, чого від нього чекати, якщо він здатний наслати хворобу на маленьку дівчинку. І тут з'являється казкар і ставить все на свої місця. Він направляє їх по правильному шляху, але при цьому не розкриває всієї правди. Він спостерігає за ними, як би сміючись, він тут не просто персонаж, він належить двом світам одночасно - як герой і як представник вищої касти казкарів.

Я вдячна автору за цей образ. І за точне розуміння того, що і казкар - теж персонаж, який здійснює подорожі за тридев'ять земель, зношує сім пар залізних черевиків, виручає товариша з біди. Шарль Перро, брати Грімм, Корній Чуковський - ці імена для дитини звучать так само, як імена героїв казки. І тому дітям здається, що народні казки були написані Іваном-дурнем або Емелей.

Хоча питання про авторство діти взагалі не ставлять. Це ми напираємо: «Запам'ятай: це написав Самуїл Якович Маршак» або «Корній Іванович нічого не знав про Лунтіке», вириваючи дитини з блаженного стану, в якому він володіє всім відразу, а не розкладає це по поличках.

В цілому ж враження від книги можна висловити словами самої Анастасії Строкін: «Срібним ножем для паперу він розкрив конверт. І тут же з нього випурхнули різнокольорові слова, кілька секунд покружляли навколо голови Казкаря, впали на підлогу і зникли ».

Наталія Вишнякова

________________________________

Анастасія Строкіна
«Бусина кишенькового карлика»
Художник Олег Брауде
Видавництво «КомпасГид», 2018