Яка тема в повісті станційний доглядач. Аналіз твору «Станційний доглядач» (А

Історія створення

Твір «Станційний доглядач» входить в цикл А. С. Пушкіна «Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна». Завдяки авторській датування відома точна дата закінчення роботи над другою повістю - 14 вересень 1830 р

сенс назви

Станційний доглядач - головний герой повісті, що складається в чині колезького реєстратора - самого нижчого класу (14-го) в Табелі про ранги.

Головна тема твору - нещасна доля бідного чиновника

Повість починається з розлогого авторського відступу, в якому він розмірковує про справжній стан численних російських станційних доглядачів. В епіграфі наводиться висловлювання князя В'яземського: «колезький реєстратор», поштової станції диктатор ». Пушкін справедливо спростовує це глузливе твердження.

Автор судить на підставі свого багаторічного досвіду подорожей по безкрайніх російських просторах. Він знає, що влада станційного доглядача дуже ефемерна. Кожен проїжджаючий вважає його своїм ворогом і винуватцем затримки. Через брак інших людей мандрівники зганяють на «мученика чотирнадцятого класу» всю накопичену за довгий шлях злість. Незважаючи на свій низький, але все ж офіційний чиновницький статус, доглядач навіть може піддатися побоям впливової особи.

Автор робить висновок, що стосовно станційних доглядачів склалося зовсім невірне уявлення. Здебільшого це «люди мирні, від природи послужливі ... скромні в домаганнях ... і не дуже срібролюбиві». Спілкуючись з обов'язку служби з різними мандрівниками, станційні наглядачі на місці накопичують величезний життєвий досвід і стають дуже цікавими співрозмовниками.

Яскравим прикладом незавидною долі станційних доглядачів є сумна історія одного з таких знайомих автора - Самсона Виріна. Під час першої зустрічі він справив на оповідача дуже приємне враження: «Людина років п'ятдесяти, свіжий і бадьорий».

Автор явно лукавить. Набагато більше господаря йому сподобалася вірна помічниця Самсона - молода дочка Дуня. Дівчинка нагадує доглядачеві про померлу дружину не тільки зовнішнім виглядом, але і працездатністю. Автор насилу розлучається з гостинною родиною, залишивши про неї найкращі спогади.

Побувати на цій станції в наступний раз автору вдалося лише через кілька років. Він передчуває, що ці роки не могли пройти для щасливого батька з дочкою безслідно, але дійсність виявилася набагато суворіше, ніж його припущення.

Колись міцний і енергійний Самсон перетворився в старезного діда, похмурого і мовчазного. Доглядач жив тепер на самоті. Тільки після запропонованого склянки він повідав авторові свою сумну історію.

Дуня підростала і ставала незамінною помічницею в будинку Виріна. Її квітуча краса і вміле поводження заспокоювали найбільш грізних проїжджаючих, моментально змінювали гнів на милість, побачивши дочки доглядача.

Самсон був щасливий і переглянув насування загрози. Один з чергових мандрівників (ротмістр Мінський) звернув на Дуню особливу увагу. Прикинувшись хворим, він провів на станції три дні і за цей час зумів улесливими промовами підкорити простодушну красуню. Їдучи, Мінський умовив Дуню на прощання прокотитися з ним до церкви. Додому дівчина вже не повернулася.

Відчай бідного станційного доглядача було нестерпним. Він серйозно захворів і після одужання вирішив за всяку ціну повернути дочку. Самсону вдалося відшукати Мінського в Петербурзі. Однак при першій зустрічі ротмістр спробував цинічно відкупитися грошима, під час другої - грубо вигнав убитого горем батька з дому зі словами: «... що ти за мною всюди крадешся, як розбійник? …Пішов геть!". Самсон скорився долі і повернувся додому. Вже протягом трьох років він нічого не знає про дочку і боїться, що Мінський, досхочу награвшись, кинув і прирік Дуню на злидні.

проблематика

Пушкін піднімає проблему «маленької людини». Самсон Вирін абсолютно беззахисний. Він постійно піддається загрозам і образам кожного вищого чиновника, т. Е. Будь-якого проїжджаючого.

Єдиною втіхою в житті для Самсона є улюблена дочка, але виявляється, що і цієї радості його можуть безкарно позбавити. По суті, Мінський просто вкрав у батька наївну дівчину. Він не боїться наслідків, тому що знатність і багатство повернуть закон в його сторону. Самсон навіть не намагається скаржитися: все його клопоти будуть марні.

Фінал повісті відносно сприятливий. Дуня розбила серця батька і буде каятися в цьому все життя. Але при цьому вона все-таки стала законною дружиною Мінського. В реальності рано чи пізно ротмістр кинув би провінційну дівчину, і її спіткала доля міської занепалої жінки.

композиція

Невелика повість складається з чотирьох частин: авторського вступу і опису його трьох відвідувань станції ***. В ході цих відвідин вимальовується повна картина нещасної долі Самсона Виріна і його дочки.

Чому вчить автор

Пушкін звертає увагу читача на обділених долею людей. Самсон - не просто беззахисний дрібний чиновник. Перш за все, це жива людина, яка відчуває свої радощі і страждання. Бездушне ставлення Мінського стає головною причиною передчасної смерті станційного доглядача.

план

1. Введення

2.История створення

3.Смисл назви

4.Род і жанр

5.Тема

6.Проблематіка

7.Героі

8.Сюжет і композиція

"Станційний доглядач" входить до циклу "Повістей покійного Івана Петровича Бєлкіна". Історія про людину, яка втратила єдину дочку, користувалася великим успіхом у сучасників. Твір було екранізовано в 1972 р

Історія створення. Повість була створена в знамениту "болдинскую осінь" 1830. г. - один з найбільш плідних етапів творчості Пушкіна. В рукописи поета поставлена \u200b\u200bдата закінчення роботи над твором - 14 вересня. Повість була опублікована в 1831 р

Сенс назви. Назва вказує на головного героя твору - станційного доглядача Самсона Виріна. На початку повісті міститься відступ автора, в якому він з симпатією відгукується про цю категорію чиновників, які працюють немов на "каторзі".

Рід і жанр. Сентиментальна повість

Головна тема твори - доля «маленької людини». Станційні доглядачі за часів Пушкіна представляли собою забиту і принижену категорію чиновництва. Проїжджі зганяли на них всю свою злість і роздратування. Станційний доглядач належав до самого нижчого, чотирнадцятого класу по Табелі про ранги. Будь-який мандрівник ставився до нього зі зневагою і не соромився у виразах. За твердженням автора непоодинокими були випадки рукоприкладства, які залишалися без наслідків. Пушкін сам часто подорожував по Росії і був знайомий з багатьма станційними доглядачами. Поет з повагою ставився до людей, що стоять нижче нього. Він бачив, що у будь-якої людини є свій власний глибокий внутрішній світ. Знехтувані люди часто набагато чистіше і шляхетніше вишуканого вищого стану. Швидше за все, Мінський навіть не вважає, що здійснює підлий вчинок. На його переконання, Дуні в будь-якому випадку буде краще в Петербурзі, ніж на цій Богом забутій станції. Про почуттях Самсона він зовсім не думає. В крайньому випадку Мінський готовий розрахуватися з ним грошима. Для нього Дуня є просто товаром, скарбом, який необхідно забрати в завідувача станції.

проблематика. Головна проблема повісті - беззахисність станційного доглядача. Важка служба Самсона Виріна скрашує єдиною донькою, яка є втіхою і розрадою для старого. Природно, красива дівчина привертала увагу всіх проїжджаючих. Самсон навіть не підозрював про небезпеку і був радий, що Дуня допомагає йому в роботі. Дівчина дійсно пом'якшувала серця роздратованих мандрівників. Підлість гусара боляче вдарила по головному герою. Він розуміє, що Дуня ніколи б не покинула його добровільно. Дівчина піддалася звабливим умовлянням красивого мандрівника, а коли отямилася, було вже надто пізно. У Петербурзі Самсон знову піддається приниженням. Гусар, не соромлячись, суне йому гроші в обмін на дочку. Після цього старого навіть не пускають на поріг. Інша проблема розповіді - небезпека, якої постійно були схильні до дочки беззахисних людей. Знать користувалася своєю перевагою і випадки спокушання були в порядку речей. В оповіданні Дуня все-таки не була обманута і стала законною дружиною гусара, але це - дуже рідкісний випадок. В реальності дівчина через якийсь час набридла б Мінському і була б змушена зганьбленої повернутися до батька. Дуня домоглася щастя дуже дорогою ціною. Ймовірно, все життя вона відчувала свою незабутню провину перед батьком. Про запізнілому каятті свідчить розповідь хлопчика, які говорить, що бариня довгий час лежала без руху на могилі.

герої. Станційний доглядач Самсон Вирін, його дочка Дуня, ротмістр Мінський.

Сюжет і композиція. Повість складається з трьох відвідувань оповідачем одній зі станцій. Під час першого він познайомився з Самсоном Виріним і гідно оцінив його жваву дочку Дуню. Друге відвідування відбулося через кілька років. Оповідач був вражений тим, як постарів його знайомий. Він дізнався його сумну історію. Проїжджаючий ротмістр Мінський обманом відвіз Дуню з собою. Розбитий горем Самсон дістався до Петербурга і спробував забрати дочку. Але Мінський грубо обійшовся з ним, та й Дуня вже не проявила ніякого бажання повернутися назад. Минуло ще кілька років. Оповідач знову відвідав станцію і дізнався, що Самсон помер від пияцтва. Хлопчик повідомив йому, що на могилу батька приїздила Дуня. Оповідач і сам сходив на кладовищі, щоб віддати данину поваги нещасного батька.

Чому вчить автор. Пушкін звертає увагу читачів на те, що люди, які не користуються ніяким повагою, теж відчувають величезну радість і глибокі страждання. Горе Самсона було зрозуміло тільки оповідачеві. Мінський взагалі не звернув на нього уваги і спробував відкупитися. Подібні випадки відбувалися на кожному кроці, але тільки деякі відчували співчуття до обдурених і приниженим біднякам.

Історія створення

Болдинська осінь в творчості А.С. Пушкіна стала по-справжньому «золотий», так як саме в цей час створені їм багато творів. Серед них «Повісті Бєлкіна». У листі одному П. Плетньова Пушкін писав: «... Написав я прозою 5 повістей, від яких Баратинський ірже і б'ється». Хронологія створення цих повістей виглядає наступним чином: 9 вересня закінчений «Трунар», 14 вересня - «Станційний доглядач», 20 вересня - «Панночка-селянка», після майже місячної перерви написані дві останні повісті: «Постріл» - 14 жовтня і «Заметіль »- 20 жовтня. Цикл «Повістей Бєлкіна» з'явився першим завершеним прозаїчним творінням Пушкіна. П'ять повістей були об'єднані вигаданою особою автора, про який «видавець» розповів в передмові. Ми дізнаємося, що П.П. Бєлкін народився «від чесних і благородних батьків в 1798 році в селі Горюхина». «Був зростання середнього, очі мав сірі, волосся русяве, ніс прямий; особою був бел і худорлявий ». «Вів життя саму помірну, уникав усякого роду надмірностей; ніколи не траплялося ... бачити його напідпитку ..., до жіночої статі мав він велику схильність, але сором'язливість була в ньому істинно дівоцька ». Восени 1828 року цей симпатичний персонаж «занедужав простудних і пропасницею, звернувся в гарячку, і помер ...».

В кінці жовтня 1831 року «Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна» були опубліковані. Передмова завершувалося словами: «Вшановуючи боргом вшанувати волю поважного одного учасника нашого, приносимо йому найглибшу вдячність за доставлені нам звістки і сподіваємося, що публіка оцінить їх щирість і добродушність. А.П. ». Епіграф до всіх повістей, взятий з фонвизинского «Наталка Полтавка» (Г-жа Простакова: «Те, мій батюшка, він ще змалку до історій мисливець». Скотінін: «Митрофан по мені»), говорить про народності і простоті Івана Петровича. Він зібрав ці «прості» повісті, причому записав їх від різних оповідачів ( «Доглядач» розказаний був йому титулярним радником А.Г. Н., «Постріл» підполковником І.Л. П., «Трунар» прикажчиком Б.В., «Заметіль» та «Панночка» дівицею К.І. Т.), обробивши їх по своєму вмінню і розсуд. Таким чином, Пушкін як справжній автор повістей ховається за подвійним ланцюгом простодушних оповідачів, і це дає йому велику свободу оповідання, створює чималі можливості для комізму, сатири і пародії і в той же час дозволяє висловити своє ставлення до цих історій.

З повним позначенням імені справжнього автора, Олександра Сергійовича Пушкіна, вони вийшли в світ в 1834 році. Створюючи в цьому циклі незабутню галерею образів, які живуть і діють в російській провінції, Пушкін з доброю посмішкою і гумором розповідає про сучасну Росію. Працюючи над «Повістями Бєлкіна», Пушкін так позначив одну зі своїх головних завдань: «Мові нашому треба волі дати більш (зрозуміло, згідно з духом його)». І коли автора повістей запитали, хто ж цей Бєлкін, Пушкін відповів: «Хто б він там не був, а писати повісті треба отак: просто, коротко і ясно».

Повість «Станційний доглядач» займає значне місце в творчості А.С. Пушкіна і має велике значення для всієї російської літератури. У ній чи не вперше зображені життєві негаразди, біль і страждання того, кого називають «маленьким людиною». З неї починається в російській літературі тема «принижених і ображених», яка познайомить з добрими, тихими, що страждають героями і дозволить побачити не тільки лагідність, але і велич їх душ і сердець. Епіграф узятий із вірші П.А. В'яземського «Станція» ( «колезький реєстратор, / Поштовій станції диктатор»), Пушкін змінив цитату, назвавши станційного доглядача «колезьким реєстратором» (нижчий цивільний чин в дореволюційній Росії), а не «губернським реєстратором», як це було в оригіналі , так як цей чином вище.

Рід, жанр, творчий метод

«Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна» складаються з 5 повістей: «Постріл», «Заметіль», «Трунар», «Станційний доглядач», «Панянка-селянка». Кожна з «Повістей Бєлкіна» так мала за своїм розміром, що можна було б назвати її розповіддю. Пушкін називає їх повістями. Для письменника-реаліста, що відтворює життя, форми повісті і роману в прозі були особливо придатними. Вони залучали Пушкіна своєю набагато більшою, ніж вірші, дохідливістю до найширших читацьких кіл. «Повісті і романи читаються всіма і всюди», - зазначав він. Повісті Бєлкіна »є, по суті, початком російської високохудожньої реалістичної прози.

Пушкін взяв для повісті самі типові романтичні сюжети, які і в наш час цілком можуть повторитися. Його герої спочатку потрапляють в ситуації, де є слово «любов». Вони вже закохані або тільки жадають цього почуття, але саме звідси починається розгортання і нагнітання сюжету. «Повісті Бєлкіна» задумані автором як пародія на жанр романтичної літератури. У повісті «Постріл» головний герой Сільвіо прийшов з епохи, що минає романтизму. Це гарний сильний хоробра людина з цілісним пристрасним характером і екзотичним неросійським ім'ям, нагадує загадкових і фатальних героїв романтичних поем Байрона. У «Заметілі» пародіюються французькі романи і романтичні балади Жуковського. В кінці повісті комічна плутанина з женихами призводить героїню повісті до нового, вистражданого щастя. У повісті «Трунар», в якій Адріан Прохоров запрошує до себе в гості небіжчиків, пародіюється опера Моцарта і страшні історії романтиків. «Панночка-селянка» - маленька витончена комедія положень з перевдяганнями у французькому стилі, що розгортається в російській дворянській садибі. Але вона добро, смішно і дотепно пародіює відому трагедію - «Ромео і Джульєтту» Шекспіра.

У циклі «Повістей Бєлкіна» центр та вершина - «Станційний доглядач». У повісті закладені основи реалізму в російській літературі. По суті, за сюжетом своєму, виразності, складної ємною темі і теніальной композиції, по самим характерам це вже маленький, стислий роман, який вплинув на подальшу російську прозу і породив повість Гоголя «Шинель». Люди тут зображені прості, і сама їх історія була б простий, якби не втрутилися в неї різні життєві обставини.

тематика

У «Повісті Бєлкіна», поряд з традиційною романтичною тематикою з дворянсько-садибного побуту, Пушкін розкриває тему щастя людини в широкому його розумінні. Життєва мудрість, правила побутового поведінки, загальноприйнята мораль закріплені в катехізисах, прописах, але дотримання їх не всіх і не завжди призводить до успіху. Потрібно, щоб доля подарувала людині щастя, щоб вдало зійшлися обставини. У «Повісті Бєлкіна» показано, що немає безвихідних ситуацій, за щастя треба боротися, і воно буде, навіть якщо воно неможливе.

Повість «Станційний доглядач» - найсумніше і складний твір циклу. Це повість про сумну долю Виріна і щасливу долю його дочки. Автор з самого початку пов'язує скромну історію Самсона Виріна з філософським змістом усього циклу. Адже в завідувача станції, який зовсім не читає книг, є своя схема сприйняття життя. Вона відображена в картинках «з пристойними німецькими віршами», які розвішані на стінах його «смиренної, але охайної обителі». Оповідач докладно описує ці картинки, що зображують біблійну легенду про блудного сина. На все, що сталося з ним і з його дочкою Самсон Вирін дивиться крізь призму цих картинок. Його життєвий досвід підказує, що з дочкою відбудеться нещастя, вона буде обманута і кинута. Він є іграшкою, маленьким людиною в руках сильних світу, які перетворили гроші в головне мірило.

Пушкін заявив одну з головних тем російської літератури XIX століття - тему «маленької людини». Значимість цієї теми для Пушкіна полягала не в викритті затурканості свого героя, а у відкритті в «маленьку людину» жалісливий і чуйної душі, наділеної даром відгуку на чуже нещастя і чужий біль.

Відтепер тема «маленької людини» буде звучати в російській класичній літературі постійно.

ідея

«У жодній з« Повістей Бєлкіна »немає ідеї. Читаєш - мило, гладко, плавно: прочитаєш - все забуто, в пам'яті немає нічого, крім пригод. «Повісті Бєлкіна» читаються легко, бо вони не змушують думати »(« Северная пчела », 1834 № 192, 27 серпня).
«Правда, ці повісті цікаві, їх не можна читати без задоволення: це походить від чарівного складу, від мистецтва розповідати, але вони не художні створення, а просто казки і побрехеньки» (В. Г. Бєлінський).

«Чи давно ви перечитували прозу Пушкіна? Зробіть мені дружбу - прочитайте спочатку все «Повісті Бєлкіна». Їх треба вивчати і вивчати кожному письменникові. Я на днях це зробив і не можу вам передати того добродійного впливу, яке мало на мене це читання »(з листа Л. М. Толстого П.Д. Голохвастову).

Таке неоднозначне сприйняття пушкінського циклу наводить на думку, що в «Повісті Бєлкіна» полягає якась таємниця. В «Станційному доглядачі» укладена вона в невеликої художньої деталі - стінних картинах, що розповідають про блудного сина, які були в 20-40-х роках частою приналежністю станційної обстановки. Опис тих картинок виводить оповідання з соціально-побутового плану в філософський, дозволяє осмислити його зміст в співвіднесеності з людським досвідом, інтерпретує «вічний сюжет» про блудного сина. Повість пройнята пафосом співчуття.

характер конфлікту

У повісті «Станційний доглядач» - принижений і сумний герой, фінал - в рівній мірі і скорботний і щасливий: смерть завідувача станції, з одного боку, і щасливе життя його дочки - з іншого. Повість відрізняє особливий характер конфлікту: тут немає негативних героїв, які були б негативні у всьому; немає і прямого зла - і в той же час горе простої людини, завідувача станції, від цього не стає меншим.

Новий тип героя і конфлікту спричинив за собою іншу систему оповідання, фігуру оповідача - титулярного радника А. Г. Н. Він розповідає історію, почуту від інших, від самого Виріна і від «рудого і кривого» хлопчика. Увоз Дуні Вирін гусаром - зав'язка драми, за якою слідує ланцюг подій. З поштової станції дію перекидається в Петербург, з дому доглядача - на могилу за околицею. Доглядач не в силах вплинути на хід подій, але перш ніж схилитися перед долею, намагається повернути історію назад, врятувати Дуню від того, що представляється бідному батькові загибеллю його «дитяти». Герой осмислює те, що сталося і, більш того, сходить в могилу від безсилого усвідомлення власної провини і непоправності біди.

«Маленька людина» - це не тільки низький чин, відсутність високого соціального статусу, а й розгубленість в житті, страх перед нею, втрата інтересу і мети. Пушкін перший звернув увагу читачів на те, що, незважаючи на своє невисоке походження, людина все одно залишається людиною і йому притаманні всі ті ж почуття і пристрасті, що і людям вищого суспільства. Повість «Станційний доглядач» вчить поважати і любити людину, навчає вмінню співчувати, змушує думати про те, що світ, в якому живуть станційні наглядачі, влаштований не кращим чином.

Основні герої

Автор-оповідач співчутливо говорить про «сущих мучеників чотирнадцятого класу», станційних дивись-телях, обвинувачених мандрівниками у всіх гріхах. Насправді ж їх життя - справжня каторга: «Всю досаду, накопичену під час нудної їзди, мандрівник зганяє на доглядачеві. Погода нестерпна, дорога погана, ямщик упертий, коні не везуть - а винен доглядач ... Легко можна здогадатися, що є у мене приятелі з шанованого стану наглядачів ». На згадку одного з них написана ця повість.

Головним героєм в повісті «Станційний доглядач» є Самсон Вирін, людина близько 50 років. Народився доглядач приблизно в 1766 році, в селянській родині. Кінець XVIII століття, коли Вирину було 20-25 років - це час суворовських воєн і походів. Як відомо з історії, Суворов розвивав у підлеглих ініціативу, заохочував солдатів і унтер-офіцерів, просуваючи їх по службі, виховуючи в них товариство, вимагав грамотності та кмітливості. Людина з селян під командуванням Суворова міг дослужитися до унтер-офіцера, отримати це звання за вірну службу і особисту хоробрість. Самсон Вирін міг бути саме такою людиною і служив, швидше за все, в Ізмайловському полку. У тексті йдеться, що, прибувши до Петербурга на пошуки дочки, він зупиняється в Ізмайловському полку, в будинку відставного унтер-офіцера, свого старого товариша по службі.

Можна припустити, що близько 1880 року пішов у відставку і отримав посаду завідувача станції і чин колезького реєстратора. Ця посада давала невелике, але постійне платню. Він одружився, незабаром народилася дочка. Але дружина померла, і дочка була батькові радістю і втіхою.

Їй з дитинства довелося взяти на свої тендітні плечі всю жіночу роботу. Сам Вирін, як він представлений на початку повісті, - «свіжий і бадьорий», товариський і неозлобленний, незважаючи на те, що незаслужені образи так і сипалися на його голову. Всього через кілька років, проїжджаючи по тій же дорозі, автор, зупинившись на ніч у Самсона Виріна, не впізнав його: з «свіжого і бадьорого» той перетворився на покинутого, роздутого старця, єдиною розрадою якому служила пляшка. А вся справа в дочки: не отримавши батьківської згоди, Дуня - його життя і надія, заради блага якої він жив і працював, - бігла з проїжджих гусаром. Вчинок дочки зломив Самсона, він не міг перенести того, що його миле дитя, його Дуня, яку він як міг оберігав від всяких небезпек, змогла так вчинити з ним і, що ще страшніше, з собою - стала не дружиною, а коханкою.

Пушкін співчуває своєму героєві і глибоко його поважає: людина нижчого стану, що виріс в нужді, тяжкій праці, не забув, що таке порядність, совість і честь. Більш того, якості ці він ставить вище матеріальних благ. Бідність для Самсона ніщо в порівнянні з спустошеністю душі. Автор не дарма вводить в повість таку деталь, як картинки із зображенням історії блудного сина на стіні в будинку Виріна. Як і батько блудного сина, Самсон готовий був пробачити. Ось тільки Дуня не поверталася. Страждання батька поглиблювалися тим, що він добре знав, чим найчастіше закінчуються подібні історії: «Багато їх в Петербурзі, молоденьких дур, сьогодні в атласі та оксамиті, а завтра, подивишся, метуть вулицю разом з голотою шинкарської. Як подумаєш часом, що й Дуня, може бути, тут же пропадає, так мимоволі згрішив та побажаєш їй могили ... ». Спроба розшукати доньку в величезному Петербурзі закінчилася нічим. Ось тут і здався станційний доглядач - запив остаточно і через деякий час помер, не дочекавшись дочки. Пушкін створив в своєму Самсона Виріне разюче ємний, правдивий образ простого, маленької людини і показав всі його права на звання і гідність людини.

Дуня в повісті показана майстринею на всі руки. Ніхто краще за неї не міг приготувати обід, прибрати в будинку, прислужити проїзному. І батько, дивлячись на її моторність і красу, не міг натішитися. У той же час це юна кокетка, знає свою силу, що вступає в розмову з приїжджим без боязкості, «як дівчина, яка бачила світ». Бєлкін в повісті бачить Дуню вперше, коли тій чотирнадцять років-вік, в якому ще рано замислюватися про долю. Дуня нічого не знає про цей намір заїжджого гусара Мінського. Але, відірвавшись від батька, вона вибирає своє жіноче щастя, нехай, може бути, і недовгий. Вона вибирає інший світ, невідомий, небезпечний, але в ньому вона, принаймні, буде жити. Важко її звинувачувати в тому, що вона вибрала життя, а не животіння, вона ризикнула і виграла. Дуня і приїжджає до батька лише тоді, коли збулося все, про що вона могла тільки мріяти, хоча Пушкін ні слова не говорить про її заміжжя. Але шістка коней, троє дітей, годувальниця свідчать про благополучне завершення історії. Звичайно, сама Дуня вважає себе винною в смерті батька, але, ймовірно, читач пробачить її, як прощає Іван Петрович Бєлкін.

Дуню і Мінського, внутрішні мотиви їхніх вчинків, думок і переживань, на всьому протязі повісті оповідач, ямщик, батько, рудий хлопчик описують з боку. Може бути, тому образи Дуні і Мінського дано кілька схематично. Мінський знатний і багатий, служив на Кавказі, чин ротмістра - не маленький, а якщо він в гвардії, то вже великий, дорівнює армійському підполковнику. Добрий і веселий гусар полюбився простодушному доглядачеві.

Багато вчинки героїв повісті сьогодні незрозумілі, а для сучасників Пушкіна вони були природні. Так, Мінський, полюбивши Дуню, не одружився на ній. Він міг так вчинити не тільки тому, що був повісив і легковажним людиною, але і по ряду об'єктивних причин. По-перше, щоб одружитися, офіцеру був потрібний дозвіл командира, часто одруження означала відставку. По-друге, Мінський міг залежати від своїх батьків, яким шлюб з безприданницею і не дворянкою Дуней навряд чи сподобався б. На дозвіл хоча б цих двох проблем потрібен час. Хоча в фіналі Мінський зміг це зробити.

Сюжет і композиція

До композиційної побудови «Повістей Бєлкіна», що складаються з п'яти окремих повістей, неодноразово зверталися російські письменники. Про свій задум написати роман з подібною композицією писав в одному з листів Ф.М. Достоєвський: «Повісті зовсім окремими одна від одної, так що їх можна навіть пускати в продаж окремо. Я вважаю, Пушкін думав про схожій формі роману: п'ять повістей (число «Повістей Бєлкіна»), що надходять у продаж окремо. У Пушкіна повісті й справді окремими в усіх відношеннях: немає наскрізного персонажа (на противагу п'яти повістей «Героя нашого часу» Лермонтова); немає загального змісту. Зате є загальний прийом таємниці, «детектива», що лежать в основі кожної повісті. Повісті Пушкіна об'єднуються, по-перше, фігурою оповідача - Бєлкіна; по-друге, тим, що всі вони розказані. Рассказанность і була, припускаю, тим художнім прийомом, заради якого затіяний весь текст. Рассказанность як загальне всім повістей одночасно допускала їх читання (і продаж) окремо. Пушкін думав про твір, який, будучи цілим в цілому, було б ціле в кожній частині. Я називаю таку форму, користуючись досвідом наступної російської прози, романом-циклом ».

Повісті були написані Пушкіним в одному хронологічному порядку, розклав ж він їх не за часом написання, а виходячи з композиційного розрахунку, чергуючи повісті з «неблагополучними» і «благополучними» кінцями. Така композиція повідомляла всьому циклу, незважаючи на наявність в ньому і глибоко драматичних положень, загальну оптимістичну спрямованість.

Пушкін вибудовує повість «Станційний доглядач» на розвитку двох доль і характерів - батька і доньки. Станційний доглядач Самсон Вирін - старий заслужений (три медалі на полинялих стрічках) відставний солдат, людина добра і чесний, але грубуватий і простодушний, знаходиться в самому низу табелі про ранги, на нижчому щаблі соціальних сходів. Він і є не тільки простий, але маленька людина, якого кожен проїжджий дворянин може образити, накричати, вдарити, хоча його нижчий чин 14 класу давав все ж право на особисте дворянство. Але всіх гостей зустрічала, втихомирювала і напувала чаєм красива і жвава дочка його Дуня. Але ця сімейна ідилія вічно тривати не могла і скінчилася, на перший погляд, погано, бо у доглядача і його дочки були різні долі. Проїжджий молодий красень-гусар Мінський закохався в Дуню, спритно розіграв хвороба, домігся взаємного почуття і відвіз, як і годиться гусарина, плаче, але не чинить опір дівчину на трійці в Петербург.

Маленька людина 14 класу не примирився з такою образою і втратою, він відправився в Петербург рятувати доньку, яку, як Вирін не без підстав вважав, підступний спокусник скоро кине, вижене на вулицю. І саме докоряє явище його було важливо для подальшого розвитку цієї історії, для долі його Дуні. Але виявилося, що історія складніше, ніж доглядач це собі уявляв. Ротмістр полюбив його дочка і до того ж виявився людиною совісним, чесним, він почервонів від сорому при несподіваному явище обманутого їм батька. І красуня Дуня відповіла викрадачеві сильним, щирим почуттям. Старий поступово спився від горя, туги і самотності, і всупереч повчальним картинкам про блудного сина дочка так і не приїхала його провідати, пропала, не була і на похоронах батька. Сільський цвинтар відвідала прекрасна бариня з трьома маленькими барчатами і чорної моською на розкішній кареті. Вона мовчки лягла на могилу батька і «лежала довго». Це народний звичай останнього прощання і поминання, останнього «прости». В цьому і полягає велич людського страждання і каяття.

художнє своєрідність

У «Повісті Бєлкіна» рельєфно виявилися всі особливості поетики і стилістики пушкінської художньої прози. Пушкін виступає в них як чудовий новеліст, якому однаково доступні і зворушлива повість, і гостра за сюжетом і перипетій новела, і реалістичний нарис моралі і побуту. Художні вимоги до прози, які були сформульовані Пушкіним на початку 20-х рр., Він реалізує тепер у своїй власній творчій практиці. Нічого зайвого, одна необхідна в оповіданні, точність у визначеннях, лаконічність і стислість складу.

«Повісті Бєлкіна» відрізняються граничною економією художніх засобів. З перших же рядків Пушкін знайомить читача зі своїми героями, вводить його в коло подій. Так само скупа і не менш виразна змалювання характерів персонажів. Автор майже не дає зовнішнього портрета героїв, майже не зупиняється і на їх душевних переживаннях. У той же час вигляд кожного з персонажів проступає з чудовою рельєфністю і виразністю з його вчинків і промов. «Письменникові треба не перестаючи вивчати цей скарб», - радив Лев Толстой про «Повісті Бєлкіна» знайомому літератору.

значення твору

У розвитку російської художньої прози величезна роль належить Олександру Сергійовичу Пушкіну. Тут у нього майже не було попередників. На набагато нижчому рівні в порівнянні з віршами перебував і прозаїчний літературну мову. Тому перед Пушкіним вставала особливо важлива і дуже нелегке завдання обробки самого матеріалу даної області словесного мистецтва. З «Повістей Бєлкіна» виняткове значення для подальшого розвитку російської літератури мав «Станційний доглядач». Дуже правдивий, зігрітий авторським співчуттям образ доглядача відкриває створену наступними російськими письменниками галерею «бідних людей», принижених і ображених найтяжчими для простої людини суспільними відносинами тогочасної дійсності.

Першим письменником, який Відкрив читачеві світ «маленьких людей» * був Н.М. Карамзін. Слово Карамзіна перегукується з Пушкіним і Лермонтовим. Найбільший вплив на наступну літературу справила повість Карамзіна «Бідна Ліза». Автор поклав початок величезному циклу творів про «маленьких людей», зробив перший крок в цю невідому до цього тему. Саме він відкрив дорогу таким письменникам майбутнього, як Гоголь, Достоєвський і інші.

А.С. Пушкін був такий письменником, в сферу творчої уваги якого стала входити вся величезна Росія, її простори, життя сіл, Петербург і Москва відкривалися вже не тільки з розкішного під'їзду, але й через вузькі двері бідняцьких будинків. Вперше російська література так пронизливо і наочно показала спотворення особистості ворожої їй середовищем. Художнє відкриття Пушкіна було спрямовано в майбутнє, воно пробивало російською літературою дорогу в ще невідоме.

У цій статті ми розглянемо короткий аналіз повісті "Станційний доглядач", яку Олександр Пушкін написав в 1830 році, і яка увійшла до збірки "Повісті Бєлкіна".

У цьому творі два яскраво виражених головних персонажа. Це сам станційний доглядач, який служить на станції, звуть його Самсон Вирін. І його улюблена красуня-донька Дуня. Є ще гусар Мінський, який теж зіграв важливу роль. Отже, коротко в двох словах сюжет повісті "Станційний доглядач":

Самсон Вирін - дрібний чиновник, службовець на станції. Він добрий і мирний, хоча на ньому постійно зривають поганий настрій проїжджаючі. Дочка Виріна Дуня - красуня і помічниця. Якось раз до них приїжджає гусар Мінський, який прикидається хворим, щоб кілька днів побути з дівчиною, в яку він закохався. Потім, обдуривши батька, гусар відвіз Дуню до Петербурга. Самсон Вирін робить спроби забрати дочку, але нічого не виходить. З горя він починає пити, і, врешті-решт, спивається від такої нещасної життя, перетворившись на старезного діда. Дуня, по всій видимості, виходить заміж за Мінського, народжує йому трьох дітей, ні в чому не має потреби. Дізнавшись про смерть батька, вона глибоко шкодує і картає себе все життя.

Такий сюжет повісті, без його розгляду аналіз "станційного доглядача" був би неповним.

проблематика повісті

Звичайно, Пушкін піднімає ряд проблем в цій повісті. Наприклад, йдеться про конфлікт - вічний конфлікт - між батьківської волею і дітьми. Часто батьки не відпускають дитину з рідної домівки, а виросли дітям хочеться жити самостійним життям.

Так і в "Станційному доглядачі", аналіз якого ми проводимо. Дочка Дуня добре допомагає Вирину, тому що робота у нього непроста, коней не вистачає, люди через це нервують і зляться, постійно назрівають якісь конфлікти, а чарівність Дуні і її приємна зовнішність допомагають багато залагодити. Крім того вона працює по затишку в домі, служить перед клієнтами. Не дивно, що Самсон Вирін так цінує свою дочку і не хоче її відпускати, адже для нього вона - головне в житті.

Коли Мінський відвіз Дуню, Вирину здається, що це схоже на викрадення, він не вірить, що вона сама бажає їхати з ним. Відправившись визволяти доньку, Вирін стикається з твердої реакцією - гусар ні в яку не хоче розлучатися зі своєю коханою, хоча станційного наглядача здається, що він просто використовує її, як нову іграшку - пограє і кине.

Самсон Вирін розгублений і засмучений, і хоча він їде назад до себе, він малює в уяві долю своєї дочки вельми понуро. Не віриться йому, що Дуня і гусар Мінський будуть щасливі, і він в результаті просто спивається.

Чому вчить повість "Станційний доглядач", що особливо хотів підкреслити автор? Висновків можна зробити багато, кожен знайде для себе щось своє. Але в будь-якому випадку видно спонукання дорожити сімейними узами, любити близьких і думати про їхні почуття. Крім того, ніколи не можна впадати у відчай і дозволяти обставинам заганяти себе в кут.

Сподіваємося, що допомогою вам також буде короткий зміст цього твору. Зараз ви прочитали короткий аналіз "станційного доглядача". Пропонуємо вашій увазі також статтю з твором з цієї повісті.

У знамениту Болдинскую Восени 1830 А.С. Пушкін за 11 днів написав дивовижний витвір - «Повісті Бєлкіна», - включало п'ять самостійних історій, розказаних одній людині (його ім'я винесено в заголовок). У них автору вдалося створити галерею провінційних образів, правдиво і без прикрас показати життя в сучасній письменнику Росії.

Особливе місце в циклі займає повість «Станційний доглядач». Саме вона заклала основи для розвитку теми «маленької людини» в російській літературі 19 століття.

Знайомство з героями

Історію станційного доглядача Самсона Виріна розповів Белкину якийсь І.Л.П., титулярний радник. Його гіркі роздуми про те, як ставиться до людей цього рангу, з самого початку налаштовують читача на не дуже веселий лад. Всякий зупиняється на станції готовий їх вилаяти. Те коні погані, то погода і дорога кепські, а то і зовсім настрій не заладилося - а в усьому винен станційний доглядач. Основна думка повісті - показати скрутне становище простої людини без високого чину і рангу.

Всі претензії проїжджали спокійно зносив Самсон Вирін - відставний солдат, вдівець, виховував чотирнадцятирічну дочка Дунечку. Це був свіжий і бадьорий чоловік років п'ятдесяти, товариський і чуйний. Таким побачив його при першій зустрічі титулярний радник.

У будинку було чисто і затишно, на вікнах росли бальзаміни. А всіх зупиняються поїла чаєм з самовара Дуня, рано навчилася вести господарство. Вона ж своїм лагідним видом і посмішкою впокорював гнів всіх незадоволених. У суспільстві Виріна і «маленької кокетки» час для радника пролетів непомітно. Гість прощався з господарями, як зі старими знайомими: настільки приємним здалося йому їх суспільство.

Як змінився Вирін ...

Повість «Станційний доглядач» триває описом другої зустрічі оповідача з головним героєм. Через кілька років доля знову закинула його в ті краї. Він під'їжджав до станції з тривожними думками: все могло статися за цей час. Передчуття і справді не підвело: замість бадьорого і життєрадісну людину перед ним постав посивілий, давно не голений, згорблений старий. Це був все той же Вирін, тільки тепер дуже неговіркий і похмурий. Однак стакан пуншу зробив своє, і незабаром оповідач дізнався історію Дуні.

Років зо три тому проїжджав повз молодий гусар. Дівчина йому сподобалася, і він на кілька днів вдавав хворого. А коли домігся від неї взаємних почуттів, відвіз потайки, без благословення, від батька. Так звалилася біда змінила давно звичне життя сімейства. Герої «станційного наглядача», батько і дочка, більше вже не Свида. Спроба старого повернути Дуню закінчилася нічим. Він дістався до Петербурга і навіть зміг побачити її, багато одягнену і щасливу. Але дівчина, глянувши на батька, впала непритомна, і його просто вигнали. Тепер Самсон жив в тузі і самоті, а головною його супутницею стала пляшка.

Історія про блудного сина

Ще при першому свій приїзд оповідач помітив на стінах картинки з підписами на німецькій мові. Вони відображали біблійну історію про блудного сина, забрали свою частку спадщини і промотали її. На останній картинці смиренний слуга повернувся до рідного дому до пробачив його батькові.

Ця легенда дуже нагадує те, що сталося з Виріним і Дуней, тому вона не випадково включена до складу повісті «Станційний доглядач». Основна думка твору пов'язана з ідеєю безпорадності і беззахисності простих людей. Вирін, добре знайомий з засадами вищого суспільства, так і не зміг повірити, що його дочка може бути щаслива. Чи не переконала і сцена, побачена в Петербурзі, - все може ще змінитися. Він чекав повернення Дуні до кінця життя, але їх зустріч і прощення так і не відбулися. Можливо, Дуня просто довго не наважувалася постати перед батьком.

повернення дочки

У свій третій приїзд оповідач дізнається про смерть старого знайомого. А супроводжував його на кладовищі хлопчик повідає йому про пані, яка приїжджала вже після того, як помер станційний доглядач. Зміст їхньої розмови дає зрозуміти, що все у Дуні склалося добре. Вона приїхала в кареті з шістьма кіньми, в супроводі годувальниці і трьох барчатами. Ось тільки батька в живих Дуня вже не застала, тому і покаяння «загублену» дочки стало неможливим. Бариня довго лежала на могилі - так за традицією просили вибачення у померлої людини і назавжди прощалися з ним - а потім поїхала.

Чому ж щастя дочки принесло нестерпні душевні страждання її батькові?

Самсон Вирін завжди вважав, що життя без благословення і в якості коханки - це гріх. І вина Дуні і Мінського, напевно, перш за все в тому, що і їх від'їзд (доглядач сам переконав дочка проводити гусара до церкви) і нерозуміння при зустрічі в Петербурзі лише зміцнили його в цьому переконанні, яке, врешті-решт, доведе героя до могили . Є ще один важливий момент - те, що сталося підірвало в батька віру. Він щиро любив свою дочку, яка була сенсом його існування. І раптом така невдячність: за всі роки Дуня жодного разу не дала знати про себе. Вона немов викреслила батька зі свого життя.

Зобразивши небагатого людини найнижчого чина, але з високими і чуйною душею, А.С. Пушкін звернув увагу сучасників на становище людей, що знаходилися на нижчому щаблі соціальних сходів. Нездатність протестувати і смиренність з долею роблять їх беззахисними перед життєвими обставинами. Таким виявляється і станційний доглядач.

Основна думка, яку хоче донести до читача автор, - необхідно бути чуйними і уважними по відношенню до кожної людини, незалежно від його характеру і Тільки це допоможе змінити панують в світі людей байдужість і озлобленість.