Селянське лицарське міське житло планування і інтер'єр
Родина, Вітчизна, Батьківщина. Ці слова ми вимовляємо з гордістю і пишемо їх з великої літери. Адже ними ми називаємо свою країну - Росію. З історією Росії ми стикаємося майже щодня. Історія знаходить відображення в народних піснях і казках, в назвах міст, сіл і вулиць, іменах і прізвищах.
Історична наука пов'язана з науковими знаннями, такими як топоніміка, геральдика, сфрагістика, нумізматика, етнографія. Роль допоміжних дисциплін у вивченні історії дуже велика.
Спостереженнями і вивченням побуту і звичаїв народів земної кулі, їх розселенням, культурно-історичними взаєминами займається етнографія.
Етнографія - наукова дисципліна, що вивчає матеріальну і духовну культуру народів. При такому визначенні етнографії твердження про однорідність і історичної незмінності її предмета не вимагає особливих доказів. Термін (від давньо - грецького «етнос» - народ, «графо» - пишу) означає народознавство.
Описуючи сучасне життя народів, етнографія застосовує головним чином метод безпосереднього спостереження, грунтується на описах існуючих форм матеріальної культури, соціальних інститутів, ідеології, народного мистецтва і т. Д. При цьому етнографія приділяє увагу і вивчення пережитків, т. Е. Тих явищ, які , виникнувши в попередні епохи, втратили в значній мірі свій первісний зміст. Етнографи також вивчають колекції державних та інших музеїв, літературні джерела про культуру і побут досліджуваного ними народу, т. Е. Досліджують все ті етнографічні матеріали, які були зібрані їх попередниками. Звертаються етнографи і до матеріалів, зібраним дослідниками в суміжних областях - фольклористиці, історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві, географії і демографії.
Багата і колоритна етнографічна культура міста Кисельовська, Кемеровської області. Все це дає широкі можливості для дослідницької роботи, а через краєзнавче дослідження - для виховання громадянськості і патріотизму.
Історія Кузбасу - це невід'ємна частина великої і славної історії нашої великої Батьківщини. Знати історію рідного краю - значить вміти цінувати його минуле, любити сьогодення, кожен день вносити свій вклад в будівництво нового життя.
Інтерес до краєзнавчого дослідження завжди актуальний і перспективний
Приходячи в шкільний комплексно-краєзнавчий музей імені Олександра Федоровича Єрьоміна МОУ СЗШ № 5 міста Кисельовська Кемеровської області, і переводячи свій погляд з одного дивовижного предмета на інший, ми не завжди віддаємо собі звіт в тому, навіщо зібрані в одному приміщенні численні короби, шафи, праски, пряхи. І вже менш того знаємо, скільки праці і завзятості вимагали пошуки цих речей.
Я поставив перед собою мету: вивчення матеріальної культури і суспільного побуту селян на основі літератури, музейних експонатів та оповідань моєї бабусі. Моє завдання: дізнатися про життя російських селян, познайомитися з їх предметами побуту і знаряддя праці.
Предмет дослідження: побут російських селян.
Об'єкт дослідження: історія етнографічних цінностей.
Головна матеріальна потреба людини
Матеріальна культура включає в себе житло з усіма господарськими будівлями, одяг з комплексом прикрас, їжу, посуд, знаряддя праці і засоби пересування. З давніх часів людина будував собі житло. Пройшовши шлях від печери до палацу, люди намагалися створити безпечний простір.
Навіщо людям кров? Кров - це головна матеріальна потреба людини. Маленький шматочок простору, який огороджує його від величезного непередбачуваного світу, повинен захистити від дощу і снігу, зігрівати і давати душевний спокій господаря дому. Дах будинку пов'язувалася в народних уявленнях з небом, кліть (прямокутний зруб з вікнами, дверима підлогою) - з землею, а подклеть (льох) з підземним світом. Селянський будинок ставав, немов маленького Всесвіту, символізуючи зв'язок людини з космосом.
З якого ж матеріалу будувалися селянські хати? Бабуся мені відповіла так. Є старовинний переказ, ніби світ почався з дерева. Стовбур його - вісь Всесвіту, коріння в землю - матінку пішли, а крона розсипалася зірками в піднебессі. Село - дерев'яний світ, з дерева починається, їм будується, обігрівається, дихає.
Дерево - постійний супутник російської людини. Дерево давало дах над головою, тепло в печі, з нього робили посуд, меблі. Воно супроводжувало людину від колиски до могили.
М'який, ароматний теплий матеріал прекрасно піддавався обробці. Ці його властивості дали початок чудовому ремеслу - різьбі по дереву.
Людина облаштовував свій будинок, наповнював образами не тільки для прикраси, а для того щоб залучити до будинку, сили добра і світла і захиститися від злих сил. На даху будинку обов'язково повинен бути кінь - охлупень. Кінь часто був символом сонця, що рухається по небу.
В оздобленні фронтону, «особи», використовувалися ромби, точки - отвори, візерункові орнаменти, що символізують землю і дощ.
Інтер'єр селянської хати
Внутрішній світ селянської хати теж був наповнений символами, і його невеликий простір відображало принцип світобудови. Стеля-небо, підлога - земля, підпілля - підземний світ, вікна - світло. Стеля часто прикрашали символами сонця, стіни - рослинним орнаментом.
Простий селянський будинок складався з одного великого приміщення, умовно поділеного на два основні центри - духовний і матеріальний.
За старих часів одноповерхові будинки називалися хатами. Хата - це тепла половина будинку з піччю. У селянській хаті джерелом всього матеріального була піч - годувальниця, захисниця від холоду, лікар від хвороб. Не випадково піч - поширений персонаж російських казок. Піч використовували для опалення приміщення, приготування їжі людям і тваринам, для вентиляції приміщення.
На печі спали, зберігали речі, сушили зерно, цибулю, часник. Взимку біля неї тримали птицю і молодих тварин. У грубці навіть милися. Піч грала в будинку головну роль. Вона піклується про матеріальні потреби людини, тому вона уособлює матеріальний центр будинку. Домашнім господарством, приготуванням їжі в будинку займалася жінка. Тому ту частину, де стояла піч, називали жіночою половиною.
У передньому кутку хати знаходився духовний центр будинку. Духовний - від слова «душа». Це сфера, яка відає почуттями людини, його думками, болями і радощами. Для того, щоб поділиться своїми бідами, образами, страхами, попросити любові і щастя, люди зверталися до ікон, прикрашеними вишитими рушниками. Поруч стояв обідній стіл, за нього садили дорогих гостей для душевної бесіди.
Від дверей до бічної стіни була влаштована лавка - коник, на якій чоловіки займалися господарською роботою. Вертикальна дошка часто зображала коня звідси і назва. Це місце було чоловічою половиною. Під стелею зміцнювали полавочники з начинням, а у печі влаштовували дерев'яні настили - піл, на них спали. Піл - це дерев'яний настил на висоті людського зросту від бічної стінки печі до протилежної стіни хати.
Майже в кожній хаті був ткацький верстат і, звичайно, дитяча колиска у вигляді човника, підвішеною до стелі. Дитячі колиски робилися висячі, завжди широкі і довгі для того, щоб дитя могло вільно рости, а всередині їх завжди підвішують ікони або хрестики.
Небагато пристрій простої селянської хати. Але навіть невигадливі предмети побуту російської родини обов'язково прикрашалися декоративним різьбленням і розписом з уже знайомими нам знаками сонця, дивовижними ковзанами, дивовижними квітами, звірами і птахами.
А які ж предмети наповнювали селянська хата? Начиння, предмети побуту, які допомагають селянину в його повсякденному житті: ківш, ложки, короба, лукошки, скрині, гуртки, вальки, рубелі, прядки і багато інших предметів, про які давно забули сучасні люди. Ці предмети радували око господаря і оточували всю його сім'ю теплом і радістю. За прядкою прикрашеного розписом і різьбленням, йтиме на лад робота, в ошатною посуді їжа здасться смачнішим. Для невеликої кількості їжі вживалися горщики і чавунці. Чугунок - це судина, з чавуну виготовлений з вуглецевого заліза. У чавунці готували їжу в російської печі, його форма була аналогічна формі горщика. У селянському побуті чавунець з'явився на початку ХХ століття. Смажили на сковородах не тільки залізних, а й на мідних луджених, з ручками.
Для місива тесту вживалися дерев'яні корита і великі чани. Для прання білизни - корита, ночви, буки. Для шкарпетки води - відра, кумгани, корчаги, ендови, глечики. Після закінчення обіду у дбайливих господарів все судини вимивалися і витирали, потім перекидалися догори дном і ставилися на полицях в кухні або в коморі. У свята, коли в будинку все вливався в ошатний вигляд, на кухню відпускалося посуд кращої роботи.
Ковші мали образи тури, коней, птахів, сонця. Їх пластична форма плавно перетікала від чаші в витончену голову і вигнутий хвіст. Форма посудини і святкове розпис створювали єдине образне звучання.
Найпочесніше місце на столі займали хліб і сіль. Солонки вирізалися з дерева у формі качечок, іграшкових крісел, прикрашених найтоншої різьбленням.
Хлібниця служила доданим для дочки, і сенс розпису полягав в положенні достатку і благополуччя.
Праники для вибивання при пранні білизни в річці - зручне пристосування з вигнутою поверхнею спереду - нагадують жіночу фігуру в ошатному вбранні.
Особливе місце в будинку займала прядка, неодмінна супутниця російських жінок. Ошатну прядку дарував добрий молодець в подарунок нареченій, дарував на пам'ять чоловік дружині, батько дочки. Прядку - подарунок зберігали все життя, передавали наступному поколінню.
Начиння селянської хати
Селянську хату важко уявити без численної начиння.
У печі стояли кочерга, рогач, помело, дерев'яна лопата, поруч ступа з товкачем і ручний млин,
Кочергою вигрібали золу з печі. Рогачем кухарка спритно чіпляла пузаті глиняні горщики і відправляла їх в жар. Рогач - пристрій для пересуву горщиків і чавунів в печі, за допомогою рогача їх можна було вийняти або встановити в печі. Рогач являє собою металеву дужку, укріплену на довгій дерев'яній рукояті - він схожий на роги корови. Уміння підхопити горщики вимагало певних навичок, які купувалися тривалою практикою. Рогач використовували також в обрядових діях. Коли породіллю необхідно було захистити від нечистої сили, ставили рогач рогами печі і, виходячи з хати, вона брала його з собою в якості палиці.
На Русі для прасування білизни використовували «праска» - рубель. Суху білизну або одяг намотували на рівно обстругану палицю і починали катати по столу товстої прямокутної з короткою округлою руків'ям палицею. На внутрішньої робочої поверхні робилися поперечні рубці. Це і був рубель. У XVII столітті комусь спало на думку нагріти на вогні литі чавунні праски. Їх бажано було мати два: поки одним гладили, інший нагрівався. Потім з'явився «вугільний» праска. Всередину закладали жар і починали гладити.
Кошиками наші предки стали користуватися з незапам'ятних часів. Це ємність з ручкою або двома ручками для збору ягід, грибів, плодів, овочів, перенесення і зберігання різних запасів - сіна, трави, листя, а також предметів домашнього ужитку. Кошики виготовляли з великих пластів кори або плели з кори, коренів, гілок, дранки, соломи, стебел. Вони могли бути будь-якої форми - овальні, квадратні, прямокутні, з кришками і без.
Решето, сито - господарське начиння. Це пристосування для просіювання крупи, борошна, зерна. Кругла коробка, що складається з обода (обичайки) і сітчастого дна. Обід і дно з'єднані за допомогою вузького обруча. Сітка виплітаються з лика. Обід виготовлявся з зігнутою пластинки дерева. Через решето відсівати борошно більш грубого помелу. Решето також застосовувалося для сортування крупи, зерна, а також для очищення їх від що залишився після просіювання сміття.
Безмін - ваги. Вони представляли собою металевий або дерев'яний стрижень з вантажем на одному кінці і гачком або чашею на іншому. На стрижні нанесена шкала ваги, який визначають, пересуваючи по стрижні, до рівноваги товару з вантажем. У ступі товкли зерно, очищаючи від лушпиння, а за допомогою млини переминається борошно. Помело і лопата були необхідні для випічки хліба. Помелом підмітали під печі, а лопатою садили на нього тісто майбутнього короваю.
Цікаво, що знаряддя приготування хліба - ступа, товкач, помело і лопата, так само як і піч, знайшли своє відображення в російських народних казках. Баба - Яга в ступі літає, товкачем поганяючи, помелом слід замітаючи, та ж баба - яга, намагаючись підсмажити в печі Іванка, хотіла посадити його на лопату, та молодець хитріше виявився, сам стару в піч відправив.
Поруч з піччю обов'язково висіли рушник і рукомийник - глиняний глечик з двома зливними носиками з боків. Під ним стояла дерев'яна балію, куди стікала брудна вода. Не раз протягом дня господиня обполіскувала свої забруднені руки.
У жіночому куту на полицях уздовж стін стояла нехитра селянська посуд: горщики, ковші, чашки, миски, ложки. Здебільшого майстрував їх сам господар будинку, в основному, з дерева.
Що ж стосується меблів, то її в хаті було небагато, та й різноманітністю вона не відрізнялася. Стіл, лавки, лави, скрині, посудні полки - ось, мабуть, і все. Уздовж стін житла стояли широкі лавки. На них не тільки сиділи, а й спали. Нині ми не бачимо різниці між лавкою і лавою, а для селянина вона існувала, Якщо лавки були намертво прикріплені до стін, то лави вільно пересувалися але кімнаті. Їх присувається до столу, коли було потрібно розсадити багато народу.
Головним предметом меблів в хаті вважався обідній стіл. Він стояв на покуті. Кожен день в певний час за столом збиралася на обід вся селянська сім'я. Тому розміри столу визначалися її чисельністю. Добре знайомі нам шафи, стільці, ліжка з'явилися в селянському побуті тільки в 19 столітті. Ліжком в старовину служила прикріплена до стіни лава або лавка, до якої приставляли іншу лавку. На ці лавки клали ліжко, що складається з трьох частин: пуховика, або перини, головах і подушок. Було два головах - нижня називалося паперовим і підкладають під верхнє, на верхнє клалися три подушки. Постіль покривалася простирадлом з полотна або шовкової матерії, а зверху закривалася ковдрою, що входили під подушки. Ліжку прибирали понаряднее в свята або на весілля, простіше в звичайні дні. В ошатних ліжках на головах і подушки надягали Наволоки. Самі перини були набиті лебединим або Чижовим пухом. Наволоки були на простих ліжках тафтяні (тафта - гладка шовкова тканина) білі або червоні, підбиті крашенина (фарбований або лощену полотно). Прості ковдри підбивалися заячими хутром. Взагалі, однак, ліжку були приналежністю тільки багатих людей, та й у тих стояли більш людське око в своєму вбранні, а самі господарі охочіше спали на простий звіриному вигляді або на матраці. У людей середнього стану звичайної постіллю служили повсть, а бідні селяни спали на печах, постелили під голови власний одяг, або ж на голих лавках.
Для зберігання домашніх речей вживалися скрині (рід комодцев з вид-Віжн ящиками), скрині, рундуки, Погрібці, валізи. Кількістю скринь вимірювався достаток господарів, вони служили обов'язковою частиною приданого нареченої і сховищем її одягу і прикрас. Рундук - приробленою до стіни ящик з полками без дверей і стекол, де зберігали різний добро. Посуд ставили в поставці: це були стовпи, заставлені з усіх боків полками; донизу їх робили ширше, догори вже, на нижніх полицях ставили більш масивну посуд, на верхніх дрібну. Різні жіночі прикраси зберігалися в скриньках, які самі по собі прикрашалися чудово, наводились яскравими фарбами і золотом, розписувалися візерунками і облямовували металевими мереживами; такі скриньки передавалися з роду в рід разом з коштовностями, які там зберігалися.
Свій одяг селяни зберігали в скринях. Їх кількістю в будинку вимірювався достаток сім'ї. Майструвалися скрині з дерева, а оббивалися для міцності залізними смужками. Скрині нерідко забезпечувалися хитромудрими врізними замками, так як в них зберігалося те, чим дорожив селянин. Якщо в селянській родині росла дівчинка, то їй мало не з малих років в окремий скриню починали збирати придане. Цей скриню вона після весілля відвозила з собою в будинок чоловіка.
Століттями складався уклад народного життя. Під цей уклад підлаштовуватися селянське житло з його нехитрої начинням. Все тут було влаштовано просто і практично. У той же час притаманна народу любов до краси перетворювала навіть самі повсякденні речі в художньо значущі.
Висвітлювалися будинку восковими і сальними свічками. Воскові вживалися переважно у багатіїв тільки в святкові дні і під час урочистих зборів; в самому царському палаці в XVI столітті запалювали сальні свічки. З сала одного бика можна було відлити близько ста свічок. Свічки вставлялися в свічники, які були стінні, прикріплені до стін, стоячі значної величини, і малі, або ручні. Свічники називалися шандалі, робилися з міді, а іноді з заліза. У XVII столітті у заможних людей були в будинках так звані струнні мідні свічники, зроблені з натягнутих і розташованих зручно мідних дротів. Нерідко в якості свічника пристосовували сиру брукву або буряк. Вночі, щоб мати вогонь, використовувалися нічники. З нагоди великих зібрань освітлювали будинки висячими паникадилами, які в багатих і знатних будинках були срібні і робилися з різними фігурами. Для домашнього вжитку трималися слюдяні ліхтарі; з ними прислуга ходила в стайні і комори. У простих поселян хати висвітлювалися лучиною. Аж до кінця XIX століття скіпа була основним джерелом світла в селянській хаті. Щоб отримати тонку і довгу лучину, поліно треба було розпарити в печі, його клали на чавун з киплячою водою, і тільки після того, як розпарити, тріска на лучину. Лучину встромляли в светец. А светци називали підставку з залізним затискачем. Під палаючу лучину обов'язково ставили ємність з водою.
Керосиновое освітлення стало поширюватися в російському селі з 1860 року, з часу входження в побут Бакинського гасу. З гасової лампою можна було вже сміливо пересуватися по будинку і вулиці, не боячись загасити гніт.
Для зберігання громіздких господарських припасів в клітях вживалися бочки, кади, лукошки різної величини і обсягу. Бочки в старовину були звичайнісіньким вмістилищем і рідин, і сипучих тіл, наприклад: хлібного зерна, борошна, льону, риби, сушеного м'яса і різного дрібного товару: цвяхів, ланцюгів, замків, сокир і іншого приладдя господарства. Судинами для варення були котли мідні і залізні; там, де їжа готувалася на велику кількість людей, котли досягали великих розмірів - в сім відер, були і поменше - в чотири відра, в відро або в піввідра. Такі судини для варення називалися повареними.
Для вмивання вживалися рукомийники і балії; у багатих людей вони були срібні і позолачівалісь, у людей середнього стану - мідні або олов'яні. Нерідко рукомийник був олов'яний, а балію мідна.
Взуття простого народу була личаки - це плетені взуття з лика або берести. Плетіння личаків вважалося легкою роботою, якої чоловіки займалися буквально «мимохідь». Постоли кріпилися до ноги за допомогою довгих зав'язок. Зав'язки кілька разів перехрещувалися на гомілки. Постоли мали дуже малий термін служби. Взимку вони пронашівалісь за 10 днів, після відлиги - за 4 дні, влітку в жнивну пору - і зовсім за три.
Крім постолів з кори, носили черевики, сплетені з лози лози; деякі ж носили підошви зі шкіри та підв'язували їх ременями, обмотаним навколо ноги. Як селяни, так і селянки носили цю взуття. Взуття людей з достатком становили чоботи, чоботи, черевики і ічетигі. Всі ці види робилися з телячої або кінської шкіри, з юфти, у багатьох - з перського і турецького сап'яну. Чоботи носилися по коліна і служили замість штанів для нижньої частини тіла і для того підкладали полотном; їх постачали високими залізними підбираннями та підковами з безліччю цвяхів по всій підошві; у царів і у знатних осіб ці цвяхи були срібні. Чоботи були півчобітки з загостреними загнутими догори носками. Башмаки були приналежністю не тільки жінок, а й чоловіків; при них носили ічетигі - це були сап'янові панчохи, вони поділялися на два види: повні, що досягали до колін, і полуполний. При чоботях і чоботах носилися панчохи, вовняні або шовкові, а зимою підбиті хутром. Жіноче взуття було майже така ж, що і чоловіча; черевики були з такими високими підборами, що перед ступні не торкався землі, якщо стати на каблук. При них були вовняні або шовкові панчохи. Посадські дружини носили також великі чоботи до колін, але дворянки ходили тільки в черевиках і чоботах. Бідні селянки ходили в постолах, як і їхні чоловіки.
Чоботи, чоботи, черевики, ічетигі були завжди кольорові, найчастіше червоні і жовті, іноді зелені, блакитні, блакитні, білі, тілесного кольору; вони расшивались золотом, особливо у верхніх частинах на халявах, з зображеннями єдинорогів, листя, квітів і іншого, і що вкривали перлами; особливо жіночі черевики прикрашалися так густо, що не видно було сап'яну. У заможних російських будинках взуття взагалі робилася будинку, і для цього тримали у дворі знають холопів.
Сорочки у простолюду були полотняні, у знатних і багатих - шовкові. Російські любили червоні сорочки і вважали їх ошатним білизною. Російські чоловічі сорочки робилися широкі й короткі, опускалися понад спіднього плаття і підперізувалися низько і слабо вузьким паском, званим голівки. У полотняних сорочках під пахвами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого пряжі або шовком, або ж з кольорового тафти. За подолу і по краях рукавів сорочки облямовували тасьмами, розшитими золотом і шовками; у знатних і багатих вишивали також рукави й груди, і тому залишали сорочку відкритою з-під сукні. Такі вишиті сорочки називалися пошевнимі. Але переважно звертали увагу на комір сорочки, який випускався з-під верхніх одягу. Цей комір називався намистом. Його робили окремо від сорочки і пристібали до неї, коли було потрібно, у багатьох золотими срібними золоченими, у бідняків мідними гудзиками. Таке намисто, крім вишивки золотом і шовками у вигляді різних візерунків, що вкривали перлами. Це-то намисто в старовину називалося сорочкою, але в XVII столітті називали його сорочки, а сорочкою - одяг, до якої воно пристібається.
Жіноча сорочка була довга, з довгими рукавами, кольору білого або червоного: червоні сорочки, як і у чоловіків, вважалися ошатним білизною. На рукавах сорочки пристебували зап'ястя, вишиті золотом і прикрашені перлами. Поверх сорочки надягав літник.
висновок
За багато століть був створений величезний світ речей, з якими ми постійно маємо справу. Але ж у кожної з цих звичних речей своя історія. Нас оточує безліч речей, без яких наше життя важко собі уявити. Десятки, сотні сучасних речей навколо. Одні супроводжують нас усе життя, інші - тільки її маленький відрізок.
Я познайомився з історією деяких предметів, якими користувалися наші бабусі і дідусі. Одна історія довга, інша коротка, але будь-яка цікава і повчальна. І краще нам їх знати. Хоча б з поваги до всіх цих предметів, які служать людині вірою і правдою. З книг, прабабушкін, бабусиних розповідей я дізнався багато цікавого і спробував розповісти у своїй пошуково-дослідницькій роботі на основі музейних експонатів подарованих мною від імені своєї бабусі.
А скільки я дізнався прислів'їв, приказок і загадок про старих речах! Тепер я знаю, що дослідницька робота - це творчість, несподівані відкриття, пізнання нового, усвідомлення своєї причетності до великого світу науки.
Вважаю, що поставлену мету і завдання я виконав. Але роботу по етнографії буду продовжувати. Адже я ще не познайомився з вдачами і обрядами наших предків. Ми знаємо, що без минулого немає майбутнього.
Російське житло - це не окремий будинок, а огороджений двір, в якому споруджувалося кілька будівель, як житлових, так і господарських. Хата була спільна назва житлового будови. Слово "хата" походить від стародавнього "істба", "істопка". Спочатку так називалася основна опалювальна житлова частина будинку з піччю.
Як правило, житла багатих і бідних селян в селах практично відрізнялися добротністю і кількістю будівель, якістю обробки, але складалися з одних і тих же елементів. Наявність таких господарських будівель, як комора, клуня, сарай, лазня, погріб, хлів, вихід, мшанік і ін., Залежало від рівня розвитку господарства. Всі споруди в буквальному сенсі слова рубалися сокирою від початку до кінця будівництва, хоча були відомі і застосовувалися поздовжні і поперечні пилки. У поняття "селянський двір" включалися не тільки будови, але і ділянку землі, на якому вони розташовувалися, включаючи город, сад, тік і т.п.
Основним будівельним матеріалом було дерево. Кількість лісів з прекрасним "діловим" лісом набагато перевищувало те, що збереглося зараз в околицях Саітовкі. Кращими породами дерева для будівель вважалися сосна і ялина, але сосні завжди віддавалася перевага. Дуб цінувався за міцність деревини, але він був важкий і важкий в обробці. Його застосовували тільки в нижніх вінцях зрубів, для влаштування погребів або в спорудах, де потрібна була особлива міцність (млини, колодязі, соляні комори). Інші породи дерев, особливо листяні (береза, вільха, осика), застосовувалися в будівництві, як правило, господарських будівель
Для кожної потреби дерева вибиралися з особливих ознаками. Так, для стін зрубу прагнули підібрати особливі "теплі" дерева, порослі мохом, прямі, але не обов'язково прямошаруватої. У той же час для тесу на покрівлю обов'язково вибиралися не просто прямі, але саме прямошаруватої дерева. Найчастіше зруби збирали вже на дворі або поблизу від двору. Ретельно вибирали і місце для майбутнього будинку
Для зведення навіть самих великих будівель срубного типу зазвичай не споруджували спеціального фундаменту по периметру стін, але по кутах хат закладалися опори - великі валуни або так звані "стільці" з дубових пнів. У рідкісних випадках, якщо протяжність стін була багато більше звичайної, опори ставили і в середині таких стін. Сам характер зрубної конструкції будівель дозволяв обмежитися опорою на чотири основні точки, так як зруб був цельносвязанную конструкцію.
В основі переважної більшості будівель лежала "клітка", "вінець", - зв'язка з чотирьох колод, кінці яких були вирубані в зв'язок. Способи такої рубки могли бути різними за технікою виконання.
Основними конструктивними типами рубаних селянських житлових будівель були "хрестовик", "п'ятистінок", будинок з прирубом. Для утеплення між вінцями колод проводився мох упереміж з клоччям.
але призначення зв'язку було завжди одним - скріпити колоди межу собою в квадрат міцним вузлами без будь-яких додаткових елементів з'єднання (скоб, цвяхів, дерев'яних штирів або спиць і т.п.). Кожна колода мало строго певне місце в конструкції. Зрубавши перший вінець, на ньому рубали другий, на другому третій і т.д., поки зруб сягав заздалегідь певної висоти.
Дахи у хат були в основному покриті соломою, яка, особливо в неврожайні роки, нерідко служила кормом для худоби. Іноді більш заможні селяни зводили даху тесові або з драні. Тес виготовлявся вручну. Для цього двома працівниками використовувалися високі козли і довга поздовжня пила.
Повсюдно, як всі росіяни, селяни Саітовкі по поширеній звичаєм при закладці будинку клали гроші під нижній вінець по всіх кутках, причому червоному кутку покладалася більша монета. А там, де ставилося піч, не клали нічого, оскільки цей кут за народними уявленнями, призначався для будинкового.
У верхній частині зрубу поперек хати розташовувалася матка - чотиригранна дерев'яна балка, що служить опорою для стелин. Матка включалася в верхні вінці зрубу і часто використовувалася для підвішування до стелі предметів. Так, до неї прибивалося кільце, через яке проходив очеп (гнучка жердина) колиски (хиткі). Посередині для освітлення хати підвішувався ліхтар зі свічкою, а пізніше - гасова лампа з абажуром.
В обрядах, пов'язаних із завершенням будівництва будинку, існувало обов'язкове частування, яке називалося "матичного". Крім того, укладання самої матки, після якої залишалося ще досить великий обсяг будівельних робіт, розглядалася як особливий етап у зведенні будинку і обставлялася своїми обрядами.
У весільному обряді для благополучного сватання свати ніколи не проходили в будинок за матку без спеціального на те запрошення господарів будинку. У народній мові вираз "сидіти під маткою" означало "бути сватом". З маткою пов'язувалося уявлення про рідній домівці, удачі, щастя. Так, йдучи з дому, потрібно було потриматися за матку.
Для утеплення по всьому периметру нижні вінці хати засипалися землею, утворюючи призьбу, перед якою встановлювалася лава. Влітку на призьбі і лавці коротали вечірній час люди похилого віку. Зверху на стелю зазвичай укладалася опале листя з сухою землею. Простір між стелею і дахом - горище в Саітовке називалося ще іставкой. На ній зазвичай зберігали відслужили свій вік речі, начиння, посуд, меблі, віники, пучки трави та ін. Дітвора ж влаштовувала на ній свої нехитрі тайники.
До житлової хаті обов'язково пристроювалися ганок і сіни - невелике приміщення, що охороняє хату від холоду. Роль сіней був різноманітною. Це і захисний тамбур перед входом, і додаткове житлове приміщення влітку, і господарське приміщення, де тримали частина запасів продовольства.
Душею всього будинку була піч. Потрібно відзначити, що так звана "російська", а краще за все духова піч - винахід суто місцеве і досить давнє. Вона веде свою історію ще з трипільських жител. Але в конструкції самої духової печі протягом другого тисячоліття нашої ери відбулися дуже значні зміни, що дозволили значно повніше використовувати паливо.
Скласти хорошу піч - справа непроста. Спочатку прямо на землі встановлювали невеликий дерев'яний зруб (опечек), що служив фундаментом печі. На нього настилали розколоті навпіл невеликі колоди і викладали на них днище печі - під, рівний, без нахилу, інакше випікається хліб вийде кособоким. Над подом з каменю і глини споруджували звід печі. Бічна частина печі мала кілька неглибоких отворів, званих печурками, в яких просушивали рукавиці, рукавиці, шкарпетки і т.д. За старих часів хати (курні) топилися по-чорному - піч не мала труби. Дим йшов через маленьке волоковое вікно. Хоча стіни і стеля ставали закопченими, з цим доводилося миритися: піч без труби була дешевше в будівництві та вимагала менше дров. Згодом відповідно до правил сільського благоустрою, обов'язковими для державних селян, над хатами стали виводитися пічні труби.
Перш всіх вставала "большуха" - дружина господаря, якщо була ще не стара, або одна з невісток. Вона затопляла піч, відкривала навстіж двері і димар. Дим і холод піднімали всіх. Малих хлопців садили грітися на припічок. Їдкий дим наповнював всю хату, повз догори, висів під стелею вище людського зросту. У стародавній російському прислів'ї, відомої з XIII століття, йдеться: "Димні прикрості не терпить, тепла не бачили". Прокопчені колоди будинків менше піддавалися гниття, тому курні хати були більш довговічні.
Піч займала майже чверть площі житла. Вона протоплювала кілька годин, але, нагрівшись, тримала тепло і обігрівала приміщення протягом доби. Піч служила не тільки для обігріву та приготування їжі, але і як лежанка. У печі пекли хліб і пироги, варили кашу, борщ, гасили м'ясо, овочі. Крім того, в ній також сушили гриби, ягоди, зерно, солод. Нерідко в печі, що заміняв баню, парилися.
У всіх випадках життя піч приходила селянинові на допомогу. І топити піч доводилося не тільки взимку, але протягом усього року. Навіть влітку потрібно було хоча б раз на тиждень добре витопити піч, щоб спекти достатній запас хліба. Використовуючи властивість духовий печі накопичувати, акумулювати тепло, селяни готували їжу раз в день, вранці, залишали приготоване всередині печей до обіду - і їжа залишалася гарячою. Лише в літній пізню вечерю доводилося їжу підігрівати. Ця особливість духовий печі зробила вирішальний вплив на російську кулінарію, в якій переважають процеси томління, варіння, тушкування, причому не тільки селянську, так як спосіб життя багатьох дрібнопомісних дворян не сильно відрізнявся від селянського життя.
Піч служила леговищем цілому сімейству. На печі, самому теплому місці хати спали люди похилого віку, які піднімалися туди по приступцю - пристосуванню у вигляді 2-3 ступенів. Одним з обов'язкових елементів інтер'єру були піл - дерев'яний настил від бічної стінки печі до протилежної сторони хати. На полу спали, залазячи з печі, сушили льон, пеньку, лучину. На день туди закидали постільні речі та непотрібний одяг. Піл робили високі, на рівні висоти печі. Вільний край полу нерідко захищався невисокими перильцами-балясинами, щоб з полу нічого не падало. Піл були улюбленим місцем дітей: і як місце для спання, і як найзручніший спостережний пункт під час селянських свят та весіль.
Розташування печі визначало планування всієї житлової кімнати. Зазвичай піч ставили в кутку праворуч або ліворуч від вхідних дверей. Кут навпроти гирла печі був робочим місцем господині. Все тут було пристосоване для приготування їжі. У печі стояла кочерга, рогач, помело, дерев'яна лопата. Поруч - ступа з товкачем, ручні жорна і діжка-діжа для закваски тіста. Кочергою вигрібали золу з печі. Рогачем кухарка чіпляла пузаті глиняні або чавунні горщики (чавуни), і відправляла їх в жар. У ступі вона товкла зерно, очищаючи його від лушпиння, А за допомогою млини перемелювала в борошно. Помело і лопата були необхідні для випічки хліба: помелом селянка підмітала під печі, а лопатою садила на нього майбутній коровай.
Поруч з піччю обов'язково висів утиральник, тобто рушник і рукомийник. Під ним стояла дерев'яна балію для брудної води. У пічному кутку також знаходилося судна лавка (судно) або прилавок з полками всередині, яку використовували в якості кухонного столу. На стінах розташовувалися наблюднікі - шафки, полки для нехитрої столового посуду: горщиків, ковшів, чашок, мисок, ложок. Майстрував їх з дерева сам господар будинку. У кухні нерідко можна було побачити глиняний посуд в "одязі" з берести - економні господарі не викидали тріснуті горщики, корчаги, миски, а обмотували їх для міцності смугами березової кори. Вище розміщувався пічної брус (жердина), на який ставилося кухонне начиння і укладалися різноманітні господарські речі. Повноправною господинею пічного кута була старша жінка в будинку.
Пічної кут вважався брудним місцем, на відміну від решти чистого простору хати. Тому селяни завжди прагнули відокремити його від решти приміщення фіранкою з строкатого ситцю або кольоровий домотканіни, високим шафою або дерев'яною перегородкою. Закритий, таким чином, пічної кут утворював маленьку кімнатку, що мала назву "комору". Пічної кут вважався виключно жіночим простором в хаті. Під час святом, коли в будинку збиралося багато гостей, у печі ставилося другий стіл для жінок, де вони бенкетували окремо від чоловіків, що сиділи за столом на покуті. Чоловіки навіть своєї сім'ї не могли зайти без особливої \u200b\u200bпотреби на жіночу половину. Поява ж там стороннього чоловіка вважалося взагалі неприпустимим.
Під час сватання майбутня наречена повинна була знаходитися весь час в пічному кутку, маючи можливість чути вся розмова. З пічного кута вона виходила ошатно одягнена під час оглядин - обряду знайомства нареченого і його батьків з нареченою. Там же наречена чекала нареченого в день від'їзду під вінець. У старовинних весільних піснях пічної кут осмислювався як місце, пов'язане з батьківською хатою, сім'єю, щастям. Вихід нареченої з пічного кута в червоний кут сприймався як втеча з дому, прощання з ним.
У той же час пічної кут, звідки є вихід в підпіллі, на міфологічному рівні сприймався як місце, де може статися зустріч людей з представниками "іншого" світу. Через комин, за повір'ям, може прилітати до сумує за померлого чоловіка вдові вогненний змій-диявол. Прийнято було вважати, що в особливо урочисті для сім'ї дні: під час хрещення дітей, днів народження, весіль - до печі приходять померлі батьки - "предки", щоб взяти участь у важливій події життя своїх нащадків.
Почесне місце в хаті - покуття - знаходилося навскоси від печі між бічною і фасадною стіною. Він, як і піч, важливий орієнтир внутрішнього простору хати добре освітлений, оскільки обидві складові його стіни мали вікна. Основною прикрасою покуття була божниця з іконами, перед якими горіла лампада, підвішена до стелі, тому його називали ще "святим".
Червоний кут намагалися тримати в чистоті і нарядно прикрашали. Його прибирали вишитими рушниками, лубковими картинками, листівками. З появою шпалер покуття нерідко обклеювали або виділяли з іншого простору хати. На полиці біля покуття ставили найкрасивішу домашнє начиння, зберігали найбільш цінні папери і предмети.
Усі значимі події сімейного життя відзначалися на покуті. Тут, як головний предмет меблів, стояв стіл на масивних ніжках, на які ставили полози. Полози дозволяли легко пересувати стіл по хаті. Його ставили до печі, коли пекли хліб, переміщали під час миття підлоги і стін.
За ним проходили як буденні трапези, так і святкові застілля. Кожен день в обідню годину за столом збиралася вся селянська сім'я. Стіл був такого розміру, щоб кожному вистачило місця. У весільному обряді сватання нареченої, викуп її у подружок і брата відбувалися на покуті; з покуття рідної домівки її вивозили на вінчання в церкву, привозили в будинок жениха і вели теж в червоний кут. Під час збирання врожаю перший і останній стислий сніп урочисто несли з поля і встановлювали на покуті.
"Перший стислий сніп називали іменинником. З нього починали осінню молотьбу, соломою його годували хвору худобу, зерна першого снопа вважалися цілющими для людей і птахів. Перший сніп зазвичай зажинати старша в сім'ї жінка. Він прикрашався квітами, його несли в будинок з піснями і ставили в червоний кут під ікони ". Збереження перших і останніх класів врожаю, наділених, за народними уявленнями, магічною силою обіцяло благополуччя сім'ї, дому, всьому господарству.
Всякий, що входив в хату насамперед знімав шапку, хрестився і кланявся образам на покуті, вимовляючи: "Мир дому цьому!". Селянський етикет наказував гостю, що ввійшов в хату, залишатися в половині хати біля дверей, не заходячи за матку. Самовільне, без запрошення вторгнення в "червону половину", де ставилося стіл, вважалося вкрай непристойним і могло бути сприйнято як образа. Прийшовши в хату людина могла пройти туди тільки за особливим запрошенням господарів. У червоний кут садили найдорожчих гостей, а під час весілля - молодих. У звичайні дні тут за обіднім столом сидів глава сім'ї.
Останній з решти кутів хати, зліва чи справа від дверей, був робочим місцем господаря будинку. Тут стояла лавка, на якій він спав. Під нею в ящику зберігався інструмент. У вільний час селянин в своєму кутку займався різними виробами і дрібним ремонтом: плів постоли, лукошки і мотузки, різав ложки, видовбують чашки і т.п.
Хоча більшість селянських хат складалося всього з однієї кімнати, не поділеній перегородками, негласна традиція наказувала дотримання певних правил розміщення для членів селянської хати. Якщо пічної кут був жіночою половиною, то в одному з кутів будинку спеціально відводилося місце для сну старшої подружньої пари. Це місце вважалося почесним.

лавка
Велика частина "меблів" складала частину конструкції хати і була нерухомою. Уздовж всіх стін, не зайнятих піччю, тяглися широкі лавки, тесаний з найбільших дерев. Призначені вони були не стільки для сидіння, скільки для сну. Лавки намертво прикріплялися до стіни. Іншою важливою меблями вважалися лави і табурети, які можна було вільно переносити з місця на місце, коли приходили гості. Над лавками, уздовж всіх стін влаштовували полки - "полавочники", на яких зберігали предмети домашнього вжитку, дрібні інструменти і т.п. У стіні вбивалися і спеціальні дерев'яні кілочки для одягу.
Невід'ємним атрибутом майже кожної хати Саітовкі був жердину - брус, вправлений в протилежні стіни хати під стелею, який посередині, навпроти простінка, підпирають двома ралами. Другий жердину одним кінцем упирався в перший жердину, а іншим - в простінок. Зазначена конструкція в зимовий час була опорою стану для ткання рогож і інших підсобних операцій, пов'язаних з даними промислом.

прядка
Особливою гордістю господинь були точені, різьблені і розписні прядки, які зазвичай ставили на чільне місце: вони служили не тільки знаряддям праці, а й прикрасою житла. Зазвичай з ошатними прядки селянські дівчата ходили на "посиденьки" - веселі сільські збіговиська. "Біла" хата забиралася предметами домашнього ткацтва. Піл і лежанку закривали кольорові фіранки з лляної клетчатіни. На вікнах - фіранки з домотканого серпанку, підвіконня прикрашала мила селянському серцю герань. Особливо ретельно прибирала хата до свят: жінки мили з піском і скребли до білого великими ножами - "косарями" - стеля, стіни, лавки, полиці, піл.
Одяг селяни зберігали в скринях. Чим більше достаток в сім'ї, тим і скринь в хаті більше. Майстрували їх з дерева, оббивали для міцності залізними смугами. Нерідко скрині мали хитромудрі врізні замки. Якщо в селянській родині росла дівчинка, то з малих років в окремому скрині їй збирали придане.
У цьому просторі жив бідний російський мужик. Часто в зимову холоднечу в хаті містилися домашні тварини: телята, ягнята, козенята, поросята, а іноді і домашня птиця.
В оздобленні хати позначалися художній смак і майстерність російського селянина. Силует хати вінчали різьблений
коник (охлупень) і покрівля ганку; фронтон прикрашали різьблені прічеліни і рушники, площині стін - лиштви вікон, найчастіше відображали вплив архітектури міста (бароко, класицизм і т.д.). Стеля, двері, стіни, піч, рідше зовнішній фронтон розписували.
Нежитлові селянські будівлі становили господарський двір. Часто їх збирали разом і ставили під одним дахом з хатою. Будували господарський двір в два яруси: в нижньому знаходилися хліва для худоби, стайня, а у верхньому - величезний сінник, забитий запашним сіном. Значну частину господарського двору займав сарай для зберігання робочого інвентарю - сохи, борони, а також вози і саней. Чим заможнішими селянин, тим більше за розміром був його господарський двір.
Окремо від будинку зазвичай ставили баню, колодязь, та комора. Навряд чи тодішні лазні сильно відрізнялися від тих, що і зараз ще можна зустріти - маленький зруб,
іноді без передбанника. В одному кутку - піч-кам'янка, поруч з нею - полиці або піл, на яких парилися. В іншому кутку - бочка для води, яку нагрівали, кидаючи туди розпечене каміння. Пізніше для підігріву води в печі-кам'янки стали вставляти чавунні котли. Для пом'якшення води в бочку додавали деревну золу, готуючи, таким чином, луг. Все оздоблення лазні висвітлювалося маленьким віконечком, світло з якого тонув в чорноті закопчених стін і стель, так як з метою економії дров лазні топилися "по-чорному" і дим виходив крізь прочинені двері. Зверху така споруда часто мало майже плоску односхилий покрівлю, криту соломою, берестом і дерном.
Амбар, а нерідко під ним і льох, ставили на увазі проти вікон і віддалік від житла, щоб в разі загоряння хати зберегти річний запас зерна. На двері комори вішали замок - мабуть, єдиний у всьому господарстві. У коморі у величезних ящиках (засіках) зберігалося головне багатство хлібороба: жито, пшениця, овес, ячмінь. Недарма на селі казали: "Яке в коморі, таке і в кишені".
QR код сторінки
Більше подобається читати з телефону або планшета? Тоді сканувати цей QR-код прямо з монітора свого комп'ютера і читайте статтю. Для цього на вашому мобільному пристрої має бути встановлено будь-який додаток "Сканер QR коду".
Вігвам, Північна Америка
ShutterstockКулька з мультфільму «Зима в Простоквашино» насправді неправильно уявляв собі вігвам - національне житло лісових індіанців Північної Америки. Це курінь на каркасі, а покривається він циновкою, корою або гілками і найчастіше має куполоподібну форму. Найчастіше він невеликий, але в найбільших могли проживати 25-30 осіб. Зараз вігвами в основному використовуються як обрядові приміщення.
А то, що намалював Шарик, - це типи, воно дійсно конічної форми, живуть в таких спорудах кочові індіанці Великих рівнин.
Содержание статьи развернуть / свернуть
- Голку / ескімоси
- Шатер / Сахара
- 1. Запровадження ...................................................... ..3 сторінка
- 2 .. Методика дослідження .................................... 4 сторінка
- Вступ
- завдання
- Етапи дослідницької роботи
- висновки
- бібліографічний огляд
- інтер'єр хати
- піч
- пічної кут
- покуття
- Місце за столом
- лавка
Голку / ескімоси
Голку, ескімоси
ShutterstockЩе одне впізнаване зображення - крижані будинки ескімосів, які називаються голку. Живуть ескімоси на території від Гренландії до Аляски і східного краю Чукотки. Будують голку з ущільнених вітром снігових або крижаних блоків, висота споруди - 3-4 м.
Можна, звичайно, і просто «вирізати» будинок в потрібному заметі, і так теж роблять.
Вхід може бути влаштований в підлозі, до входу проривається коридор - так роблять, якщо сніг глибокий. Якщо ж сніг неглибокий, вхід влаштовують в стіні, а до неї прилаштовують додатковий коридор зовні з блоків.
Коли вхід розташований нижче рівня підлоги, легше відбувається обмін між потоками вуглекислого газу і кисню, при цьому тепле повітря не покидає приміщення. Світло проникає або прямо крізь стіни, або через вікна з тюленьих кишок і льоду. Всередині приміщення зазвичай затьмарюється шкурами.
Шатер / Сахара
Шатер, Сахара
ShutterstockА цей тип житла, здавалося б, взагалі незрозуміло як не розвалюється. Однак якщо придивитися, можна помітити безліч зміцнюють палиць всередині. Шатер африканських бедуїнів, який також іноді називають фелідж, - це, по суті, покривало з верблюжої або козячої вовни, розкинути поверх жердин. За кількістю цих жердин визначають багатство бедуїна, максимальне число таких підпірок - 18.
За допомогою полога його ділять на дві частини, одну відводять жінкам, другу займають чоловіки.
Усередині намету встеляють циновками. Незважаючи на гадану простоту конструкції, на її збірку йде два-три години. Днем намет повністю відкритий: покривала піднімають нагору, вночі імпровізований будинок закритий, у нього немає жодного просвіту - тільки так можна захиститися від холоду і вітрів, які приходять в пустелю з настанням темряви.
Мінка / Японія
Мінка, Японія
ShutterstockЩе одне житло-трансформер - традиційна японська минка. Такий будинок був житлом селян, ремісників і торговців, зараз подібні хатини, як правило, зустрічаються в сільській місцевості.
У різних районах у Минки свої особливості, але є і загальні правила, зокрема використання прямокутної рамкової конструкції з несучих стовпів і перекладин. При будівництві таких будинків використовують дешеві й доступні матеріали, вони часто зроблені з дерева, бамбука, трави, соломи і глини.
Замість стін - рухливі панелі з картону, вони дозволяють «грати» з плануванням.
Пол земляний, з дерев'яним настилом, на ньому ж сплять і їдять.
Пальоса / Іспанія
Wikimedia Commons
Це вже більш грунтовне спорудження. Іспанські будинки Пальоса роблять з каменю, їх висота - 4-5 м, діаметр - від 10 до 20 м. Сам будинок круглий або овальний, дах - конічна, зроблена з дерев'яного каркаса, обшитого соломою.
Вікон може не бути взагалі або ж зроблено одне, чисто символічне.
Такий вид житла особливо популярний в окрузі Сьєрра-де-лос-Анкарес. В якості постійних місць для проживання Пальоса використовувалися до 1970-х років.
Сакля / Кавказ
Муніципальне загальноосвітній заклад
середня загальноосвітня школа №5 с. Едрово
Дослідницька робота
«Інтер'єр селянської хати»
Номінація: етнографія
Виконала: Подзігун Олеся,
МОУ СЗШ №5 с. Едрово
керівник
заступник директора
с. Едрово
1. Запровадження ...................................................... ..3 сторінка
2 .. Методика дослідження .................................... 4 сторінка
3 .. Основна частина: глава I ................................. 5 - 8 сторінки
глава II .............................. .страніци
4. Результати дослідження ................................. ..24 сторінка
5. Висновки ...................................................... .25 сторінка
6. Висновок ................................................... 26 сторінка
7.Бібліографіческій огляд .............................. ..... 27 сторінка
Вступ
Пояснювальна записка
21 століття. Століття високих технологій. За людини сучасне обладнання робить практично все. А два століття назад простій людині потрібно було робити все самому: від виготовлення простий ложки до будівництва свого будинку. Протягом восьми років наша група, група «Краєзнавство», збирала унікальні предмети російської старовини. Набралося понад сто експонатів. І ми вирішили оформити інтер'єр селянської хати з метою збереження культурної спадщини села.
Створити і досліджувати інтер'єр селянської хати
завдання
Ø зібрати, проаналізувати та систематизувати матеріал про інтер'єр селянської хати
Ø передати через різні засоби інформації знання про рідне село різної аудиторії;
Ø розширити кругозір учнів моєї школи.
Етапи дослідницької роботи
I Підготовчий етап - планування, виявлення проблеми та актуальність обраної теми, визначення мети, завдань.
II Практичний етап - знаходження історичного матеріалу. Фото сесія. Уточнення і коригування плану.
III Узагальнюючий етап - систематизація матеріалів, оформлення роботи на комп'ютері. Підбиття підсумків. Проведення екскурсії різної вікової аудиторії. Публікація матеріалу на шкільному та особистому сайтах в Інтернеті.
Методика дослідження
Виконувати цю роботу я почала ще 2 роки тому і закінчила тільки до кінця 1 чверті цього року.
У 6 класі я відвідала Музей російського зодчества в Вітославліцах. Мені запали в душу селянські будинки, обстановка в будинках. Я записалася в групу додаткової освіти «Краєзнавство» під керівництвом Світлани Іванівни. Ось уже другий рік є директором цього музею, чим дуже пишаюся. Мені дуже приємно проводити екскурсію «Інтер'єр селянської хати». Готуючи цю екскурсію, мені необхідно було вивчити кожен предмет, його призначення та функції. В першу чергу склала план, визначила мету і завдання. Подумала, де і яку літературу я можу знайти. Розробляючи тему, я поспілкувалася з багатьма жителями села, брала у них інтерв'ю. Прочитала необхідні книги. Побувала в Музеї повітового міста в місті Валдай, з'їздила в краєзнавчий музей міста Вишній Волочек.
Для початку я вирушила в нашу шкільну та дитячу бібліотеки. Вивчила літературу. Матеріалу мені було дуже мало. Озброївшись цифровим фотоапаратом, я сфотографувала найнеобхідніші експонати інтер'єру для того, щоб наочно уявити їх в роботі. Зустрілася з багатьма жителями села, які розповіли мені про призначення і функції того чи іншого предмета. Багато що я дізналася з екскурсій, що проводяться в Музеї Повітового міста, розташованого в районному центрі і у Вишньому Волочку. Велику допомогу мені надала мама, так як вона була учасницею Едровского хору. Цей колектив не раз виступав в селах і селах нашої Новгородської області. В їх репертуарі було чимало народних пісень. Бабусі і дідусі багато розповідали їм, як вони жили раніше, ніж займалися. Весь зібраний матеріал я систематизувала, узагальнила і оформила на комп'ютері. Я провела вже 5 екскурсій в школі по темі «Інтер'єр селянської хати». Я була приємно здивована тим, що цією експозицією дуже зацікавилися наші гості з Фінляндії. Виявилося, що вони до цих пір самі тчуть килимки, шиють ковдри для нужденних. Вони з непідробним захопленням пробували полоскати, гладити білизну за допомогою селянських предметів. Весь зібраний матеріал я набрала на комп'ютері, надрукувала. Обсяг вивченого матеріалу виявився значно ширше, ніж я собі уявляла. У роботу я відібрала найважливіше і необхідне. Потім все оформила в папку.
Основна частина
Глава I. Хата
Хата - найпоширеніша споруда селян. На перший погляд хата - звичайнісінька споруда. Селянин, будуючи своє житло, намагався зробити його міцним, теплим, зручним для життя. Однак в пристрої хати не можна не побачити властиву російському народу потреба в красі. Тому хати - це не тільки пам'ятники побуту, а й твори архітектури, мистецтва. Але вік хати недовгий: опалювальне житло рідко може простояти більше 100 років. Житлові споруди швидко старіють, в них активніше йде процес гниття деревини, тому в основному найстаріші хати відносяться до 19 століття. Але в зв'язку вигляді, і в інтер'єрах хат часто зберігаються риси, властиві будівлям 15 - 17 століть і більш ранніх часів. Хату і інші селянські будівлі селян зазвичай рубав сам або наймав досвідчених платників. Збираючись будуватися, селянин рубав дерева пізньої осені чи ранньої весни. До цього часу життя в дереві завмирає, останнім річне кільце набуває тверду, зовнішню оболонку, що оберігає деревину від руйнування. Прямо в лісі або біля села ставили зруб, приготований начорно - без вікон і дверей, який поділявся на три частини для просушування. А ранньою весною його перевозили в село і збирали. Ця робота проводилася зазвичай «помочью» ( «толокою»). «Допомогти» - одноденна громадська робота на користь однієї селянської родини. На будівництво збиралася вся село і навіть округу. Про це стародавньому звичаї говориться в старовинній прислів'ї: «Хто на допомогти кликав, той сам і йди». Для всієї «помочи» селянин повинен був влаштувати частування.
У Валдайском районі поширені хати «Мстінскій» типу, т. Е. Високі, як би двоповерхові. Перший поверх - подизбіца, або подклет, низький і холодний, був, як правило, непридатним для проживання. Тут зазвичай зберігали квашену капусти, солоні гриби, мед та інші їстівні припаси, а також майно і різне начиння. У кожного приміщення - окремий вхід. Будинки на високих подклетях будувалися в стародавні часи. За старих часів селища розташовувалися по річках і озерах, які під час паводків виходили з берегів. Житлова частина перебувала нагорі - подалі від вогкості і снігових заметів. У новгородських берестяних грамотах не раз згадується подклеть. «Уклін від Семена до невістки моєї. Якщо не згадаєш сама, то май на увазі, що солод у тебе житній є, лежить в подклети ... »; «Уклін від Сидора до Григорія. Що в подклети оленина, видай сторожу до церкви ». Цікава архітектурна особливість хат «Мстінскій» типу - галерея, по-місцевому «прікролек». Вона як би підкреслює розподіл будинку на два поверхи. Призначення галереї - захист нижньої частини зрубу від дощу. У прікролеке на лаві можна було посидіти в сиру погоду і в жаркий день, в негоду висушити білизну, зберегти сухими дрова. Галереї були поширеним елементом у давньоруській архітектурі. У селах Новгородської області дотепер можна побачити будинки, підперезані галереями. Конструкція даху зберегла архаїчні риси. В лати врублю «курки» або «кокша», - гаки, зроблені частіше з молодих ялин з обробленим кореневищем. На «курки» покладені потоки - водотечнікі. На потоки спирається тес, який накладається на лати. Тесова покрівля притискається до верхньої конькової лати важким довбання колодою - охлупнем, що вінчає покрівлю. Комель охлупня - природне потовщення у кореневища дерева часто оброблявся у вигляді самих різних фігур. Нерідко сільські майстри надавали йому форму кінської голови. Звичай вінчати дах фігурою коня відноситься до язичницького періоду. Кінь - вірний супутник селянина - хлібороба. У слов'ян - язичників він був символом светозарного сонця, щастя, багатства. Силует покрівлі завершується дерев'яною трубою - «димника». Для виходу диму в ньому зроблена орнаментная проріз, а зверху він вкритий двосхилим дахом. Дахи, зроблені «по старине», дуже мальовничі, а головне міцні - вони »витримували будь-які урагани.
Обстановка хати відповідає образу життя селянської хати. Тут все гранично скромно, строго і доцільно. Велика піч топилася «по-чорному». Крім неї, все обладнання хати складається з вбудованою в зруб меблів. Уздовж трьох стін тягнуться лавки, які спираються на широкі дощаті ніжки - підставки. Над лавками під стелею влаштовані полиці - полавочники. Вони захищали низ стін і лавки від сажі. Над низькими дверима - тесові піл, на яких зазвичай спали діти. Місце біля печі - «бабин кут» - відокремлене невисокою дощаній заборка. Всі основні елементи житла - піл, лавки, полиці - існували на Русі з давніх часів. Старовинні описи і Писцовойкниги згадують про них в 16-17 століттях. Археологічні розкопки показали, що в будинках стародавнього Новгорода вбудовані меблі була вже в 10 - 11 століттях. Стіни - з гладко обтесаних колод. Кути ж до кінця не стесати, а залишені круглими, щоб взимку не промерзали. Про круглі кути в народі складена загадка: «На вулиці рогатої, а в хаті гладко». Дійсно, зовні кути рублені «в обло з залишком» - «рогаті», а всередині ретельно оброблені - гладкі. Пол і стеля настлани з пластин: на стелі обапола вгору, на підлозі обапола вниз. Поперек хати проходить масивна балка - «сволок», що служить опорою для стелин. В хаті кожне місце мало певне призначення. На лавці біля входу працював і відпочивав господар, навпроти входу - червона, парадна лавка, між ними - лавка для пряль. На полицях господар зберігав інструмент, а господиня - пряжу, веретена, голки та інше. На ніч діти забиралися на піл, дорослі ж розташовувалися на лавках, на підлозі, люди похилого віку - на печі. Ліжку прибирали на піл після того, як протопити піч і віником обметут з них сажу. У червоному кутку під божницею - місце для обіднього столу. Подовжена, зроблена з добре обструганих і підігнаних дощок кришка столу - стільниця - покоїться на масивних нагострених ніжках, які встановлені на полози. Полози дозволяли легко пересувати стіл по хаті. Його ставили до печі, коду випікали хліб, переміщали під час миття підлоги і стін. На лавці, де пряли жінки, стояли масивні прядки. Сільські майстри робили їх з частини дерева з кореневищем, прикрашали різьбленням. Місцеві назви прядок з кореня - «копанки», «керенки», «корневухі». Хати, де піч - наліво, а лавки, сидячи на яких «до світла» зручно прясти, - направо, називалися «пряль». Якщо порядок порушувався, хату називали «непряхой». За старих часів в кожній селянській родині були Коробейко - луб'яні скриньки з закругленими кутами. У них зберігали сімейні цінності, одяг, придане. «Дочку в колиску, придане в Коробейко». На гнучкою жердини - очепу - висить луб'яна колиска (хистка) під домотканим пологом. Зазвичай селянка, хитаючи колиску за петлю ногою, виконувала будь - яку роботу, пряла, шила, вишивала. Про таку колиску на очепу в народі складена загадка: «Без рук, без ніг, а кланяється». Ближче до вікна поміщали ткацький стан, Ії «кросна». Без цього нескладного, але дуже мудрого пристосування була немислима життя селянської родини: адже все від малого до великого носили домотканий одяг. Зазвичай ткацький верстат входив в придане нареченої. Увечері хати висвітлювалися лучиною, яка вставлялася в светец, встановлений на дерев'яну основу. Піч на рубаному дерев'яному помості ( «опечке») виходить гирлом до вікна. На виступає е частини - припічку - тісняться горщики для каші, щей і інший нехитрої селянської їжі. Поруч з піччю влаштований шафка для посуду. На довгих полицях уздовж стін - глечики для молока, глиняні та дерев'яні миски, сільнички і т. Д. Дуже рано оживала селянська хата. Перш всіх вставала «Домаха», або «большуха», - дружина господаря, якщо була ще не стара, або одна з невісток. Вона затопляла піч, відкривала навстіж двері і димар (отвір для виходу диму). Дим і холод піднімали всіх. Малих хлопців садили грітися на припічок. Їдкий дим наповнював всю хату, повз догори, висів під стелею вище людського зросту. Але ось піч протоплена, закриті двері і димар - і в хаті тепло. Все як в стародавній російській приказці, відомої з 8 століття: «Димні прикрості не терпить, тепла не бачили». «Чорні» печі ставили в селах до 19 століття. З 1860 - х років з'явилися «білі» печі, в основному ж новгородські села перейшли на топку «по-білому» з 80-х років минулого століття, але на початку 20 століття в Новгородської губернії ще зустрічалися курні бідняцькі хати. Чорні печі були дешеві, на топку їх йшло мало дров, а прокопчені колоди будинків менше піддавалися гниття. Цим і пояснюється довговічність курних жител. Дим, кіптява, холод під час топки печі доставляли мешканцям будинку багато неприємностей. Земські лікарі відзначали в Новгородської губернії хвороби очей і легких у жителів «чорних» хат. У холоднечу в селянській хаті часто поміщали домашню живність - телят, ягнят, поросят. Взимку в подпечье садили курей. В хаті у вільний від польових робіт час селяни займалися різними ремеслами - плели постоли, лукошки, м'яли шкіри, шили чоботи, збрую і т. Д. Неродючих була новгородська земля. Свого хліба родині вистачало тільки до половини зими, і його купували на гроші, виручені від продажу різних виробів. Особливо в новгородському лісовому краю була поширена обробка дерева. ( «Лісова сторона не тільки одного вовка, а й мужичка нагодує».) Древоделей гнули дуги, вирізали ложки і миски, робили сани, вози і т. Д. Бондарі з ялинової і дубової клепки виготовляли відра, діжки, зграї. З давніх-давен в народі відоме прислів'я: «Якби не липа і береста, так і мужик розсипався». Вона говорить про велику популярність в народі цих матеріалів. Кошели, туеса, кошики, личаки користувалися в побуті будь-селянської сім'ї. Кошели - заплічні короба з кришками і лямками. В низ ходили на покіс і жнива, в ліс за грибами і ягодами, в них носили хліб, рибу і інші продукти. А в лукошках - плетених берестяних кузовах - чого тільки не тримали - борошно, зерно, насіння льону, цибулю. Сипучі продукти зберігали у бутлях - образних судинах. Лопаточнікі - футляри для дерев'яних лопаток або кам'яних брусків для заточування кіс.
«Біла» хата більш барвиста. Посудний шафа розписаний квітковими мотивами. За звичаєм на покуті під божницею, прикрашеної вишитим рушником, стояв обідній стіл. Він традиційної форми. Широка дубова стільниця не пофарбована, інші деталі столу червоного або темно - зеленого кольорів, подстолье розписано фігурками звірів і птахів. Особливою гордістю господинь були точені, різьблені і розписні прядки, які зазвичай ставили на чільне місце: вони служили не тільки знаряддям праці, а й прикрасою житла. Піл і лежанку закривають кольорові фіранки з лляної клетчатіни. На вікнах - фіранки з домотканого серпанку, підвіконня прикрашає мила селянському серцю герань. Особливо ретельно прибирала хата до свят: жінки мили з піском і скребли до білого великими ножами - «кесарями» - стеля, стіни, полиці, піл. Русский селянин не білил і не обклеювали стіни - не ховав природну красу дерева.
Предмети селянського інтер'єру
Прядка була постійною приналежністю побуту російської жінки - з юності і до глибокої старості. В її художнє оформлення вкладено багато душевного тепла. Дуже часто прядку робив майстер для своєї нареченої. І тоді в прикраса цього предмета вкладалися не тільки майстерність і талант, а й мрії про прекрасне, на які здатна юність.
За конструкцією прядки можна розділити на суцільні кореневі, зроблені цілком з кореневища і стовбура дерева, і складові - це гребінь з денцем. У нас в музеї зібрані 4 прядки складові. Кінець 19 століття. Дерево. Лопать прямокутна, звужує до низу, з трьома напівкруглими виступами вгорі і двома маленькими сережками. У центрі - наскрізний отвір.
https://pandia.ru/text/78/259/images/image002_133.jpg "width \u003d" 369 "height \u003d" 483 src \u003d "\u003e
https://pandia.ru/text/78/259/images/image004_90.jpg "width \u003d" 375 "height \u003d" 282 src \u003d "\u003e
Особливу увагу надавалося оздобленню столу. Центральне місце на ньому завжди займала Солониця. Її плели з берести або з коріння, але частіше різали з дерева. Вирізали у вигляді Утіца, тому що її вважали покровителькою дому, сім'ї. На скатертину весільного столу Солониця - Утицу ставили першої.
https://pandia.ru/text/78/259/images/image006_63.jpg "width \u003d" 386 "height \u003d" 290 src \u003d "\u003e
https://pandia.ru/text/78/259/images/image008_60.jpg "width \u003d" 388 "height \u003d" 292 src \u003d "\u003e
https://pandia.ru/text/78/259/images/image010_44.jpg "width \u003d" 390 "height \u003d" 488 "\u003e
У стародавній Русі було розвинене ковальське справа. Майстерність сільських ковалів часто перевершувало майстерність міських ковалів, тому що сільський коваль був універсалом, в той час як міський зазвичай спеціалізувався в якійсь одній області. Чого тільки не доводилося виковувати російській коваля: підкови, рогачі, кочерги і окремі деталі речей домашнього вжитку.
https://pandia.ru/text/78/259/images/image012_31.jpg "width \u003d" 396 "height \u003d" 296 src \u003d "\u003e
https://pandia.ru/text/78/259/images/image014_33.jpg "width \u003d" 397 "height \u003d" 297 src \u003d "\u003e
Найпростіші ключі виготовлялися ковальської куванням з наступною обпиловкою напилком. Замок і ключ займали особливе місце в обрядових традиціях російського народу. В першу чергу це стосувалося весільного обряду: виходячи з церкви після вінчання, молоді переступали через покладений на поріг замок, який після цього замикали, щоб «шлюб був міцним». Ключ же від замка викидали в річку, як би закріплюючи тим самим нерозривність сімейних уз (до речі, саме слово «узи» позначає «пута», «кайдани», «ланцюга», т. Е. Те, що зазвичай обмежувалося замком) .Фігуріровалі ключі і в народних предметах: «Не стукай ключами, сварка»; «Ключі на столі, до сварки». У російській мові існує цілий ряд слів з коренем «ключ»: «ключовий», «кочети», «висновок», «включитися», «джерельна вода». Крім того, ключ виступає в якості абстрактного символу: «ключ пізнання», «музичний ключ», «ключ до розгадки» і т. Д.
https://pandia.ru/text/78/259/images/image016_33.jpg "width \u003d" 397 "height \u003d" 298 src \u003d "\u003e
Найбільш шанованим місцем в хаті був червоний (передній, великий, святий) кут, в якому перебувала божниця. Кожен входить до хати знімав шапку і тричі хрестився. Місце під образами вважалося найпочеснішим. Селянські божниці були свого роду домашньою церквою. Тут зберігалися шматочки ладану, свічки, проскури, свята вода, молитовні книги, сімейні фотографії і т. Д. Божниця прикрашали рушниками. Під час бенкетів і танців божницю запинали шторкою - фіранкою, щоб боги не розгнівався, побачивши «мирське біснування». З цієї ж причини в хаті намагалися не курити і не лаятися матом.
https://pandia.ru/text/78/259/images/image018_22.jpg "width \u003d" 389 "height \u003d" 520 src \u003d "\u003e
З давніх-давен на новгородській землі льон - одна з головних сільськогосподарських культур. Процес його обробки був трудомістким і виконувався виключно жінками. Для цього використовувалися ручні, досить примітивні пристосування; зазвичай їх виготовляли самі селяни. А більш складні, наприклад самопряхі, купували на базарах або замовляли майстрам. Дозрілий льон вручну смикали (шарпали), сушили і обмолачивали вальками і ціпами. Щоб видалити речовини, що склеюють волокна, обмолочені лляні стебла у вересні - жовтні розстеляли на дві - три тижні на лузі або вимочували в болотах, низинах, ямах, а потім сушили в клуня. Висушений льон м'яли на льномялках, щоб відбити костриці (тверду основу) від волокон. Потім льон звільняли від костриці спеціальними дерев'яними лопатками з короткою ручкою і подовженою робочою частиною - трепаламі. Щоб розправити волокна в одному напрямку, їх чесали дерев'яними гребенями, металевої «щетью» або свинячою щетиною, а іноді використовували шкуру їжака - виходила шовковиста, з м'яким блиском кужіль. З листопада льон пряли ручним способом за допомогою прядок і веретен.
Рушники широко використовувалися в весільних обрядах. Ними перевивали дугу і завішували спинку весільної воза. Під час вінчання вишитий рушник наречений з нареченою тримали в руках. Рушником покривали весільний коровай. Під час зустрічі почесних гостей на ньому підносили хліб - сіль. У нашому музеї є рушник, датований тисячі вісімсот дев'яносто-три роком. Це виріб ручної роботи: з вирощеного льону виткали рушник, прикрасили її вишивкою у вигляді літери «А». Достеменно невідомо, це ім'я автора роботи або ім'я того, кому призначалося виріб.
https://pandia.ru/text/78/259/images/image020_20.jpg "width \u003d" 383 "height \u003d" 506 src \u003d "\u003e
Людина здавна прагнув не тільки оточити себе необхідними в його побуті предметами, але і прикрасити їх. Почуття краси невідривно від процесу праці, воно народжувалося з потреби творчості, відображаючи духовну культуру людини. Так із століття в століття, вбираючи все краще, що було створено раніше, складалася національна культура, мистецтво російського народу. Саме в народному мистецтві найбільш яскраво проявився національний смак. У ньому народ відбив мрії про прекрасне, свої надії на щастя. Творами справді великого мистецтва наповнений кожен селянський будинок, який і сам дуже часто був прекрасним пам'ятником дерев'яної архітектури.
Багато предметів, зроблені з найпростіших і дешевих матеріалів, народні художники прикрашали яскравим розписом і віртуозною різьбленням. Вони несли в життя радість і красу. Довго ще люди будуть захоплюватися предметами народної творчості, і черпати з його невичерпного джерела духовні багатства, створені генієм народу.
Саме в дохристиянської Русі слід шукати витоки російського духу. Саме там перебувати ключ до розуміння «загадкової і незбагненною душі російської», розгадати яку марно намагаються протягом багатьох століть.
Результати дослідження
Складність роботи полягала в тому, що всі відомості мають історичну давність, ці відомості розкидані, а старожилів залишилося одиниці. Дослідницька діяльність по вивченню інтер'єру хати надала мені можливість отримати необхідні знання з історії рідного краю, я ознайомилася з історико-культурною спадщиною села. Ця робота, я сподіваюся, допоможе духовно - моральному вихованню учнів моєї школи, прищеплення патріотизму, любові до свого села, народу, країні в цілому.
Дослідницька діяльність сприяла розвитку моєї індивідуальності, інтелекту і творчих здібностей. Маю уявлення про роботу екскурсовода і директора музею.
З матеріалами дослідження я ознайомила однокласників і старшокласників своєї школи. Проводжу шкільні екскурсії «Інтер'єр селянської хати».
висновки
Підвівши підсумки, зробила висновки.
По - перше, дослідницька діяльність з вивчення побуту селян надала мені можливість отримати необхідні знання з історії рідного краю. Вона сприяла розвитку моєї індивідуальності, інтелекту, творчих здібностей. Це відбилося і на моєму ставленні до людей села і до села в цілому.
По - друге, я сподіваюся, що ця робота допоможе духовно - моральному вихованню учнів моєї школи, прищеплення патріотизму, любові до свого села, народу, країні в цілому.
По-третє. Тепер учням нашої школи немає необхідності їхати на екскурсію в музей народного зодчества в Вітославліци.
По-четверте. Ця робота зберегла історію селянського побуту, народної творчості, звичаїв і традицій села Едрово.
По - п'яте, виконання цієї дослідницької роботи допомогло мені закріпити навички роботи на комп'ютері, я навчилася працювати з цифровим фотоапаратом, вдома у мене створений свій сайт, на якому я розмістила цей матеріал.
По - шосте, я придбала навички роботи екскурсовода.
висновок
Сьогодні ми багато залишаємо в минулому і забуваємо, що історичні долі людей минулого є основою виховання підростаючого покоління. Дбайливе ставлення до своєї старовини, до своєї історії робить людину більш душевним. Тому необхідно зберігати пам'ять і повагу до праці наших предків, їх трудових традицій, звичаїв, повагу до них. У наш час школярі погано знають історію і культуру свого народу, рідного краю, країни. І з роками вона може взагалі забутися. Недарма кажуть, що покоління без минулого - це ніщо. Тому більше уваги має приділятися історії рідного краю, прищепленні любові до нього. Це є одним з важливих засобів в підготовці учнів до життя, формування у нас, школярів, почуття господаря, який знає і вміє зберегти багаті культурні традиції свого краю.
бібліографічний огляд
Село Городня - К .: Видавництво, 1955.
Ісаков В. Верхівка Валдая - М .: Московський робочий, 1984.
Валдай - Л .: Лениздат, 1979.
Російська народна різьба та розпис по дереву - Л .: Лениздат, 1980.
Н. Наша Новгородська земля - \u200b\u200bЛ .: Лениздат, 1981.
Подорож з Петербурга в Москву - Л .: Лениздат, 1977.
Наша Новгородська земля - \u200b\u200bЛ.: Лениздат, 1982.
І. Ярославо дворище - Н .: Редакція газети Новгородська правда, 1958.
Вологодчіна: незатребувана старовину - М .: Видавництво, 1986.
На батьківщину валдайських дзвоників - Н .: Видавництво, 1990..
. Ці серцю милі краю - Л .: Лениздат, 1987.
слайд 2
інтер'єр хати
Інтер'єр хати відрізнявся простотою і доцільним розміщенням включених в нього предметів. Основний простір хати займала духова піч, яка на більшій частині території Росії розташовувалася біля входу, праворуч або ліворуч від дверей.
слайд 3
піч
слайд 4
- З піччю пов'язано багато уявлень, повір'їв, обрядів, магічних прийомів. У традиційному свідомості піч була невід'ємною частиною житла; якщо в будинку не було печі, він вважався непридатним для проживання. За народними повір'ями, під піччю або за нею живе домовик, покровитель домашнього вогнища, добрий і послужливий в одних ситуаціях, норовливий і навіть небезпечний - в інших.
- В системі поведінки, де істотно таке протиставлення, як "свій" - "чужий", ставлення господарів до гостя або незнайомій людині змінювалося, якщо йому довелося посидіти на їх печі; як людина, пообідати з родиною господаря за одним столом, так і той, хто сидів на печі, сприймався вже як "свій". Звернення до печі відбувалося під час усіх обрядів, основною ідеєю яких був перехід в новий стан, якість, статус.
слайд 5
- Що ж до грубки, подумаємо серйозно, чи могла "добра" і "чесна" Государиня Піч, в присутності якої не сміли сказати лайливого
- слова, під якою, згідно з поняттям древніх, жила душа хати - Домовик, - чи могла вона уособлювати "тьму"? Так жодним чином. З набагато більшою ймовірністю слід припустити, що піч ставилася в північному кутку як нездоланної перешкоди на шляху сил смерті і зла, які прагнуть увірватися в житло.
- Порівняно невеликий простір хати, близько 20-25 кв.м, було організовано таким чином, що в ньому з більшим чи меншим зручністю розташовувалася досить велика родина в сім-вісім чоловік. Це досягалося завдяки тому, що кожен член сім'ї знав своє місце в загальному просторі. Чоловіки зазвичай працювали, відпочивали вдень на чоловічій половині хати, яка включала в себе передній кут з іконами і лавку біля входу. Жінки і діти перебували днем \u200b\u200bна жіночій половині біля печі. Місця для нічного сну також були розподілені. Старі люди спали на підлозі біля дверей, печі або на печі, на голбце, діти і неодружена молодь - під полами або на полу. Дорослі шлюбні пари в теплу пору ночували в коморах, сінях, в холодну - на лавці під полами або на помості біля печі.
слайд 6
- Піч була другим за значенням "центром святості" в будинку - після червоного, Божого кута, - а може бути, навіть і першим.
- Частина хати від гирла до протилежної стіни, простір, в якому виконувалася вся жіноча робота, пов'язана з приготуванням їжі, називалася пічним кутом. Тут, біля
- вікна, проти гирла печі, в кожному будинку стояли ручні жорна, тому кут називають ще жорновим. У пічному кутку знаходилася судна лавка або прилавок з полками всередині, яку використовували в якості кухонного столу. На стінах розташовувалися наблюднікі - полки для столового посуду, шафки. Вище, на рівні полавочнікі, розміщувався пічної брус, на який ставилося кухонний посуд і укладалися різноманітні господарські речі.
- У святковий день хата перетворювалася: стіл висувався на середину, накривався скатертиною, на полиці виставлялася святкова начиння, що зберігалася до цього в коморах
слайд 7
пічної кут
- Пічної кут вважався брудним місцем, на відміну від решти чистого простору хати. Тому селяни завжди прагнули відокремити його від решти приміщення завісою з строкатого ситцю, кольоровий домотканіни або дерев'яною перегородкою. Закритий дощаній перегородкою пічної кут утворював маленьку кімнатку, що мала назву "комору" або "прілуб".
- Він був виключно жіночим простором в хаті: тут жінки готували їжу, відпочивали після роботи. Під час свят, коли в будинок приїжджало багато гостей, у печі ставилося другий стіл для жінок, де вони бенкетували окремо від чоловіків, що сиділи за столом на покуті. Чоловіки навіть своєї сім'ї не могли зайти без особливої \u200b\u200bпотреби в жіночу половину. Поява ж там стороннього чоловіка вважалося взагалі неприпустимим.
- Традиційна нерухома обстановка житла найдовше трималася біля печі в жіночому кутку.
слайд 8
Стіл завжди стояв у кутку, по діагоналі від печі. Над ним була розташована божниця з іконами. Уздовж стін йшли нерухомі лавки, над ними - врізані в стіни полки. У задній частині хати від печі до бічної стіни під стелею влаштовувався дерев'яний настил - піл. У південноруських районах за боковою стіною печі міг бути дерев'яний настил для спання - підлогу, примостившись. Вся ця нерухома обстановка хати будувалася разом з будинком і називалася хоромное нарядом. Піч грала головну роль у внутрішньому просторі російського житла протягом усіх етапів його існування. Недарма приміщення, де стояла російська піч називали "хатою, істопкой". Російська піч відноситься до тіпудухових печей, в яких вогонь розлучається всередині печі, а не на відкритій зверху майданчику. Дим виходить через гирло - отвір, в яке закладається паливо, або через спеціально розроблений димохід. Російська піч в селянській хаті мала форму куба: звичайна її довжина 1,8-2 м, ширина 1,6-1,8 м, висота 1,7 м. Верхня частина печі плоска, зручна для лежання. Топка печі порівняно великих розмірів: висотою 1,2-1,4 м, шириною до 1,5 м, з склепінчастою стелею і плоским дном - подом.
слайд 9
покуття
Усі значимі події сімейного життя відзначалися на покуті. Тут за столом проходили як буденні трапези, так і святкові застілля, відбувалася дія багатьох календарних обрядів. У весільному обряді сватання нареченої, викуп її у подружок і брата відбувалися на покуті; з покуття рідної домівки її вивозили на вінчання в церкву, привозили в будинок жениха і вели теж в червоний кут. Під час збирання врожаю перший і останній встановлювали на покуті. Збереження перших і останніх класів врожаю, наділених, за народними переказами, магічною силою, обіцяло благополуччя сім'ї, дому, всьому господарству. У червоному кутку відбувалися щоденні моління, з яких починалося будь-яка важлива справа. Він є самим почесним місцем в будинку. Згідно з традиційним етикету, людина, яка прийшла в хату, міг пройти туди тільки за особливим запрошенням господарів. Червоний кут намагалися тримати в чистоті і нарядно прикрашали. Сама назва "червоний" означає "красивий", "хороший", "світлий". Його прибирали вишитими рушниками, лубковими картинками, листівками. На полиці біля покуття ставили найкрасивішу домашнє начиння, зберігали найбільш цінні папери, предмети. Повсюдно у росіян був поширений звичай при закладці будинку класти гроші під нижній вінець по всіх кутках, причому під покуття клали більшу монету.
слайд 10
- Червоний кут, як і піч, був важливим орієнтиром внутрішнього простору хати.
- На більшій території Європейської Росії, на Уралі, в Сибіру покуття був простір між бічною і фасадною стіною в глибині хати, обмежене кутом, що розташований по діагоналі від печі.
слайд 11
Покуття добре освітлений, оскільки обидві складові його стіни мали вікна. Основною прикрасою покуття є божниця з іконами і лампадкою, тому його називають ще "святим". Як правило, повсюдно в Росії на покуті крім божниці знаходиться стіл, лише в кількох місцях Псковської і Великолуцькому губ. його ставлять в простінку між вікнами - проти кута печі. У червоному кутку біля столу зіштовхуються дві лавки, а зверху, над божницею, - дві полиці полавочнікі; звідси західно-южнорусское назву кута "добу" (місце, де зіштовхуються, поєднуються елементи оздоблення житла).
слайд 12
Місце за столом
Кожен член сім'ї знав своє місце і за столом. Господар будинку під час сімейної трапези сидів під образами. Його старший син розташовувався по праву руку від батька, другий син - по ліву, третій - поруч зі старшим братом. Дітей, які не досягли шлюбного віку, садили на лавку, що йде від переднього кута по фасаду. Жінки їли, сидячи на приставних лавках або табуретках. Порушувати раз заведений порядок в домі не належало без крайньої необхідності. Людина, що їх порушила, могли суворо покарати. У будні дні хата виглядала досить скромно. У ній не було нічого зайвого: стіл стояв без скатертини, стіни без прикрас. У пічному кутку і на полицях була розставлена \u200b\u200bбуденна начиння.
слайд 13
На напівтемному фоні інтер'єру селянської хати біля столу на лаві сидить селянка з сумували дитиною на руках і замахується ложкою на хлопчика.
слайд 14
слайд 15
лавка
- Коротка лавка - лавка, що йде уздовж передньої стіни будинку, що виходить на вулицю. Під час сімейної трапези на ній сиділи чоловіки.
- Лавка, яка перебувала біля печі, називалася Кутній. На неї ставили відра з водою, горщики, чавунці, укладали тільки що випечений хліб.
- Лавка порогова йшла вздовж стіни, де розташовані двері. Вона використовувалася жінками замість кухонного столу і відрізнялася від інших крамниць в будинку відсутністю узлісся по краю.
- Лавка судна - лавка, що йде від печі уздовж стіни або дверної перегородки до передньої
- стіні будинку. Рівень поверхні цієї лавки вище, ніж інших крамниць в будинку. Лавка спереду має стулчасті або розсувні дверцята або закривається фіранкою. Всередині неї розташовані полки для посуду, відер, баняків, горщиків.
- Дружина Басти - дівчина з іншого світу
- Де живе Баста (Василь Вакуленко)
- Біографія Василя Вакуленко, більш відомого як "Баста", "Ноггано" і "Nintendo"
- Аукціон в World of Warcraft
- Кроссфракціонние аукціони
- Фіал пісків: де взяти рецепт і скільки коштує звірятко песчаниково дракон на аукціоні Торговці предметами за Спотворений часу знак
- Желязни історія рудого демона
- Етгар Керет - сім ситих років Сім ситих років fb2
- Роберт Дауні розводить руками Тоні Старк розводить руками
- Що пропонують головні канали країни
- Юлія Самойлова: Побачивши майбутнього чоловіка, я подумала: який жах!
- Олена Летюча біографія і все про особисте життя
- Бакинський чоловік і торти ночами: одкровення "шалений імператриці" Ірини Аллегрової Онук Аллегрової олександр біографія
- Лев Гейхман: біографія, особисте життя
- Борис акунин - біографія, інформація, особисте життя
- Біографія Валдіс Пельш
- Ксенія Бородіна вперше заявила про розлучення з чоловіком через зради
- Де живе олександр Градський Градський олександр і його син
- Наталя андреевна з камеді вумен, біографія, особисте життя
- Софія Ротару - біографія, інформація, особисте життя Прізвище чоловіка Софії Ротару