Читати твір Булгакова Майстер і Маргарита. Досвід прочитання: «Майстер і Маргарита» - свящ
О першій годині жаркого весняного заходу на Патріарших ставках з'явилося двоє громадян. Перший з них - приблизно сорокарічний, одягнений в сіреньку річну пару, - був маленький на зріст, темноволосий, вгодований, лисий, свою пристойну капелюх пиріжком ніс у руці, а акуратно виголене обличчя його прикрашали надприродних розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий - плечистий, рудуватий, чубатий парубок в зсунений на потилицю картатій кепці - був у ковбойці, жування білих брюках і в чорних тапочках.
Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого художнього журналу і голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАССОЛИТ, а молодий супутник його - поет Іван Миколайович понирі, що пише під псевдонімом Бездомний.
Потрапивши в тінь трохи зеленіючих лип, письменники першим обов'язком кинулися до строкато розфарбованої будочке з написом «Пиво і води».
Так, слід зазначити першу дивовижа цієї страшної травневого вечора. Не тільки у будочки, а й в усій алеї, паралельної Малій Бронній вулиці, немає жодної людини. В той час, коли вже, здається, і сил не було дихати, коли сонце, розжаривши Москву, в сухому тумані валилося кудись за Садове кільце, - ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, порожня була алея.
- Дайте нарзану, - попросив Берліоз.
- Нарзану нету, - відповіла жінка в будці і чомусь образилася.
- Пиво привезуть до вечора, - відповіла жінка.
- А що є? - запитав Берліоз.
- Абрикосова, тільки тепла, - сказала жінка.
- Ну давайте, давайте, давайте! ..
Абрикосова дала рясну жовту піну, і в повітрі запахло перукарні. Напившись, літератори негайно почали гикати, розплатилися і сіли на лавці обличчям до ставка і спиною до Бронній.
Тут трапилася друга дивина, що стосується одного Берліоза. Він раптово перестав гикати, серце його стукнуло і на мить кудись провалилося, потім повернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив необґрунтований, але настільки сильний страх, що йому захотілося негайно ж бігти з Патріарших без оглядки. Берліоз тоскно оглянувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід, витер лоб хусткою, подумав: «Що це зі мною? Цього ніколи не було ... серце пустує ... я перевтомився ... Мабуть, пора кинути все до біса і в Кисловодськ ... »
І тут спекотне повітря згустився над ним, і соткался з цього повітря прозорий громадянин престранного виду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куций повітряний ж піджачок ... Громадянин зростанням в сажень, але в плечах вузький, худ неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.
Життя Берліоза складалася так, що до незвичайним явищам не звик. Ще більш бліда, він витріщив очі і в сум'ятті подумав: «Цього не може бути! ..»
Але це, на жаль, було, і довгий, крізь якого видно, громадянин, не торкаючись землі, гойдався перед ним і вліво і вправо.
Тут жах до того опанував Берліозом, що він закрив очі. А коли він їх відкрив, побачив, що все скінчилося, марево розчинилося, картатий зник, а заодно і тупа голка вискочила з серця.
- Фу ти чорт! - вигукнув редактор. - Ти знаєш, Іван, у мене зараз ледь удар від спеки не стане нам! Навіть щось на кшталт галюцинації було ... - він спробував посміхнутися, але в очах його ще стрибала тривога, і руки тремтіли.
Однак поступово він заспокоївся, обмахнулся хусткою і, вимовивши досить бадьоро: «Ну-с, отже ...» - повів мову, перервану питтям абрикосової.
Мова ця, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Справа в тому, що редактор замовив поетові для чергової книжки журналу більшу антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович склав, і в дуже короткий термін, але, на жаль, нею редактора анітрохи не задовольнив. Окреслив Бездомний головна дійова особа своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними фарбами, і тим не менше всю поему доводилося, на думку редактора, писати заново. І ось тепер редактор читав поетові щось на зразок лекції про Ісуса, з тим щоб підкреслити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича - образотворча сила його таланту або повну необізнаність з питанням, по якому він писав, - але Ісус у нього вийшов, ну, абсолютно живий, колись існував Ісус, тільки, правда, забезпечений усіма негативними рисами Ісуса . Берліоз же хотів довести поетові, що головне не в тому, який був Ісус, чи поганий, чи хороший, а в тому, що Ісуса-то цього, як особистості, зовсім не існувало на світі і що всі розповіді про нього - прості вигадки, звичайнісінький міф.
Треба зауважити, що редактор був людиною начитаною і дуже вміло вказував у своїй промові на древніх істориків, наприклад, на знаменитого Філона Олександрійського, на блискуче освіченого Йосипа Флавія, ніколи ні словом не згадує про існування Ісуса. Виявляючи солідну ерудицію, Михайло Олександрович повідомив поетові, між іншим, і про те, що те місце в п'ятнадцятій книзі, в розділі 44-й знаменитих Тацітових «Анналів», де йдеться про страту Ісуса, - є не що інше, як пізніша підроблена вставка .
Поет, для якого все, що повідомляється редактором, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, втупивши на нього свої жваві зелені очі, і лише зрідка гикав, пошепки лаючи абрикосовий воду.
- Немає жодної східної релігії, - говорив Берліоз, - в якій, як правило, непорочна діва не справила б на світ бога. І християни, які не вигадавши нічого нового, точно так же створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було в живих. Ось на це-то і потрібно зробити головний наголос ...
Високий тенор Берліоза розносився в пустельній алеї, і, у міру того як Михайло Олександрович забирався в хащі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі шию, лише дуже освічена людина, - поет дізнавався все більше і більше цікавого і корисного і про єгипетського Озіріса , милостивого бога і сина Неба і Землі, і про фінікійського бога Таммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, якого дуже поважали колись ацтеки в Мексиці.
І ось якраз в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, в алеї показався перший чоловік.
Згодом, коли, відверто кажучи, було вже пізно, різні установи представили свої зведення з описом цієї людини. Звірення їх не може не викликати подиву. Так, в першій з них сказано, що людина ця була маленька на зріст, зуби мав золоті і кульгав на праву ногу. У другій - що людина була зростанню величезного, коронки мав платинові, кульгав на ліву ногу. Третя лаконічно повідомляє, що особливих прикмет у людини не було.
Доводиться визнати, що жодна з цих зведень нікуди не годиться.
Перш за все: ні на яку ногу описувати не шкутильгав, і зростання був не маленького і не величезного, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівого боку у нього були платинові коронки, а з правого - золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, в колір костюма, туфлях. Сірий бере він хвацько заламав на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. По виду - років сорока з гаком. Рот якийсь кривий. Виголений. Брюнет. Праве око чорний, лівий чомусь зелений. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом - іноземець.
Пройшовши повз лави, на якій містилися редактор і поет, іноземець покосився на них, зупинився і раптом сів на сусідній лавці, в двох кроках від приятелів.
Михайло Булгаков почав роботу над романом у кінці 1920-х років. Однак уже через кілька років, після того, як дізнався, що цензура не пропустила його п'єсу «Кабала святош», своїми руками знищив всю першу редакцію книги, яка займала вже більше 15 глав. «Фантастичний роман» - книгу під іншим заголовком, але зі схожою ідеєю - Булгаков писав до 1936 року. Варіанти назв постійно змінювалися: одні з самих екзотичних - «Великий канцлер», «От і я» і «Пришестя».
Робочий кабінет Булгакова. (Wikipedia.org)
До остаточного назвою «Майстер і Маргарита» - воно з'явилося на титульному аркуші рукопису - автор прийшов тільки в 1937 році, коли твір переживало вже третю редакцію. «Встановилося назва для роману -« Майстер і Маргарита ». Надії на надрукування його - немає. І все ж М. А. править його, жене вперед, в березні хоче закінчити. Працює по ночах », - напише у своєму щоденнику третя дружина Михайла Булгакова Олена, яку прийнято вважати основним прототипом Маргарити.
Булгаков з дружиною Оленою. (Wikipedia.org)
Про відомого міфі - нібито Булгаков під час роботи над «Майстром і Маргаритою» вживав морфін - іноді говорять і сьогодні. Однак насправді, як стверджують дослідники його творчості, автор не вживав наркотики в цей період: морфій, за їхніми словами, залишився в далекому минулому, коли Булгаков ще працював сільським лікарем.
Багато речей, які описані в романі Булгакова, існували в реальності - письменник просто переніс їх в свою почасти вигадану всесвіт. Тому, власне, в Москві досить багато так званих булгаковських місць - Патріарші пруди, готель Метрополь, гастроном на Арбаті. «Пам'ятаю, як Михайло Опанасович повіз мене знайомитися до Ганни Іллівни Толстой і до чоловіка її Павлу Сергійовичу Попову. Жили вони тоді в Плотниковом провулку, на Арбаті, в підвальчику, згодом оспіваному в романі «Майстер і Маргарита». Вже не знаю, чим так сподобався підвальчик Булгакову. Одна кімната в два вікна була, правда, пригляднее, ніж інша, вузька, як кишка ... У коридорі лежав, розкинувши лапи, щеня-боксер Григорій Потапич. Він був п'яний », - згадувала друга дружина Булгакова, Любов Білозерська.
Готель «Метрополь». (Wikipedia.org)
Влітку 1938 року вперше було передруковано повний текст роману, однак Булгаков правил його аж до самої смерті. До речі, сліди морфіну, які виявили вчені на сторінках рукописів, пов'язані якраз з цим: долаючи болісні страждання, письменник все ж до останнього редагував свій твір, іноді диктуючи текст дружині.
Ілюстрації. (Wikipedia.org)
Роман фактично так і не був завершений і за життя автора, як ми розуміємо, не публікувалася. Вперше його надрукував журнал «Москва» в 1966 році, та й то в скороченому варіанті.
Михайло Булгаков
Майстер і Маргарита
Москва 1 984
Текст друкується в останній прижиттєвої редакції (рукописи зберігаються в рукописному відділі Державної бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна), а також з виправленнями та доповненнями, зробленими під диктовку письменника його дружиною, Е. С. Булгакової.
Содержание статьи развернуть / свернуть
- Історія створення
- аналіз твору
- опис твору
- Головні герої
- свита Воланда
- Передмова
- портрет епохи
- атеїстичний світогляд
- Біблійні персонажі в романі
- Свобода людини
- книга Іова
- Маргарита
- відповідальність свободи
- Чорна меса
- Звідки з'явився роман Майстра
- Ціна натхнення і таємниця імені
- Пекло, винесений за дужки
- Куди веде читача роман
ЧАСТИНА ПЕРША
... Так хто ж ти, нарешті?
- Я - частина тієї сили,
що вічно хоче
зла і вічно чинить благо.
Гете. «Фауст»
Ніколи не розмовляйте з невідомими
Одного разу весною, в час небувало спекотного заходу, в Москві, на Патріарших ставках, з'явилися два громадянина. Перший з них, одягнений в літню сіреньку пару, був маленького зросту, вгодований, лисий, свою пристойну капелюх пиріжком ніс у руці, а на добре виголеному особі його містилися надприродних розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий - плечистий, рудуватий, чубатий парубок в зсунений на потилицю картатій кепці - був у ковбойці, жування білих брюках і в чорних тапочках.
Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАССОЛИТ, і редактор товстого художнього журналу, а молодий супутник його - поет Іван Миколайович понирі, що пише під псевдонімом Бездомний.
Потрапивши в тінь трохи зеленіючих лип, письменники першим обов'язком кинулися до строкато розфарбованої будочке з написом «Пиво і води».
Так, слід зазначити першу дивовижа цієї страшної травневого вечора. Не тільки у будочки, а й в усій алеї, паралельної Малій Бронній вулиці, немає жодної людини. В той час, коли вже, здається, і сил не було дихати, коли сонце, розжаривши Москву, в сухому тумані валилося кудись за Садове кільце, - ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, порожня була алея.
- Дайте нарзану, - попросив Берліоз.
- Нарзану нету, - відповіла жінка в будці і чомусь образилася.
- Пиво привезуть до вечора, - відповіла жінка.
- А що є? - запитав Берліоз.
- Абрикосова, тільки тепла, - сказала жінка.
- Ну, давайте, давайте, давайте! ..
Абрикосова дала рясну жовту піну, і в повітрі запахло перукарні. Напившись, літератори негайно почали гикати, розплатилися і сіли на лавці обличчям до ставка і спиною до Бронній.
Тут трапилася друга дивина, що стосується одного Берліоза. Він раптово перестав гикати, серце його стукнуло і на мить кудись провалилося, потім повернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив необґрунтований, але настільки сильний страх, що йому захотілося негайно ж бігти з Патріарших без оглядки. Берліоз тоскно оглянувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід, витер лоб хусткою, подумав: «Що це зі мною? Цього ніколи не було ... серце пустує ... я перевтомився. Мабуть, пора кинути все до біса і в Кисловодськ ... »
І тут спекотне повітря згустився перед ним, і соткался з цього повітря прозорий громадянин престранного виду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куций повітряний ж піджачок ... Громадянин зростанням в сажень, але в плечах вузький, худ неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.
Життя Берліоза складалася так, що до незвичайним явищам не звик. Ще більш бліда, він витріщив очі і в сум'ятті подумав: «Цього не може бути! ..»
Але це, на жаль, було, і довгий, крізь якого видно, громадянин, не торкаючись землі, гойдався перед ним і вліво і вправо.
Тут жах до того опанував Берліозом, що він закрив очі. А коли він їх відкрив, побачив, що все скінчилося, марево розчинилося, картатий зник, а заодно і тупа голка вискочила з серця.
- Фу ти чорт! - вигукнув редактор, - ти знаєш, Іван, у мене зараз ледь удар від спеки не стане нам! Навіть щось на кшталт галюцинації було, - він спробував посміхнутися, але в очах його ще стрибала тривога, і руки тремтіли.
Однак поступово він заспокоївся, обмахнулся хусткою і, вимовивши досить бадьоро: «Ну-с, отже ...» - повів мову, перервану питтям абрикосової.
Мова ця, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Справа в тому, що редактор замовив поетові для чергової книжки журналу більшу антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович склав, і в дуже короткий термін, але, на жаль, нею редактора анітрохи не задовольнив. Окреслив Бездомний головна дійова особа своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними фарбами, і тим не менше всю поему доводилося, на думку редактора, писати заново. І ось тепер редактор читав поетові щось на зразок лекції про Ісуса, з тим щоб підкреслити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича - образотворча сила його таланту або повну необізнаність з питанням, по якому він збирався писати, - але Ісус в його зображенні вийшов ну зовсім як живий, хоча і не привертає до себе персонаж. Берліоз же хотів довести поетові, що головне не в тому, який був Ісус, чи поганий, чи хороший, а в тому, що Ісуса-то цього, як особистості, зовсім не існувало на світі і що всі розповіді про нього - прості вигадки, звичайнісінький міф.
Треба зауважити, що редактор був людиною начитаною і дуже вміло вказував у своїй промові на древніх істориків, наприклад, на знаменитого Філона Олександрійського, на блискуче освіченого Йосипа Флавія, ніколи ні словом не згадує про існування Ісуса. Виявляючи солідну ерудицію, Михайло Олександрович повідомив поетові, між іншим, і про те, що те місце в 15-ій книзі, в розділі 44-й знаменитих Тацітових «Анналів», де йдеться про страту Ісуса, - є не що інше, як пізніша підроблена вставка.
Поет, для якого все, що повідомляється редактором, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, втупивши на нього свої жваві зелені очі, і лише зрідка гикав, пошепки лаючи абрикосовий воду.
- Немає жодної східної релігії, - говорив Берліоз, - в якій, як правило непорочна діва не справила б на світ бога. І християни, які не вигадавши нічого нового, точно так же створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було в живих. Ось на це-то і потрібно зробити головний наголос ...
Високий тенор Берліоза розносився в пустельній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забирався в хащі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі шию, лише дуже освічена людина, - поет дізнавався все більше і більше цікавого і корисного і про єгипетського Озіріса , милостивого бога і сина Неба і Землі, і про фінікійського бога Таммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, якого дуже поважали колись ацтеки в Мексиці.
І ось якраз в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, в алеї показався перший чоловік.
Згодом, коли, відверто кажучи, було вже пізно, різні установи представили свої зведення з описом цієї людини. Звірення їх не може не викликати подиву. Так, в першій з них сказано, що людина ця була маленька на зріст, зуби мав золоті і кульгав на праву ногу. У другій - що людина була зростанню величезного, коронки мав платинові, кульгав на ліву ногу. Третя лаконічно повідомляє, що особливих прикмет у людини не було.
Доводиться визнати, що жодна з цих зведень нікуди не годиться.
Перш за все: ні на яку ногу описувати не шкутильгав, і зростання був не маленького і не величезного, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівого боку у нього були платинові коронки, а з правого - золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, в колір костюма, туфлях. Сірий бере він хвацько заламав на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. По виду - років сорока з гаком. Рот якийсь кривий. Виголений. Брюнет. Праве око чорний, лівий чомусь зелений. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом - іноземець.
Пройшовши повз лави, на якій містилися редактор і поет, іноземець покосився на них, зупинився і раптом сів на сусідній лавці, в двох кроках від приятелів.
«Німець», - подумав Берліоз.
«Англієць, - подумав Бездомний, - бач, і не жарко йому в рукавичках».
А іноземець окинув поглядом високі будинки, квадратом оздоблюють ставок, причому помітно стало, що бачить це місце він вперше і що воно його зацікавило.
Він зупинив свій погляд на верхніх поверхах, сліпуче відбивають у стеклах поламане і назавжди йде від Михайла Олександровича сонце, потім перевів його вниз, де скла почали передвечірні темніти, чогось поблажливо посміхнувся, примружився, руки поклав на набалдашник, а підборіддя на руки.
- Ти, Іван, - говорив Берліоз, - дуже добре і сатирично зобразив, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, але сіль-то в тому, що ще до Ісуса народився ще ряд синів Божих, як, скажімо, фригийский Аттіс, коротко ж кажучи, жоден з них не народжувався і нікого не було, в тому числі і Ісуса, і необхідно, щоб ти, замість народження і, скажімо, приходу волхвів, описав безглузді чутки про це народженні ... А то виходить по твоєму розповіді, що він дійсно народився! ..
Тут Бездомний зробив спробу припинити замучили його гикавку, затримавши подих, чому гикнув болісніше і голосніше, і в цей же момент Берліоз перервав свою промову, тому що іноземець раптом піднявся і попрямував до письменників.
Ті подивилися на нього здивовано.
- Вибачте мене, будь ласка, - заговорив підійшов з іноземним акцентом, але не перекручуючи слів, - що я, не будучи знаком, дозволяю собі ... але предмет вашої вченого бесіди настільки цікавий, що ...
Тут він чемно зняв бере, і друзям нічого не залишалося, як піднятися і вклонитися.
«Ні, швидше за француз ...» - подумав Берліоз.
«Поляк? ..» - подумав Бездомний.
Необхідно додати, що на поета іноземець з перших же слів справив огидне враження, а Берліозові швидше сподобався, тобто не те щоб сподобався, а ... як би висловитися ... зацікавив, чи що.
- Дозвольте мені присісти? - ввічливо попросив іноземець, і приятелі якось мимоволі розсунулися; іноземець спритно вмостився між ними і негайно вступив в розмову.
- Якщо я не дочув, ви зволили говорити, що Ісуса не було на світі? - запитав іноземець, звертаючи до Берліозові свій лівий зелений очей.
- Ні, ви не помилилися, - чемно відповів Берліоз, - саме це я і говорив.
- Ах, як цікаво! - вигукнув іноземець.
«А якого біса йому треба?» - подумав Бездомний і насупився.
- А ви погоджувалися з вашим співрозмовником? - поцікавився невідомий, повернувшись вправо до Бездомному.
- На всі сто! - підтвердив той, люблячи виражатися по-чудернацьки і фігурально.
- Дивовижно! - вигукнув непроханий співрозмовник і, чомусь злодійськи озирнувшись і приглушивши свій низький голос, сказав: - Вибачте мою нав'язливість, але я так зрозумів, що ви, крім усього іншого, ще й не вірите в бога? - він зробив перелякані очі і додав: - Клянуся, я нікому не скажу.
- Так, ми не віримо в бога, - трохи посміхнувшись переляку інтуриста, відповів Берліоз. - Але про це можна говорити абсолютно вільно.
Іноземець відкинувся на спинку лавки і запитав, навіть прівізгнув від цікавості:
- Ви - атеїсти ?!
- Так, ми - атеїсти, - посміхаючись, відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: «Ось причепився, закордонний гусак!»
- Ох, як це мило! - скрикнув дивовижний іноземець і закрутив головою, дивлячись то на одного, то на іншого літератора.
- У нашій країні атеїзм нікого не дивує, - дипломатично чемно сказав Берліоз, - більшість нашого населення свідомо і давно перестало вірити казкам про бога.
Тут іноземець утнув таку штуку: встав і потиснув здивованому редактору руку, сказавши при цьому слова:
- Дозвольте вам подякувати від щирого серця!
- За що це ви його дякуйте? - закліпавши, поцікавився Бездомний.
- За дуже важливе зведення, Яке мені, як мандрівникові, надзвичайно цікаво, - багатозначно підняв палець, пояснив закордонний дивак.
Важливе зведення, мабуть, дійсно справило на мандрівника сильне враження, тому що він злякано обвів очима будинку, як би побоюючись в кожному вікні побачити по атеїсту.
«Ні, він не англієць ...» - подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він так призвичаївся говорити по-російськи, ось що цікаво!» - і знову насупився.
- Але, дозвольте вас запитати, - після тривожного роздуми запитав закордонний гість, - як же бути з доказами буття Божого, яких, як відомо, існує рівно п'ять?
- На жаль! - з жалем відповів Берліоз, - жодне з цих доказів дуже легко, і людство давно здало в архів. Адже погодьтеся, що в області розуму ніякого докази існування бога не може.
- Браво! - скрикнув іноземець, - браво! Ви повністю повторили думка неспокійного старого Іммануїла з цього приводу. Але ось курйоз: він начисто зруйнував всі п'ять доказів, а потім, як би в насмішку над самим собою, спорудив власне шосте доказ!
- Доказ Канта, - тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, - також непереконливо. Не даремно ж Шиллер казав, що кантівське міркування з цього питання можуть задовольнити тільки рабів, а Штраус просто сміявся над цим доказом.
Берліоз говорив, а сам в цей час думав: «Але, все-таки, хто ж він такий? І чому так добре говорить по-російськи? »
- Взяти б цього Канта, та за такі докази року на три в Соловки! - абсолютно несподівано бовкнув Іван Миколайович.
- Іване! - сконфузившись, шепнув Берліоз.
Але пропозиція відправити Канта в Соловки не тільки не вразило іноземця, але навіть привело в захват.
- Саме, саме, - закричав він, і лівий зелене око його, звернений до Берліозові, засяяв, - йому там саме місце! Адже говорив я йому тоді за сніданком: «Ви, професор, воля ваша, щось недоладне придумали! Воно, може, й розумно, але боляче незрозуміло. Над вами потішатися будуть ».
Берліоз витріщив очі. «За сніданком ... Канту? .. Що це він верзе?» - подумав він.
- Але, - продовжував іноземець, не бентежачись подивом Берліоза і звертаючись до поета, - відправити його в Соловки неможливо з тієї причини, що він вже з лишком сто років перебуває в місцях значно більш віддалених, ніж Соловки, і витягти його звідти аж ніяк не можна , Запевнюю вас!
- А шкода! - відгукнувся задирака-поет.
- І мені шкода! - підтвердив невідомий, виблискуючи оком, і продовжував: - Але ось яке питання мене турбує: якщо бога немає, то, питається, хто ж керує життям людської і всім взагалі розпорядком на землі?
- Сама людина і управляє, - поспішив сердито відповісти Бездомний на цей, правду кажучи, не дуже ясне питання.
- Пробачте, - м'яко відгукнувся невідомий, - для того, щоб управляти, потрібно, як-не-як, мати точний план на деякий, хоч скільки-небудь пристойний термін. Дозвольте ж вас запитати, як же може керувати людина, якщо він не тільки позбавлена можливості скласти який-небудь план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, в тисячу, але не може ручатися навіть за свій власний завтрашній день? І, справді, - тут невідомий повернувся до Берліозові, - уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатися і іншими і собою, взагалі, так би мовити, входити у смак, і раптом у вас ... кахи ... кахи ... саркома легкого ... - тут іноземець солодко посміхнувся, ніби думка про саркомі легкого доставила йому задоволення, - так, саркома, - мружачись, як кіт, повторив він звучне слово, - і ось ваше управління закінчилося! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не цікавить. Рідні вам починають брехати, ви, почувши недобре, кидаєтеся до вчених лікарям, потім до шарлатанів, а буває, і до ворожок. Як перше і друге, так і третя - абсолютно безглуздо, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно вважав, що він чимось керує, виявляється раптом лежачим нерухомо в дерев'яному ящику, і навколишні, розуміючи, що користі від лежачого немає більше ніякого, спалюють його в печі. А буває і ще гірше: щойно людина збереться з'їздити до Кисловодська, - тут іноземець примружився на Берліоза, - дріб'язкова, здавалося б, справа, але і цього зробити не може, тому що невідомо чому раптом візьме - посковзнеться і потрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою управив так? Чи не правильніше думати, що впорався з ним хтось зовсім інший? - і тут незнайомець розсміявся дивним сміхом.
Берліоз з великою увагою слухав неприємний розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки почали мучити його. «Він не іноземець! Він не іноземець! - думав він, - він дуже дивний суб'єкт ... Але дозвольте, хто ж він такий? »
- Ви хочете курити, як я бачу? - несподівано звернувся до Бездомного невідомий, - ви які вважаєте за краще?
- А у вас різні, чи що, є? - похмуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.
- Які віддаєте перевагу? - повторив невідомий.
- Ну, «Нашу марку», - злобно відповів Бездомний.
Незнайомець негайно витягнув з кишені портсигар і запропонував його Бездомному:
- «Наша марка».
І редактора і поета не стільки вразило те, що знайшлася в портсигарі саме «Наша марка», скільки сам портсигар. Він був величезних розмірів, червоного золота, і на кришці його при відкриванні зблиснув синім та білим вогнем діамантовий трикутник.
Тут літератори подумали різно. Берліоз: «Ні, іноземець!», А Бездомний: «От чорт його забирай! А? »
Поет і власник портсигара закурили, а некурящий Берліоз відмовився.
«Треба буде йому заперечити так, - вирішив Берліоз, - так, людина смертна, ніхто проти цього і не сперечається. А справа в тому, що ... »
Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив іноземець:
- Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що він іноді раптово смертна, ось у чому фокус! І взагалі не може сказати, що він буде робити в сьогоднішній вечір.
«Якась безглузда постановка питання ...» - подумав Берліоз і заперечив:
- Ну, тут вже є перебільшення. Сьогоднішній вечір мені відомий більш-менш точно. Само собою зрозуміло, що, якщо на Бронній мені звалиться на голову цегла ...
- Цегла ні з того ні з сього, - переконливо перебив невідомий, - нікому і ніколи на голову не звалиться. Зокрема ж, запевняю вас, вам він ні в якому разі не загрожує. Ви помрете інший смертю.
- Може бути, ви знаєте, який саме? - з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, залучаючись до якоїсь дійсно безглузду розмову, - і скажете мені?
- Охоче, - відгукнувся незнайомець. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався зшити йому костюм, крізь зуби пробурмотів щось на кшталт: «Раз, два ... Меркурій в другому домі ... місяць пішла ... шість - нещастя ... вечір - сім ...» - і голосно і радісно оголосив: - вам відріжуть голову!
Бездомний дико і злобно витріщився на розв'язного невідомого, а Берліоз запитав, криво посміхнувшись:
- А хто саме? Вороги? Інтервенти?
- Ні, - відповів співрозмовник, - російська жінка, комсомолка.
- Гм ... - промимрив роздратований жартом невідомого Берліоз, - ну, це, вибачте, малоймовірно.
- Прошу і мене вибачити, - відповів іноземець, - але це так. Так, мені хотілося б запитати вас, що ви будете робити сьогодні ввечері, якщо це не секрет?
- Секрету немає. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій годині вечора в МАССОЛИТе відбудеться засідання, і я буду на ньому головувати.
- Ні, цього бути ніяк не може, - твердо заперечив іноземець.
- Це чому?
- Тому, - відповів іноземець і примруженими очима подивився в небо, де, передчуваючи вечірню прохолоду, безшумно креслили чорні птиці, - що Аннушка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але навіть розлила. Так що засідання не відбудеться.
Тут, як цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.
- Вибачте, - після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на меле дурниці іноземця, - при чому тут соняшникову олію ... і яка Аннушка?
- Соняшникова олія тут ось до чого, - раптом заговорив Бездомний, очевидно, вирішивши оголосити незваних співрозмовнику війну, - вам не доводилося, громадянин, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?
- Іване! .. - тихо вигукнув Михайло Олександрович.
Але іноземець нітрохи не образився і дуже веселих розсміявся.
- Бував, бував і не раз! - скрикнув він, сміючись, але не зводячи неусмішливі очі з поета, - де я тільки не бував! Шкода тільки, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія. Так що ви вже самі дізнайтеся це у нього, Іване Миколайовичу!
- Звідки ви знаєте, як мене звуть?
- Та що ви, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? - тут іноземець витягнув з кишені вчорашній номер «Літературної газети», і Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але вчора ще раділи доказ слави і популярності на цей раз нітрохи не обрадувало поета.
- Я перепрошую, - сказав він, і обличчя його потемніло, - ви не можете почекати хвилинку? Я хочу товаришеві пару слів сказати.
- О, з задоволенням! - вигукнув невідомий, - тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди і не поспішаю.
- Ось що, Мишко, - прошепотів поет, відтягнувши Берліоза в бік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, який перебрався до нас. Питай у нього документи, а то піде ...
- Ти думаєш? - стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: «Але ж він правий!»
- Вже ти мені вір, - захрипів йому в вухо поет, - він дурником прикидається, щоб випитати дещо. Ти чуєш, як він по-російськи говорить, - поет говорив і зиркав, стежачи, щоб невідомий не втік, - йдемо, затримаємо його, а то піде ...
І поет за руку потягнув Берліоза до лавки.
Незнайомець не сидів, а стояв біля неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірому палітурці, щільний конверт хорошого паперу і візитну картку.
- Вибачте мене, що я в запалі нашої суперечки забув представити себе вам. Ось моя картка, паспорт і запрошення приїхати в Москву для консультацій, - вагомо промовив невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.
Ті зніяковів. «Чорт, все чув,» - подумав Берліоз і ввічливим жестом показав, що в пред'явленні документів немає потреби. Поки іноземець пхав їх редактору, поет встиг розгледіти на картці надруковане іноземними буквами слово «професор» і початкову літеру прізвища - подвійне «В».
- Дуже приємно, - тим часом суміщення бурмотів редактор, і іноземець сховав документи в кишеню.
Відносини таким чином були відновлені, і всі троє знову сіли на лаву.
- Ви в якості консультанта запрошені до нас, пане професоре? - запитав Берліоз.
- Так, консультантом.
- Ви німець? - поцікавився Бездомний.
- Я-то? .. - перепитав професор і раптом задумався. - Так, мабуть, німець ... - сказав він.
- Ви по-російськи здорово говорите, - зауважив Бездомний.
- О, я взагалі поліглот і знаю дуже велика кількість мов, - відповів професор.
- А у вас яка спеціальність? - поцікавився Берліоз.
- Я - фахівець з чорної магії.
"На тобі!" - стукнуло в голові у Михайла Олександровича.
- І ... і вас за цією спеціальністю запросили до нас? - заїкнувшись запитав він.
- Так, по цій запросили, - підтвердив професор і пояснив: - Тут у державній бібліотеці виявлено справжні рукописи чорнокнижника Герберта Аврілакского, десятого століття, так ось потрібно, щоб я їх розібрав. Я єдиний в світі фахівець.
- А-а! Ви історик? - з великим полегшенням і повагою запитав Берліоз.
І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив обох до себе і, коли вони нахилилися до нього, прошепотів:
- Майте на увазі, що Ісус існував.
- Бачте, пане професоре, - змушено посміхнувшись, відгукнувся Берліоз, - ми поважаємо ваші великі знання, але самі з цього питання дотримуємося іншої точки зору.
- А не треба ніяких точок зору! - відповів дивний професор, - просто він існував, і більше нічого.
- Але потрібно ж яке-небудь доказ ... - почав Берліоз.
- І доказів ніяких не потрібно, - відповів професор і заговорив неголосно, причому його акцент чомусь пропав: - Все просто: у білому плащі ...
Понтій Пилат
У білому плащі з кривавим підкладкою, човгає кавалерійської ходою, рано вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома крилами палацу Ірода великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.
Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало нехороший день, так як запах цей почав переслідувати прокуратора з світанку. Прокуратору здавалося, що рожевий запах випромінюють кипариси і пальми в саду, що до запаху шкіри конвою домішується проклята рожева струмінь. Від флігелів в тилу палацу, де розташувалася прийшла з прокуратором в Ершалаим перша когорта дванадцятого блискавичного легіону, заносило димком в колонаду через верхню площадку саду, і до Горькому диму, свидетельствовавшему про те, що кашовари в Кентура почали готувати обід, домішувався все той же жирний рожевий дух. Про боги, боги, за що ви караєте мене?
«Так, немає сумнівів! Це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба гемикрания, при якій болить півголови. Від неї немає коштів, немає ніякого порятунку. Спробує не рухати головою ».
На мозаїчній підлозі біля фонтану вже було приготовлено крісло, і прокуратор, що не дивлячись ні на кого, сів в нього і простягнув руку в бік.
Секретар шанобливо вклав в цю руку шматок пергаменту. Не втримавшись від хворобливої гримаси, прокуратор скоса, побіжно проглянув написане, повернув пергамент секретарю і ледве вимовив:
- перебуває під слідством, із Галілеї? До тетрарху справу посилали?
- Так, прокуратор, - відповів секретар.
- Що ж він?
- Він відмовився дати висновок у справі і смертний вирок Синедріону направив на ваше твердження, - пояснив секретар.
Прокуратор смикнув щокою і сказав тихо:
- Наведіть обвинуваченого.
І зараз же з майданчика саду під колони на балкон двоє легіонерів ввели і поставили перед кріслом прокуратора людини років двадцяти семи. Ця людина була одягнена в старенький і розірваний блакитний хітон. Голова його була прикрита білою пов'язкою з ремінцем навколо чола, а руки зв'язані за спиною. Під лівим оком у людини був великий синець, в кутку рота - садно із запеченою кров'ю. Наведений з тривожним цікавістю дивився на прокуратора.
Той помовчав, потім тихо запитав арамейською:
- Так це ти намовляв народ зруйнувати ершалаимского храм?
Прокуратор при цьому сидів як кам'яний, і тільки губи його ворушилися трохи при проголошенні слів. Прокуратор був як кам'яний, тому що боявся качнути палаючої пекельної болем головою.
людина зі зв'язаними рукамикілька подався вперед і почав говорити:
- Добра людина! Повір мені…
Але прокуратор, як і раніше не рухаючись і нітрохи не підвищуючи голосу, тут же перебив його:
- Це мене ти називаєш доброю людиною? Ти помиляєшся. У Ершалаиме все шепочуть про мене, що я люте чудовисько, і це абсолютно вірно, - і так само монотонно додав: - кентуриона Крисобоя до мене.
Всім здалося, що на балконі потемніло, коли кентуриона, командувач особливої Кентура, Марк, прозваний Крисобоя, постав перед прокуратором.
Крисобой був на голову вище найвищого з солдатів легіону і настільки широкий в плечах, що абсолютно затулив ще невисоке сонце.
Прокуратор звернувся до кентуриона по-латині:
- Злочинець називає мене «добра людина». Виведіть його звідси на хвилину, поясніть йому, як треба розмовляти зі мною. Але не калічити.
І все, крім нерухомого прокуратора, проводили поглядом Марка Крисобоя, який махнув рукою заарештованому, показуючи, що той повинен слідувати за ним.
Крисобоя взагалі все проводжали поглядами, де б він не з'являвся, через його зростання, а ті, хто бачив його вперше, через те ще, що особа кентуриона було знівечене: ніс його колись був розбитий ударом німецької палиці.
Простукали важкі чоботи Марка по мозаїці, пов'язаний пішов за ним безшумно, повне мовчання настав в колонаді, і чутно було, як воркували голуби на майданчику саду у балкона, та ще вода співала хитромудру приємну пісню в фонтані.
Прокуратору захотілося піднятися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що і це йому не допоможе.
Вивівши арештованого з-під колон в сад. Крисобой вийняв з рук у легіонера, що стояв біля підніжжя бронзової статуї, бич і, несильно розмахнувшись, вдарив арештованого по плечах. Рух кентуриона було недбало і легко, але пов'язаний миттєво впав додолу, неначе йому підтяли ноги, захлинувся повітрям, фарба втекла з його особи і очі обессмислілісь. Марк одною лівою рукою, легко, як порожній мішок, підняв у повітря впав, поставив його на ноги і заговорив гугняво, погано вимовляючи арамейські слова:
- Римського прокуратора називати - игемон. Інших слів не говорити. Струнко стояти. Ти зрозумів мене або вдарити тебе?
Заарештований похитнувся, але впорався з собою, фарба повернулася, він перевів подих і відповів хрипко:
- Я зрозумів тебе. Не бий мене.
Через хвилину він знову стояв перед прокуратором.
- Моє? - квапливо відгукнувся заарештований, всім єством висловлюючи готовність відповідати толково, не викликати більш гніву.
Прокуратор сказав неголосно:
- Моє - мені відомо. Чи не прикидайся більш дурним, ніж ти є. Твоє.
- Ієшуа, - поспішно відповів арештант.
- Прізвище є?
- Га-Ноцрі.
- Звідки ти родом?
- З міста Гамаль, - відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, направо від нього, на півночі, є місто Гамала.
- Хто ти по крові?
- Я точно не знаю, - жваво відповів заарештований, - я не пам'ятаю моїх батьків. Мені говорили, що мій батько був сирієць ...
- Де ти живеш постійно?
- У мене немає постійного житла, - сором'язливо відповів арештант, - я подорожую з міста в місто.
- Це можна виразити коротше, одним словом - бродяга, - сказав прокуратор і запитав: - Рідні є?
- Немає нікого. Я один у світі.
- Чи знаєш грамоту?
- Чи знаєш яку-небудь мову, крім арамейської?
- Знаю. Грецький.
Розпухлі повіку піднялося, затягнутий серпанком страждання очей втупився на заарештованого. Інший очей залишився закритим.
Пилат заговорив по-грецьки:
- Так ти збирався зруйнувати будівлю храму і закликав до цього народ?
Тут арештант знову пожвавився, очі його перестали висловлювати переляк, і він заговорив по-грецьки:
- Я, доб ... - тут жах промайнув в очах арештанта тому, що він ледь не обмовився, - я, игемон, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на це безглузде дію.
Подив виразилося на обличчі секретаря, згорбившись над низеньким столом і записуючого свідчення. Він підняв голову, але одразу ж знову схилив її до пергаменту.
- Безліч різних людей стікається в це місто до свята. Бувають серед них маги, астрологи, провісники і вбивці, - говорив монотонно прокуратор, - а трапляються і брехуни. Ти, наприклад, брехун. Записано ясно: підмовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.
- Ці добрі люди, - заговорив арештант і, квапливо додавши: - игемон, - продовжував: - нічому не вчилися і все переплутали, що я говорив. Я взагалі починаю побоюватися, що плутанина ця триватиме дуже довгий час. І все через те, що він невірно записує за мною.
Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворих очі важко дивилися на арештанта.
- Повторюю тобі, але в останній раз: перестань прикидатися божевільним, розбійник, - сказав Пілат м'яко і монотонно, - за тобою записано трохи, але записаного досить, щоб тебе повісити.
- Ні, ні, игемон, - весь напружуючись в бажанні переконати, заговорив заарештований, - ходить, ходить один з цапиними пергаментом і безперервно пише. Але я одного разу зазирнув в цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там написано, я не говорив. Я його благав: спали ти заради Бога свій пергамент! Але він вирвав його у мене з рук і втік.
- Хто такий? - гидливо запитав Пілат і торкнув скроню рукою.
- Левій Матвій, - охоче пояснив арештант, - він був збирачем податків, і я з ним зустрівся вперше на дорозі в Вітфагії, там, де кутом виходить фіговий сад, і розговорився з ним. Спочатку він поставився до мене неприязно і навіть ображав мене, тобто думав, що ображає, називаючи мене собакою, - тут арештант посміхнувся, - я особисто не бачу нічого поганого в цьому звірі, щоб ображатися на це слово ...
Секретар перестав записувати і нишком кинув здивований погляд, але не на заарештованого, а на прокуратора.
- ... проте, послухавши мене, він став пом'якшуватися, - продовжував Ієшуа, - нарешті кинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною подорожувати ...
Пилат посміхнувся одною щокою, вишкіривши жовті зуби, і промовив, повернувшись всім тулубом до секретаря:
- О, місто Ершалаим! Чого тільки не почуєш у ньому. Збирач податків, ви чуєте, кинув гроші на дорогу!
Не знаючи, як відповісти на це, секретар вважав за потрібне повторити посмішку Пилата.
Все ще скалячись, прокуратор подивився на заарештованого, потім на сонці, неухильно піднімається вгору над кінними статуями гіпподрома, лежачого далеко внизу праворуч, і раптом в якійсь нудить борошні подумав про те, що найпростіше було б вигнати з балкона цього дивного розбійника, вимовивши тільки два слова: «Повісити його». Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, веліти затемнити кімнату, повалитися на ложе, зажадати холодної води, жалібним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися їй на гемікранія. І думка про отруту раптом спокусливо майнула в хворій голові прокуратора.
Він дивився каламутними очима на заарештованого і деякий час мовчав, болісно згадуючи, навіщо на ранковому безжальному ершалаимского сонці стоїть перед ним арештант зі спотвореним побоями особою, і які ще нікому не потрібні запитання йому доведеться ставити.
- Так, Левій Матвій, - долинув до нього високий, що мучить його голос.
- А ось що ти все-таки говорив про храм натовпі на базарі?
- Я, игемон, говорив про те, що впаде храм старої віри і створиться новий храм істини. Сказав так, щоб було зрозуміліше.
- Навіщо ж ти, бродяга, на базарі бентежив народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уявлення? Що таке істина?
І тут прокуратор подумав: «О, боги мої! Я питаю його про щось непотрібному на суді ... Мій розум не може виступати в мені більше ... »І знову привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути!»
- Істина насамперед у тому, що у тебе болить голова, і болить так сильно, що ти малодушно думає про смерть. Ти не тільки не в силах говорити зі мною, але тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі є твоїм катом, що мене засмучує. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і мрієш тільки про те, щоб прийшла твоя собака, єдине, очевидно, істота, до якого ти прив'язаний. Але муки твої зараз закінчаться, голова пройде.
Секретар витріщив очі на арештанта і не дописав слова.
Пилат підняв мученицькі очі на арештанта і побачив, що сонце вже досить високо стоїть над гіпподромом, що промінь пробрався в колонаду і підповзає до стоптаним сандаль Ієшуа, що той цурається від сонця.
Тут прокуратор підвівся з крісла, стиснув голову руками, і на жовтому його голеному особі висловився жах. Але він одразу ж придушив його своєю волею і знову опустився в крісло.
Арештант ж тим часом продовжував свою промову, але секретар нічого більш не записував, а тільки, витягнувши шию, як гусак, намагався не пропустити жодного слова.
- Ну ось, все і скінчилося, - говорив заарештований, доброзичливо поглядаючи на Пилата, - і я надзвичайно цьому радий. Я радив би тобі, игемон, залишити на час палац і погуляти пішки десь в околицях, ну хоча б в садах на Оливній горі. Гроза почнеться, - арештант повернувся, примружився на сонце, - пізніше, до вечора. Прогулянка принесла б тобі велику користь, а я з задоволенням супроводжував би тебе. Мені прийшли в голову деякі нові думки, які могли б, гадаю, здатися тобі цікавими, і я охоче поділився б ними з тобою, тим більше що ти справляєш враження дуже розумної людини.
Секретар смертельно зблід і впустив сувій на підлогу.
- Біда в тому, - продовжував ніким не що зупиняється пов'язаний, - що ти дуже замкнутий і остаточно втратив віру в людей. Адже не можна ж, погодься, помістити всю свою прихильність в собаку. Твоє життя мало, Ігемон, - і тут говорить дозволив собі посміхнутися.
Секретар думав тепер тільки про одне, вірити йому вухам своїм чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він постарався уявити собі, в яку саме химерну форму виллється гнів запального прокуратора при цій нечуваної зухвалості арештованого. І цього секретар уявити собі не міг, хоча і добре знав прокуратора.
- Розв'яжіть йому руки.
Один з конвойних легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотузки з арештанта. Секретар підняв сувій, вирішив поки що нічого не записувати і нічому не дивуватися.
- Зізнайся, - тихо по-грецьки запитав Пилат, - ти великий лікар?
- Ні, прокуратор, я не лікар, - відповів арештант, з насолодою потираючи зім'яту і опухлу багрову кисть руки.
Круто, спідлоба Пилат свердлив очима арештанта, і в цих очах уже не було каламуті, в них з'явилися всім знайомі іскри.
- Я не запитав тебе, - сказав Пілат, - ти, може бути, знаєш і латину?
- Так, знаю, - відповів арештант.
Почервоніло жовтуватих щоках Пилата, і він запитав по-латині:
- Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
- Це дуже просто, - відповів арештант по-латині, - ти водив рукою по повітрю, - арештант повторив жест Пілата, - наче хотів погладити, і губи ...
- Так, - сказав Пілат.
Помовчали, потім Пілат запитав по-грецьки:
- Отже, ти лікар?
- Ні, ні, - жваво відповів арештант, - повір мені, я не лікар.
- Ну добре. Якщо хочеш це тримати в таємниці, тримай. До справи це прямого відношення не має. Так ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати ... або підпалити, або яким-небудь іншим способом знищити храм?
- Я, игемон, нікого не закликав до подібних дій, повторюю. Хіба я схожий на божевільного?
- О, так, ти не схожий на божевільного, - тихо відповів прокуратор і посміхнувся якоюсь страшною посмішкою, - так Присягни, що цього не було.
- Чим хочеш ти, щоб я поклявся? - запитав, дуже жваво, розв'язаний.
- Ну, хоча б життям своєю, - відповів прокуратор, - нею клястися самий час, так як вона висить на волосині, знай це!
- Чи не думаєш ти, що ти її підвісив, игемон? - запитав арештант, - якщо це так, ти дуже помиляєшся.
Пилат здригнувся і відповів крізь зуби:
- Я можу перерізати цей волосок.
- І в цьому ти помиляєшся, - світло посміхаючись і закриваючись рукою від сонця, заперечив арештант, - погодься, що перерізати волосок вже напевно може лише той, хто підвісив?
- Так, так, - посміхнувшись, сказав Пілат, - тепер я не сумніваюся в тому, що пусті роззяви в Ершалаиме ходили за тобою по п'ятах. Не знаю, хто підвісив твої губи, але підвішений він добре. До речі, скажи: чи вірно, що ти з'явився в Ершалаим через Сузские ворота верхи на ослі, супроводжуваний натовпом черні, кричати тобі вітання як би якомусь пророкові? - тут прокуратор вказав на сувій пергаменту.
Арештант неодмінно подивився на прокуратора.
- У мене і осла-то ніякого немає, игемон, - сказав він. - Прийшов я в Ершалаим точно через Сузские ворота, але пішки, у супроводі одного Левія Матвія, і ніхто мені нічого не кричав, так як ніхто мене тоді в Ершалаиме не знав.
- Чи не знаєш ти таких, - продовжував Пилат, не зводячи очей з арештанта, - якогось Дісмас, іншого - Гестас і третього - Вар-раввана?
- Цих добрих людей я не знаю, - відповів арештант.
- Правда?
- Правда.
- А тепер скажи мені, що це ти весь час вживаєш слова «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?
- Всіх, - відповів арештант, - злих людей немає на світі.
- Вперше чую про це, - сказав Пілат, посміхнувшись, - але, може бути, я мало знаю життя! Можете подальше не писати, - звернувся він до секретаря, хоча той і так нічого не записував, і продовжував говорити арештанта: - У який-небудь з грецьких книг ти прочитав про це?
- Ні, я своїм розумом дійшов до цього.
- І ти про це?
- А ось, наприклад, кентуриона Марк, його прозвали Крисобоя, - він - добрий?
- Так, - відповів арештант, - він, правда, нещаслива людина. З тих пір як добрі люди знівечили його, він став жорстокий і черствий. Цікаво б знати, хто його скалічив.
- Охоче можу повідомити це, - відгукнувся Пилат, - бо я був свідком цього. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вчепилися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний манипул потрапив в мішок, і якби не врубилась з флангу кавалерійська турма, а командував нею я, - тобі, філософ, не довелося б розмовляти з Крисобоя. Це було в бою при Ідіставізо, в долині Дев.
- Якби з ним поговорити, - раптом мрійливо сказав арештант, - я впевнений, що він різко змінився б.
- Я вважаю, - відгукнувся Пилат, - що мало радості ти доставив би легату легіону, якби надумав розмовляти з ким-небудь з його офіцерів або солдатів. Втім, цього й не станеться, до загального щастя, і перший, хто про це подбає, буду я.
В цей час в колонаду стрімко влетіла ластівка, зробила під золотим стелею коло, знизилася, мало не зачепила гострим крилом особи мідної статуї в ніші і зникла за капітеллю колони. Бути може, їй спало на думку, вити там гніздо.
Протягом її польоту в світлій тепер і легкої голові прокуратора склалася формула. Вона була така: игемон розібрав справу бродячого філософа Ієшуа на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ньому не знайшов. Зокрема, не знайшов жодної зв'язку між діями Ієшуа і заворушеннями, що відбулися в Ершалаиме недавно. Бродячий філософ виявився душевнохворим. Внаслідок цього смертний вирок Га-Ноцрі, винесений Малим Синедріоном, прокуратор не затверджує. Але з огляду на те, що божевільні, утопічні мови Га-Ноцрі можуть бути причиною хвилювань в Ершалаиме, прокуратор видаляє Ієшуа з Ершалаима і піддає його ув'язнення в Кесарії Стратонова на Середземному морі, тобто саме там, де резиденція прокуратора.
Залишалося це продиктувати секретарю.
Крила ластівки пхикнули над самою головою игемона, птиця метнулася до чаші фонтану та вилетіла на волю. Прокуратор підняв очі на арештанта і побачив, що біля того стовпом загорілася пил.
- Все про нього? - запитав Пілат у секретаря.
- Ні, на жаль, - несподівано відповів секретар і подав Пилата інший шматок пергаменту.
- Що ще там? - запитав Пілат і насупився.
Прочитавши подане, він ще більше змінився в обличчі. Темна кров прилила до шиї і особі чи трапилося що-небудь інше, але тільки шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі ніби провалилися.
Знову-таки винна була, ймовірно, кров, приплив до скронь і застукав в них, тільки у прокуратора щось трапилося із зором. Так, привиділося йому, що голова арештанта попливла кудись, а замість неї з'явилася інша. На цій лисою голові сидів редкозубой вінця золотого на лобі була кругла виразка, що роз'їдає шкіру і змазана маззю; запалий беззубий рот з відвислою нижньою примхлива губою. Пилата здалося, що зникли рожеві колони балкона і покрівлі Ершалаима далеко, внизу за садом, і все потонуло навколо в густій зелені Капрейскіх садів. І зі слухом відбулося щось дивне, як ніби вдалині програли неголосно і грізно труби і дуже виразно почувся носової голос, гордовито тягне слова: «Закон про образу величності ...»
Думки понеслися короткі, нескладні і незвичайні: «Загинув!», Потім: «Загинули! ..» І якась зовсім безглузда серед них про якесь долженствующем неодмінно бути - і з ким ?! - безсмертя, причому безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.
Пилат напружився, вигнав бачення, повернувся поглядом на балкон, і знову перед ним виявилися очі арештанта.
- Слухай, Га-Ноцрі, - заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось дивно: обличчя прокуратора було грізно, але очі тривожні, - ти коли-небудь говорив що-небудь про великого кесаря? Відповідай! Говорив? .. Або ... не ... говорив? - Пілат протягнув слово «не» дещо більше, ніж це було на суді, і послав Ієшуа в своєму погляді якусь думку, яку як би хотів вселити арештанта.
- Правду говорити легко і приємно, - зауважив арештант.
- Мені не потрібно знати, - придушенням, злим голосом відгукнувся Пилат, - приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але тобі доведеться її говорити. Але, кажучи, зважуй кожне слово, якщо не хочеш не тільки неминучою, але і болісної смерті.
Ніхто не знає, що трапилося з прокуратором Іудеї, але він дозволив собі підняти руку, як би закриваючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештанта якийсь натякає погляд.
- Отже, - говорив він, - відповідай, чи знаєш ти якогось Іуду з Кір'ят, і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?
- Справа була так, - охоче почав розповідати арештант, - позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодим чоловіком, який назвав себе Іудою з міста Кір'ят. Він запросив мене до себе в будинок в Нижньому Місті і пригостив ...
- Добра людина? - запитав Пілат, і диявольський вогонь блиснув в його очах.
- Дуже добрий і допитлива людина, - підтвердив арештант, - він висловив найбільший інтерес до моїх думок, прийняв мене дуже привітно ...
- Світильники запалив ... - крізь зуби в тон арештанта промовив Пілат, і очі його при цьому мерехтіли.
- Так, - трохи здивувавшись поінформованості прокуратора, продовжував Ієшуа, - попросив мене висловити свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.
- І що ж ти сказав? - запитав Пілат, - або ти відповіси, що ти забув, що говорив? - але в тоні Пилата була вже безнадія.
- У числі іншого я говорив, - розповідав арештант, - що всяка влада є насильством над людьми і що настане час, коли не буде влади ні кесарів, ні будь-якої іншої влади. Людина перейде в царство істини і справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада.
Секретар, щоб не пропустити жодного слова, швидко креслив на пергаменті слова.
- На світі не було, немає і не буде ніколи більше великою і прекрасною для людей влади, ніж влада імператора Тиверія! - зірваний і хворий голос Пілата розрісся.
Прокуратор з ненавистю чомусь дивився на секретаря і конвой.
Конвой підняв списа і, розмірено гупаючи підкованими калігі, вийшов з балкона в сад, а за конвоєм вийшов і секретар.
Мовчання на балконі деякий час порушувала тільки пісня води у фонтані. Пилат бачив, як здувалися над трубочкою водяна тарілка, як відламувалися її краю, як падали цівками.
Першим заговорив арештант:
- Я бачу, що відбувається якась біда через те, що я говорив з цим юнаком з Кір'ят. У мене, игемон, є передчуття, що з ним трапиться нещастя, і мені його дуже шкода.
- Я думаю, - дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, - що є ще дехто на світлі, кого тобі слід було б пожаліти більше, ніж Іуду з Кір'ят, і кому доведеться набагато гірше, ніж Іуді! Отже, Марк Крисобой, холодний і переконаний кат, люди, які, як я бачу, - прокуратор вказав на понівечене обличчя Ієшуа, - тебе били за твої проповіді, розбійники Дісмас і Гестас, які вбили зі своїми прісними чотирьох солдатів, і, нарешті, брудний зрадник Юда - всі вони добрі люди?
- Так, - відповів арештант.
- І настане царство істини?
- Настане, игемон, - переконано відповів Ієшуа.
- Воно ніколи не настане! - раптом закричав Пилат таким страшним голосом, що Ієшуа відсахнувся. Так багато років тому в долині дів кричав Пилат своїм вершникам слова: «Рубі їх! Рубі їх! Велетень Крисобой попався! » Він ще підвищив зірваний командами голос, викрикуючи слова так, щоб їх чули в саду: - Злочинець! Злочинець! Злочинець!
- Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в якихось богів?
- Бог один, - відповів Ієшуа, - в нього я вірю.
- Так помолись йому! Міцніше помолись! Втім, - тут голос Пілата сіл, - це не допоможе. Дружини немає? - чомусь тоскно запитав Пілат, не розуміючи, що з ним відбувається.
- Ні я не сам.
- Ненависний місто, - раптом чомусь пробурмотів прокуратор і пересмикнув плечима, наче змерз, а руки потер, як би обмиваючи їх, - якби ж тебе зарізали перед твоїм побаченням з Юдою з Кір'ят, право, це було б краще.
- А ти б мене відпустив, игемон, - несподівано попросив арештант, і голос його став тривожний, - я бачу, що мене хочуть убити.
Особа Пилата спотворилося судомою, він звернув до Ієшуа запалені, в червоних жилка білки очей і сказав:
- Ти думаєш, нещасний, що римський прокуратор відпустить людину, говорив те, що говорив ти? О, боги, боги! Або ти думаєш, що я готовий зайняти твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І слухай мене: якщо з цієї хвилини ти вимовиш хоча б одне слово, заговориш з ким-небудь, бережися мене! Повторюю тобі: Стережися.
- Игемон ...
- Мовчати! - скрикнув Пілат і шаленим поглядом проводив ластівку, знову впорхнувшую на балкон. - До мене! - крикнув Пилат.
І коли секретар і конвой повернулися на свої місця, Пілат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений в зборах Малого Синедріону злочинцеві Ієшуа Га-Ноцрі, і секретар записав сказане Пилатом.
Через хвилину перед прокуратором стояв Марк Крисобой. Йому прокуратор наказав здати злочинця начальнику таємної служби і при цьому передати йому розпорядження прокуратора про те, щоб Ієшуа Га-Ноцрі був відділений від інших засуджених, а також про те, щоб команді таємної служби було під страхом тяжкої кари заборонено про що б то не було розмовляти з Ієшуа або відповідати на будь-які його питання.
За знаком Марка навколо Ієшуа сомкнулся конвой і вивів його з балкона.
Потім перед прокуратором постав стрункий, светлобородий красень з блискучими на грудях левиними мордами, з орлиними пір'ям на гребені шолома, з золотими бляшками на портупеї меча, в зашнурованої до колін взуття на потрійний підошві, в накинутому на ліве плече багряному плащі. Це був командувач легіоном легат. Його прокуратор запитав про те, де зараз перебуває себастійская когорта. Легат повідомив, що себастійци тримають оточення на площі перед гіпподромом, де буде оголошено народу вирок над злочинцями.
Тоді прокуратор розпорядився, щоб легат виділив з римської когорти дві Кентура. Одна з них, під командою Крисобоя, повинна буде конвоювати злочинців, вози з пристосуваннями для страти і катів при відправленні на Лису Гору, а при прибутті на неї увійти в верхнє оточення. Інша ж повинна бути зараз же відправлена на Лису Гору і починати оточення негайно. Для цієї ж мети, тобто для охорони Гори, прокуратор попросив легата відправити допоміжний кавалерійський полк - сирійську алу.
Коли легат покинув балкон, прокуратор наказав секретарю запросити президента Синедріону, двох членів його і начальника храмової варти Ершалаима до палацу, але при цьому додав, що просить влаштувати так, щоб до наради з усіма цими людьми він міг говорити з президентом раніше і наодинці.
Накази прокуратора були виконані швидко і точно, і сонце, з якоюсь незвичайною люттю спалює в ці дні Ершалаим, не встиг ще наблизитися до своєї найвищої точки, коли на верхній терасі саду у двох мармурових білих левів, стерегли драбину, зустрілися прокуратор і виконуючий обов'язки президента Синедріону первосвященик іудейський Йосип Каифа.
В саду було тихо. Але, вийшовши з-під колонади на що заливається сонцем верхню площа саду з пальмами на жахливих слонових ногах, площа, з якої перед прокуратором розвернувся весь ненависний йому Ершалаим з висячими мостами, фортецями і - найголовніше - з не піддається ніякому опису брилою мармуру з золотою драконовою лускою замість даху - храмом ершалаимского, - гострим слухом вловив прокуратор далеко і внизу, там, де кам'яна стіна відокремлювала нижні тераси палацового саду від міської площі, низьке бурчання, над яким злітали часом слабкі, тонкі не те стогони, не те крики.
Прокуратор зрозумів, що там на площі вже зібралася незліченна юрба схвильованих останніми заворушеннями жителів Ершалаима, що ця юрба в нетерпінні очікує винесення вироку і що в ній кричать неспокійні продавці води.
Прокуратор почав з того, що запросив первосвященика на балкон, з тим щоб сховатися від безжального спеки, але Каифа ввічливо вибачився і пояснив, що зробити цього не може. Пилат накинув капюшон на свою трохи лисіючу голову і почав розмову. Ця розмова йшов по-грецьки.
Говорить до Нього Пилат, що він розібрав справу Ієшуа Га-Ноцрі і затвердив смертний вирок.
Таким чином, до смертної кари, яка повинна відбутися сьогодні, засуджено трьох розбійників: Дісмас, Гестас, Вар-равван і, крім того, цей Ієшуа Га-Ноцрі. Перші двоє, надумав підбивати народ на бунт проти кесаря, взяті з боєм римською владою, числяться за прокуратором, і, отже, про них тут мова йти не буде. Останні ж, Вар-равван і Га-Ноцрі, схоплені місцевою владою і засуджені Синедріоном. Відповідно до закону, за звичаєм, одного з цих двох злочинців потрібно буде відпустити на свободу в честь наступаючого сьогодні великого свята Великодня.
Отже, прокуратор бажає знати, кого з двох злочинців має намір звільнити Синедріон: Вар-раввана або Га-Ноцрі? Каифа схилив голову на знак того, що питання йому зрозумілий, і відповів:
- Синедріон просить відпустити Вар-раввана.
Прокуратор добре знав, що саме так йому відповість первосвященик, але завдання його полягала в тому, щоб показати, що така відповідь викликає його здивування.
Пилат це і зробив з великим мистецтвом. Брови на гордовитому обличчі піднялися, прокуратор прямо в очі подивився первосвященика з подивом.
- Зізнаюся, ця відповідь мене здивував, - м'яко заговорив прокуратор, - боюся, чи немає тут непорозуміння.
Пилат освідчився. Римська влада нітрохи не зазіхає на права духовної місцевої влади, первосвященика це добре відомо, але в даному випадку в наявності явна помилка. І в виправленні цієї помилки римська влада, звичайно, зацікавлена.
Справді: злочини Вар-раввана і Га-Ноцрі абсолютно непорівнянні по тяжкості. Якщо другий, явно божевільний людина, винний у проголошенні безглуздих промов, бентежить народ в Ершалаиме і інших деяких місцях, то перший обтяжений набагато значніше. Мало того, що він дозволив собі прямі заклики до заколоту, але він ще вбив сторожа при спробах брати його. Вар-равван набагато небезпечніше, ніж Га-Ноцрі.
В силу всього викладеного прокуратор просить первосвященика переглянути рішення і залишити на волі того з двох засуджених, хто менш шкідливий, а таким, без сумніву, є Га-Ноцрі. Отже?
Каифа прямо в очі подивився Пилата і сказав тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно ознайомився зі справою і вдруге повідомляє, що має намір звільнити Вар-раввана.
- Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в особі якого говорить римська влада? Первосвященик, повтори в третій раз.
- І в третій раз ми повідомляємо, що звільняємо Вар-раввана, - тихо сказав Каифа.
Все це скінчилося, і говорити більш не було про що. Га-Ноцрі йшов назавжди, і страшні, злі болю прокуратора нікому вилікувати; від них немає засобу, крім смерті. Але не ця думка вразила зараз Пилата. Та сама незрозуміла туга, що вже приходила на балконі, пронизала все його єство. Він відразу ж постарався її пояснити, і пояснення було дивне: здалося погано прокуратору, що він чогось не договорив з засудженим, а може бути, чогось не дослухав.
Пилат прогнав цю думку, і вона полетіла в одну мить, як і прилетіла. Вона полетіла, а туга залишилася непоясненної, бо не могла ж її пояснити промайнула як блискавка і тут же згасла якась коротка інша думка: «Безсмертя ... прийшло безсмертя ...» Чиє безсмертя прийшло? Цього не зрозумів прокуратор, але думка про це загадкове безсмертя змусила його похолодеть на сонці.
- Добре, - сказав Пілат, - нехай буде так.
Тут він озирнувся, окинув поглядом видимий йому світ і здивувався що сталася перерві. Пропав обтяжений трояндами кущ, пропали кипариси, оздоблюють верхню терасу, і гранатове дерево, і біла статуя в зелені, та й сама зелень. Попливла замість цього всього якась багряна гуща, в ній захиталися водорості і рушили кудись, а разом з ними вирушив і сам Пилат. Тепер його ніс, задухи і обпікаючи, найстрашніший гнів, гнів безсилля.
- Тісно мені, - вимовив Пилат, - тісно мені!
Він холодною вологою рукою рвонув пряжку з ворота плаща, і та впала на пісок.
- Сьогодні душно, десь йде гроза, - відгукнувся Каифа, не зводячи очей з почервонілого особи прокуратора і передбачаючи всі муки, які ще чекають. «О, який страшний місяць нісан в цьому році!»
Темні очі первосвященика блиснули, і, не гірше, ніж раніше прокуратор, він висловив на своєму обличчі подив.
- Що чую я, прокуратор? - гордо і спокійно відповів Каифа, - ти погрожуєш мені після винесеного вироку, затвердженого тобою самим? Чи може це бути? Ми звикли до того, що римський прокуратор вибирає слова, перш ніж що-небудь сказати. Господь не почув би нас хто-небудь, игемон?
Пилат мертвими очима подивився на первосвященика і, оскалом, зобразив посмішку.
- Що ти, первосвященик! Хто ж може почути нас зараз тут? Хіба я схожий на юного бродячого юродивого, якого сьогодні стратять? Хлопчик чи я, Каифа? Знаю, що кажу і де говорю. Оточений сад, оточений палац, так що і миша не проникне ні в яку щілину! Та не тільки миша, не проникне навіть цей, як його ... з міста Кір'ят. До речі, ти знаєш такого, первосвященик? Так ... якби такий проник сюди, він гірко пошкодував би себе, в цьому ти мені, звичайно, повіриш? Так знай же, що не тобі, первосвященик, відтепер спокою! Ні тобі, ні своєї рідні, - і Пілат вказав удалину направо, туди, де в висоті палав храм, - це я тобі кажу - Пілат Понтійський, вершник Золоте Спис!
- Знаю знаю! - безстрашно відповів чорнобородий Каифа, і очі його блиснули. Він підніс руку до неба і продовжував: - Знає народ іудейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю і багато мук ти йому заподієш, але зовсім ти його не вб'єш! Захистить його бог! Чи почує нас, почує всемогутній кесар, вкриє нас від згубного Пилата!
- О ні! - вигукнув Пілат, і з кожним словом йому ставало все легше і легше: не треба було більше прикидатися. Не потрібно було підбирати слова. - Занадто багато ти скаржився кесареві на мене, і настав тепер моя година, Каифа! Тепер полетить звістку від мене, та не наміснику в Антіохію і не в Рим, а прямо на Капрі, самого імператора, звістка про те, як ви явних заколотників в Ершалаиме ховаєте від смерті. І не тільки водою з Соломонова ставка, як хотів я для вашої користі, напою я тоді Ершалаим! Ні, не тільки водою! Згадай, як мені довелося через вас знімати зі стін щити з вензелями імператора, переміщати війська, довелося, бачиш, самому приїхати, дивитися, що у вас тут коїться! Згадай моє слово, первосвященик. Побачиш ти не одну когорту в Ершалаиме, немає! Прийде під стіни міста повністю легіон фульминату, підійде арабська кіннота, тоді почуєш ти гіркий плач і стогони. Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана і пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!
Особа первосвященика покрилося плямами, очі горіли. Він, подібно до прокуратору, посміхнувся, скалячись, і відповів:
- Чи віриш ти, прокуратор, сам того, що зараз говориш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам спокусник народу в Ершалаим, і ти, вершник, це прекрасно розумієш. Ти хотів його випустити потім, щоб він збентежив народ, над вірою поглумився і підвів народ під римські мечі! Але я, первосвященик іудейський, поки живий, не дам на поталу віру і захищу народ! Ти чуєш, Пілат? - І тут Каифа грізно підняв руку: - Прислухайся, прокуратор!
Каифа замовк, і прокуратор почув знову як би шум моря, підкочує до самих стін саду Ірода великого. Цей шум піднімався знизу до ніг і в обличчя прокуратору. А за спиною у нього, там, за крилами палацу, чулися тривожні трубні сигнали, тяжкий хрест сотень ніг, залізне брязкання, - тут прокуратор зрозумів, що римська піхота вже виходить, згідно з його наказом, прагнучи на страшний для бунтівників і розбійників передсмертний парад.
- Ти чуєш, прокуратор? - тихо повторив первосвященик, - невже ти скажеш мені, що все це, - тут первосвященик підняв обидві руки, і темний капюшон звалився з голови Каїфи, - викликав жалюгідний розбійник Вар-равван?
Прокуратор тильною стороною кисті руки витер мокрий, холодний лоб, подивився на землю, потім, примружившись, в небо, побачив, що розпечений куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім зіщулилася у лев'ячого хвоста, і сказав тихо і байдуже:
- Справа йде до полудня. Ми захопилися розмовою, а тим часом треба продовжувати.
У вишуканих виразах вибачившись перед первосвящеником, він попросив його присісти на лаву в тіні магнолії і почекати, поки він викличе інших осіб, потрібних для останнього короткої наради, і віддасть ще одне розпорядження, пов'язане зі стратою.
Каифа ввічливо вклонився, приклавши руку до серця, і залишився в саду, а Пілат повернувся на балкон. Там чекав його секретарю він велів запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону і начальника храмової варти, що чекали виклику на наступній нижній терасі саду в круглій альтанці з фонтаном. До цього Пилат додав, що він негайно вийде і сам, і пішов усередину палацу.
Поки секретар збирав нараду, прокуратор в затіненій від сонця темними шторами кімнаті мав побачення з якоюсь людиною, особа якого було наполовину прикрите каптуром, хоча в кімнаті промені сонця і не могли його турбувати. Побачення це було надзвичайно коротко. Прокуратор тихо сказав людині кілька слів, і той зник, а Пілат через колонаду пройшов в сад.
Там у присутності всіх, кого він хотів бачити, прокуратор урочисто і сухо підтвердив, що він стверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно поцікавився у членів Синедріону про те, кого зі злочинців завгодно залишити в живих. Отримавши відповідь, що це - Вар-равван, прокуратор сказав:
- Дуже добре, - і велів секретареві тут же занести це в протокол, стиснув в руці піднятий секретарем з піску пряжку і урочисто сказав: - Пора!
Тут усі присутні рушили вниз по широких мармурових сходах між стін троянд, виливає паморочливе аромат, спускаючись все нижче і нижче до палацової стіни, до воріт, що виходять на велику, гладко вимощену площа, наприкінці якої виднілися колони і статуї ершалаимского арени.
Лише тільки група, вийшовши з саду на площу, піднялася на великий панує над площею кам'яний поміст, Пілат, озираючись крізь примружені повіки, розібрався в обстановці. Той простір, який він тільки що пройшов, тобто простір від палацової стіни до помосту, було порожньо, але зате попереду себе Пилат площі вже не побачив - її з'їла натовп. Вона залила б і самий поміст, і то очищене простір, якби потрійний ряд себастійскіх солдат по ліву руку Пилата і солдатів ітурейской допоміжної когорти по праву - не тримав її.
Отже, Пілат піднявся на поміст, стискаючи машинально в кулаці непотрібну пряжку і мружачись. Мружився прокуратор не тому, що сонце пекло йому очі, немає! Він не хотів чомусь бачити групу засуджених, яких, як він це прекрасно знав, зараз слідом за ним зводять на поміст.
Лише тільки білий плащ з багряної підбиттям виник в висоті на кам'яному кручі над краєм людського моря, незрячому Пилата в вуха вдарила звукова хвиля: «Га-а-а ...» Вона почалася неголосно, зародившись десь далеко у гіпподрома, потім стала громоподібними і , протримавшись кілька секунд, почала спадати. «Побачили мене», - подумав прокуратор. Хвиля не дійшла до нижчої точки і несподівано стала знову зростати і, хитаючись, піднялася вище першої, і на другу хвилю, як на морському валу скипає піна, скипів свист і окремі, крізь грім помітні, жіночі стогони. «Це їх ввели на поміст ... - подумав Пилат, - а стогони тому, що задавили кількох жінок, коли натовп подалася вперед».
Він виждав деякий час, знаючи, що ніякою силою не можна змусити замовкнути натовп, поки вона не видихне все, що накопичилося у неї всередині, і не змовкне сама.
І коли цей момент настав, прокуратор викинув вгору праву руку, і останній шум здуло з натовпу.
Тоді Пилат набрав, скільки міг, гарячого повітря в груди і закричав, і зірваний його голос понесло над тисячами голів:
- Іменем кесаря імператора!
Тут в вуха йому вдарив кілька разів залізний рубаний крик - в когортах, підкидання вгору списи і значки, страшно прокричали солдати:
- Хай живе кесар!
Пилат задер голову і уткнув її прямо в сонце. Під століттями у нього спалахнув зелений вогонь, від нього загорівся мозок, і над натовпом полетіли хрипкі арамейські слова:
- Четверо злочинців, заарештованих в Ершалаиме за вбивства, підбурювання до заколоту і образу законів і віри, засуджені до ганебної страти - повішання на стовпах! І ця страта зараз здійсниться на Лисій Горі! Імена злочинців - Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Ось вони перед вами!
Пилат вказав вправо рукою, не бачачи ніяких злочинців, але знаючи, що вони там, на місці, де їм потрібно бути.
Натовп відповіла довгим гулом як би подиву чи полегшення. Коли ж він потух, Пилат продовжував:
- Але страчені з них будуть тільки троє, бо, згідно з законом і звичаєм, на честь свята Великодня одному із засуджених, за вибором Малого Синедріону і за твердженням римської влади, великодушний кесар імператор повертає його знехтувану життя!
Пилат вигукував слова і в той же час слухав, як на зміну гулу йде велика настала. Тепер ні зітхання, ні шереху не долинало до його вух, і навіть настав мить, коли Пілата здалося, що все кругом взагалі зникло. Ненависний їм місто помер, і тільки він один коштує, спалюється стрімкими променями, впершись обличчям в небо. Пилат ще притримав тишу, а потім почав викрикувати:
- Ім'я того, кого зараз при вас відпустять на свободу ...
Він зробив ще одну паузу, затримуючи ім'я, перевіряючи, чи всі сказав, бо знав, що мертве місто воскресне після проголошення імені щасливця і ніякі подальші слова можна почути бути не можуть.
"Всі? - беззвучно шепнув собі Пилат, - все. Ім'я! »
І, розкатам букву «р» над мовчазним містом, він прокричав:
- Вар-равван!
Тут йому здалося, що сонце, зойкнувши, лопнуло над ним і залило йому вогнем вуха. У цьому вогні вирували рев, виски, стогони, регіт і свист.
Пилат повернувся і пішов по мосту назад до східців, що не дивлячись ні на що, крім різнокольорових шашок настилу під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер у нього за спиною на поміст градом летять бронзові монети, фініки, що в воюючою натовпі люди, давлячи один одного, лізуть на плечі, щоб побачити своїми очима диво - як людина, яка вже був в руках смерті, вирвався з цих рук! Як легіонери знімають з нього мотузки, мимоволі завдаючи йому пекучий біль в вивихнутих на допиті руках, як він, кривлячись і охаючи, все ж посміхається безглуздою божевільною посмішкою.
Він знав, що в цей же час конвой веде до бічних сходах трьох із зв'язаними руками, щоб виводити їх на дорогу, що веде на захід, за місто, до Лисій Горі. Лише опинившись за помостом, в тилу його, Пілат відкрив очі, знаючи, що він тепер у безпеці - засуджених він бачити вже не міг.
До стогону починала стихати натовпу приєднались тепер і були помітні пронизливі вигуки глашатаїв, повторювали одні арамейською, інші на грецькою мовами все те, що прокричав з помосту прокуратор. Крім того, до слуху долетів дрібний, стрекочущій і наближається кінський тупіт і труба, щось коротко і весело прокричав. Цим звукам відповів свердлить свист хлопчаків з покрівель будинків вулиці, що виводить з базару на гіпподромскую площа, і крики «бережися!».
Солдат, самотньо стояв у очищеному просторі площі із позначкою в руці, тривожно змахнув їм, і тоді прокуратор, легат легіону, секретар і конвой зупинилися.
Кавалерійська ала, забираючи все ширше рисі, вилетіла на площу, щоб перетнути її в сторонці, минаючи скопище народу, і по провулку під кам'яною стіною, по якій стелився виноград, найкоротшою дорогою проскакати до Лисій Горі.
Летить риссю маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али - сирієць, рівняючись з Пілатом, щось тонко вигукнув і вихопив з піхов меч. Зла ворона мокрі кінь кинулось, піднялася на диби. Вкинувши меч в піхви, командир вдарив батогом коня по шиї, вирівняв її і поскакав у провулок, переходячи в галоп. За ним по три в ряд полетіли вершники в хмарі пилу, застрибали кінчики легких бамбукових пік, повз прокуратора понеслися здавалися особливо смуглявими під білими тюрбанами особи з весело вишкіреними, блискучими зубами.
Піднімаючи до неба пил, ала увірвалася в провулок, і повз Пілата останнім проскакав солдат з палаючої на сонці трубою за спиною.
Закриваючись від пилу рукою і невдоволено морщачи особа, Пілат рушив далі, прямуючи до воріт палацового саду, а за ним рушив легат, секретар і конвой.
Було близько десятої години ранку.
сьоме доказ
- Так, було близько десятої години ранку, високоповажний Іван Миколайович, - сказав професор.
Поет провів рукою по обличчю, як людина, яка щойно прокинувся, і побачив, що на Патріарших вечір.
Вода в ставку почорніла, і легка човник вже ковзала по ній, і чувся плескіт весла і смішки якийсь громадянки в човнику. В алеях на лавках з'явилася публіка, але знову-таки на всіх трьох сторонах квадрата, крім тієї, де були наші співрозмовники.
Небо над Москвою як би вицвіли, і абсолютно чітко була видна в висоті повний місяць, але ще не золота, а біла. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами звучали м'якше, по-вечірньому.
«Як же це я не помітив, що він встиг сплести цілий розповідь? .. - подумав Бездомний в подиві, - адже ось уже і вечір! А може, це й не він розповідав, а просто я заснув і все це мені наснилося? »
Але треба думати, що все-таки розповідав професор, інакше доведеться допустити, що те ж саме приснилося і Берліозові, бо той сказав, уважно вдивляючись в обличчя іноземця:
- Ваша розповідь надзвичайно цікавий, професор, хоча він і зовсім не збігається з євангельськими розповідями.
- Та що ви, - поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, - вже хто-хто, а ви-то повинні знати, що рівно нічого з того, що написано в Євангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на євангелія як на історичне джерело ... - він ще раз посміхнувся, і Берліоз осікся, бо буквально те ж саме він говорив Бездомному, йдучи з тим по Бронній до Патріаршим ставків.
- Це так, - зауважив Берліоз, - але боюся, що ніхто не може підтвердити, що і те, що ви нам розповідали, відбувалося насправді.
- О ні! Це може хто підтвердити! - починаючи говорити ламаною мовою, надзвичайно впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.
Ті нахилилися до нього з обох сторін, і він сказав, але вже без будь-якого акценту, який у нього, чорт знає чому, то пропадав, то з'являвся:
- Справа в тому ... - тут професор лякливо озирнувся і заговорив пошепки, - що я особисто був присутній при всьому цьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каифой розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, так що прошу вас - нікому ні слова і повний секрет! .. Тсс!
Запала мовчанка, і Берліоз зблід.
- Ви ... ви скільки часу в Москві? - тремтячим голосом запитав він.
- А я тільки що цієї ж миті приїхав в Москву, - розгублено відповів професор, і тут тільки приятелі здогадалися зазирнути йому як слід в очі і переконалися в тому, що лівий, зелений, у нього абсолютно божевільний, а правий - порожній, чорний і мертвий .
«Ось тобі все і пояснилося! - подумав Берліоз в сум'ятті, - приїхав божевільний німець або тільки що з глузду з'їхав на Патріарших. Ось так історія! »
Так, дійсно, пояснилося все: і країна сніданок у покійного філософа Канта, і дурні промови про соняшникову олію і Ганнусю, і передбачення про те, що голова буде відрубана, і все інше - професор був божевільний.
Берліоз негайно зрозумів, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він за спиною професора замигав Бездомному - не супереч, мовляв, йому, - але розгублений поет цих сигналів не зрозумів.
- Так, так, так, - збуджено говорив Берліоз, - втім, все це можливо! Навіть дуже можливо, і Понтій Пілат, і балкон, і тому подібне ... А ви одні приїхали або з дружиною?
- Один, один, я завжди один, - гірко відповів професор.
- А де ж ваші речі, пане професоре? - вкрадливо питав Берліоз, - в «Метрополі»? Ви де зупинилися?
- Я? Ніде, - відповів недоумкуватий німець, тоскно і дико блукаючи зеленим оком по Патріаршим ставків.
- Як? А ... де ж ви будете жити?
- У вашій квартирі, - раптом розв'язно відповів божевільний і підморгнув.
- Я ... я дуже радий, - пробурмотів Берліоз, - але, право, у мене вам буде незручно ... А в «Метрополі» чудові номери, це першокласний готель ...
- А диявола теж немає? - раптом весело запитав хворий у Івана Миколайовича.
- І диявола ...
- Чи не супереч! - одними губами прошепотів Берліоз, обрушився за спину професора і кривляючись.
- Немає ніякого диявола! - розгубившись від всієї цієї мури, то закричав Іван Миколайович не те, що потрібно, - ось покарання! Перестаньте ви психувати.
Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами тих, хто сидить випурхнув горобець.
- Ну, вже це позитивно цікаво, - трясучись від реготу промовив професор, - що ж це у вас, за що не візьмешся, нічого немає! - він перестав реготати раптово і, що цілком зрозуміло при душевної хвороби, після реготу впав в іншу крайність - роздратувався і крикнув суворо: - Так, стало бути, так-таки і немає?
- Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, пане професоре, - бурмотів Берліоз, побоюючись хвилювати хворого, - ви посидьте хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я тільки збігаю на кут, дзенькну, думаю по телефону, а потім ми вас проведемо, куди ви хочете. Адже ви не знаєте міста ...
План Берліоза слід визнати правильним: потрібно було добігти до найближчого телефону-автомата і повідомити в бюро іноземців про те, що ось, мовляв, приїжджий з-за кордону консультант сидить на Патріарших ставках в стані явно ненормальний. Так ось, необхідно вжити заходів, а то виходить якась неприємна нісенітниця.
- Зателефонувати? Ну що ж, зателефонуйте, - сумно погодився хворий і раптом пристрасно попросив: - Але благаю вас на прощання, повірте хоч в те, що диявол існує! Про більше я вже вас і не прошу. Майте на увазі, що на це існує сьоме доказ, і вже найнадійніше! І вам воно зараз буде пред'явлено.
- Добре, добре, - фальшиво-ласкаво говорив Берліоз і, підморгнувши розладнаному поетові, якому зовсім не посміхалася думка вартувати божевільного німця, кинувся до того виходу з Патріарших, що знаходиться на розі Бронній і Ермолаевском провулка.
А професор одразу ж ніби одужав і посвітлів.
- Михайло Олександрович! - крикнув він навздогін Берліозові.
Той здригнувся, обернувся, але заспокоїв себе думкою, що його ім'я та по батькові відомі професору також з якихось газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:
- Чи не накажете чи, я велю зараз дати телеграму вашому дядькові до Києва?
І знову пересмикнуло Берліоза. Звідки ж божевільний знає про існування Київського дядька? Адже про це ні в яких газетах, вже напевно, нічого не сказано. Еге-ге, чи не правий Бездомний? А ну як документи ці липові? Ах, до чого дивний суб'єкт. Дзвонити, дзвонити! Зараз же дзвонити! Його швидко роз'яснять!
І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Тут у самого виходу на Бронній з лави назустріч редактору підвівся точнісінько той самий громадянин, що тоді при світлі сонця виліпити з жирного спеки. Тільки зараз він був вже не повітряний, а звичайний, плотський, і в що починаються сутінках Берліоз чітко розгледів, що усішкі у нього, як курячі пір'я, очі маленькі, іронічні і напівп'яні, а брючки картаті, підтягнуті настільки, що видно брудні білі шкарпетки.
Михайло Олександрович так і позадкував, але втішив себе тим міркуванням, що це дурне збіг і що взагалі зараз про це колись міркувати.
- Турнікет шукаєте, громадянин? - тріснутим тенором поцікавився картатий тип, - сюди завітайте! Прямо, і вийдете куди треба. З вас би за вказівку на чверть літра ... видужати ... колишньому регенту! - кривляючись, суб'єкт розмаху зняв жокейський свій картузик.
Берліоз не став слухати жебрака і ломаку регента, підбіг до турнікета, і схопив його рукою. Повернувши його, він вже збирався зробити крок на рейки, як в обличчя йому бризнув червоний і білий світ: загорілася в скляному ящику напис «Бережись трамвая!».
Тієї хвилини підлетів цей трамвай, що повертає по новопроложенной лінії з Ермолаевском на Бронній. Повернувши і вийшовши на пряму, він раптово засвітився зсередини електрикою, завив і наддав.
Обережний Берліоз, хоч і стояв безпечно, вирішив повернутися за рогатку, переклав руку на вертушці, зробив крок назад. І зараз рука його ковзнула і зірвалася, нога нестримно, як по льоду, поїхала по бруківці, укосом сходить до рейок, іншу ногу підкинуло, і Берліоза викинуло на рейки.
Намагаючись за щось ухопитися, Берліоз впав навзнак, несильно ударившись потилицею об камінь, і встиг побачити в висоті, але справа або зліва - він вже не зрозумів, - позолочені місяць. Він встиг повернутися на бік, шаленим рухом в ту ж мить підтягнувши ноги до живота, і, повернувшись, побачив мчить на нього з нестримною силою абсолютно біле від жаху обличчя жінки-вагоновожатої і її червону пов'язку. Берліоз не скрикнув, але навколо нього відчайдушними жіночими голосами заверещала вся вулиця. Вожата рвонула електричний гальмо, вагон сів носом в землю, після цього миттєво підскочив, і з гуркотом і дзвоном з вікон полетіли скла. Тут в мозку Берліоза хтось розпачливо крикнув - «Невже? ..» Ще раз, і в останній раз, майнула місяць, але вже розвалився на шматки, і потім стало темно.
Трамвай накрив Берліоза, і під грати Патріаршої алеї викинуло на бруковий укіс круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, він застрибав по булижникам Бронній.
Це була відрізана голова Берліоза.
Вщухли істеричні жіночі крики, отсверлілі свистки міліції, дві санітарні машини відвезли: одна - обезголовлене тіло і відрізану голову в морг, інша - поранену осколками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали осколки скла і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лавку, що не добігши до турнікета, так і залишився на ній.
Кілька разів він намагався піднятися, але ноги його не слухали - з Бездомним сталося щось на зразок паралічу.
Поет кинувся бігти до турнікету, як тільки почув перший крик, і бачив, як голова підскакувала на бруківці. Від цього він до того збожеволів, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, звичайно, забув і намагався зрозуміти тільки одне, як це може бути, що ось тільки що він говорив з Берліозом, а через хвилину - голова ...
Схвильовані люди пробігали повз поета по алеї, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.
Однак несподівано біля нього зіткнулися дві жінки, і одна з них, востроносая і простоволоса, закричала над самим вухом поета іншої жінки так:
- Аннушка, наша Ганнуся! З садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, так литровку-то про вертушку і розбий! Всю спідницю загидив ... Вже вона лаялася, лаялася! А він-то, бідний, стало бути, послизнувся та й поїхав на рейки ...
З усього вигукнути жінкою в засмучений мозок Івана Николевич вчепилася одне слово: «Аннушка» ...
- Аннушка ... Аннушка? .. - пробурмотів поет, тривожно озираючись, - дозвольте, дозвольте ...
До слова «Аннушка» прив'язалися слова «соняшникова олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пилата поет відкинув і став в'язати ланцюжок, починаючи зі слова «Аннушка». І ланцюжок ця зв'язалася дуже швидко і негайно призвела до шаленого професору.
Винен! Та він же сказав, що засідання не відбудеться, тому що Аннушка розлила олію. І, будьте люб'язні, не буде вона зроблена! Цього мало: він прямо сказав, що Берліозу відріже голову жінка ?! Так Так Так! Адже вожата була жінка ?! Що ж це таке? А?
Чи не залишалося навіть зерна сумніву в тому, що таємничий консультант точно знав заздалегідь всю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві думки пронизали мозок поета. Перша: «Він аж ніяк не божевільний! Все це дурниці! », І друга:« Чи не підстроїв він це сам ?! »
Але, дозвольте запитати, яким чином ?!
- Е, ні! Це ми дізнаємося!
Зробивши над собою велике зусилля, Іван Миколайович піднявся з лави і кинувся назад, туди, де розмовляв з професором. І виявилося, що той, на щастя, ще не пішов.
На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими світила золота місяць, і в місячному, завжди оманливе, світлі Івану Миколайовичу здалося, що той стоїть, тримаючи під мишки не тростину, а шпагу.
Відставний втіруша-регент сидів на тому самому місці, де сидів ще недавно сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на ніс явно не потрібне пенсне, в якому одного скла зовсім не було, а інше тріснуло. Від цього картатий громадянин став ще гаже, ніж був тоді, коли вказував Берліозу шлях на рейки.
З холодіючими серцем Іван наблизився до професора і, глянувши йому в обличчя, переконався в тому, що ніяких ознак божевілля немає і не було.
- Зізнавайтеся, хто ви такий? - глухо запитав Іван.
Іноземець насупився, глянув так, як ніби вперше бачить поета, і відповів неприязно:
- Чи не розумій ... російська говорити ...
- Вони не розуміють! - вплутався з лави регент, хоча його ніхто і не просив пояснювати слова іноземця.
- Не вдавайте! - грізно сказав Іван і відчув холод під ложечкою, - ви тільки що прекрасно говорили по-російськи. Ви не німець і не професор! Ви - вбивця і шпигун! Документи! - люто крикнув Іван.
Загадковий професор гидливо скривив і без того кривий рот і знизав плечима.
- Громадянин! - знову встряв мерзенний регент, - ви що ж це хвилюєтеся інтуриста? За це з вас суворо спитають! - а підозрілий професор зробив гордовите обличчя, повернувся і пішов від Івана геть.
Іван відчув, що втрачається. Задихаючись, він звернувся до регента:
- Гей, громадянин, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов'язані це зробити!
Регент надзвичайно пожвавився, схопився і закричав:
- Де твій злочинець? Де він? Іноземний злочинець? - очі регента радісно заграли, - цей? Якщо він злочинець, то першим обов'язком слід кричати: «Караул!» А то він піде. А ну, давайте разом! Разом! - і тут регент роззявив пащу.
Розгублений Іван послухався шуткаря-регента і крикнув «караул!», А регент його надув, нічого не крикнув.
Одинокий, хрипкий крик Івана хороших результатів не приніс. Дві якихось дівиці шарахнулись від нього в сторону, і він почув слово «п'яний».
- А, так ти з ним заодно? - впадаючи в гнів, прокричав Іван, - ти що ж це, глумилися з мене? Пусти!
Іван кинувся вправо, і регент - теж вправо! Іван - вліво, і той мерзотник туди ж.
- Ти навмисне під ногами плутаєшся? - звіріючи, закричав Іван, - я тебе самого дам в вашу руку міліції!
Іван зробив спробу схопити негідника за рукав, але промахнувся і рівно нічого не піймав. Регент як крізь землю провалився.
Іван зойкнув, глянув у далечінь і побачив ненависного невідомого. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того ж не один. Більш ніж сумнівний регент встиг приєднатися до нього. Але це ще не все: третім у цій компанії виявився невідомо звідки взявся кіт, величезний, як борів, чорний, як сажа або грак, і з відчайдушними кавалерійськими вусами. Трійка рушила в Патріарший, причому кіт рушив на задніх лапах.
Іван кинувся за лиходіями слідом і негайно переконався, що наздогнати їх буде дуже важко.
Трійка миттю проскочила по провулку і виявилася на Cпірідоновке. Скільки Іван не додає кроку, відстань між переслідуваними і їм нітрохи не скорочувалася. І не встиг поет отямитися, як після тихої Cпірідоновкі опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршився. Тут вже була штовханина, Іван налетів на декого з перехожих, був облаяли. Злодійська ж зграя до того ж тут вирішила застосувати улюблений бандитський прийом - йти врозтіч.
Регент з великої спритністю на ходу вкрутити в автобус, що летить до Арбатській площі, і вислизнув. Втративши одного з переслідуваних, Іван зосередив свою увагу на кота і бачив, як цей дивний кіт підійшов до підніжки моторного вагона «А», що стоїть на зупинці, нахабно отсаділ взвізгнувшую жінку, вчепився за поручень і навіть зробив спробу нав'язати кондукторці гривеник через відкрите з нагоди духоти вікно.
Поведінка кота настільки вразило Івана, що він в нерухомості застиг у бакалійної крамниці на розі і тут вдруге, але набагато сильніше, був вражений поведінкою кондукторші. Та, як тільки побачила кота, що лізе в трамвай, зі злістю, від якої навіть тряслася, закричала:
- Котам не можна! З котами не можна! Геть! Злазь, а то міліцію покличу!
Ні кондукторку, ні пасажирів не вразила сама суть справи: не те, що кіт лізе в трамвай, в чому було б ще півбіди, а то, що він збирається платити!
Кот виявився не тільки платоспроможним, але і дисциплінованим звіром. При першому ж окрику кондукторші він припинив наступ, знявся з підніжки і сіл на зупинці, потираючи гривеник вуса. Але лише кондукторка рвонула мотузку і трамвай рушив, кіт вчинив як всякий, кого виганяють з трамвая, але якому все-таки їхати-то треба. Пропустивши повз себе все три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходить з стінки, і покотив, заощадивши, таким чином, гривеник.
Зайнявся паскудним котом, Іван ледь не втратив найголовнішого з трьох - професора. Але, на щастя, той не встиг втекти. Іван побачив сірий бере в гущі на початку Великій Нікітській, або Герцена. В одну мить Іван і сам опинився там. Однак удачі не було. Поет і кроку додавав, і підтюпцем починав бігти, штовхаючи перехожих, і ні на сантиметр не наблизився до професора.
Як не був засмучений Іван, все ж його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася погоня. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбатській площі. Ще кілька секунд, і ось якийсь темний провулок з похиленими тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль - вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, сумовитий, бридкий і скупо освітлений. І ось тут-то Іван Миколайович остаточно втратив того, хто був йому так потрібен. Професор зник.
Іван Миколайович зніяковів, але ненадовго, тому що раптом зрозумів, що професор неодмінно повинен виявитися в будинку № 13 і обов'язково в квартирі 47.
Увірвавшись в під'їзд, Іван Миколайович злетів на другий поверх, негайно знайшов цю квартиру і зателефонував нетерпляче. Чекати довелося недовго: відкрила Івану двері якась дівчинка років п'яти і, ні про що не справляючись у який прийшов, негайно пішла кудись.
У величезній, до крайності запущеної передньої, слабо освітленій малесенькій вугільної лампочкою під високим, чорним від бруду стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояв величезний скриня, оббитий залізом, а на полиці над вішалкою лежала Зимова шапка, І довгі її вуха звисали вниз. За однією з дверей гучний чоловічий голос в радіоапаратів сердито кричав щось віршами.
Іван Миколайович нітрохи не розгубився в незнайомій обстановці і прямо кинувся в коридор, розмірковуючи так: «Він, звичайно, сховався у ванній». У коридорі було темно. Потикавшись в стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав ручку і несильно рвонув її. Гачок відскочив, і Іван виявився саме в ванній і подумав про те, що йому пощастило.
Однак пощастило не так вже, як би треба було! На Івана війнуло вологим, теплом і, при світлі вугілля, тліючих в колонці, він розгледів великі корита, що висять на стіні, і ванну, всю в чорних страшних плямах від збитої емалі. Так ось, в цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі і з мочалкою в руках. Вона короткозоро примружилася на увірвався Івана і, очевидно, помилились в пекельному висвітленні, сказала тихо і весело:
- Кирилко! Киньте базікати! Що ви, з глузду з'їхали? .. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси зараз же! - і махнула на Івана мочалкою.
Непорозуміння було в наявності, і винен у ньому був, звичайно, Іван Миколайович. Але зізнатися в цьому він не побажав і, вигукнувши докірливо: «Ах, розпусниця! ..» - тут же чомусь опинився на кухні. У ній нікого не виявилося, і на плиті в напівтемряві стояло безмовно близько десятка вимерлих примусів. Один місячний промінь, просочившись крізь запилене, роками не витирати вікно, скупо освітлював той кут, де в пилюці та павутинні висіла забута ікона, через кіота якої висовувалися кінці двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла пришпиленими маленька - паперова.
Нікому не відомо, яка тут думка опанувала Іваном, але тільки, перш ніж вибігти на чорний хід, він привласнив одну з цих свічок, а також і паперову іконку. Разом з цими предметами він покинув невідому квартиру, щось бурмочучи, конфузячись при думці про те, що він щойно пережив у ванній, мимоволі намагаючись вгадати, хто б був цей нахабний Кирилко і не про нього належить противна шапка з вухами.
У пустельному безвідрадному провулку поет озирнувся, шукаючи втікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав самому собі:
- Ну звичайно, він на Москві-річці! Вперед!
Варто було б, мабуть, запитати Івана Миколайовича, чому він вважає, що професор саме на Москві-річці, а не де-небудь в іншому місці. Так горе в тому, що запитати-то не було кому. Огидний провулок був абсолютно порожній.
через саме короткий часможна було побачити Івана Миколайовича на гранітних сходах амфітеатру Москви-ріки.
Знявши з себе одяг, Іван доручив її якомусь приємному бороданю, палить цигарку біля рваною білою толстовки і розшнурував стоптаних черевиків. Помахавши руками, щоб охолонути, Іван ластівкою кинувся в воду. Дух перехопило у нього, до того була холодна вода, і майнула навіть думка, що не вдасться, мабуть, вискочити на поверхню. Однак вискочити вдалося, і, відсапуючись і пирхаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в пахне нафтою чорній воді між зламаних зигзагів берегових ліхтарів.
Коли мокрий Іван пріплясал сходами до того місця, де залишилося під охороною бороданя його плаття, з'ясувалося, що викрадено не тільки друге, а й перший, тобто сам бородань. Точно на тому місці, де була купа сукні, залишилися смугасті кальсони, рвана толстовка, свічка, іконка і коробка сірників. Погрозивши в безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван убрався в те, що було залишено.
Тут вона почала перейматися два міркування: перше, це те, що зникло посвідчення МАССОЛИТа, з яким він ніколи не розлучався, і, друге, чи вдасться йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все-таки в кальсонах ... Правда, кому яке діло, а все ж не сталося б який-небудь причіпки або затримки.
Іван обірвав гудзики з кальсонів там, де ті застібалися у щиколотки, в розрахунку на те, що, може бути, в такому вигляді вони зійдуть за літні брюки, забрав іконку, свічку і сірники і рушив, сказавши самому собі:
- До Грибоєдова! Поза всякими сумнівами, він там.
Місто вже жив вечірнім життям. У пилу пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, на платформах яких, на мішках, розкинувшись животами догори, лежали якісь чоловіки. Всі вікна були відкриті. У кожному з цих вікон горів вогонь під помаранчевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з підвалів і дворів виривався хрипкий рев полонезу з опери «Євгеній Онєгін».
Побоювання Івана Миколайовича повністю виправдалися: перехожі звертали на нього увагу і оберталися. Внаслідок цього він вирішив покинути великі вулиці і пробиратися провулочками, де не так настирливі люди, де менше шансів, що пристануть до босому людині, переводячи його розпитуваннями про кальсонах, які вперто не побажали стати схожими на штани.
Іван так і зробив і заглибився в таємничу мережу Арбатских провулків і почав пробиратися під стінами, лякливо поглядаючи, щохвилини озираючись, за часами ховаючись в під'їздах і уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських особняків.
І на всьому його важкому шляху невимовно чомусь мучив всюдисущий оркестр, під акомпанемент якого важкий бас співав про свою любов до Тетяни.
Була справа в Грибоєдова
Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору містився на бульварному кільці в глибині чахлого саду, відокремленого від тротуару кільця резною чавунною решіткою. Невеликий майданчик перед будинком була заасфальтована, і в зимовий час на ній височів замет з лопатою, а в літній час вона перетворювалася в великолепнейшее відділення літнього ресторану під парусиновим тентом.
Будинок називався «будинком Грибоєдова» на тій підставі, що ніби-то колись ним володіла тітка письменника - Олександра Сергійовича Грибоєдова. Ну володіла або не мала - ми того не знаємо. Пам'ятається навіть, що, здається, ніякої тітки-домовласниці у Грибоєдова не було ... Однак будинок так називали. Більш того, один московський брехун розповідав, що нібито ось у другому поверсі, в круглій залі з колонами, знаменитий письменник читав уривки з «Лиха з розуму» цієї самої тітки, що розкинулася на канапі, а втім, чорт його знає, може бути, і читав, не важно це!
А важливо те, що в даний час володів цим будинком той самий МАССОЛИТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.
З легкої рукичленів МАССОЛІТа ніхто не називав будинок «домом Грибоєдова», а все говорили просто - «Грибоєдов»: «Я вчора два години протиснувся у Грибоєдова», - «Ну і як?» - «В Ялту на місяць домігся». - «Молодець!». Або: «Піди до Берліозу, він сьогодні від чотирьох до п'яти приймає в Грибоєдова ...» І так далі.
МАССОЛИТ розмістився в Грибоєдова так, що краще і затишніше годі й чекати. Всякий, що входить в Грибоєдова, перш за все знайомився мимоволі з повідомленнями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАССОЛІТа, якими (фотографіями) були обвішані стіни сходів, що ведуть на другий поверх.
На дверях першої ж кімнати в цьому верхньому поверсі виднілася великий напис «Рибно-дачні секція», і тут же був зображений карась, що попався на вудку.
На дверях кімнати № 2 було написано щось не зовсім зрозуміле: «Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. підроблених ».
Наступна двері несла на собі коротку, але вже зовсім незрозумілу напис: «Перелигін». Потім у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що красувалася на горіхових Тьоткіна дверях: «Запис в чергу на папір у Поклевкіной», «Каса», «Особисті розрахунки скетчістов» ...
Прорізавши довжелезну чергу, починалася вже внизу в швейцарській, можна було бачити напис на двері, в яку щомиті ломився народ: «Квартирне питання».
За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображена була скеля, а по гребеню її їхав вершник в бурці і з гвинтівкою за плечима. Нижче - пальми і балкон, на балконі - сидить молодий чоловік з чубчиком, що дивиться кудись угору дуже-дуже жвавими очима і тримає в руці самописними перо. Підпис: «полнооб'емной творчі відпустки від двох тижнів (розповідь-новела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Ціхідзірі, Махинджаурі, Ленінград (Зимовий палац) ». У цих дверей також була черга, але не надмірна, людина в півтораста.
Далі слідували, підкоряючись примхливим вигинів, підйомів і спусків Грибоєдовське будинку, - «Правління МАССОЛІТа», «Каси № 2, 3, 4, 5», «Редакційна колегія», «Голова МАССОЛИТа», «Більярдна», різні підсобні установи, нарешті , той самий зал з колонадою, де тітка насолоджувалася комедією геніального племінника.
Всякий відвідувач, якщо він, звичайно, не була зовсім тупим, потрапивши в Грибоєдова, відразу ж розумів, наскільки добре живеться щасливцям - членам МАССОЛИТа, і чорна заздрість починала негайно терзати його. І негайно ж він звертав до неба гіркі докори за те, що воно не нагородило його при народженні літературним талантом, без чого, природно, годі було й мріяти опанувати членським МАССОЛІТскім квитком, коричневим, пахне дорогою шкірою, із золотою широкою облямівкою, - відомим всій Москві квитком.
Хто скаже що-небудь на захист заздрості? Це почуття паскудної категорії, але все ж треба увійти і в положення відвідувача. Адже те, що він бачив у верхньому поверсі, було не все і далеко ще не все. Весь нижній поверх тітчиного будинку був зайнятий рестораном, і яким рестораном! По справедливості він вважався найкращим в Москві. І не тільки тому, що розміщувався він в двох великих залах зі склепінчастими стелями, розписаними ліловими кіньми з ассирийскими гривами, не тільки тому, що на кожному столику містилася лампа, накрита шаллю, не тільки тому, що туди не міг проникнути перший-ліпший чоловік з вулиці, а ще й тому, що якістю своєї провізії Грибоєдов бив будь-який ресторан в Москві, як хотів, і що цю провізію відпускали по самій подібною, аж ніяк не обтяжливою ціною.
Тому немає нічого дивного в такому хоча б розмові, який одного разу чув автор цих найправдивішу рядків у чавунної решітки Грибоєдова:
- Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросій?
- Що за питання, звичайно, тут, дорогий Фока! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна штука!
- Вмієш ти жити, Амвросій! - зітхаючи, відповів худий, запущений, з карбункулом на шиї Фока румяногубому гігантові, золотістоволосому, пишнощекому Амвросія-поету.
- Ніякого уміння особливого у мене немає, - заперечував Амвросій, - а звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фока, що судачки можна зустріти і в «Колізеї». Але в «Колізеї» порція садочків стоїть тринадцять рублів п'ятнадцять копійок, а у нас - п'ять п'ятдесят! Крім того, в «Колізеї» судачки третьедневочние, і, крім того, ще у тебе немає гарантії, що ти не отримаєш в «Колізеї» виноградної пензлем по морді від першого потрапив молодої людини, що увірвався з театрального проїзду. Ні, я категорично проти «Колізею», - гримів на весь бульвар гастроном Амвросій. - Чи не умовляй мене, Фока!
- Я не вмовляю тебе, Амвросій, - пищав Фока. - Удома можна повечеряти.
- Слуга покірний, - сурмив Амвросій, - уявляю собі твою дружину, яка намагається спорудити в каструльці в загальній кухні будинку порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги! .. Оревуар, Фока! - і, наспівуючи, Амвросій спрямовувався до веранди під тентом.
Ех-хо-хо ... Так, було, було! .. Пам'ятають московські старожили знаменитого Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевка це, милий Амвросій! А стерлядь, стерлядь в сріблястій каструльці, стерлядь шматками, перекладеними раковими шийками і свіжої ікрою? А яйця-Кокотт з шампіньоновим пюре в чашечках? А филейчики з дроздів вам не подобалися? З трюфелями? Перепели по-генуезьких? Десять з половиною! Так джаз, та ввічлива послуга! А в липні, коли вся сім'я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають в місті, - на веранді, в тіні кучерявого винограду, в золотом плямі на найчистішої скатертини тарілочка супу-прентаньер? Пам'ятайте, Амвросій? Ну що ж питати! По губах вашим бачу, що пам'ятаєте. Що ваші сіжкі, судачки! А дупеля, гаршнеп, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепела, кулики? Шиплячий в горлі нарзан ?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..
О пів на одинадцяту години того вечора, коли Берліоз загинув на Патріарших, в Грибоєдова нагорі була освітлена тільки одна кімната, і в ній перебували дванадцять літераторів, які зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.
Сидячі на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях в кімнаті правління МАССОЛИТа серйозно страждали від задухи. Жодна свіжий струмінь не проникала в відкриті вікна. Москва віддавала накопичений за день в асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегшення. Пахло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанна кухня, і всім хотілося пити, все нервували і сердилися.
Письменник Бескудніков - тихий, пристойно одягнений чоловік з уважними і в той же час невловимими очима - вийняв годинник. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратскому, що сидить на столі і від туги базікати ногами, взутими в жовті туфлі на гумовому ходу.
- Однак, - пробурчав Двубратскій.
- Хлопець, напевно, на Клязьмі застряг, - густим голосом відгукнулася Настасья Лукинишна Непременова, московська купецька сирота, що стала письменницею і складова батальні морські розповіді під псевдонімом «Штурман Жорж».
- А зараз добре на Клязьмі, - подзуділа присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачний літераторський селище Перелигін на Клязьмі - загальне хворе місце. - Тепер вже солов'ї, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.
- Третій рік вношу грошики, щоб хвору базедової хворобою дружину відправити у цей рай, та щось нічого в хвилях не видно, - отруйно і гірко сказав новеліст Ієронім Попріхін.
- Це вже як кому пощастить, - прогудів з підвіконня критик Абабков.
Радість загорілася в маленьких оченятах Штурман Жоржа, і вона сказала, пом'якшуючи своє контральто:
- Не треба, товариші, заздрити. Дач всього двадцять дві, і будується ще тільки сім, а нас в МАССОЛИТе три тисячі.
- Три тисячі сто одинадцять чоловік, - вставив хтось з кутка.
- Ну ось бачите, - промовила Штурман, - що ж робити? Природно, що дачі отримали найбільш талановиті з нас ...
- Генерали! - навпрошки врізався в склоку Глухарев-сценарист.
Бескудніков, штучно позіхнувши, вийшов з кімнати.
- Одні в п'яти кімнатах в Перелигін, - вслід йому сказав Глухарев.
- Лаврович один в шести, - скрикнув Денискин, - і їдальня дубом обшита!
- Е, зараз не в цьому справа, - прогудів Абабков, - а в тому, що пів на дванадцяту.
Почався шум, назрівало щось на зразок бунту. Стали дзвонити в ненависне Перелигін, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що Лаврович пішов на річку, і зовсім від цього засмутилися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звичайно, нікого там не знайшли.
- Він міг би і подзвонити! - кричали Денискин, Глухар і Квант.
Ах, кричали вони марно: не міг Михайло Олександрович зателефонувати нікуди. Далеко, далеко від Грибоєдова, в величезному залі, освітленому тисячесвечовимі лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що ще недавно було Михайлом Олександровичем.
На першому - оголене, в засохлої крові, тіло з перебитою рукою і роздавленою грудною кліткою, на іншому - голова з вибитими передніми зубами, з помутнілими відкритими очима, які не лякав резчайшая світло, а на третьому - купа зашкарублі ганчірок.
Біля обезголовленого стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний по телефону від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАССОЛИТом - літератор Желдибін.
Машина заїхала за Желдибіним і, першим боргом, разом зі слідством, відвезла його (близько опівночі це було) на квартиру вбитого, де було вироблено опечатування його паперів, а потім вже все поїхали в морг.
Ось тепер стоять у останків покійного радилися, як краще зробити: пришити чи відрізану голову до шиї або виставити тіло в Грибоєдовському залі, просто закривши загиблого наглухо до підборіддя чорною хусткою?
Так, Михайло Олександрович нікуди не міг подзвонити, і абсолютно марно обурювалися і кричали Денискин, Глухар і Квант з Бескуднікова. Рівно опівночі всі дванадцять літераторів покинули верхній поверх і спустилися в ресторан. Тут знову про себе недобрим словом пом'янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, натурально, виявилися вже зайнятими, і довелося залишатися вечеряти в цих красивих, але задушливих залах.
І рівно опівночі в першому з них щось гримнуло, задзвеніло, посипалося, застрибала. І зараз тоненький чоловічий голос відчайдушно закричав під музику: «Алілуя !!» це вдарив знаменитий Грибоєдовський джаз. Покриті потом особи як ніби засвітилися, здалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах наче додали світла, і раптом, як би зірвавшись з ланцюга, затанцювали обидва зали, а за ними затанцювала і веранда.
Затанцював Глухарев з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноактрисою в жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискин з гігантською Штурман Джоржем, танцювала красуня архітектор Сємєйкіна-Галл, міцно схоплена невідомим в білих рогожаних брюках. Танцювали свої і запрошені гості, московські і приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Куфтік з Ростова, здається, режисер, з бузковим лишаєм на всю щоку, танцювали найвизначніші представники поетичного підрозділу МАССОЛИТа, тобто павіанів, Богохульскій, Солодкий, Шпичкіно і Адельфіна Буздяк, танцювали невідомої професії молоді люди в стрижці боксом, з підбитими ватою плечима, танцював якийсь дуже літній з бородою, в якій застрягло пір'їнка зеленої цибулі, танцювала з ним літня, доїдають недокрів'ям дівчина в помаранчевому шовковому зім'ятому політиці.
Опливая потім, офіціанти несли над головами запітнілі кухлі з пивом, хрипко і з ненавистю кричали: «Винен, громадянин!» Десь в рупорі голос командував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарськи !! » Тонкий голос вже не співав, а завивав: «Алілуя!». Гуркіт золотих тарілок у джазі іноді покривал гуркіт посуду, яку посудниці по похилій площині спускали в кухню. Словом, пекло.
І було опівночі бачення в пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень з кинджальним бородою, у фраку і царственим поглядом окинув свої володіння. Говорили, говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був оперезаний широким шкіряним поясом, через якого стирчали рукояті пістолетів, а його волосся воронячого крила були зав'язані червоним шовком, і плив в Карибська море під його командою бриг під чорним гробовим прапором з Адамової головою.
Але ні, ні! Брешуть спокусники-містики, ніяких Карибська морів немає на світі, і не пливуть в них відчайдушні флібустьєри, і не женеться за ними корвет, що не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, і нічого і не було! Он змучена липа є, є чавунна решітка і за нею бульвар ... І плавиться лід у вазі, і видно за сусіднім столиком налиті кров'ю чиїсь бичачі очі, і страшно, страшно ... Про боги, боги мої, отрути мені, отрути! ..
І раптом за столиком спурхнуло слово: «Берліоз !!» Раптом джаз розвалився і затих, наче хтось ляснув по ньому кулаком. «Що, що, що, що? !!» - «Берліоз !!!». І пішли підхоплюватися, пішли підхоплюватися.
Так, зметнулася хвиля горя при страшному звістці про Михайла Олександровича. Хтось метушився, кричав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно послати її.
Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І навіщо її посилати? Справді, куди? І на що потрібна яка б то не було телеграма тому, чий розплющений потилицю здавлений зараз в гумових руках прозектора, чию шию зараз коле кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому ніяка телеграма. Все скінчено, що не будемо більше завантажувати телеграф.
Так, загинув, загинув ... Але ми то адже живі!
Так, зметнулася хвиля горя, але потримати, потримати і стала спадати, і де-не-хто вже повернувся до свого столика і - спершу нишком, а потім і в відкриту - випив горілочки і закусив. Справді, не пропадати ж курячим котлет де-воля? Чим ми допоможемо Михайлу Олександровичу? Тим, що голодними залишимося? Та ми-то живі!
Натурально, рояль закрили на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що приїхав з моргу Желдибін. Він помістився в кабінеті покійного нагорі, і тут же прокотився слух, що він і буде заміщати Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцять членів правління, і в терміново почався в кабінеті Берліоза засіданні приступили до обговорення нагальних питань про оздоблення колонного Грибоєдовське залу, про перевезення тіла з моргу в цей зал, про відкриття доступу в нього і про інше, пов'язаному з сумним подією.
А ресторан зажив своїм звичайним нічним життям і жив би нею до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталося щось, вже зовсім з ряду геть що виходить і вразило ресторанних гостей набагато більше, ніж звістка про загибель Берліоза.
Першими захвилювалися лихачі, які чергували біля воріт Грибоєдовське будинку. Чути було, як один з них, піднявшись на козлах прокричав:
- Тю! Ви тільки подивіться!
Слідом за тим, звідки не візьмись, у чавунної решітки спалахнув вогник і став наближатися до веранди. Сидячі за столиками стали підводитися і придивлятися і побачили, що разом з огонечкі простує до ресторану білий привид. Коли воно наблизилося до самого трельяж, все як закостенілі за столиками з шматками стерлядь на качанах і витріщивши очі. Швейцар, який вийшов в цей момент з дверей ресторанної вішалки у двір, щоб покурити, затоптав цигарку і рушив було до привид з явною метою перепинити йому доступ в ресторан, але чомусь не зробив цього і зупинився, дурнувато посміхаючись.
І привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно вступило на веранду. Тут все побачили, що це - ніяке не привид, а Іван Миколайович Бездомний - найвідоміший поет.
Він був босий, в роздертою білуватою толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була пришпилена паперова іконка з стершиеся зображенням невідомого святого, і в смугастих білих кальсонах. В руці Іван Миколайович ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича була свіжо роздерта. Важко навіть виміряти глибину мовчання, що запанував на веранді. Видно було, як у одного з офіціантів пиво тече з похилої набік гуртки на підлогу.
Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:
- Здорово, други! - після чого заглянув під найближчий столик і вигукнув тоскно: - Ні, його тут немає!
- Готово справу. Біла гарячка.
А другий, жіночий, переляканий, вимовив слова:
- Як же міліція щось пропустила його вулицями в такому вигляді?
Це Іван Миколайович почув і відгукнувся:
- Двічі хотіли затримати, в Скатертном і тут, на Бронній, та я махнув через паркан і, бачите, щоку порвав! - тут Іван Миколайович підняв свічку і закричав: - Брати з літератури! (Осиплий голос його зміцнів і став гарячою.) Слухайте мене всі! Він з'явився! Ловіть ж його негайно, інакше він накоїть невимовних бід!
- Що? Що? Що він сказав? Хто з'явився? - понеслися голоси з усіх боків.
- Консультант! - відповів Іван, - і цей консультант зараз вбив на Патріарших Мішу Берліоза.
Тут з внутрішнього залу повалив на веранду народ, навколо Іванова вогню зрушила натовп.
- Винен, винен, скажіть точніше, - почувся над вухом Івана тихий і ввічливий голос, - скажіть, як це вбив? Хто вбив?
- Іноземний консультант, професор і шпигун! - озираючись, відгукнувся Іван.
- А як його прізвище? - тихо запитали на вухо.
- Ото ж бо прізвище! - в тузі крикнув Іван, - якби я знав прізвище! Чи не розгледів я прізвище на візитній картці ... Пам'ятаю тільки першу букву «Ве», на «Ве» прізвище! Яка ж це прізвище на «Ве»? - схопившись рукою за лоб, сам у себе запитав Іван і раптом забурмотів: - Ве, ве, ве! Ва ... Во ... Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? - волосся на голові Івана стали їздити від напруги.
- Вульф? - жалісно вигукнула якась жінка.
Іван розсердився.
- Дура! - прокричав він, шукаючи очима крікнувшій. - Причому тут Вульф? Вульф ні в чому не винен! Во, во ... Ні! Так не згадаю! Ну ось що, громадяни: телефонуйте зараз в міліцію, щоб вислали п'ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довгий, картатий ... пенсне тріснуло ... і кіт чорний, жирний. А я поки що обшукаю Грибоєдова ... Я чую, що він тут!
Іван впав в занепокоєння, розштовхав оточуючих, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут почулося слово: «Доктора!» - і чиєсь ласкаве м'ясисте обличчя, голене і вгодовані, в рогових окулярах, з'явилося перед Іваном.
- Товариш Бездомний, - заговорило це особа ювілейним голосом, - заспокойтеся! Ви засмучені смертю усіма нами улюбленого Михайла Олександровича ... ні, просто Михайла Берліоза. Ми все це прекрасно розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проводять вас в ліжко, і ви забудете ...
- Ти, - оскалом, перебив Іван, - розумієш, що треба зловити професора? А ти лізеш до мене зі своїми дурницями! Кретин!
- Товариш Бездомний, даруйте, - відповіло особа, червоніючи, задкуючи і вже каючись, що в'язалася в цю справу.
- Ні, вже кого-кого, а тебе я не помилую, - з тихою ненавистю сказав Іван Миколайович.
Судома спотворила його обличчя, він швидко переклав свічку з правої рукив ліву, широко розмахнувся і вдарив співчутливе особа по вуха.
Тут здогадалися кинутися на Івана - і кинулися. Свічка згасла, і окуляри, що зіскочили з особи, були миттєво розтоптані. Іван віддав страшний бойовий крик, який чути до загального спокусі навіть на бульварі, і почав захищатися. Задзвеніла падаюча зі столів посуд, закричали жінки.
Поки офіціанти в'язали поета рушниками, в роздягальні йшла розмова між командиром брига і швейцаром.
- Ти бачив, що він в подштанниках? - холодно питав пірат.
- Та це ж, Арчибальд Арчибальдович, - труся, відповідав швейцар, - як же я можу їх не допустити, якщо вони - член МАССОЛИТа?
- Ти бачив, що він в подштанниках? - повторював пірат.
- Та що ви, Арчибальд Арчибальдович, - червоніючи, говорив швейцар, - що ж я можу вдіяти? Я сам розумію, на веранді дами сидять.
- Пані тут ні при чому, дамам це все одно, - відповідав пірат, буквально спалюючи швейцара очима, - а це міліції не все одно! Людина в білизні може слідувати по вулицях Москви тільки в одному випадку, якщо він йде в супроводі міліції, і тільки в одне місце - у відділення міліції! А ти, якщо швейцар, повинен знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не зволікаючи ні секунди, починати свистіти. Ти чуєш?
Ополоумевшій швейцар почув з веранди уханье, бій посуду і жіночі крики.
- Ну що з тобою зробити за це? - запитав флібустьєр.
Шкіра на обличчі швейцара прийняла тифозний відтінок, а очі змертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, тепер причесані на проділ, вкрилися вогненним шовком. Зникли пластрон і фрак, і за ремінним поясом виникла ручка пістолета. Швейцар представив себе повішеним на фор-марса-реї. На власні очі побачив він свій власний висунутий язик і мляву голову, впала на плече, і навіть почув плюскіт хвилі за бортом. Коліна швейцара підігнулися. Але тут флібустьєр зглянувся над ним і погасив свій гострий погляд.
Через чверть години надзвичайно вражена публіка не тільки в ресторані, але і на самому бульварі і в вікнах будинків, що виходять в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелей, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхин виносили сповитих, як ляльку, молодої людини , який, заливаючись сльозами, плювався, намагаючись потрапити саме в Рюхина, давився сльозами і кричав:
- Сволота!
Шофер вантажної машини зі злим обличчям заводив мотор. Поруч лихач гарячої кінь, бив її по крупу бузковими віжками, кричав:
- А ось на біговій! Я возив в психічну!
Кругом гула юрба, обговорюючи небачене подія; словом, був бридкий, мерзенний, спокусливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка забрав на себе від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелея і Рюхина.
Шизофренія, як і було сказано
Коли в приймальню знаменитої психіатричної клініки, нещодавно відбудованій під Москвою на березі річки, увійшов чоловік з гострою борідкою і одягнений в білий халат, була половина другого ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, який сидить на дивані. Тут же знаходився і вкрай схвильований поет Рюхин. Рушники, якими був пов'язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши увійшов, Рюхин зблід, кашлянув і боязко сказав:
- Здрастуйте лікарю.
Доктор вклонився Рюхин, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.
Той сидів зовсім нерухомо, зі злим обличчям, насупивши брови, і навіть не ворухнувся при вході лікаря.
- Ось, доктор, - чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхин, лякливо озираючись на Івана Миколайовича, - відомий поет Іван Бездомний ... ось, бачте ... ми побоюємося, не біла чи гарячка ...
- Сильно пив? - крізь зуби спитав лікар.
- Ні, випивав, але не так, щоб вже ...
- Тараканов, щурів, чортиків або шморгає собак не ловив?
- Ні, - здригнувшись, відповів Рюхин, - я його вчора бачив і сьогодні вранці. Він був абсолютно здоровий ...
- А чому в кальсонах? З ліжка взяли?
- Він, доктор, в ресторан прийшов в такому вигляді ...
- Ага, ага, - дуже задоволено сказав доктор, - а чому садна? Бився з ким-небудь?
- Він з паркану впав, а потім в ресторані вдарив одного ... І ще декого ...
- Здорово, шкідник! - злобно і голосно відповів Іван.
Рюхин зніяковів до того, що не посмів підняти очі на ввічливого доктора. Але той нітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, піднявши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:
- Скільки вам років?
- Ідіть ви всі від мене під три чорти, справді! - грубо закричав Іван і відвернувся.
- Чому ж ви гнівайтесь? Хіба я сказав вам що-небудь неприємне?
- Мені двадцять три роки, - збуджено заговорив Іван, - і я подам скаргу на вас всіх. А на тебе особливо, гнида! - поставився він окремо до Рюхин.
- А на що ж ви хочете поскаржитися?
- На те, що мене, здорової людини, схопили і силою притягли до божевільні! - в гніві відповів Іван.
Тут Рюхин придивився до Івана і похолов: рішуче ніякого божевілля не було у того в очах. З митних, як вони були в Грибоєдова, вони перетворилися в колишні, ясні.
«Батюшки! - злякано подумав Рюхин, - так він і справді нормальний? Ось нісенітниця якась! Навіщо ж ми, справді, сюди-то його притягли? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпав ... »
- Ви перебуваєте, - спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет на блискучій нозі, - не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не стане затримувати, якщо в цьому немає потреби.
Іван Миколайович покосився недовірливо, але все ж пробурчав:
- Слава тобі господи! Знайшовся нарешті хоч один нормальний серед ідіотів, з яких перший - бовдур і бездарність Сашка!
- Хто цей Сашка-бездарність? - поцікавився лікар.
- А ось він, Рюхин! - відповів Іван і ткнув брудним пальцем в напрямку Рюхина.
Той спалахнув від обурення.
«Це він мені замість спасибі! - гірко подумав він, - за те, що я взяв у ньому участь! Ось вже, дійсно, погань! »
- Типовий кулачок за своєю психологією, - заговорив Іван Миколайович, якому, очевидно, закортіло викривати Рюхина, - до того ж кулачок, ретельно маскується під пролетаря. Подивіться на його пісну фізіономію і зіставте з тими гучними віршами, який він склав до першого числа! Хе-хе-хе ... «Взвейтесь!» да «розвійтеся!» ... А ви загляньте до нього всередину - що він там думає ... ви ахнете! - і Іван Миколайович зловісно розсміявся.
Рюхин важко дихав, був червоний і думав тільки про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він взяв участь в тому, хто опинився на перевірку злісним ворогом. І головне, і вдіяти нічого не можна було: не лаятися ж з душевнохворим ?!
- А чому вас, власне, доставили до нас? - запитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.
- Та біс їх візьми, телепнів! Схопили, зв'язали якимись ганчірками і поволокли в вантажівці!
- Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли в одній білизні?
- Нічого тут немає дивного, - відповів Іван, - пішов я купатися на Москва-ріку, ну і попитом мою одежу, а цю погань залишили! Чи не голим же мені по Москві йти? Одягнув що було, тому що поспішав у ресторан до Грибоєдова.
Лікар запитально подивився на Рюхина, і той похмуро пробурмотів:
- Ресторан так називається.
- Ага, - сказав лікар, - а чому так поспішали? Яке-небудь ділове побачення?
- Консультанта я ловлю, - відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.
- Якого консультанта?
- Ви Берліоза знаєте? - запитав Іван багатозначно.
- Це ... композитор?
Іван засмутився.
- Який там композитор? Ах да, да нет! Композитор - це однофамілець Міші Берліоза!
Рюхин не хотілося нічого говорити, але довелося пояснити.
- Секретаря МАССОЛІТа Берліоза сьогодні ввечері задавило трамваєм на Патріарших.
- Не бреши ти, чого не знаєш! - розсердився на Рюхина Іван, - я, а не ти був при цьому! Він його навмисне під трамвай пристроїв!
- Штовхнув?
- Та при чому тут «штовхнув»? - сердячись на загальну безглуздість, вигукнув Іван, - такого і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайся! Він заздалегідь знав, що Берліоз потрапить під трамвай!
- А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?
- Ото ж бо й біда, що тільки я і Берліоз.
- Так. Які ж заходи ви взяли, щоб зловити цього вбивцю? - тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, що сидить за столом в сторонці. Та вийняла лист і стала заповнювати порожні місця в його графах.
- Заходи ось які. Взяв я на кухні свічечку ...
- Ось цю? - запитав лікар, вказуючи на зламані свічку, що лежить на столі поруч з іконкою перед жінкою.
- Цю саму, і ...
- А іконка навіщо?
- Ну да, іконка ... - Іван почервонів, - іконка-то найбільше і злякала, - він знову ткнув пальцем в сторону Рюхина, - але справа в тому, що він, консультант, він, будемо говорити прямо ... з нечистою силою знається ... і так його не спіймаєш.
Санітари чомусь витягнули руки по швах і очей не зводили з Івана.
- Так-с, - продовжував Іван, - знається! Тут факт безповоротний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. Так нічого на мене так дивитися! Вірно кажу! Все бачив - і балкон і пальми. Був, словом, у Понтія Пілата, за це я ручаюсь.
- Ну-ті, ну-ті ...
- Ну ось, стало бути, я іконку на груди пришпилив і побіг ...
Раптом годинник вдарили два рази.
- Еге-ге! - вигукнув Іван і піднявся з дивана, - дві години, а я з вами час втрачаю! Я перепрошую, де телефон?
- Пропустіть до телефону, - наказав лікар санітарам.
Іван схопився за трубку, а жінка в цей час тихо запитала у Рюхина:
- Одружений він?
- Неодружений, - злякано відповів Рюхин.
- Член профспілки?
- Міліція? - закричав Іван в трубку, - міліція? Товариш черговий, розпорядитеся зараз же, щоб вислали п'ять мотоциклетів з кулеметами для упіймання іноземного консультанта. Що? Заїжджайте за мною, я сам з вами поїду ... Каже поет Бездомний з божевільні ... Як вашу адресу? - пошепки запитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, - а потім знову закричав у трубку: - Ви слухаєте? Алло! .. Неподобство! - раптом заволав Іван і жбурнув трубку в стіну. Потім він повернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав «до побачення» і зібрався йти.
- Та що ви, куди ж ви хочете йти? - заговорив лікар, вдивляючись в очі Івана, - пізно вночі, в білизні ... Ви погано почуваєтеся, залишіться у нас!
- Пропустіть-ка, - сказав Іван санітарам, що зімкнулися біля дверей. - Пустіть ви чи ні? - страшним голосом крикнув поет.
Рюхин затремтів, а жінка натиснула кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і запаяна ампула.
- Ах так?! - дико і зацьковано озираючись, промовив Іван, - ну ладно ж! Прощайте ... - і головою вперед він кинувся в штору вікна. Пролунав удар, але не б'ються скла за шторою витримали його, і через мить Іван забився в руках у санітарів. Він хрипів, намагався кусатися, кричав:
- Так от ви які скельця у себе завели! .. Пусти! Пусти, кажу!
Шприц блиснув в руках у лікаря, жінка одним помахом розпорола ветхий рукав толстовки і вчепилася в руку з нежіночу силою. Запахло ефіром. Іван ослаб в руках чотирьох чоловік, і спритний лікар скористався цим моментом і вколов голку в руку Івану. Івана потримали ще кілька секунд, і потім опустили на диван.
- Бандити! - прокричав Іван і схопився з дивана, але був поміщений на нього знову. Лише тільки його відпустили, він знову було схопився, але назад уже сів сам. Він помовчав, дикувато озираючись, потім несподівано позіхнув, потім посміхнувся зі злістю.
- заточити все-таки, - сказав він, позіхнув ще раз, несподівано приліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, забурмотів вже сонним голосом, без злості: - Ну і дуже добре ... Самі ж за все і поплатитеся. Я попередив, а там як хочете! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пилат ... Пилат ... - тут він закрив очі.
- Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, - розпорядився лікар, надягаючи окуляри. Тут Рюхин знову здригнувся: безшумно відкрилися білі двері, за ними стало видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридору виїхала на гумових коліщатках кушетка, на неї переклали затих Івана, і він поїхав в коридор, і двері за ним замкнулися.
- Доктор, - пошепки запитав вражений Рюхин, - він, значить, дійсно хворий?
- О, так, - відповів лікар.
- А що ж це таке з ним? - несміливо запитав Рюхин.
Втомлений лікар подивився на Рюхина і мляво відповів:
- Рухове і мовне збудження ... Маревні інтерпретації ... Випадок, мабуть, складний ... Шизофренія, мабуть. А тут ще алкоголізм ...
Рюхин нічого не зрозумів із слів доктора, крім того, що справи Івана Миколайовича, видно, поганенько, зітхнув і запитав:
- А що це він все про якогось консультанта говорить?
- Бачив, напевно, когось, хто вразив його засмучене уяву. А може бути, галюцинував ...
Через кілька хвилин вантажівка ніс Рюхина в Москву. Світало, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів був уже не потрібний і неприємний. Шофер злився на те, що пропала ніч, гнав машину що є сил, і її заносило на поворотах.
Ось і ліс відвалився, залишився десь позаду, і річка пішла кудись в сторону, назустріч вантажівці сипалася різна різниця: якісь паркани з вартовими будками і штабеля дров, височенні стовпи і якісь щогли, а на щоглах нанизані котушки , купи щебеню, земля, посмугований каналами, - словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут же, он за поворотом, і зараз навалиться і охопить.
Рюхина трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він помістився, раз у раз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, підкинуті виїхали раніше в тролейбусі міліціонером і Пантелеем, їздили по всій платформі. Рюхин намагався було їх зібрати, але, прошіпев чомусь люто: «Та ну їх до біса! Що я, справді, як дурень кручуся? .. »- відкинув їх ногою і перестав на них дивитися.
Настрій духу у їде було жахливо. Ставало ясним, що відвідування будинку скорботи залишило в ньому важкий слід. Рюхин намагався зрозуміти, що його терзає. Коридор з синіми лампами, що прилип до пам'яті? Думка про те, що гіршого нещастя, ніж позбавлення розуму, немає на світі? Так, так, звичайно, і це. Але це - так адже, загальна думка. А ось є щось ще. Що ж це таке? Образа, ось що. Так, так, образливі слова, кинуті Бездомним прямо в обличчя. І горе не в тому, що вони образливі, а в тому, що в них полягає правда.
Поет не дивився вже на всі боки, а, втупившись в брудний тремтячий підлогу, почав щось бурмотіти, нити, глоду самого себе.
Так, вірші ... Йому - тридцять два роки! Справді, що ж далі? - І далі він буде складати по кілька віршів на рік. - До старості? - Так, до старості. - Що ж принесуть йому ці вірші? Славу? «Яка дурниця! Не дури-то хоч сам себе. Ніколи слава не прийде до того, хто складає погані вірші. Чому вони погані? Правду, правду сказав! - безжально звертався до самого себе Рюхин, - не вірю я ні в що з того, що пишу! .. »
Отруєний вибухом неврастенії, поет похитнувся, підлога під ним перестав трястися. Рюхин підняв голову і побачив, що вони вже в Москві і, більш того, що над Москвою світанок, що хмара підсвічено золотом, що вантажівка його варто, застряг в колоні інших машин біля повороту на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий людина, трохи нахиливши голову, і байдуже дивиться на бульвар.
Якісь дивні думки хлинули в голову хворому поетові. «Ось приклад справжньої успішності ... - тут Рюхин встав на повний зріст на платформі вантажівки і руку підняв, нападаючи чомусь на нікого не торкає чавунного людини, - який би крок він не зробив в житті, що б не трапилося з ним, все йшло йому на користь, все зверталося до його слави! Але що він зробив? Я не розумію ... Що-небудь особливе є в цих словах: "Буря млою ...«? Не розумію! .. Повезло, пощастило! - раптом отруйно уклав Рюхин і відчув, що вантажівка під ним ворухнувся, - стріляв, стріляв в нього цей білогвардієць і роздробив стегно і забезпечив безсмертя ... »
Колона рушила. Зовсім хворий і навіть постарілий поет не більше ніж через дві хвилини входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці і з келихом «Абрау» в руці.
Рюхин, обтяжений рушниками, був зустрінутий Арчібальдом Арчибальдович дуже привітно і негайно позбавлений проклятих ганчірок. Не будь Рюхин так понівечені в клініці і на вантажівці, він, напевно, отримав би задоволення, розповідаючи про те, як все було в лікарні, і прикрашаючи цей розповідь вигаданими подробицями. Але зараз йому було не до того, а крім того, як не мало був спостережливий Рюхин, - тепер, після тортури в вантажівці, він вперше гостро вдивлявся в обличчя пірата і зрозумів, що той хоч і задає питання про бездомних і навіть вигукує «Ай -яй-яй! », але, по суті справи, зовсім байдужий до долі Бездомного і нітрохи його не шкодує. «І молодець! І вірно!" - з цинічною, самознищується злістю подумав Рюхин і, обірвавши розповідь про шизофренію, попросив:
- Арчибальд Арчибальдович, горілочки б мені ...
Пірат зробив співчуваюче особа, шепнув:
- Розумію ... цієї хвилини ... - і махнув офіціантові.
Через чверть години Рюхин, в повній самоті, сидів, скорчившись над Рибці, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна тільки забути.
Поет витратив свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її не можна. Варто було тільки підняти голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала безповоротно. Офіціанти, поспішаючи, зривали скатертини зі столів. У котів, шастають біля веранди, був ранковий вид. На поета нестримно навалювався день.
погана квартира
Якби в наступний ранок Стьопі Лиходееву сказали б так: «Стьопа! Тебе розстріляють, якщо ти цю мить не встанеш! » - Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зі мною, що хочете, але я не встану».
Не те що встати, - йому здавалося, що він не може відкрити очей, тому що, якщо він тільки це зробить, блисне блискавка і голову його тут же рознесе на шматки. У цій голові гудів важкий дзвін, між очними яблуками і закритими століттями пропливали коричневі плями з вогненно-зеленим обідком, і на довершення всього нудило, причому здавалося, що нудота ця пов'язана зі звуками якогось настирливого патефона.
Стьопа намагався щось пригадати, але пригадувалося тільки одне - що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці і намагався поцілувати якусь даму, причому обіцяв їй, що на другий день, і рівно в полудень, прийде до ній в гості. Дама від цього відмовлялася, кажучи: «Ні, ні, мене не буде вдома!» - а Стьопа наполегливо наполягав на своєму: «А я ось візьму та й прийду!»
Ні яка це була дама, ні який зараз година, ні яке число, жодного місяця - Стьопа рішуче не знав і, що найгірше, не міг зрозуміти, де він знаходиться. Він постарався з'ясувати хоча б останнє і для цього розліпив злиплі повіки лівого ока. У напівтемряві щось тьмяно відсвічувало. Стьопа нарешті дізнався трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжку, тобто на колишньої ювеліршіном ліжка, в спальні. Тут йому так вдарило в голову, що він закрив очей і застогнав.
Порозуміємося: Стьопа Лиходеев, директор театру Вар'єте, прокинувся вранці у себе в тій самій квартирі, яку він займав навпіл з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинку, спокоєм розташованому на садовій вулиці.
Треба сказати, що квартира ця - № 50 - давно вже користувалася якщо не поганий, то, у всякому разі, дивною репутацією. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де фужери. Анна Францівна де фужери, п'ятдесятилітня поважна і дуже ділова дама, три кімнати з п'яти здавала мешканцям: одному, прізвище якого було, здається, Беломут, і іншому - з втраченої прізвищем.
І ось два роки тому почалися в квартирі незрозумілі події: з цієї квартири люди почали безслідно зникати.
Одного разу у вихідний день з'явився в квартиру міліціонер, викликав в передню другого мешканця (прізвище якого втратилася) і сказав, що того просять на хвилинку зайти в відділення міліції в чомусь розписатися. Мешканець наказав Анфісі, відданою і давньою домашньої робітниці Анни Францівни, сказати, в разі якщо йому будуть дзвонити, що він повернеться через десять хвилин, і пішов разом з коректним міліціонером в білих рукавичках. Але не повернувся він не тільки через десять хвилин, а взагалі ніколи не повернувся. Найдивовижніше те, що, очевидно, з ним разом зник і міліціонер.
Побожна, а відвертіше сказати - забобонна, Анфіса так навпростець і заявила дуже засмученою Ганні Францівні, що це чаклунство і що вона прекрасно знає, хто поцупив і мешканця і міліціонера, тільки до ночі не хоче говорити. Ну, а чаклунства, як відомо, стоїть тільки початися, а там вже його нічим не зупиниш. Другий мешканець зник, пам'ятається, в понеділок, а в середу як крізь землю провалився Беломут, але, правда, при інших обставинах. Вранці за ним заїхала, як зазвичай, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама більше не повернулася.
Горе і жах мадам Беломут не піддаються опису. Але, на жаль, і те й інше було недовго. В ту ж ніч, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно поїхала, вона не застала вже громадянки Беломут в квартирі. Але цього мало: двері обох кімнат, які займали подружжя Беломут, виявилися запечатаними.
Два дні пройшли абияк. На третій же день страждала весь цей час безсонням Анна Францівна знову-таки спішно поїхала на дачу ... Чи потрібно говорити, що вона не повернулася!
Частина, що залишилася одна Анфіса, наплакавшись досхочу, лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, але розповідали мешканці інших квартир, що ніби-то в № 50-м всю ніч чулися якісь стуки і нібито до ранку в вікнах горіло електричне світло. Вранці з'ясувалося, що і Анфіси немає!
Про зниклі і про проклятої квартирі довго в будинку розповідали всілякі легенди, на зразок того, наприклад, що ця суха і побожна Анфіса нібито носила на своїй висохлою грудей в замшевому мішечку двадцять п'ять великих діамантів, що належать Ганні Францівні. Що нібито в дровітні на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, виявилися самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих же діамантів, а також золотих грошей царської чеканки ... І інше в цьому ж роді. Ну, чого не знаємо, за щось не ручаємося.
Як би там не було, квартира простояла порожньою і запечатаній тільки тиждень, а потім в неї вселилися - покійний Берліоз з дружиною і цей самий Стьопа теж з дружиною. Цілком природно, що, як тільки вони потрапили в окаянну квартиру, і у них почалося казна-що. Саме, протягом одного місяця пропали обидві дружини. Але ці НЕ безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, що нібито її бачили в Харкові з якимось балетмейстером, а дружина Стьопи нібито виявилася на Божедомке, де, як базікали, директор Вар'єте, використовуючи свої незліченні знайомства, ухитрився добути їй кімнату, але з однією умовою, щоб духу її не було на Садовій вулиці ...
Отже, Стьопа застогнав. Він хотів покликати домробітницю Груню і зажадати у неї пірамідон, але все-таки зумів збагнути, що це дурниці ... Що ніякого пірамідон у Груні, звичайно, немає. Намагався покликати на допомогу Берліоза, двічі простогнав: «Міша ... Міша ...», але, як самі розумієте, відповіді не отримав. У квартирі стояла цілковита тиша.
Поворухнувши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить в шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, в брюках він чи ні, і не визначив.
Нарешті, бачачи, що він кинутий і самотній, що нікому йому допомогти, вирішив піднятися, яких би нелюдських зусиль це не коштувало.
Стьопа розліпив склеєні повіки і побачив, що відбивається в трюмо у вигляді людини з стирчать в різні боки волоссям, з опухлої, покритою чорною щетиною фізіономією, з опухлими очима, в брудній сорочці з коміром і краваткою, в кальсонах і в шкарпетках.
Таким він побачив себе в трюмо, а поруч з дзеркалом побачив невідомого чоловіка, одягненого в чорне і в чорному береті.
Стьопа сів на ліжко і скільки міг витріщив налиті кров'ю очі на невідомого.
Мовчання порушив цей невідомий, вимовивши низьким, важким голосом і з іноземним акцентом такі слова:
- Добрий день, симпатичний Степан Богданович!
Відбулася пауза, після якої, зробивши над собою страшне зусилля, Стьопа виговорив:
- Що бажаєте? - і сам здивувався, не впізнавши свого голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «вам» - басом, а «будь-що» у нього зовсім не вийшло.
Незнайомець дружелюбно посміхнувся, вийняв великі золоті годинники з алмазним трикутником на кришці, подзвонив одинадцять разів і сказав:
- Одинадцять! І рівно годину, як я чекаю вашого пробудження, бо ви призначили мені бути у вас в десять. От і я!
Стьопа намацав на стільці поруч з ліжком брюки, шепнув:
- Вибачте ... - надів їх і хрипко запитав: - Скажіть, будь ласка, ваше прізвище?
Говорити йому було важко. При кожному слові хтось встромляв йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю.
- Як? Ви і прізвище мою забули? - тут невідомий посміхнувся.
- Вибачте ... - прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля дарує його новим симптомом: йому здалося, що підлога біля ліжка пішов кудись і що цієї ж миті він головою вниз полетить до чортової матері в пекло.
- Дорогий Степан Богданович, - заговорив відвідувач, проникливо посміхаючись, - ніякої пірамідон вам не допоможе. Дотримуйтесь старому мудрому правилу, - лікувати подібне подібним. Єдино, що поверне вас до життя, це дві стопки горілки з гострою і гарячою закускою.
Стьопа був хитрим людиною і, як не був хворий, зрозумів, що якщо вже його застали в такому вигляді, потрібно визнаватися в усьому.
- Відверто сказати ... - почав він, ледве повертаючи язиком, - вчора я трошки ...
- Ні слова більше! - відповів візитер і від'їхав з кріслом в сторону.
Стьопа, вирячивши очі, побачив, що на маленькому столику сервірований піднос, на якому є нарізаний білий хліб, паюсная ікра в вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось в каструльці і, нарешті, горілка в об'ємистому ювеліршіном карафці. Особливо вразило Стьопу те, що графин запітнів від холоду. Втім, це було зрозуміло - він містився в полоскальницю, набитою льодом. Накрито, словом, було чисто, вміло.
Незнайомець не дав Стьопіна подив розвинутися до ступеня болючою і спритно налив йому полстопкі горілки.
- А ви? - пискнув Стьопа.
- Із задоволенням!
Стрибає рукою підніс Стьопа стопку до уст, а незнайомець одним духом проковтнув вміст своєї стопки. Пережовуючи шматок ікри, Стьопа видавив з себе слова:
- А ви що ж ... закусити?
- Дякую, я не закушують ніколи, - відповів незнайомець і налив по другій. Відкрили каструлю - в ній виявилися сосиски в томаті.
І ось проклята зелень перед очима розтанула, стали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. Саме, що справа вчора було на Сходні, на дачі у автора скетчів Хустова, куди цей Хуст і возив Стьопу в таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймали цей таксі у «Метрополя», був ще при цьому якийсь актор не актор ... з патефоном в валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам'ятається, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нероз'яснення ... чорт її знає, хто вона ... здається, в радіо служить, а може бути, і немає.
Вчорашній день, таким чином, помаленьку висвітлюються, але Стьопу зараз набагато більш цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомого, та ще з закускою і горілкою. Ось що непогано було б роз'яснити!
- Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище?
Але Стьопа тільки сором'язливо посміхнувся і розвів руками.
- Однак! Я відчуваю, що після горілки ви пили портвейн! Даруйте, та хіба це можна робити!
- Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, - запобігливо сказав Стьопа.
- О, звичайно, звичайно! Але за Хустова я, само собою зрозуміло, не ручаюсь.
- А ви хіба знаєте Хустова?
- Вчора в кабінеті у вас бачив цього індивідуума мигцем, але досить одного побіжного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він - сволота, склочник, пристосуванець і підлабузник.
"Абсолютно вірно!" - подумав Стьопа, вражений таким вірним, точним і коротким визначенням Хустова.
Так, вчорашній день ліпився зі шматочків, але все-таки тривога не покидала директора Вар'єте. Справа в тому, що в цьому вчорашньому дні зяяла довжелезна чорна діра. Ось цього самого незнайомця в берете, воля ваша, Стьопа в своєму кабінеті вчора ніяк не бачив.
- Професор чорної магії Воланд, - вагомо сказав візитер, бачачи Стьопіна труднощі, і розповів все по порядку.
Вчора вдень він приїхав з-за кордону в Москву, негайно з'явився до Стьопі і запропонував свої гастролі в Вар'єте. Стьопа подзвонив в московську обласну видовищну комісію і питання це погодив (Стьопа зблід і закліпав очима), підписав з професором Воландом контракт на сім виступів (Стьопа відкрив рот), домовився, що Воланд прийде до нього для уточнення деталей о десятій годині ранку сьогодні ... Ось Воланд і прийшов!
Прийшовши, був зустрінутий домробітницею Грунь, яка пояснила, що сама вона щойно прийшла, що вона приходить, що Берліоза вдома немає, а що якщо візитер бажає бачити Степана Богдановича, то нехай йде до нього в спальню сам. Степан Богданович так міцно спить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, в якому стані Степан Богданович, артист послав Груню в найближчий гастроном за горілкою і закускою, в аптеку за льодом і ...
- О, яка нісенітниця! - вигукнув гастролер і слухати нічого більше не захотів.
Отже, горілка і закуска стали зрозумілі, і все ж на Стьопу було шкода поглянути: він рішуче не пам'ятав нічого про контракт і, хоч убийте, не бачив вчора цього Воланда. Так, Хуст був, а Воланда не було.
- Дозвольте поглянути на контракт, - тихо попросив Стьопа.
- Будь ласка будь ласка…
Стьопа глянув на папір і закляк. Все було на місці. По-перше, власноручний Стьопіна хвацько підпис! Коса напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати артистові Воланду в рахунок які належать їм йому за сім виступів тридцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян десять тисяч рублів. Більш того: тут же розписка Воланда в тому, що він ці десять тисяч вже отримав!
«Що ж це таке ?!» - подумав нещасний Стьопа, і голова у нього закрутилася. Починаються зловісні провали в пам'яті ?! Але, само собою, після того, як контракт був пред'явлений, подальші вирази подиву були б просто непристойні. Стьопа попросив у гостя дозволу на хвилину відлучитися і, як був у шкарпетках, побіг в передню до телефону. По дорозі він крикнув у напрямку кухні:
Але ніхто не відгукнувся. Тут він глянув на двері в кабінет Берліоза, колишню поруч з передньої, і тут, як то кажуть, остовпів. На ручці дверей він розгледів велетенську сургучною друк на мотузці. "Вітаю! - гаркнув хтось в голові у Стьопи. - Цього ще бракувало! » І тут Стьопіна думки побігли вже за подвійним рейковому шляху, але, як завжди буває під час катастрофи, в одну сторону і взагалі чортзна-куди. Головний Стьопіна кашу важко навіть передати. Тут і чортівня з чорним беретом, холодною горілкою і неймовірним контрактом, - а тут ще до всього цього, чи не зволите, і друк на двері! Тобто кому хочете сказати, що Берліоз щось накоїв, - не повірить, їй-богу, не повірить! Однак друк, ось вона! Так-с ...
І тут закопошившихся в мозку у Стьопи якісь найнеприємніші мислішкі про статтю, яку, як на зло, нещодавно він усучив Михайлу Олександровичу для надрукування в журналі. І стаття, між нами кажучи, безглузда! І нікчемна, і гроші-то маленькі ...
Негайно слідом за спогадом про статтю прилетіло спогад про якомусь сумнівному розмові, що відбувалося, як пам'ятається, двадцять четвертого квітня ввечері тут же, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звичайно, в повному розумінні слова розмова цей сумнівним назвати не можна (не пішов би Стьопа на таку розмову), але це була розмова на якусь непотрібну тему. Абсолютно вільно можна було б, громадяни, його і не затівати. До друку, немає сумнівів, ця розмова могла вважатися найдосконалішим дрібницею, але ось після друку ...
«Ах, Берліоз, Берліоз! - скипало в голові у Стьопи. - Адже це в голову не лізе! »
Але сумувати довго не доводилося, і Стьопа набрав номер в кабінеті фіндиректора Вар'єте Римського. Положення Стьопи було делікатне: по-перше, іноземець міг образитися на те, що Стьопа перевіряє його після того, як був показаний контракт, та й з фіндиректором говорити було надзвичайно важко. Справді, адже не запитаєш його так: «Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п'ять тисяч рублів?» Так питати не годиться!
- Так! - почувся в трубці різкий, неприємний голос Римського.
- Здрастуйте, Григорій Данилович, - тихо заговорив Стьопа, - це Лиходеев. Ось яке діло ... гм ... гм ... у мене сидить цей ... е ... артист Воланд ... Так ось ... я хотів запитати, як щодо сьогоднішнього вечора? ..
- Ах, чорний маг? - відгукнувся в трубці Римський, - афіші зараз будуть.
- А ви скоро прийдете? - запитав Римський.
- Через півгодини, - відповів Стьопа і, повісивши трубку, стиснув гарячу голову руками. Ах, яка виходила погана штука! Що ж це з пам'яттю, громадяни? А?
Однак довше затримуватися в передній було незручно, і Стьопа тут же склав план: усіма заходами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз першим обов'язком хитро випитати у іноземця, що він, власне, має намір сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар'єте?
Тут Стьопа повернувся від апарату і в дзеркалі, поміщають в передній, давно не витирати ледачою Грунь, чітко побачив якогось дивного суб'єкта - довгого, як жердина, і в пенсне (ах, якби тут був Іван Миколайович! Він дізнався б цього суб'єкта відразу!). А той відбився і негайно зник. Стьопа в тривозі глибше заглянув в передню, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов здоровенний чорний кіт і також пропав.
У Стьопи обірвалося серце, він похитнувся.
«Що ж це таке? - подумав він, - чи не сходжу я з розуму? Звідки ж ці відображення ?! » - він заглянув в передню і злякано закричав:
- Груня! Який тут кіт у нас вештається? Звідки він? І хтось ще з ним ??
- Не турбуйтеся, Степан Богданович, - відгукнувся голос, але не Грунін, а гостя із спальні, - кіт цей мій. Чи не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, на батьківщину, так як вона скаржилася, що ви давно вже не даєте їй відпустки.
Слова ці були настільки несподіваними і безглуздими, що Стьопа вирішив, що недочув. У повному сум'ятті він підтюпцем побіг в спальню і застиг на порозі. Волосся його ворухнулися, і на лобі з'явилася розсип дрібного поту.
Гість перебував в спальні вже не один, а в компанії. У другому кріслі сидів той самий тип, що привидівся в передній. Тепер він був ясно видно: вуса-пір'їнки, скельце пенсне поблискує, а іншого скельця немає. Але виявилися в спальні речі й гірше: на ювеліршіном пуфі в розв'язною позі розвалився хтось третій, саме - моторошних розмірів чорний кіт зі стопкою горілки в одній лапі і виделкою, на яку він встиг підчепити маринований гриб, в інший.
Світло, і так слабкий в спальні, і зовсім почав згасати в очах Стьопи. «Ось як, виявляється, сходять з розуму!» - подумав він і схопився за одвірок.
- Я бачу, ви трохи здивовані, найдорожчий Степан Богданович? - поцікавився Воланд у брязкають зубами Стьопи, - а тим часом дивуватися нема чому. Це моя свита.
Тут кіт випив горілки, і Стьопіна рука поповзла по одвірку вниз.
- І свита ця вимагає місця, - продовжував Воланд, - так що дехто з нас тут зайвий в квартирі. І мені здається, що цей зайвий - саме ви!
- Вони, вони! - цапиним голосом заспівав довгий картатий, у множині говорячи про Стьопі, - взагалі вони останнім часом моторошно свинячат. Пиячать, вступають у зв'язку з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, тому що нічого не тямлять в тому, що їм доручено. Начальству втирають окуляри!
- Машину даремно ганяє казенну! - пожалівся і кіт, жуючи гриб.
І тут сталося четверте, і останнє, явище в квартирі, коли Стьопа, зовсім вже сповз на підлогу, що ослабіла рукою дряпав одвірок.
Прямо з дзеркала трюмо вийшов маленький, але надзвичайно широкоплечий, в казанку на голові і з стирчав з рота іклом, безобразящім і без того небачено мерзенну фізіономію. І при цьому ще вогненно-рудий.
- Я, - долучився до розмови цей новий, - взагалі не розумію, як він потрапив в директора, - рудий гугнявив все більше і більше, - він такий же директор, як я архієрей!
- Ти не схожий на архієрея, Азазелло, - зауважив кіт, накладаючи собі сосисок на тарілку.
- Я це і кажу, - прогнусіл рудий і, повернувшись до Воланду, додав шанобливо: - Дозвольте, мессир, його викинути під три чорти з Москви?
- Геть !! - раптом гаркнув кіт, здибивши шерсть.
І тоді спальня закрутилася навколо Стьопи, і він вдарився об одвірок головою і, втрачаючи свідомість, подумав: «Я вмираю ...»
Але він не помер. Відкривши злегка очі, він побачив себе таким, що сидить на чомусь кам'яному. Навколо нього щось шуміло. Коли він відкрив, як слід, очі, він побачив, що шумить море, і що навіть більше того, - хвиля погойдується у самих його ніг, і що, коротше кажучи, він сидить на самому кінці молу, і що під ним блакитне сяюче море , а ззаду - гарне місто на горах.
Не знаючи, як надходять в таких випадках, Стьопа піднявся на тремтячі ноги і пішов по молу до берега.
Кінець безкоштовного ознайомчого фрагмента.
Роман «Майстер і Маргарита» - твір, в якому знаходять відображення філософські, а значить вічні теми. Любов і зрада, добро і зло, правда і брехня, вражають своєю дуальністю, відображаючи суперечливість і, разом з тим, повноту людської природи. Містифікація і романтизм, оформлені витонченою мовою письменника, підкуповують глибиною думки, що вимагає неодноразового прочитання.
Трагічно і безжально постає в романі складний період Російської історії, розвертаючись таким сермяжное боком, що сам диявол відвідує палати столиці, щоб знову стати бранцем фаустовского тези про силу, що вічно хоче зла, але робить благо.
Історія створення
У першій редакції 1928 року (за деякими даними 1929 г.) роман був більш плоским, і виділити конкретні теми було дуже легко, але за закінченням майже десятка років і в результаті непростої роботи, Булгаков прийшов до складно структурованого, фантастичному, але від того Проте життєвому розповіді.
Поряд з цим, будучи людиною долають труднощі рука об руку з коханою жінкою, письменник зумів знайти місце для природи почуттів більш тонких, ніж марнославство. Світлячками надії провівши головних героїв через диявольські випробування. Так роману в 1937 році було дано остаточну назву: «Майстер і Маргарита». І це була третя редакція.
Але робота тривала практично до самої смерті Михайла Опанасовича, останню правку він вніс 13 лютого 1940 року, а 10 березня того ж року помер. Роман вважається незакінченою, про що свідчать численні замітки в чернетках, збережених третьою дружиною письменника. Саме завдяки їй світ побачив твір, нехай і в скороченому журнальному варіанті, в 1966 році.
Спроби автора довести роман до логічного завершення свідчать про те, наскільки важливий він був для нього. Булгаков вигорів останніми своїми силами в ідею створення чудовою і трагічною фантасмагорії. У ній чітко і злагоджено відбилася його власне життяу вузькій, немов панчіх, комнатёнке, де він боровся з хворобою і прийшов до усвідомлення справжніх цінностей людського буття.
аналіз твору
опис твору
(Берліоз, Іван бездомний і Воланд між ними)
Дія починається з опису зустрічі двох московських літераторів з дияволом. Зрозуміло, ні Михайло Олександрович Берліоз, ні Іван бездомний навіть не підозрюють, з ким розмовляють травневим днем на патріарших ставках. Надалі Берліоз гине згідно з пророцтвом Воланда, а сам мессир займає його квартиру, щоб продовжити свої розіграші та містифікації.
Іван бездомний, в свою чергу, стає пацієнтом психіатричної лікарні, не впоравшись з враженнями від зустрічі з Воландом і його свитою. У будинку скорботи поет знайомиться з Майстром, який написав роман про прокуратора Іудеї, Пілата. Іван дізнається, що столичний світ критиків жорстоко поводиться з неугодними письменниками і починає розуміти толк в літературі.
За зниклому Майстру тужить Маргарита - бездітна жінка тридцяти років, дружина великого фахівця. Незнання доводить її до відчаю, в якому вона визнається собі в готовності віддати душу дияволу, аби дізнатися про долю коханого. Один з членів почту Воланда, демон безводної пустелі Азазелло, доставляє Маргариті чудодійний крем, завдяки якому героїня перетворюється в відьму, щоб виконати роль королеви на балу сатани. З гідністю подолавши деякі муки, жінка отримує виконання свого бажання - зустріч з Майстром. Воланд повертає письменникові спалену під час цькування рукопис, проголошуючи глибоко філософська теза про те, що «рукописи не горять».
Паралельно розвивається сюжетна лінія про Пілата, романі, написаному Майстром. Історія оповідає про арештоване мандрівному філософа Ієшуа Га-Ноцрі, якого зрадив Іуда з Кір'ят, здавши владі. Прокуратор Іудеї вершить суд в стінах палацу Ірода Великого і змушений стратити людину, чиї зневажливі до влади кесаря, і влади взагалі, ідеї здаються йому цікавими і гідними обговорення, якщо не справедливими. Впоравшись з боргом, Пілат наказує Афранієм - начальнику таємної служби - вбити Іуду.
Сюжетні лінії поєднуються в останніх главах роману. Один з учнів Ієшуа, Левій Матвій, відвідує Воланда з клопотанням дарувати закоханим спокій. Тієї ж ночі сатана і його свита залишають столицю, а Майстра і Маргарити диявол дарує вічний притулок.
Головні герої
Почнемо з темних сил, що з'являються в перших розділах.
Персонаж Воланда дещо відрізняється від канонічного втілення зла в чистому вигляді, Хоча в перших редакція йому була відведена роль спокусника. В процесі обробки матеріалу по сатанинської тематики, Булгаков зліпив образ гравця з безмежною силою вирішувати долю, наділеного, разом з тим, усезнанням, скепсисом і дещицею грайливого цікавості. Автор позбавив героя всякої бутафорії, начебто копит та рогів, вилучив також більшу частину опису зовнішності, що мала місце бути в другій редакції.
Москва служить Воланду сценою, на якій він, до речі, не залишає ніяких фатальних руйнувань. Воланд покликаний Булгаковим, як вища сила, мірило людських вчинків. Він є дзеркало, що відбиває суть інших персонажів і суспільства, який загруз у доносах, підступність, жадібність і лицемірство. І, як будь-яке дзеркало, мессир дає можливість людям, думаючим і схильним до справедливості, змінитися в кращу сторону.
Образ з ускользающим портретом. Зовні в ньому сплелися риси Фауста, Гоголя і самого Булгакова, оскільки душевний біль, заподіяна жорсткою критикою і невизнанням, доставила письменнику чимало проблем. Майстер задуманий автором, як персонаж, якого читач швидше відчуває, ніби має справу з близьким, рідним людиною, а не бачить, як стороннього, через призму оманливої зовнішності.
Майстер мало що пам'ятає про життя до зустрічі з любов'ю - Маргаритою, ніби й не жив по-справжньому. Біографія героя несе чіткий відбиток подій життя Михайла Опанасовича. Тільки фінал письменник придумав для героя світліший, ніж випробував сам.
Збірний образ, що втілює в собі жіночу сміливість любити всупереч обставинам. Маргарита приваблива, зухвала і відчайдушна в своєму прагненні возз'єднатися з Майстром. Без неї нічого й не сталося б, адже її молитвами, якщо можна так висловитися, відбулася зустріч з сатаною, її рішучістю трапився великий бал і тільки завдяки її непохитному гідності трапилася зустріч двох головних трагічних героїв.
Якщо знову озирнутися на життя Булгакова, нескладно відзначити, що без Олени Сергіївни, третьої дружини письменника, двадцять років опрацьовується його рукописи і слідувала за ним за життя, немов вірна, але експресивна тінь, готова зжити зі світу ворогів і недоброзичливців, теж не сталося б публікації роману.
свита Воланда
(Воланд і його свита)
У свиту входять Азазелло, Коровьyoв-Фагот, Кот бегемот і Гелла. Остання є жінкою-вампіром і займає нижчий щабель в демонічної ієрархії, другорядний персонаж.
Першому служить прообразом демон пустелі, він виконує роль правої руки Воланда. Так Азазелло безжально вбиває барона Майгеля. Крім здатності до вбивства, Азазелло вміло зваблює Маргариту. У деякому роді, цей персонаж, введений Булгаковим для того, щоб вилучити з образу сатани характерні поведінкові звички. У першій редакції автор хотів назвати Воланда Азазель, але передумав.
(погана квартира)
Коровьyoв-Фагот теж демон, причому старший, але фігляр і клоун. У його завдання входить бентежити і вибрати номер у оману високоповажну публіку.Персонаж допомагає автору забезпечити роман сатиричної складової, висміюючи вади суспільства, пролізаючи в такі щілини куди не добереться спокусник Азазелло. При цьому в фіналі він виявляється зовсім не жартівники за своєю суттю, а покараним за невдалий каламбур лицарем.
Кот Бегемот - кращий з блазнів, перевертень, схильний до обжерливості демон, раз у раз вносить переполох в життя москвичів своїми комічними пригодами. Прообразами виразно послужили коти, як міфологічні, так і цілком реальні. Наприклад, Флюшка, що жив в будинку Булгакових. Любов письменника до тварини, від імені якого він часом писав записки другій дружині, перекочувала на сторінки роману. Перевертень відображає схильність інтелігенції перетворюватися, як це робив і сам письменник, отримуючи гонорар і витрачаючи його на покупки делікатесів в магазині Торгсин.
«Майстер і Маргарита» - унікальне літературне дітище, що стало зброєю в руках письменника. З його допомогою Булгаков розправився над ненависними соціальними пороками, в тому числі, яким був підданий сам. Він зміг висловити свій досвід переживань через фрази героїв, що стали загальними. Зокрема, твердження про рукописах сходить до латинської прислів'ї «Verba volant, scripta manent» - «слова відлітають, написане залишається». Адже спалюючи рукопис роману, Михайло Опанасович не зміг забути раніше створене і повернувся до роботи над твором.
Ідея роману в романі дозволяє автору вести дві великі сюжетні лінії, поступово зближуючи їх в тимчасовій стрічці поки ті перетнуться «за межею», де вигадка і реальність вже не відрізняються. Що, в свою чергу, піднімає філософське питання про значущість помислів людини, на тлі порожнечі слів, що розлітаються з шумом пташиних крил під час партії Бегемота і Воланда.
Роману Булгакова судилося пройти крізь час, як і самим героям, щоб знову і знову порушувати важливі аспекти соціального життя людини, релігії, питань морально-етичного вибору і вічної боротьби добра і зла.
Передмова
Михайло Булгаков забрав з цього світу таємницю творчого задуму свого останнього і, напевно, головного твору «Майстер і Маргарита».
Світогляд автора виявилося вельми еклектичним: при написанні роману були використані і иудаистического вчення, і гностицизм, і теософія, і масонські мотиви. «Булгаківське розуміння світу в кращому випадку засноване на католицькому вченні про недосконалість первозданної природи людини, що вимагає активного зовнішнього впливу для свого виправлення». З цього випливає, що роман допускає масу тлумачень і в християнській, і в атеїстичній, і в окультної традиції, вибір якої багато в чому залежить від точки зору дослідника ...
«Роман Булгакова присвячений зовсім не Ієшуа, і навіть не в першу чергу самому Майстрові з його Маргаритою, але - сатані. Воланд є безсумнівний головний герой твору, його образ - свого роду енергетичний вузол всієї складної композиційної структури роману ».
Сама назва «Майстер і Маргарита» «затемнює справжній зміст твору: увагу читача зосереджується на двох персонажах роману як на головних, тоді як за змістом подій вони є лише підручними головного героя. Зміст роману становить не історія Майстра, що не літературні його пригоди, навіть не взаємини з Маргаритою (все це вторинне), але історія одного з візитів сатани на землю: з початком оного починається роман, кінцем його ж і завершується. Майстер представляється читачеві лише в тринадцятому розділі, Маргарита і того пізніше - у міру виникнення потреби в них у Воланда ».
«Антихристиянська спрямованість роману не залишає сумнівів ... Недарма так дбайливо маскував Булгаков справжній зміст, глибинний сенс свого роману, розважаючи увагу читача побічними подробицями. Але темна містика твори поза волею і свідомості проникає в душу людини - і хто візьметься обчислити можливі руйнування, які можуть бути в ній тим зроблені? .. »
Наведена вище характеристика роману викладачем Московської Духовної Академії, кандидатом філологічних наук Михайлом Михайловичем Дунаєвим позначає серйозну проблему, Що виникає перед православними батьками і педагогами в зв'язку з тим, що роман «Майстер і Маргарита» включений в програму з літератури державних середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Як уберегти релігійно індиферентних, а значить, беззахисних перед окультними впливами учнів від впливу тієї сатанинської містики, якою насичений роман?
Один з головних свят Православної Церкви - Преображення Господнє. Подібно Господу Ісусу Христу, преобразився перед Своїми учнями (,), перетворюються нині через життя у Христі і душі християн. Це перетворення може бути поширене і на навколишній світ - роман Михайла Булгакова не є винятком.
портрет епохи
З біографічних відомостей відомо, що сам Булгаков сприймав свій роман як якесь попередження, як сверхлітературний текст. Вже помираючи, він попросив дружину принести рукопис роману, притиснув до грудей і віддав зі словами: «Нехай знають!»
Відповідно, якщо наша мета не просто отримати від читання естетичне і емоційне задоволення, а зрозуміти ідею автора, зрозуміти, заради чого людина витратила дванадцять останніх років свого життя, по суті, все життя, ми повинні поставитися до цього твору не тільки з точки зору літературної критики. Щоб зрозуміти ідею автора, треба хоча б щось знати про життя автора - найчастіше її епізоди знаходять своє відображення в його творах.
Михайло Булгаков (1891-1940) - онук православного священика, син православного священика, професора, викладача історії Київської Духовної Академії, родич відомого православного богослова о. Сергія Булгакова. Це дає підстави припускати, що Михайло Булгаков хоча б частково був знайомий з православною традицією сприйняття світу.
Зараз для багатьох є дивиною, що існує якась православна традиція сприйняття світу, але тим не менше це так. Православний світогляд насправді дуже глибоко, формувалося протягом більш ніж семи з половиною тисяч років і абсолютно нічого спільного не має з карикатурою, намальованої на нього, по суті, неосвіченими людьми в ту саму епоху, в яку з'явився на світ роман «Майстер і Маргарита ».
У 1920-ті роки Булгаков захоплюється вивченням каббалистики і окультної літератури. У романі «Майстер і Маргарита» про добре знання цієї літератури говорять імена бісів, опис сатанинської чорної меси (у романі вона названа «балом сатани») та інше ...
Уже в Наприкінці 1912 Булгаков (йому був тоді 21 рік) зовсім виразно заявив своїй сестрі Надії: «Ось побачиш, я буду письменником». І він став їм. При цьому необхідно мати на увазі, що Булгаков російський письменник. А чим завжди переважно займалася російська література? Дослідженням людської душі. Будь-епізод життя літературного персонажаописується рівно настільки, наскільки це необхідно для розуміння того, який вплив він справив на людську душу.
Булгаков взяв західну популярну форму і наповнив її російським змістом, сказав в популярній формі про найсерйозніші речі. Але! ..
Для релігійно недосвідченого читача роман в добрій нагоді залишається бестселером, так як у нього немає того фундаменту, який необхідний для сприйняття повноти вкладеної в роман ідеї. У гіршому випадку ця сама необізнаність призводить до того, що читач бачить в «Майстрі і Маргариті» і включає в свій світогляд такі ідеї релігійного змісту, які самому Михайлу Булгакову навряд чи б прийшли в голову. Зокрема, в певному середовищі ця книга цінується як «гімн сатані». Ситуація зі сприйняттям роману аналогічна завезення в Росію картоплі при Петрі I: продукт чудовий, але через те, що ніхто не знав, що з ним робити і яка його частина їстівна, люди труїлися і вмирали цілими селами.
Взагалі, треба сказати, що роман писався в той час, коли в СРСР поширювалася своєрідна епідемія «отруєнь» на релігійному грунті. Справа ось у чому: 1920-30-і роки в Радянському Союзі - це роки, коли величезними тиражами видавалися західні антихристиянські книжки, в яких автори або зовсім заперечували історичність Ісуса Христа, або прагнули представити Його як простого єврейського філософа і не більше того. Рекомендації Михайла Олександровича Берліоза Івану Миколайовичу Пониреву (Бездомному) на Патріарших ставках (275) і є конспект подібних книжок. Про атеїстичному світогляді варто поговорити більш детально, щоб зрозуміти, над чим потішається Булгаков у своєму романі.
атеїстичний світогляд
Насправді питання «є Бог чи ні Бога» в молодій Країні Рад носив чисто політичний характер. Відповідь «Бог є» вимагав негайної відправки вищезгаданого Бога «на Соловки рочки на три» (278), що здійснити було б проблематично. Логічно неминуче обирався другий варіант: «Бога немає». Ще раз варто згадати, що ця відповідь носив характер чисто політичний, істина нікого не хвилювала.
Для людей освічених питання про буття Бога, власне, ніколи не існував - інша річ, вони розходилися в думках про характер, особливості цього буття. Атеїстичне сприйняття світу в сучасному вигляді сформувалася лише в останній чверті XVIII століття і приживалося насилу, так як його поява на світ супроводжувалося страшними соціальними катастрофами типу французької революції. Саме тому Воланд надзвичайно радіє, виявивши в Москві відверто атеїстів в особі Берліоза та Івана Бездомного (277).
На думку православного богослов'я, атеїзм - пародія на релігію. Це віра в те, що Бога немає. Саме слово «атеїзм» перекладається з грецької наступним чином: «а» - негативна частинка «не», а «теос» - «Бог», буквально - «безбожництво». Атеїсти ні про яку віру чути не хочуть і запевняють, що своє твердження засновують на строго наукових фактах, а «в області розуму ніякого докази існування Бога бути не може» (278). Але таких «строго наукових фактів» в області богопізнання принципово не існує і не може існувати ... Наука вважає світ нескінченним, а значить, за яким-небудь камінчиком на задвірках всесвіту Бог завжди зможе сховатися, і жоден кримінальний розшук не зможе Його знайти (пошуки Воланда в цілком обмеженою в просторовому відношенні Москві і показують абсурдність подібних пошуків типу: «Гагарін в космос літав, Бога не бачив»). Жодного наукового факту про небутті Бога (так само як і про буття) не існує, але стверджувати, що чого-небудь немає за законами логіки набагато складніше, ніж стверджувати, що це є. Щоб переконатися в тому, що Бога немає, атеїстам необхідно провести науковий експеримент: дослідно перевірити релігійний шлях, який стверджує, що Він є. Значить, атеїзм закликає кожного шукає сенс життя до релігійній практиці, тобто до молитви, посту і іншим особливостям духовного життя. У наявності явний абсурд ...
Ось цей самий абсурд ( «Бога немає тому, що Його не може бути») Булгаков і демонструє радянському громадянину, який патологічно не бажає помічати катається на трамваї і платить за проїзд Бегемота, так само як і фантастичною зовнішності Коров'єва і Азазелло. Значно пізніше, вже в середині 1980-х років радянські панки дослідно довели, що, маючи подібну зовнішність, по Москві можна було ходити тільки до першої зустрічі з міліціонером. У Булгакова ж помічати всі ці кричущі речі починають тільки ті люди, які готові прийняти до уваги потойбічний фактор земних подій, які погоджуються з тим, що події нашому житті відбуваються не з волі сліпого випадку, але за участю тих чи інших конкретних особистостей з «потойбічного »світу.
Біблійні персонажі в романі
Чим, власне, пояснити звернення Михайла Булгакова до сюжету Біблії?
Якщо придивитися, коло питань, що хвилюють людство на всьому протязі історії, досить обмежений. Всі ці питання (їх ще називають «вічними» або «проклятими», дивлячись по відношенню до них) стосуються сенсу життя, або, що те ж саме, сенсу смерті. Булгаков звертається до новозавітного біблійним сюжетом, нагадуючи радянському читачеві про саме існування цієї Книги. У ній, до речі, зазначені питання сформульовані з граничною точністю. У ній же, власне, є і відповіді - для тих, хто захоче їх прийняти ...
У «Майстрі і Маргариті» піднімаються все ті ж «вічні» питання: чому на всьому протязі свого земного життя людина стикається зі злом і куди при цьому дивиться Бог (якщо Він взагалі є), що чекає людини після смерті і так далі. Михайло Булгаков поміняв мову Біблії на сленг релігійно не утворилася радянського інтелігента 1920-30-х років. Навіщо? Зокрема, щоб в країні, перероджується в єдиний концтабір, сказати про свободу.
Свобода людини
Це тільки на перший погляд Воланд і його компанія, що хочуть з людиною, то і роблять. Насправді лише за умови добровільної прагнення душі людини до зла Воланд має владу познущатися над ним. І ось тут варто було б звернутися до Біблії: що там говориться про могутність та під владою диявола?
книга Іова
Глава 1
6 І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати перед Господом між ними прийшов і сатана.
8 І сказав Господь до сатани: Чи звернув ти увагу на раба Мого Йова?
12 ... ось, все, що у нього, в твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки твоєї.
глава 2
4 І відповів сатана Господеві й сказав: ... за життя своє віддасть людина все, що є у нього;
5 Але простягни руку Свою, і доторкнись до костей його та до тіла його, - чи він не зневажить Тебе?
6 І сказав Господь до сатани: Ось він у руці твоїй, тільки душу його бережи.
Сатана виконує веління Бога і всіляко докучає Іову. Кого Іов бачить джерелом своїх скорбот?
глава 27
1 І ... Іов ... сказав:
2 Як живий Бог ... і засмутив Всемогутній душу мою ...
глава 31
2 І зверху яка доля від Бога, Чи спадщина від Всемогутнього із висот?
Навіть таке найбільше в атеїстичному розумінні зло, як смерть людини, відбувається не за бажанням сатани, але по произволению Бога - в розмові з Іовом один з його друзів вимовляє такі слова:
глава 32
6 І відповів Елігу, син Варахіілов: ...
21 ... ніякому людині лестити не стану,
22 бо я не вмію лестити: зараз убий мене, Творче мій.
Отже, Біблія ясно показує: сатана може зробити тільки те, що дозволить йому піклується насамперед про вічну і безцінною душі кожної людини Бог.
Людині сатана може заподіяти зло тільки за згодою на те самої людини. Ця ідея наполегливо чином проводиться в романі: Воланд спочатку перевіряє стан душі людини, його готовність зробити нечесний, гріховний вчинок і, якщо таке має місце, отримує владу познущатися над ним.
Никанор Іванович, голова житлового товариства, погоджується на хабар ( «Строго переслідується, - тихо-претихий прошепотів голова і озирнувся»), розживається «контрамарочкой на дві персони в першому ряду» (366) і тим самим дає можливість Коровьеву створити йому гидоту.
Конферансьє Жорж Бенгальський постійно прибріхує, лицемірить і в підсумку, до речі на прохання трудящих, Бегемот залишає його без голови (392).
Фіндиректор вар'єте Римський постраждав, збираючись «отвіраться, валити все на Лиходеева, вигороджувати самого себе і так далі» (420).
Прохор Петрович, завідувач Видовищної комісією, нічого не робить на робочому місці і робити не хоче, при цьому висловлює бажання, щоб його «чорти взяли». Ясно, що Бегемот не відмовляється від такої пропозиції (458).
Співробітники видовищних філії підлабузнюються і трусять перед начальством, ніж дозволяють Коровьеву організувати з них невгамовний хор (462).
Максиміліан Андрійович, дядько Берліоза, хоче одного - переїхати в Москву «у що б то не стало», тобто будь-яку ціну. За цю особливість невинного бажання з ним і відбувається те, що відбувається (465).
Завідувач буфетом театру Вар'єте Андрій Фокич Соков накрав двісті сорок дев'ять тисяч рублів, помістив їх в п'яти ощадних касах і вмістив у домі під підлогою двісті золотих десяток, перш ніж зазнав усілякий збиток в квартирі № 50 (478).
Микола Іванович, сусід Маргарити, стає транспортним кабаном через специфічного уваги, наданого покоївки Наташі (512).
Показово, що саме заради визначення схильності москвичів до всякого роду відпадання від голосу власного сумління і влаштовується подання до Вар'єте: Воланд отримує відповідь на хвилююче його «важливе питання: чи змінилися ці городяни внутрішньо?» (389).
Маргарита ж, як то кажуть, класично продає дияволові душу ... Але це зовсім особлива тема в романі.
Маргарита
Вищої жрицею сатанинської секти зазвичай є жінка. У романі вона названа «королевою балу». Стати такою жрицею Воланд і пропонує Маргариті. Чому саме їй? А тому, що устремліннями своєї душі, свого серця вона сама вже підготувала себе до такого служіння: «Що потрібно було цій жінці, в очах якої завжди горів якийсь незрозумілий вогник, що потрібно було цієї трохи косить на одне око відьмі, яка прикрасила себе тоді весною мімоза? » (485) - це цитата з роману взята шістьма сторінками раніше першого речення Маргариті стати відьмою. І як тільки устремління її душі стає усвідомленим ( «... ах, право, дияволові б я заклала душу, щоб тільки довідатися ...»), з'являється Азазелло (491). «Остаточної» відьмою Маргарита стає тільки після того, як повністю погоджується «йти під три чорти» (497).
Ставши відьмою, Маргарита у всій повноті відчуває той стан, до якого, можливо, не завжди усвідомлено прагнула все своє життя: вона «відчула себе вільною, вільною від усього» (499). «Від щирого» - в тому числі від обов'язків, від відповідальності, від совісті - тобто від своєї людської гідності. Факт переживання подібного відчуття, до речі, говорить про те, що відтепер Маргарита більше нікого ніколи не могла любити, крім самої себе: любити людину - значить добровільно відмовлятися в його користь від частини своєї свободи, тобто від бажань, прагнень і всього іншого. Любити когось - означає віддавати коханому сили своєї душі, як кажуть, «вкладати свою душу». Маргарита свою душу віддає не майстри, а Воланду. І робить вона це зовсім не заради любові до Майстра, а заради себе, заради своєї примхи: «дияволові б я заклала душу, щоб тільки [мені] дізнатися ...» (491).
Любов в цьому світі підпорядковується не людським фантазіям, а закону вищому, хоче того людина чи ні. Закон цей говорить, що любов завойовується не за всяку ціну, а лише однієї - самовідданістю, тобто відкиданням своїх бажань, пристрастей, капризів і терпінням виникає від цього болю. «Поясни: я люблю тому, що болить, або це болить від того, що люблю? ..» У апостола Павла в одному з послань є такі слова про кохання: «... я шукаю не вашого, а вас» ().
Так ось, Маргарита шукає не Майстри, а його роман. Вона відноситься до тих естетство особам, для яких автор - лише додаток до свого творіння. Маргариті по-справжньому доріг не Майстер, а його роман, точніше - дух цього роману, ще точніше - джерело цього духу. Саме до нього прагне її душа, саме йому вона і буде згодом віддана. Подальші ж стосунки Маргарити і Майстра - всього лише момент інерції, людина за своєю природою інертний.
відповідальність свободи
Навіть ставши відьмою, Маргарита не втрачається ще людської свободи: вирішення питання бути чи їй «королевою балу» залежить від її волі. І тільки коли вона дає свою згоду, вимовляється вирок її душі: «Коротше! - скрикнув Коров'єв, - зовсім коротко: ви не відмовитеся прийняти на себе цей обов'язок? » «- Чи не відмовлюся», - твердо відповіла Маргарита. »Кінчено!» - сказав Коров'єв »(521).
Саме своєю згодою Маргарита зробила можливим вчинення чорної меси. Дуже багато в цьому світі залежить від вільної волі людини, набагато більше, ніж здається тим, хто міркує нині з екранів телевізорів про «свободу совісті» і «загальнолюдські цінності» ...
Чорна меса
Чорна меса - це містичний обряд, присвячений сатані, знущання над християнською літургією. У «Майстрі і Маргариті» вона названа «балом сатани».
У Москву Воланд приїжджає саме для здійснення цього обряду - це головна мета його візиту і один з центральних епізодів роману. Доречним є питання: приїзд в Москву Воланда для здійснення чорної меси - це просто частина «світового турне» або щось ексклюзивне? Яка подія зробило можливим такий візит? Відповідь на це питання дає сцена на балконі будинку Пашковим, з якого Воланд показує Майстру Москву.
«Щоб цю сцену зрозуміти, треба побувати в Москві зараз, уявити себе на даху будинку Пашковим і спробувати зрозуміти: що бачив, або не бачив людина з даху цього будинку в Москві другої половини 1930-х років? Храм Христа Спасителя. Булгаков описує проміжок між вибухом Храму і початком будівництва Палацу Рад. У той час Храм був вже підірваний і цей район був забудований «шанхайчікамі». Тому там і видно було халупки, про які йдеться в романі. При знанні пейзажу того часу ця сцена отримує вражаючий символічний сенс: Воланд виявляється господарем в місті, в якому підірвали храм. Є російська приказка: «Святе місце порожнім не буває». Сенс її такий: на місці зганьбленої святині поселяються біси. Місце зруйнованих іконостасів зайняли «ікони» політбюро. Так і тут: храм Христа Спасителя підірвали і природно з'являється «знатний іноземець» (275).
І цей іноземець прямо з епіграфа розкриває, хто він такий: «Я - частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо». Але це автохарактеристика Воланда і це - брехня. Перша частина справедлива, а друга ... Це правда: сатана бажає людям зла, але з його спокус виходить добро. Але не сатана творить добро, а Бог заради порятунку людської душі звертає на добро його підступи. Значить, коли сатана каже, що «без кінця бажаючи зла, творить одна добра», він приписує собі таємницю божественного Промислу. І це - богоборческая декларація. »
Насправді все, що має відношення до Воланду, несе на собі печатку недосконалості і ущербності (православне розуміння числа «666» саме таке). На представленні в вар'єте ми бачимо «руду дівчину, всім хорошу, якби не псував її шрам на шиї» (394), перед початком «балу» Коров'єв говорить, що «нестачі в електричному світі не буде, навіть, мабуть, добре було б, якщо б його було поменше »(519). Та й сам вигляд Воланда далекий від досконалості: «особа Воланда було скошено на бік, правий кут рота відтягнуть донизу, на високому облисілому лобі були прорізані глибокі паралельні гострим бровам зморшки. Шкіру на обличчі Воланда начебто б навіки спалив загар »(523). Якщо взяти до уваги зуби і очі різного кольору, кривий рот і скособочено розташовані брови (275), то ясно, що перед нами не зразок краси.
Але повернемося до мети перебування Воланда в Москві, до чорної месі. Одним з головних, центральних моментів християнського богослужіння є читання Євангелія. А, оскільки чорна меса всього лише блюзнірське пародіювання християнського богослужіння, на ній необхідно поглумитися і над цією його частиною. Але що читати замість ненависного Євангелія ???
І ось тут виникає питання: «Пилатову глави» в романі - хто їх автор? Хто пише цей роман по сюжету самого роману «Майстер і Маргарита»? Воланд.
Звідки з'явився роман Майстра
«Справа в тому, що Булгаков залишив вісім капітальних редакцій« Майстра і Маргарити », які досить цікаво і корисно зіставити. Неопубліковані сцени аж ніяк не поступаються остаточного варіанту тексту за своєю глибиною, художньою силою і, що важливо, смисловим навантаженням, а іноді і прояснюють і доповнюють його. Так ось, якщо орієнтуватися на ці редакції, то Майстер постійно говорить про те, що він пише під диктовку, виконує чиєсь завдання. До речі і в офіційній версії Майстер журиться напастю, що звалилася на нього у вигляді нещасливого роману.
Воланд читає Маргариті спалені і навіть ненаписані глави.
Нарешті, в недавно опублікованих чернетках сцена на Патріарших ставках, коли відбувається розмова про те, чи був Ісус чи ні, така. Після того, як Воланд закінчив свою розповідь, Бездомний каже: «Як добре ви про це розповідаєте, як ніби ви самі бачили! Може, вам би теж варто було написати євангеліє! » І далі йде чудова репліка Воланда: «Євангеліє від мене ??? Ха-ха-ха, цікава думка, однако! »
Те, що пише Майстер - це «євангеліє від сатани», яке показує Христа таким, яким Його хотів би бачити сатана. Булгаков натякає за радянських підцензурної час, пробує пояснити читачам антихристиянських брошурок: «Дивіться, ось хто хотів би бачити в Христі тільки людини, філософа - Воланд».
Даремно Майстер самоупоенно дивується, як точно «вгадав» він давні події (401). Подібні книги не «вгадуються» - вони надихаються ззовні. Біблія, на думку християн, - богодухновения книга, тобто в момент її написання автори перебували в стані особливого духовного просвітництва, впливу з боку Бога. І якщо Святе Письмо - богодухновения, то джерело натхнення роману про Ієшуа також проглядається без праці. Власне кажучи, розповідь про події в Ершалаиме починає саме Воланд у сцені на Патріарших ставках, а текст Майстра - лише продовження цієї розповіді. Майстер, відповідно, в процесі роботи над романом про Пілата перебував під особливим впливом диявольським. Булгаков показує наслідки подібного впливу на людину.
Ціна натхнення і таємниця імені
Під час роботи над романом Майстер зауважує в собі зміни, які сам розцінює як симптоми психічного захворювання. Але він помиляється. «Розум його в порядку, у нього душа сходить з розуму». Майстер починає боятися темряви, йому здається, що по ночах у вікно залазить якийсь «спрут з дуже довгими і холодними щупальцями» (413), страх опановує «кожною клітинкою» його тіла (417), роман стає йому «ненависний» (563 ) і тоді, за словами Майстра, «трапляється останнім»: він «виймає з шухляди столу важкі списки роману і чорнові зошити» і починає «спалювати їх» (414).
Взагалі-то, в даному випадку Булгаков кілька ідеалізував ситуацію: художник дійсно, почерпнув натхнення від джерела всякого зла і тління, починає відчувати по відношенню до свого творіння ненависть і рано чи пізно знищує його. Але це не «останнє», як вважає Майстер ... Справа в тому, що художник починає боятися самого творчості, боятися натхнення, чекаючи повернення за ними страху і відчаю: «ніщо мене навколо не цікавить, мене зламали, мені нудно, я хочу в підвал »- говорить Воланду Майстер (563). А що таке художник без натхнення? .. Рано чи пізно він слідом за своїм твором знищує і себе. За що таке Майстру? ..
В світогляді Майстри реальність сатани очевидна і не підлягає ніякому сумніву - недарма він відразу ж дізнається його в іноземця, розмовляли на Патріарших ставках з Берліозом і Іваном (402). Але для Бога у світогляді Майстри не знаходиться місця - з реальним, історичним Боголюдиною Ісусом Христом мастеровскій Ієшуа не має нічого спільного. Тут і розкривається таємниця самого цього імені - Майстер. Він не просто письменник, він саме творець, майстер нового світу, нової реальності, в якій себе він в пориві самогубною гордості ставить на роль Майстра і Творця.
Перед початком будівництва епохи «загального щастя» в нашій країні цю епоху окремі люди спочатку описали на папері, спочатку з'явилася ідея її побудови, ідея самої цієї епохи. Майстер створив ідею нового світу, в якому реальна лише одна духовна сутність - сатана. Воланд справжній, справжній описаний Булгаковим (той самий «скособочено навіки засмаглий»). А преобразившийся, чудовий і величний вершник зі свитою, якого ми бачимо на останніх сторінках «Майстра і Маргарити» - це Воланд, яким бачить його душа Майстра. Про хворобу цієї душі вже було сказано ...
Пекло, винесений за дужки
Кінець роману знаменується таким собі Happy End-му. Схоже на те, але саме схоже. Здавалося б: Майстер - з Маргаритою, Пілат знаходить деякий стан спокою, чарівна картина віддаляються вершників, - не вистачає тільки титрів і слова «кінець». Але справа в тому, що при останньому свою розмову з Майстром ще до його смерті Воланд вимовляє слова, які виносять справжній кінець роману за його обкладинку: «Я вам скажу, - посміхнувшись, звернувся Воланд до Майстра, - що ваш роман вам принесе ще сюрпризи »(563). І з цими «сюрпризами» Майстру судилося зустрітися в тому самому ідеалістичному будиночку, в який він з Маргаритою направляється на останніх сторінках роману (656). Саме там Маргарита перестане його «любити», саме там він більше ніколи не зазнає творчого натхнення, саме там він ніколи не зможе в розпачі звернутися до Бога тому, що Бога немає в створеному Майстром світі, саме там Майстер не зможе зробити те останнє, чим закінчується на землі життя зневіреного і не знайшов Бога людини, - він не зможе свавільно закінчити своє життя самогубством: він уже мертвий і знаходиться в світі вічності, в світі, господар якого - диявол. Мовою православного богослов'я це місце називається пеклом ...
Куди веде читача роман
Чи веде роман читача до Бога? Смію сказати: «Так!» Чесного перед самим собою людину роман, як, втім і «сатанинська біблія», веде до Бога. Якщо завдяки «Майстра і Маргарити» повірити в реальність сатани як особистості, то неминуче доведеться повірити і в Бога як в Особистість: Воланд адже категорично стверджував, що «Ісус дійсно існував» (284). І те, що булгаковський Ієшуа не є Богом, булгаковський ж сатана в «Євангелії від себе» сам усіма способами намагається показати і довести. Але чи правильно з наукової (тобто - атеїстичної) точки зору виклав Михайло Булгаков події, що відбулися в Палестині дві тисячі років тому? Бути може, є якісь підстави припускати, що історичний Ісус з Назарета - зовсім не описаним Булгаковим Ієшуа Га-Ноцрі? Але тоді - хто Він? ..
Отже, звідси випливає, що читач логічно неминуче зобов'язаний перед своєю совістю встати на шлях пошуку Бога, на шлях богопізнання.
).Олександр Башлачев. Ціпок.
Сахаров В. І. Михайло Булгаков: уроки долі. // Булгаков М. Біла Гвардія. Майстер і Маргарита. Мінськ, 1988 г. С. 12.
Андрій Кураєв, диякон. Відповідь на питання про роман «Майстер і Маргарита» // Аудіо-запис лекції «Про спокутну жертву Ісуса Христа».
Дунаєв М. М. Рукописи не горять? Перм, 1999 С. 24.
Френк Коппола. Apocalypse now. Худ. Фільм.
- Тема: Греція - «колиска європейської цивілізації»
- Які бувають жанри живопису
- Василь Григорович Перов - живописець, один з родоначальників жанрової картини
- Образотворче мистецтво Стародавнього Риму
- Презентація "добро і зло в російських народних казках"
- Презентація по літературі на тему "Н
- Твір бережи честь змолоду за твором а
- Твір на тему: "Бережи честь змолоду"
- Твір на тему «Бережи честь змолоду
- Аргументи з літератури і життя
- Проблема взаємин батьків і дітей (Аргументи ЄДІ) Аргументи на тему взаємини матері і дитини
- Роль самовиховання у залученні до мистецтва Залучення до мистецтва може
- Онлайн тест ЄДІ з літератури
- Проблема засудження людини аргументи
- Тимофєєву "Питання" Хто винен?
- А. Буніна «Холодна осінь. Аналіз оповідання І. Буніна "Холодна осінь" (11 клас) Холодна осінь Бунін аналіз коротко
- Васильєв завтра була війна аналіз твору
- И.А.Бунин. Основні дати життя і творчості. Людина в колі буття (Про творчість І. Буніна) Основні теми творчості Буніна коротко
- А.С. Пушкін "Моцарт і Сальєрі": опис, герої, аналіз п'єси. Аналіз «Моцарт і Сальєрі» Пушкіна Проблема генія і злодійства в трагедії
- Любов в розумінні Онєгіна і Тетяни (по А