Урок позакласного читання з літератури за розповідями В.


П.І.Б .: Кулагіна Лілія Ільмурзовна

Посада: вчитель російської мови та літератури

Місце роботи: середня загальноосвітня школа № 18 Кіровського району м Уфи

Педагогічний стаж: 32 роки
ТЕМА УРОКУ: «Уклін добрим людям» (за повістю В. Астафьєва «Останній уклін»)

Клас: 9-ий

Кількість годин 2 години
Епіграф: «Я ніколи не забуду того щасливого ранку». (В.П. Астаф'єв)
ЦІЛІ УРОКУ:


  1. Ознайомити учнів з життям і творчістю В. П. Астаф'єва.

  2. Виховання в учнів почуття любові до Батьківщини, навколишнього світу, людям.

ХІД УРОКУ

1-а година
ВСТУП

I. Вступне слово вчителя про В.П. Астаф'єва.

Урок хочеться почати зі слів діда письменника з боку батька, Павла Яковича Астаф'єва.

Колись про своє онука дід скаже:

"Щасливий ти, однак ... Не долею часткою, душею щасливий. Красиве та добре бачити, може, в цьому - то щастя і є ".

Дід як у воду дивився. Саме такою людиною, пильним, уважним, помічають красу людських відносин, красу навколишнього світу і був письменник В. П. Астаф'єв.

II. Біографія письменника (повідомлення учня).

Ім'я В. П. Астаф'єва відомо всьому світу. Він народився в травні 1924 року в селі Вівсянка, що на березі могутнього Єнісею, неподалік від Красноярська, "у трудовій, величезною, статечної і співучої сім'ї". Рано залишився без матері - вона потонула, в річці зачепившись косою за сплавних Бону. Був відданий на піклування бабусі і дідусі - сибірських селян.

У 1934 році змушений був покинути рідне село разом з новою сім'єю батька, незабаром був кинутий на волю долі. Пройшовши через сирітство, безпритульність, в 15 років потрапив в дитбудинок заполярного міста Ігарки. До війни працював упорядником поїздів біля міста Красноярська. Восени 1942 року пішов добровольцем на фронт. Служив шофером, артразведчик, зв'язківцем. Отримав важке поранення.

Демобілізувавшись у 1945 році, прожив 18 років на Уралі, в Чусовом. Працював вантажником, слюсарем, литейщиком, одночасно навчався у вечірній школі.

Писати почав з почуття протесту, хотілося написати про війну те, що бачив сам, "найбільше дбав про те, щоб все було точно, щоб все було, як було".

У 1958 році його приймають до Спілки письменників, а в 1959 - направляють на Вищі літературні курси в Москву, де він навчався до 1961 року.

Перу письменника належать такі чудові твори, як повість в оповіданнях "Останній уклін", розповідь в розповідях "Цар-риба", роман "Сумний детектив", трагічна тема війни звучить у повісті "Пастух і пастушка" (автор визначає її як сучасну пастораль) . Про війну - роман, написаний в 90-ті роки - "Прокляті й убиті", повість "Так хочеться жити".

Провідні теми творчості письменника: дитинство; природа і людина; війна і любов.

У 1968 році вийшла I книга повісті в оповіданнях "Останній уклін". У наступні роки надруковані II і III книги.


ОСНОВНА ЧАСТИНА

Робота за повістю "Останній уклін".

Повість автобіографічна. І все-таки цикл цих оповідань не можна назвати автобіографією самого письменника, так як в повісті багато інших головних героїв, які відкрили маленькому хлопчикові величезний, невидимий оку світ людських відносин. (Всім тим добрим людям, які зустрілися письменнику на дорогах дитинства, які так чи інакше вплинули на формування поглядів підлітка). (Тема дитинства і батьківщини).

Ці теми дуже тісно переплітаються в оповіданні, який відкриває спогади дитинства - "Далека і близька казка".

1). "Далека і близька казка".

Включити "Полонез Огінського".

Вибіркове читання вчителем уривка зі слів "Але через Увалу, з глибокого нутра землі виникла музика ..." до слів "поранене на все життя музикою".

(Про любов до Батьківщини, до рідної землі. Зачаття слова Васі-поляка про автора музики.) (Найкращі почуття - спогади про матір, любов до рідної землі.) (Вона про батьківщину.) Всю любов і ніжність, на яку здатне чоловіче серце, віддав письменник насамперед своїй бабусі. Їй першій шле він низький уклін своєю повістю. (Портрет бабусі з гл. "Чернець в нових штанах".) 2). Робота по голові "Зорькін пісня". (Короткий переказ). (4). "Дерева ростуть для усіх" - стислий переказ). (5). "Кінь з рожевою гривою" - скільки років пройшло з тих пір, але цей урок доброти, даний бабусею назавжди запам'ятався онукові).
2-ий годину (Бабуся - берегиня домашнього вогнища. Вона підтримує сім'ю у важкі моменти життя. З будь-якої складної ситуації знайде вихід. Бабуся - добра душа, підбирає кинутого цуценяти). 7). У повісті "Останній уклін" багато картин селянської праці, селянського життя. Зупинимося на чолі "Пеструха". а). - Чому дітей оберігали від виду крові?

б). Зупинитися на сцені, як дід з бабусею збирають дітей, щоб показати недавно народженого телёночка і разом придумати ім'я новонародженому.

в). Вечірня доїння корів.

г). "Який добрий настає вечір! Хочеться поділиться з сусідами і всіма людьми на світі хлібом, молоком, сіллю і серцем ".

д). Вечірня молитва бабусі.

8). - Про що йдеться в оповіданні "Осінні смутку і радості"?

( "Праця не в працю, а в задоволення, свято. З піснею солили капусту").

9). Глава "Бабушкін свято".

(Пісня будила добрі почуття один до одного, назавжди залишала пам'ять про рідну домівку). (Повідомлення учня). (Повідомлення учнів). (Дати слово учням, які заздалегідь провели дослідницьку роботу).

заключний

"Останній уклін" це розмова про дитинство і про тих людей, що зігріли це дитинство теплом свого серця і ласкою своїх трудових рук. Значення цього твору в емоційно - моральному заряді, здатному розбудити в читачів найсвітліші почуття: радість життя, любов до батьківщини, рідної землі, праці, людям, що живуть поруч з тобою.

Остання глава твори - "Останній уклін". Саме тут автор передає головну думку твору.

(Виразне читання вчителем сцени останньої зустрічі внука з бабусею).


ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Напишіть твір на тему: "Уроки доброти бабусі Катерини Петрівни".

мета:

устаткування: книги В.П. Астаф'єва останніх років, фотографії, газетні статті, комп'ютер, проектор.

На дошці епіграф:

Світ дитинства, з ним навічно расставанье,
Назад ні стежинок нету, ні сліду,
Той світ далекий, і лише спогади
Все частіше повертають нас туди.
К. Кулієв

Содержание статьи развернуть / свернуть
  1. Хід уроку
  2. 1. Повідомлення теми уроку
  3. 2. Знайомство з біографією письменника
  4. 3. З історії створення повісті "Останній уклін"
  5. 4. Подорож по повісті
  6. 5. Підсумок уроку
  7. 6. Висновок
  8. 7. Домашнє завдання
  9. Інші твори

Хід уроку

1. Повідомлення теми уроку

учитель: Сьогодні у нас незвичайний урок, урок-подорож по повісті В.П. Астаф'єва "Останній уклін". Під час цієї подорожі спробуйте усвідомити те, що відчував головний герой твору і як відбувалося становлення його особистості. Мені б хотілося, щоб цей урок був і уроком - відкриттям, щоб ніхто з вас не пішов з порожнім серцем.

Ми починаємо знайомство з творчістю чудового російського письменника В.П. Астаф'єва. У сучасній літературі В.П. Астаф'єв - один з послідовних прихильників відображення життєвої правди в своїх творах, конфліктів, героїв і антиподів.

Сьогодні на уроці ми поговоримо про почуття, які втілив письменник у своїй автобіографічній повісті "Останній уклін", щоб бути готовими до аналізу однієї з глав повісті "Фотографія, на якій мене немає".

2. Знайомство з біографією письменника

учитель:З найбільш яскравими епізодами життя і творчості письменника нас познайомлять двоє учнів. (Один з них викладає факти біографії, інший - голос автора в часі.)

(Учні знайомлять з біографією та особистими життєвими враженнями письменника. Одночасно показується презентація про життєвий шлях В.П.Астафьева.)

3. З історії створення повісті "Останній уклін"

учитель:Творчість В.П. Астаф'єва розвивалося далі в двох напрямках:

Ми ближче познайомимося з повістю "Останній уклін", створеної в 1968 році. Ця повість - своєрідний літопис народного життя, починаючи з кінця 20-х років двадцятого століття і до кінця Вітчизняної війни.

Повість не створювати цілісно, \u200b\u200bїй передували самостійні розповіді про дитинство. Повість же склалася, коли була створена її передостання глава "Десь гримить війна". Тобто повість виникла як би сама по собі, це наклало відбиток на особливість жанру - повість у новелах.

А повісті про дитинство і юність - давня і тепер традиційна тема в російській літературі. До неї зверталися і Л.Толстой, і І. Бунін, і М.Горький. Але на відміну від інших автобіографічних повістей в кожному оповіданні-главі Астаф'єва киплять почуття - захоплення і обурення, щастя і горя, радості і печалі, перш за все почуття.

Питання класу:Згадайте, як в літературі називаються твори, які пройняті почуттями і переживаннями автора? (Ліричні.)

Учитель: Отже, ми можемо говорити про перевагу ліричного початку в повісті. У кожному розділі автор висловлює те, що в даний момент відчуває сильно і щиро, і тому кожен епізод перетворюється на щось, що містить уявлення і про час, в якому жив головний герой, і про події, які він пережив, і про людей, з якими його звела доля.

4. Подорож по повісті

Учитель зачитує слова В.Астафьева: "Ось і почав я помаленьку так легенько писати розповіді про своє дитинство, про село рідне, про його мешканців, про бабусю і дідуся, ні з якого боку непридатних в літературні герої тієї пори".

Учитель: Спочатку цикл оповідань так і називався "Сторінки дитинства" та чудовий епіграф К. Кулієва передував його.

(Учитель звертає увагу учнів до епіграфа і зачитує його.)

Учитель: Перша глава повісті називається "Далека і близька казка". Про події, описаних в цьому розділі, нам розповість Таня Ш.

(Переказ-аналіз глави ученицею. Під час розповіді тихо звучить "Полонез" Огінського. (Використовується комп'ютер))

Питання класу:

- Які почуття викликала мелодія, яку грав Вася-поляк, у Віті? Якими почуттями письменник наповнив цю розповідь? За допомогою яких засобів виразності автору вдається передати всі почуття героя?

Учитель зачитує цитату з оповідання: "У ці хвилини не було навколо зла. Світ був добрий і самотній, нічого-нічого поганого в ньому не вміщувалося ... щеміла серце жалість до себе, до людей, до всього світу, таящему страждання і страх "

Питання класу:Як ви зрозуміли, про що це оповідання-глава? (Про мистецтво бути людяним.)

Учитель: І мелодія, і почуття дозволили художнику перетворити цю розповідь у вступ до великого і різнобічного розповіді про Росію.

Наступна глава, на якій ми зупинимося, "Ніч темна-темна". Про події цієї глави розповість Андрій К.

(Переказ-аналіз глави учнем.)

Питання класу:- Які події спричинили тяжкі переживання ліричного героя повісті? Чого навчили його ці події?

Учитель: Але самим чарівним, найзначнішим, впокорюючим чином, що проходить через всю повість, є образ бабусі Катерини Петрівни. Вона дуже шанований на селі людина, "генерал", про кожного піклувалася і кожному готова була прийти на допомогу.

Глава "Бабушкін свято" проникнута особливим почуттям автора. З її змістом нас познайомить Марина Н.

(Переказ-аналіз глави "Бабушкін свято".)

Питання класу:Героїню якого твору нагадує вам Катерина Петрівна своїм характером, життєвими поглядами? (Бабусю Олексія Пєшкова з повісті М. Горького "Дитинство".)

Учитель: У заключних розділах повісті розказано про відвідування героєм 86-річної бабусі і про смерть її.

Учитель зачитує слова письменника:

"Бабуся померла, а внук не зміг поїхати, щоб поховати її, як обіцяв, тому що ще не усвідомив тоді всю огром втрати. Потім усвідомив, але пізно і непоправно. І живе в серці вина. Гнітюча, тиха, вічна. Я знаю, бабуся пробачила б мене. Вона завжди і все мені прощала. Але її немає. І ніколи не буде ... І нікому прощати ... "

Учитель: Якщо всю повість "Останній уклін" назвали "прощанням з дитинством", то в розділі "Приворотне зілля" - кульмінація цього твору. Зі змістом цієї глави нас познайомить Аня Н.

(Переказ-аналіз глави "Приворотне зілля".)

Учитель: Астаф'єв говорив: "Пишу я про село, про свою маленьку батьківщину, а вони - велика і маленька - нероздільні, вони - одне в одному. Серце моє навіки там, де я став дихати, бачити, запам'ятовувати і працювати "

І завершує повість глава "Бенкет після перемоги". З подіями, описаними в цьому розділі нас познайомить Діма К.

(Переказ-аналіз глави "Бенкет після перемоги".)

Учитель: Найбільш важливим в цьому розділі є те, що в ній поставлено питання про моральне усвідомленні героєм свого високого призначення в житті, в історії, його непримиренності до недоліків.

Питання класу:Які почуття у цьому розділі терзають душу Віті Потиліцина? (Нерішучість, сумніви, нове пізнання світу, щирість, людяність)

Учитель: Вітя Потиліцин висловлює в цій главі свою "концепцію особистості": "Бажаю спокою і радості не тільки собі, а всім людям"

Він відчуває відповідальність за все зло, яке чиниться в світі, не може примиритися з будь-яким приниженням людини.

Великий шлях пройшов Вітя Потиліцин - з раннього дитинства до знаменної бенкету після перемоги, і цей шлях - частина життя народного, це історія духовного формування головного героя, як і Альоші Пєшкова з повісті М. Горького "Дитинство".

"Останній уклін" - сама "заповітна" книга у творчій біографії В. Астафьєва.

5. Підсумок уроку

учитель: Ми закінчили невелику подорож по повісті "Останній уклін". Як ви зрозуміли, про що ця повість? (Про усвідомлення головним героєм в процесі його становлення торжества доброти і гуманності над темними силами зла)

6. Висновок

учитель: В.Астафьев створює твори, які пройняті почуттям відповідальності людини за все, що існує на землі, необхідності боротьби з руйнуванням життя.

Це і його роман "Сумний детектив" (1986 рік), розповідь "Людочка" (1989 г.). У них автор аналізує багато біди сучасного світу. У романі останніх років свого життя "Прокляті й убиті" він знову звернувся до військової теми, цієї ж темі присвячена і його повість "Обертон", написана в 1996 році.

Новим в цих творах стає прагнення автора сказати правду про ці трагічні роки, зображення подій війни з позиції християнської моральності.

7. Домашнє завдання

Велике місце у творчій біографії Астаф'єва зайняла робота над двома прозаїчними циклами «Останній уклін» і «Цар-риба». З одного боку, в цих книгах автор веде пошук основ морального «самостояння людини», і веде в тих напрямках, які представлялися дуже перспективними в 70-і роки: в «Останньому поклоні» - це «повернення до коріння народного життя», а в «Цар-рибі» - це «повернення до природи». Однак, на відміну від безлічі авторів, які перетворили ці теми в літературну моду - з клішірованний набором лубочних картинок з легендарної старовини і клікушескіх ламентацій з приводу настання асфальту на землю-матінку, Астаф'єв, по-перше, намагається створити в своїх новелістичної циклах максимально широку і багатобарвну панораму життя народу (з безлічі сюжетів і маси персонажів), а по-друге, навіть власне оповідальну позіцію.его герой, alter ego автора, займає всередині цього світу. Подібна побудова творів пручається «даності авторської позиції і« загрожує »романної діалектикою і відкритістю.

Задум «Останнього поклону» народився, як то кажуть - в пику численним писанням, які з'явилися в 50-60-і роки в зв'язку з сибірськими новобудовами. «Все, як змовившись, писали і говорили про Сибір так, ніби до них тут нікого не було, ніхто не жив. А якщо жив, то ніякої уваги не заслуговував », - розповідає письменник. - «І у мене виникло не просто почуття протесту, у мене виникло бажання розповісти про« моєї »Сибіру, \u200b\u200bспочатку продиктоване одним лише прагненням довести, що і я, і мої земляки аж ніяк не Івани, безбатченки, більш того, ми тут спорідненістю -то пов'язані, може, міцніше, ніж деінде »25.

Святкову тональність розповідями, які увійшли в першу книгу «Останнього поклону» (1968), додає те, що це не просто «сторінки дитинства», як назвав їх автор, а то, що тут головний суб'єкт мовлення і свідомості - дитина, Вітька Потиліцин. Дитяче сприйняття світу - наївне, безпосереднє, довірливе, - додає особливого, усміхнений і зворушливий колорит всієї розповіді.

Але в характері Витьки є своя «особінка». Він емоційно дуже чуйний, до сліз сприйнятливий до краси. Це особливо проявляється в тій вражаючою чуйності, з якої його дитяче сердечко озивається на музику. Ось приклад: «Бабуся запевала стоячи, неголосно, трохи хриплувато, і сама собі помахувала рукою. У мене чомусь відразу ж починало коробить спину. І по всьому тілу розсипом колючої пробіг холод від виниклої всередині мене захопленості. Чим ближче підводила бабуся заспів до общеголосью, ніж напруженішим ставав її голос і блідіше особа, тим густіше впивалися в мене голки, здавалося, кров густіла і зупинялася в жилах ».

Значить, сам Вітька, головний герой циклу, належить до тієї самої «пісенної» породі, яку Астаф'єв виділив з родини «простих людей» в своїх колишніх оповіданнях.

Такий хлопчина, «пісенний», нарозхрист відкритий всьому світу, оглядається навколо себе. І світ повертається до нього тільки доброї своєї стороною. Не випадково в першій книзі «Останнього поклону» багато місця займають описи дитячих ігор, витівок, рибалок. Тут і картини спільної роботи, коли сільські тітки допомагають бабусі Катерині квасити капусту ( «Осінні смутку і радості»), і знамениті бабусині млинці на «музичної сковорідці» ( «Стряпухіна радість»), і щедрі застілля, де збирається вся «родових», «все цілуються один з одним, і разморенние, добрі, ласкаві, дружно співають пісні» ( «Бабусин свято») ...

А скільки там пісень! Можна говорити про особливу пісенної стихії як про один із суттєвих стильових пластів в загальній емоційної палітри «Останнього поклону». Тут і старовинна народна «Тече річка, тече швидка ...», і плачевний «Злі люди, люди ненависні ...», і жартівлива «Распроклятая картопля, що ж ти так важко кипиш ...», і фривольні «Розпустила Дуня коси ...», «Чернець красуню полюбив ... », і завезені в сибірське село звідкись із портових шинків« Не любите моряка, моряки омманут ... »,« Плив по окияну з Африки матрос ... »і так далі. Ця пісенна веселка створює в «Останньому поклоні» особливий емоційний фон, де перемішано високе і низьке, веселощі і смуток, чиста ревність і непристойна глумливость. Такий фон «співзвучний» тієї мозаїці характерів, які проходять перед очима Витьки Потиліцина.

Всі інші «гробовози», як кличуть жителів рідної Вітькіной Вівсяники, що ні фігура, то колоритнейший характер. Чого вартий хоча б один дядько Левонтій з його філософським питанням: «Що є жисть?», Який він задає на вищому градусі сп'яніння і після якого всі кидаються врозтіч, прихоплюючи зі столу посуд і залишки їжі. Або тітка Тетяна, «Пролетар», за висловом бабусі, активіст і організатор колгоспу, що всі свої виступи «закінчувала тремтячим видихом:« Зіллємо наш ентузіазм з волнующимся акіяном світового пролетаріату! »»

Все овсянкінци, крім хіба що діда Іллі, від якого чули не більш трьох або п'яти слів за день, в тій чи іншій мірі артисти. Вони люблять покрасуватися, вміють зімпровізувати сцену на очах у всього чесного народу, кожний з них - людина публічна, точніше, «видовищний». Його запалює присутність публіки, йому на людях хочеться пройтися фертом, характер показати, вразити якимось фокусом. Тут фарб не шкодують і на жести не скупляться. Тому багато сцен з життя овсянкінскіх «гробовозов» набувають в описі Астаф'єва характер вистав.

Ось, наприклад, фрагмент з оповідання «Бабусин свято». Черговий «набіг» з далеких мандрів «вічного блукача» дядька Терентія - «в капелюсі, при годиннику». Як він «як« супріза »» катнув у двір бочонок з омуль, а його замучена дружина, тітка Авдотья, «де й сила взялася?», Цей бочонок перекувиркнула назад через підворіття. Як «мовчки рушила назустріч променисто либящемуся чоловікові, що розкинувся руки для обіймів, мовчки зірвала капелюх з його голови (...) і почала місити її голими ногами, втоптувати в пил, ніби гримучу змію». Як «натоптаних до безсилля, навизжаться до білої слини, (...) тітка Авдотья мовчки підняла з дороги гуляку, ізмизганних, схожу на висохлу коров'ячу лепеху або гриб-бздех, млявим рухом, як би по обов'язки, доводячи свою роль до кінця, раз- інший ляснув капелюхом по морді чоловіка, напялівая її на голову його до вух, пристукнула кулаком і пішла у двір ».

Тут кожен жест виліплений виконавцями, як в добре відрепетируваною мізансцену, і зафіксований внімчівим оком спостерігача. При цьому Астаф'єв не забуває згадати дуже істотну деталь: «Весь нижній кінець села упивався цією картиною», - словом, всі глядачі на місцях, спектакль йде при, повному аншлагу.

Та й сам герой-оповідач вміє навіть звичайний епізод так розіграти на голоси, що виходить чистої води драматична сценка. Ось, наприклад, епізод з оповідання «Чернець в нових штанах»: як Вітька дошкуляє бабусю, щоб та скоріше зшила йому штани з матеріалу, який вони називають дивовижним словом «Трек». Він починає канючити. «А чого ж тобі, ременя? - запитує бабуся. - Штани-и-и ... », - тягне Вітька. А далі йде його власна режисура, поворотний момент:

- Е-е-е-е ...

- Поорі у мене, поорі! - вибухала бабуся, але я перекривав її своїм ревом, і вона поступово здавалася і починала мене умаслювати:

- Зшию, скоро пошию! Вже батюшко, не плач вже. На ось цукерки-то, Обслинивши. Сла-а-аденькіе лампасеечкі. Скоро вже, скоро в нових штанях станеш ходити, ошатний, так красивий, та пригожий ».

Інші персонажі в драматургічному майстерності не відстають від самого Вітька. Так, в оповіданні «Гори, гори ясно» є така сцена. Бабуся розповідає, як вона на останні кревні купила в місті м'ячик, привезла, «грай, дорогий робеночек!», А він: «... Глянув десь щось та ка-ак по м'ячику резнет стягом !. Стя-гом, матінка моя, стягом! У третьому, в м'ячику-то, аж че-то зачуфиркало! Зачуфиркало, кума, зачуфиркало, рівно в бонба гримучої! (...) Шипіт м'ячик, піпка відвалилася ... А цей, яз-зва-то, архаровец, сперся на стяг, че, мовляв, ишшо розбити? ». Цей несамовитий монолог супроводжується співчуваючими репліками бабусиних товаришок, скаргами «які наші статки», наріканнями на школу та клуби - словом, все, сак слід. Але ніяк не можна позбутися враження гри, чудово зімпровізувати виконавицею - розігруючий трагедію на потіху собі і своїм старим слухачкам.

По суті, в «Останньому поклоні» Астаф'єв виробив особливу форму оповіді - поліфонічного за своїм складом, утвореного сплетінням різних голосів (Вітька-маленького, навченого життям автора-оповідача, окремих героїв-оповідачів, колективної сільської поголоски), і карнавального по естетичному пафосу, з амплітудою від нестримного сміху до трагічних ридань. Ця оповідальної форми стала характерною особливістю індивідуального стилю Астаф'єва.

Що ж до першої книги «Останнього поклону», то її мовна фактура вражає неймовірною стилістичної строкатістю. І в такому словесному сумбурі так чи інакше проявляє себе і сумбурність натур носіїв мови. Але автора це якість характерів овсянкінскіх «гробовозов» поки не насторожує, в книзі домінує радісна, весела тональність. Навіть биті життям люди тут згадують про минуле з радістю. І, природно, радісне і вдячне ставлення до життя несе в собі сам Вітька Потиліцін. «Така хвиля любові до рідного і до стоноти близькій людині накочувала на мене. В цьому пориві моєму була подяка їй (бабусі) за те, що вона жива залишилася, що ми обидва є на світі і все, все навколо живе і добре ». І не раз він говорить: «Добре-то як! Можна жити на цьому світі! .. »

Приступаючи до «Останньому поклоні» Астаф'єв намір «писати буденно про повсякденного непомітною життя». А насправді він написав не буденно, а святково, і повсякденне життя народу постала в його слові дуже навіть помітно.

Випущена в 1968 році окремим виданням перша книга «Останнього поклону» викликала масу захоплених відгуків. Згодом, в 1974 році, Астаф'єв згадував:

І дійсно, друга книга «Останнього поклону» вже будується з розповідей, які істотно відрізняються за тональністю від першої. До речі, у кожної з цих книг є свої розповіді-увертюри, що задають тон. Перша книга починалася щемливо-світлим оповіданням «Далека і близька казка» - про те, як Вітька вперше почув гру на скрипці, і серце його, «зайнялися від горя і захоплення, як стрепенулося, як підстрибнуло, так і б'ється у горла, поранене на все життя музикою ». А ось друга книга починається з увертюри, яка називається «Хлопчик у білій сорочці» - про те, як пропав, заптерялся серед сибірських увалов і лісів трирічний Петрику. Відповідно і тональність тут зовсім інша - трагічна і навіть містична.

За інерцією, що йде від першої книги, друга починається розповіддю про дитячі сільських іграх (- «Гори-гори ясно»). Але вже тут, поряд з веселими описами гри в лапту і в бабки, дано опис жорстокої, майже бузувірської гри - гри в - «кол». А в наступній розповіді ( «Бурундук на хресті»), коли тато разом з новою сім'єю збирається до розкуркулених дідові Павлу на Північ, вже з'являються тривожні містичні ознаки: бурундук зістрибнув з цвинтарного хреста і страховідних нетопир, кажан, залетів в хату, де йшло прощальне застілля. Все це, за словами бабусі, «ой, не до добра!».

І, дійсно, все подальше життя виявилася «ой, не до добра!». Але головне джерело нещасть автор бачить в самій батьківській пологів, в характерах і поведінці її членів. На відміну від сім'ї Потиліцину, бабусі Катерини і діда Іллі - вічних трудівників, людей, щедрих душею, в сім'ї діда Павла «жили по прислів'ям: ні до чого в будинку соха, була б балалайка». Та сама театральність, яка виглядала в овсянкінскіх «гробовозах» карнавальним прикрасою, у членів сім'ї діда Павла і їх товаришів по чарці придбала гіперболічні розміри, стала самоціллю. Автор позначив цей спосіб існування хльостким слівцем - «на вищелк», уточнивши, - «значить, тільки на показуху і придатне». І далі йде ряд портретів персонажів, що живуть «на вищелк». Папа, гуляка і п'яниця, який з перепою допустив аварію на млині. «Нерозлучним татів друг і товариш по чарці», Шимка Вершков, який рахує себе «при владі», на тій підставі, що у нього є наган кольору «срижа». Або сам дід Павло, красунчик і «лютий картяр», що в азарті здатний просадити останню лопотіну. Нарешті, навіть цілий колгосп, зліплений у селі під час колективізації, теж, по суті, являє собою концентрацію показового базікання: «Багато засідали, та хіба робілі, і тому все йшло на растатур. Ріллі заростали, млин з зими стояла, сіна поставили як кіт наплакав ».

А далі Астаф'єв малює холодний і голодний побут Ігарки, міста спецпереселенців. Перед читачем відкривається дно життя, причому не те старе «дно», яке показано в п'єсі Горького, а сучасне герою-оповідач народне дно радянського походження. І це дно бачиться знизу, зсередини, очима дитини, який освоює університети життя. І описуються ті муки, які навалюються на хлопчика, який пішов з нової сім'ї батька, тому що там і без нього помирали з голоду, неприкаяний бовтається, сплячого бозна де, під'їдають в столовках, готового «поцупити» шматок хліба в магазині. Повсякденний, побутової хаос тут набуває рис хаосу соціального.

Найстрашніша сцена в другій частині - епізод, коли хлопчисько зустрічається з нечутливістю і жорстокістю офіційної особи (оповідання «Без притулку»). Вітька, ледь не замерзлий вночі в якійсь стайні, приходить в школу, засинає прямо на уроці, і його, розморене, дрімаючого, виволікає через парти вчителька Софія Веніамінівна, на прізвисько Ронж. «Брудний, обшарпаний, раздризганний», - честить вона нещасного хлопчиська. А коли одна дівчинка, «дочка завплавбази або снабсбитов», піднімає руку і повідомляє: «Софія Веніамінівна, у нього воші», то вчителька зовсім заходиться від обурення і огиди:

«Ронж на мить заціпеніла, очі у неї завело під лоб, зробивши до мене пташиний скок, вона схопила мене за волосся, почала їх боляче роздирати і так само стрімко, як і пташині легко отскакнув до дошки, загородивши рукою, немов би від нечистої сили .

- Жах! Жах! - обтрушувала долонею білу кофточку на рахітной грудешке, зі свистом шепотіла вона, все задкуючи від мене, все загороджуючи, все обтрушуючись ».

«Я приділив поглядом голик, притулений в кутку, березовий, міцний голик, їм чергові підмітали підлогу. Стримуючи себе щосили, я хотів, щоб віник зник під три чорти, полетів куда1нібудь, провалився, щоб Ронж перестала гидливо обтрушуватись, клас реготати. Але проти своєї волі я ступив в кут, взяв віник за ребристу, пташину шию і почув разом скувала клас, боязнь тишу. Важке, злісне торжество над всією цією боягузливо змовкли дрібнотою охопило мене, над учітелькой, яка продовжувала Керкан, викрикувати щось, але голос її вже почав опадати з недоступних висот.

- Ч-що? Що таке? - забуксувала, закрутилася на одному місці учителка.

Я хлестанул Голиком по-ракушечьі вузькому роті, до того раптом широко розкрив, що в ньому видно зробилася слизька м'якоть обеззвучіть мови, після бив вже не відаючи куди. (...) Нічого в житті даром не дається і не проходить. Ронж не бачила, як заживо палять щурів, як топчуть на базарі кишенькових злодіїв чобітьми, як в бараках иль житло, подібному старому театру, штовхають в живіт вагітних дружин чоловіки, як протикають черево ножем один одному картярі, як пропиває останню копійку батько, і дитина, його дитина, згоряє на казенному тапчані від хвороби ... Не бачила! Не знає! Дізнайся, стерво! Переймися! Тоді йди вчити! Тоді ганьби, якщо зможеш! За голод, за самотність, за страх, за Кольку, за мачуху, за Тішку Шломова! - за все, за все шматував я не Ронж, немає, а всіх бездушних, несправедливих людей на світі ».

Ця моторошна сцена - кульмінація всієї другої книги: душа дитини, центру світу, не витримала не просто черствості і жорстокості якийсь там недалекій вчительки, вона не витримала бездушності і несправедливості, яка існує (або навіть панує) в цьому світі. І проте Астаф'єв не судить «гамузом». Так, він може зопалу випалити якусь «огульну» формулу (наприклад, щодо національного характеру - грузинського або єврейського, або польського, так і про рідному російською характері у нього теж є вельми круті висловлювання) 27. Але його чіпкому художницька баченню в принципі чужі образи-абстракції, і такі гранично загальні поняття, як «народ», «суспільство», у нього завжди конкретизуються, заповнюючи мозаїкою характерів, хором голосів, з яких цей народ і це суспільство складаються. І народ в зображенні Астаф'єва, виявляється, не є щось однорідне незбиране, а в ньому є все і всяке - і добре і жорстоке, і прекрасне, і огидне, і мудре, і тупе (причому ці полюси народної психології та моральності автор бере в їх крайніх межах - від того, що викликає захват і розчулення до того, що здатне викликати огиду і нудоту). Так що все початку і кінці - джерела нещасть, які валяться на голову окремої людини, і сили, які приходять йому на допомогу, - в самому цьому народі, в самому цьому суспільстві і знаходяться.

І Вітьку Потиліцина рятують в цьому апокаліптичному світі не революції і не чергові постанови партії і уряду, а просто знайдеться інспектор райвно Раїса Василівна, що захистить хлопчиська від нерозумних педагогів, підморгне столовскіх офіціантка Аня голодному хлопчиську і тишком підгодує його. А то з'явиться дядько Вася, і хоч сам перекотиполе, все ж не витримає і візьме хоч

на час племінника-сироту під опіку, а заодно і до книжок заохотити. І з начальником залізничної станції, на прізвисько зіпсовані, Вітька-фезеушники пощастить - той його, через недосвідченість допустив аварію, фактично з-під суду врятував, а далі Вітька-новобранця зустрінуться «командир еркека» сержант Федя Рассохин, нормальний хлопець, і його сестра Ксенія, чуйна душа, про яку Віктор вдячно скаже - «дівчина, моє життя освітила ...»

Цикл «Останній уклін» Астаф'єв ніяк не може закінчити. Він його пише і пише. Одна з останніх глав називається «забубенной голівонька» ( «Новий світ», 1992. №2). Це вже грунтовний портрет тата, який на старості років все-таки приїхав до сина і, судячи з усього, останні роки життя був їм опікуємося. І все одно, які б нові історії В. Астаф'єв ні додавав, це глави книги, яка називається «Останній уклін»: це завжди уклін рідного світу - це розчулення всім тим хорошим, що було в цьому світі, і це бідкання про те злом, поганому, жорстокому, що в цьому світі є, тому що це все одно рідне, і за все погане в рідному світі його синові ще болючіше.

У книзі Віктора Астаф'єва "Останній уклін" виражається прагнення письменника показати витоки народного характеру, таких його складових, як співчуття, борг, совість, краса. У повісті багато героїв, але в центрі нашої уваги дві долі - бабусі і її онука, адже саме під впливом бабусі відбувається становлення юного героя.
Хлопчик Вітя - сирота, тому він живе з бабусею Катериною Петрівною. Бабуся - сильна і владна жінка, але, разом з тим, скільки душевного тепла, доброти і любові приховано під зовнішньої її суворістю! Образ Катерини Петрівни - узагальнений образ, вона з числа натур, які втілюють не просто суттєві риси укладу російського села, а й моральні підвалини нації. Бабуся жартує над онуком, але одночасно вона добра і дуже турботлива.
Для Астаф'єва важливо показати взаємини свого героя з друзями, тому що, на його думку, "справжня дружба - рідкісна і дорога нагорода людині. Часом вона буває міцніше і вірніше родинних зв'язків і впливає на людські відносини куди сильніше, ніж "колектив".
У розділі "Фотографія, на якій мене немає" відображаються всі моменти, що хвилюють Астаф'єва. Все починається з того, що в село приїжджає фотограф з міста спеціально для того, щоб сфотографувати дітей, учнів в школі. Серед них і герой повісті - Вітя. Хлопці вирішують, як вони будуть стояти на фотографії і приходять до висновку, що "старанні учні сядуть спереду, середні - в середині, погані назад". А Вітя і його друг Санька ніколи не відрізнялися старанністю, тому бути їм ззаду. Щоб довести, що вони - люди пропащі, двоє друзі пішли на увал і "стали кататися з такого обриву, з якого ні одна розумна людина ніколи не катався".
В результаті вони ізвалять в снігу. Увечері юному герою прийшла розплата за розгул - у нього заболіли ноги. Бабуся поставила свій діагноз - "рематізні". Від нестерпного болю хлопчик починає стогнати, а потім і вити. Бабуся, голосячи і лаючись ( "я тобі, язвіло б тебе в душу і печінки, не говорила:« Не студії, не студія! "), Але все ж йде за ліками, щоб лікувати онука.
Вже з самого початку глави стають зрозумілі відносини між ними - бабуся любить онука, хоч і бурчить на нього, і передражнює. Але і в цьому чується ніжність і любов:
"- де ти тутока?
- Зде-е-е-ся, - по можливості жалібно відгукнувся я і не ворушився.
- Зде-е-еся! - передражнила бабуся і, намацав мене в темряві, насамперед дала ляпаса. Потім довго натирала мої ноги нашатирним спиртом ".
Катерина Петрівна піклується про онука, хоч і сувора до нього. Вона співчуває Віті ще й тому, що онук її - сирота: "... так отколь напасть така, та й за що вона сіротіночку Ломатя, як тонко талі-і-інку ...".
Через те, що у хлопчика болять ноги, він пропускає найважливіша подія - фотографування. Бабуся втішає його, обіцяє, що фотограф приїде ще або вони самі поїдуть в місто, до Волкова - "самолучшій" фотографу: "... він хочь на портрет, хочь на пачпорт, хочь на коні, хочь на ероплане, хочь на чому зніме". Друг Віті, Санька, приходить за ним і, бачачи, що той не може ходити, теж не йде фотографуватися:
"- Гаразд! - рішуче сказав Санька. - Гаразд! - ще рішучіше повторив він. - раз так, я теж не піду! Усе!"
Він, як справжній друг, не залишає Вітю сумувати одного. Санька, незважаючи на те, що може йти і що у нього є навіть нова фуфайка, залишається з одним, переконуючи себе і його, що не в останній раз до них фотограф приїжджає і що все буде "Нішта-а-ак". Звичайно, в цьому оповіданні дружба розглядається на дитячому рівні, але все ж цей епізод дуже важливий для подальшого розвитку особистості юного героя, адже не тільки бабуся, а й добре ставлення друзів впливають на ставлення людини до світу.
Глава "Фотографія, на якій мене немає" глибоко розкриває образ бабусі. У селах на зиму утеплюють вікна, і кожна господиня хоче його прикрасити: "Сільська вікно, закріплене НЕ зиму, - свого роду витвір мистецтва. За вікна, ще не заходячи в будинок, можна визначити, яка тут живе господиня, що у неї за характер і який ужиток і хаті ".
Катерина Петрівна живе без надмірностей, акуратно, вікно її охайно, і вона продумано його утеплює: "Мох вогкість засмоктує. Угольок обмерзнути склу не дає, а горобина від чаду ".
У сцені, коли до Віті додому приходить учитель, ми бачимо ще одну сторону характеру бабусі - вона гостинна, доброзичлива до людей. Катерина Петрівна пригощає вчителя чаєм, ставить на стіл все частування, які тільки можливі в селі, веде бесіди.
Важливо, що вчитель - дуже шанований в селі людина, він володіє грамотою і вчить дітей. Учитель також допомагає і дорослим жителям села - він виправляє дядька Левонтія, допомагає писати потрібні документи. За його доброзичливість він не залишається без подяки - вчителю допомагають дровами, а Катерина Петрівна заговорює пупок їх маленькій дитині.
Таким чином, ця глава допомагає нам краще зрозуміти образи бабусі і внука, побачити їх душі і життєві цінності. Ще ми дізнаємося, чому так важлива сільська фотографія - це "своєрідний літопис нашого народу, настінна його історія". І якими б пихатими і смішними вони не були, викликають не сміх, а добру посмішку.

Твір по літературі на тему: Аналіз глави "Фотографія, на якій мене немає" з книги В. Астафьєва "Останній уклін"

Інші твори

  1. В оповіданні Віктора Петровича Астаф'єва "Фотографія, на якій мене немає" відображено життя людей в тридцяті роки. Кожен живе, чим може. Побут жителів села дуже простий. У школі немає ні парт, ні лавок, ні зошитів, ні підручників, ні олівців. Вітя - Read More ......
  2. В оповіданні Віктора Петровича Астаф'єва "Фотографія, на якій мене немає" мова йде про 30-х роках. Дітлахи, зафіксовані на фотографії, виглядають "біднувато, занадто біднуватий". У школі немає ні парт, ні лавок, ні підручників, ні зошитів, ні олівців. Фотографування сприймалося як "нечувано Read More ......
  3. Розповідь "Фотографія, на якій мене немає" - окрема глава з книги "Останній уклін", однак вона сприймається як самостійний твір. У ній розвивається відразу кілька тем, в тому числі і тема сільського життя. Це життя відома В. П. Астаф'єву не з чуток. Read More ......
  4. Краса людини. Яка вона? Краса людини буває зовнішня і внутрішня. Прочитавши розповідь В. Астафьєва "Фотографія, на якій мене немає", я зацікавився внутрішньою красою, красою сільського людини. В оповіданні Астаф'єва описуються люди простий села. Вони живуть небагато, їх побут дуже простий. Read More ......
  5. М. Шолохов - письменник великого таланту, який присвятив все своє творчість рідній землі і рідного народу - донському козацтву. У 20 столітті на частку російського народу (і козаки тут не виняток) випало безліч страшних випробувань. Про життя козацтва в "лиху годину" Read More ......
  6. "Тихий Дон" Шолохова - роман-епопея, яка зображує життя простого народу в переломний момент історичного розвитку країни. Значну частину твору займають сцени з військового життя, але центральним є зображення козачого побуту, хутора, душі трудівника-козака. Саме тут зібрані всі мотиви роману, тут дію Read More ......
  7. "Війна і мир" Л. Н. Толстого - це роман, на сторінках якого розкривається складний внутрішній світ безлічі героїв. У кожного з них життя наповнене подіями, які, за задумом автора, обов'язково впливають на людину, приводячи його на шлях самовдосконалення. І Read More ......
  8. У своєму романі "Піднята цілина" Шолохов з великою художньою майстерністю і достовірністю описує події, що відбуваються в Росії в 30-і роки. Письменник не боїться спірних тем, він зображує як погане, так і хороше. Тим самим автор надає читачеві самому вирішувати, хто Read More ......
Аналіз глави "Фотографія, на якій мене немає" з книги В. Астафьєва "Останній уклін"

Н.А. Молчанова

В.П. Астаф'єв говорить про письменницьку працю як «виснажливої, невпинному пошуку», пошуку мистецьких форм, засобів, образів. Композиція повісті «Останній уклін» відбила пошуки письменника в способі вираження епічних завдань. Історія створення повісті своєрідна. До неї увійшли як окремих глав публікувалися в різні роки розповіді і невелика повість «Десь гримить війна». Побудова повісті характерно для цілого ряду творів останніх років: «Ліпягі» С. Крутіліна, «Сумка, повна сердець» Вяч. Федорова, «Хліб - іменник» М. Алексєєва та ін. Подібна «фігурна композиція - повість з ланцюга ланок, шматків, кілець», виявляє тенденцію до циклізації і стає помітним явищем сучасної літератури, що відбив її прагнення до епічної повноти, до широкого синтетичному баченню світу, її спроби «подолати роздрібненість приватних спостережень, характерологічних замальовок, обмеженість моральної фактографии».

Друкувалися окремо протягом 1957-1967 рр. розповіді Астаф'єва завдяки художніми якостями отримали високу оцінку критики. Але кожен з них за своїм змістом не міг вийти за рамки оповіді приватних історій, побутових або ліричних замальовок. Окрема розповідь не міг передати процесу становлення особистості у всьому драматизмі і різноманітті її зв'язків із середовищем, з суспільством, з історією. Зібрані в єдине художнє ціле, розповіді-глави набули нової якості, висловлюючи більша осмислення всіх проблем, розширили масштаби оповідання. Повість в оповіданнях постала «книгою про Росію, про народ, про моральних коренях російської людини», «поетичної літописом народного життя».

Вибір і порядок оповідань визначалися ємною творчим завданням письменника, прагненням показати формування народного характеру, його нерозривний зв'язок з рідною землею, яка виростила його середовищем. Тому художній задум автора не обмежувався розповіддю про сільського дитинстві. Структура повісті в оповіданнях дозволила показати героя в співвідношенні і зв'язку з найважливішими подіями в країні, співвіднести його долю з долею нації, т. Е. Розширила епічні можливості твори. У своїй сукупності побутові, соціальні, етичні прикмети і особливості сільського життя 30-40-х років, зображені в оповіданнях, відтворюють живу, зриму картину часу і народу.

У творах М. Алексєєва і С. Крутіліна ставиться мета - всебічно змалювати життя російського села, простежити основні віхи її історії та сучасність. В. Астаф'єв підпорядковує розповідь іншої мети - дослідити глибинні витоки характеру людини, вихованої російським селом. Це зумовило ретельно продуману організацію матеріалу не тільки в порядку розташування оповідань, але і в композиції системи образів.

Повість відкривається розповіддю-главою «Далека і близька казка» (1963); це експозиція до оповідання про Сибір і сибіряків, «про те, як їм жилося, про молодецтво їх, стійкості і жалості». Відкриття світу у маленького героя починається з найголовнішого в народженні особистості - з відкриття батьківщини, осмислення любові до неї. Драматизм звучання патріотичної теми, майже трагедийное її рішення посилюють поліфонізм повісті, розсовують обрії твори, виводять за рамки долі однієї людини, одного народу, дають динаміку розповіді.

Скрипаль-поляк, що втратив батьківщину, в звуках скрипки передає любов і тугу про неї «Все проходить - любов, співчуття про неї, гіркоту втрат, навіть біль від ран проходить, але ніколи - ніколи не проходить і не гасне туга за батьківщиною ... ».

З першого оповідання виходять і взаємодіють протягом всієї повісті найважливіші в авторській концепції людини мотиви, об'єднані героєм і патріотичним лейтмотивом: праця, народна моральність, природа, мистецтво.

Три ліричні замальовки, що йдуть за першим розділом повісті ( «Зорькін пісня», «Дерева ростуть для усіх», «Гуси в ополонці»), пов'язані спільним змістом, розповідають про багатство і красу світу природи, про бажання героя зрозуміти і захистити його. Рух, розвиток художньої думки виражаються в способі зображення героя, зануреного в потік народного життя, оточеного стихією природи, сільського побуту і традицій. Завдання подієвого сюжетного оповідання як би відступають на другий план. Інтерес автора зосереджений на розкритті внутрішнього світу, життя людської душі.

Один з найпоетичніших, ліричних оповідань-глав «Запах сіна» (1963) продовжує картину духовного виховання людини, в якому праця - основа життя, її сенс і мірило. На тлі чудової місячної ночі з хвилюючими запахами снігу, запашного сіна народжується виразна сцена праці дорослих, і дітей в атмосфері свята.

Труднощі виховання, морального зростання Віктора Потиліціна, драматизм цього процесу розкриває розповідь-глава «Кінь з рожевою гривою» (1963). Роль бабусі Катерини Петрівни, по суті головного героя всієї книги, «ангела-хранителя» дитинства, доброго, сильного і мудрого людини особливо значима в долі автобіографічного героя. Образ бабусі проходить через всю розповідь, і кожна розповідь висвічує нові грані не тільки в формується характер сільського хлопчика, але і в характері його бабусі. Бабуся розуміє переживання дитини, почула прекрасну музику сільського скрипаля, вона розповідає онукові про ранкову «Зорькін пісні», пояснює, що «дерева ростуть для усіх», привозить з міста пряник - «коня з рожевою гривою», простивши Віті обман. «Надсаженная» в роботі з малих років, вона годує, обшиває, обіхажівать, плекає величезну родину. «У будь-якій справі - не слово, а руки всьому голова. Рук жаліти не треба ». Бабуся чуйна до чужого горя, готова до безкорисливої \u200b\u200bдопомоги. «Велике серце бабусі« болить про всі ». Життя Катерини Петрівни відбила важкий шлях російського народу, його радості, негаразди, і радощів вона не забувала, «вміла помічати їх в найпростішій своїй і нелегке життя». І головні риси її характеру, працьовитість, доброта, стійкість роблять її виразником соціальних і моральних ідеалів народу. Звернувшись до дослідження народного характеру, автор вирішує епічні завдання, бо життя героїні і життя народу представляються єдиним цілим, що має один витік.

Про долю бабусі, про її визначальний вплив на онука оповідають, через побутові образи і деталі, через подробиці повсякденного життя розповіді «Чернець в нових штанях», «Ангел-охоронець», «Осінні смутку і радості» »,« Бабусин свято ». Земна, жива, пластично відтворена фігура бабусі Катерини Петрівни до кінця книги виростає до символічного узагальнення, стає особою героїчним, епічним. Саме такі люди живлять народ, націю цілющими соками мужності, доброти, оптимізму. Не випадково заключний розповідь присвячена бабусі - «останній уклін» їй завершує книгу про Росію, бо вона - жива, неповторне втілення батьківщини.

Один за іншим, поруч з бабусею, з'являються в оповіданнях-главах «люди дитинства», соціально певні й художньо неповторні, що включають автобіографічного, героя в сільський світ, його моральні зв'язку. Такий дядько Левонтій з буйною ордою дітлахів, які люблять «слободу». Безпутний, скандальний в п'яному запалі, він вражає хлопчика суперечливими рисами багатої натури, привертає безкорисливістю, душевної відкритістю, простодушністю. ( «Кінь з рожевою гривою», «Осінні смутку і радості», «Бабусин свято» і ін.). Поруч з Вітею жвавий і лукавий друг-ворог, левонтьевскій Санька відтіняє поетичну, тонку натуру героя. Запам'ятовується фігура Філіпа з оповідання «Дядя Філіп - судновий механік» (1965), з болем говорить автор про загибель його в сорок другому під Москвою, про вічне горе і пам'яті його дружини. Скупими штрихами намічений образ скромного сільського вчителя. У зворушливих турботах про нього жителів села, в любові до нього учнів проявляється споконвічне повагу народу до вчителя, схиляння перед званням. Тому законне місце в системі образів і глав займає розповідь про сільській школі і її подвижників - «Фотографія, на якій мене немає».

Розповіді-глави «Осінні смутку і радості» (1966) і «Бабусин свято» (1968), які малюють багатолюдні сцени праці та свят, доповнюють загальну об'ємну картину народного життя і галерею народних характерів. Прозаїчна і втомлива рубка і засолювання капусти перетворюються в свято, народжений підйомом від дружною колективної роботи. Розповідь про бабусиних іменинах показує останній «збір всіх» рідних перед війною. Наближення події вносять в оповідь відтінок смутку, передчуття майбутніх втрат і поневірянь, загибелі та сирітства, прихований драматизм людських доль, В невеликому оповіданні виліплена серія портретів, живих характерів, їх багатоголосе застілля, а в центрі - бабуся, хранителька звичаїв і традицій величезної сім'ї.

Необхідно відзначити, як продумано розташовані розповіді-глави, драматична тональність, внутрішня конфліктність яких наростає в міру наближення до кульмінаційної розділі «Десь гримить війна». Перше оповідання як увертюра містить в собі головні теми і образи всієї розповіді. Наступні чотири розповіді світлі, сповнені чистої радості дитини, відкриває світ природи. «Кінь з рожевою гривою» і «Чернець в нових штанах» вводять реалістично точним і правдивим зображенням в скрутну і небагату життя села 30-х років, підсилюють мотив драматизму, складності буття. Розповідь «Ніч темна-темна» підтримує цей мотив, в герої міцніє бажання розібратися в складнощах життя і взяти свою частку відповідальності «за село рідне, за цю річку і землю, сувору, але Привітне землю».

Маленька повість «Десь гримить війна», що передує заключного розповіді, виконує принципову роль в композиції твору: її події передають крутий перелом у долі і стані героя, їх можна вважати кульмінаційним моментом у процесі змужніння, самоствердження героя. Ледь не загинув у лютий мороз по дорозі до тітки Августі, Віктор перемагає смерть, прагнучи назустріч вогню, людського тепла і допомоги. Багатодітна тітка в рідному селі отримала «похоронку», терпить страшну нужду. Племінник йде на полювання в зимову тайгу, щоб врятувати від лісових кіз дорогоцінний сіно. Сцена полювання - одна з кращих у всьому циклі, найбільш напружений момент в драматичну історію формування характеру, повзросления героя. Переживання цієї ночі перевернули душу підлітка, що було підготовлено всім попереднім оповіданням. Зустрівшись з бідою, своєю і загальнонародної, герой усвідомлює своє місце б життя. Думки про смерть, емоційний вибух як вираження не контрольованих розумом почуттів людини, вимушеного вбивати - «стріляти в цього мудрого козла ..., в цю новорічну, зимову ніч, в тишу, в білу казку!» - прискорили процес дозрівання громадянської мужності і високої відповідальності. «Ще ніколи не здавався мені світ таким таємним і величним. Його спокій і безмежність потрясали ... життя моя розламався надвоє. У цю ніч я став дорослим ».

Підсумковий розповідь «Останній уклін» - про повернення героя до домашнього вогнища, де чекає бабуся, про повернення з війни на батьківщину солдата з глибоко усвідомленим почуттям вдячності, з поклоном батьківщині. Останні слова оповідання звучать гімном коханому і близькій людині, пам'ять про якого «безмежна і вічна, як вічна сама людська доброта».

Прикінцеві сторінки повісті надають їй закінченість, підсумовують художній матеріал, мозаїку картин природи, сімейного та сільського побуту, праці і свят. Фінальний розповідь багатозначний, він грає роль розв'язки, відбивши завершення головної події епохи - перемогу над фашизмом. Завершується не тільки найважливіший життєвий етап героя, розповідь містить узагальнення соціально-історичного сенсу, так як повість Астаф'єва досліджує джерела нашої перемоги, соціальну і моральну силу переможців, вихованих «у глибині Росії».

Прагнення показати множинність і різноманітність факторів, особливості часу, середовища, людей, що створюють особистість, роблять композицію повісті відкритою, динамічною, дозволяють розширити книгу. У 1974 році опубліковані нові чотири глави книги. Буде доповнена новими главами і перемонтована перша книга, зокрема в ній з'явиться нова глава про дитячі ігри «Гори, гори ясно!». Пишеться друга книга «Останнього поклону», куди автор збирається перенести повість «Десь гримить війна» і яку завершить розповідь «Останній уклін». Ця нова, ще не закінчена композиція двох книг становить інтерес для майбутнього дослідження.

У нині існуючої книзі В.П. Астаф'єв, використовуючи жанрові можливості розповіді, створює нову жанрово-композиційну форму, в якій художня сила лірико-психологічного оповідання виявляється особливо повно і багатогранно. З певної системи типологічно різних оповідань (ґрунтовні соціально-психологічні розповіді з традиційною композицією, бесфабульние поетичні розповіді-картинки, ліричні розповіді-нариси), з певної системи образів, що розкривають народний світ і народний характер, з'явилася повість, що одержала епічне звучання.

Ключові слова: Віктор Астаф'єв, «Останній уклін», критика на творчість Віктора Астаф'єва, критика на твори Віктора Астаф'єва, аналіз оповідань Віктора Астаф'єва, скачати критику, скачати аналіз, скачати безкоштовно, російська література 20 ст.

Вибір редакції
Третьяков Павло МіхайловічМоя ідея була з юних років наживати для того, щоб нажите від суспільства повернулося б суспільству в будь-яких ...

Першого російського нобелівського лауреата Івана Олексійовича Буніна називають ювеліром слова, прозаїком-живописцем, генієм російської ...

прекрасної пальмі, яка нудиться в теплиці. Вона не може звикнути, як інші рослини, до своєї красивою в'язниці і тужить за рідним південному ...

У Москві на 83-му році життя помер від інфаркту художник Лев Токмаков.В некролозі належить говорити про велич пішов людини, і за цим, ...
Лeв Алексееевіч Токмаков - радянський і російський художник-ілюстратор. Народний художник Росії (1998) .Роділся в Свердловську, РРФСР. В ...
7 клас. № 57. Дата: 15.04.15г. Тема: Джек Лондон. " Любов до життя". Мета: зображення сили людського духу, ...
Твір «Білий Бім Чорне Вухо». Ця повість була написана Гавриїлом Троє польським в тисяча дев'ятсот сімдесят першому році і відразу ...
«Останній уклін» Астаф'єва «Останній уклін» - етапний твір у творчості В.П. Астаф'єва. У ньому поєднані дві основні теми для ...
Ми білоруські письменники, але пишемо по-русскі.Жівем в Мінську ... - ... але наші діти в цьому не впевнені. Тільки й питають: «Мама, а вдома ти ...