Країни звільнені червоною армією від фашизму. Скільки загинуло радянських солдатів за «визволення Європи» від фаши

2.1. Розгром ворога на території європейських країн

Військові дії переносяться на територію союзників Німеччини та окупованих нею країн. Радянський уряд офіційно заявив, що вступ Червоної Армії на територію інших країн викликаний необхідністю повного розгрому збройних сил Німеччини і не має на меті змінити політичний устрій цих держав або порушити територіальну цілісність. В основі політичного курсу СРСР лежала програма організації та відтворення державного, економічного та культурного життя європейських народів, яка була висунута ще у листопаді 1943 р., яка передбачала надання звільненим народам повного права та свободи у виборі їх державного устрою. З цим твердженням були згодні глави деяких світових держав. У. Черчілль та багато західних істориків говорили про встановлення “деспотизму Рад” на звільненій території.

Під ударами Червоної Армії фашистський блок розвалювався. Вийшла із війни Фінляндія. У Румунії було повалено режим Антонеску і новий уряд оголосив війну Німеччині. Протягом літа-осені 1944 р. були звільнені Румунія (2-й Український фронт), Болгарія (2-й Український фронт), Югославія (3-й Український фронт), Угорщина та Словаччина. У жовтні 1944 р. радянські війська вступили на територію Німеччини. Разом із радянськими військами у визволенні своїх країн взяли участь чехословацький корпус, болгарська армія, Народно-визвольна армія Югославії, 1-а та 2-а армії Війська Польського, кілька румунських частин та з'єднань.

Хронологічно це відбувалося так. 20 серпня війська 2-го та 3-го Українських фронтів перейшли у наступ на південному фланзі і вже за три дні боїв оточили основні сили німецько-румунських військ. 23 серпня у Бухаресті стався військовий переворот. Німецький ставленик маршал І. Антонеску та низку його міністрів було заарештовано. Спроби німецьких військ захопити Бухарест натрапили на опір повсталого населення міста. 31 серпня радянські війська вступили до столиці Румунії.

Війська 3-го Українського фронту після завершальних боїв у Румунії вийшли на річку Дунай до болгарського кордону та 8 вересня перейшли її. Наступного дня в Софії було повалено пронімецький уряд.

Перемога радянських військ на Балканах, приєднання до антигітлерівської коаліції Румунії та Болгарії створили сприятливі умови для визволення Югославії, Греції та Албанії. 20 жовтня спільними зусиллями військ 3-го Українського фронту та загонів Народно-визвольної армії Югославії було взято Белград.

Під ударами радянських військ Сході і союзних військ у країнах становище німецької армії наприкінці серпня різко погіршилося. Німецьке командування було не в змозі вести боротьбу на два фронти, і 28 серпня 1944 р. воно почало відведення військ на заході до кордонів Німеччини.

На радянсько-німецькому фронті після виходу Червоної Армії до кордонів Східної Пруссії, на річку Вісла та до Карпат, звільнення Румунії, Болгарії та Югославії активні бойові дії розгорнулися в Угорщині. Під ударами Червоної Армії німецько-угорські війська змушені були відступати Дунаю. 15 жовтня 1944 р. угорський уряд звернувся до союзників з проханням про укладання перемир'я. У відповідь німецьке командування запровадило свої війська до Будапешта.

Наприкінці 1944 р. у вищому військовому керівництві відбулися зміни. Сталін "висловив думку", що потреба в представниках Ставки вже відпала і координацію дій фронтів можна здійснювати безпосередньо з Москви. Маршалові Жукову було наказано очолити 1-й Білоруський фронт, який наступатиме на Берлін. З одного боку, Жукову було надано високу честь особисто взяти столицю противника і поставити переможну точку у війні, з другого боку, наносилася незаслужена образа маршалу Рокоссовському, якого перемістили на другорядне напрям - 2-й Білоруський фронт. У лютому 1945 р. та інший заступник наркома оборони маршал Василевський був звільнений від обов'язків начальника Генштабу та призначений командувачем 3-го Білоруського фронту. У період, коли від мужності та таланту Жукова і Рокоссовського залежала доля країни, Сталін зробив їх своїми найближчими помічниками, удостоїв високих нагород і звань, але, коли всі труднощі залишилися позаду, верховний віддали їх від себе, щоб одноосібно привести армію до великої перемоги. У цей час заступником наркома оборони, а також членом Ставки та ДКО призначається Булганін, який погано знався на військовій справі. Зробивши цього суто цивільну людину своєю правою рукою у військовому відомстві, Сталін продемонстрував усім, що не потребує більше допомоги професійних військових. 17 лютого 1945 р. ДКО затвердив Ставку у складі: Верховний Головнокомандувач І.В. Сталін, начальник Генштабу генерал армії А.І. Антонов, заступник наркома оборони, генерал армії Н.А. Булганін, маршали Г.К. Жуков та А.М. Василевський.

Після невеликої паузи радянські війська відновили наступ. Форсувавши Дунай на північ і на південь від Будапешта, вони з'єдналися на захід від міста. Будапештське угруповання противника, що налічувало 200 тис. солдатів і офіцерів, опинилося в оточенні. 18 лютого 1945 р. столицю Угорщини було звільнено. Червона Армія вийшла до кордонів Австрії.

У першій половині січня 1945 р. радянські війська перейшли у рішучий наступ у Польщі. Головна смуга оборони противника по річці Вісла була прорвана першу ж добу. Війська 1-го Білоруського фронту, якими з листопада командував маршал Г.К. Жуків уже на третій день боїв оволоділи столицею Польщі - Варшавою. Стрімко просуваючись на захід, війська фронту 29 січня 1945 вступили на територію Німеччини, а 3 лютого, форсувавши річку Одер, захопили Кюстринський плацдарм в безпосередній близькості від Берліна.

Війська 1-го Українського фронту під командуванням маршала І.С. Конєва, наступаючи з Сандомирського плацдарму, звільнили 19 січня Краків, 23 січня вийшли до річки Одер і у ряді місць форсували її.

2-й Білоруський фронт (командувач маршал К.К. Рокоссовський), наступаючи на північ від Варшави, на початку лютого вийшов на Балтійське узбережжя і відрізав угруповання німецьких військ у Східній Пруссії.

3-й Білоруський фронт (командувач І.Д. Черняховський, а після його загибелі - з 20 лютого 1945 р. маршал А.М. Василевський), зламавши потужну оборону противника у Східній Пруссії, 30 січня оточив велике угруповання військ противника у Кенігсберзі.

Під час січневого наступу Червона Армія повністю звільнила Польщу та розпочала військові дії безпосередньо на території Німеччини.

2.2. Падіння Берліна

У першій половині квітня 1945 р. радянське командування розпочало підготовку завершальної стратегічної операції - оволодіння Берліном. Відповідно до плану радянські війська мали завдати кілька потужних ударів на широкому фронті, оточити і одночасно розчленувати берлінське угруповання противника на частини та знищити кожне з них окремо. У цьому Сталін надавав вирішальне значення самому факту взяття Берліна радянськими військами без допомоги військ союзників. Деякі західні історики стверджують, що радянські війська ще в лютому могли взяти Берлін, продовживши наступ після виходу на Одер, але затягли війну з метою запобігти союзникам у захопленні низки об'єктів у Центральній та Південно-Східній Європі. Підставою для цього були плани радянського командування з безупинного наступу після січневих боїв з метою взяття Берліна 15-16 лютого. Однак наступ на берлінському напрямку було призупинено через великі втрати, труднощі в матеріальному забезпеченні та загрози контрудара супротивника зі Східної Померанії. І лише після створення всіх умов для вирішального удару по Берліну 16 квітня було розпочато операцію.

На напрямах головних ударів було створено значну перевагу над противником. Угруповання радянських військ налічувало 2,5 млн. чоловік, близько 42 тис. гармат та мінометів, понад 6250 танків та самохідних гармат, 7500 бойових літаків.

Наступ на Берлін почався з Кюстринського плацдарму на річці Одер 16 квітня 1945 р. о 3 годині за місцевим часом військами 1-го Білоруського фронту. Йому передувала потужна артилерійська та авіаційна підготовка, після якої в атаку кинулися піхота та танки. Найбільш важкі бої розгорнулися на Зеєловських висотах - головному стратегічному плацдармі на підступах до Берліна, але наприкінці 17 квітня вони були взяті. 20 квітня радянські війська вийшли на східні околиці Берліна. Танкові корпуси обминали Берлін із півночі. 16 квітня перейшов у наступ і 1-й Український фронт. Прорвавши кілька ліній оборони, танкові війська фронту рушили на Берлін, обходячи його з півдня. 21 квітня розпочалися бої на південних околицях Берліна. А 24 квітня кільце навколо Берліна зімкнулося. Почався штурм столиці третього рейху.

Війська союзників, форсувавши Рейн, також просувалися в глиб Німеччини назустріч наступаючим радянським військам. Їхня перша зустріч відбулася 25 квітня на річці Ельбі біля міста Торгау.

Тим часом війська 1-го Білоруського та 1-го Українського фронтів, долаючи запеклий опір ворога, наближалися до центру міста. 29 квітня радянські війська прорвалися до рейхстагу, і після завзятого бою ввечері 30 квітня воїни 150-ї стрілецької дивізії над куполом рейхстагу Червоний прапор Перемоги. Берлінський гарнізон капітулював.

До 5 травня було прийнято капітуляцію кількох німецьких армій та груп армій. А 7 травня у ставці Ейзенхауера у місті Реймсі відбулося підписання попереднього протоколу капітуляції німецьких збройних сил всіх фронтах. На попередньому характері цього акта наполягав СРСР. Акт беззастережної капітуляції відбувся опівночі 8 травня у передмісті Берліна – Карлсхорті. Історичний акт підписав фельдмаршал Кейтель у присутності Жукова та представників командування США, Великобританії та Франції. Того ж дня радянські війська звільнили Прагу, що повстала. З цього дня розпочалося організоване здавання в полон німецьких військ. Війна у Європі закінчилася.

Під час великої визвольної місії у Європі радянські війська повністю чи частково звільнили територію 13 країн із населенням понад 147 млн. людина. Радянський народ заплатив за це величезну ціну. Безповоротні втрати на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни становили понад 1 млн. чоловік.

ЗВІЛЬНЕННЯ КРАЇН ЄВРОПИ

Максимальних успіхів агресори досягли у Європі, Азії та Африці до осені 1942 р. У Європі вони окупували, нагадаємо, 12 країн (Австрію, Чехословаччину, Албанію, Польщу, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію) а також частина території СРСР, де до війни проживало понад 80 млн. чоловік, досягли Сталінграда та передгір'їв Кавказу на сході та атлантичного узбережжя - на заході. В Азії японські війська окупували велику територію Китаю, Французький Індокитай, Малайю із фортецею Сінгапур, Бірму, Таїланд, Гонконг, нинішню Індонезію та Філіппіни, більшу частинуСоломонових островів вийшли на підступи до Австралії та Індії. Італо-німецькі війська у Північній Африці окупували територію від Тунісу до кордону Єгипту. Арміям антигітлерівської коаліції, підтриманим рухом Опору в країнах Європи та Азії, знадобилося понад три роки запеклих битв, щоб добитися перелому у війні та звільнити країни та території, окуповані агресорами.

У Європі це було досягнуто спільними зусиллями збройних сил СРСР, Великобританії та США, при вирішальному внеску у визволення Європейського континенту Червоної Армії. В Азії основне протиборство розгорнулося між США та Японією. В Африці - між англійськими та італо-німецькими військами, за участю з кінця 1942 р. військ США.

Зупинимося докладніше на визвольній місії Радянського Союзу, з якою з перших днів Великої Вітчизняної війни пов'язували свої надії люди різних верств населення багатьох країн світу.

Бернард Шоу писав 17 липня 1941 р. до Москви Олександру Фадєєву; «…Гітлер кинув рукавичку, як поборник своєї ідеї, і Росія піднімає цю рукавичку, як поборник іншої, незрівнянно могутнішої ідеї. Коли Росія розтрощить Гітлера, вона стане духовним центром світу… Пам'ятайте, що наша цивілізація стоїть зараз перед поворотним пунктом, якого їй ще ніколи не вдавалося подолати. І цього разу Росія має повести нас уперед чи загинути».

Радянський Союз не відокремлював свою боротьбу проти нацизму від боротьби інших народів за своє національне визволення. Ця позиція отримала підтвердження у заяві радянського уряду від 24 вересня 1941 р. у зв'язку з підписаною незадовго до цього президентом США та прем'єр-міністром Великобританії Атлантичної хартії. СРСР висловив свою згоду з цілями війни проти агресивного блоку, як і з основними принципами повоєнного устрою світу. Радянське керівництво гарантувало повну підтримку права всіх поневолених народів на відновлення своєї державної незалежності та суверенний розвиток.

Перемоги Червоної Армії під Москвою, Сталінградом та Курськом ознаменували корінний поворот у Великій Вітчизняній війні. Восени 1943 р. радянські війська форсували Дніпро та розпочали швидке просування територією Правобережної України. Як керівництву держав осі, і лідерам союзних СРСР держав стало зрозуміло, що не далекий той день, коли Червона Армія вийде до своїх довоєнних кордонів і почне вигнання ворожих військ з територій європейських країн. У цей час у правлячих колах Англії та США виникли побоювання, що подальше настання радянських армій у Румунії, Польщі та інших державах Центральної та Південно-Східної Європи може призвести до значного зміцнення позицій Москви у цьому регіоні. Особливе занепокоєння із цього приводу висловлював Лондон, який вважав СРСР своїм геополітичним суперником у боротьбі вплив на континенті, насамперед на Балканах та Польщі. Проте все більша військова міць Радянського Союзу змусила Великобританію стримати свої імперські амбіції. Більш того, громадськість західних країн з ентузіазмом сприймала кожен новий успіхЧервоної Армії, що відбувався на тлі поки що відсутнього другого фронту у Франції.

26 березня 1944 р. радянські війська на ряді ділянок вийшли до річки Прут, якою проходив державний кордон між СРСР і Румунією. Ситуація на радянсько-німецькому фронті складалася таким чином, що Червона Армія мала тепер вести бої на території союзниці нацистської Німеччини. Ще до вступу радянських військ углиб Європейського континенту перед Москвою постала проблема, як ставитися до тих країн, які відкрито брали участь у світовій війні за Німеччини. Необхідно було спочатку визначити свою політику як до Румунії, так і до інших держав - сателітів Третього рейху.

У документі наголошувалося, що Москва «не має на меті придбання якоїсь частини румунської території або зміни існуючого суспільного устрою Румунії…». У той же час СРСР прагнув використати всі можливості, щоби вивести Румунію з війни політичними засобами. Самі румуни мали сприяти вигнанню зі своєї території німецьких військ.

Подібним чином СРСР розраховував добиватися виведення з війни та інших країн, що боролися за Німеччини. Свою позицію він узгодив із урядами США та Великобританії.

13 травня було опубліковано спільну заяву урядів трьох провідних держав антигітлерівської коаліції, звернену до Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії. У ньому говорилося, що ці країни мають можливість скоротити терміни європейської війни шляхом розриву з Німеччиною та опору всіма засобами нацистським силам, вирішити, «чи мають намір вони наполягати на їхній нинішній безнадійній та згубній політиці перешкоджання неминучій перемозі союзників, хоча для них ще є час внести внесок у цю перемогу».

Тон цієї заяви відображав реалії військово-політичної ситуації, що склалися на той час у Європі. Перелічені у документі країни перебували у ворожому таборі, тому основним завданням держав антигітлерівської коаліції було виведення їх із війни за Німеччини. Причому якщо це було недосяжно за допомогою політичних заходів, то Червона Армія не мала іншого виходу, як вступати на їх території як на території ворожих держав. Розрахунок зводився до того, що загроза повного військового розгрому, нові тяжкі втрати подвигнуть уряди країн - сателітів Німеччини припинити бойові дії проти СРСР та його союзників та повернути зброю проти нацистів.

Становище кожної із країн - сателітів фашистсько-мілітаристського блоку був однозначним. Так, Болгарія, хоч і була союзницею Німеччини, у війні проти СРСР не брала участі. Війну СРСР, окрім Німеччини, оголосили також Італія, Румунія (22 червня 1941 р.), Фінляндія (26 червня), Угорщина (27 червня). До них приєдналися створені гітлерівцями маріонеткові уряди Словаччини, Хорватії та Норвегії. Вступ Червоної Армії у межі держав, що опинилися проти своєї волі під німецькою окупацією, - Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії, Данії (острів Борнхольм), - відбувалося, як правило, на основі двосторонніх угод або з урядами цих країн, що перебували в еміграції, або з керівними силами руху Опору.

З початку Великої Великої Вітчизняної війни СРСР активно допомагав розгортанню з їхньої території національно-визвольного руху. Так, у радянському тилу були сформовані польські та чехословацькі з'єднання, які потім билися на радянсько-німецькому фронті та брали участь у звільненні своєї батьківщини від агресорів; радянська зброя постачалася партизанам Югославії. Звільнення кожної з окупованих країн також мало свої особливості. У Югославії війська Червоної Армії здійснювали тісну взаємодію з вже загартованою у важких боях Народно-визвольною армією Югославії під командуванням І. Броз Тіто. У дивовижній країні з 1941 р. існували великі партизанські райони, очищені від противника зусиллями самих югославів.

У Польщі ситуація складалася інакше. Збройні загони Армії Крайової, підлеглі емігрантському уряду Лондоні, уникали співробітництва з Червоною Армією. Внаслідок того, що всередині самого польського руху Опору не вдалося досягти компромісу між різними політичними силами, перший післявоєнний уряд Польщі був сформований у Москві. Його основу склали представники Спілки польських патріотів - громадської організації поляків, які перебували в роки війни в СРСР.

Розділити Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу на дві частини, одна з яких велася на радянській території, а інша - за кордоном, можна лише умовно. І до і після переходу нашими арміями кордонів СРСР політика країни та дії Збройних сил були підпорядковані єдиній меті – розгрому загарбників, звільненню окупованих ними країн та територій. Примітно, що визволення Червоною Армією європейських держав почалося навесні 1944 р., тобто ще раніше, ніж було очищено від противника багато районів, що входили до 22 червня 1941 р. до складу Радянського Союзу. Так, литовський порт Клайпеда був узятий радянськими військами 28 січня 1945 р., а німецьке угруповання в Курляндії (Латвія) здалося в полон лише 9 травня 1945 р. Такий стан справ пояснюється суто військовими причинами. Радянському командуванню необхідно було враховувати обстановку, що швидко мінялася на фронті, маневрувати силами, завдавати противнику потужні удари насамперед на тих ділянках, де це було обумовлено стратегічною необхідністю.

Першою із зарубіжних країн, куди вступила Червона Армія, як зазначалося, була Румунія. Відразу форсувавши Прут, війська 2-го Українського фронту (командувач - Маршал Радянського Союзу І. Конєв) 27 березня 1944 р. зайняли плацдарм на його західному, румунському, березі. До середини травня війська фронту звільнили 800 міст та сіл північно-східної Румунії та вийшли до передгір'їв Карпат. Потім до другої половини серпня вони проводили бої за утримання звільнених районів. Втрати фронту за квітень - серпень 1944 р. склали лише вбитими 16 тис. осіб.

Тим часом активізувалися спроби диктаторського режиму маршала І. Антонеску домовитись із США та Великобританією про введення військ західних союзників на румунську територію ще до початку нового наступу Червоної Армії. Однак ні США, ні Велика Британія не пішли на цю угоду. У Вашингтоні та Лондоні розуміли, що їм не вдасться вирішити долю Румунії за спиною СРСР. 12 квітня 1944 р. румунському емісару князю Б. Штибрею, який прибув до Каїра для переговорів з представниками антигітлерівської коаліції, були вручені вироблені радянським урядом та схвалені керівництвом США та Великобританії умови перемир'я. Вони передбачали розрив Румунією відносин з Німеччиною, її вступ у війну на боці антигітлерівської коаліції як незалежна і суверенна держава, відновлення радянсько-румунського кордону 1940 р., відшкодування Румунією збитків, які вона завдала СРСР військовими діями та окупацією частини його території (Бессарабії та ряду областей Південної України, включаючи Одесу), повернення всіх військовополонених та інтернованих, забезпечення вільного переміщення військ союзників румунською територією. Зі свого боку радянський уряд висловлював згоду на анулювання нав'язаного Румунії Німеччиною в 1940 р. так званого Віденського арбітражу, яким вона змушена була передати Угорщині Північну Трансільванію.

Для румунського диктатора Антонеску умови перемир'я виявилися неприйнятними. Він продовжував наполягати на введенні в країну англо-американських військ, вважаючи, що таким чином йому вдасться зберегти за собою владу та уникнути відплати за співучасть в агресії проти СРСР. У цій ситуації найбільш тверезо мислячі національні політики стали на шлях співпраці з румунською компартією (РКП), яка незмінно виступала за повалення профашистського режиму та негайне припинення війни з Радянським Союзом.

До травня 1944 р. представники компартії та інших опозиційних режимів І. Антонеску партій встановили контакти з королем Міхаєм, який дав згоду на арешт Антонеску. За участю румунського військового командування розпочалася підготовка повстання з метою повалення диктаторського режиму.

Водночас у Берліні наростала тривога щодо ймовірності розриву стосунків із Бухарестом. На початку серпня німецьке командування почало готуватися до здійснення плану повної окупації Румунії (кодове найменування - «Маргарита II»). 15 серпня командувач групою армій «Південна Україна» генерал Г. Фріснер отримав зі ставки Гітлера повноваження взяти на себе керівництво всіма німецькими військовими формуваннями в Румунії та в міру необхідності привести план «Маргарита II» до виконання.

Проте керівництву вермахту не вдалося здійснити свій задум. 20 серпня розпочалася Ясько-Кишинівська операція військ 2-го та 3-го Українських фронтів проти німецьких з'єднань групи армій «Південна Україна». Її метою було завершити визволення Радянської Молдавії та вивести Румунію з війни на боці нацистської Німеччини.

Умілі дії радянських армій у Ясько-Кишинівській операції відіграли вирішальну роль у вигнанні німецьких військ з румунської території та переході Румунії на бік союзників з антигітлерівської коаліції. В результаті операції з 20 по 29 серпня 1944 р. було знищено 22 німецькі дивізії, у тому числі 18 дивізій, що опинилися в оточенні, а також багато дивізій румунської армії. Диктаторський режим втратив збройну опору в країні, що створювало сприятливі умови для перемоги народного повстання, що розпочалося 23 серпня 1944 р. Цього дня маршал Антонеску був заарештований за наказом короля Міхая, а румунські війська бухарестського гарнізону розпочали блокування німецьких штабів і блокування німецьких штабів. . Вже надвечір було сформовано новий уряд країни на чолі з ад'ютантом короля генералом К. Санатеску. Воно виступило за негайне припинення війни проти антигітлерівської коаліції та оголосило про початок війни з Німеччиною.

Спроби командувача армії «Південна Україна» Фріснера придушити збройне повстання в Бухаресті виявилися марними. Німці не мали сил, щоб протистояти повстанцям: найбільш боєздатні частини вермахту були знищені під Кишинівом та Яссами. До 28 серпня Бухарест було повністю очищено від німецьких військ. 31 серпня до звільненого патріотами міста вступили з'єднання 2-го Українського фронту. У перших колонах рухалися частини 1-ї румунської добровольчої дивізії імені Тудора Володимиреску, яка у 1943 р. була сформована з румунських військовополонених у СРСР та включена до складу фронту. Населення Бухареста захоплено вітало війська визволителів.

12 вересня у Москві відбулося підписання умов перемир'я, пред'явлених Румунії у квітні 1944 р. До цього часу проти німецьких військ поряд із з'єднаннями 2-го та 3-го Українських фронтів вели боротьбу вже дві румунські армії – 1-а та 4-та. Спільними зусиллями вони 25 жовтня 1944 завершили повне звільнення країни. У боях за визволення Румунії загальні втрати радянських військ становили 286 тис. осіб, у тому числі 69 тис. убитими. Румунські війська з 23 серпня по 30 жовтня 1944 р. втратили 58 тис. осіб убитими, пораненими та зниклими безвісти.

У зв'язку з наближенням у середині липня 1944 р. радянських військ до кордонів Польщі гостро постало питання про шлях її розвитку після звільнення частинами Червоної Армії. Слід наголосити, що польська проблема стала на той час однією з найскладніших у відносинах між СРСР і західними союзниками. Спроби Москви налагодити співпрацю з польським емігрантським урядом у Лондоні з метою координації зусиль у звільненні Польщі були безуспішними. На шляху встановлення взаєморозуміння насамперед була вимога польського емігрантського уряду щодо відновлення між двома державами кордону станом на 1 вересня 1939 р. Радянському керівництву пропонувалося відмовитися від возз'єднання з СРСР Західної України та Західної Білорусії.

Серйозного удару двостороннім відносинам завдала і евакуація в середині 1942 р. більш ніж 100-тисячної польської армії генерала В. Андерса, сформованої в 1941 р. з поляків, які на той час перебували на радянській території. Тим самим було порушено угоду про участь цієї армії у бойових діях на радянсько-німецькому фронті. З поляків, що залишилися в Радянському Союзі, радянське командування сформувало нову 1-шу польську армію на чолі з полковником Е. Берлінгом. Відношення емігрантського уряду Польщі в Лондоні до СРСР набуло вкрай негативного характеру, після того як навесні 1943 р. німецьке радіо заявило, що на окупованій вермахтом території Радянського Союзу - у Катинському лісі під Смоленськом - знайдені тіла розстріляних НКВС у 1940 р. інтерн. У той час як у Москві спростували німецьку версію, польський уряд у Лондоні опублікував заяву про відповідальність за злочин у Катині радянського керівництва, що призвело до тимчасового розриву відносин СРСР із польським емігрантським урядом.

1 січня 1944 р. у Варшаві (у підпіллі) було утворено і почала діяти промосковська Крайова Рада Народова (КРН) – політичне представництво національного фронту, створеного для боротьби проти окупантів. КРН підтримувала позицію СРСР у питанні про повоєнні кордони Польщі, виступала за тісне польсько-радянське співробітництво, заперечувала право лондонського емігрантського уряду виступати від імені всього польського народу.

КРН звернулася з привітанням до воїнів 1-го Українського фронту (з травня 1944 р. командувач - Маршал Радянського Союзу І. Конєв), який форсував Західний Буг і вступив 17 липня 1944 р. на польську територію. 21 липня КРН за сприяння радянського керівництва було створено Польський комітет національного визволення (ПКНВ) – тимчасовий орган виконавчої влади. 22 липня ПКНВ видав маніфест, у якому закликав усіх поляків співпрацювати з Червоною Армією щодо звільнення своєї країни. 26 липня в Москві було підписано угоду між урядом СРСР і ПКНВ, згідно з якою останньому передавалася вся повнота влади на звільненій Червоною Армією польській території після того, як вона переставала бути зоною військових дій. Радянський уряд обмінявся з ПКНВ, який був спочатку в Гельмі, а потім у Любліні, офіційними представниками.

Тим часом наступ радянських військ у Східній Польщі продовжувався. Вході завершального етапу Білоруської операції, який тривав остаточно серпня 1944 р., Червона Армія звільнила приблизно одну четверту частину польської території. Понад 5 млн. поляків, які проживали на схід від Вісли, було визволено з нацистського рабства. Більшість місцевого населення зустрічало радянських солдатів виключно привітно. Згідно з донесенням політуправління 1-го Українського фронту від 6 серпня 1944 р., назустріч передовим загонам Червоної Армії виходили майже всі жителі звільнених міст та селищ. «Поляки, - наголошувалося в документі, - виносять нашим бійцям воду та молоко, пригощають ягодами, підносять квіти та гаряче висловлюють подяку за звільнення від фашистського ярма, під яким вони перебували п'ять років».

Німецьке командування перекинуло великі сили на варшавський напрямок проти наступаючих з'єднань Червоної Армії і одночасно зробило активні кроки по блокуванню повстання загонів АК, що почалося 1 серпня, в польській столиці. Становище повстанців, до яких приєдналися тисячі городян, незабаром стало критичним. Їхні втрати під час повстання оцінюються у 22–25 тис. осіб, понад 11 тис. здалися німцям у полон. Число жертв серед цивільного населення за цей період було ще більшим - від 150 до 200 тис. загиблими та зниклими безвісти.

Остаточне звільнення території Польщі відбулося тільки наступного, 1945 р. Висло-Одерська операція, що почалася в січні 1945 р., в ході якої була звільнена і Варшава, вщент потрясла оборону німецької групи армій «А». Пройшовши на захід понад 500 км, радянські війська звільнили західну частину Польщі та на низці ділянок вийшли до Одера. Території Сілезії, Східної Померанії, південних районів Східної Пруссії, які до війни входили до складу Німеччини і за угодою з союзниками з антигітлерівської коаліції передавалися Польщі, були повністю звільнені Червоною Армією під час наступних операцій проти гітлерівських військ у лютому - квітні 19. плече з радянськими військами билися бійці з 1-ї та 2-ї польських армій Війська Польського, які представляли збройну силу ПКНВ.

У боях за визволення Польщі віддали своє життя понад 600 тис. радянських воїнів. Військо Польське, створене за всебічної допомоги СРСР, у боях за свою батьківщину втратило 26 тис. убитими та зниклими безвісти.

У Румунії радянські війська, оточивши та знищивши головні сили групи армій «Південна Україна», наблизилися до кордону Болгарії. Офіційно ця країна перебувала з кінця грудня 1941 р. у стані війни зі США та Великобританією, займаючи нейтральну позицію у війні Німеччини проти СРСР. Її уряд змушений був зважати на болгарський народ, який відчував глибоке почуття подяки до Росії та росіян, які в 1878 р. звільнили його від багатовікового османського ярма. Однак насправді болгарський уряд надавав неабияку підтримку вермахту у війні проти СРСР. Воно поставило економіку країни на службу Німеччини, забезпечуючи її різними видами сировини та продовольства, надало у розпорядження німецької армії свої аеродроми та порти на Чорному морі. 12 болгарських дивізій та 2 кавалерійські бригади несли окупаційну службу в Югославії та Греції, що дозволило Німеччині вивільнити значні сили та засоби для поповнення частин вермахту на радянсько-німецькому фронті.

Допомога болгарського керівництва німецької агресії проти СРСР викликало протест у населення, який посилювався в міру настання Червоної Армії. Найбільш радикально налаштована частина опозиційних до уряду політичних сил з ініціативи Болгарської робочої партії 1943 р. об'єдналася у Вітчизняний фронт. У тому ж році під керівництвом болгарських комуністів з розрізнених по всій країні партизанських загонів, які вели збройну боротьбу проти німецьких частин, і урядових болгарських військ була утворена Народно-визвольна повстанська армія. З весни 1944 р. околиці болгарської столиці Софії стали районом бойових дій партизанів. Болгарські солдати і офіцери, які перебували в Югославії, відкрито висловлювали свої симпатії до Росії. Дедалі більше їх число дезертувало з армії і переходило до партизанів.

Болгарські правлячі кола, побоюючись вибуху народного обурення та антиурядового повстання, прагнули недопущення вступу до Червоної Армії. Їхньою метою стала здавання країни військам Великобританії та США. Уряд М. Муравієва, який прийшов до влади, 4 вересня оприлюднив декларацію, в якій заявлялося, що Болгарія виходить з військового союзу з Німеччиною і надалі проводитиме політику «повного безумовного нейтралітету». Розрахунок будувався на тому, що проголошений нейтралітет стане на заваді проходу радянських військ на болгарську територію.

Однак цей задум провалився. 5 вересня Радянський Союз оголосив Болгарії війну. Лише після цього Софія наважилася розірвати дипломатичні відносини із Німеччиною. 8 вересня передові частини 3-го Українського фронту (командувач - Маршал Радянського Союзу Ф. Толбухін) без жодного пострілу перетнули румуно-болгарський кордон. Майже все населення вийшло зустрічати бійців Червоної Армії. О 12 годині дня уряд Муравієва заявив, що перебуває у стані війни з Німеччиною. Увечері того ж дня СРСР прийняв до розгляду прохання Болгарії про укладання перемир'я.

На той час Болгарія була охоплена народним повстанням. Його очолив Вітчизняний фронт. У ніч на 9 вересня уряд Муравієва було повалено. Новий уряд Вітчизняного фронту оголосив війну Німеччині та союзної їй Угорщини. 15 вересня радянські частини та солдати Народно-визвольної армії Болгарії вступили до Софії. Жителі міста надали їм захоплений прийом.

За звільнення Болгарії не обійшлося без втрат. Вони склали 12 750 осіб, у тому числі безповоротні – 977.

28 жовтня 1944 р. СРСР, США та Великобританія підписали з Болгарією угоду про перемир'я. У ньому документально підтверджувався перехід цієї країни на бік антигітлерівської коаліції.

Нову болгарську армію в оперативному відношенні було підпорядковано командувачу 3-го Українського фронту. Близько 200 тис. болгарських воїнів разом із радянськими військами взяли участь у боях проти вермахту на території Югославії та Угорщини.

На початку вересня 1944 р. в результаті успішно проведених Червоною Армією операцій у Румунії та Західній Україні з'явилася можливість виходу радянських військ на територію Чехословаччини. Радянським з'єднанням насамперед треба було увійти до Словаччини - маріонеткової держави, утвореної в 1939 р. після німецької окупації Чехії. Декілька словацьких частин знаходилося на радянсько-німецькому фронті, здійснюючи, як правило, охоронні функції у тилу німецьких військ. Ставка ВГК ставила завдання виведення цієї країни з війни та сфери німецького панування.

Вже після Сталінградської битви у Словаччині активізувалися сили, опозиційно налаштовані до диктаторського режиму. У народі та армії зростало невдоволення участю країни у війні проти СРСР. У двох словацьких дивізіях, спрямованих на радянсько-німецький фронт, перехід солдатів на бік партизанів набув такого широкого розмаху, що німецьке командування було змушене наприкінці 1943 р. заборонити цим з'єднанням брати участь у бойових діях і направити їх на будівельні роботи. Створена у грудні 1943 р. як керівний орган руху Опору Словацька національна рада (СНР) взяла курс на підготовку збройного повстання з метою повалення пронацистського керівництва країни та відновлення демократичної Чехословацької Республіки.

У зв'язку з наближенням Червоної Армії до кордонів Чехословаччини на пропозицію чехословацького уряду, що перебував на еміграції в Лондоні, за згодою урядів Великобританії та США 8 травня 1944 р. було укладено радянсько-чехословацьку угоду, в якій говорилося, що, як тільки якась частина звільненої чехословацької території перестане бути зоною безпосередніх військових операцій, управління справами на цій території перейде до чехословацького уряду.

На початку серпня 1944 р. у Словаччині почалося зростання партизанського руху. Словацький маріонетковий уряд небезпідставно був цим стривожений і звернувся по допомогу до Берліна. 29 серпня кілька німецьких частин почали висуватись на територію Словаччини. Того ж дня СНР виступила із закликом до повстання. 31 серпня чехословацький уряд на еміграції звернувся до радянського керівництва з проханням надати повсталим допомогу в рамках оперативних можливостей Червоної Армії.

З військової точки зору розпочинати операцію зі звільнення Словаччини на той час було недоцільно, оскільки війська 1-го та 4-го Українських фронтів після важких боїв потребували відпочинку та поповнення. До того ж наступ мав вестися по важкопрохідній гірській місцевості Східних Карпат. Проте Ставка ВГК 2 вересня 1944 р. наказала командуванню зазначених фронтів підготувати і провести операцію, щоб вийти на словацький кордон і з'єднатися з повсталими. 8 вересня розпочалася Східно-Карпатська операція. 20 вересня війська 4-го Українського фронту (командувач – генерал армії І. Петров), завершивши визволення західних районів України, вступили на територію Словаччини. Однак подальший наступ у горах розвивався повільно. З'єднання Червоної Армії зустріли тут особливо запеклий опір. 28 жовтня операцію було припинено. Радянські воїни зробили все, що могли, щоб полегшити становище повсталих, втративши при цьому лише вбитими 21 тис. та пораненими 89 тис. осіб. Але через недостатню підготовку та перевагу німецьких сил словацьке повстання було придушене. Словаччина опинилася під окупацією вермахту і незабаром перетворилася на арену нових кровопролитних боїв.

На початку 1945 р. радянські війська продовжили бойові дії зі звільнення Чехословаччини. З цією метою було проведено ще чотири наступальні операції. Слід сказати, що з'єднанням Червоної Армії довгий час не вдавалося тут завдати противнику остаточної поразки. Далися взнаки важкі умови місцевості, жорсткий опір німецьких сил на добре укріплених оборонних позиціях, а також помилки командування 4-го та 2-го Українських фронтів при підготовці та веденні наступу. Труднощі в Західно-Карпатській операції (12 січня – 18 лютого 1945 р.) та подальший невисокий темп просування радянських військ спричинили зняття у березні 1945 р. генерала армії І. Петрова з посади командувача 4-го Українського фронту та заміни його генералом армії А ... Єрьоменко.

Завершилося звільнення Чехословаччини під час Празької операції (6–11 травня 1945 р.), у якій Червона Армія надала допомогу збройному повстанню чеського народу та звільнила від німецьких загарбників Прагу. Західну частину Чехословаччини звільнили війська США.

Боротьба за визволення Чехословаччини тривала 246 днів. Вона коштувала Червоній Армії величезних жертв. Загальні втрати радянських військ становили 500 тис. осіб убитими, пораненими та зниклими безвісти. На території Чехії та Словаччини було поховано 140 тис. радянських солдатів та офіцерів.

23 вересня 1944 р. війська 2-го Українського фронту (командувач - Маршал Радянського Союзу Р. Малиновський) з боями перейшли румуно-угорський кордон і до кінця дня просунулися на угорську територію на 10–15 км. На той час правлячі кола Угорщини перебували у глибокій політичній кризі. Починаючи з розгрому 2-ї угорської армії на Верхньому Доні взимку 1942/43 р., вони через нейтральні країни намагалися схилити США та Великобританію до укладання сепаратного світу та введення в Угорщину англо-американських військ до того, як на її територію вступить Червона Армія. У той самий час угорське керівництво, прагнучи дистанціюватися від Німеччини, висловлювалося зняття всіх своїх частин із радянсько-німецького фронту. Все це викликало у Берліні недовіру до свого союзника. 19 березня 1944 р. був виконаний німецький план окупації Угорщини. Колишній уряд був розпущений. Новий уряд, лояльний Німеччині, призначив емісар німецького рейху в Будапешті генерал СС Еге. Везенмайєр, наділений Гітлером надзвичайними повноваженнями. 23 березня угорський диктатор М. Хорті змушений був утвердити склад кабінету міністрів.

Ці заходи були вжиті німецьким керівництвом зміцнення оборони на південному ділянці Східного фронту, як територія Угорщини мала перетворитися на арену запеклих битв. Німецьке командування приділяло цьому напрямку особливу увагу, не безпідставно побоюючись виходу радянських частин з південного сходу до життєво важливих центрів Німеччини.

У зв'язку з наближенням у вересні 1944 р. радянських військ до кордонів Угорщини Хорті запросив у радянського уряду згоду на переговори про перемир'я. Згода була отримана. 11 жовтня у Москві угорська делегація прийняла умови перемир'я. Угорщина відмовлялася від усіх захоплених раніше нею територій, зобов'язувалася розірвати відносини з Німеччиною і оголосити їй війну. СРСР узяв він зобов'язання надати Угорщини військову допомогу.

Проте 15–16 жовтня німецькі частини за підтримки членів угорської пронацистської партії «Схрещені стріли» захопили Будапешт та повалили уряд. Главою нового маріонеткового уряду було оголошено німецький ставленик Ф. Салаші. Хорті заарештували. Тим самим було Берліну вдалося утримати Угорщину та її армію під своїм контролем.

Бойові дії в Угорщині набули затяжного характеру. Спочатку настання радянських військ на угорській рівнині розвивалося досить успішно. Під час Дебреценської операції (6–28 жовтня 1944 р.) 2-й Український фронт звільнив близько 30% угорської території. До кінця грудня радянські частини вийшли до Будапешта і оточили його. Проте з ходу ліквідувати 188-тисячне німецьке угруповання в угорській столиці не вдалося. Німецькі з'єднання здійснили ряд сильних контрударів, які були відбиті радянськими військами лише під час важких та кровопролитних боїв. Штурм Будапешта завершився лише 13 лютого 1945 р. Залишки ворожого гарнізону здалися в полон.

На початку березня 1945 р. німецьке командування зробило нову спробу контрнаступу в Угорщині. З Західного фронту в район озера Балатон було перекинуто 6-ту танкову армію СС. Їй ставилося завдання відкинути радянські війська 3-го Українського фронту за Дунай. Наступ виявився несподіваним для радянського командування. Начальник Генерального штабу генерал армії А. Антонов, розмовляючи по телефону з Ф. Толбухіним, недовірливо навіть запитав: «Хто вам може повірити, що Гітлер зняв 6-ту танкову армію СС із заходу і направив проти 3-го Українського фронту, а не під Берлін, де готується остання операція з розгрому фашистських військ? За кілька днів боїв німецьким з'єднанням вдалося на деяких ділянках потіснити частини Червоної Армії, які перейшли до оборони. Однією із причин несподіванки німецького удару стала неперевірена інформація, отримана Ставкою ВГК від західних союзників. Однак великого успіху в районі Балатона противнику досягти не вдалося. До середини березня з'єднання 6-ї танкової армії СС були знекровлені та відкинуті на вихідні позиції.

Ще грудні 1944 р. вже звільнених від противника угорських землях було створено Тимчасовий уряд цієї країни. Вони були сформовані Тимчасовими національними зборами з ініціативи комуністів та соціал-демократів. 24 грудня Тимчасовий уряд запросив у СРСР перемир'я, а 28 грудня оголосив війну Німеччині. 20 січня 1945 р. у Москві було підписано угоду про перемир'я між новим угорським керівництвом, з одного боку, та представниками СРСР, США та Великобританії – з іншого. Цей документ закріпив перехід Угорщини на бік антигітлерівської коаліції.

У Югославію радянські війська вступили на прохання Національного комітету звільнення Югославії (НКОЮ) - найвищого виконавчого та адміністративного органу цієї країни, який здійснював владу в районах, які контролювали партизани. За дорученням НКОЮ його голова і верховний головнокомандувач Народно-визвольної армії Югославії (НОАЮ) маршал І. Броз Тіто 21 вересня 1944 р. прилетів до Москви, де домовився зі Сталіним про спільні дії НОАЮ та Червоної Армії зі звільнення Східної Східної. У ході переговорів було задоволено прохання радянського уряду, щоб частини радянських військ, що вийшли на румуно-югославський кордон, розпочали запланований наступ до Угорщини через північно-східні райони Югославії. Радянське керівництво при цьому зобов'язалося вивести свої війська з Югославії, як вони виконають свої оперативні завдання.

Наприкінці вересня 1944 р. з'єднання 3-го Українського фронту, пройшовши маршем територією Болгарії, підійшли до болгаро-югославського кордону. Відповідно до домовленості з НКОЮ для участі у звільненні Югославії командування Червоної Армії виділило 57-у армію 3-го Українського фронту та 46-ю армію 2-го Українського фронту, всього 190 тис. осіб, а також 17-у повітряну армію та частини Дунайської військової флотилії. 28 вересня це угруповання, вступивши на югославську землю, розпочало Белградську наступальну операцію. У її ході радянськими з'єднаннями спільно з частинами НОАЮ було звільнено столицю країни Белград та розгромлено німецьку армійську групу «Сербія». Глибина просування радянських військ становила понад 200 км. Югославська армія одержала міцний тил для подальшої боротьби за визволення всієї території країни. У Белградській операції Червона Армія втратила понад 35 тис. убитих, поранених і зниклих безвісти.

Народи Югославії палко вітали радянських воїнів, зустрічаючи їх як визволителів. Перемоги Червоної Армії стали важливою умовою відродження національної незалежності югославського народу. І. Броз Тіто наголошував, що без СРСР «було б неможливе звільнення Югославії».

Незабаром після Белградської операції почалося перегрупування радянських військ на будапештсько-віденський напрямок. Але й покинувши межі Югославії, 3-й Український фронт у ході наступу в Угорщині та Австрії сприяв югославській армії у повному звільненні своєї країни. Наступальні операції югославських військ у Хорватії та Словенії підтримувалися радянською авіацією аж до 10 травня 1945 року.

На півночі радянсько-німецького фронту Червона Армія у другій половині 1944 р. досягла виведення з війни Фінляндії без перенесення військових дій на її територію. Вході Виборзько-Петрозаводської стратегічної операції (10 червня - 9 серпня 1944 р.) війська Ленінградського (командувач - генерал армії Л. Говоров) та Карельського (командувач - генерал армії К. Мерецьков) фронтів на ряді ділянок впритул підійшли до державного кордону з Фінляндією. Фінляндський уряд був поставлений перед вибором: чи продовжувати безглуздий опір, чи припинити війну. Після того, як президентом країни був призначений головнокомандувач фінської армії маршал К. Маннергейм, було ухвалено рішення про припинення війни. 25 серпня фінська сторона звернулася до СРСР із пропозицією про перемир'я. 29 серпня Москва відповіла про свою згоду розпочати мирні переговори за умови, якщо Фінляндія порве відносини з Німеччиною та забезпечить виведення німецьких військ зі своєї території протягом двох тижнів. 4 вересня 1944 р. Фінляндія заявила про розрив відносин із Німеччиною і зажадала, щоб частини вермахту залишили її територію до 15 вересня.

12 вересня 1944 р., ще до початку радянсько-фінляндських переговорів у Москві, Сталін заборонив командувачу Карельського фронту К. Мерецкову просуватися з боями в глиб території Фінляндії для розгрому німецьких сил, дислокованих на півночі цієї країни. У телеграмі Сталіна вказувалося, що рішення наставати проти угруповання німців неправильно. «Згідно з попередніми домовленостями, - підкреслював він, - видворенням німців із Фінляндії мають займатися самі фіни, а наші війська надаватимуть їм у цьому лише допомогу».

14 вересня у Москві розпочалися переговори з фінською делегацією, у яких, окрім радянської сторони, взяли участь і англійські представники. Вони завершилися 19 вересня підписанням угоди про перемир'я. Радянським військам наказувалося вийти на кордон між СРСР і Фінляндією 1940 і подальший рух припинити. Наступ планувалося продовжити лише вздовж узбережжя Баренцева моря на петсамо-кіркенескому напрямку проти угруповання 20-ї гірської армії вермахту для визволення Північної Норвегії.

Німці, замість того щоб почати виведення своїх військ з Фінляндії, в ніч на 15 вересня зробили спробу захопити острів Суурсаарі, що знаходився під фінським контролем і який мав важливе значення для блокування радянського флоту біля входу до Фінської затоки. На острів висадили до 2 тис. німецьких солдатів. Фінський гарнізон вступив із ними у бій. За підтримки авіації Червонопрапорного Балтійського флоту нападники були розгромлені. День 15 вересня 1944 р. був визнаний фінляндським урядом днем ​​початку війни з Німеччиною.

З 1 жовтня фінські частини розпочали переслідування німецьких військ, які відступали все далі на північ країни – у багатий на нікель район Петсамо (Печенга). Його оборону було покладено на 19-й гірничострілецький корпус 20-ї німецької гірської армії. За умовами радянсько-фінської угоди про перемир'я область Петсамо поверталася Радянському Союзу. Завдання щодо її звільнення та наступного виходу в район норвезького порту Кіркенес було покладено на війська 14-ї армії Карельського фронту.

Ще 17 травня 1944 р. за бажання норвезького емігрантського уряду, що знаходився в Лондоні, Радянський Союз, США і Великобританія підписали з ним угоду на випадок участі союзних військ у бойових діях на норвезькій території. Документ передбачав, що «союзні командувачі повинні де-факто користуватися протягом першої, або військової, фази звільнення Норвегії верховною владою», але, «як тільки дозволить військова ситуація, норвезький уряд має знову взяти на себе повну конституційну відповідальність за цивільну адміністрацію» на звільненій території.

Вході Петсамо-Кіркенеської операції (7-29 жовтня 1944 р.) війська Карельського фронту 15 жовтня взяли Петсамо - опорний пункт оборони німців на Крайній Півночі. За подальшого переслідування противника вони 18 жовтня перенесли бойові дії за радянсько-норвезький кордон. 22 жовтня радянські війська опанували м. Тарнет, а 25 жовтня після запеклого бою було звільнено Кіркенеса. Тим самим частини Червоної Армії виконали своє завдання. Вийшовши до 29 жовтня межу Нейден - Наутсі, вони перейшли до оборони.

Втрати радянських військ у Петсамо-Кіркенеській операції склали близько 16 тис. осіб, у тому числі безпосередньо на норвезькій землі понад 2 тис. убитими та пораненими.

Радянські війська були тепло зустрінуті норвежцями. Зі свого боку бійці Червоної Армії як могли прагнули полегшити становище місцевого населення: постачали норвежців продовольством, пальним, надавали допомогу у формуванні військових частин.

У телеграмі уряду СРСР з нагоди завершення війни в Європі король Норвегії Хокон VII від «власного імені та від імені норвезького народу» висловив «захоплення та подяку за блискучу боротьбу радянських Збройних Сил за спільну справу свободи». У вересні 1945 р. радянські війська залишили територію Північної Норвегії.

Під час Віденської операції війська 3-го Українського та частина сил 2-го Українського фронтів 30 березня 1945 р. вступили на територію Австрії. Радянський уряд ніколи не визнавав включення Австрії до складу Німеччини. З його ініціативи на конференції міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії, що відбулася в Москві (19–30 жовтня 1943 р.) було прийнято «Декларацію про Австрію». У ній три держави антигітлерівської коаліції оголосили недійсною насильницьку ліквідацію нацистською Німеччиною самостійної Австрійської Республіки та зголосилися «бачити відновлену, вільну і незалежну Австрію».

Після переходу радянськими військами угорсько-австрійського кордону військові ради 2-го та 3-го Українських фронтів видали спеціальні звернення до червоноармійців та австрійського народу. У них наголошувалося, що «Червона Армія не змішує австрійців з німецькими окупантами», що її завдання полягає в тому, щоб «дати можливість австрійському народу відновити свою незалежність та демократичні свободи».

6 квітня радянські з'єднання пробилися на околиці Відня. 13 квітня Відень був повністю звільнений. Вінці зустрічали бійців Червоної Армії як визволителів. Швидкі та рішучі дії Червоної Армії вберегли від руйнування одне з найкрасивіших міст світу та врятували багато тисяч його мешканців.

Під час наступних завзятих боїв війська 2-го та 3-го Українських фронтів звільнили повністю провінції Нижня Австрія та Бургенланд, більшу частину Штирії, частину Верхньої Австрії (всього 36 551 кв. км) з населенням понад 4,5 млн. осіб. У боях за визволення австрійського народу загинуло 26 тис. радянських воїнів. Західну частину Австрії звільнили війська США.

В Австрії завершилися бойові дії Червоної Армії на південному крилі радянсько-німецького фронту. За підтримки руху Опору вона виконала свою визвольну місію по відношенню до шести країн Європи: Австрії, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Югославії.

Останніми днями війни радянські війська брали участь у вигнанні німецьких загарбників з території Данії. Під час наступу Червоної Армії на Берлін датський острів Борнхольм був перетворений німецьким командуванням на базу для своїх кораблів та вивезення туди великої кількості військ з Померанії. Коли 7 травня невеликий радянський десант висадився на острів, комендант німецького гарнізону відмовився його здати. У відповідь авіація Червонопрапорного Балтійського флоту завдала по острову ударів з повітря.

9 травня німці змушені були капітулювати. Наступного дня на острів висадилися частини 132-го стрілецького корпусу та розпочали роззброєння німецького гарнізону. До 13 травня 1945 р. було роззброєно і евакуйовано з острова щонайменше 11 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Під час звільнення Борнхольма загинули 30 військовослужбовців Червоної Армії. Декілька радянських офіцерів, які брали участь у його звільненні, указом датського короля Крістіана X були нагороджені орденом на честь його імені та медаллю "Свобода".

Радянські війська залишили Борнхольм 5 квітня 1946 р. Перед цим представниками командування Червоної Армії було передано місцевій адміністрації трофейне майно, лінії зв'язку, наземні комунікації. У підписаному з цього приводу спільному акті зазначалося, що перебування радянських частин «не було пов'язане з будь-яким втручанням у внутрішні справи острова», що населення острова «дякує радянським військам за своє звільнення від нацистських загарбників, а також за добрі та дружні відносини радянських військ до датського народу».