Юрій Олеша - біографія, інформація, особисте життя. Юрій Олеша - біографія, інформація, особисте життя, художні фі

Юрій Карлович Олеша. Народився 19 лютого (3 березня) 1899 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) – помер 10 травня 1960 року в Москві. Російський радянський письменник та поет, драматург, журналіст, кіносценарист.

Юрій Олеша народився 19 лютого (3 березня за новим стилем) 1899 року в Єлисаветграді (потім Кіровоград, з 2016 року – Кропивницький).

Його сім'я була збіднілими білоруськими дворянами. Рід Олеші (спочатку православний) веде початок від боярина Олеші Петровича, який у 1508 році отримав від князя Федора Івановича Ярославича-Пінського село Бережне на Столинщині. Згодом рід полонізувався і прийняв католицтво. 1922 року батьки Олеші емігрували до Польщі.

Батько – Карл Антонович Олеша, акцизний чиновник. Після революції поїхав до Польщі, де помер у 1940-ті роки.

Мати - Олімпія Владиславівна (1875-1963), яка теж жила після революції в Польщі, пережила сина.

Старша сестра – Ванда (1897-1919), померла від тифу в юності.

Рідною мовою Юрія була польська.

1902 року родина переїхала до Одеси. Там Юрій вступив до Рішельєвської гімназії, грав у футбол за команду гімназії. Ще в роки навчання почав писати вірші. Вірш "Кларимонда" (1915) було опубліковано в газеті "Південний вісник".

Закінчивши гімназію, 1917 року Олеша вступив до Одеського університету, два роки вивчав юриспруденцію. В Одесі він разом із молодими літераторами і утворив групу «Колектив поетів».

У роки Громадянської війниОлеша залишався в Одесі, 1921 року переїхав на запрошення В. Нарбута на роботу до Харкова. Працював журналістом та друкував вірші в газетах.

У 1922 році Олеша переїхав до Москви, писав фейлетони та статті, підписуючи їх псевдонімом Зубило. Ці твори публікувалися у галузевій газеті залізничників «Гудок» (у ній друкувалися також Михайло Булгаков, Валентин Катаєв, Ілля Ільф та Євген Петров). "Один із найдорожчих для мене спогадів мого життя - це моя робота в "Гудку". Тут поєдналося все: і моя молодість, і молодість моєї радянської батьківщини, і молодість, якщо можна так висловитися, нашої преси, нашої журналістики", - пізніше писав Олеша у своєму щоденнику.

У Москві Олеша жив у знаменитому «письменницькому домі» в Камергерському провулку, в якому, як писав він у своєму щоденнику, все «буквально грало, веселилося моцартіанське начало».

У 1924 році Олеша написав свій перший великий прозовий твір - роман-казку "Три товстуни", який був опублікований лише через чотири роки. Весь твір перейнято романтичним революційним духом. Це казка про революцію, про те, як весело і мужньо борються проти панування трьох жадібних і ненаситних товстунів-володарів бідні та шляхетні люди, як вони рятують їхнього усиновленого спадкоємця Тутті, який виявився вкраденим братом головної героїні- Дівчатка-циркачки Суок, і як весь народ поневоленої країни стає вільним.

У 1927 році в журналі «Червона новина» було опубліковано роман «Заздрість», одне з кращих творіврадянської літератури про місце інтелігенції у післяреволюційній Росії. Романтизм революції і пов'язані з нею надії, властиві казці «Три товстуни», різко потонули в нових умовах, що склалися. Багато літературних критиків називають «Заздрість» вершиною творчості Олеші і, безсумнівно, однією з вершин російської літератури XX століття. У 1929 році автор написав за цим романом п'єсу «Змова почуттів».

У 1930-ті та наступні роки з-під його пера не вийшло великих художніх творів. Письменник виявився незатребуваним. На Першому з'їзді Спілки письменників Олеша вимовив покаянну промову, де уподібнив себе головному герою роману «Заздрість» Миколі Кавалерову: "Кавалерів - це я сам. Так, Кавалерів дивився на світ моїми очима: фарби, кольори, образи та висновки Кавалерова належать мені. це були найяскравіші фарби, які я бачив, багато хто з них прийшов з дитинства або вилетів із найзаповітнішого куточка, з шухляди неповторних спостережень... Як художник, виявив я в Кавалерові найчистішу силу, силу першої речі, силу переказу перших вражень. сказали, що Кавалерів - пошляк і нікчема. Знаючи, що багато в Кавалерові є мого особистого, я прийняв на себе це звинувачення в вульгарності, і воно мене вразило".

Літературознавець А. Гладков назвав виступ Олеші, який розвінчує Кавалерових як пережиток старого режиму, «автобіографічним самозастереженням»: «Заборонивши собі в мистецтві бути самим собою, Олеша став ніким. Такий суворий та справедливий закон творчості. Чи ти – це ти, чи – ніхто». Сам Олеша так пояснював у листі до дружини свою творчу кризу: «Просто та естетика, яка є істотою мого мистецтва, зараз не потрібна, навіть ворожа – не проти країни, а проти банди, які встановили іншу, підлу, антихудожню естетику».

У 1930-ті роки на замовлення МХАТу Олеша працював над п'єсою про жебрака, «в основі якої лежала думка про відчай і злидні людини, яка володіла ним, у якого відібрано все, крім клички "письменник"».

Критичне ставлення до радянської дійсності прозирає і в п'єсі «Список благодіянь» (1930), яку під тиском цензури довелося переписати. Поставлена ​​вистава три сезони давала повні збори, після чого була знята (не з цензурних міркувань).

У 1930-х роках багато друзів та знайомих письменників було репресовано, головні твори самого Олеші з 1936 по 1956 роки не перевидавались.

У роки війни Олеша жив у евакуації в Ашхабаді, потім повернувся до Москви. Обстановка того часу, яку він не сприймав, чинила на Олешу помітний пригнічуючий вплив. Писати за канонами соцреалізму не хотів і міг. "Все спростовано, і все стало несерйозно після того, як ціною нашої молодості життя - встановлена ​​єдина істина: революція", - писав він у своєму щоденнику.

Однак про те, що дар художника не був ним втрачений, свідчать численні щоденникові записи Олеші, які мають справжні якості. художньої прози. Після смерті письменника, 1961 року, під назвою «Ні дня без рядка» було опубліковано перші витримки з його щоденника. У відборі та складанні книги брав участь Віктор Шкловський. Окреме видання вийшло 1965 року. У книзі Олеші примхливо перемішані автобіографічні сюжети, роздуми автора про мистецтво і про те, що відбувається навколо. Істотно доповнене видання щоденників Олеші побачило світ у 1999 році під назвою «Книга прощання» (редактор В. Гудкова).

"Я твердо знаю про себе, що в мене є дар називати речі по-іншому. Іноді вдається краще, іноді гірше. Навіщо цей дар - не знаю. Чомусь він потрібен людям. Дитина, почувши метафору, навіть мимохідь, навіть краєм вуха , Виходить на мить з гри, слухає і потім схвально сміється. Значить, це потрібно", - Писав він про себе.

Після повернення з евакуації Олеша, який втратив право на московську житлоплощу, жив у квартирі Ем. Козакевича. У останні рокижиття його часто можна було бачити в Будинку літераторів, але не виступаючим у залах, а внизу в ресторані, де він просиджував зі склянкою горілки. Грошей у нього не було, щасливі радянські літератори шанували за честь пригостити справжнього письменника, чудово усвідомлюючи його величезний талант. Якось, дізнавшись, що існують різні категорії похорону радянських письменників, він поцікавився, за якою категорією поховають його. Йому пояснили, що поховали б його за найвищою, найдорожчою категорією. Олеша відповів: чи не можна поховати його за найнижчою категорією, а різницю повернути зараз?

Пристрасть до спиртного підірвала міцне здоров'я письменника. Олеша помер у Москві 10 травня 1960 року. Похований у Москві, на Новодівичому цвинтарі (1 уч. 1 ряд).

"Зрештою неважливо, чого я досяг у житті, - важливо, що я щохвилини жив"– казав Олеша.

Юрій Олеша ( документальний фільм)

Особисте життя Юрія Олеші:

Доглядав Валентину Леонтьєвну Грюнзайд, якій навіть присвятив книгу «Три товстуни». Однак Грюнзайд віддала перевагу йому іншому - стала дружиною письменника Євгена Петровича Петрова (Катаєва).

Проживав у цивільному шлюбі із Серафимою Суок.

Серафима Суок – громадянська дружина Юрія Олеші

Дружина – Ольга Суок (1899-1978), рідна сестра його колишньої громадянської дружини Серафими Суок. Виховував її сина від першого шлюбу, який у 17 років наклав на себе руки.

Бібліографія Юрія Олеші:

Романи:

«Три товстуни» (1924);
"Заздрість" (1927);
«Жебрак» (ескізи, 1929)

П'єси:

"Маленьке серце" (1918, текст втрачено);
"Гра в плаху" (1920);
"Змова почуттів" (1929, інсценування роману "Заздрість");
«Три товстуни» (1929, інсценування однойменного роману);
"Список благодіянь" (1930);
«Смерть Занда» (незакінчена п'єса про комуніста Занда у 6 сценах, 1929-1930);
"Смерть Занда" (інша назва - "Чорна людина", нариси до п'єси про письменника Занда, 1931-1934);
"Більбао" (ескізи, 1937-1938);
"Чорна пляшка" (ескізи інсценування роману Ж. Верна "Діти капітана Гранта", 1946);
«Ідіот» (інсценування роману Ф. М. Достоєвського, 1958);
«Квіти запізнілі» (інсценування оповідання А. П. Чехова, 1959);
"Гранатовий браслет" (ескізи інсценування повісті А. Н. Купріна, 1959)

Кіносценарії:

«Оповідання про один поцілунок» (1918; доля фільму невідома);
«Суворий юнак» (1934, для фільму «Суворий юнак»);
«Кардинальні питання» (1935, не знято);
"Солдати боліт" ("Вальтер", для фільму "Болотні солдати", 1938);
"Помилка інженера Кочина" (для фільму "Помилка інженера Кочина", совм. з А. Мачерет, 1939);
«Двадцятиліття радянської кінематографії» (для документального фільму «Кіно за 20 років», совм. з А. Мачеретом, В. Пудовкіним, Е. Шуб, 1940);
"Маяк" (діалоги для новели з "Бойової кінозбірки № 9", 1942);
«Дівчинка та цирк» (для мультфільму «Дівчинка у цирку», 1949);
«Вогонь» («Миша і час», 1950, не знято; пізніше сценарій був перероблений М. Вольпіним та О. Суок для мультфільму «Вогонь», 1971);
«Казка про мертвої царівніі про сім богатирів» (для мультфільму «Казка про мертву царівну і про сім богатирів», 1951);
"Море кличе" (діалоги для фільму "Море кличе", сценарій В. Морозова, Н. Морозової, 1959);
«Три товстуни» (за однойменним романом, 1959, не знято)

Поеми:

"Агасфер" (1920);
"Беатріче" (1920)

Щоденники:

«Жодного дня без рядка» (обрані фрагменти, розділені на теми);
«Книга прощання» (повне видання, яке виключає деякі повтори, у хронологічному порядку)

Екранізації творів Юрія Олеші:

1963 - Три товстуни (мультфільм);
1966 - Три товстуни (фільм);
1967 - Заздрість (телеспектакль);
1967 – Ангел (кіноальманах «Початок невідомого століття», новела перша);
1969 - Запізнілі квіти (інсценування оповідання Чехова, зроблене Юрієм Олешем);
1971 – Вогонь (мультфільм);
1980 – Розлучені (мультфільм).

кадри з фільму "Три товстуни"

Сценарії Юрія Олеші до фільмів:

1936 – «Суворий юнак»;
1938 – «Болотні солдати»;
1939 – «Помилка інженера Кочина»;
1940 – «Кіно за 20 років» (документальний);
1942 – «Бойова кінозбірка № 9» (новела «Маяк», діалоги);
1950 – «Дівчинка в цирку»;
1951 - «Казка про мертву царівну і про сім богатирів»;
1959 - «Море кличе» (діалоги)

На відміну від багатьох інших письменників, залишив по собі не так багато творів Олеша Юрій Карлович. Біографія його хоч і сумна, але вона сповнена яскравих моментів. Як і багато авторів революційного періоду, Олеша досяг вершин слави, ставши культовим письменником у величезній молодій країні. Чому ж тоді він на піку популярності практично перестав творити і перетворився на жалюгідного пияку-жебраку?

Шляхетні батьки майбутнього письменника

Юрій Олеша (письменник, якого багато хто, за непорозумінням, вважає дитячим) з'явився на світ у сім'ї нащадків польських дворян, що розорилися. Часто в біографіях цього автора пишуть, що його батько був вихідцем із почесного роду з Білорусі. Це не зовсім правильно. Справді, Олеша – це прізвище знаменитих білоруських дворян XVI ст. Однак згодом вони прийняли католицтво та переїхали до Польщі. З цієї причини на початку XX ст. сімейство Юрія Карловича Олеші було стовідсотковими поляками.

Хоча мати майбутнього письменника (Олімпія Владиславівна) та його батько (Карл Антонович) були людьми благородного походження, через фінансові проблеми сімейству доводилося жити скромно. Карл Олеша перебував на службі як акцизний чиновник.

Після революції Олімпія та Карл Олеші емігрували з Російської імперіїу Польщу, де й прожили до кінця своїх днів. Сам письменник відмовився залишати батьківщину, але дуже переживав розлуку з рідними. Хто знає, можливо, на старості навіть жалкував, що відмовився виїхати з батьками Юрій Олеша. Біографія його тоді могла б скласти зовсім інакше. Хоча, можливо, його талант міг повноцінно розкритися лише на батьківщині.

Юрій Карлович Олеша: коротка біографія дитячих років

У перші 3 роки життя нічим примітним не відзначився Юрій Олеша. Біографія для дітей у підручниках, як правило, опускає єлесаветградський період його життя, наголошуючи на переїзді батьків письменника до Одеси. Адже саме це місто стало для нього справжньою батьківщиною, а також колискою його таланту.

Через кілька років після переїзду Юрій Карлович Олеша вступив до Рішельєвської гімназії. Тут він захопився грою у футбол і навіть брав участь у міських змаганнях на боці гімназії. Проте через проблеми із серцем юнакові скоро довелося залишити улюблене хобі. Але він знайшов нове - твори віршів.

Зачарований творами Гумільова, ще роки навчання у гімназії почав писати власні вірші молодий Юрій Олеша. Письменник, біографія якого публікується у всіх підручниках країни – ось яким бачив своє майбутнє талановитий гімназист. Особливо вселяло надії те, що його «Кларимонду» опублікували у «Південному віснику». Однак керівництву гімназії не дуже подобалося захоплення їхнього вихованця, тому юнакові заборонили складати вірші, і на якийсь час він залишив свої літературні досліди.

У революційний 1917 р. Олеша благополучно закінчив гімназію та вступив до місцевого університету на юридичний факультет.

Участь в одеському «Колективі поетів»

Проте так і не став юристом Олеша Юрій Карлович. Біографія його була змінена Революцією 1917 р. і наступними за нею зміни в суспільному укладі країни.

Як і багато його друзів-літераторів - В. Катаєв, І. Ільф, Е. Багрицький, Олеша зустрів усе це з радістю і надіями на появу нового, досконалішого і справедливішого світу. Бажаючи стати частиною нього, через 2 роки навчання юнак покинув університет та зосередився на побудові своєї літературної кар'єри. Можливо, поштовхом до цього також послужило те, що в 1919 р. майбутній письменник перехворів на тиф і ледь залишився живим.

Як би не було насправді, але, пішовши з університету, Олеша, разом з Ільфом, Катаєвим та іншими соратниками, організував літературну групу «Колектив поетів».

Ця установа проіснувала 2 роки. За цей час у його лавах побувало близько 20 відомих літературних діячів (включаючи Володимира Сосюру, Віру Ібнер та Зінаїду Шишову).

На зборах «Колектива поетів» його учасники читали власні твори, а також декламували вірші Маяковського, який був для них зразком поезії нового часу.

Окрім літературних вечорів, Олеша з товаришами займалися освітньою діяльністю. Зокрема, вони розповсюджували книги серед робітників і червоноармійців, а також створили власну бібліотеку.

Активна і дуже плідна діяльність «Колектива поетів» була помічена в Москві, і до 1922 р. багатьох із них запросили переїхати до столиці СРСР або працювати в інших важливих містах країни. Через те, що головні керівники літературної групи виїхали з Одеси, вона розпалася.

Юрій Карлович поїхав із міста біля моря на рік раніше за цю подію - його запросили працювати в Харкові.

Три музи Юрія Олеші

У письменника-початківця було кілька причин виїхати з рідного міста. Одна з них – жінка.

Ще будучи одним із керівників «Колектива письменників», перебував у любовних відносинахіз Серафимою Густавівною Суок Юрій Олеша.

Біографія коханої письменника яскраво свідчить, що вона була жінкою сумнівних моральних підвалин. Однак у той період у богемній сфері така поведінка здавалася модною і навіть прогресивною.

Перебуваючи у фактичному шлюбі з Олешою, Серафима (Сіма) завела короткочасний роман із одним із комерсантів. Ходили чутки, що це зроблено мало не на прохання самого Олеші та Катаєва. Нібито чоловіки сподівалися, що красуня Сіма зможе роздобути у заможного залицяльника продуктові картки або інші дефіцитні товари, яких так не вистачало в той голодний час. Однак коли Суок переїхала жити до «спонсора», Юрій Карлович злякався, що втратить кохану назавжди, і відвіз її додому.

На жаль, після повернення незабаром вітряна Симочка захопилася радянським поетом Володимиром Нарбутом і пішла від Олеші, ставши дружиною свого нового та перспективного обранця.

У розпачі покинутий письменник одружився з її сестрою Ольгою, яка стала його вірною супутницею на все життя.

Обидві сестри Суок стали прообразом головної героїні «Трьох товстунів». Причому якщо офіційно цей твір було присвячено дружині Олеші, то сам характер героїні був скопійований із невгамовної Симочки, яка встигла ще двічі побувати одружена після розлучення з репресованим Нарбутом.

Крім сестер Суок, у Юрія Карловича була ще одна муза, для якої він і написав «Трьох товстунів». Ім'я цієї красуні – Валентина Леонтьєвна Грюнзайд. Хоча коли вони познайомилися, вона була ще дівчинкою на ім'я Валя. Олеша був зачарований її дитячою грацією та пообіцяв написати для неї казку, що згодом і зробив. Також він іноді жартував, що коли Грюнзайд виросте – одружитися з нею. Але подорослішавши, Валентина стала дружиною його друга – Петрова.

Фельєтоніст у «Гудку»

Переїхавши в 1921 р. до Харкова, став працювати як автор віршів і фейлетонів Юрій Олеша. Біографію коротко його у період можна описати як: робота і ще раз робота. Твори Юрія Карловича на той час стають дедалі популярнішими. А щоб не думати про серцеву рану після розриву із Симою, Олеша повністю зосереджується на роботі – і не дарма. Вже за рік роботи у Харкові його переводять до столиці СРСР.

Тут він стає активним учасником літературного життя та знайомиться з багатьма своїми кумирами.

Здобувши посаду в газеті «Гудок», письменник публікує в ній свої колкі, блискучі фейлетони, які завойовують любов читачів по всій країні. При цьому він використовує псевдонім "Зубило".

Успіх на літературній ниві та визнання влади змушує письменника замислитися над написанням великої прози.

Революційно-романтична казка «Три товстуни»

Першим великим твором Юрія Карловича Олеші стала обіцяна Валі Грюнзайд казка – «Три товстуни». Хоча опублікована вона була у 1929 р., написав автор її значно раніше – у 1924 р.

У цій історії про боротьбу працьовитого народу з товстунами-дармоїдами письменник втілив усі свої революційні ідеали. Ця книга сповнена метафор і казковості, хоча в її сюжеті немає місця чаклунству.

Незважаючи на те, що написана ця книга була для Валентини Грюнзайд, головною героїнею цієї казки (акробатку Суок), Юрій Карлович назвав на честь колишньої коханої та нинішньої дружини.

Хоча минуло вже багато років з моменту створення "Трьох товстунів" - безперечно, це найоптимістичніший твір, який написав Юрій Олеша. Біографія його, на жаль, після створення цієї казки поступово почала перетворюватися на кошмар. Адже радянська влада потроху зайнялася гнобленням інакодумців. Трагізм цієї ситуації полягав ще й у тому, що більшість митців стали перед вибором: підкоритися владі і самому стати гнобителем або здатися і бути розчавленим тоталітарною машиною.

У майбутні роки багато хто з друзів і знайомих письменника тією чи іншою мірою ставали жертвами нової культурної політики. Своє розчарування Юрій Карлович описав у іншому великому творі – романі «Заздрість».

«Заздрість» Юрія Олеші

У 1927 р. у «Червоній нові» вперше публікується роман Олеші – «Заздрість». Строго кажучи, цей твір був першим великим твором Юрія Карловича. Оскільки до того моменту вже були написані «Три товстуни», але опубліковані вони будуть через 2 роки.

Роман «Заздрість» був дуже тепло зустрінутий критиками та читачами. Найімовірніше, це було з тим, що Олеша описав у ньому трагічність долі сучасного йому інтелігента, який виявляється непотрібним у новому радянському суспільстві.

Проте лише за кілька років роман «Заздрість» був підданий жорсткій критиці, оскільки не відповідав соціалістичному реалізму.

А тим часом, у ньому Юрій Олеша біографію коротко виклав не лише свою, а й сотень інших діячів культури, які виявилися не потрібними новій країні, але при цьому не мали змоги її покинути. Ходили чутки, що образ Андрія Бабичева було списано з Маяковського.

Цей роман наробив багато галасу та підніс свого творця на вершину. А після публікації «Трьох товстунів» його автор став визнаним радянським письменником. Тепер практично у будь-якому підручнику зустрічалася велика чи мала біографія Юрія Олеші. Здавалося, попереду на нього чекає довгоочікуване світле майбутнє - але цього не сталося.

Творча депресія Олеші

Як людина творча, Юрій Карлович був досить чутливим і не помічати зміни в суспільстві наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. просто не міг. Окрім гіркого розчарування в ідеалах революції, Олешу спіткала інша трагедія. Те, про що він хотів писати, не цікавило владу. Більше того, воно не просто вважалося не актуальним, а й поступово набувало статусу незаконного.

В умовах радянського реалізму треба було писати або те, що від тебе чекає Партія, або не писати взагалі. Ось тільки на що жити, якщо нічого не писати? Тим більше що автор, що не публікується, автоматично зараховувався до дармоїда. А це вже був злочин.

Розчарувавшись у сучасній літературі, Юрій Олеша впав у депресію та почав часто випивати. За кілька років він став хронічним алкоголіком. Погіршував його стан звістки про репресії його колег. А самогубство Маяковського (який колись був для письменника світочем у літературі) і зовсім похитнуло здоров'я Юрія Карловича.

Останні роки

Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, хронічний алкоголізм та депресію письменника, він прожив ще 30 років і помер у травні 1960 року.

Найяскравішим досягненням Олеші у період були його щоденники. Їх опублікували окремою книгою "Не дня без рядка" вже після смерті автора.

Однак якщо щоденники – це творчість для душі, то на життя «для тіла» Юрій Карлович заробляв написанням п'єс та кіносценаріїв. Більшість із них – адаптації творів Чехова, Достоєвського, Купріна, а також «Трьох товстунів» та «Заздрості».

У цьому були й п'єси свого твору. Зокрема, «Смерть Занда». У цьому незакінченому творі про долю письменника-комуніста Занди, Олеша намагався викласти свої погляди на навколишню соціалістичну дійсність.

В останні десятиліття свого життя практично злидарював Олеша Юрій Карлович. Біографія для дітей, що подається у багатьох підручниках, рідко приділяє увагу цьому факту. Однак у період письменник вів практично життя бомжа.

Справа в тому, що у нього не було свого житла, і автор «Заздрощів» найчастіше жив у когось із друзів чи знайомих. Окрім рідкісних літературних заробітків, отримати гроші на їжу йому допомагало банальне жебрацтво на вулиці. А випити вдавалося за рахунок щасливіших молодих радянських письменників, які пригощали його з поваги до великого таланту.

Будучи в молодості франтом, на старості років Юрій Карлович змушений був ходити в лахмітті.

Помер письменник від банального серцевого нападу.

Як колишнього літератора, його поховали на Новодівочому цвинтарі м. Москви. У першому ряду першої ділянки.

Ще в роки своєї алкогольної депресії Юрій Олеша жартував, що хотів би, щоб його похорон був набагато скромнішим, ніж йому належить за літературні заслуги. При цьому він хотів би за життя отримати у грошах різницю вартості обох церемоній.

Юрій Олеша: біографія, цікаві факти

Радянська література

Юрій Карлович Олеша

Біографія

Народився 19 лютого (3 березня) 1899 року в Єлисаветграді. Батько, що збіднів польський дворянин, був акцизним чиновником. Завдяки матері атмосфера в сім'ї була перейнята духом католицизму. У 1902 році родина переїхала до Одеси. У спогадах Олеша писав: «В Одесі я навчився вважати себе близьким до Заходу. У дитинстві я жив як у Європі». Насичене культурне життя міста сприяло вихованню майбутнього письменника. Ще навчаючись у гімназії, Олеша почав писати вірші. Вірш Кларимонда (1915) було опубліковано у газеті «Південний вісник». Після закінчення гімназії у 1917 вступив до університету, де протягом двох років вивчав юриспруденцію. В Одесі разом із В. Катаєвим, Е. Багрицьким, І. Ільфом утворив групу «Колектив поетів».

У роки Громадянської війни Олеша залишався в Одесі, де у 1919 році пережив смерть улюбленої сестри Ванди. У 1921 у.о.хал з голодної Одеси до Харкова, де працював як журналіст і друкував вірші у періодичній пресі. У 1922 р. батьки Олеші отримали можливість емігрувати до Польщі.

У 1922 Олеша переїхав до Москви, писав фейлетони і статті, підписуючи їх псевдонімом Зубило, для газети залізничників «Гудок», з якою тоді співпрацювали М. Булгаков, Катаєв, Ільф, Є. Петров та інших. письменники.

У 1924 Олеша написав свій перший прозовий твір - роман-казку Три товстуни (опубл. 1928, ілюстрації М. Добужинського), присвятивши його своїй дружині О. Г. Суок. Жанр казки, світ якої природно-гіперболічний, відповідав потребі Олеші писати метафоричну прозу (у колі літераторів його називали «королем метафор»). Роман Три товстуна був перейнятий романтичним ставленням автора до революції. Сприйняття революції як щастя властиве у Трьох товстунах всім позитивним героям- циркачці Суок, гімнасту Тибулу, зброяреві Просперо, доктору Гаспару Арнері.

Казка викликала величезний читацький інтерес та водночас скептичні відгуки офіційної критики («заклику до боротьби, праці, героїчного прикладу діти Країни Рад тут не знайдуть»). Діти та дорослі захоплювалися фантазією автора, своєрідністю його метафоричного стилю. У 1930 році на замовлення МХАТу Олеша зробив інсценування Трьох товстунів, яка до наших днів успішно йде в багатьох театрах світу. Роман та п'єса перекладені 17 мовами. За казкою Олеші поставлено балет (муз. В. Оранського) та художній фільм (реж. А. Баталов).

Публікація у журналі «Червона новина» роману Заздрість (1927) викликала полеміку у пресі. Головний геройроману, інтелігент, мрійник і поет Микола Кавалеров, став героєм часу, своєрідним зайвою людиноюрадянської дійсності. На противагу цілеспрямованому та успішному ковбаснику Андрію Бабичеву, невдаха Кавалерів не виглядала таким, що програв. Небажання і неможливість процвітати у світі, що живе за антилюдськими законами, робили образ Кавалерова автобіографічним, про що Олеша написав у своїх щоденникових записах. У романі Заздрість Олеша створив метафору радянського устрою – образ ковбаси як символ благополуччя. У 1929 автор написав за цим романом п'єсу Змова почуттів.

Автобіографічний і образ головної героїні п'єси Список благодіянь (1930) актриси Олени Гончарової. У 1931 перероблену за вказівкою цензури п'єсу почав репетирувати Нд. Мейєрхольд, проте вистава незабаром була заборонена. Список благодіянь фактично був «список злочинів» радянської влади, у п'єсі було виражено ставлення автора до навколишньої дійсності - до розстрілів, до заборони на приватне життя і на право висловлювати свою думку, до безглуздості творчості в країні, де зруйновано суспільство тощо. .У щоденнику Олеша записав: «Все спростовано, і все стало несеріозно після того, як ціною нашої молодості, життя - встановлена ​​єдина істина: революція».

У 1930-ті роки на замовлення МХАТу Олеша писав п'єсу, в основі якої лежала думка про відчай і злидні людини, у якої відібрано все, крім клички «письменник». Спроба висловити це відчуття було зроблено Олешею у його промові на Першому з'їзді радянських письменників (1934). П'єса про жебрака була завершена. За чернечками, що збереглися, режисер М. Левітін поставив у 1986 у московському театрі «Ермітаж» спектакль Жебрак, або Смерть Занда.

Надалі Олеша не писав цілих мистецьких творів. У листі дружині він пояснив свій стан: «Просто та естетика, яка є істотою мого мистецтва, зараз не потрібна, навіть ворожа – не проти країни, а проти банди, які встановили іншу, підлу, антихудожню естетику». Про те, що дар художника не був ним втрачений, свідчать численні щоденникові записи Олеші, які володіють якостями справді художньої прози.

У роки сталінських репресій було знищено багато друзів Олеші - Мейєрхольд, Д. Святополк-Мирський, В. Стеніч, І. Бабель, В. Нарбут та ін; сам він дивом уникнув арешту. У 1936 на публікацію творів Олеші і згадка його імені в пресі була накладена заборона, знята владою тільки в 1956, коли була видана книга Вибрані твори, перевидані Три товстуни і частково опубліковані в альманасі «Літературна Москва» щоденникові записи Ні дня без рядка.

У роки війни Олеша був евакуйований до Ашхабада, потім повернувся до Москви. Письменник із гіркотою називав себе у повоєнні роки «князем «Націоналю», маючи на увазі свій спосіб життя. «Невроз епохи», який гостро відчував письменник, висловився у невиліковному алкоголізмі. Тематика його щоденників у 1950-ті роки дуже різноманітна. Олеша писав про зустрічі з Пастернаком, про смерть Буніна, про Утьосова і Зощенка, про свою молодість, про гастролі «Комеді Франсез» в Москві і т.д.

Юрій Карлович Олеша, радянський письменник, поет, народився 3 березня 1899 року в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград) у родині збіднілого польського дворянина. З 1902 року сім'я письменника проживала в Одесі, насичене життя цього міста вплинуло на становлення майбутнього письменника. Літературним дебютом Олеші стає вірш "Кларимонда", який він публікує в газеті "Південний вісник" у 1915 році. У 1917 році Олеша вступає до Одеського університету на факультет, протягом двох років осягає основи юриспруденції.

Під час Громадянської війни Олеша залишається в Одесі, 1921 року біжить від голоду до Харкова, де працює журналістом. 1922 року Олеша перебирається до Москви, де співпрацює з газетою «Гудок», для якої пише фейлетони та статті.

1924 року Олеша дебютує у прозі – видає роман-казку «Три товстуни», через героїв якого автор демонструє своє романтичне ставлення до революції. «Три товстуни», які рясніють своєрідними метафорами, читачі приймають із захопленням, проте критики видають скептичні відгуки.

1927 року виходить роман «Заздрість», у якому письменник демонструє протистояння невдахи, непотрібного радянської дійсності та успішного підприємця. За підсумками цього роману автор ставить п'єсу «Змова почуттів». В 1930 Олеша пише заборонену до постановки п'єсу «Список благодіянь», в якій оголює такі пороки радянського ладу як репресії, заборона свободи слова, зневага істинним, не політизованим мистецтвом. У 1930-ті роки МХАТ дає замовлення на п'єсу, проте Олеша не може висловити зневіру та потребу людини, у якої в житті залишилося лише прізвисько «письменник».

Надалі ворожа атмосфера радянського побуту не дає письменнику повністю розкрити свій художній дар. Олеша дивом не потрапляє до жорна сталінської репресивної машини, яка знищила багатьох його друзів. 1936 року радянська влада накладає заборону на публікацію робіт Олеші.

Військові роки Олеша проводить евакуацію в Ашхабаді. Післявоєнна розруха як життя, а й культури, пригнічує письменника, він гостро відчуває «невроз епохи». Після цього письменник проводить залишок свого життя у ресторані Будинку літераторів зі склянкою горілки у руці. Помер Олеша 10 травня 1960 року у Москві.

Юрій Олеша народився 3 березня 1899 року в Єлисаветграді (зараз Кіровоград) у родині збіднілих польських дворян. Рід Олеші вів початок від боярина Олеші Петровича, який у 1508 році отримав від князя Федора Івановича Ярославича-Пінського село Бережне на Столинщині. Згодом рід полонізувався і окатоличився. Сім'я батька Карла Олеші мала великий маєток, а сам глава сім'ї Карл Олеша був акцизним чиновником.

Юрій Олеша пізніше розповідав: «Я, звісно, ​​не пам'ятаю, як я народився, моменту народження. Було б взагалі безглуздо навіть підступати до цього питання, якби не наше здивування з приводу того, що ми не пам'ятаємо цього моменту, і наше бажання - хоча б трохи - в пам'яті нашій наблизитися до нього. Я народився 1899 року в місті Єлисаветграді, яке тепер називається Кіровоградом. Я нічого не можу сказати про це місто такого, що дало б йому значну характеристику. Я прожив у ньому лише кілька дитячих років, після яких жив уже в Одесі, куди переїхали батьки. Значно пізніше, вже юнаком, я побував у Єлисаветграді, але й тоді побачив лише південні провінційні вулиці із соняшниками. Співав півень, біліли та жовтіли соняшники - ось усе моє сприйняття міста, де я народився…»

1902 року родина Олеші переїхала до Одеси. Юрій Олеша розповідав: «Про мого батька я знаю, що він був колись до мого народження поміщиком. Маєток був порядний, лісовий, називався «Юнище». Воно було продано моїм батьком та його братом за велику сумугрошей, яка протягом кількох років була програна обома картами. Відлуння цієї трагедії заповнюють моє дитинство. Я згадую якусь сімейну сварку, що супроводжується погрозами стріляти з револьвера, - і сварка ця виникає, як згадую я, через залишки грошей, теж програних... Утім, у Єлисаветграді є ще достаток: ми їздимо на власному рисаку , живемо у великій, повній блакиті квартирі. Батько, якого в ті роки я, звичайно, називав татом, п'є, грає у карти. Він – у клубі. Клуб – одне з головних слів мого дитинства… Невиразно пам'ятаю я також і маму. Вона добре малювала, її називали Рафаелем. Щоправда, ніколи я малюнків маминих не бачив, тож і щодо її малювання, і щодо того, що її називали Рафаелем, - може, це якийсь інший спогад, що приплив до мене з чужого життя. Хоч у моїй пам'яті і не втрималося реальної картини, проте незаперечно, що мама моя була красива. Розмова стояла про це навколо моєї дитячої голови, та й ось переді мною її фотографія тих часів. Вона в береті, з блискучими сірими очима - молода, чимось щойно скривджена, плакала і ось жінка, що вже розвеселилася. Її звали Ольга…»

Вихованням дітей займалася бабуся. Одеса з її південним гомоном та колоритом оточувала хлопчика. Одеса та Революція з бурхливими подіями та дивними подіями. Олеша розповідав: «Я був сином акцизного чиновника, і родина наша була дрібнобуржуазна, так що заколот броненосця «Потьомкіна» сприймався мною, як якийсь жахливий акт. І коли броненосець «Потьомкін» підійшов до Одеси і став на її рейді, всі в сім'ї, в тому числі і я, були охоплені страхом.
- Він рознесе Одесу, - казав тато.

«Потьомкін» для нашої родини - броненосець, що збунтувався, проти царя, і хоч ми поляки, але ми за царя, який зрештою дасть Польщі автономію. Вживався також фігуральний вислів про не залишення каменю на камені, яке діяло на мене особливо, тому що легко було собі уявити, як камінь не залишається на камені, падає з нього і лежить поряд. Я не пам'ятаю, як він з'явився біля Одеси, як він підійшов до неї і став на рейд. Я його побачив з бульвару - він стояв вдалині, білий, витончений, з дещо довгими трубами, як усі тодішні військові кораблі. Море було синє, літнє, білизна броненосця була молочна, він здалеку здавався маленьким, ніби не припливлим, а поставленим на синю площину. Це було влітку, я дивився з бульвару, де стоїть пам'ятник Пушкіну, де цвіли на той час червоні квіти африканської канни на клумбах, що шипіли під струменями поливальників. Мені було тоді шість років. Я хочу усвідомити, що я тоді розумів і відчував. Я, звичайно, не розумів, чому на броненосці стався заколот. Я знав, правда, що цей заколот проти царя. Я відчував, як я вже сказав, страх. Те, що відбувалося у місті, називалося заворушеннями. Слова «революція» не було…»

В одинадцять років Юрій Олеша вступив до підготовчого класу Рішельєвської гімназії. Про цей період своєї біографії він розповідав: «Російській мові та арифметиці мене вчила бабуся. Згадуючи про це зараз, я не можу зрозуміти, чому обставини склалися так, що в сім'ї, де були мати і батько, заняття зі мною у зв'язку з моїм вступом у підготовчий клас гімназії були доручені саме бабусі, старій жінці, та ще польці, і не зовсім грамотною в російській мові, яка плутала російські наголоси. Я переписував із книги, писав диктування, навчався чотирьом правилам арифметики. Я не пам'ятаю, як проходили уроки, збереглися тільки спогади про деталі - про те, що я сиджу за обіднім столом, обличчям до вікна і балконних дверей, про скроню бабусі з сухим волоссям, що йде за вухо... Я думав, що після закінчення гімназії я куплю велосипед і здійсню на ньому поїздку Європою. Перша війна ще не починалася, ще все було дуже старовинно, солдати в чорних мундирах з червоними погонами, звіринець на Куликовому полі з одним левом, що говорить у дзеркальному ящику в балагані. Ще бувало перше кохання, коли дівчинка дивилася на тебе з балкона і ти думав, чи не потворний ти. Ще батько дівчинки, моряк у парадному мундирі, гримаючи палашем, йшов тобі назустріч і відповідав тобі на уклін, чому ти біг на весь дух, сам не знаючи куди, божевільний від щастя. Ще продавали через зелений прилавок квас по дві копійки за склянку, і ти повертався після гри у футбол, несучи у вухах дзвін м'яча…».

Життя гімназиста Юрія Олеші мало чим відрізнялося від життя інших його однолітків. Іронічний і веселий шляхтич не дуже любив малоосвічених людей, для яких у нього завжди напоготові був повний сагайдак уїдливих стріл. І потрапити до нього на мову було все одно, що сісти на розпечену сковорідку – хлопчик мав таку жахливу уяву і влучне слово, що «об'єкт» його атаки, як правило, знаходився довго у всіх на вустах. У старших класах гімназії Олеша почав складати вірші, і в 1915 його вірш «Кларимонда» було опубліковано в газеті «Південний вісник».

1917 року після закінчення гімназії Олеша вступив до Одеського університету, де два роки вивчав юриспруденцію. Після революції 1917 року (за іншими даними - 1922 року) родина Олеші емігрувала до Польщі, але Юрій Олеша залишився в Одесі в гущі революційних подій, і разом із друзями Катаєвим, Багрицьким та Ільфом створив об'єднання молодих поетів «Комуна поетів» («Кол. поетів» в інших джерелах). Різними поетичними об'єднаннями під егідою «Зеленої лампи» проводилися вечори молодих поетів, а вечори ділилися на публічні, що проходили по четвергах в одній із аудиторій університету (у статті збірки «Спогади про Юрія Олеша» уточнено: «у восьму»). Наплив охочих був такий, що невдовзі навіть було запроваджено плату за вхід, а зібрані гроші організатори витратили видання власного альманаху. Крім публічних «четвергів», були ще й «інтимники», які проходили в «скромній студентській кімнаті». Кумирами поетів-початківців були (крім Блоку і Гумільова) Маяковський, Ахматова, Северянин і Бальмонт. Саме до цього часу належали перші драматургічні досліди Олеші: він пише п'єсу «Маленьке серце» на сюжет вірша «Постріл» однієї з поетес гуртка («Комуна поетів») – Зінаїди Шишової. П'єсу було поставлено та розіграно силами того ж гуртка та частково організованого тоді ж Валентином Катаєвим гуртка «Зелена лампа». Про цей ранній досвід Олеші розповідав поет Б.Бобович: «Багато років тому Олеша читав нам свою юнацьку зворушливу ліричну п'єсу «Маленьке серце». Вже тоді вона свідчила про авторський смак, який протестує проти шаблону та літературної приземленості. Було в цій п'єсі щось від Стріндберга, але власне відчуття явищ світилося зовсім по-олешинському». На жаль, текст п'єси був втрачений.

Незабаром «безпечне життя» цього покоління, як сказав Михайло Булгаков, обривається. 1918 року Одеса постійно переходила з рук до рук. Кияни згадували про сімнадцять переворотів - стосовно Одеси, а Г.Долінов писав про чотирнадцять. Місто займали французи, німці, англійці, поляки, австрійці, петлюрівці, колчаківці, денікінці та гетьманці. У самій Одесі тим часом працювали театри, кабаре розважали публіку та друкувалися поети. Хвиля за хвилею прибували біженці, зокрема - дуже відомі у мистецькому середовищі люди. А коли на початку лютого 1920 року Одесу остаточно зайняли частини Червоної армії, в Одесі з'явився поет Володимир Нарбут, який мав рідкісний організаторський дар. Він швидко зібрав навколо ЮгРОСТА (південне відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного агентства) людей, які активно пишуть. У літературній секції ЮгРОСТА працювали І. Бабель, Е. Багрицький, І. Ільф, В. Катаєв, Ю. Олеша, З. Шишова та Л. Славін. Одеський «Колектив поетів» замість «поезо-концертів» почав складати «підтекстовки» до агітаційних плакатів, налагоджувати кореспондентську мережу в навколишніх селах, виступати з «Усними збірками», цілими поетичними спектаклями в їдальнях, що розташувалися в їдальнях, що розташувалися в їдальнях і розташувалися в їдальнях, що розташувалися в їдальнях і розташувалися в їдальнях кафе "Пеон IV". В особистому фонді артиста та автора естрадних гуморесок Г.Б.Немчинського зберігся газетний анонс, що повідомляє про один із вечорів у «1919/1920. ПЕОН 4-й. ХЛАМ. Олеша, Багрицький, Катаєв».

Навесні 1920 року в Одесі Олеша написав одноактну п'єсу «Гра в плаху», і тоді ж її поставив Театр революційної сатири (Теревсат). Через рік, 18 квітня 1921 року, автор прочитав «Гру в плаху» на черговому «Усному збірнику» одеського відділення Південного товариства письменників. А у середині липня репертуарна комісія Всеукраїнського театрального комітету схвалила твір Олеші, кваліфікуючи його як «досвід п'єси героїчного репертуару для мас перехідного періоду».

Ще через три місяці, у жовтні 1921 року, художній сектор Головполітпросвіту України затвердив святковий репертуар харківських театрів, і серед авторів, рекомендованих для постановки, були Маяковський, Верхарн та Олеша. І приблизно в ті самі тижні кінця жовтня - початку листопада на вулицях Харкова з'явилися афіші нового «Молодого театру», які сповіщають про перші прем'єри, анонсують у тому числі і «Гру в плаху», яка стала переломним для Олеші твором. Від тріолетів і «поез-концертів», від легковажних мініатюр на кшталт «Сну кокетки» чи «Двора короля поетів» вчорашній гімназист, який дивився знизу вгору на кумирів поетичної юності - Гумільова, Бальмонта, Северянина і Блоку, - йшов до першої роби. сучасної та реальної проблематики.

Навесні 1921 року Володимира Нарбута було переведено на роботу до Харкова. За місяці, проведені разом із Нарбутом в Одесі, Олеша та Катаєв близько зійшлися з ним, і, можливо, однією з причин їхнього переїзду до Харкова стало нове призначення Нарбута на посаду директора РАТАУ (Радіо-телеграфного агентства України). У Харкові Олеша почав завідувати літчастю театру «Балаганчик», і продовжив роботу у ПівденГРОСТА. А 1922 року Олеша переїхав до Москви, де жив у знаменитому «письменницькому домі» в Камергерському провулку, і писав фейлетони та статті, підписуючи їх псевдонімом Зубило. Ці твори публікувалися у галузевій газеті залізничників «Гудок» (у ній друкувалися також Михайло Булгаков, Валентин Катаєв, Ілля Ільф та Євген Петров).

Олеша розповідав: «Один із найдорожчих для мене спогадів мого життя – це моя робота у «Гудку». Тут поєдналося все: і моя молодість, і молодість моєї радянської батьківщини, і молодість, якщо можна так сказати, нашої преси, нашої журналістики... Я вступив до «Гудку», до речі, зовсім не на журналістську роботу. Я служив у так називаному тоді «інформаційному відділі», і моя робота полягала в тому, що я вкладав у конверти листи, написані начальником відділу за різними адресами рабкорів. Я написував ці адреси... До цього в мене вже була якась доля поета, але оскільки ця доля зав'язалася в Одесі, а зараз я прибув із Одеси, з провінції, до столиці, до Москви, то доводилося все починати спочатку. Ось тому я пішов на таку роботу, як заклеювання конвертів. Якось – я вже не пам'ятаю, які для цього були причини, – начальник відділу Іван Семенович Овчинніков запропонував мені написати віршований фейлетон за листом рабкора. І я написав цей віршований фейлетон... Щось у ньому було про Москву-ріку, про якогось капітана, річкового пароплава та його капітана, який зупиняв пароплав не там, де йому слід було зупинятися за розкладом, а там, де жила кохана капітана. Фейлетон, як мені тепер здається, був зроблений непогано.

Як його підписати? - Запитав я моїх товаришів по відділу. – А? Як ви думаєте? Потрібно підписати якось цікаво і щоб у псевдонімі був виробничий відтінок... Допоможіть.

Підпиши «Зубило», - сказав Григорович, один із співробітників, товстий та симпатичний.

Ну, що ж, – погодився я, – це непогано. Підпишу «Зубило»...

Його фейлетони відбивали життя, побут і працю залізничників, і величезну роль цьому грали рабкоры. Вони доставляли йому матеріали про бюрократів, розкрадачів і розгильдяїв, що заважали відновленню транспорту, його зміцненню, зростанню та розвитку. Разом із рабкорами створювалися ці фейлетони. Скарзі рабкора, його правильної думки, спостереженню, побажанню надавалась віршована форма - і газетній шпальті з'явилися злободенні речі, які знаходили живий відгук читача.

У 1924 році Юрій Олеша написав свій перший великий прозовий твір - роман-казку «Три товстуни», опубліковану в 1928 році. Цікавою є історія написання цієї казки. Якось у вікні сусідського будинку Олеша побачив дівчинку-підлітка, яка захоплено читала якусь книжку. Як виявилось, дівчинку звали Валя Грюнзайд, а книгою були казки Андерсена. Зачарований дівчинкою, Олеша одразу пообіцяв, що напише для неї казку не гіршу за великого данця. І тут же взявся до справи. Тоді вони разом з Іллею Ільфом жили в імпровізованому гуртожитку для бездомних літераторів – у будівлі друкарні «Гудка». Ця кімната, відгороджена тонкою перегородкою і позбавлена ​​меблів, незабаром буде описана в «12 стільцях», перетворившись на «Госпожив Бертольда Шварца». Тоді вона була місцем появи обіцяної казки. Набравши в друкарні рулони паперу, Олеша просто на підлозі писав історію про трьох жорстоких Товстунів, відважного гімнаста Тибуля і ляльки Суок: «Боченя накочувався на мене, я притримував його рукою... Іншою рукою писав. Це було весело і тим, що мені весело, я ділився з веселим Ільфом».

На першому виданні, як і обіцяв Олеша, красувалася посвята Валентині Леонтьєвні Грюнзайд. На той час дівчинка Валя стала дівчиною, але заміж вийшла не за казкаря, а за його друга - відомого Євгена Петрова. І незабаром посвята змінилася: «Він сказав дивне ім'я, Вимовив два звуки, ніби розкрив маленьку дерев'яну круглу коробочку, яка важко розкривається: Суок!

Образи дівчинки-акробатки Суок та її механічного двійника народилися не просто невипадково, а являли собою справжню квінтесенцію почуттів, вражень та спогадів самого письменника, його любов до цирку, юної акробатки та захоплення під час рідкісних дитячих свят. У Москві в Мильниківському провулку, де жив Валентин Катаєв, у його квартирі якийсь час жило чимало бездомних літераторів, у тому числі й Олеша. Однією з визначних пам'яток квартири була лялька з пап'є-маше (її приніс інший «готель» – брат Ільфа – художник Маф). Лялька була настільки схожа на живу дівчинку, що літератори нерідко розважалися, сідаючи її на вікно, з якого вона раз у раз випадала, викликаючи непідробний жах у перехожих. Не варто забувати і про той величезний вплив, який вплинув на творчість Олеші обожнюваний ним Гофман, а саме – механічна лялька Олімпія з оповідання «Пісочний чоловічок», яка також заміняла герою його живу кохану. «Пробач мені, Тутті, – що мовою знедолених означає: «Розлучений». Пробач мені, Суок, що означає: «Все життя»...»

Дівчатка Суок реально існували. Сестри Лідія, Ольга та Серафима Суок були дочками австрійського емігранта та жили в Одесі. Там вони не змогли пройти повз знамениту літературну компанію – і згодом усі вийшли заміж за письменників. Олеша був закоханий у молодшу із сестер – Сіму. Закоханий пристрасно і навіть болісно. Він називав її «мій дружечок» (майже так, як Тибул називав книжкову Суок). Перші роки вони були щасливими, але Сіма виявилася дівчиною вітряною і не постійною у своїх почуттях до Олеші. Якось голодні літератори вирішили жартома «розкрутити» бухгалтера Мака – володаря цінних у ті роки продуктових карток. Користуючись тим, що він зачарований Сімою, вони з'явилися до нього в гості, щільно перекусили і раптом помітили, що Мака та Сіми немає. Через деякий час парочка повернулася і оголосила, що вони - чоловік і дружина. Жарт обернувся для Олеші нещастям. Не в силах бачити горе свого друга, Катаєв вирушив до Мака і просто повів звідти Сіму. Та не надто чинила опір, але встигла захопити з собою все нажите за короткий чассімейного життя. Знову набуте щастя тривало в Олеші недовго. Сіма несподівано знову одружилася і знову не за Олешу – а за його друга Володимира Нарбута. Олеша зміг повернути її і цього разу, але вже надвечір біля будинку Катаєва з'явився похмурий Нарбут і сказав, що якщо Сіма не повернеться, він пустить собі кулю в чоло. Це було сказано настільки переконливо, що Сіма пішла від Олеші, і цього разу назавжди. Між коханням і комфортом справжня Суок віддавала перевагу останньому. Після того, як Нарбут згинув у таборах, а Ліда – старша сестра (і дружина Е. Багрицького) – пішла за нього клопотати, і сама отримала 17 років, Сіма вийшла заміж за письменника Н. Харджієва. Потім за іншого письменника – В.Шкловського. А залишений Сімою Олеша запитав одного разу середню із сестер Суок – Ольгу – «А ви б мене не кинули?» - І, отримавши ствердну відповідь, одружився з нею. Ольга до кінця життя залишалася терплячою, дбайливою і люблячою дружиною, хоча завжди знала, що нове посвята на казці «Три Товстуни» – «Ользі Густавні Суок» – відноситься не тільки до неї. "Ви дві половинки моєї душі" - чесно говорив сам Олеша. Будучи старим, він заходив у гості до Серафими Шкловської-Суок, про щось довго з нею говорив, поки її чоловік тактовно чекав в іншій кімнаті. Проводжаючи Олешу, Сіма плакала, а той гидливо тримав у руках велику грошову купюру.

У самій казці немає нічого відверто чарівного. Олеша так і писав: «Час чарівників минув. Імовірно, їх ніколи і не було насправді». Місце чарівника займав вчений – так званий представник співчуваючої інтелігенції доктор Гаспар. Все «чарівне» у цій казці – лише фокус і підміна – і «залізне серце» спадкоємця Тутті, і лялька – копія справжньої сестри Тутті – Суок, і продавець куль, «перетворений» на торт. У казці ми тут і там стикаємось із особистими враженнями письменника. У багатьох рисах міста Трьох Товстунів (ліхтарі, величезний годинник, де ховається Суок, зруйнована вежа) Олеша відобразив улюблену Одесу. Екзотичні імена персонажів теж випадкові. Зброяр Просперо носить ім'я чарівника з «Бурі» Шекспіра, економка доктора тітонька Ганімед – ім'я прислужника-виночерпія при олімпійських богах. А ось капітан Бонавентура носив ім'я середньовічного церковного філософа, мабуть, просто заради сміху. У результаті, незважаючи на, здавалося б, серйозну революційну тему, казка зазвучала легко, барвисто та карнавально. Діти та дорослі захоплювалися фантазією автора, своєрідністю його метафоричного стилю. У 1930 році на замовлення МХАТу Олеша зробив інсценування «Трьох товстунів», яке до наших днів успішно йде в багатьох театрах світу. Роман та п'єса були перекладені 17 мовами, за казкою Олеші було поставлено балет на музику В.Оранського та знято художній фільм Олексієм Баталовим. Але тоді у 1924 році роман-казку друкувати відмовлялися, посилаючись на неприйнятний для молодої революційної держави жанр, і лише після приголомшливого успіху роману «Заздрість» у 1928 році роман-казка «Три Товстуни» з'явився у пресі.

Згаданий вище роман «Заздрість» був опублікований в 1927 році в журналі «Червона новина», і став одним із найкращих творів радянської літератури про місце інтелігенції в післяреволюційній Росії. Багато літературних критиків називають роман «Заздрість» вершиною творчості Олеші і, безсумнівно - однією з вершин російської літератури XX століття. Головний герой роману, інтелігент, мрійник та поет Микола Кавалеров став героєм часу, своєрідною «зайвою людиною» радянської дійсності. На противагу цілеспрямованому та успішному діячеві громадського харчування Андрію Бабичеву, невдаха Кавалерів не виглядала таким, що програв. Небажання і неможливість процвітати у світі, що живе за антилюдськими законами, робили образ Кавалерова автобіографічним, про що Олеша написав у своїх щоденникових записах. У романі «Заздрість» Олеша створив метафору радянського устрою – образ ковбаси як символ благополуччя. Немає сумнівів, що у образі головного героя письменник бачив себе. Це він, живий і справжній Юрій Олеша, а не придуманий ним Микола Кавалерів, заздрив новому товариству ковбасників і м'ясників, які щасливо влилися в побудову нового ладу, що марширували в ногу з новою владою і не бажали розуміти і приймати чужі страждання, які не влилися в їхній маршуючий. буд. У 1929 році автор написав за цим романом п'єсу «Змова почуттів», а в 1935 році за мотивами цього твору режисером Абрамом Роомом був знятий фільм «Суворий юнак».

1931 року перероблену за вказівкою цензури п'єсу Олеші «Список благодіянь» поставив Всеволод Мейєрхольд. Вистава три сезони давала повні збори, після чого була знята, оскільки все одно залишалася «списком злочинів» радянської влади. У п'єсі було виражено ставлення автора до навколишньої дійсності - до розстрілів, до заборони приватне життя і право висловлювати свою думку, до безглуздості творчості країни, де зруйновано суспільство. У щоденнику Олеша записав: «Все спростовано, і все стало несеріозним після того, як ціною нашої молодості, життя - встановлена ​​єдина істина: революція».

У 1930-ті роки на замовлення МХАТу Олеша писав п'єсу, в основі якої лежала думка про відчай і злидні людини, у якої було відібрано все, крім клички «письменник». Спроба висловити це відчуття була зроблена Олешею в його промові на першому з'їзді радянських письменників у 1934 році, а п'єса так і не була завершена, але за чернечками, що збереглися, режисер М.Левітін у 1986 році поставив її в московському театрі «Ермітаж», і спектакль отримав назва «Жебрак, або Смерть Занда».

Після виступу на з'їзді письменників Олеша надовго замовк. «Мовчання часом вимагає від письменника не меншої мужності та таланту. Просто письменник відчуває, що не має права говорити нижче за той рівень, на якому говорив і писав раніше. А сказати краще, більше – він відчуває, що поки що не може. І воліє замовкнути зовсім. Я говорю про внутрішній контроль, відмову публікувати написане. Як у Олеші, наприклад. У Ахматової це було. Роки мовчання за власним рахунком», - так оцінив цю письменницьку поведінку через десятиліття Фазіль Іскандер.

А тоді на нові п'єси драматурга продовжували чекати МХАТ, Мейєрхольд і найкращі театрикраїни. Намагаючись його умовити, вони обговорювали теми, оформляли договори, охоче платили аванси. Але, мабуть, Олеша бачив своє майбутнє точніше за багатьох. «Я зрозумів з чіткою ясністю наступне, - написав він уже у 1950-ті роки. - Вигаданих обставин у сучасній драматургії не може бути. Так, принаймні думаю я щодо своєї роботи в галузі драматургії: якщо вже протягом багатьох років я не можу написати п'єсу, маючи і задуми, і цілу галерею персонажів для ілюстрації кожного задуму, то, значить, якесь здорове початок говорить мені, що драма, яка б у мене вийшла, була б драмою поганою, несучасною, вигаданою і вже чужою в часі і просторі»

У роки війни Олеша жив у евакуації в Ашхабаді, потім повернувся до Москви. Обстановка, створена сталінським режимом країни й у культурі, надавала Олешу помітне пригнічує вплив. У 1930-х роках багато друзів та знайомих письменників було репресовано, головні твори самого Олеші з 1936 року не друкувалися і офіційно не згадувалися. Заборона на їхню публікацію була знята лише у 1956 році.

Важливе місце у спадщині Олеші займала книга «Жодного дня без рядка. З записників», опублікована у 1961 році після смерті письменника. Ця книга була і автобіографією, і роздумами автора про себе, і про те, що відбувається навколо. Він починав із того, що сам розповідав про виникнення книги: «Книжка виникла в результаті переконання автора, що він має писати… Хоч і не вміє писати так, як пишуть інші». Він так і пояснював, що має писати, бо він письменник, але саме цього йому й не дають робити.

У листі дружині він так пояснив свій стан: «Просто та естетика, яка є істотою мого мистецтва, зараз не потрібна, навіть ворожа – не проти країни, а проти банди, які встановили іншу, підлу, антихудожню естетику». Тим часом у тому, що дар художника був Олешей втрачено, свідчать численні щоденникові записи Олеші, які мають якостями справді художньої прози.

У 1950 роки його часто можна було бачити в Будинку літераторів, але не виступаючим у залах, а внизу в ресторані, де він просиджував зі склянкою горілки. Грошей у нього не було, але щасливіші радянські письменники шанували за честь пригостити справжнього письменника, чудово усвідомлюючи його величезний талант і неможливість його реалізації. Якось, дізнавшись, що існують різні категорії похорону радянських письменників, він поцікавився, за якою категорією поховають його. І уточнив - чи не можна поховати його за найнижчою категорією, а різницю повернути зараз? Так не можна було.

«Я дуже часто йду дуже далеко, один. Проте зв'язок мій з якоюсь станцією не порушується. Значить, я живу в собі? Як же так? Невже я ношу у собі весь заряд життя? Невже весь провід у мені? І весь акумулятор? Це я – все моє життя? Цього не може бути. Очевидно, при кожному моєму кроці з тих пір, як я з'явився у світ, мною управляє зовнішнє середовище, очевидно, сонце, яке весь час тримає мене на дроті, на шнурі - і рухає мною, і є моєю станцією, що вічно заряджає. Воно проступає у вигляді кола, що мутно світиться крізь нещільну, але майже непроникну перешкоду хмар - всього лише проступає, і, дивіться, все ж таки видно на камені тіні. Ледве помітно, але все ж таки я бачу на тротуарі свою тінь, тінь воріт і, головне, - навіть тінь якихось весняних сережок, що звисають з дерева! Що ж це сонце? Нічого не було в моїй людського життя, що обходилося без участі сонця, як фактичного, і прихованого, як реального, і метафоричного. Що б я не робив, куди б я йшов, чи уві сні, не спаючи, у темряві, юним, старим, - я завжди був на кінчику променя. - останні рядки, які написав дивовижна людина та великий письменникЮрій Карлович Олеша.

Про Юрія Олеша було знято документальний фільм «Юрій Олеша. На прізвисько «Письменник».

Ваша браузер не підтримує відео/аудіо tag.

Текст підготувала Тетяна Халіна

Використані матеріали:
Матеріали сайту www.readr.ru
Матеріали сайту www.ru.wikipedia.org
Матеріали сайту www.epwr.ru
Матеріали сайту www.peoples.ru
Матеріали сайту www.magazines.russ.ru
Матеріали сайту www.kuvaldinur.narod.ru

Цікаві факти з біографії Олеші.

Мінкус

Одного разу Олеша та Ейзенштейн разом побували у Великому театрі на балеті Людвіга Мінкуса "Дон Кіхот". Їм так сподобалося прізвище автора балету, що вони затіяли якусь гру, в якій наділяли деякі явища чи людей цим словом. Часто можна було бачити, як вони спостерігали за оточуючими людьми або перехожими, і час від часу Олеша нахилявся до Ейзенштейна і таємниче шепотів: "Мінкус". Ейзенштейн у відповідь також таємниче відповідав: "Абсолютний Мінкус".

Олеша та наборщики

Якось Олеша правил помилки у верстці однієї зі своїх п'єс і обурювався: "Кошмар! З наборщиками неможливо боротися! Виправив усе у гранках, але ось, будь ласка, у верстці знову те саме. У моїй п'єсі Улялюм каже: "У тебе руки круглі, як перила". А тут, помилуйтеся: "У тебе руки круглі, як перина". А що вони зробили з реплікою: "У кого мені стріляти за те, що розпався зв'язок часів?" Вони надрукували: "У вікно мені стріляти за те, що розпався зв'язок часів?" І, нарешті, замість фрази: "Ти прийшла з дитинства, де було місто Ним, побудоване римлянами", - стоїть надбезглуздість: "Ти прийшла з дитинства, де було місто Рим, побудоване римлянами". Олешу втішали: " Юрій Карлович, але ви все це зараз виправили? " Він бурчав: " Звичайно! Ну і що ж?" Його продовжували заспокоювати: "Будемо сподіватися, що всі виправлять". Олеша вибухнув: "Залиш надію кожен, хто сюди входить! З наборщиками боротися неможливо!.." Олеша мав рацію, оскільки книжка вийшла з тими самими спотвореннями.

Отримання гонорару

Одного разу Олеша прийшов до одного видавництва здобути досить великий гонорар. Паспорт Олеша забув удома, і він почав умовляти касирку видати йому гонорар без паспорта. Касирка відмовилася: "Я вам сьогодні видам гонорар, а завтра прийде інший Олеша і знову вимагатиме гонорар". Олеша випростався на весь свій невеликий зріст і з величним спокоєм промовив: "Дарма, дівчино, хвилюєтеся! Інший Олеша прийде не раніше, ніж через чотириста років..."

Олеша та Лернер

Олеша та Шостакович

Коли Шостакович повернувся з поїздки до Туреччини, Олеша почав розпитувати його про отримані враження. Шостакович із захопленням розповідав, що особливо на всіх радянських артистів справив враження прийом у президента Кемаля Ататюрка, який подарував усім чоловікам золоті портсигари, а жінкам – браслети. Олеша раптом приголомшив Шостаковича запитанням: "Скажіть, Митю, коли Кемаль кемарить, в Анкарі тихо?"

Олеша та дерево

Одного ранку Олеша вийшов у дворик одеського готелю, куди влітку ресторан виставляв свої столики, і побачив, що величезне дерево, що росло біля фонтанчика, звалилося і загороджує половину дворика. Олеша почав міркувати: "Адже вночі не було ніякої бурі... Ми пізно лягли... Було тихо - ні дощу, ні вітерця... У чому ж справа - чому звалилося дерево?" Йому ніхто не зміг нічого відповісти. Олеша знизав плечима і уткнувся в першу сторінку "Известий". Пробігши очима кілька рядків, він вигукнув: «Ах, ось що! Помер Мічурін. "

Мальро та Олеша

Коли до Москви приїхав французький письменник Андре Мальро, Олеша вирішив показати йому щось незвичайне і запросив до шашличної, що містилася у підвалі, навпроти Центрального телеграфу. Там було дуже людно та галасливо, а розмовляти під акомпанемент кавказького оркестру просто неможливо. Особливо шалений оркестр під час виконання молодими джигітами національних танців. Через перекладачку Мальро запитали: "Скажіть, мсьє, як вам сподобалося в нашій країні?" Мальро відповів: "Дуже сподобалося! Тільки, знаєте, капіталізм перед соціалізмом має одну перевагу..." У Олеші вирвалося: "Яке?" Мальро сказав: "У капіталістичних країнах є ресторани, де немає оркестру..."

Мемуари П'яста

Коли Олеша переглядав мемуари Володимира П'яста, його запитали: "А як ви думаєте, Юрію Карловичу, чому він не говорить про Блок?" Олеша сказав: "Дуже гордий. Блок, мовляв, сам по собі, а Пяст сам по собі. Не хоче виїжджати за рахунок великого поета. Пяст - шляхтич. Польська кров. Кров польських королів із династії Пястів". Олешу поправили: «Та що ви, Юрію Карловичу, яких королів? справжнє прізвищеВолодимира Олексійовича – Пєстовський. До чого тут польські королі?

Олеша пробурчав: "Тим більше..."

Багато і мало

Один письменник, який випустив безліч книг, якось сказав Олеші: "Як же мало ви написали за своє життя, Юрію Карловичу! Я все це можу прочитати за одну ніч". Олеша миттєво парирував: "Зате я всього за одну ніч можу написати все те, що ви прочитали за все своє життя!.."

Точка відліку

Якось Олеша з компанією друзів-літераторів сидів у кафе готелю "Національ". Неподалік за іншим столиком сиділи двоє приятелів і про щось запекло сперечалися. Один із приятелів сказав Олеші: "Ми всі знаємо, що ці двоє найдурніші з нас. Цікаво, про що це вони можуть так сперечатися?" Олеша роз'яснив: "Вони тепер з'ясовують, хто був дурніший - Гете чи Байрон? Адже у них власний рахунок - з іншого боку..."

Борошна творчості

Якось пізно вночі Олеша з приятелями повертався додому і помітив, що в будинку письменників у проїзді Художнього театру всі темні вікна. Його обуренню не було межі: "Ви тільки подумайте: всі вже сплять! А де ж нічне натхнення? Чому ніхто не спить, вдаючись до творчості?!"

Олеша про життя

Один із керівників Спілки письменників зустрів у Центральному Будинкулітераторів Олешу і ввічливо привітався: "Здрастуйте, Юрію Карловичу! Як живете?" Олеша зрадів: "Ось добре, що хоч одна людина поцікавилася, як я живу. З великим задоволенням все вам розповім. Давайте відійдемо вбік". Діяч злякався: "Що ви, що ви! Мені ніколи, я поспішаю на засідання секції поетів..." Олеша наполягав: "Ну, ви ж мене запитали, як я живу. Тепер уже не можна тікати, треба вислухати. Та я довго вас і не затримаю і вкладусь хвилин у сорок..." Керівник ледве вирвався і втік, а Олеша ображено пробурчав: "Навіщо ж було питати, як я живу?"

Юрій Карлович Олеша– російський радянський письменник-прозаїк, поет, драматург, сатирик.

Псевдоніми:Зубило.

Народився сім'ї збіднілих білоруських дворян. Рід Олеші (спочатку православний) веде початок від боярина Олеші Петровича, який у 1508 році отримав від князя Федора Івановича Ярославича-Пінського село Бережне на Столінщині. Згодом рід полонізувався і прийняв католицтво.
1902 року його родина переїхала до Одеси. Тут Юрій вступив до Рішельєвської гімназії; ще в роки навчання почав писати вірші. Вірш "Кларимонда" (1915) було опубліковано в газеті "Південний вісник".
Закінчивши гімназію, 1917 року Олеша вступив до Одеського університету, два роки вивчав юриспруденцію. В Одесі він разом із молодими літераторами Валентином Катаєвим, Едуардом Багрицьким та Іллею Ільфом утворив гурт «Колектив поетів».
У роки Громадянської війни Олеша залишався в Одесі, 1921 року переїхав на запрошення В.Нарбута на роботу до Харкова. Працював журналістом та друкував вірші в газетах. 1922 року батьки Олеші емігрували до Польщі. Але він не поїхав із ними.
У 1922 році Олеша переїхав до Москви, писав фейлетони та статті, підписуючи їх псевдонімом Зубило. Ці твори публікувалися у галузевій газеті залізничників «Гудок» (у ній друкувалися також Михайло Булгаков, Валентин Катаєв, Ілля Ільф та Євген Петров). Олешу часто можна було бачити в Будинку літераторів, але не виступаючим у залах, а внизу в ресторані, де він просиджував зі склянкою горілки. Грошей у нього не було, щасливі радянські літератори шанували за честь пригостити справжнього письменника, чудово усвідомлюючи його величезний талант і неможливість його реалізації. Якось, дізнавшись, що існують різні категорії похорону радянських письменників, він поцікавився, за якою категорією поховають його. Його ховали б за найвищою, найдорожчою категорією. Олеша на це запитав фразою, яка увійшла до історії Будинку літераторів: чи не можна поховати його за найнижчою категорією, а різницю повернути зараз?
Дружина: Ольга Густавова Суок
Олеша помер у Москві 10 травня 1960 року. Похований у Москві, на Новодівичому цвинтарі.