Блаженна аліпія київська Голосіївська. Дивовижні пророцтва матінки Аліпії (з книги «Здобування Духу
Содержание статьи развернуть / свернуть
… Багато хто не міг зрозуміти її дивні, уривчасті фрази, що попереджають про велике лихо: «Під землею горить, горе йде», вважаючи, що матінка знати не знала таких слів як «реактор», «радіація», «випромінювання». Здається, однак, що все вона знала чудово.
Небагато земних жителів доходять до вузьких воріт тісного житія, де залишають усе земне і переступають таємничий поріг Вічності, пізнавши істинно духовне життя, спіткавши потаємні таємниці буття, бо, як мовиться в Євангелії, «Багато званих, але мало обраних» (Мф2). , 16).
Знаючи про це, монахиня Аліпія все життя працювала смиренно і терпляче, у скорботах та самоприниженні. Господь дарував їй пізнати потаємну таємницю молитви, угодної Йому, і матінка пізнала цей щедрий дар досвідчено. Живучи в тілі на грішній землі, духом вона мешкала на Небесах, вже тут носила у собі просвітлений образ Божий. Відчуваючи цю суто благодать, до неї з вірою в молитовну допомогу притікали всі, хто сподівався зцілення та розуміння. Тому, незважаючи на прагнення до усамітнення, стариця самовіддано взяла на себе важкий подвиг вітчизни, розуміючи, як потрібна цим безпорадним овцям стада Христова невичерпна духовна підтримка, щоб не збитися з істинного шляху, що веде до спасіння. Їй увесь час доводилося бувати на людях, наставляючи і наставляючи їх.
Благодатним даром, яким наділив Господь монахиню Аліпію, був також і дар передбачення майбутніх подій. Матінка залишила багато пророкувань, які дбайливо зберігаються її чадами, передаючись із вуст у вуста. Багато хто з них уже виповнився, деяким належить здійснитися.
Одне з найважливіших пророцтв блаженної стосувалося великого лиха, яке безпосередньо торкнулося Церкви: душогубного філаретовського розколу, що стався в 1992 році. Матінка неодноразово всенародно викривала колишнього Предстоятеля нашої Церкви Філарета (Денисенко), який на той час був ще Київським Митрополитом і влада якого здавалася непохитною. Залізною рукою вів він Церква до смерті, але навіть благочестиві священнослужителі, для кого не становили секрету грубі порушення Статутів, що допускаються їм, не сміли думати про громадське засудження і покірно терпіли повсюдні кадрові зловживання, всесильну Євгену Родіонову і багато чого.
Матінка ж за свої неприємні висловлювання була жорстоко гнана, але викривати все одно не переставала. Так, у спогадах багатьох чад міститься свідчення того, як відреагувала прозорлива стариця на побачену нею фотографію Філарета, про яку вона категорично сказала: «Він не наш». Люди, які були поруч із нею, думаючи, що матінка просто не знає Предстоятеля в обличчя, стали наполегливо пояснювати їй, що це Митрополит, але вона повторила ще раз: «Він не наш». Сперечатися було марно, і багато хто змирився, не зрозумівши сенсу її слів і сприйнявши їх як одну з дивин матінки. Коли ж, через чотири роки після її смерті, Церква потряс нищівний розкол, все стало на свої місця. Було зрозуміло, що матінка наперед передбачала цю скорботну подію і попереджала про неї вірних, а щоб достукатися до їхніх сердець, наділяла свій протест проти негідного архієрея у своєрідну, часом дуже епатажну форму.
Вона повторювала свої викриття неодноразово. Надовго запам'яталося парафіянам Деміївського храму Вознесіння Господнього, як одного разу, під час пишної архієрейської служби у храмі, вона голосно вигукнула: «Славен, славний, а мужиком помреш». Зрозуміло, за свою зухвалість вона була вигнана. Але це анітрохи не злякало подвижницю, і вона продовжувала викривати недостойного архієрея.
Так, за спогадами чад, які просили не вказувати їхніх імен, коли їй показали журнал, у якому була велика фотографія Денисенко, матінка схопила цей журнал, двома пальцями тицьнула в очі на фотографії і підняла голос: «У-у-у вражина, скільки горя людям ти принесеш, скільки зла наробиш! Вовк у овечу шкуру заліз! У грубку його, в грубку!». Потім зім'яла журнал і справді відправила його в піч. Ті, хто зібрався, розгублено мовчали, не знаючи, як їм реагувати на подібне. Лише одна з жінок, що знаходяться поруч, набравшись сміливості, несміливо запитала: «А що ж буде?» Матінка привітно посміхнулася і сказала з неперевершеною дитячою радістю: «Володимир буде, Володимире!».
Згадавши під час розколу про цю знакову подію, чада матінки без жодних сумнівів і вагань пішла за Блаженнішим Митрополитом Володимиром, на якого вказала матінка за півтора до своєї смерті. Їхня довіра до блаженної стариці не була осоромлена. А розстрига Філарет покрив себе незмивною ганьбою.
Передбачила матінка і Чорнобильську катастрофу. Багато хто не міг зрозуміти її дивні, уривчасті фрази, що попереджають про велике лихо: «Під землею горить, горе йде», вважаючи, що матінка знати не знала таких слів як «реактор», «радіація», «випромінювання». Здається, проте, що вона знала прекрасно, бо їй відкривалися духом такі небесні висоти, такі інфернальні глибини, що осмислювати її слова, осягаючи їх потаємний сенс, ми ще не одне десятиліття. Та й слід пам'ятати, що інститут ядерних досліджень із постійно діючим реактором, де проводилися популярні на той час експерименти з розщеплення атома, знаходився в безпосередній близькості до Голосіївського лісу і навряд чи матінка залишалася в невіданні щодо його шкідливої діяльності.
Говорити ж про те, що горе йде, вона почала ще взимку, задовго до трагедії 26 квітня. У тонкому сні вона бачила, як людей кидають у автобуси і вивозять, як гине безсловесна худоба, покриваються смертоносним пилом поля. Відомо, що провесною приснопамятного року вона не давала благословення чадам на висаджування картоплі та овочів на присадибних ділянках. А за день до аварії ходила вулицею і кликала молитовно: «Господи! Пошкодуй немовлят, пощади народ!
Потім, коли вже нічого змінити було не можна, взяла свою торбинку і хресним ходом обійшла Київ, вимолюючи таким чином його мешканців і захищаючи їх від руйнівної дії радіації. Усім, хто в стані великої тривоги приходив до неї того дня, наполегливо радила: «Щільно зачиняйте двері та вікна, буде багато газу».
Після Чорнобильської катастрофи багато хто у надзвичайному хвилюванні питав матінку, чи потрібно їхати з Києва, на що вона категорично відповідала: «Ні, ні в якому разі». Зустрічалася з монахинею Аліпією в цей час раба Божого Раїса згадувала: «Коли рвонув Чорнобиль, ми приїхали до неї, – випросити благословення: ми хотіли їхати до Росії. А вона не благословила. «Ні, не треба їхати, тут шматочок хліба вам дадуть. Сюди йтимуть».
На питання, як поводитися з овочами та фруктами, що зазнали згубного впливу радіації, наполягала: «Добре вимийте, прочитайте «Отче наш» і «Богородицю», перехрестіть і їжте». І справді, ті, хто з вірою та молитвою вживав у їжу заражені радіацією продукти, виявилися несприйнятливими до шкідливого впливу радіації. Навіть у Страхоліссі живуть і моляться люди, над якими Сам Господь простяг Свою Десницю.
З вуст в уста передаються і грізні пророцтва блаженної про майбутню війну. В той час, коли вони робилися, навіть найвідданіші чада матінки важко могли уявити навіть гіпотетичну можливість подібного. Але все змінюється. Сучасна нам дійсність настільки жорстка і непередбачувана, що люди перестали дивуватися чому б там не було. Зараз вже настільки очевидно, що все, про що говорила матінка і у що неможливо було навіть повірити, збувається в наш час.
Не використовуючи хитромудрих фраз, вона попереджала нас про глобалізм, внаслідок чого «люди перебігатимуть з місця на місце», і про те, що «держави по грошах відрізнятимуться». І особливо таємничими були її висловлювання про війну, неминучість якої пов'язувала з повсюдним падінням звичаїв.
«Це буде не війна, а страта народів за їхній гнилий стан. Мертві тіла лежатимуть горами, ніхто не візьметься їх ховати. Гори, пагорби розпадуться, зрівняються із землею». Мимоволі згадуються вимовлені безпосередньо після Великої Вітчизняної слова прп. Феодосія Кавказького, з яким блаженна мала спілкування, про те, що майбутня війна буде набагато страшнішою і кровопролитнішою за пережиту.
Говорячи про жадібність і скнарість, що оволоділи людством, матінка неодноразово підкреслювала: «Ось ви сваритеся, лаєтеся за квартиру, розходьтеся ... А настане такий час, коли буде дуже багато порожніх квартир, та в них не буде кому жити». Дивно було чути подібні одкровення з вуст бездомної мандрівниці, яка все своє життя не мала власного житла.
Передбачила вона і прийдешнє гоніння на Церкву: «Буде багато безкровних мучеників, які постраждають за Віру Православну». І все те, що неможливо було уявити ще кілька років тому, справдилося на наших очах, коли розкольники захоплювали православні храми, виганяли священиків, били парафіян. Але особливий розмах це ганебне явище набуло сьогодні.
Блаженна конкретизувала і терміни, пов'язуючи їх з одним із великих церковних свят: «Війна розпочнеться на апостолів Петра та Павла», - говорила вона. Щоправда, літочислення матінка за своїм календарем, який називала Єрусалимським. Іноді додавалася фраза у тому, що станеться це, коли винесуть труп», під яким, очевидно, малося на увазі поховання в Мавзолеї на Червоній площі.
Про жорстокість і безглуздість цієї кровопролитної війни вона також попереджала з властивою їй алегоричністю: «Будете лежати: там рука, там нога». Скільки загиблих розкидано зараз у Донецьких степах! І кінця війні досі не видно.
Неодноразово матінка попереджала: «Коли їдеш у Києві Хрещатиком, – молись, бо він провалиться». Чи потрібно говорити, що після Майдану це пророцтво набуло особливого, пронизливого сенсу? А якщо згадати, що землі під Хрещатиком давно немає (її вигребли під час реконструкції площі, налаштувавши під землею безліч модних бутіків, злачних місць, банківських відділень), то відчуття близькості до пекла погіршується.
Передбачала мати і прийдешній голод, коли земля не дасть плодів своїх. Але людей обнадіювала: «З Києва не їдьте – скрізь голод буде, а у Києві хліб є».
Матінка особливо підкреслювала, як важливо буде в роки гонінь мати свою хоча б крихітну ділянку землі, і тим, хто мав вдома, землю, домашню худобу забороняла продавати, вказуючи на те, що господарство в умовах виживання зможе ще стати в нагоді.
Майже постійно, а за кілька років до смерті – особливо наполегливо передбачала блаженна відродження Голосіївської обителі. Сестри Флорівського монастиря чітко пам'ятають, як вона неодноразово говорила: «Дівчата, дивіться: тут ще буде монастир і служба…»
У це було надзвичайно важко повірити, проте вже 1993 року в розореній Голосіївській пустелі, де каменя на камені не залишалося від колишньої величі, почалися богослужіння. Спочатку вони проходили на вулиці, потім, коли було відновлено домову церкву, у храмі. Незважаючи на величезні труднощі та трудові послухи, в обителі проводилися нічні богослужіння, на які ми неодноразово приходили. Служили при свічках, і благодать була невимовною. А вранці, після нетривалого сну, брати розходилися на послух. Того ж року у свято Великого рівноапостольного князя Володимира був уславлений у лику святих преподобний Олексій Голосіївський, якому неопустимо молилася блаженна стариця.
Багатьох своїх чад вона посилала до Флорівського монастиря, благословляючи замовити молебень ще не прославленої в ті роки подвижниці благочестя інокіні Олені. «Там є монахиня свята, – говорила вона, – на території монастиря похована, їй помолитеся.
Так матінка Аліпія передбачила ще в той далекий тепер уже час, що ченця Олена буде зарахована до святих. І, звичайно, таким чином Матінка хотіла приховати силу своїх власних молитов і прославити угодницю Божу чернечу Олену.
Не залишила своїх чад у невіданні матінка і про день своєї кончини, про який вона знала і всіх попередила завчасно. Про це збереглося багато згадок. Ось одна з них, що належить монахині Ф.: «У квітні 1988 року я принесла Матінці Церковний календар, а вона просить: «Подивися, який день буде 30 жовтня». Я подивилася і говорю: «Неділя». Вона якось багатозначно повторила: «Неділя». Після її смерті, ми зрозуміли, що тоді, у квітні Матінка відкрила нам день своєї смерті – більш ніж за півроку до неї». Її поховали на київському Лісовому цвинтарі, на ділянці Флорівського монастиря. Без паспорта та прописки – це теж здавалося дивом.
Але найдивовижніше почалося після смерті блаженної. Відомо безліч документально підтверджених випадків зцілень молитвами до неї. Неодноразово люди бачили у вечірній час незвичайне сяйво навколо її хреста. Один з насельників Почаївської Лаври, який побажав залишитися невідомим, розповідав, як на могилі його стало рвати, і з нього вийшло безліч переплутаних пучків волосся, засушеного комах і плазунів, після чого він зцілився і незабаром пішов у Почаїв.
Чесні останки матінки були підняті та перевезені в Голосієво 18 травня 2006 року, де й спочивають до цього дня, будучи приховані в нижній межі храму «Живоносне Джерело».
А там, де колись стояв будиночок стариці, біля символічної могилки з хрестом, піднялася струнка каплиця. Неодноразово в день пам'яті блаженної люди, які прийшли на поклоніння, люди стають свідками дивовижних явищ: сонце «грало», простягаючи свої промені навколо, з'являлася багатобарвна веселка, підносився до небес стовп вогню, небо оперізувало тонке сонячне кільце, зване уч. Вранці, коли в «Живоносному Джерелу» служилася перша панахида, люди бачили в небі хрест, що світився.
Все це яскраві свідчення посмертної слави блаженної стариці.
Невичерпний потік свідчень безперечної духовної обдарованості блаженної, як невичерпна любов до неї вдячних чад. Її прагнення вилити цю любов на оточуючих, віддати її цілком, без залишку, усім, хто її потребує, приваблювали до нього людей «трудящих і обтяжених». І оскільки «засвітивши свічку, не ставлять її під судини, але на свічнику» (Мф.5,15), всещедрий Господь виявив значну кількість посмертних свідчень, щоб світило світло його перед усіма людьми, і, дивлячись на його добрі справи, вони невпинно «прославляли Отця нашого Небесного» (Мт. 5, 16).
Її вірні шанувальники, які знали матінку за життя, часто кажуть: «Часом здається, що матінка зовсім не померла, що вона просто вирушила в одне зі своїх мандрівок і обов'язково повернеться».
Слова ці настільки вірно відображають думки та переживання чад матінки, що краще і не вигадаєш. У їхніх серцях і душах на все життя відобразився світлий вигляд незабутньої стариці. І, згадуючи до найменших подробиць її материнську доброту, яку неможливо було прикрити навіть за зовнішньою строгістю, усвідомлюєш, що саме в таких людях у всій повноті проявляється благодать Божа, яка зігріває людей, що припливають до них.
Все бачиться тепер зовсім інакше:
І Віра повстає з дитячих снів,
І серце в покаянні солодко плаче,
І до життя пробуджується Любов.
Зійде зоря на пажі Надії
І розчиниться морок пелена.
Пробудять життя силу в душах грішних
Подвижники святі імена.
АЛІПІЯ БЛАЖЕНА
У світі – Агапія Тихоновна Авдєєва
(нар. 1910 р. – пом. 1988 р.)
Юродива, цілителька та провидиця. Передбачала та відводила лихо, лікувала молитвами. Передбачила Чорнобильську аварію та канонізацію п'яти святих Києво-Печерської лаври.
Історія життя черниці Аліпії, яка за життя вважалася великою київською подвижницею, сповнена неймовірних подій та чудес. Точна дата народження Агапії Тихоновни Авдєєвої (так звали монахиню у світі) не встановлено. Але відомо, що в Клеві вона прожила понад сорок років. Праці та молитви цієї подвижниці були відзначені духовенством Лаври ще за радянських років. Сестра Марфа згадувала, що якось стариця запитала її: «Ти якого року народження?» – «1916-го», – відповіла та. «А я на шість років старший за тебе».
Отже, за не уточненими даними, блаженна Аліпія народилася приблизно в 1910 в Мордовії, в Пензенській області. Її батьки Тихін та Васса Авдєєви були селянами середнього достатку. Згодом стариця розповідала, що батько був строгим, а мама дуже доброю, великою трудівницею та акуратисткою. Християнському милосердю та доброті навчала вона і свою дочку. Бувало, покладе в фартух Агапії всяких частувань і велить рознести по бідних будинках. Особливо багато гостинців роздавала мама у свята. Коли настав час навчатися, Агапію віддали до школи. Жива, швидка, кмітлива, вона не могла втриматись і всім підказувала. Дівчинку перевели на клас старший, але й серед старших дітей вона виділялася розумом. А до 1918 року вона була сиротою. Батьків розстріляли. Всю ніч восьмирічна дівчинка одна в порожньому будинку читала Псалтир за рідними. Деякий час Агапія жила у дядька, але, закінчивши другий клас, вирушила «мандрувати» по святих місцях. Вона обійшла пішки багато монастирів колишньої царської Росії, які на той час стояли розграбовані, пустельні. Це був страшний час. Але ще більші випробування чекали на неї в 30-ті роки. Майже десять років Агапія провела в одеській в'язниці. Спочатку її кинули в камеру до розбійників, але Господь зберіг її від наруги. Щороку на Великдень вона відмовлялася виходити на роботу, за це її били, а одного разу побили так по-звірячому, що пошкодили хребет, і на все життя Агапія залишилася згорбленою. У пост тюремники силою запихали їй у рот м'ясо. Їй навіть якось дали шоколадку. "Але я затиснув її в руці і сім днів не їв і не пив", - згадувала згодом матінка. Щось зрушило в її свідомості, і Агапія стала називати себе в чоловічому роді.
Це був період гонінь на віруючих та період випробування віри. Незважаючи на важкі умови утримання, Агапія намагалася дотримуватися посту і невпинно молилася. У в'язниці, де її утримували, було багато священиків. Їхня доля була спочатку вирішена наперед. Щоночі виводили по п'ять-шість чоловік, і вони більше не поверталися. Нарешті, в камері залишилося лише троє: священик із сином та Агапія. Передчуючи свою долю, священик і син відслужили собою панахиду – відспівали самі себе… Вночі їх забрали, і дівчина залишилася сама. Це був страшний і водночас добрий момент: нечутно відчинилися двері, і Агапія побачила, як у камеру зайшов апостол Петро. Він і вивів її через чорний хід до моря. Тюремні ворота зачинилися так само беззвучно, як і відчинилися. І тільки прокинувшись від клацання замку, що закрився, Агапія зрозуміла, що вона на волі. “Біжи”,—сказав Апостол, показав рукою у бік моря і став невидимим. Одинадцять діб йшла Агапія без їжі та води, лізла по стрімких скелях, зривалася, падала, піднімалася, знову повзла, роздираючи руки до кісток. З того часу на руках у неї залишилися глибокі шрами, які бачили багато віруючих. Можливо, тоді мати відвідала великого єрусалимського старця ієросхимонаха Феодосія, який жив під Новоросійськом у селищі Гірський (колишня станиця Кримська). Про це сама матінка сказала: "Я у Феодосія був, я Феодосія бачив, я Феодосія знаю". Можливо, що старець благословив її на великий подвиг юродства.
Стариця часто згадувала про своє чудове визволення і в подяку особливо шанувала день пам'яті апостолів Петра і Павла, часто молилася біля ікони апостолів у Деміївській церкві… І ще – вона почала носити на грудях поруч із хрестом ключі та ключики різних розмірів – це були своєрідні вериги …
Під час Другої світової війни Агапія потрапила на примусові роботи до Німеччини та працювала на якомусь заводі. Після важкого дня вона ночами читала Псалтир, який знала напам'ять, і молилася за жінок, у яких вдома залишилися діти чи батьки. А ще в Агапії з'явилася дивна сила: вона брала за руку когось із в'язнів виводила її за колючий дріт, минаючи охорону з собаками. Ніхто було зрозуміти, як зникають десятки людей. Пізніше вона казала: «Підійду вночі до сітки, розріжу її і всіх випушу, всі підуть і живі залишаться, і ніхто не знав, куди вони поділися». А на згадку про кожну врятовану нею людину вішала собі на шию ключик, маленький чи великий, біленький чи жовтий. Цю важку зв'язку матінка носила на шиї аж до смерті. Тонкий міцний шнурок упивався в тіло, залишаючи глибокий синій рубець. А одного разу з табору так само пішла і сама «хрещениця апостола Петра», благополучно перебралася через лінію фронту і пішки пішла в Клів… Одного разу на дорозі зустріла кількох чоловіків… Злякана, кинулась до стогу сіна, притулилася до нього спиною і стала старанно благати Мати Божу захистити її. Бандити бігали навколо стогу, лаялися: «Та куди ж вона поділася, їй же й сховатися нема де!» Так і пішли ні з чим, а Агапія подивилася на себе і побачила, що «вона вся світла, весь одяг на ній білий, руки білі… Мати Божа захистила, приховала від бандитів, небесним світлом одягла», тому вони її й не побачили.
Агапія дісталася звільненого Клева, в якому прожила до смерті. Христа заради юродива Агапія була прийнята в Клево-Печерську лавру, і архімандрит Кронид при постригу в чернецтво дав їй нове ім'я - Аліпія. Він же благословив її на подвиг стовпництва. Паломникам, що приходили в Лавру, Аліпія запам'яталася тим, що майже три роки прожила в глибокому яру, ночуючи в дупле дерева, в якому можна було стояти лише напівзігнувшись. Для багатьох віруючих так і залишилося загадкою, як матінці вдавалося зберігати свою зовнішню чистоту, красу та привабливість, не маючи даху над головою… Вона завжди була в чистому одязі та акуратно зачесана. Усіх вражав і надзвичайно глибокий, теплий, лагідний і люблячий погляд її світло-сірих очей. «Коли було дуже холодно, я заходив у коридор до ченців погрітися. Інший мине, дасть хліба, а другий прожене... Але я на них не ображався», – згадувала згодом блаженна стариця. Коли ж узимку сніг накидав такі кучугури, що з дупла не можна було вибратися, стариця не йшла до церкви, а отець Кронід сам пробирався до неї і приносив сухарів. Проводячи ночі у дупле великого дерева протягом трьох років, не маючи їжі, вона ніколи не нарікала, не просила милостині – харчувалася тим, що люди давали.
Добровільно несучи хрест юродства, покірно приймаючи приниження і образи, мужньо переносячи поневіряння, подвижниця здобула смиренність і лагідність, за що й удостоїлася від Господа дару прозорливості та зцілення молитвою. Вона всіх любила, шкодувала, ні на кого не ображалася, хоча її багато хто ображав своїм нерозумінням того тяжкого хреста, який вона взяла на свої тендітні плечі. Аліпія зціляла від смертельних хвороб, виганяла бісів і, кажуть, оживила померлу від чаду дитину.
Ішов час, і над Лаврою почали згущуватися чорні хмари – поповзли чутки про її закриття. Дивною стала поведінка Аліпії, – вона одягала до неба руки, голосно кричала мордовською мовою, падала навколішки і плакала… Гроза вибухнула у березні 1961 року: зірка великої святині закотилася одразу. Змовкли дзвони. Замовчав чудовий хор ченців, не чулося більше молитов у церквах, зачинилися двері келій, спорожніли коридори, згасли лампади. Старці розходилися – одні у вічність, інші – гнані владою… Пішла й юродива.
Після закриття Клево-Печерської лаври блаженна Аліпія оселилася в маленькому будиночку біля Голосіївської пустелі (район Клева), в якому була одна кімнатка та невеликий коридорчик, де містилися її курочки та коти, яких вона завжди тримала. За розповідями віруючих, вона часто відвідувала Деміївку, де прикладалася до ікони Василя Великого і непомітно клала пожертвування: бувало, покладе гроші і швидко йде, щоб ніхто не бачив... Приходила вона до храму нечасто, переважно на великі свята. Ставала блаженна завжди спиною до вівтаря і у найважливіші моменти богослужіння починала голосно кричати та викривати. Не всі розуміли сенс сказаного і тому дивувалися, чому ніхто не дерзав зробити матінці Аліпії навіть зауваження, не кажучи вже про те, щоб виставити з храму. Люди (навіть духовенство) боялися Аліпії та Духа Святого, який у ній жив. Нинішній настоятель Деміївського храму протоієрей Мефодій Фінкевич відгукується про матінку Аліпії дуже тепло: «Сьогодні вона дуже шанована, натовпи людей ходять на її могилу. Я й сам неодноразово звертався до неї. Я знав її особисто: саме вона передбачила, що мені доведеться служити на Деміївці. Бувало зустріч її, а вона запитує: «Ти на Деміївці служиш?». «Ні, – кажу, – у соборі я». Наступного разу зустрічаємось. Вона знову: «Ти на Деміївці служиш?» – «Так ні, – кажу, – у соборі». І ось так і склалося, що за її прогнозом вже п'ятнадцятий рік я служу на Деміївці».
Місцеві жителі, які знали про чудеса зцілення за молитвами праведниці, нескінченним потоком йшли до неї за молитовною допомогою, порадою, зціленням. З усіх боків їхали люди до цієї тендітної жінки: архімандрити та настоятели монастирів, ченці та миряни, великі начальники та прості трудівники, літні та молоді, юні та діти, хворі, скорботні та гнані. За день іноді приходило до матінки по 50–60 людей. І всіх стариця Аліпія приймала з любов'ю: і тих, хто ніс у собі віру, любов, і тих, у кому бачила зло, чи керованих цікавістю. Вона знала, що і як сказати кожному, кого зцілити. У своїй крихітній хатинці прихистила дюжину котів. Вважалося, що ці тварини приймали він хвороби людей, які приходили до черниці. Тому, видно, всі її коти були дуже хворі – лишайні, кульгаві.
У 1981 році матінка тяжко хворіла. Майже все, що з доброти душевної люди приносили Аліпії, вона віддавала до церкви на панахидний стіл або роздавала жебракам. До хвороби стариця годувала людей тим, що вони самі їй приносили. А після хвороби до самої кончини стала сама готувати і годувати людей. При приготуванні їжі не дозволяла розмовляти, щоб не опоганити їжу. Варила щодня борщ та кашу і завжди з молитвою… Валентина – духовна дочка блаженної Аліпії, неодноразово була свідком чудес: «Зварила матінка борщ. Прийшли люди, я сиділа скраю. Матінка каже мені: "Наливай борщ". Я налила одинадцять тарілок. Прийшли ще чотири людини, матінка знову мені каже: "Наливай борщ", а я про себе думала: "Чи вистачить борщу?" Подивилася в чавун, а там половина чавунку борщу. Я подумала, що я не помітила, як матінка встала і долила борщ. Налила я чотири тарілки і гадаю: якщо ще прийдуть люди, то вже не вистачить борщу. Знову прийшли люди втрьох, знову матінка до мене звертається: "Наливай борщ". Цього разу я вже бачила, що матінка зі свого місця не вставала і борщ не доливала. Підходжу наливати, відкриваю казанок, а там рівно половина борщу, наче я й не наливала з нього – половина. Потім зрозуміла, Благодаттю Божою їжа у матінки множилася».
Говорили, що стариця розуміла мову тварин – птахів, курей, котів, а вони розуміли її. Але найдивовижнішим був цілительський дар Аліпії. Завдяки її молитвам багато бездітних пар набули дітей. Всі знали, що вона лікувала маззю із суниці, яку сама готувала. Перед приготуванням вона багато постила та молилася. Варила мазь цілу ніч і молилася за чотки. І, мабуть, велика сила лікування Аліпії полягала над дії самої мазі, а молитвах стариці, діючих через мазь. Коли хтось скаржився на якісь болі, вона говорила: «Помаже мазей і пройде». І проходило... Ті, хто часто бував у Аліпії, казали, що вона ще за п'ять років до Чорнобильської катастрофи передбачила її. Стариця дивилася на ікони і говорила: "Дивись, як вони блищать, яка пожежа!" Люди нічого не бачили. Напередодні аварії матінка стала дуже неспокійною, усім говорила: «Щільно зачиняйте двері та вікна, буде багато газу». А в день аварії вона одягнулась на все чорне і все повторювала: «Живемо болями інших!» Багато хто питав, що робити – їхати чи залишатися в Клеві. Нікого стариця не благословила на від'їзд, а хто не послухався, потім шкодував – там було ще гірше. На запитання, як чинити з їжею, говорила: «Помийте, прочитайте Отче наш і Богородицю, перехрестіть і їжте. Будете здорові».
За свідченням очевидців, у посушливе літо 1986 року праведниця одинадцять діб постилася і молилася, а потім розповіла своїм духовним чадам, що «випросила дощ». І того ж дня пішов дощ.
Щоб дізнатися, що людині загрожує небезпека, Аліпії достатньо було лише подивитись на нього. Від багатьох людей вона відвела передчасну смерть, попередивши їх про майбутню небезпеку. Причому день та годину завжди називала точно. Багато хто любив блаженну за її доброту, але мав і недоброзичливців – сусідів дратували численні відвідувачі. Один із сусідів погрожував зруйнувати житло Аліпії і одного разу вмовив тракториста приїхати і ковшем підчепити колоди стіни ветхого будинку. З піднесеними до неба руками молилася стариця, просячи заступництва у святителя Миколая. Тракторист зачепив трос за колоду під дахом і вже почав тягнути, як раптом ринув дощ, та такий сильний, що стало темно. Дивно те, що у цей день на небі не було жодної хмарини. Тракторист вирішив перечекати зливу в кабіні трактора, але дощ не припинявся. Так і поїхав, не зруйнувавши вдома. Аліпія продовжувала у ньому жити. "Поки я живий, будинок не зруйнують, преподобні печерські не допустять, а після смерті знесуть, і нічого не залишиться", - говорила стариця. (Так і сталося.)
Багато допомагала Аліпія у судових справах: з її молитов зменшували терміни ув'язнень, несправедливо засуджених звільняли.
Аліпія за два місяці до смерті точно передбачила день і годину свого догляду. З того часу вона нікого не благословляла залишатися на ніч. Але вдень старицю відвідувало багато народу. Якось вона несподівано веліла всім стати на коліна і мовчати. Нечутно відчинилися двері, і, звертаючись до тих, хто увійшов, блаженна запитала: «Що, прийшли мене провідати?» Всі в побожному мовчанні стояли на колінах, поки вона вела тиху бесіду з невидимими прибульцями. Хто вони були і яку звістку їй принесли – лишилося таємницею. Вона нікому її не відкрила, тільки передбачила канонізацію п'яти угодників Клево-Печерської лаври. Після цього відвідування Аліпія все частіше почала говорити про смерть: «Я помру, коли буде перший мороз і перший сніг піде. Повезуть мене машиною, поховають у лісі». У всі монастирі полетіли листи парафіян із проханням молитися за неї. Вранці 30 жовтня 1988 року Аліпія благословила всіх, хто прийшов, іти в Китаєво молитися за неї. Перед смертю вона попросила у всіх прощення, просила приходити до неї на могилку і розповідати про свої біди та хвороби. Надвечір ударив перший сильний заморозок і пішов пухнастий сніг. Аліпія померла. Кажуть, що один із котів, що згорнувся на грудях у своєї господині, помер одразу з нею. Відспівали старицю у Флорівському монастирі. А через дванадцять років після її смерті біля колишнього голосіївського будиночка матінки забило джерело, до якого вона ще за життя заповідала ходити: «Водичку мою пийте і зцілюйтесь»…
Дар зцілення Аліпії ще більше виявився після її смерті. Існує безліч оповідань людей, які після відвідування могили стариці одужали. Щодня до місця поховання черниці на восьмому ділянці Лісового цвинтаря приходять десятки людей, залишають записки «про здоров'я» та «за упокій». Їхні священики читають прямо на цвинтарі, а ось прохання людей, кажуть, читає сама Аліпія. І дорога до її могилки ніколи не заростає... А після звістки про осквернення її могили кількість паломників з усієї України багаторазово збільшилася. Справа в тому, що пішли чутки, що збулося пророцтво черниці, яка говорила: «Кісткам моїм спокою не дадуть…» Виявилося, що є багато охочих отримати чудодійні за силою мощі Аліпії, хоча її так і не зарахували до святих.
Ось як про це писала одна з київських газет: «Вандалів упіймали, як то кажуть, на гарячому – з лопатами в руках. Незважаючи на те, що вони не встигли дістатися труни монахині, саму могилу зіпсували ґрунтовно»… За словами інженера з благоустрою Лісового цвинтаря, до прибуття «Беркуту» земля на могилі монахині була викопана всього на багнет лопати.
З благословення митрополита Київського Володимира у Київській єпархії видали книгу спогадів про «Христа заради юродивої черниці Аліпії».
З книги Гріхи та святість. Як любили ченці та священики автора Фоліянц КарінеБлаженна вдова Ксенія Петербурзька Є в православній церкві свято – день пам'яті святої блаженної Ксенії Петербурзької, яку шанують як покровительку Санкт-Петербурга. Ксенія не була монахинею, але вона канонізована православною церквою як
З книги Рідні мої автора Груздєв Павло"БЛАЖЕНА КСЕНІЯ, ЗАВЖДИ ДОРОГА..." Наприкінці війни та повоєнні роки стали відкриватися багато храмів і монастирів, віруючі знову отримали можливість приходити на уклін до дорогих святинь, молитися біля мощей преподобного Сергія Радонезького, блаженної Ксенії
З книги Океан віри [Оповідання про життя з Богом] автора Чорних Наталія БорисівнаБлаженна (пастораль) Храм на честь блаженної Ксенії Петербурзької. Фото Arhitriklin.Блаженна приносила в чужі стіни, де засинаєш у сльозах, особливий затишок. Вона виникала із міського кружляння. Але в ній завжди проступала небесна грань. Вона не зливалася з оточуючим.
З книги 50 знаменитих віщунів і ясновидців автора Скляренко Валентина МарківнаВАЛЯ БЛАЖЕНА Справжнє ім'я – Валентина Павлівна Баранова (нар. 1895 р. – пом. 1988 р.) Цілителька і ясновидець, якою були відомі минуле, сьогодення та майбутнє, її називали російською Вангою. Але дехто казав, що вона зналася з нечистою силою і творила темні
З книги У горах Кавказу. Записки сучасного пустельника автораРОЗДІЛ 17 Барганська пустель - Спокуса схимонаха Серафима - На межі голодної смерті - Допомога від Бога - Путівник врятований - «Якщо я їм варену їжу, серце моє підноситься» - Старий, на прізвисько «Отче наш» - Блаженна кончина молитовника-мирянина
Із книги Православні старці. Просіть, і дано буде! автора Карпухіна ВікторіяБлаженна Любушка із Сусаниного. Стариця-пророчиця зцілювальниця До стариці Любушки звертаються: за допомогою у духовних та мирських турботах; у молитвах про здоров'я та зцілення від недуг; у молитвах про зниклих близьких; у молитвах про спасіння
З книги Ніжнє небо. Зібрання віршів автора Мінаєв Микола МиколайовичI. «Кому дано блаженну нагороду…» Кому дано блаженну нагороду Той знає несумний смуток; Йому залишити вологий сутінок шкода, Немає сил піти з саду, що блищить. Замшений грот, осіння прохолода, Крізь гілки рожевий далечінь, Його звуть: До безмовності причаль, Воно одне –
З книги Петербурзькі святі. Святі, які чинили свої подвиги в межах сучасної та історичної території Санкт-Петербурзької єпархії автора Алмазов Борис ОлександровичXV «Кому дана блаженна нагорода…» Кому дана блаженна нагорода, Мед спекотних вуст і свіжість ніжних рук, Той замикається в чудове коло, Де милий образ – вірна відрада. О, солодкий сон хмільного винограду, Ти сп'янив несподівано і раптом, Ще вчора я був весело друг, А нині
У середині 80-х років дві киянки почули від старця Троїце-Сергієвої Лаври: "Навіщо ви приїхали до мене, коли у вас у Голосієві, у Києві, полум'яний такий стовп!" Матінка Аліпія належить до подвижників благочестя скорботного періоду історія нашої вітчизни, коли глибина подвигу вірних полягала у серце їх. Вона мовчала несла свій хрест, але те, що треба нам знати про її багатотрудне життя, про її подвиги, вона відкрила. Скільки подвигів несла вона: подвиг молитви - з дитинства читала Псалтир, до глибокої старості знала майже всі псалми напам'ять; подвиг мандрівки – пішки пройшла багато святих місць; подвиг сповідництва – 10 років ув'язнення за віру православну; подвиг стовпництва – жила у дупле дерева; і як вінець – подвиг юродства у Христі. Дух Божий творив у ній нову людину, і він утверджувався великими даруваннями: у матінки був дар прозріння чужих думок, дар одкровення про те, що відбувалося вдалині і про майбутнє, дар зцілення.
Матінка Аліпія була уродженкою Мордовії, батьки її – Тихін та Васса Авдєєви. У Святому Хрещенні названа вона була Агафією.
У сім років залишилася круглою сиротою. Така крихта, а сама за батьками Псалтир читала. З цього часу почалася її мандрівна частка. У гуркіті цього віку почула вона тихий голос: "Іди дорогами земними до Небесного шляху". Багато святинь відвідала тоді мандрівниця Агафія, багатьох угодників Божих побачила. А особливо полюбила святині київські – велику Лавру, третю долю Божої Матері на землі. Люті гоніння в цей час обрушилися на нашу землю. "Хлібною житницею та житницею священномучеників" названа Україна в "Акафісті мученикам Російським". На півдні, "під Одеса", як говорила мати Аліпія, довелося постраждати і їй. Її кинули у камеру до карних злочинців. Вона сказала їм: "Не підходьте!" – і почала гаряче молитися. І ніхто не наважився до неї наблизитися. Охоронець припав до ока і завмер: стоїть арештантка, хреститься, а над головою у неї ореол.
У катівнях мучилося багато священиків. Їх брали на муку без повернення. Залишилося троє: старий протоієрей, його син та Агафія. "Вранці нас не буде живим, відслужимо про себе панахиду". - "І про мене", - попросила матінка. "Ти втечеш", - потішив священик.
У тій в'язниці існували тортури під назвою "машинка". Жертву вводили до кімнати з двома дверима. Одна вела на волю, інша в підвал, треба було правильно вибрати.
Невідомо, чи здолала матінка випробування, чи штовхнула щасливі двері, але виявилася вона на волі. "Дозволителем від уз" матінка шанувала апостола Петра і особливо шанувала його все життя.
Незадовго до Великої Вітчизняної війни прийшла мандрівниця Агафія в богорятуваний місто Київ. Кажуть, що під час окупації вона багатьох людей із концтабору вивела. Маленька, непомітна, могла вона проникнути туди, кому іншому вхід був би закритий, та, мабуть, і сам апостол Петро допомагав їй проникати у в'язниці та рятувати людей.
Під час війни Печерську святиню повернули Руській Православній Церкві, і архімандрит Кронід вдягнув раба Божу Агафію в малу схиму з ім'ям Аліпія на честь першого російського іконописця. Вона все життя зберігала відданість отцям Печерським: "Я – лаврська черниця".
Духовний батько благословив матінку подвизатися в дупле дерева за прикладом стародавніх подвижників. Біля підошви ближніх печер стояв гігантський дуб, у якому відтепер оселилася матінка Аліпія. Перетерпляючи в дерев'яній печерці голод і холод заради Христа, вона простягла живу ниточку до Святої Русі. Нічого свого вона мала. Приходив отець Кронід, приносив сухарів у мантії. Висипле у дупла і піде – строгий був, потурань не давав. Якщо важко, благословляв читати сорок разів "Живий у допомозі".
"Як засипле снігом - холодно, зуб на зуб не потрапляє, - згадує матінка. - Підеш до ченців, який дасть хлібця, а який і вижене". У сильні морози її пускав у сінці схіїгумен Агапіт. "Зігрілася? Тепер рятуйся йди", - і вона йшла. Коли архімандрит Кронід спочив про Господа, схимонах Даміан благословив матінку переселитися ближче до людей.
Мати Аліпія оселилася в земляній печерці, жила на милостиню. І ось знову її забрали до в'язниці – за відмову працювати на Великдень. Пам'яттю про це вузол залишився беззубий рот і зігнута спина. Випустили матінку, коли вже розігнали Печерську твердиню. Мати Аліпія оселилися на Деміївці (у тихому районі Києва, де була незакрита церква Воздвиження Хреста Господнього). Хлопчаки дражнили її, жбурляли камінням, вона ж все терпіла і молилася. А потім з благословення перебралася в Голосіївський ліс. Розташовується він на околиці Києва, влаштовані були тут лаврські скити – пустелки. Ці місця освячені іменами старця-дівиці Досифея, який благословив на чернецтво преподобного Серафима, блаженних Паїсія та Феофіла. Тут подвизався втішний старець ієромонах Олексій (Шепелєв), а також єросхимонах Парфеній Київський. Оселилася матінка у занедбаному напівзруйнованому будиночку і жила там до самої смерті, не маючи ні прописки, ні паспорта. Міліція неодноразово намагалася "розібратися" з матінкою, але Господь зберігав її і виселити її з Голосєєва не вдалося.
У цей час матінка Аліпія вийшла на служіння людям у подвигу юродства. Ходила вона в плюшевій кофтинці, у дитячому капорі або в шапці-вушанці, на спині тягала мішок із піском, а на грудях – велику зв'язку ключів: гріхи духовних чад, які матінка брала на себе, вішаючи на знак цього новий ключик.
Матінка рятувала своє місто, молитовно захищала його від згуби, обходила, як хресний хід робила. Перед Чорнобильським вибухом вона кілька днів кричала: "Батьку, не треба вогонь. Батьку, навіщо вогонь? Гасіть заради тварин, заради малих дітей". Поливала водою: "Дівки, земля горить". Падала на захід сонця і молилася: "Мати Божа, визви нас від газу".
Чи не вона була тим праведником, заради якого Господь уберіг Київ від радіаційної хмари, визначивши йому інший напрямок? Незадовго до чорнобильської катастрофи матінка Аліпія почала пропонувати до столу кагор із пепсі-колою. Знамениті голосіївські застілля (на вулиці стояли дощаті столи, які щодня збирали по десять-п'ятнадцять чоловік) стали ніби захистом від розбитої в повітрі згуби. Все частування біля голосіївської подвижниці було намолене. Для стариці було важливо, хто приніс страву, чиї руки торкалися їжі, через чиє серце пройшло приношення. Приймала вона не у всіх. "Вам треба підрівнятися духом", - бувало, скаже матінка, опуститься на коліночки, проспіває свої сильним голосом "Вірую", "Отче наш", "Помилуй мене, Боже". Прехрестить стіл: "Їжте", а сама лягає на лаву, відпочиває. Порції благословляли величезні, і все треба було неодмінно з'їсти. "Скільки подужаєш, настільки я зможу тобі допомогти", - і люди з важкими хворобами зцілювалися біля її столу.
Усіх приймала матінка: блудників, брехунів, розбійників, тільки лукавих викривала, лукавства не переносила. Вона схоплювала навіть тінь думки. Розповідала мені одна жінка. Ішла вона до матінки з "чоловіком-подвижником" з думкою: запитати у матінки, чи не відпустити його в монастир, тим більше, що дітей у них не було. Не спромоглася вона при людях поставити це питання, але весь час про нього думала. І ось почали йти, і кожного матінка запитує його ім'я. Ось і чоловік її підходить і називає своє ім'я: "Сергій". А матінка його поправила: "Не Сергій ти, а Сергій". Так та жінка отримала відповідь на не задане нею питання.
Ще одне оповідання згадую: приїхала до матінки дружина священика, яка все життя і ще до заміжжя мріяла про монастир, тепер, коли всі її діти виросли (і троє з них уже стали священиками), думки про монастир до неї знову повернулися. І ось вона поїхала до Києва, щоб спитати про це матінку Аліпію. Коли вони з дочкою прийшли в Голосіївську пустелю і ввійшли на подвір'я, вони побачили у дворі будиночка дрімаючу матінку Аліпію. Стали чекати, коли вона прокинеться. Довго чекали, вирішили вже йти, і ось, коли вони вже підійшли до воріт, стариця раптом схопилася, перегородила шлях своїм гостям, а перед тим, хто вибирав для себе новий шлях життя, опустила довгу жердину на ворота – це була безмовна відповідь на її. запитання: немає їй шляху до монастиря. Хоча стільки людей отримали від матінки Аліпії благословення на чернецтво, а сестри Флорівського монастиря по черзі проводили в неї в халупі цілі дні, і матінка називала їх "родичкою".
У цей час трудився тоді в Лаврі і отець Роман (Матюшин) – усіма улюблений батюшка, чиї покаяні піснеспіви ми слухали, затамувавши подих. Матінка ж, зустрічаючи дорогого гостя у себе в пустиньці, називала його "двічі Ангел". Монах - це ангельський чин, а ченець, що співає, виконує ангельське служіння співу у Престолу Всевишнього. Але ворог роду людського повстає на тих, хто особливо ревно служить Богу, і через людей докучає їм. Батькові Романові матінка Аліпія передбачила: "Вип'єш чашу і знову будеш на приході". Так і вийшло: випивши свою чашу гіркоти, він знову поїхав до Псковської області. Саме ієромонах Роман відслужив над труною матінки першу літію про упокій її новопреставленої душі.
Найчастіше люди і не підозрювали, що їхнє полегшення ношей лягає на матінку. Обійме, поцілує, – здавалося б, благословляє, а вона їхню хворобу на себе бере. "Думаєте, я мазь варю? Сама за вас розпинаюсь", - зізналася якось вона. Одна хвора дала випити кагор на зцілення душі і тіла і, поки та пила, впала без почуттів.
Пророцтва матінка давала в притчах, у юродивих вчинках, а іноді і явно, просто, без іносказань – як комусь рятівніше. Якось у розпал застілля послала одну черницю в яр зі свічкою читати Псалтир. Потім виявилося: тієї ж години її брата мало не вбили. Прийшла за порадою монахиня, яка до того трудилася в Горненській обителі, чи повертатися назад? "Ти тут вище будеш", - не благословила матінка. Нині вона настоятелька одного із старовинних російських монастирів. Раба Божа Ольга, лікар-психіатр, уперше потрапила до матінки. Хазяйка вказала їй, де сісти, сама вийшла. Раптом на Ольгу закричали: "Як вона сміє?" Виявляється, села на матусине місце. Злякалася, встала. Повернувшись із двору, матінка Аліпія суворо сказала: "Чому стоїш, сідай, де тобі сказано". Всі зрозуміли, що така матуся воля. Зараз ця раба Божого трудиться в Єрусалимі, в Горненській обителі. Одна жінка-співоча прийшла до матінки зі своїм нареченим, і весь час, поки вони сиділи за столом, матінка вказувала на них рукою і примовляла: "А дівчинка хлопчика співає, а дівчинка хлопчика співає". Незабаром він потонув у неї на очах, і вона справді співала по ньому панахиду.
Одного разу з матінки знявся ніби покрив, і вона стала іншою, не юродивою – зосередженою, сумною людиною. "Духовник - це страшно, - відкрилася матінка. - За нього треба молитися, щоб Господь подавав йому допомогу в боротьбі з бісами, що воюють проти нього, і захищав від всякого зла, адже гріхи батька лягають на чадо. З ним треба будувати духовний фундамент спілкування. вірі чада Господь відкриває духовнику Свою волю про нього..."
Як і багатьох блаженних, матінку Аліпію оточували тварини, з якими вона розмовляла, яких шкодувала. Матусині котики та курчата всі були якісь хворі, заморені, кволі, – з гнійничками, з сухими лапками. "Чому звірі у вас такі хворі?" – одного разу спитали матінку. – "Люди блудно живуть, кровозмішають, все відбивається на тварях земних".
Незадовго до смерті у матінки Аліпії з'явилося дванадцять кошенят. Сліпі, лежали вони у коробочці, потім стали підростати, йшли по одному. Матінка щоразу раділа: "Пішов, пішов!" Нарешті сказала: "Майже все на волі". Залишився останній, найсильніший, найбільше до матінки льнув. Після смерті стариці він ліг їй на груди, виструнчився і помер.
За рік до смерті матінка Аліпія почала жити по одному їй відомому перерахунку. Вона називала цей календар Єрусалимським. "Держави по грошах відрізнятимуться. Це буде не війна, а страта народів за їхній гнилий стан, - пророкувала стариця. - Своїх людей Господь до смерті не допустить, вірних триматиме на одному просфорі". У цей час (за рік до смерті) матінка оголосила: "Все, дівки, йду від вас". Ті у сльози. Матінка зібрала на стіл, благословила: "Їжте". Перерахувала присутніх – було дванадцять. "Гідно", - із задоволенням сказала стариця.
Незадовго до смерті матінка Аліпія поставила свічку в банку з рисом, висунула до передпокою. Черниця Марина увійшла – у темряві свічка мерехтить, ніколи такого не було. "Лампочка перегоріла", - відмовилася матінка і благословила: "Читай Псалтир за матір". - "Що з нею?". Стариця не відповіла. Це вона про себе говорила. "Залишаю вас сиротами, інші втішатимуть, але матері вже не буде у вас", - говорила вона сестрам перед кінцем.
У неділю 30 жовтня 1988 року в Голосіївському домі було багато народу. Матінка посилала тих, хто приходив на могилку нині прославленого у святих отця Алексія (Шепелєва): "Ідіть, вклоніться, там священик служить". Чи не сам старець-розрадник Голосіївський давав їй наказ на кінець душі?
Після трапези матінка прилягла. Усі розійшлися, залишилася одна подружня пара прибирати зі столу. Рабі Божій Марині матінка простягла свічку з наказом поставити завтра до ікони "Всіх святих": "Тільки до ранку не запалюй". Хліб та мед веліла покласти на панахидний столик. "Ну все, більше не приходь". Та думала – сьогодні, виявилося – ніколи…
На ганок у цей момент вбігла ченець Марина, нині черниця Сергія. За кілька днів матінка її попередила: "У неділю на вечірню не ходи". З відвідуванням служб у монастирі суворо, але послухати стару не посміла.
Матінка Аліпія лежала на дошці. Зраділа, побачивши Марину: "Махай мені хусткою, я вмираю!" Та подумала: алегорія. "Читай Псалтир". Коли Марина дійшла до слів: "Цар мій і Бог мій", матінка сказала: "Досить". На прощання благословила Марину – незвично значне благословення дала. А потім чоловік і жінка, що прибирали зі столу, подивилися, а матінка бездихана лежить з обличчям, що сяє славою Небесної. Господь покликав Свою угодницю з юдолі на радість нескінченну. Тихою була її смерть, мирною та непосоромною. Подружжя сіло в машину, доїхало до телефону-автомата. Коли повернулися, у матінки на грудях мертве кошеня витяглося, той самий, останній з дванадцяти, тепленький, неохолов.
У рік тисячоліття Хрещення Русі, 1988-й, відійшла до Господа блаженна стариця схимонахиня Аліпія. Якось вона упустила, що ховатиме її Флорівський монастир. Так воно й сталося. Після перших літій панахиди повезли в обитель, де соборно відспівали в храмі. Поховання відбулося 2 листопада. "Як перший сніг піде, так мене й поховайте". І, дійсно, того дня закружляли перші сніжинки. З благословення настоятельки Флорівського монастиря ігуменії Антонії багатоважне тіло 90-річної стариці Аліпії поховали на Флорівській ділянці Лісового цвинтаря.
Після смерті матінки хатинку її в Голосіївському лісі знесли, але на його місці з'явилося дивне чудотворне джерело. Вороги матінки засипали це джерело повністю і забили кіл, так що й витягти не можна. Черниці Флорівського монастиря намагалися витягнути кілок, але, на жаль, нічого не виходило. І раптом одного разу рвонув фонтан на три метри вгору. Так матінка Аліпія і після своєї смерті засвідчила вірних своїх чад, що здобула вона уподобання у Господа, і "річки води живої" виливаються за молитвами до неї.
… Багато хто не міг зрозуміти її дивні, уривчасті фрази, що попереджають про велике лихо: «Під землею горить, горе йде», вважаючи, що матінка знати не знала таких слів як «реактор», «радіація», «випромінювання». Здається, однак, що все вона знала чудово.
Небагато земних жителів доходять до вузьких воріт тісного житія, де залишають усе земне і переступають таємничий поріг Вічності, пізнавши істинно духовне життя, спіткавши потаємні таємниці буття, бо, як мовиться в Євангелії, «Багато званих, але мало обраних» (Мф2). , 16).
Знаючи про це, монахиня Аліпія все життя працювала смиренно і терпляче, у скорботах та самоприниженні. Господь дарував їй пізнати потаємну таємницю молитви, угодної Йому, і матінка пізнала цей щедрий дар досвідчено. Живучи в тілі на грішній землі, духом вона мешкала на Небесах, вже тут носила у собі просвітлений образ Божий. Відчуваючи цю суто благодать, до неї з вірою в молитовну допомогу притікали всі, хто сподівався зцілення та розуміння. Тому, незважаючи на прагнення до усамітнення, стариця самовіддано взяла на себе важкий подвиг вітчизни, розуміючи, як потрібна цим безпорадним овцям стада Христова невичерпна духовна підтримка, щоб не збитися з істинного шляху, що веде до спасіння. Їй увесь час доводилося бувати на людях, наставляючи і наставляючи їх.
Благодатним даром, яким наділив Господь монахиню Аліпію, був також і дар передбачення майбутніх подій. Матінка залишила багато пророкувань, які дбайливо зберігаються її чадами, передаючись із вуст у вуста. Багато хто з них уже виповнився, деяким належить здійснитися.
Одне з найважливіших пророцтв блаженної стосувалося великого лиха, яке безпосередньо торкнулося Церкви: душогубного філаретовського розколу, що стався в 1992 році. Матінка неодноразово всенародно викривала колишнього Предстоятеля нашої Церкви Філарета (Денисенко), який на той час був ще Київським Митрополитом і влада якого здавалася непохитною. Залізною рукою вів він Церква до смерті, але навіть благочестиві священнослужителі, для кого не становили секрету грубі порушення Статутів, що допускаються їм, не сміли думати про громадське засудження і покірно терпіли повсюдні кадрові зловживання, всесильну Євгену Родіонову і багато чого.
Матінка ж за свої неприємні висловлювання була жорстоко гнана, але викривати все одно не переставала. Так, у спогадах багатьох чад міститься свідчення того, як відреагувала прозорлива стариця на побачену нею фотографію Філарета, про яку вона категорично сказала: «Він не наш». Люди, які були поруч із нею, думаючи, що матінка просто не знає Предстоятеля в обличчя, стали наполегливо пояснювати їй, що це Митрополит, але вона повторила ще раз: «Він не наш». Сперечатися було марно, і багато хто змирився, не зрозумівши сенсу її слів і сприйнявши їх як одну з дивин матінки. Коли ж, через чотири роки після її смерті, Церква потряс нищівний розкол, все стало на свої місця. Було зрозуміло, що матінка наперед передбачала цю скорботну подію і попереджала про неї вірних, а щоб достукатися до їхніх сердець, наділяла свій протест проти негідного архієрея у своєрідну, часом дуже епатажну форму.
Вона повторювала свої викриття неодноразово. Надовго запам'яталося парафіянам Деміївського храму Вознесіння Господнього, як одного разу, під час пишної архієрейської служби у храмі, вона голосно вигукнула: «Славен, славний, а мужиком помреш». Зрозуміло, за свою зухвалість вона була вигнана. Але це анітрохи не злякало подвижницю, і вона продовжувала викривати недостойного архієрея.
Так, за спогадами чад, які просили не вказувати їхніх імен, коли їй показали журнал, у якому була велика фотографія Денисенко, матінка схопила цей журнал, двома пальцями тицьнула в очі на фотографії і підняла голос: «У-у-у вражина, скільки горя людям ти принесеш, скільки зла наробиш! Вовк у овечу шкуру заліз! У грубку його, в грубку!». Потім зім'яла журнал і справді відправила його в піч. Ті, хто зібрався, розгублено мовчали, не знаючи, як їм реагувати на подібне. Лише одна з жінок, що знаходяться поруч, набравшись сміливості, несміливо запитала: «А що ж буде?» Матінка привітно посміхнулася і сказала з неперевершеною дитячою радістю: «Володимир буде, Володимире!».
Згадавши під час розколу про цю знакову подію, чада матінки без жодних сумнівів і вагань пішла за Блаженнішим Митрополитом Володимиром, на якого вказала матінка за півтора до своєї смерті. Їхня довіра до блаженної стариці не була осоромлена. А розстрига Філарет покрив себе незмивною ганьбою.
Передбачила матінка і Чорнобильську катастрофу. Багато хто не міг зрозуміти її дивні, уривчасті фрази, що попереджають про велике лихо: «Під землею горить, горе йде», вважаючи, що матінка знати не знала таких слів як «реактор», «радіація», «випромінювання». Здається, проте, що вона знала прекрасно, бо їй відкривалися духом такі небесні висоти, такі інфернальні глибини, що осмислювати її слова, осягаючи їх потаємний сенс, ми ще не одне десятиліття. Та й слід пам'ятати, що інститут ядерних досліджень із постійно діючим реактором, де проводилися популярні на той час експерименти з розщеплення атома, знаходився в безпосередній близькості до Голосіївського лісу і навряд чи матінка залишалася в невіданні щодо його шкідливої діяльності. 
Говорити ж про те, що горе йде, вона почала ще взимку, задовго до трагедії 26 квітня. У тонкому сні вона бачила, як людей кидають у автобуси і вивозять, як гине безсловесна худоба, покриваються смертоносним пилом поля. Відомо, що провесною приснопамятного року вона не давала благословення чадам на висаджування картоплі та овочів на присадибних ділянках. А за день до аварії ходила вулицею і кликала молитовно: «Господи! Пошкодуй немовлят, пощади народ!
Потім, коли вже нічого змінити було не можна, взяла свою торбинку і хресним ходом обійшла Київ, вимолюючи таким чином його мешканців і захищаючи їх від руйнівної дії радіації. Усім, хто в стані великої тривоги приходив до неї того дня, наполегливо радила: «Щільно зачиняйте двері та вікна, буде багато газу».
Після Чорнобильської катастрофи багато хто у надзвичайному хвилюванні питав матінку, чи потрібно їхати з Києва, на що вона категорично відповідала: «Ні, ні в якому разі». Зустрічалася з монахинею Аліпією в цей час раба Божого Раїса згадувала: «Коли рвонув Чорнобиль, ми приїхали до неї, – випросити благословення: ми хотіли їхати до Росії. А вона не благословила. «Ні, не треба їхати, тут шматочок хліба вам дадуть. Сюди йтимуть». 
На питання, як поводитися з овочами та фруктами, що зазнали згубного впливу радіації, наполягала: «Добре вимийте, прочитайте «Отче наш» і «Богородицю», перехрестіть і їжте». І справді, ті, хто з вірою та молитвою вживав у їжу заражені радіацією продукти, виявилися несприйнятливими до шкідливого впливу радіації. Навіть у Страхоліссі живуть і моляться люди, над якими Сам Господь простяг Свою Десницю.
З вуст в уста передаються і грізні пророцтва блаженної про майбутню війну. В той час, коли вони робилися, навіть найвідданіші чада матінки важко могли уявити навіть гіпотетичну можливість подібного. Але все змінюється. Сучасна нам дійсність настільки жорстка і непередбачувана, що люди перестали дивуватися чому б там не було. Зараз вже настільки очевидно, що все, про що говорила матінка і у що неможливо було навіть повірити, збувається в наш час.
Не використовуючи хитромудрих фраз, вона попереджала нас про глобалізм, внаслідок чого «люди перебігатимуть з місця на місце», і про те, що «держави по грошах відрізнятимуться». І особливо таємничими були її висловлювання про війну, неминучість якої пов'язувала з повсюдним падінням звичаїв. 
«Це буде не війна, а страта народів за їхній гнилий стан. Мертві тіла лежатимуть горами, ніхто не візьметься їх ховати. Гори, пагорби розпадуться, зрівняються із землею». Мимоволі згадуються вимовлені безпосередньо після Великої Вітчизняної слова прп. Феодосія Кавказького, з яким блаженна мала спілкування, про те, що майбутня війна буде набагато страшнішою і кровопролитнішою за пережиту.
Говорячи про жадібність і скнарість, що оволоділи людством, матінка неодноразово підкреслювала: «Ось ви сваритеся, лаєтеся за квартиру, розходьтеся ... А настане такий час, коли буде дуже багато порожніх квартир, та в них не буде кому жити». Дивно було чути подібні одкровення з вуст бездомної мандрівниці, яка все своє життя не мала власного житла. 
Передбачила вона і прийдешнє гоніння на Церкву: «Буде багато безкровних мучеників, які постраждають за Віру Православну». І все те, що неможливо було уявити ще кілька років тому, справдилося на наших очах, коли розкольники захоплювали православні храми, виганяли священиків, били парафіян. Але особливий розмах це ганебне явище набуло сьогодні. 
Блаженна конкретизувала і терміни, пов'язуючи їх з одним із великих церковних свят: «Війна розпочнеться на апостолів Петра та Павла», - говорила вона. Щоправда, літочислення матінка за своїм календарем, який називала Єрусалимським. Іноді додавалася фраза у тому, що станеться це, коли винесуть труп», під яким, очевидно, малося на увазі поховання в Мавзолеї на Червоній площі.
Про жорстокість і безглуздість цієї кровопролитної війни вона також попереджала з властивою їй алегоричністю: «Будете лежати: там рука, там нога». Скільки загиблих розкидано зараз у Донецьких степах! І кінця війні досі не видно.
Неодноразово матінка попереджала: «Коли їдеш у Києві Хрещатиком, – молись, бо він провалиться». Чи потрібно говорити, що після Майдану це пророцтво набуло особливого, пронизливого сенсу? А якщо згадати, що землі під Хрещатиком давно немає (її вигребли під час реконструкції площі, налаштувавши під землею безліч модних бутіків, злачних місць, банківських відділень), то відчуття близькості до пекла погіршується.
Передбачала мати і прийдешній голод, коли земля не дасть плодів своїх. Але людей обнадіювала: «З Києва не їдьте – скрізь голод буде, а у Києві хліб є».
Матінка особливо підкреслювала, як важливо буде в роки гонінь мати свою хоча б крихітну ділянку землі, і тим, хто мав вдома, землю, домашню худобу забороняла продавати, вказуючи на те, що господарство в умовах виживання зможе ще стати в нагоді.
Майже постійно, а за кілька років до смерті – особливо наполегливо передбачала блаженна відродження Голосіївської обителі. Сестри Флорівського монастиря чітко пам'ятають, як вона неодноразово говорила: «Дівчата, дивіться: тут ще буде монастир і служба…»
У це було надзвичайно важко повірити, проте вже 1993 року в розореній Голосіївській пустелі, де каменя на камені не залишалося від колишньої величі, почалися богослужіння. Спочатку вони проходили на вулиці, потім, коли було відновлено домову церкву, у храмі. Незважаючи на величезні труднощі та трудові послухи, в обителі проводилися нічні богослужіння, на які ми неодноразово приходили. Служили при свічках, і благодать була невимовною. А вранці, після нетривалого сну, брати розходилися на послух. Того ж року у свято Великого рівноапостольного князя Володимира був уславлений у лику святих преподобний Олексій Голосіївський, якому неопустимо молилася блаженна стариця.
Багатьох своїх чад вона посилала до Флорівського монастиря, благословляючи замовити молебень ще не прославленої в ті роки подвижниці благочестя інокіні Олені. «Там є монахиня свята, – говорила вона, – на території монастиря похована, їй помолитеся. 
Так матінка Аліпія передбачила ще в той далекий тепер уже час, що ченця Олена буде зарахована до святих. І, звичайно, таким чином Матінка хотіла приховати силу своїх власних молитов і прославити угодницю Божу чернечу Олену.
Не залишила своїх чад у невіданні матінка і про день своєї кончини, про який вона знала і всіх попередила завчасно. Про це збереглося багато згадок. Ось одна з них, що належить монахині Ф.: «У квітні 1988 року я принесла Матінці Церковний календар, а вона просить: «Подивися, який день буде 30 жовтня». Я подивилася і говорю: «Неділя». Вона якось багатозначно повторила: «Неділя». Після її смерті, ми зрозуміли, що тоді, у квітні Матінка відкрила нам день своєї смерті – більш ніж за півроку до неї». Її поховали на київському Лісовому цвинтарі, на ділянці Флорівського монастиря. Без паспорта та прописки – це теж здавалося дивом.
Але найдивовижніше почалося після смерті блаженної. Відомо безліч документально підтверджених випадків зцілень молитвами до неї. Неодноразово люди бачили у вечірній час незвичайне сяйво навколо її хреста. Один з насельників Почаївської Лаври, який побажав залишитися невідомим, розповідав, як на могилі його стало рвати, і з нього вийшло безліч переплутаних пучків волосся, засушеного комах і плазунів, після чого він зцілився і незабаром пішов у Почаїв.
Чесні останки матінки були підняті та перевезені в Голосієво 18 травня 2006 року, де й спочивають до цього дня, будучи приховані в нижній межі храму «Живоносне Джерело».
А там, де колись стояв будиночок стариці, біля символічної могилки з хрестом, піднялася струнка каплиця.
Неодноразово в день пам'яті блаженної люди, які прийшли на поклоніння, люди стають свідками дивовижних явищ: сонце «грало», простягаючи свої промені навколо, з'являлася багатобарвна веселка, підносився до небес стовп вогню, небо оперізувало тонке сонячне кільце, зване уч. Вранці, коли в «Живоносному Джерелу» служилася перша панахида, люди бачили в небі хрест, що світився.
Все це яскраві свідчення посмертної слави блаженної стариці.
Невичерпний потік свідчень безперечної духовної обдарованості блаженної, як невичерпна любов до неї вдячних чад. Її прагнення вилити цю любов на оточуючих, віддати її цілком, без залишку, усім, хто її потребує, приваблювали до нього людей «трудящих і обтяжених». І оскільки «засвітивши свічку, не ставлять її під судини, але на свічнику» (Мф.5,15), всещедрий Господь виявив значну кількість посмертних свідчень, щоб світило світло його перед усіма людьми, і, дивлячись на його добрі справи, вони невпинно «прославляли Отця нашого Небесного» (Мт. 5, 16). 
Її вірні шанувальники, які знали матінку за життя, часто кажуть: «Часом здається, що матінка зовсім не померла, що вона просто вирушила в одне зі своїх мандрівок і обов'язково повернеться».
Слова ці настільки вірно відображають думки та переживання чад матінки, що краще і не вигадаєш. У їхніх серцях і душах на все життя відобразився світлий вигляд незабутньої стариці. І, згадуючи до найменших подробиць її материнську доброту, яку неможливо було прикрити навіть за зовнішньою строгістю, усвідомлюєш, що саме в таких людях у всій повноті проявляється благодать Божа, яка зігріває людей, що припливають до них.
Все бачиться тепер зовсім інакше:
І Віра повстає з дитячих снів,
І серце в покаянні солодко плаче,
І до життя пробуджується Любов.
Зійде зоря на пажі Надії
І розчиниться морок пелена.
Пробудять життя силу в душах грішних
Подвижники святі імена.
Народилася блаженна Аліпія приблизно в 1910 році в Пензенській області у благочестивій родині Тихона та Васи Авдєєвих. Блаженна стариця розповідала, що батько був строгий, а мама дуже добра, велика трудівниця та дуже акуратна. Бувало, покладе в фартух будь-яких частування і велить їй рознести бідним у їхньому селі, особливо багато гостинців роздавала мама на свята. Коли настав час навчатися, Агапію віддали до школи. Жива, швидка, кмітлива вона не могла втриматись і всім підказувала. Дівчинку перевели в інший клас, і серед дітей старших за неї на рік Агапія відрізнялася розумом і кмітливістю. 1918 року батьків Агапії розстріляли. Всю ніч восьмирічна дівчинка сама читала Псалтир за померлими. Якийсь час Агапія жила у дядька, провчившись у школі лише два роки, вирушила «мандрівляти» по святих місцях.
У роки безвір'я – 10 років провела у в'язниці, незважаючи на важкі умови утримання, намагалася дотримуватися посту, невпинно молилася.
Зі спогадів Марії:
– Багато пережила Матінка у період гонінь на православних: її заарештували та посадили у спільну камеру... У в'язниці, де вона утримувалася, було багато священиків. Щоночі 5-6 людей вели безповоротно. Нарешті, в камері залишилося лише троє: один священик, його син та Матінка. Священик сказав синові: «Давай відслужимо собою панахиду, сьогодні нас до світанку заберуть»... А Матінку сказав: «А ти сьогодні вийдеш звідси жива». Відслужили панахиду, відспівали себе батько і син і вночі їх забрали назавжди. Матінка залишилася одна: у камері нечутно відчинилися двері, увійшов Апостол Петро і через чорний хід вивів Матінку до моря. Йшла вона без їжі та води 11 діб. Лізла по стрімких скелях, обривалася, падала, піднімалася, знову повзла, роздираючи до кісток лікті. Але Господь зберіг її. На руках у неї залишилися глибокі шрами, які вона мені показувала. Можливо, тоді Матінка завітала до Великого єрусалимського старця ієросхимонаха Феодосія, який жив під Новоросійськом у селищі Гірський (колишня станиця Кримська). Про це сама Матінка сказала: «Я у Феодосія був, я Феодосія бачив, я Феодосія знаю». Можливо, що старець благословив Матушку на великий подвиг юродства.
Стариця часто згадувала про своє чудове спасіння, шанувала день пам'яті Апостолів Петра і Павла, часто молилася біля ікони Апостолів...
Під час війни Агапія потрапила на примусові роботи до Німеччини.
Зі спогадів Марфи:
- Розповіла мені Матінка, що коли вона була на роботах у Німеччині, то ночами читала Псалтир за жінок, у яких вдома залишилися діти або хворі люди похилого віку і виводила їх за колючий дріт і вони благополучно йшли додому. Пішла й сама Матінка ще до закінчення війни, перебралася через лінію фронту і пішки пішла до Києва... Якось нагнали її на дорозі кілька чоловіків... Стала старанно благати Мати Божу захистити її. Недалеко побачила стог соломи і побігла до нього, щоб сховатися від бандитів... Добігла до стога, спиною до нього притулилася, і Мати Божу зі сльозами просила не залишати її.
Бандити навколо стогу бігали, лаялися: «Та де ж вона поділася, їй же й сховатися нема де!» Постояли і пішли, а Матінка подивилася на себе і побачила, що вона вся світла, весь одяг на ній білий, руки білі... Мати Божа захистила, приховала від бандитів, небесним світлом одягла, тому вони її й не побачили.
Матінка була грамотна, добре читала і писала, всю Псалтир знала на згадку.
Запитала мене якось: Ти, якого року народження?
- 1916 - відповіла я.
– А я на 6 років за тебе старший.
За промислом Божим Христом заради юродива Агапія була прийнята до Києво-Печерської Лаври, де прожила до її закриття. Архімандрит Кронид при постригу в чернецтво дав Агапії нове ім'я - Аліпія, благословив на подвиг стовпництва. Три роки подвижниця провела у дупле старого дерева.
«Коли було дуже холодно, я заходив у коридор до ченців погрітися. Інший мине, дасть хліба, а другий прожене... Але я на них не ображався», – згадувала згодом блаженна стариця.
Добровільно несучи хрест юродства Христа заради, покірно приймаючи приниження і образи, мужньо переносячи поневіряння, подвижниця здобула смирення і лагідність, за це й удостоїлася великих дарів від Господа: прозорливості та дару зцілення молитвою.
Зі спогадів Інни Олександрівни:
– Ми з мамою повернулися з евакуації до Києва. Це було в 1947 році, і стали ходити до отця Даміана в Києво-Печерську Лавру за порадами, настановами... Тоді ж мама мені вказала на худеньку, струнку жінку, акуратно причесану... Мама сказала, що її звуть Липа, живе вона в яру за лаврською огорожею просто під відкритим небом, проводить ночі без сну в безперестанній молитві... У Липи був надзвичайно глибокий, чистий, теплий, лагідний, люблячий погляд світло-сірих очей... Духовним батьком Липи був намісник Лаври архімандрит Крон. За спогадами самої матінки Аліпії: коли закінчувалося служіння в церкві, він підходив до неї, давав сухарів і казав: «Ну що, нагрілася, їж та йди рятуйся». Вона, слухняна своєму духовному отцю, покірно віддалялася до великого дерева, забиралася в дупло, в якому можна було тільки напівзігнувшись стояти. Коли ж узимку сніг замітав так, що з дупла не можна було вибратися і вона не йшла до церкви, отець Кронід сам пробирався до неї, приносив у мантії сухарів, гукав: Ти не замерзла? Залишав приношення і своє незмінне слово «рятуйся» і йшов до Лаври, залишаючи подвижницю під опікою тривалої, зимової ночі. Моторошно було в глибокому яру, під саме дупло приходили і вили голодні, бродячі собаки, мороз сковував напівзігнуте нерухоме тіло. І лише невпинна Ісусова втішала, зміцнювала та зігрівала.
Так тривало до 1954 року, коли помер духовний отець і наставник Липи архімандрит Кронід.
Вона всіх любила, шкодувала, ні на кого не ображалася, хоча її багато хто ображав своїм нерозумінням того тяжкого хреста, який вона взяла на свої тендітні плечі.
У простому, скромному одязі, він був завжди акуратним, чистим... Для мене досі залишається загадкою: як Липі вдавалося зберігати свою зовнішню чистоту, красу і привабливість, не маючи даху над головою... Три роки проводячи ночі в дупле великого дерева, не маючи їжі, вона ніколи не ремствувала, не просила милостині, харчуючись тим, що люди самі їй давали...
Побачив її і батько Даміан: «Ну що ти тут сидиш під сходами, тобі ж холодно, йди спи під дверима отця Андрія»... Обидва старці жили в одному коридорі і двері їхніх келій ніколи не зачинялися від відвідувачів... Батько Андрій приймав всіх: вичитував біснуватих, зцілював хворих, допомагав жебракам, усіх годував з Лаврської трапези... Ось до цього-то порога і послав отець Даміан осиротіле чадо отця Кронида...
Через багато років я зрозуміла сенс цього благословення: Липа вже мала наблизитися до порога чудодійного старця. Все було ще попереду: пожвавлення померлої від чаду дитини, зцілення від смертельних хвороб, вигнання бісів, надзвичайна прозорливість, дія благодаті Святого Духа така, що сили природи корилися їй, безмежна, всеосяжна любов до людей і добрих, і злих, безкорислива щедра. .
Що ще я помітила, - отець Даміан дуже тепло і дбайливо ставився до Липи, розмовляв з нею як рівний з рівною, як зі своєю співробітницею, мабуть, побачив у ній угодницю Божу та свою послідовницю.
Ішов час, множилися гріхи людські, над Лаврою густішали чорні хмари: поповзли чутки про її закриття. Дивною стала поведінка Липи, - вона одягала до неба руки, голосно кричала своєю мордовською мовою, падала навколішки і плакала...
Гроза вибухнула в березні 1961 року: зірка великої святині, що яскраво засяяла, закотилася відразу. Змовкли дзвони. Замовчав чудовий хор ченців, не чулося більше молитов у церквах, зачинилися двері келій, спорожніли коридори, згасли лампади. Старці розходилися – одні у вічність, інші гнані владою.
Після закриття Києво-Печерської Лаври блаженна Аліпія оселяється в маленькому будиночку біля Голосіївської пустелі. Місцеві жителі, які знали про чудеса зцілення за молитвами праведниці, нескінченним потоком йшли до неї за молитовною допомогою, порадою, зціленням.
Зі спогадів Марфи:
- Дуже суворо матінка Аліпія дотримувалася постів - Перший і Страсний тиждень Великого посту, середу і п'ятницю кожного тижня вона нічого не їла. Спати не лягала, всю ніч молилася. На шиї на шнурку носила велику зв'язку ключів – своєрідні вериги.
Цікава їхня історія: розповідала, що під час війни, перебуваючи в німецькому таборі, працювала на якомусь заводі, говорила: «Підійду вночі до сітки, розріжу її і всіх випушу, всі підуть і живі, залишаться і ніхто не знав, де вони поділися». І за кожну врятовану нею людину на шиї додався ключик маленький і великий, біленький і жовтий. Цю важку зв'язку матінка носила на шиї аж до смерті. Тонкий міцний шнурок впивався в тіло, залишаючи глибокий синій рубець.
З усіх боків великої нашої Батьківщини їхали люди до цього тендітного благодатного світильника: архімандрити та настоятели монастирів, ченці та мирські, високі начальники та прості трудівники, літні та молоді, юні та діти, хворі, скорботні та гнані. За день, бувало, приходило до матінки по 50–60 людей. І всіх матінка Аліпія приймала з любов'ю, хоча чудово бачила кожного, що він у собі приніс: віру, кохання, цікавість чи зло. Але в її серці вміщалися всі, кожному вона знала, що і як сказати, кого зцілити компотом чи кашею, а кого маззю чи вином. Своїх духовних дітей нікого не благословляла робити операції, особливо порожнинні.
Матінка почала мені розповідати притчу: «Ідуть двоє до церкви, а назустріч бідна людина везе на візку дрова. Після дощу дорога розмита, ями заповнені брудом, ослик оступився, упав, і візок з дровами перекинувся і впав у багнюку. Бідолашна людина клопочеться, але сама зробити нічого не може. Один каже: «Давай допоможемо йому», а інший відповідає: «Станемо допомагати одяг та взуття забруднемо і як до церкви у брудному одязі прийдемо, та й на службу запізнимося» і пішов повз. А перший пішов у бруд, допоміг піднятися осля, підняв візок з дровами, допоміг витягнути його з бруду, сам забруднений весь і коли впорався пішов слідом за своїм товаришем. Приходить до церкви якраз до початку служби. Побачив його товариш і питає: Ти допомагав?
- Так допомагав.
- А чому в тебе одяг чистий?
Глянув той, хто допомагав на свій одяг та взуття, а вони чисті.
Говорить мені Матінка: «Завтра вранці приходь, дрова на зиму готуватимемо». Вночі пройшов сильний дощ, було холодно, почала я збиратися до матінки, одягла чистий одяг, нові замшеві чобітки. Думала, що для роботи знайду в неї, у що переодягтися та перевзутися. Прийшла раніше, а Матінки вдома немає, хатка і сарай на замку... А в лісі мокро, брудно, я у своїх нових чобітках і в чистому одязі тягаю гілки, складаю біля хатки... І тільки о 5 годині вечора йде вона втомлена , несе на плечах кошик та мішок за плечима. Матінка запитує мене: "І ти в ліс ходив?"
– А чому твої чобітки та одяг чисті?
Глянула я на свої ноги, чобітки та одяг мій були зовсім чисті. Ніби я не ходила цілий день по бруду і не носила на плечах великих мокрих гілок дерев.
Зі спогадів Ганни К.:
– Це було невичерпне джерело чудотворень та зцілень, яких не знищить ні життя, ні року, ні смерть. У зігбенному, славному, дивному творінні Божому виявлялася невичерпна чудодійна сила, що виливається на всіх, хто приходить до неї зі своїми прикростями і недугами. Ніхто невтішний, не уникав її, отримавши ще й душевне зцілення. Вперше в будиночок до Матінки мене привела страшна хвороба. Я нічого не могла їсти... Я вся висохла і почорніла, тоді на руках було ще двоє маленьких дітей. Не маючи сили, я все-таки насилу дісталася Матусиного будиночка, постукала, відразу ж мені вона відчинила двері, з усмішкою кажучи: «О, заходь, заходь, зараз будеш їсти»... Пам'ятаю, як проникливо подивилася вона всередину мене... Поставила сковорідку переді мною та Марією, перехрестила їжу і змусила їсти... Я їла з Марією. І це було перше диво, здійснене Матінкою наді мною. З'їла я все і не відчула, що я наїлася. З того часу почала зникати чорнота з мого обличчя, я стала їсти і погладшала... Мамочка запросила приходити частіше до неї і, слава Богу, що було мені куди приходити. Ідеш до великої стариці хворої, розбитої, ледве живої, а назад біжиш як новонароджена людина. І скорботи, і лиха – все йшло повз. Воістину – дивний у святих Своїх! Багато разів Матінка своїми молитвами запобігала біді, що нависла наді мною і моєю сім'єю... Усі знають, що Мамочка лікувала маззю, яку сама готувала. Перед приготуванням вона багато постила та молилася. Варила мазь цілу ніч і молилася за чотки. Нахилившись до мене, сказала одного разу мені на вухо: "Знаєш, мазь переїдає всі ракові клітини". Це було сказано пошепки і серйозно. Я подумала: «Отже, це вже випробувано, з маззю не пропадеш».
Яка велика сила була дії не самої мазі, а Матусиної молитви, що діє через мазь. За своєю скромністю вона не хотіла, щоб люди підносили її дії в чудових зціленнях, і всю силу переносила на дію мазі, а з благословення згори, звичайно, і мазь була цілющою. Коли люди скаржилися на якісь болі, вона говорила: «Допоможи мазей і минеться». І проходило... Хто часто бував у Матінки казали, що вона ще за 5 років передбачила Чорнобиль. Я була у неї за 2 тижні до аварії, вона дивилася на іконочки і говорила: "Дивись, як вони блищать, яка пожежа!" Але що я могла побачити. За два тижні – аварія. Цього дня Матінка була одягнена на все чорне і повторила кілька разів: «Живемо болями інших!»
Якось я принесла Мамочці дві іконочки Пресвятої Трійці та Святителя Миколая Японського і каже вона: «Я його знаю, допоможи, золотко, не треба, допоможи ОДИННАДЦАТОГО, ні, не треба». Сльози залили обличчя Мамочки. Моє передчуття передбачило щось погане, яке чекало на мене 11 числа. Вона довго молилася, просила його і додала: Це великий святий. І потім додала ще й число 8... 11 число – зима наближалася до кінця, настала відлига, на дахах лежали величезні брили важкого льоду. Чоловік йшов на роботу, раптом з даху величезного будинку зривається величезна брила і падає перед моїм чоловіком на відстані одного кроку. Лише одну мить відділяло його від страшної загибелі.
Я завітала до лікарні хворого батька, і вже пізно було, коли я поверталася додому. У самого мого будинку хтось з верхнього поверху скинув порожню пляшку, і вона вщент розлетілася перед моїм носом за кілька сантиметрів -ще б мить і важко уявити, щоб сталося - сталося це 8 числа.
Зі спогадів духовної дочки блаженної стариці Аліпії Ніни:
– У мене на грудях утворилася пухлина розміром із куряче яйце. Я звернулася до лікаря, мені зробили всі необхідні аналізи, які показали, що пухлину потрібно терміново видаляти... З Марією їдемо до Матінки. Тільки зайшли до неї, а Матінка кричить: "Не віддавайте на смерть!" І не благословила мене йти до лікарні... Для мене матінка готувала мазь. Я цією маззю намастила свою пухлину 2 або 3 рази і пухлина зовсім зникла. Пройшло вже понад 10 років із того часу. У мене збереглися довідки та аналізи, що підтверджують, що пухлина була злоякісна.
Коли мені траплялося бути з Матінкою наодинці, особливо вранці, то душа моя танула від тієї теплоти, турботливості, ласки, любові, якою вона зігрівала нас. Скільки в ній було ніжності, доброти важко передати словами, це може зрозуміти тільки той, хто це сам відчув. Матінка казала: «Моїх людей Господь не залишить, десь для них нехай знайдеться шматочок хліба».
Якось Матінка сиділа поряд зі мною. Вийшов на город старий мудрий кіт, Охрім, і по краю обійшов навколо городу, зупиняючись і обнюхуючи землю. Матінка звернулася до мене: «А ти розумієш, що кіт каже?»
- Ні, не розумію, це мені не дано.
- А я розумію і кота, і курку, і всякого птаха і тварину, ось Охрім, прийшов і сказав, що город добре посадили.
Цього року у матінки добре вродила картопля.
Валентина С.Є. – духовна дочка блаженної Аліпії, неодноразово була свідком чудес, явлених Господом за молитвами стариці:
- При мені прийшла до Мамочки жінка дуже приємна на вигляд... Був вітряний день, сильними поривами гнуло дерева, ліс гудів і стогнав, розгойдуючись і кланяючись під сильними поривами вітру. Жінка запитала: «Матусю, а де мої батьки?» Матінка стояла мовчки, глянувши кудись угору. Пориви вітру послабшали, дерева випросталися, і в лісі якось одразу настала цілковита тиша. Матінка продовжувала стояти з поглядом, спрямованим у небо, а я подумала: «Яка ж сила в її молитвах, якщо благала Творця заборонити вітру, щоб заспокоїти і підбадьорити одну християнську душу». Жінка зрозуміла, де її батьки, там, де тиша та спокій.
Розуміла матінка мову птахів, курей, котів. Сиділи ми кілька людей у саду, а на деревах та на даху зібралося багато птахів. Вони щебетали, свистіли і цвірінькали. Матінка розмовляла з ними незрозумілою мені мордовською мовою. З поведінки птахів було видно, що вони розуміли слова матінки. Поруч сидів, кіт Охрім. Матінка російською звернулася до птахів: «Ось він сидить, а я не відповідаю, якщо ти потрапиш йому в лапи, відлітай». Птахи піднялися і полетіли... 47 років Матінка не їла м'яса...
Зварила Матінка борщ. Прийшли люди, я сиділа з краю. Матінка каже мені: «Наливай борщ». Я налила 11 тарілок. Прийшли ще 4 людини, Матінка знову мені каже: "Наливай борщ", а я про себе думала: "Чи вистачить борщу?" Подивилася в чавун, а там половина чавунку борщу. Я подумала, що я не помітила, як Матінка встала і долила борщ. Налила я 4 тарілки і гадаю, якщо ще прийдуть люди, то вже не вистачить борщу. Знову прийшли люди втрьох, знову Матінка до мене звертається: "Наливай борщ". Цього разу я вже бачила, що Матінка зі свого місця не вставала і борщ не доливала. Підходжу наливати, відкриваю казанок, а там рівно половина борщу, наче я й не наливала з нього – половина. Потім зрозуміла, Благодаттю Божою їжа у Матінки множилася.
Запитала я якось у неї: "Як врятуватися?" Вона відповіла: «Господи, помилуй!».
Зі спогадів черниці Ф.
– З Матінкою я познайомилася у 1981 році. Я приїхала вступати до Флорівського монастиря.
21 тиждень, осінь та зиму матінка тяжко хворіла. Їжі не брала, а тільки пила трохи води. Після Великодня з'їла трохи молочної каші. До хвороби Матінка годувала людей тим, що люди приносили. А після хвороби до самої кончини стала сама готувати і годувати людей. При приготуванні їжі не дозволяла розмовляти, щоб не опоганити їжу. Варила щодня борщ та кашу. Готувала їжу завжди з молитвою.
При черговому моєму відвідуванні Матінка подивилася на ікони і запитує: «Палець на руці чи на нозі? Ціл чи ні?» Потім каже: "Ціл". А коли приїхав мій брат, виявилося, що він пилив дрова і зачепив палець, але кістку не зачепив.
Матінка могла на відстані чути того, хто її кликав. Я сильно захворіла і почала закликати Матушку на допомогу. Зібраним Матінка каже: «Лікар на Подолі вмирає» і почала за мене молитися і молилася всю ніч. Вранці мені полегшало.
Розуміла вона мову звірів та птахів. Приходило до неї лосеня, вона його годувала. Якось він прийшов і стоїть, а матінка каже: «Голова болить, на, з'їж хліба, і перестане хворіти». Лосеня з'їло хліб і пішло в ліс.
За свідченням очевидців посушливого літа 1986 року праведниця одинадцять діб постилася і молилася, а потім повідала своїм духовним чадам, що «випросила дощ». Після цієї розмови, того ж дня, пішов сильний дощ.
За доброту багато хто любив блаженну старицю, але були й недоброзичливці, яких вона та її численні відвідувачі дратували. Чоловік не раз погрожував зруйнувати житло старої Аліпії. Одного разу він умовив тракториста приїхати і ковшем підчепити колоди, що підтримують стіну старого будинку. З піднесеними до неба руками молилася стариця, просячи заступництва у святителя Миколая та допомоги. Ось що про це подія розповіла духовна дочка блаженної Аліпії:
- Тракторист зачепив трос за колоду під дахом і вже почав трактором тягти, щоб зруйнувати дах. Матінка почала молитися, всі присутні стали кричати на тракториста, умовляючи його, не завдавати шкоди Матінці. У цей час хлинув дощ, та такий сильний, що стало темно (дивно те, що в цей день на небі не було хмари). Тракторист сидів у кабіні трактора, чекаючи на дощ. Але дощ не припинявся. Так нічого, не зруйнувавши, тракторист і поїхав. А будиночок залишився стояти непошкодженим. Потім люди спільними зусиллями відремонтували, що від ветхості зруйнувалося, і Матінка продовжувала жити у своїй келійці. "Поки я живий, будинок не зруйнують, преподобні Печерські не допустять, а після смерті знесуть, і нічого не залишиться" - говорила Матінка (так і сталося).
Всіх, хто знав Матушку, вона вражала даром зцілень, дієвою силою молитви і явною прозорливістю... Я страждала на сильні головні болі. Матінка дала мені випити компоту і сказала: «Після Вознесіння пройде». Так і було. Після Вознесіння я перестала страждати на головні болі... Батько страждав на кам'яно-ниркову хворобу, лежав у лікарні, йому хотіли робити операцію, але він не погодився і пішов з лікарні. Коли ми з батьком прийшли до Матінки, вона побачила його, і сказала: «Молодець, що пішов, бо зарізали б». Дала йому випити компоту, і біль у нього припинився.
Протоієрей Віталій Ведмідь згадує:
– Перед 1000-річчям хрещення Русі у Деміївській церкві підходить до мене Матінка і голосно каже: «Христос Воскрес! Тепер тебе не мучитимуть».
Тоді мене не прописували у Києві, я поїхав до неї. Вона глянула на мене і каже: "Не бійся, йди, пропишуть". І справді, невдовзі мене прописали.
Багато допомагала Матінка у судових справах: з її молитов зменшували терміни ув'язнень; неправильно засуджених звільняли. Дуже допомагала Матінка у різноманітних заплутаних і неправильно оформлених грошових рахунках. За її молитвами все влаштовувалося, налагоджувалося і благополучно дозволялося.
Людей лікувала приготовленою нею їжею і суницею, з якої готувала мазь. Перед вибухом у Чорнобилі передбачала: «Травлять людей газом».
Зі спогадів протоірея Анатолія Городинського:
– Вперше матінку Аліпію ми зустріли 1974 року в церкві Вознесіння на Деміївці. Її не можна було не помітити. Дорогою до церкви вона завжди заходила в магазин і купувала багато хліба та булочок. Все це вона клала на панахидний стіл. І нас навчала: "Завжди майте при собі шматочок хліба". Жила вона в невеликому будиночку, в якому була одна кімнатка і невеликий коридорчик, де містилися її курочки та коти, яких вона завжди тримала... До Матінки приходили люди за молитвою, порадою, благословенням. Все це потребували і ми. Часто благословляла нас, давала нам багато цукерок. Ми заперечували, навіщо так багато цукерок, а вона наполягала: «Це діткам». Але дітей ми не мали довгих 10 років. Ми вірили Матусиним словам, тепер ми багатодітна сім'я. Господь послав нам радість за Матусиними молитвами та нашими проханнями. Перед Чорнобилем Матінка була дуже неспокійна, всіх, відправляючи додому, говорила: «Щільно зачиняйте двері та вікна, буде багато газу». Багато хто питав, що робити їхати чи залишатися у Києві. Матінка нікого не благословляла їхати, а хто не послухався, потім шкодував, там було ще гірше. На питання як чинити з їжею говорила: «Помийте, прочитайте і Богородицю, перехрестіть і їжте, і будете здорові».
Зі спогадів Марії:
– Остання неділя перед Великоднем – Вхід Господній до Єрусалиму на свої страждання. Рано-вранці спалахнув Чорнобиль, який матінка бачила ще взимку. З цього дня всім, хто приходить, стала давати кагор, але попередила: «Щоб після моєї смерті вина і в рот не брали».
За два місяці до смерті нікого більше не благословляла залишатися на ніч...
У суботу (29 жовтня) надіслала за мною. Сказала мені: «Піди до нашої церкви, постав свічки, але не запалюй, на ранок нехай будуть. Бери панахиду і біжи до Лаври, до мене більше не приходь».
У неділю 30 жовтня по обіді я прийшла. Матінка була дуже слабка. Благословила всіх разом іти в Китаєве: «Помоліться святим і за мене помолитеся», передбачаючи канонізацію 5 угодників Києво-Печерської Лаври.
Перед старицею просила у всіх прощення, що приходять до неї, просила приходити до неї на могилку і розповідати про свої біди і хвороби.
Зі спогадів духовної дочки стариці:
- Незадовго до смерті було у Матінки багато народу. Несподівано вона веліла всім стати на коліна і мовчати. Нечутно відчинилися двері і, звертаючись до тих, хто увійшов, Матінка запитала: «Що прийшли мене провідувати?» Всі в побожному мовчанні стояли на колінах, поки Матінка вела тиху бесіду з тими, що прийшли. Хто вони були і яку звістку їй принесли – лишилося таємницею. Вона її не відкрила, але після цього відвідування частіше почала говорити про смерть: «Я помру, коли буде перший мороз і перший сніг піде. Повезуть мене машиною, поховають у лісі». 29 жовтня я була у Матінки і сильно плакала: «Не стій і не плач, а йди і подавай у всі храми». І летіли до всіх монастирів листи з проханням молитися за нашу Матушку. Духовні чада навіть їздили до старця Н. далеко в Росію: «... яблуко дозріло, воно не може більше залишатися на дереві і має впасти» - відповів прозорливий старець, який знав матінку тільки духом.
30 жовтня був перший сильний заморозок, а увечері пішов великий пухнастий сніг. Коли роздавали Матусині речі, мені дали подушечку. І тепер, коли у мене починається головний біль, я лягаю на цю подушечку, і біль припиняється.
Царство небесне і вічна пам'ять, люба наша матінка Аліпія за всю твою працю, яку ти понесла у своєму земному житті за всіх нас грішних.
Зі спогадів Єрмоленко Катерини Іванівни:
- Під час відспівування від тіла Матінки виходило сильне пахощі, руки були теплі, і коли до них прикладалися, на губах довго залишалося приємне пахощі.
Зібрано вже не мало свідчень про зцілення віруючих молитвами стариці.
Свідчить Людмила:
«Я пекла бісквіт, щоб взяти його на могилку та обпекла руку. Утворився великий пухир, рука сильно хворіла. На могилці ми помолилися, перекусили, а коли я приїхала додому, то на руці вже нічого не було: ні пухирця, ні сліду від опіків і болю я ніякого не відчувала. Коли сталося зцілення, я не помітила, а побачила лише результат.
Через рік, вже у 2000-х-тисячному році на першій фаланзі вказівного пальця утворився щільний наростень, завбільшки з квасолю. Цей наростень дуже заважав згинати палець. Вже маючи досвід зцілення від опіку, прикладаючись до хреста на могилці, я попросила: "Мамо, а в мене пальчик болить!" і цим наростнем доторкнулася до хреста.
Ми помолилися... За півгодини побачила, що наросту вже не було. Залишився тільки почервонілий слід – на згадку!»
«На переніссі у мене утворилася шишка завбільшки з лісовий горіх. Вона постійно збільшувалася і тверділа, заважала носити окуляри. Матінка Діонісія, їдучи, дала мені квіточку з могилки Матінки Аліпії. Я стала їй молитися і прикладати цю квіточку. Незабаром шишка непомітно зникла. Господи, благослови».
Блаженна стариця Аліпія, моли Бога за нас!
- Apple TV та безкоштовний перегляд майже всіх супутникових каналів Інструкція з експлуатації apple tv російською
- Чи можна займатися інтимним життям за молочниці?
- Якими способами беруть аналіз на уреаплазму у чоловіків?
- Чому виникають висипання на лобку
- Цікаві факти про жіночу інтимну зону (10 фото) Некрасиві жіночі органи
- Чи небезпечна фіброзно-кістозна мастопатія при вагітності?
- Ліки від застуди швидкодіючі
- Насіння при гастриті: безпека "народних снеків"
- Трава мурава лікувальні властивості
- «Найз» для дітей: інструкція із застосування
- Народні методи лікування раку молочної залози
- Лицарі на двох Ігри Лицарі на чотирьох
- Синій кит морська тварина
- Таємні знайомства для одружених чоловіків
- Таємні знайомства для одружених чоловіків
- Чому болить лобкова кістка під час вагітності?
- Скільки загинуло радянських солдатів за «визволення Європи» від фашизму
- Колір статевих губ Статеві губи змінили колір
- Коли настає овуляція: симптоми та ознаки наближення
- Танець живота для вагітних: за та проти