Кам'янський чиновник для особливих доручень 2. Юрій кам'янський
Спогади про російську службу Кейзерлінг Альфред
Содержание статьи развернуть / свернуть
«ЧИНОВНИК ДЛЯ особливих доручень» (ПІСЛЯМОВА РЕДАКТОРА)
«ЧИНОВНИК ДЛЯ особливих доручень»
(ПІСЛЯМОВА РЕДАКТОРА)
«Як чиновник для особливих доручень я постійно перебуваю в роз'їздах»
А. Кейзерлінг.
«Я прожив бурхливе життя, повне горя та радості, успіхів та невдач. Безтурботне моє дитинство пройшло в батьківському доміу Станюні, великому литовському маєтку батька, у Мітаві та в різних німецьких школах, потім були роки навчання у Дерпті, а після університету – служба у Петербурзі, у міністерстві фінансів. За щасливим збігом обставин ще в 1886 році - мені було тоді 25 років - приамурський генерал-губернатор барон Андрій Миколайович Корф закликав мене до себе в Хабаровськ, що на дальньому сходіСибіру, на посаду чиновника для особливих доручень…» - так почав Альфред Кейзерлінг «свій розділ» у «Книзі Кейзерлінгів» - публікації сімейних хронік, що вийшла в Берліні в 1944 (Das Buch der Keyserlinge. An der Grenze zweier Welten Ber. Verlag, 1944). Його спогади доповнили та продовжили опубліковану раніше книгу «Граф Альфред Кейзерлінг розповідає…» (Graf Alfred Keyserling erz?hlt…). Лише сьогодні, на початку нового століття, викладені у цих двох книгах спогади курляндського дворянина, який віддав кілька десятиліть свого бурхливого життя виконанню обов'язків чиновника Російської імперії, Виявляються доступними і російському читачеві.
В одному творі читачеві пропонуються автобіографія, спогади, етнографічні записки, історичне джерело (матеріали до літературних портретів російських державних діячів та історії російської каторги), фрагменти документального детектива. фактів, цікавих описів, сильних характерів і несподіваних поворотів сюжету, що містяться у спогадах графа Кейзерлінга, вистачило б для створення захоплюючого історичного роману. Чинними особамиоповідання, окрім «масовки» - каторжників, амурських козаків, бурятських конярів, монгольських лам, сибірських «інородців» тощо, - є реальні історичні особи, державні діячі, що вплинули не тільки на долю Альфреда Кейзерлінга, а й на долю Росії: спадкоємець престолу, а потім імператор Микола II, екс-міністр Булигін, міністр Маклаков і майбутній прем'єр-міністр Львів, генерал-губернатор Корф і губернатор Адлерберг, принц Ольденбурзький… Це тільки ті, чиє втручання справило прямий, позитивний чи негативний вплив на життя автора. Крім них Кейзерлінг мимохіть згадує або більш детально згадує про багатьох відомих людей, з якими зводила його доля - меценаті Сибірякова, сходознавця Ухтомського, адмірала Олексієва, видавця Бориса Суворіна, не кажучи вже про тих скромніших героїв оповідання, які позначаються автором тільки за іменами, прізвищами або прізвиськами («каторжник Орлов», « , «Агасфер», «Перс»), або - чи через якісь таємниці, які граф не вважав за можливе відкривати, але скоріше через ослаблену пам'ять або незначність їхніх імен, - приховані під ініціалами Л., С., N ., NN, або позначені за посадою, національністю чи соціальним статусом - «бурятський студент», «хутухта», «ад'ютант», «молодий князь-арештант»…
Крім героїв цього «автобіографічного роману», звертають він увагу ті обставини, у яких їм - героям - доводиться діяти. «Декорації» більшої частини книги – амурська каторга кінця 80-х – початку 90-х років. ХІХ ст. Жанр тюремних оповідань у російській літературі не новий (починаючи з «Записок з Мертвого дому» Достоєвського, оповідань Короленка та маловідомого нині «У світі знедолених» Л. Мельшина), і навіть окремо взяту забайкальську каторгу можна вважати досить документованою (насамперед завдяки книзі "Сибір і заслання" американця Джорджа Кеннана, який відвідав ці місця в 1885-1886 рр.). Достоєвський був очевидцем, але він писав про каторгу більше раннього періоду; Кеннана цікавили насамперед політичні в'язні; Чехов відвідав Сахалін в 1890 р., але в нього були зовсім інші завдання і було заборонено спілкуватися з політичними. По відношенню до Чехова Кейзерлінг - очевидець зсередини, не столичний кореспондент з обмеженими інструкцією можливостями (Чехов сам писав, що в очах офіцерів охорони «я не маю жодного права підходити близько до каторги та колонії, тому що я не перебуваю на державній службі»), а людина, для якої каторга - частина роботи та повсякденному житті; на відміну від Достоєвського Кейзерлінг - спостерігач ззовні, бо опинився на каторзі не арештантом, а, за його словами (щоправда, дещо перебільшеним), «повноважним арештантським відомством, що управляє». І тим парадоксальніше читати ту частину спогадів, де старий граф згадує про своє недовго ув'язнення в Петропавлівській фортеці і захоплюється доцільністю тамтешнього тюремного устрою (у більшовицькій в'язниці в Сибіру порівняння з минулим досвідом вже виявляються безсилими).
Ця частина книги – «Висновок у Петропавлівській фортеці» – єдина, де автор не лише відтворює події, а й намагається (щоправда, дуже стримано та лаконічно) відновити свої враження, емоції, галюцинації. Ця сторінка життя свіжа в пам'яті Кейзерлінга навіть через двадцять років, і не дивно, що докладна розповідь про ці кілька тижнів в одиночній камері яскравіша, емоційніша і докладніша, ніж, наприклад, спогади про наступні роки світової війни. Це справжній шпигунський детектив, в основі якого, до речі, виявляється типова семіотична помилка, яка визначається як дешифрування повідомлення на основі невірного коду. Втім, якби Кейзерлінг і знав слово «семіотика», то методологічні проблеми на той момент цікавили б його найменше…
При характеристиці Альфреда Кейзерлінга як мемуариста необхідно пам'ятати про значний хронологічний розрив між фактами, що описуються, їх оцінкою та їх записом. Як випливає з приводу Передмови Отто фон Грюневальдта, запис спогадів - як про амурську каторгу 80-х рр., що інспектується Кейзерлінгом. ХІХ ст. та поїздці через Забайкалля спадкоємця престолу Миколи Олександровича (майбутнього імператора Миколи II) у 1891-му р., так і про революцію та післяреволюційні події - було зроблено лише у 1935 р.; таким чином, цей розрив становить від 15 до 40 років. Пам'яті графа, якому під час написання мемуарів було вже за сімдесят, можна тільки позаздрити! Крім того, запис був виконаний тим же фон Грюневальдтом, який «не погано володів пером» і, очевидно, піддав розповідь свого родича, що вже погано бачив, деякій літературній обробці (проте зуміли уникнути «романізації»). Проте зміст і стиль викладу дозволяють скласти враження про самого автора та головного героя.
Альфред Кейзерлінг протягом практично всього свого оповідання намагається залишатися виключно спостерігачем, причому спостерігачем об'єктивним. Звичайно, хронологічна дистанційність від подій, що описуються, полегшувала це завдання, але він, будучи свідком як особистих трагедій, так і історичних переломів, намагається уникати емоційних сплесків, категоричних оцінок і глобальних узагальнень, але описує свою суб'єктивну реакцію. Втім, реакція його досить стримана - часто складається враження, що граф вважає за потрібне просто висловити почуття, що личать моменту. Він залишається майже безпристрасним свідком, відстороненим спостерігачем, і навіть щодо політичних подій делікатно висловлює лише приватну думку. Так ці політичні події, в оцінці яких істориками зламано стільки копій, цікавлять його лише тією мірою, якою вплинули на нього. власне життя. Важко навіть скласти політичний портрет Кейзерлінга - він монархіст, що чітко дотримується придворної субординації, але усвідомлює слабкість Миколи II (на противагу поважній оцінці Олександра III); ні в якому разі не революціонер, хоча політичним арештантам віддає шану; не реакціонер, не «патріот» (вірніше, будучи по крові німцем, виявляється більш прив'язаним до Сибіру, ніж до європейської Росії) - він просто чиновник, який фіксує свої спостереження. «Спілкування з „політичними“ у Сибіру навчило мене, що особиста порядність та чесність не залежать від політичних переконань. Я керувався правилом: земський чиновник має бути людиною порядною і чесно виконувати свої обов'язки на службі земства, політикою йому займатися нема чого». Це звичайна людина, яка жила в бурхливий час і за своєю службою опинялася в незвичайних обставинах, прагнучи гранично чітко виконати свої посадові обов'язки (характеризуючи себе, він зазначає лише своє «вміння розібратися в складних справах і швидко їх виконати»). Він – «чиновник для особливих доручень». Здається, що ця посада, з якої розпочався його послужний список, залишила відбиток на все подальше життя, і придбані на службі під керівництвом барона Корфа якості та навички та пізніше визначали дії, відносини та оцінки Кейзерлінгу.
Унікальність свого часу, власної долі, можливість стати свідком неповторних подій, цінність зустрічей із найцікавішими людьмичудово усвідомлюються автором мемуарів. Але при цьому сам він намагається, наскільки можливо в рамках мемуарного жанру, залишатися осторонь: він лише свідок, герої інші. Навряд чи це свідома авторська позиція, скоріше – наслідок природної скромності, дворянського виховання та придворної школи (частково, можливо, і літературного стилю). Його важко дорікнути фамільярності - не «ми з бароном Корфом», але шанобливо «барон Корф і я». Характеризуючи пана Моетуса, він ставить йому в заслугу «ґрунтовне знайомство з цими територіями, придбане в наших довгих спільних роз'їздах», але при цьому жодного разу не називає знавцем-краєзнавцем. Розповідаючи про перебування в Німеччині, він не говорить про свою спорідненість з місцевою елітою, а пише тільки, що знайомий з кількома родинами, що перебувають у спорідненості з вищим східнопруським суспільством (але до цього згадує, що ці родини – його брат та кузени). Та й головним підсумком багаторічного перебування в Забайкаллі в оцінці Кейзерлінга виявляються не зразково виконані посадові обов'язки, не барвисті враження від Бурятії, Монголії, Сахаліну, не коло знайомств, не рекомендації начальства і не прихильність імператора, а насамперед - набутий життєвий досвід: «Там я навчився стояти на своїх ногах».
Щоправда, інша справа – перебування на земській службі. Тут автор вже прямо говорить про свої заслуги на благо земства, знайомства у вищих колах, про заздрість, про ворогів. Особисто для нього ця служба, ці успіхи важливіші. Але успіхи здаються закономірним підсумком попередньої діяльності: Кейзерлінг і на земській службі, і згодом на роботі в Земгорі залишається «чиновником для особливих доручень» - він отримує завдання або береться за запропонований йому рід діяльності, а інтерес до цих завдань чи нової діяльності виробляється у процесі виконання; властиві ж йому чесність, обачність, практичність і очевидна підприємницька жилка дозволяють пристосуватися до обставин і зразково виконати прийняті він зобов'язання, чи це порятунок документів з обложеного Порт-Артура, будівництво дачного селища під Петербургом, організація поставок продовольства з Сибіру за завданням принца Ольденбурзького, створення «іноземної трудової комуни» у більшовицькому концтаборі чи вирощування помідорів під Новгородом.
Тим часом автор пише не лише про виправлення чужих помилок (з цього й почалася, за його словами, служба «чиновника для особливих доручень»), але не соромиться говорити і про свої власні промахи – у тих випадках, коли ці промахи впливали на інших людей («Згодом це моє рішення виявилося помилкою, про яку я гірко шкодував»). Він намагається бути об'єктивним по відношенню до всіх: якщо дозволяють службові повноваження, відновлює арештантські сім'ї та переводить каторжників на «домашню роботу», використовує свій будинок як лазарет для вмираючого арештованого князя, справедливо покладається на арештантське слово та гарантії політичних, але при цьому не зупиняється перед необхідністю застосування тілесного покарання. Він виходить із того, що кожна людина – від чиновника до каторжника – має чітко виконувати свої обов'язки, і при цьому готова поважати їхні права. Свідченням цього є випадок із кучером Орловим: «Примушувати Орлова я не хотів, я (…) знав, що повинен дозволити йому йти своїм шляхом». Аналогічним чином стежить граф над виконанням прав тубільних народів Сибіру та виконанням урядових зобов'язань стосовно них.
Ці розділи книги, присвячені зустрічам з народами Забайкалля, Уссурійського краю, Приамур'я, Монголії, прийомам у китайського мандарина, поїздці до хутухти до Урги є найціннішим етнографічним джерелом. Альфред Кейзерлінг розуміє, що зіткнення з цивілізацією - принаймні, в особі артільників, що обкрадають і зганяють аборигенів з їх територій, продажних поліцейських чинів і православних місіонерів, що борються з ламаїзмом, не намагаючись проникнути в його суть. Щоправда, для нього це насамперед недотримання даних урядом гарантій та порушення посадових інструкцій, але він намагається неупереджено, уважно і точно зафіксувати особливості їхнього побуту, одягу, господарства, харчування, обрядів, усвідомлюючи, що всі ці самобутні особливості неминуче згладжуються та зникають . Характерно, що при цьому урядовець прийняв точку зору етнографа чи антрополога – подивитися на чужу культуру зсередини, знову-таки ставши свідком і усвідомивши цінність своїх спостережень: «Щоб виконати моє завдання по-справжньому, треба було провести серед інородців певний час, живучи їх життям. Все, що я тоді побачив і пережив, уже відійшло у минуле…».
Кейзерлінг закохується в Сибір (щоправда, слід враховувати, що поняття «Сибір» автор трактує дуже вузько - йому, по крайнього заходу у першій частині, це насамперед Забайкалля, а історія приєднання Сибіру обмежилася походом Єрмака). Він упевнений, що приєднання цього найбагатшого краю до Росії, активізація його освоєння та інтеграція в російську економіку призводять до негативних наслідків і що Сибіру, що має в своєму розпорядженні і природні багатства, і людські ресурси, і самобутню традицію землекористування, що виробила ще й власні, відмінні від європоцентристських. , геополітичні орієнтири, було набагато краще розвиватися самостійно. Що годиться для європейської Росії, згубно для Сибіру, і це стосується більшовизму. Не прийнявши більшовицької революції, Кейзерлінг «емігрує» до вже рідного Сибіру, його надихає можливість відокремлення Сибіру від Радянської Росії, але подальші події призводять до глибокого розчарування, сімейних трагедій, втрати майна (у тому числі архівів, щоденників, фотодокументів). втечі ... І тільки через півтора десятиліття, піддавшись на вмовляння, Альфред Кейзерлінг вирішує довірити паперу «хроніку особливих доручень» і, усамітнившись зі свояком в естонському Хаапсалу, згадувати і диктувати.
Книга Кейзерлінга - практично невідоме досі на батьківщині автора історичне джерело, і цієї потреби у своєму власному прискіпливому досліднику, який оцінить важливість і унікальність спогадів «чиновника для особливих доручень» і покладе на себе працю зіставити їх з іншими документами, перевірити факти , скласти докладні коментарі, відновити у ряді випадків послідовність подій і біографії згадуваних «другорядних» персонажів, встановити особистості анонімних «ад'ютантів», «бурятських студентів», N., С. для якого, власне, ці мемуари і писалися.
У цьому виданні читачеві пропонуються обидві книги мемуарної спадщини А.Г. Кейзерлінг - Частини I-IV (а також « Заключне слово») взяті з книги «Граф Альфред Кейзерлінг розповідає…», що продовжують їх Частини V–VI та глава «Золоті копальні Квантунської області», вміщена з метою відновлення послідовності подій у Частину III цього видання, - з «Книги Кейзерлін-гов». При підготовці такого видання необхідно було постійно мати на увазі, що переклад і перша публікація історичного джерела в низці випадків мають права оригіналу, а його зміна та спотворення рівноцінні несанкціонованому «співавторству». Редакторська робота звелася до незначних скорочень за рахунок повторів (згадування одних і тих же подій у різних місцях тексту), укрупнення надмірно дрібної початкової рубрикації за рахунок злиття невиправдано дрібних параграфів (у цих випадках, як правило, дано «здвоєні» назви розділів) або навпаки , механічному вичленуванню самостійних хронологічних і смислових елементів, що дозволяють легше орієнтуватися в тексті (так, єдина в німецькому варіанті частина «Про сибірську каторгу» у цьому виданні розділена на три: «Про амурську каторгу», «Супроводжуючи цебайкальця» і «Супроводжуючи цесаркалья» ). Усі скорочення, зміни композиції та рубрикації авторського тексту зроблено без шкоди змісту.
Зрозуміло, що особисті архіви, документи та фотографії, що належать до російської служби графа Кейзерлінга, були втрачені в період Громадянської війни. З цієї причини поміщені у книзі ілюстрації мають компенсуючий характер: були використані, зокрема, фотографії з архівів Державного центрального музею сучасної історії Росії, Музею-заповідника «Царське Село», документи Російського Державного Історичного Архіву. У Додатку розміщено генеалогічний екскурс «Графи Кейзер-лінги», коментарі та покажчики. Хоча зустрічам із якимось хлопчиком Осейкою чи каторжником N.N. автор мемуарів часто приділяє значно більше уваги, ніж мимохіть згаданим князям, губернаторам чи товаришам міністрів, від традиційного для видання мемуарів Самего покажчика видавці вирішили не відмовлятися.
Переклад книги на російську мову виконаний за німецьким виданням Н. Федорової і наданий К. Екштайном, правнуком графа А. Кейзерлінга, найглибша зацікавленість якого у поверненні до Росії спадщини свого предка і уможливила справжню публікацію.
Необхідно відзначити велику допомогу Ю. Берестньовій, А. Бичковій, І. Ізелі та М. Івановій у пошуку та відборі ілюстративного та довідкового матеріалів та підготовки тексту. Укладачі коментарів висловлюють подяку заступнику начальника відділу Державного архіву РФ І.С. Тихонову, директору Краєзнавчого музею м. Пушкіна Н.А. Давидової та співробітникам М.А. Мощенікової та Н.А. Корнілової, зав. Сектор мистецтва Центральної Азії Державного МузеюСходу Т.В. Сергєєвої, співробітникам Державного музею-заповідника «Царське Село» Т.З. Жарковій та В. Плауді, співробітникам Російського Державного Історичного Архіву.
З книги Мої правила гри автора Колліна П'єрлуїджі З книги Ломоносів автора Лебедєв Євген МиколайовичПіслямова наукового редактора Писати про М. В. Ломоносова дуже важко, оскільки цей універсальний геній знайшов вираз у настільки різноманітних галузях людських знань, що одній людині не під силу охопити всі сторони його творчості. Не випадково тому про
З книги Соколи Троцького автора Бармін Олександр Григорович32. АВТОМОБІЛЬНИЙ ЧИНОВНИК У МЕРЕЖАХ БЮРОКРАТІЇ Основним предметом нашого автомобільного експорту мала стати тритонна вантажівка «ЗІС», побудована за американськими стандартами на Московському заводі імені Сталіна. Крім цієї моделі, наш завод у Горькому випускав
З книги Де небом скінчилась земля: Біографія. Вірші. Спогади автора Гумільов Микола СтепановичПоштовий чиновник Пішла... Зав'яли гілки Сирени блакитний, І навіть чижик у клітці Заплакав наді мною. Що користі, дурний чижик, Що користі нам сумувати, Вона тепер у Парижі, Берліні, може бути. Страшніше страшних лякав Красивим чесний шлях, І нам у наш тихий кут Беглянки не
З книги Генерал Власов: Росіяни та німці між Гітлером та Сталіним автора Фреліх Сергій БорисовичПІСЛЯМОВА РЕДАКТОРА Е. фон Фрейєр Сергій Фреліх - Сергій Борисович для своїх російських друзів - був відзначений своєю непорушною відданістю російському народу. До своєї смерті у грудні 1982 року він підтримував боротьбу за його свободу за допомогою свого журналу «Зарубіжжя»,
З книги Спогади Головного конструктора танків автора Карцев Леонід МиколайовичЯ – чиновник Дізнавшись у тому, що А.С. Звєрєв підписав наказ про звільнення мене з посади, я відразу зателефонував Миколі Петровичу Бєлянчеву, який обіймав на той час посаду начальника факультету у Військовій академії бронетанкових військ, і розповів йому про те, що сталося. У
З книги Спогади. Від кріпосного права до більшовиків автора Врангель Микола ЄгоровичЧиновник особливих доручень Польський заколот вже давно був пригнічений, але Польщу продовжували тримати мало не в стані облоги. Потрібно зізнатися, що наша політика не тільки в Польщі, але на всіх околицях ні мудра, ні тактовна не була. Ми гнітом і насильством прагнули досягти
З книги Отто Шмідт автора Корякін Владислав СергійовичГлава 2 Радянський чиновник ...Наступне темно, Що збудеться - нам знати не дано. У. Шекспір Доля, як ракета, летить параболою Зазвичай - у темряві, а рідше - веселкою… О. Вознесенський Єдина гідна причина для того, щоб описувати чиновну діяльність
З книги Мені дісталося: Сімейні хроніки Надії Лухманової автора Колмогоров Олександр ГригоровичПортовий чиновник На початку січня 1902 року, діставшись з Одеси до рідного та звичного Петербурга, Дмитро Опанасович обійняв матір та сестру, яких не бачив понад 6 років. Але втішитися довгоочікуваним спокоєм у колі близьких не вийшло, оскільки буквально за кілька
автора Шанель КатрінРозділ 1 Сестра Марі-Анж, коли я побачила її через кілька років, здалася мені дуже молодою. Здавалося, вона навіть помолодшала з того часу, як я бачила її востаннє. Я зрозуміла, в чому тут справа – дитині всі дорослі здаються дуже дорослими, для дівчини-підлітка
З книги Велич і смуток мадемуазель Коко автора Шанель КатрінПіслямова редактора Зараз уже ніхто не може сказати, чи була дочка у всесвітньо відомої Коко Шанель чи ні. Але й довести протилежне неможливо. Деякі факти вказують на те, що ця дитина дійсно могла з'явитися на світ. Тому,
З книги Вікнами на Стрітенку автора Бєлєнкіна ЛораПіслямова редактора Рукопис спогадів Лори Бєлєнкіної займає 350 сторінок тексту. У «Передмові», написаній, як і всі спогади, «для домашнього користування», автор пише: «Докладно я опишу раннє дитинство, шкільні роки та юність - приблизно до 1945
З книги Громов автора Цибульський Ігор Іустович Із книги 10 вождів. Від Леніна до Путіна автора Млечин Леонід МихайловичРозділ п'ятий Генерал для особливих доручень 17 лютого 1982 року Борису Всеволодовичу Громову присвоєно звання генерал-майора. Він представлений командуванням до звання Героя Радянського Союзу (нагороджений орденом Червоного Прапора). На цьому перше відрядження Громова до Афганістану.
З книги Далеке та близьке, старе та нове автора Балабін Євген ІвановичЧиновник партії Ставши генсеком, Черненко за кілька днів підписав документ, направлений до партійних комітетів та політорганів. У цій директиві йшлося про те, які документи слід приймати в ЦК: чітко вказувалася ширина полів паперу, максимальна кількість рядків на
З книги автора«ПОМИСЛЕННЯ ПРАВЕДНИХ – ПРАВДА» Післямова редактора Різноліка російська еміграція, багатопланові, різнорідні та різнокаліберні залишені нею свідчення про буття чужій землі. Так само несхожими можуть бути почуття, з якими різні читачі перевернуть
Ну, я тут стільки казкарів уже бачив..., - хмикнув пристав, - одним більше, одним менше.
І Стас розповів. Спокійно, не кваплячись, по порядку. Коли він назвав свій рік народження, обидва трохи підняли брови. Після епізоду з джипом і візником, що змінив його, черговий кивнув Семенову на двері і той, не промовивши ні звуку, вийшов. Повернувшись хвилин за десять, він поклав на стіл чергового густо списаний бланк.
Візник повністю підтверджує, що цей пан виник з нізвідки прямо посередині вулиці.
Він махнув рукою. Це і без слів було зрозуміло - на хріна візникові це треба?
Ну і що робити накажете? - Потер щоку черговий, - Рішуче, гублюсь.
Ви можете мені сказати, - порушив паузу опер, - яке сьогодні число? І якого року?
Гаразд, пане пристав, пішов я на пост. Історія, звичайно, цікава, але дозвілля.
Іди, йди, Семенов. І справді...
Прощайте, пане Сизове. Сподіваюся, побачимось ще. Дуже мені хочеться питати вас дещо. Якщо не заперечуєте, звісно.
Не заперечую, - зітхнув Стас, - куди я тепер подінусь.
Коли за городовим зачинилися двері, він раптом грюкнув себе по лобі.
Чекайте, пане пристав... у вас, адже, Кошка Аркадій Францович командує?
Статський радник Кішка – голова нашої поліції. Отже, чи збереглося його ім'я в анналах історії?
Збереглося, - кивнув Стас, - а чи правда, що до нього на прийом будь-яка людина з вулиці потрапити може?
Стас. Станіслав Сізов. Сищик.
А, колега..., - Кішко, розкривши посвідчення, уважно вивчав його, - оперуповноважений, хм... що за дивна посада, право слово.
Що тут дивного? - Знизав плечима опер, - Хоча, так ... опер-упав-намочений. Це у нас так приколюються... жартують у сенсі.
Кумедно, - реготав детектив, - упав-намочений. Вміє російський народ щось таке вивернути.
Раніше взагалі нас звали інспекторами карного розшуку.
Ну, набагато благородніше звучить, - схвально кивнув статський радник, - а то впав-намочений... поганий смак. Якого року ви побачили світ, пане Сизове?
У шістдесятому, - відповів Стас і, вже відповівши, зрозумів, що материй детектив просто "заговорив зуби", - у тисяча дев'ятсот шістдесятому.
І ваш пістолет виготовлений, якраз, у рік вашого народження, - задумливо сказав Кошко, - прямо, тобі, Герберт Уеллс. І що, машина часу винайдена? Ні, судячи з ваших свідчень.
Юрій та Віра Каменські
Чиновник для особливих доручень
Частина I. Неврахований фактор
Глава 1. З вогню та в полум'я
З дрібниці все, загалом, почалося. Звичайно, коли збираєшся на «вогнепальний», всі сім почуттів мобілізуються по-повній. А тут, ділом, учительку допитати за шахрайством. Серед інших довірливих дурниць дала гроші на дешеву чорну ікру. Ну, це треба додуматися. То де ця розумниця викладає?
Стас зазирнув у щоденник. Гімназія № 1520 ... а, в Леонтьєвському, поряд зі старим МУРом. Сам він, звичайно, цього не застав, будівлю у Великому Гніздниківському знесли ще до війни.
Погода, напрочуд, була сонячна. Для московського березня явище, прямо скажемо, нетипове. Можна й пішки пройтися, благо, не так вже й далеко, бо вже всі легені в кабінеті прокурив.
Старший лейтенант Сізов втік сходами, пред'явив постовому на виході посвідчення і, відчинивши важкі двері, вийшов надвір. Сонечко світило вже по-весняному, а ось вітерець подув досить свіжий. Він, примружившись, глянув прямо на сонце, застебнув до горла блискавку на куртці і повільно зійшов сходами.
Зграйка смішних студенток поспішала в скляну кафешку, окидаючи його, на бігу, оцінювально-пустотливими поглядами. Слідом статечно пройшов пенсіонер у «професорських» окулярах, ведучи на повідку руду таксу з посивілою мордою. З балкона її гучно вітав басом чорний дог, стукаючи хвостом по лозинах, що захищали його свободу - мабуть, старі знайомці. Бабуся, поспішаючи до автобуса, що під'їжджав на зупинку, ніяково зачепила його господарською сумкою, а саму її, мало не збив з ніг скейтбордист, що торпедою пролетів повз.
Десь, на межі чутності, вигукувала сирена швидкої допомоги, поспішаючи на виклик. У повітрі зависла сиза хмара вихлопу від машин, що котили хвилею, ще годинку, і почнуться пробки. У кожного свої справи та турботи, нікому до нього й справи немає. Неквапливо крокуючи Страсним бульваром, Стас думав не про майбутній допит. Чого там голову ламати, все просто, як дупа дитини. З голови не виходила вчорашня книжка. Ім'я в автора було якесь цікаве – Мархуз чи прізвище таке? Він навіть «забив» його в Яндекс, дізнавшись, крім усього іншого, що це якась казкова звірюга. Вже було ясно, що письменник - великий оригінал.
Книжка була написана в жанрі альтернативної історії. Таке враження, що весь літературний світ просто збожеволів на цій «альтернативці» - кромсають цю бідну історію, хто будь що. Втім, «Старший цар Іоанн П'ятий», на відміну від інших творців, написаний був дуже цікаво. І змушував замислитись, якщо вже на те пішло. Хоча б про те, що наше життя - це ланцюг суцільних випадковостей. Ось, наприклад, захворів він зараз, і всі справи, які у нього у виробництві, дістануться Мишкові.
Не в тому навіть справа, що «співмешканець» по кабінету буде проклинати його останніми словами. Просто стиль роботи у них дуже різний. Михайло, прямий, як ручка від лопати, працюючи з підозрюваними, пригнічував їхню волю. Ні, не кулаками. Биття – остання справа, чистої води профанація. Ну, змусиш ти людину протокол допиту підписати і що? Посидить він тиждень у камері, послухає досвідчених «сидельців», з адвокатом поговорить – і пішла до прокуратури «візок».
Справа навіть не в тому, що оперу прокурорські та мисливці за головами відро крові вип'ють. Її і з надуманих приводів смокчуть - тільки в дорогу! - а, просто, шахрай у судовому засіданні ту ж пісню заспіває. І буде виправданий, це вам не старі часи, кінець XX століття на дворі. Гуманізація, гласність, плюралізм і ще, Бог знає скільки, будь-якої модної світлотіні. Спасибі освіченій Європі, можна подумати, що до них ми щи лаптем хлібали.
Так, що, Бредбері, мабуть, у чомусь мав рацію - якщо в крейдяному періоді роздавити метелика, отримаєш «на виході» іншого президента. Інша річ, що ніхто цієї закономірності, звичайно, не простежить, і прийме як належне. Ще й скаже з розумним виглядом: "Історія не знає умовного способу". Це вона сама вам доповіла, чи що?
Вереск гальм хльоснув по нервах, змусивши підняти очі. Виблискуючий радіатор «Ленд Крузера» насувався на нього невідворотно, і час наче розтягнувся. Стас уже відчував тепло від двигуна, запах бензину, що згорів, машина насувалася повільно і неухильно, як паровоз, що йде під ухил. Тіло не встигало піти зі шляху, а, тут ще, нога зачепилася за бордюр. Він рвонувся, що було сил, і раптом… прямо перед очима з'явилася хроплива кінська морда, в обличчя пахнуло їдким кінським потом. Кінець оглоблі вдарив у груди, вибиваючи з легень залишки повітря. Вулиця закружляла перед очима. Останнє, що він почув, падаючи на спину, це добірний мат.
Приходячи до тями, він відчув неприємний холод на обличчі, наче його уткнули мордою в підтанув кучугуру. Стас спробував змахнути це холодне, але хтось утримав його руку.
Лежіть, юначе, - сказав спокійний чоловічий голос.
У голові все ще тривало обертання, він розплющив очі, побачив схилився над ним людини з борідкою. Світло дратував і Стас знову стиснув повіки.
«Лікар зі „швидкою“, - спливла думка, - ще не вистачало в „Скліф“ загриміти. Ось хрін їм, начебто, не зламано нічого. Тиждень протримають, а я потім діла лопатою розгрібай. А звідки узявся кінь?».
А люди, стоячи над ним, обговорювали його так, ніби його тут не було, чи він уже помер.
Мабуть, нетутешній.
"З чого б це? Корінний москвич, між іншим.».
Мериканець, мабуть. Бач, штани строчені. Я одного такого бачив.
«Це він про джинси, чи що? Знайшов, млинець, дивина - джинси в Москві. Село, чи що? Та їх у будь-якому селі.».
Не помер би.
«А, ось, хрін вам, не дочекаєтеся».
Пересилуючи себе, Стас розплющив очі і спробував сісти.
Лежіть, лежіть, вам шкідливо ворушитися.
Знову цей, з борідкою.
Мені лежати шкідливо, – буркнув Стас, – часу немає.
Він ледве підвівся, прислухаючись до себе. Груди, звичайно, поболювали, але цілком терпимо. Обтрушуючи штани, він миттю кинув погляд на людей, що стояли поруч. Те, що з ними «щось не те», він зрозумів одразу. Ось що саме «не те»? Свідомість поступово прояснювалося і, потихеньку, починало давати оцінку тієї інформації, яку, не скуплячись, подавали очі.
Зараз, звичайно, найдивнішим одягом здивувати когось важко, але щоб ось так, все відразу? Мов потрапив у масовку на кінозйомках про «старий час». Природно, що візник, що стоїть поруч із прольоткою, одягнений, як візник початку століття. І дама з манто на плечах, ну, прямо, тобі, пані з картинки, а поряд з нею відкрила рота простецького вигляду бабця в плісової спідниці. Сопів і спантеличено скреб п'ятірнею маківку пузатий дядько. Лізли на очі вивіски із «ять». «Ряжені», у свою чергу, вирячилися на нього, як дитсадки на новорічну ялинку. Зараз, звісно, яких тільки сервісів нема… і шоу. Кого зараз цим «ретро» здивуєш? Але купа логічних «нестиковок» зростала лавиноподібно.
Замість асфальту – бруківка. Страстним, за весь час, проїхала одна машина - таке ж ретро, як і все навколо. Різні, там, фаетони, прольотки, та й то, не надто багато. В порівнянні, зрозуміло, з тим потоком машин, який він бачив не далі, як хвилин п'ять-десять тому. І останньою краплею - високий містовий, що прямує, саме, до них. Те, що це був справжній міст, Стас навіть не сумнівався. Три гомбочки на шнурі – містовий вищого окладу чи унтер-офіцер.
Це тільки в поганому чтиві герой, опинившись у незрозумілому місці, довго щипає себе за всі частини тіла, намагаючись прокинутися. Якщо людина не п'яна і в своєму розумі, питається - до чого зайві рухи тіла? Отже, видно, що це дійсність, а не сон. Поводься відповідно до обстановки, потім розберешся - як тут виявився. Коли буде час. Якщо буде.
Що трапилося, панове? - Міський ввічливо приклав пальці до козирка.
Так, це, - візник зам'явся.
Пане городовий, - вперед виступила дама в манто, - ось цього пана іноземця збила коня ось цього візника.
Дивиться переможно, ніс догори - ні дати, ні взяти, відмінниця, що «здає» училці пустунів-однокласників. Ну, постривай, зубрилка.
З чого ви взяли, що я іноземець? - Знизав плечима Стас, - На вашу думку, я потомствений москвич.
Ну, ви так одягнені, - знітилася дама, - я перепрошую, звичайно.
Городовий, який повернувся до візника, завмер і знову звернув погляд на Стаса.
Дійсно, пане, одягнені ви, перепрошую, більш, ніж дивно.
Якось, з легкої руки«Совкових» письменників, образ городової царської Росії сформувався в стереотип гоголівського Держіморди - такий собі здоровий бугай, причому, обов'язково, хамуватий і не дурень кулаком в рило зарядити. І тепер Стас з цікавістю розглядав унтера. Ну, хіба що здоровий, звичайно: зріст за сто дев'яносто, це точно. Литі плечі, ні грама зайвої ваги, кисті рук (саме вони дуже багато говорять про рівень підготовки) як у хорошого бійця - широке зап'ястя, міцна долоня, пальці сухі і сильні.
В іншому, як кажуть, з точністю навпаки. Тримається, як професіонал – впевнено, але без хамства. Око чіпке, як у хорошого опера. Коли він окинув Стаса швидким поглядом, тому, грішною справою, здалося, що він і стовбур під курткою засік. Хоча, за ідеєю, не повинен би.
Будьте ласкаві, пане москвиче, пред'явити мені свій паспорт. І ви документи свої несіть, - це вже візнику.
Той зітхнув і покірно поплентався до прольотки.
Паспорта у мене з собою немає, - спокійно відповів Стас, гарячково розуміючи, чи варто пред'являти службове посвідчення.
"Ксива" дійсна до 1995 року. Важко передбачити реакцію міста на такий документ. Ні чорта, звичайно, не зрозуміло, але те, що він, якимось чином, провалився в часі - сумний факт. «Бритва Оккама» збоїв не дає – нічим іншим те, що відбувається, пояснити було не можна.
Ну, що ж ви так, - поліцейський докірливо похитав головою, - хіба вам невідомо, пане.
Він запитливо глянув на Стаса.
Сізов Станіслав Юрійович.
- …пане Сизове, що при носінні зброї паспорт обов'язково потрібно мати при собі? Це ж у вас пістолет під курткою, я не помиляюсь?
Поки він вимовляв цю тираду, Стас уже прокачав варіант - як йому в цій безглуздій ситуації вчинити.
Пане городовий, я маю службове посвідчення. Але, боюся, якщо я його пред'являю, ситуація ще більше заплутається.
І що ви пропонуєте?
По очах поліцейського було видно, що він також прокачує можливі варіанти.
Я прошу вас супроводити мене до поліцейського управління. Це, поряд, якщо не помиляюся? До пана візника у мене претензій немає. Але його дані я б про всяк випадок записав. На випадок, якщо ви в моїй розповіді засумніваєтесь.
Гм, - хмикнув унтер, - нечасто, треба сказати, мене самого запрошують пройти в керування. Зазвичай буває навпаки. Запам'ятати візника потреби немає, бо він нас довезе. Чи не так, Артеме Юхимовичу?
Так, ми завжди, - засяяв візник, у якого, після слів Стаса, було видно, камінь з душі впав, - прошу!
Ви дозволите мені вперед? - люб'язно поцікавився у правоохоронця Стас.
Він вважав за краще не чекати на запрошення унтера. Їжаку зрозуміло, що той спину не підставить.
Зробіть ласку, - трохи помітно посміхнувся той.
"Не затримання, а, прямо, світський раут якийсь, - подумав Стас, сідаючи на м'яке сидіння, - цирліх-манірліх".
Городовий, притримуючи шашку, сів навпроти, візник свиснув і, під цокіт кованих копит, прольотка швидко звернула у Великий Гніздниківський.
«От же, занесла нелегка, – майнуло в голові, – і що батькам повідомлять? Зник безвісти у виконанні.?»
А, може, його назад свого часу перекине, щось подібне він, краєм вуха, чув, чи читав, і, що найсмішніше, зафіксовано такі випадки було саме в царській жандармерії, та ще й парочка за кордоном, здається, в Англії.
Як і очікував досвідчений опер, прольотка зупинилася біля головного ганку. За знаком містового візник притримав коней біля непомітного під'їзду.
Усього вам, ваше степенство, - побажав він у спину Стасові.
Вони пройшли довгим коридором, піднялися сходами, пройшли ще одним коридором, потім знову спустилися. Так, вже… Вигляд казенної установи за всіх часів однаковий і незнищенний – ті ж акуратні таблички на дверях, такі самі запахи.
Сюди, - вказав містичний на важкі двері з темного дерева.
Увійшовши, Стас одразу зрозумів, що його привели до чергової частини. Потрап він у будь-яку державу, чергування ні з чим не сплутаєш. Ті самі запахи, ті ж звуки, за стійкою – до бабці не ходи – черговий. І начхати, що форма на ньому не сіра, а зірок між двома просвітами не одна, а дві. Один погляд, кинутий на них, щойно вони зробили крок через поріг, сказав все. Підкоряючись жесту городового, Стас сів на дерев'яну лавку поряд із бар'єром. Подумки посміхнувся, помітивши за стопкою паперів, на тумбочці мідний чайник.
Кого привів, Семенов? - підвівшись, черговий з цікавістю оглянув Стаса.
Дивився, звичайно, здебільшого на одяг.
Незрозумілий випадок, пане пристав, - стримано сказав містовий.
Угу, - буркнув той, - у мене цих випадків повний «собачник», - пиши повідомлення і крокуй на пост. Дійдеться черга, розберуся.
Вибачте, пане пристав, - твердо сказав Семенов, - випадок справді неординарний. Пане Сизове, покажіть нам своє посвідчення, зараз саме час. І пістолет ваш, будьте ласкаві.
Стас, неабияк спітнілий у шкіряній куртці, вжикнув «блискавкою» і, діставши червону «корочку», подав її Семенову. Той, не зводячи з нього погляду, передав документ приставу. Потім опер плавним рухомрозстебнув «оперативку» і, повільно витягнувши двома пальцями рідного ГСМ, простяг його городовому. Той із подивом оглянув пістолет.
А я думав, що всю зброю знаю, - спантеличено подивився він на чергового, - доводилося вам бачити таке?
Це бельгійський? - спитав пристав, взявши зброю у Семенова.
Російська, - криво посміхнувся Стас.
Як не прораховував він своє становище, все одно виходило погано. Вихід варіювався від «погано» до «повний п...діц». Що не тішило, звісно.
Це де ж у нас таке? - почув він і підняв голову.
Черговий пристав, розкривши його службове посвідчення, вирячився в нього, як та коза на афішу.
Міністерство внутрішніх ес-ес-ес-ер. І друк якийсь дивний.
Дійсно до восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, - прочитав Семенов і подивився на Стаса, - так, пане, ви мали рацію, запросивши мене сюди. Ну, я, все-таки, сподіваюся, що ви, якось, зможете це пояснити.
Пояснити не питання, - хмикнув той, вирішивши плюнути на все і йти, що називається, ва-банк, - чи зможете ви повірити моїм словам?
Ну, я тут стільки казкарів уже бачив., - хмикнув пристав, - одним більше, одним менше.
І Стас розповів. Спокійно, не кваплячись, по порядку. Коли він назвав свій рік народження, обидва трохи підняли брови. Після епізоду з джипом і візником, що змінив його, черговий кивнув Семенову на двері і той, не промовивши ні звуку, вийшов. Повернувшись хвилин за десять, він поклав на стіл чергового густо списаний бланк.
Візник повністю підтверджує, що цей пан виник з нізвідки прямо посередині вулиці.
Він махнув рукою. Це і без слів було зрозуміло - на хріна візникові це треба?
Ну і що робити накажете? - Потер щоку черговий, - Рішуче, гублюся.
Ви можете мені сказати, - порушив паузу опер, - яке сьогодні число? І якого року?
Гаразд, пане пристав, пішов я на пост. Історія, звичайно, цікава, але дозвілля.
Іди, йди, Семенов. І справді.
Прощайте, пане Сизове. Сподіваюся, побачимось ще. Дуже мені хочеться питати вас дещо. Якщо не заперечуєте, звісно.
Не заперечую, - зітхнув Стас, - куди я тепер подуся.
Коли за городовим зачинилися двері, він раптом грюкнув себе по лобі.
Стривайте, пане пристав, у вас, адже, Кошко Аркадій Францович командує?
Статський радник Кішка – голова нашої поліції. Отже, чи збереглося його ім'я в анналах історії?
Збереглося, - кивнув Стас, - а чи правда, що до нього на прийом будь-яка людина з вулиці потрапити може?
Щоправда, – кивнув той.
Потрібно мені щось важливе йому повідомити. Як ви розумієте, мені багато що відомо.
Розумію, - посерйознів пристав, - якщо ви, пане Сизове, не містифікатор, від вас велика користь вийти може. Нині вас проводять. Коренєв!
З суміжного приміщення вийшов високий хлопець, одягнений, як щілина.
«Рубіть мені голову, якщо це не опер», - спіймавши швидкий погляд, подумав Стас.
Коренєв Володимир Іванович, детектив, - представив його черговий, - а це пан Сізов Станіслав Юрійович, наш колега. Володимире Івановичу, проводи пана Сізова до Аркадія Францовича. Я його попереджу.
Вони знову вирушили в подорож довгими коридорами. Цього разу йшли недовго. Коренів кілька разів непомітно, як йому здавалося, кидав цікаві погляди на одяг Стаса, але не заговорював.
Нарешті, вони зупинилися перед дверима, де красувалася металева табличка зі словом «Прийомна». Відкривши її, детектив пропустив опера вперед. Поліцейський офіцер, що сидить за столом, при їх появі чемно встав.
Це ви – пане Сізов? Аркадій Францович чекає на вас.
Глава 2. Сищик і опер
Ну, як у кіно. Портрет царя Миколи на стіні, важкі оксамитові штори та відповідна обстановка часу - повний антураж. З-за масивного столу, назустріч йому, піднявся високий плечистий чоловік з пишними вусами, точно на портреті в книзі.
Здрастуйте, Аркадій Францович.
Сідайте, будь ласка, - російський Шерлок Холмс привітним жестом показав на шкіряне крісло, - як вас накажете звати? Дякую, Володимире Івановичу, можете бути вільними.
Молодий детектив, поклавши перед наальником пістолет і посвідчення, нечутно зник за дверима.
Стас. Станіслав Сізов. Сищик.
А, колега., - Кішко, розкривши посвідчення, уважно вивчав його, - оперуповноважений, хм… що за дивна посада, право слово.
Що тут дивного? - Знизав плечима опер, - Хоча, так. Опер-упав-намочений. Це у нас так приколюються, жартують у сенсі.
Кумедно, - реготав детектив, - упав-намочений. Уміє російський народ щось таке собі вивернути.
Раніше взагалі нас звали інспекторами карного розшуку.
Ну, набагато благородніше звучить, - схвально кивнув статський радник, - а то, впав намочений, поганий смак. Якого року ви побачили світ, пане Сизове?
У шістдесятому, - відповів Стас і, вже відповівши, зрозумів, що материй детектив просто «заговорив зуби», - у тисяча дев'ятсот шістдесятому.
І ваш пістолет виготовлений, якраз, у рік вашого народження, - задумливо сказав Кошко, - прямо, тобі, Герберт Уеллс. І що, машина часу винайдена? Ні, судячи з ваших свідчень.
Ні, ще не винайшли.
Я так і зрозумів. Знаєте, що мені подобається у всьому цьому випадку, так, це, цілковита його безглуздість.
Ну, так, - кивнув Стас, - вигадати можна було і чогось корисніше.
Ось саме, - кивнув знаменитий детектив, - Корисніше, правильно помітили. Нічого, крім головного болю, вам ця історія не обіцяє.
Ось саме, - буркнув опер.
Аркадій Францович потер лоба.
Розмірковуючи меркантильно, вам ця пригода - як зайцю курево, а, ось, мені, як детективу, ну, як дар згори. Ви, смію сподіватися, в гімназії з історії Вітчизни добре встигали?
Встигав, – з кривою усмішкою кивнув Стас, згадавши підручник «Історія СРСР». - А найголовніше, сам потім з історії нашої книги читав. Для вас я, звісно, цінне джерело інформації, козі зрозуміло.
Кішко, звісно, відзначив сарказм, який пролунав у відповіді співрозмовника, але ніяк на це не прореагував, тільки брова, трохи помітно, піднялася.
І про мене пам'ять збереглася?
І по тому, як він це запитав, Стас зрозумів, що питання не пусте.
«І тобі, - посміхнувся він сам до себе, - ніщо людське не чуже».
Про вас пам'ятають, – кивнув він, – вас ставлять нам за приклад. Вас називають російським Шерлоком Холмсом.
Приємно, звісно, чути. Але я зовсім заговорив вас, перепрошую.
Він зняв трубку.
Сергію Івановичу, будьте ласкаві, замовте в ресторані обід на дві персони. Ні, сюди. Дякую вам.
Ну, ось, - усміхнувся Кішко, - зараз пообідаємо, чим Бог послав, а потім, вже, не обессудьте, ви мені розповісте про ваше минуле, а я послухаю про наше майбутнє, перепрошую за каламбур.
Статський радник акуратно промокнув вуса хрусткою серветкою. Ад'ютант вніс накритий серветкою піднос, на якому стояв накритий чайник, срібна цукорниця і дві чайні склянки в підсклянниках.
Дякую, Сергію Івановичу.
Кивнувши, офіцер нечутно зник за дверима.
Чай, я вважаю, у Росії пити не перестали? - поцікавився Кішко, наповнюючи склянки темним, як дьоготь, напоєм.
Не перестали, - кивнув Стас, сьорбаючи зі склянки, - такого, щоправда, рідко попити вдається. Поспіх, гонки. Пакетики більше.
Шовкові, як у китайців, чи що?
Паперові, - важко зітхнув опер.
Паперові? - здивувався детектив, - Ну, це, воля ваша, моветон найчистішої води. Якомога?
Бог з ним, з чаєм, - рішуче мотнув головою Стас, - є справа, яка не терпить зволікання. Через чотири дні, у Києві, студент Дмитро Богров пострілом із револьвера вб'є Петра Аркадійовича Столипіна.
Подробиці пам'ятаєте? - Кішка одразу підібрався, як перед стрибком.
Цар із усім двором перебуватиме у Києві. Там, звичайно, буде і прем'єр-міністр.
…З дрібниці все, загалом, почалося. Звичайно, коли збираєшся на «вогнепальний», всі сім почуттів мобілізуються на повну. А тут діло, вчительку допитати за шахрайством. Серед інших довірливих дурниць дала гроші на дешеву чорну ікру. Ну, це додуматися треба! То де ця розумниця викладає?
Стас зазирнув у щоденник. Гімназія № 1520 ... а, в Леонтьєвському, поряд зі старим МУРом. Сам він, звичайно, цього не застав, будівлю у Великому Гніздниківському знесли ще до війни.
Погода була напрочуд сонячна. Для московського березня явище, прямо скажемо, нетипове. Можна й пішки пройтися, благо не так вже й далеко, бо вже всі легені в кабінеті прокурив.
Старший лейтенант Сізов втік сходами, пред'явив постовому на виході посвідчення і, відчинивши важкі двері, вийшов надвір. Сонечко світило вже по-весняному, а от вітерець дув досить свіжий. Він, примружившись, глянув прямо на сонце, застебнув до горла блискавку на куртці і повільно зійшов сходами.
Зграйка смішних студенток поспішала в скляну кафешку, окидаючи його на бігу оцінювально-пустотливими поглядами. Слідом статечно пройшов пенсіонер у професорських окулярах, ведучи на повідку руду таксу з посивілою мордою. З балкона її гулко привітав басом чорний дог, стукаючи хвостом по лозинах, що захищали його свободу - мабуть, старі знайомці. Бабуся, поспішаючи до автобуса, що під'їжджав на зупинку, ніяково зачепила його господарською сумкою, і тут же її саму мало не збив з ніг скейтбордист, що торпедою пролетів повз.
Десь на межі чутності завивала сирена швидкої допомоги, поспішаючи на виклик. У повітрі зависла сиза хмара вихлопу від машин, що котили хвилею - ще годинка, і почнуться «пробки». У кожного свої справи та турботи, нікому до нього й справи немає. Неквапливо крокуючи Страсним бульваром, Стас думав не про майбутній допит. Чого там голову ламати? Все просто. З голови не виходила вчорашня книжка. Ім'я автора було якесь цікаве – Мархуз… чи прізвище таке? Він навіть забив це слово в «Яндекс», дізнавшись, окрім усього іншого, що це якась казкова звірюга. Вже було ясно, що письменник – великий оригінал.
Книжка була написана в жанрі альтернативної історії. Таке враження, що весь літературний світ просто збожеволів на цій «альтернативці» – кромсають цю бідну історію хто будь що. Втім, «Старший цар Іоанн П'ятий», на відміну від інших творців, написаний був дуже цікаво. І змушував замислитись, якщо вже на те пішло. Хоча б про те, що наше життя – це ланцюг суцільних випадків. Ось, наприклад, захворів він зараз, і всі справи, які у нього у виробництві, дістануться Мишкові.
Не в тому навіть річ, що співмешканець кабінетом буде проклинати його останніми словами. Просто стиль роботи у них дуже різний. Михайло, прямий, як ручка від лопати, працюючи з підозрюваними, пригнічував їхню волю. Ні, не кулаками. Биття – остання річ, чистої води профанація. Ну, змусиш ти людину протокол допиту підписати і що? Посидить він тиждень у камері, послухає досвідчених «сидельців», з адвокатом поговорить – і пішла до прокуратури «візок».
І не в тому біда, що оперу прокурорські та мисливці за головами відро крові вип'ють. Її і з надуманих приводів смокчуть - тільки в дорогу! – а просто шахрай у судовому засіданні ту ж пісню заспіває. І буде виправданий, це вам не старі часи, адже кінець XX століття на дворі. Гуманізація, гласність, плюралізм і ще бог знає скільки всякої модної світлотіні. Спасибі освіченій Європі, можна подумати, що до них ми щи лаптем хлібали.
Тож Бредбері, мабуть, у чомусь мав рацію – якщо у крейдяному періоді роздавити метелика, отримаєш на виході іншого президента. Інша річ, що ніхто цієї закономірності, звичайно, не прослідить і прийме як належне. Ще й скаже з розумним виглядом: "Історія не знає умовного способу". Це вона сама вам доповіла, чи що?
Вереск гальм хльоснув по нервах, змусивши підняти очі. Виблискуючий радіатор «лендкрузера» насувався на нього невідворотно, і час ніби розтягнувся. Стас уже відчував тепло від двигуна, запах бензину, що згорів, машина насувалася повільно і неухильно, як паровоз, що йде під ухил. Тіло не встигало піти з шляху, а тут ще нога зачепилася за бордюр. ... Він рвонувся що було сил, і раптом ... прямо перед очима з'явилася хроплива кінська морда, в обличчя пахнуло їдким кінським потом. Кінець оглоблі вдарив у груди, вибиваючи з легенів залишки повітря. Вулиця закружляла перед очима. Останнє, що він почув, падаючи на спину, – це добірний мат.
...Опритомнівши, він відчув неприємний холод на обличчі, наче його уткнули мордою в підтанув кучугуру. Стас спробував змахнути це холодне, але хтось утримав його руку.
– Лежіть, юначе, – промовив спокійний чоловічий голос.
У голові все ще тривало обертання, він розплющив очі і побачив людину з борідкою, що схилилася над ним. Світло дратував, і Стас знову стиснув повіки.
«Лікар із швидкою, – спливла думка. – Ще не вистачало у „скліф” загриміти. Ось хрін їм: начебто не зламано нічого. Тиждень протримають, а я потім діла лопатою розгрібай. І звідки узявся кінь?
А люди, стоячи над ним, обговорювали його так, ніби його тут не було, чи він уже помер.
– Мабуть, нетутешній…
"З чого б це? Корінний москвич, між іншим ... »
– Мериканець, мабуть. Бач, штани строчені. Я одного такого бачив.
«Це він про джинси, чи що? Знайшов, млинець, дивину – джинси в Москві… Село, чи що? Та їх у будь-якому селі...»
– Не помер би…
«А ось хрін вам, не дочекаєтесь».
Пересилуючи себе, Стас розплющив очі і спробував сісти.
- Лежіть, лежите, вам шкідливо ворушитися.
Знову цей, з борідкою.
– Мені лежати шкідливо, – буркнув Стас. - Часу немає.
Він ледве підвівся, прислухаючись до себе. Груди, звичайно, поболювали, але цілком терпимо. Обтрушуючи штани, опер миттю кинув погляд на людей, що стояли поруч. Те, що з ними «щось не те», він зрозумів одразу. Але що саме не те? Свідомість поступово прояснювалося і потихеньку починало давати оцінку тієї інформації, яку, не скуплячись, подавали очі.
Зараз, звичайно, найдивнішим одягом здивувати когось важко, але щоб ось так, все одразу? Мов потрапив у масовку на кінозйомках про «старий час». Природно, що візник, що стоїть поруч із прольотом, одягнений, як візник початку століття. І дама з манто на плечах - ну прямо пані з картинки, а поряд з нею відкрила рота простий вигляд бабця в плисової спідниці. Сопів і спантеличено шкреб п'ятірнею маківку пузатий дядько. Лізли на очі вивіски із «ять». «Ряжені», у свою чергу, вирячилися на нього, як дитсадки на новорічну ялинку. Зараз, звісно, яких тільки сервісів немає… і шоу… кого зараз цим «ретро» здивуєш? Але купа логічних нестиковок росла лавиноподібно.
Замість асфальту – бруківка. По Страстному за весь час проїхала одна машина – таке ж ретро, як і довкола. Різні там фаетони, прольотки... та й то не надто багато, порівняно, зрозуміло, з тим потоком машин, який він бачив хвилин п'ять-десять тому. І останньою краплею – високий містовий, що прямує саме до них. У тому, що це був справжній міст, Стас навіть не сумнівався. Три гомбочки на шнурі – містовий вищого окладу чи унтер-офіцер.
Це тільки в поганому чтиві герой, опинившись у незрозумілому місці, довго щипає себе за всі частини тіла, намагаючись прокинутися. Якщо людина не п'яна і в своєму розумі, питається, до чого зайві рухи тіла? І так видно, що це дійсність, а не сон. Поводься відповідно до обстановки, потім розберешся, як тут виявився. Коли буде час. Якщо буде.
- Що трапилося, панове? – Городовий чемно приклав пальці до козирка.
- Імена давньогрецької міфології
- Стародавні герої греції та їх подвиги
- XIX Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Сочі
- Турецький покинув дружину за тиждень до пологів Артист за натурою своєї бродяга та кочівник
- «Народний заступник» Гриша Добросклонов (за поемою Н
- Твір на картину Яблонської «Ранок»
- «Батьки та діти» (головні герої) Зовнішність головних героїв батьки та діти
- Ходіння по муках (2017)
- Історія створення п'єси безприданниця острівського
- Коротко про творчість Тургенєва
- Де жив тургенів більшу частину життя
- «Батьки та діти»: герої безсмертного твору Тургенєва Опис героїв батьки та діти таблиця
- Характеристика чиновників у поемі мертві душі
- Твір Бубнів у творі На дні (Образ та характеристика) Роль Луки у творі
- Твір по картині Воротар
- Коротка біографія Сент-Екзюпері
- Антуан Сент Екзюпері: біографія
- Чернишевський Що робити?
- Про творчість І. С. Тургенєва. Іван Сергійович Тургенєв - біографія, інформація, особисте життя Повідомлення з біографії та з Тургенєва
- Іван тургенєв Повідомлення з літератури тургенєв