Коротка біографія гіркого найголовніше. Коротка біографія максима гіркого М гіркий вчився
Максим Горький – письменник, драматург, прозаїк. Він стояв біля джерел створення Спілки письменників СРСР і був його першим головою.
Коли ставлять питання творчості Олексія Пєшкова, він багатьох ставить у глухий кут. Не всі знають, що це справжнє ім'я письменника Максима Горького. Він був не просто літератором, а й вирізнявся активною громадською діяльністю. Спочатку скептично ставився до революції, він згодом став співаком. Його п'ять разів висували отримання Нобелівської премії, його праці видавалися за життя великими тиражами. Горького ставили в один ряд із Пушкіним і Толстим, його твори були написані доступною мовою, зрозумілою кожному.
Содержание статьи развернуть / свернуть
Дитинство і юність
Народився Олексій Пєшков 28 березня 1868 року у невеликому містечку Канавино Нижегородської губернії. Батько хлопчика – Максим Пєшков, працював столяром, потім обіймав посаду керівника пароплавної контори. Помер від холери, якою заразився від сина. Олексію було 4, коли він захворів, батько виходжував його, захворів сам і невдовзі помер. Альоша майже не пам'ятав свого тата, але за розповідями рідних знав про нього багато й шанував його пам'ять. Коли він брав собі псевдонім, то назвався Максимом на честь батька.
Маму Альоші звали Варвара Каширіна, вона була родом із міщан. Після смерті чоловіка ще раз вийшла заміж, але незабаром згоріла від сухот. Дід по батьківській лінії - Сават Пєшков мав чин офіцера, але за жорстоке поводження з солдатами його розжалували і відправили до Сибіру. Він був настільки жорсткою людиною, що навіть син Максим втікав з дому п'ять разів, а о 17-й залишив рідні стіни назавжди.
Після смерті батьків Альоша залишився круглим сиротою, і його дитинство пройшло у діда та бабусі по материнській лінії. З 11-річного віку він уже осягав свої життєві університети. Його трудова біографія почалася з посильного при магазині, потім влаштувався на пароплав буфетником, потім служив у помічниках у пекаря та іконописця. Ці роки він потім яскраво описав у творах «Дитинство», «У людях», «Мої університети».
Олексій Пєшков намагався вступити до Казанського університету, але з цієї витівки нічого не вийшло. Потім його заарештували за участь у марксистському гуртку. Небагато часу Пєшков працював на залізниці як сторож. Коли йому виповнилося 23, він вирушив у пішу подорож Росією, і йому вдалося дійти до Кавказу. Протягом усього шляху майбутній письменник намагається записати все, що він бачить навколо, а також свої думки та почуття, які потім позначаться у його творчості. Він починає потроху писати та його розповіді видають.
Еміграція
Коли ім'я Максима Горького вже було досить відомим у країні, він емігрує до США, а потім звідти до Італії. Це рішення було викликане не проблемою з чинною владою, як часто можна прочитати в історичних трактатах, а лише через зміни в особистому житті. Він продовжує працювати за кордоном і там виходить багато його книг революційної спрямованості. 1913 року Максим Горький повертається на батьківщину. Він зупинився у Петербурзі та продовжував працювати, причому співпрацював з різними видавництвами.
Пєшков завжди дотримувався марксистських поглядів, але коли пролунала Жовтнева революція, він прийняв її не відразу. Після закінчення Громадянської війни, Горький знову їде на кордон, проте 1932-го повертається на батьківщину, цього разу остаточно.
Письменник
1892 став початком творчої біографії письменника. Саме в цей час він видає своє оповідання «Макар Чудра». Проте популярність до нього прийшла трохи згодом, з виходом двотомника «Нариси та оповідання». Ця книга вийшла великим тиражем, який втричі перевищував інші видання того часу. Найзначнішими оповіданнями на той час були «Колишні люди», «Стара Ізергіль», «Челкаш» та поема «Пісня про Сокола». Наступна поема Максима Горького увійшла до всіх хрестоматії. Не залишився Горький осторонь і дитячої літератури. Він пише казки – «Самовар», «Воробишко», «Казки про Італію», випускає перший СРСР журнал для дітей і займається організацією свят для дітей бідняків.
Важливою віхою у творчості Горького стали його п'єси «Міщани», «На дні», «Єгор Буличов та інші», в яких він розкривається як талановитий драматург, і демонструє своє бачення навколишньої дійсності. Окреме місце в російській класичній літературі займають його повісті «У людях» та «Дитинство», романи «Справа Артамонових» та «Мати». Останнім витвором великого письменника став роман «Життя Кліма Самгіна», який іноді називають другою назвою – «Сорок років». На його написання пішло одинадцять років життя Горького, але, на жаль, цей твір залишився не закінченим.
Особисте життя
Першу та єдину офіційну дружину Максима Горького звали Катерина Волжина. Письменник одружився вже досить дорослим – у 28. Знайомство майбутнього подружжя відбулося у видавництві газети «Самарська газета», де Катя працювала на посаді коректора. Вони одружилися і через рік стали батьками сина Максима, а потім дочки Катерини, яку назвали на честь її мами. Горький виховував і свого хрещеника Зіновія Свердлова, який згодом змінив своє прізвище на Пєшков.
Однак перше кохання до дружини швидко пройшло, і сімейне життя почало обтяжувати волелюбного буревісника революції. Подружжя продовжувало жити разом, але тільки завдяки дітям. Коли померла їхня дочка, то це стало приводом для розлучення. Проте подружжю вдалося залишитися у добрих відносинах, вони товаришували і переписувалися до смерті письменника.
Після відходу з сім'ї, у житті Горького з'являється акторка МХАТ Марія Андрєєва, з якою він познайомився завдяки письменнику. Вони жили у цивільному шлюбі шістнадцять років. Це вона стала причиною еміграції одразу до Штатів, потім до Італії. Марія мала двох своїх дітей – Катерину та Андрія, яким Горький постарався замінити батька. Після Жовтневої революції Марія з головою поринула в партійну роботу, сім'я для неї відійшла на другий план, і 1919-го подружжя розлучилося.
Ініціатором розриву був Максим Горький, він оголосив дружині, що з'явилася інша жінка. Її звали Марія Будберг, вона була колишньою баронесою та працювала у Максима секретарем. Сімейне життя з Будберг тривало тринадцять років. Цей шлюб також був цивільним. Різниця у віці подружжя становила 24 роки, і ні для кого не було секретом, що вона має романтичні стосунки на стороні. Серед її коханців виявився і знаменитий письменник-фантаст із Англії Герберт Велс. Саме до нього Марія і вирушила невдовзі після смерті Максима Горького. З великою ймовірністю можна сказати, що авантюристка Будберг була таємним співробітником НКВС, і цілком могла бути завербована як подвійний агент, наприклад, англійською розвідкою.
Смерть
Після того, як 1932-го Горький остаточно повернувся додому, він співпрацює одночасно з кількома газетами та журналами, випускає книжки «Бібліотека поета», «Історія фабрик та заводів», «Історія громадянської війни». У ці роки він виступив організатором та ідейним натхненником створення Спілки письменників. У цей період раптово вмирає його улюблений син Максим від запалення легенів. Ця смерть сильно підкосила Горького, він ніби погас. Письменник часто бував на цвинтарі у сина, і після одного з таких відвідувань відчув різке нездужання. Протягом трьох тижнів його лихоманило, поки 18 червня 1936 року Горький не помер. Його тіло кремували, і урна з прахом була поміщена у Кремлівській стіні. Але ще до кремації мозок письменника витягли та його вивченням займалися у одному з НДІ.
Через роки питання про причину смерті Горького та його сина почало ставитись досить часто. Занадто багато було незвичайного в різкому розвитку хвороби та смерті. Було припущення, що вони отруєні і що до цього безпосередньо стосується Генріх Ягода, народний комісар і за сумісництвом коханець Марії Будберг. Підозрювали, що у смерті письменника причетний і навіть Сталін. Коли в СРСР з'явилася гучна «справа лікарів», то три лікарі отримали звинувачення у смерті письменника Горького.
Творчість
Романи
- 1900-1901 – «Троє»
- 1906 – «Мати»
- 1925 - «Справа Артамонових»
- 1925-1936 - «Життя Кліма Самгіна»
Повісті
- 1894 - «Горемика Павло»
- 1899 - «Фома Гордєєв»
- 1900 – «Мужик. Нариси»
- 1908 – «Життя непотрібної людини».
- 1908 – «Сповідь»
- 1909 - "Літо"
- 1909 - «Містечко Окурів»
- 1913-1914 – «Дитинство»
- 1915-1916 – «У людях»
- 1923 – «Мої університети»
- 1929 - "На краю Землі"
Оповідання
- 1892 - "Макар Чудра"
- 1893 - «Омелян Піляй»
- 1894 – «Мій супутник»
- 1895 - "Челкаш"
- 1895 - «Стара Ізергіль»
- 1895 – «Помилка»
- 1895 - «Пісня про Сокола»
- 1897 – «Колишні люди»
- 1898 - «Варенька Олесова»
- 1898 - «Пройдисвіт»
- 1899 – «Двадцять шість і одна»
- 1906 – «Товариш!»
- 1908 – «Солдати»
- 1911 - "Казки про Італію"
П'єси
- 1901 – «Міщани»
- 1902 – «На дні»
- 1904 - «Дачники»
- 1905 – «Діти сонця»
- 1905 – «Варвари»
- 1906 – «Вороги»
- 1908 – «Останні»
- 1910 - «Диваки»
- 1913 - «Зикові»
- 1913 – «Фальшива монета»
- 1915 - «Старий»
- 1930 – «Сомов та інші»
- 1931 – «Єгор Буличов та інші»
- 1932 - «Достигаєв та інші»
Посилання
Для нас важлива актуальність та достовірність інформації. Якщо ви знайшли помилку або неточність, будь ласка, повідомте нам. Виділіть помилкута натисніть клавіші Ctrl+Enter .
Горький Максим
Автобіографія
А.М.Горький
Олексій Максимович Пєшков, псевдонім Максим Горький
Народився 14 березня 1869 року в Нижньому Новгороді. Батько – син солдата, мати – міщанка. Дід із боку батька був офіцером, розжалований Миколою Першим за жорстоке поводження з нижніми чинами. Це була людина настільки крута, що мій батько з десятирічного віку до сімнадцяти років п'ять разів бігав від нього. Востаннє батькові вдалося втекти з родини своєї назавжди, - він пішки прийшов з Тобольська до Нижнього і тут вступив до учнів до драпірувальника. Очевидно, у нього були здібності і він був грамотний, бо вже двадцяти двох років пароплавство Колчина (нині Карпової) призначило його керуючим своєю конторою в Астрахань, де в 1873 він і помер від холери, якої заразився від мене. За розповідями бабусі, батько був розумною, доброю і дуже веселою людиною.
Дід з боку матері почав свою кар'єру бурлаком на Волзі, через три путіни був уже прикажчиком на каравані балахнінського купця Заєва, потім зайнявся забарвленням пряжі, розжився і відкрив у Нижньому фарбувальному закладі на широких засадах. Незабаром він мав у місті кілька будинків і три майстерні для набивання та забарвлення матерії, був обраний у цехові старшини, служив на цій посаді три триліття, після чого відмовився, ображений тим, що його не вибрали у ремісничі голови. Він був дуже релігійний, до жорстокості деспотичний і болісно скупий. Жив дев'яносто два роки і за рік перед смертю збожеволів, у 1888 році.
Батько і мати повінчалися "самокруткою", бо дід не міг, звичайно, видати свою улюблену дочку за безрідну людину з сумнівним майбутнім. Мати моя на моє життя жодного впливу не мала, бо, вважаючи мене причиною смерті батька, не любила мене і, незабаром вийшовши заміж вдруге, вже зовсім здала мене на руки діда, який і почав моє виховання з псалтирі та годинника. Потім, сім років, мене віддали до школи, де я навчався п'ять місяців. Навчався погано, шкільні порядки ненавидів, товаришів теж, бо я завжди любив усамітнення. Заразившись у школі віспою, я закінчив вчення і більше не відновлював його. В цей час мати моя померла від швидкоплинних сухот, дід же розорився. У сім'ї його, дуже великий, тому що з ним жили два сини, одружені і мали дітей, мене ніхто не любив, крім бабусі, дивовижно доброї і самовідданої старої, про яку я все життя згадуватиму з почуттям любові та поваги до неї. Дядька мої любили жити широко, тобто багато і добре пити і їсти. Напившись, звичайно билися між собою або з гостями, яких у нас завжди було багато, або ж били своїх дружин. Один дядько вбив у труну двох дружин, інший - одну. Іноді мене били. Серед такої обстановки про якісь розумові впливи не може бути й мови, тим більше, що всі мої родичі – народ напівграмотний.
Восьми років мене віддали "в хлопчики" в магазин взуття, але місяці через два я зварив собі руки киплячими щами і був відісланий господарем знову до діда. Після видужання мене віддали в учні до кресляра, далекого родича, але через рік, через дуже важкі умови життя, я втік від нього і вступив на пароплав в учні до кухаря. Це був гвардії відставний унтер-офіцер, Михайло Антонов Смурий, людина казкової фізичної сили, груба, дуже начитана; він порушив у мені інтерес до читання книг. Книги і всякий друкований папір я ненавидів досі, але побоями і ласками мій учитель змусив мене переконатися у великому значенні книги, полюбити її. Перша книга, що мені сподобалася, - "Переказ про те, як солдат врятував Петра Великого". У Смурого була ціла скриня, наповнена переважно маленькими томиками в шкіряних палітурках, і це була найдивніша бібліотека у світі. Еккартгаузен лежав поряд з Некрасовим, Ганна Радкліф - з томом "Сучасника", тут же була "Іскра" за 1864 рік, "Камінь віри" та книжки малоросійською мовою.
З цього моменту свого життя я почав читати все, що потрапляло під руку; десяти років почав вести щоденник, куди заносив враження, що виносяться з життя та книг. Подальше життя дуже строкате і складне: з кухарів я знову повернувся до кресляра, потім торгував іконами, служив на Грязі-Царицинській залізниці сторожем, був крендельником, булочником, траплялося жити в нетрях, кілька разів вирушав пішки подорожувати. У 1888 році, живучи в Казані, вперше познайомився зі студентами, брав участь у гуртках самоосвіти; 1890 року я відчув себе не на своєму місці серед інтелігенції і пішов мандрувати. Ішов із Нижнього до Царицина, Донською областю, Україною, зайшов до Бессарабії, звідти вздовж південного берега Криму на Кубань, у Чорномор'ї. У жовтні 1892 жив у Тифлісі, де в газеті "Кавказ" надрукував свій перший нарис "Макар Чудра". Мене багато хвалили за нього, і, переїхавши до Нижнього, я спробував писати маленькі оповідання для казанської газети Волжський вісник. Їх охоче приймали та друкували. Надіслав нарис "Омелян Піляй" у "Російські відомості" теж прийняли і надрукували. Мені, мабуть, слід зазначити тут, що легкість, з якою провінційні газети друкують твори "початківців", воістину дивовижна, і я вважаю, що вона має свідчити або про крайню доброту панів редакторів або повну відсутність у них літературного чуття.
У 1895 році в "Російському багатстві" (книга 6) надруковано моє оповідання "Челкаш" - про нього відгукнулася "Російська думка" - не пам'ятаю в якій книзі. У тому ж році в "Російській думці" вміщено мій нарис "Помилка" - відгуків не було, здається. У 1896 році в "Новому слові" нарис "Туга" - відгук у вересневій книзі "Освіти". У березні поточного року у "Новому словнику" нарис "Коновалов".
Досі ще не написав жодної речі, яка б мене задовольняла, а тому моїх творів не зберігаю - ergo*: надіслати не можу. Чудових подій у моєму житті, здається, не було, а втім, я неясно уявляю, що саме слід розуміти під цими словами.
---------* Отже (лат.)
ПРИМІТКИ
Вперше автобіографія надрукована у книзі "Російська література ХХ століття", т.1, вид. "Мир", М. 1914.
Написана автобіографія в 1897 році, про що свідчить авторська позначка в рукописі: "Крим, Алупка, д. Хаджі-Мустафа". В Алупці М.Горький жив у січні – травні 1897 року.
Автобіографія написана М.Горьким на прохання літературознавця та бібліографа С.А.Венгерова.
Очевидно, у цей час чи трохи пізніше М.Горький написав автобіографію, надруковану у витягах 1899 року у статті Д.Городецького "Два портрети" (журнал "Сім'я", 1899, номер 36, 5 вересня):
"Народився 14 березня 1868 або 9-го року в Нижньому, в сім'ї барвника Василя Васильовича Каширіна, від дочки його Варвари та пермського міщанина Максима Саватієва Пєшкова, за ремеслом драпірувальника або шпалерника. З тих пір з честю і чистого ношу .. Батько помер в Астрахані, коли мені було 5 років, мати - в Канавін-слободі.По смерті матері, дідусь віддав мене в магазин взуття, в той час мав 9 років від роду і був дідом навчений грамоті по псалтирі і часослову. З "хлопчиків" втік і вступив до учнів до креслярка, - втік і вступив до іконописної майстерні, потім на пароплав, у кухарі, потім у помічники садівника.У цих заняттях прожив до 15 років, постійно займаючись ретельно читанням класичних творів невідомих авторів, якось: "Гуак, чи непереборна вірність", "Андрій Безстрашний", "Япанча", "Яшка Смертенський" тощо.
Фото
Біографія
Відомий російський письменник Олексій Максимович Пєшков знайомий усім під своїм літературним псевдонімом «Максим Горький». Йому присуджували Нобелівську премію у галузі літератури 5 разів.Історія життя Горького бере свій початок із Нижнього Новгорода від діда Каширіна, який був дуже жорстоким офіцером, за що був розжалований. Засланий на заслання, а потім придбав власну фарбову майстерню. Маленький Альоша народився Нижньому Новгороді, куди поїхала дочка Каширина. Хлопчик десь підхопив у 4 роки холеру, батько, доглядаючи його, заразився і помер, а маленький Альоша зміг одужати.

Мати народила другу дитину, вирішила повернутися до будинку батьків. У дорозі немовля померло. Повернувшись до рідного міста, значно порідшала родина Пєшкових стала жити у будинку Каширина. Хлопчика навчали вдома: мати читання, а дід – грамоті. Старий Каширін часто ходив до церкви, змушував молитися онука, чим викликав у ньому згодом вкрай негативне ставлення до релігії.
Максим розпочинав своє навчання в парафіяльній школі, але хвороба завадила йому отримати початкову освіту. Пізніше юнак два роки відучився до училища слободи. Утворення майбутньому письменнику не вистачало, у його рукописах зустрічалися помилки. Мати вийшла вдруге заміж і поїхала із сином до чоловіка. Відносини не складалися, новий чоловік часто бив дружину, і це побачив Альоша. Міцно побивши вітчима, він утік до свого діда. Важке життя було у підлітка, він часто крав дрова та продукти, збирав кинутий одяг, від нього завжди погано пахло. Училище довелося покинути, на чому завершилося утворення письменника.
Біографія Горького сповнена сумних моментів. Альоша незабаром залишився без матері, яка померла від сухот, дід збанкрутував, сироті довелося йти заробляти в люди. З 11 років Альоша працює в лавці підсобним робітникам, миє посуд на пароплаві, працює підмайстром у майстерні іконопису. У 16 років юнак не зміг вступити до університету Казані через відсутність атестату та грошей.

Олексій працює на пристані, заводить знайомство з молодими революційно налаштованими людьми. Померли бабуся з дідом, юнак у пориві депресії спробував убити себе з рушниці. Допомога приспіла швидко в особі сторожа, в лікарні зробили операцію, але легені все ж таки були зачеплені.
Письменник, книги
За Олексієм починається стеження за зв'язок з революціонерами, його зазнають короткочасного арешту. Він батрачить, сторожить на станції та працює рибалкою. На одній із станцій він закохався, але йому відповіли відмовою, тоді він робить похід до Толстого Лева Миколайовича в Ясну галявину. Але зустріч не відбулося. Максим вирішує показати один зі своїх рукописів Короленко, який піддав жорсткій критиці творіння письменника-початківця.
Історія життя письменника часто відсилає до тюремних катівень, куди він знову і знову потрапляє за ґрати за свої погляди, а вийшовши з в'язниці, робить подорож Росією на попутних підводах, на товарних поїздах. У цих поїздках народився задум «Макара Чудри», який виходить до друку під назвою Максима Горького. (Максим – як батько, Горький через складну біографію).

Але справжню славу письменник відчув після оповідання "Челкаш". Не всі прийняли творчість нового таланту, а влада навіть помістила його в один із замків Грузії. До Санкт-Петербурга Олексій Максимович переїхав після того, як звільнився, і в північній столиці він пише знамениті п'єси «На дні» та «Міщани».
Сміливість та прямоту висловлювань Горького визнавав навіть імператор. Він не помічав навіть негативного письменницького ставлення до самодержавного устрою Росії. Олексій Максимович не звертає уваги на заборони поліції та продовжує поширювати революційну літературу. Лев Толстой та Горький стали великими друзями. У квартирі в центрі Нижнього Новгорода завжди збиралося багато відомих людей, сучасників господаря будинку. Письменники, режисери, художники та музиканти вели бесіди, розповідали про свої твори.

Горький в 1904 вступив у партію більшовиків, познайомився з вождем пролетаріату Леніним. Це знайомство стало приводом до чергового арешту та камери у Петропавлівській фортеці. Громадськість вимагала звільнити письменника, після чого виїхав із країни до Америки. Його довго мучив туберкульоз, і він робить переїхати до Італії.

Через свою революційну діяльність він був невгодний владі. Горький оселився сім років на острові Капрі. В 1913 Олексій Максимович повернувся на батьківщину, прожив у північній столиці 5 років, потім знову поїхав за кордон, і тільки в 1933 остаточно переїхав до Росії. Коли він відвідував хворих онуків, що жили в Москві, він застудився і вже не зміг піти на виправлення, він захворів і помер.
Особисте життя
Хронічне захворювання Горького не заважало йому бути повним сил та енергії. Першим шлюбом у письменника були неофіційні стосунки з Ольгою Каменською, звичайною жінкою акушеркою. Недовго тривала їхня спілка. Вдруге письменник вирішив побратися з другою своєю обраницею.- Дитинство та юність Горького
- Початок творчості Горького
- Твори Горького «Макар Чудра», «Стара Ізергіль», «Дівчина і смерть», «Пісня про Сокола» та ін.
- Роман «Фома Гордєєв». Короткий зміст
- П'єса "На дні". Аналіз
- Роман "Мати". Аналіз
- Цикл оповідань «По Русі»
- Ставлення Горького до революції
- Горький на еміграції
- Повернення Горького до СРСР
- Хвороба та смерть Горького
Максим ГОРЬКИЙ (1868-1936)
М. Горький постає у нашій свідомості як уособлення могутніх творчих сил нації, як реальне втілення яскравої талановитості, розуму та працелюбності російського народу. Син майстрового, письменник-самоучка, який не закінчив навіть початкової школи, він величезним зусиллям волі та інтелекту вирвався з самих низів життя і за короткий термін здійснив стрімке сходження до висот письменницької майстерності.
Про Горького зараз пишуть чимало. Одні беззастережно його захищають, інші скидають з п'єдесталу, спричиняючи виправдання сталінських методів побудови нового суспільства і навіть пряме підбурювання до терору, насильства, репресій. Письменника намагаються витіснити на узбіччя історії російської літератури та суспільної думки, послабити чи зовсім виключити його вплив на літературний процес XX століття. Але все ж таки наше літературознавство важко, але послідовно пробивається до живого, нехрестоматійного Горького, звільняючись і від колишніх легенд і міфів, і зайвої категоричності в оцінці його творчості.
Спробуємо і ми розібратися у складній долі великої людини, пам'ятаючи слова його друга Федора Шаляпіна: «Знаю твердо, що це був голос любові до Росії. У Горькому говорила глибока свідомість, що всі ми належимо своїй країні, своєму народу і що ми маємо бути з ним не лише морально, як іноді я себе втішаю, але й фізично, усіма шрамами, усіма затвердіннями, усіма горбами».
1. Дитинство та юність Горького
Олексій Максимович Пєшков (Горький) народився 16 (28) березня 1868 року в Нижньому Новгороді, в сім'ї червонодеревника. Після раптової смерті 8 червня 1871 року батька хлопчик разом із матір'ю оселився у домі діда. Вихованням Альоші займалася бабуся, яка ввела його у строкатий, барвистий світ народних казок, билин, пісень, розвинула уяву, розуміння краси та сили російського слова.
На початку 1876 року хлопчик вступає до парафіяльної школи, але, провчившись місяць, через хворобу віспою залишив заняття. Через рік він був прийнятий до другого класу початкового училища. Проте, закінчивши два класи, змушений був у 1878 назавжди залишити школу. На той час розорився дід, влітку 1879 року померла від швидкоплинного сухотіння мати.
На пропозицію діда 14-річний підліток іде «в люди» - починає трудове життя, повне поневірянь, виснажливої роботи, бездомного поневіряння. Ким він тільки не був: хлопчиком у взуттєвому магазині, учнем у іконописній лавці, нянькою, посудомийкою на пароплаві, будівельником-десятником, вантажником на пристані, пекарем тощо. Він побував у Поволжі та в Україні, в Бессарабії та Криму, на Кубані та Кавказі.
"Ходіння моє по Русі було викликане не прагненням до бродяжництва, - пояснював пізніше Горький, - а бажанням бачити - де я живу, що за народ навколо мене?" Поневіряння збагатили майбутнього письменника широким знанням народного життя та людей. Цьому ж сприяла «пристрасть до читання», що рано прокинулася в ньому, безперервні заняття самоосвітою. "Усьому кращому в мені я зобов'язаний книгам", - зауважить він пізніше.
2. Початок творчості Горького
До двадцяти років А. Пєшков чудово знав вітчизняну та світову художню класику, а також філософські праці Платона, Аристотеля, Канта, Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, Фрейда, В. Соловйова.
Життєві спостереження та враження, запас знань вимагали виходу. Молода людина стала пробувати себе в літературі. Його творча біографія починається із віршів. Вважається, що першим друкованим виступом А. Пєшкова були «Вірші на могилі Д. А. Латишевої», опубліковані на початку 1885 в казанській газеті «Волзький вісник». У 1888-1889 роках їм були створені вірші «Тільки я було позбувся бід», «Не щастить тобі, Альоша», «Ганьба нити в мої роки», «Я пливу…», «Не сваріть ви музу мою…» та ін. При всій наслідуваності та риторичності, вони чітко передають пафос очікування майбутнього:
У цьому житті, хворому та нещасному,
Я прийдешньому гімни співаю,-
так завершується вірш «Не сваріть ви музу мою».
Від віршів письменник-початківець поступово перейшов до прози: у 1892 році в тифліській газеті «Кавказ» було опубліковано його перше оповідання «Макар Чудра», підписане псевдонімом «Максим Горький».
Велику роль у долі Горького зіграв В. Короленко, який допоміг йому зрозуміти багато таємниць літературної майстерності. За порадою Короленка Горький переїжджає до Самари та працює журналістом. Його розповіді, нариси, фейлетони друкуються в «Самарській газеті», «Нижегородському листку», «Одеських новинах», а потім і в товстих центральних журналах «Нове слово», «Російська думка» та ін. У 1898 році Горький видає двотомник «Нарисів та оповідань», які зробили його знаменитим.
Пізніше, підбиваючи підсумок своєї 25-річної творчої діяльності, М. Горький писав: «Сенс 25-річної роботи моєї, як я розумію її, зводиться до мого пристрасного бажання порушити в людях дієве ставлення до життя»2. Ці слова можна поставити епіграфом до всієї творчості письменника. Порушити в людях дієве, активне ставлення до життя, подолати їхню пасивність, активізувати кращі, вольові, моральні якості особистості - таке завдання вирішував Горький з перших кроків своєї творчості.
Дуже яскраво ця риса виявилася у його ранніх оповіданнях, у яких він виступив, за вірним визначенням В. Короленка, одночасно як реаліст, і як романтик. У тому ж 1892 року письменник створює оповідання «Макар Чудра» і «Омелян Пиляй». Перший їх за своїм методом і стилю є романтичним, у другому переважають риси реалістичного письма.
Восени 1893 року він публікує романтичну алегорію «Про Чижа, який брехав…» та реалістичну розповідь «Жебра», через рік з'являються реалістична повість «Горемика Павло» та романтичні твори «Стара Ізергіль», «Пісня про Сокола» та «Одного разу вночі». Ці паралелі, які легко можна продовжити, свідчать, що у Горького був двох особливих періодів творчості - романтичного і реалістичного.
Утвердився в нашому літературознавстві ще з 40-х років поділ творів раннього Горького на романтичні та реалістичні дещо умовно: романтичні твори письменника мають міцну реальну основу, а реалістичні несуть у собі заряд романтизму, являючи собоюзародок оновленого реалістичного типу творчості – неореалізму.
3. Твори Горького «Макар Чудра», «Стара Ізергіль», «Дівчина і смерть», «Пісня про Сокола»
Твори Горького «Макар Чудра», «Стара Ізергіль», «Дівчина і смерть», «Пісня про Сокола» та ін., в яких переважає романтичний початок, пов'язані з єдиною проблематикою. У них звучить гімн вільній і сильній людині. Відмінна риса всіх героїв - горда непокірність долі та зухвале волелюбність, цілісність натури та героїчність характеру. Така циганка Радда-героїня оповідання"Макар Чудра".
Два сильні почуття володіють нею: любов і Жага свободи. Радда любить красеня Лойко Зобара, але не бажає йому підкоритися, бо найвище дорожить своєю свободою. Героїня відкидає віковий звичай, яким жінка, ставши дружиною, стає рабою чоловіка. Доля рабині для неї гірша за смерть. Їй легше померти з гордою свідомістю того, що збережено її особисту свободу, ніж підкорити себе владі іншого, навіть якщо цей інший пристрасно любимо нею.
У свою чергу, і Зобар теж цінує свою незалежність і готовий на все заради її збереження. Він не може підкорити собі Радду, але нізащо не хоче скоритися їй, а відмовитися від неї він не може. На очах усього табору він убиває кохану, але гине й сам. Знаменні слова автора, які завершують легенду: «Море співало похмурий і урочистий гімн гордої парі красенів циган».
Алегорична поема «Дівчина і смерть» (1892) не лише за своїм казковим характером, а й з основної проблематики дуже показова для ранньої творчості Горького. У цьому творі яскраво звучить думка про всепереможну силу людської любові, яка сильніша за смерть. Дівчина, покарана царем за те, що розсміялася, коли він після поразки на війні у глибокій скорботі повертається з поля лайки, сміливо дивиться в обличчя смерті. І та відступає, бо не знає, що протиставити велику силу любові, величезному почуттю життєлюбності.
Тема любові до людини, що підноситься до жертовності в ім'я збереження життя людей, досягає широкого соціально-морального звучання в оповіданні Горького «Стара Ізергіль». Оригінальна вже сама композиція цього твору, що представляє собою своєрідний триптих: легенду про Ларру, історію життя оповідачки – старої циганки Ізергіль та легенду про Данка. В основі сюжету та проблематики оповідання лежить чітке протиставлення героїзму та альтруїзму індивідуалізму та егоїзму.
Ларра, персонаж першої легенди, - син орла та жінки - зображений автором носієм індивідуалістичних, антигуманних ідей та принципів. Для нього не існує моральних законів доброти та поваги до людей. З дівчиною, що відкинула його, він розправляється жорстоко і нелюдяно. Письменник завдає удару з філософії крайнього індивідуалізму, яка стверджує, ніби сильної особистості все дозволено, аж до будь-якого злочину.
Моральні закони людяності, стверджує автор, непорушні, їх не можна порушувати, задля окремої особистості, що протиставила себе людській спільноті. Та й сама особистість не може існувати поза людьми. Свобода, як розуміє її письменник, є усвідомлена необхідність поваги до моральних норм, традицій і правил. Інакше вона перетворюється на згубну, руйнівну силу, спрямовану як проти ближнього, а й проти самого адепта такий «свободи».
Ларра, якого за вбивство дівчини старійшини виганяють із племені і дарують при цьому безсмертя, повинен, здавалося б, тріумфувати, «Що, втім, він і робить. Але минає час, і життя для Ларри, який опинився на самоті, перетворюється на безвихідне борошно: "Йому немає життя, і смерть" не посміхається йому. І немає йому місця серед людей… Ось як було покарано людину за свою гордість», тобто за егоцентризм. Так завершує свою розповідь про Ларру стара Ізергіль.
Герой другої легенди - юнак Данко - повний антипід гордовитому себелюбцю Ларрі. Це гуманіст, який готовий на самопожертву в ім'я порятунку людей. З темряви «непрохідних болотистих лісів він веде свій народ до Світла. Але важкий, далекий і небезпечний цей шлях, і Данко, щоб урятувати людей, не замислюючись, вирвав із грудей серце. Висвітлюючи дорогу цим «смолоскипом любові до людей», юнак вивів свій народ до сонця, до життя і помер, не просячи у людей нічого в нагороду собі». В образі Данко письменник втілив свій гуманістичний ідеал – ідеал беззавітної любові до людей, героїчної самопожертви в ім'я їхнього життя та щастя. Реалістична розповідь Ізергіль про себе саму є ніби сполучною ланкою між цими двома легендами.
Вбивця-індивідуаліст Ларра вважав, що щастя в гордій самоті і вседозволеності, за що і був покараний страшною карою. Ізергіль прожила життя серед людей, життя по-своєму яскраве і насичене. Вона захоплюється мужніми, волелюбними людьми із сильною волею. Багатий життєвий досвід привів її до знаменного висновку: «Коли людина любить подвиги, вона завжди вміє їх зробити і знайде де це можна. У житті завжди є місце подвигам». Ізергіль і сама пізнала і пристрасне кохання, і подвиги. Але жила вона переважно для себе. Лише Данко втілив у собі найвище розуміння духовної краси та величі людини, віддавши своє життя заради життя людей. Так, у самій композиції розповіді розкривається його ідея. Альтруїстичний подвиг Данко набуває сакрального сенсу. У Євангелії від Івана сказано, що Христос на Тайній Вечері звернувся до апостолів з такими словами: «Немає більше тієї любові, якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх». Саме таке кохання поетизує письменник подвигом Данко.
На прикладі доль двох своїх персонажів-антиподів Горький ставить проблему смерті та безсмертя. Гордець-індивідуаліст Ларра виявився безсмертним, але від нього біжить по степу лише темна тінь, яку важко навіть розгледіти. А пам'ять про подвиг Данко збереглася в серцях людей і передається з покоління до покоління. І в цьому його безсмертя.
Дія цих та багатьох інших оповідань Горького розгортається на півдні, там, де сусідять море та степ – символи безмежного та вічного космічного життя. Письменника тягнуть до себе неосяжні простори, де людина особливо сильно відчуває міць природи та свою близькість до неї, де ніхто і ніщо не утискує вільний прояв людських почуттів.
Яскраві, емоційно забарвлені та лірично проникливі картини природи ніде не перетворюються у письменника на самоціль. Вони грають у розповіді активну роль, будучи одним із основних елементів змісту. У «Старій Ізергіль» він так описує молдаван: «Вони йшли, співали, сміялися, чоловіки - бронзові, з пишними, чорними вусами і густими кучерями до плечей. Жінки та дівчата - веселі, гнучкі, з темно-синіми очима, теж бронзові... Вони йшли далі від нас, а ніч і фантазія одягали їх у все прекрасне». Ці молдавські селяни за своїм виглядом мало чим відрізняються від Лойко Зобара, Радди та Данко.
У оповіданні «Макар Чудра» і сам оповідач, і реально-побутовий устрій ромського життя дано у романтичному висвітленні. Таким чином, у реальній дійсності підкреслюються ті ж романтичні риси. Вони виявлені й у біографії Ізергіль. Зроблено це автором для того, щоб відтінити важливу думку: казкове, романтичне не протистоїть життю, а лише в більш яскравій, емоційно-піднесеній формі виражає те, що тією чи іншою мірою присутнє насправді.
Композиція багатьох ранніх горьковських оповідань містить два елементи: романтичний сюжет та його реалістичне обрамлення. Вони є оповідання в оповіданні. Фігура героя-оповідача (Чудра, Ізергіль) також надає розповіді характеру реальності, правдоподібності. Ці ж риси реальності повідомляє творів і образ оповідача - молодої людини на ім'я Максим, який слухає історії, що розповідаються.
Ще багатопланова тематика ранніх реалістичних оповідань Горького. Особливо виділяється у цьому плані цикл оповідань письменника про босяків. Босяки Горького – відображення стихійного протесту. Це не пасивні, викинуті з життя мученики. Їхній відхід у босяцтво - одна з форм небажання примиритися з часткою раба. Письменник наголошує на своїх персонажах те, що підносить їх над відкісним міщанським середовищем. Такий бродяга і злодій Челкаш з однойменного оповідання 1895, протиставлений наймиту Гавриле.
Письменник анітрохи не ідеалізує свого персонажа. Невипадково для характеристики Челкаша він часто використовує епітет «хижий»: у Челкаша «хижий погляд», «хижий ніс» тощо. Але зневага до всесильної влади грошей робить цього люмпена і відщепенця людянішим, ніж Гаврила. І навпаки, рабська залежність від рубля перетворює сільського хлопця Гаврилу, за своєю суттю, непогану людину, на злочинця. У психологічній драмі, що розігралася між ними на пустельному березі моря. Челкаш виявляється людянішим за Гаврила.
У середовищі босяків Горький особливо виділяє людей, у яких не згасла любов до праці, до напружених роздумів про сенс життя та призначення людини. Таким зображеноКоновалов з однойменного оповідання (1897). Хороша людина, мрійник із м'якою душею, Олександр Коновалов постійно відчуває невдоволення життям та собою. Це штовхає його на шлях бродяжництва та пияцтва. Однією з цінних якостей його натури була любов до роботи. Потрапивши після довгих поневірянь у пекарню, він відчуває радість праці, виявляючи артистизм у роботі.
Письменник наголошує на естетичних емоціях свого героя, його тонке почуття природи, повага до жінки. Коновалов заражається пристрастю до читання, він щиро захоплений зухвалістю і мужністю Степана Разіна, любить героїв гоголівського «Тараса Бульби» за їхню безстрашність і силу духу, близько до серця сприймає тяжкі негаразди мужиків з «Підлиповців» Ф. Решетнікова. Очевидна висока людяність цього босяка, наявність у ньому добрих моральних задатків.
Проте все в ньому непостійне, все мінливе та ненадовго. Заразлива захопленість улюбленою роботою пропадала, змінюючись тугою, він якось раптом охолонав до неї і все кидав, або вдаючись до запою, або вирушаючи в «бігу», в чергове бродяжництво. У ньому немає міцного внутрішнього стрижня, твердої моральної опори, міцної прихильності, сталості. Непересічна, талановита натура Коновалова гине, бо знаходить у собі волі до активного діянню. До нього повністю прикладається крилате визначення «лицар на годину».
Втім, такими є чи не всі горьківські босяки: Мальва з однойменного оповідання, Семага («Як упіймали Семагу»), столяр («У степу»), Зазубріна та Ванька Мазін з однойменних творів та інші. Коновалов має ту перевагу перед його побратимами за поневірянням, що він не схильний звинувачувати у своєму невдалому житті інших. На запитання: Хто перед нами винен? - він переконано відповідає: «Самі ми перед собою винні… Тому в нас полювання на життя немає і себе самим ми почуттів маємо».
Пильна увага Горького до людей «дна життя» дало підставу низці критиків оголосити його співаком босячності, адептом індивідуалістично налаштованої особи ніцшеанського штибу. Це не так. Звісно, у порівнянні зі світом відсталих, духовно обмежених міщан у горьківських босяках є та «родзинка», яку письменник прагне описати якомога рельєфніше. Той же Челкаш у своїй зневазі до грошей і в любові до могутньої і вільної стихії моря, широтою своєї натури виглядає шляхетніше Гаврила. Але це шляхетність дуже відносно. Бо і він, і Омелян Піляй та інші босяки, звільнившись від міщанського користолюбства, втратили трудові навички. Горьківські бродяги, подібні до Челкаша, красиві, коли вони протистоять трусам і користолюбцям. Але їхня сила викликає огиду, коли вона спрямована на шкоду людям. Письменник чудово показав це в оповіданнях «Артем і Каїн», «Мій супутник», «Колишні люди», «Пройдисвіт» та інших. Егоїстичні, хижі, сповнені зарозумілості, презирства до всіх, крім себе, персонажі цих творів намальовані в різко негативних тонах. Антигуманістичну, жорстоку, аморальну філософію такого типу «колишніх людей» Горький пізніше назвав шахрайською, наголосивши, що вона є проявом «небезпечної національної хвороби, яку можна назвати пасивним анархізмом» або «анархізмом переможених».
4. Роман «Фома Гордєєв». Короткий зміст.
Кінець 90-х - початок 900-х років ознаменовані у творчості Горького появою творів великої епічної форми - роману «Фома Гордєєв» (1899) та повісті «Троє» (1900).
Роман «Фома Гордєєв» відкриває собою серію горьківських творів про «господарів життя». У ньому відтворена художня історія становлення та розвитку російської буржуазії, показані шляхи та способи первісного накопичення капіталу, а також процес «виламування» людини зі свого стану через незгоду з його мораллю та нормами життя.
Історія першонакопичення зображена письменником як ланцюг злочинів, хижацтва та обману. Чи не всі купці приволзького міста, де відбувається дія «Фоми Гордєєва», нажили свої мільйони «шляхом пограбувань, убивств… і збутом фальшивих грошей». Так, комерції радник Рєзніков, який почав свою кар'єру з відкриття будинку розпусти, швидко розбагатів після того як «задушив одного зі своїх гостей, багатого сибіряка».
Великий пароплаввласник Кононов у минулому залучався до суду за підпали, а багатство своє збільшив за рахунок коханки, яку запроторив у в'язницю за хибним звинуваченням у крадіжці. Досягає успіху купець Гущин, який колись спритно обікрав рідних племінників. У всіляких злочинах винні багатії Робістів і Бобрів. Груповий портрет волзького купецтва служить побутовим і соціальним тлом, у якому виступають докладно змальовані типи першонакопичувачів: Ананій Шуров, Ігнат Гордєєв і Яків Маякін. Будучи чітко індивідуалізовані, вони втілюють у собі типові риси російської буржуазії періоду первинного накопичення капіталу.
Старе, дореформене купецтво представлено образом Ананія Шурова. Це купець дикий, темний, прямолінійно грубий. Він багато в чому споріднений з добре знайомими нам фігурами А. Островського, М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського. В основі його багатства – кримінальний злочин. У минулому кріпак, Шуров розбагатів після того, як притулив у себе в лазні фальшивомонетника, який утік з каторги, потім убив його, а для приховування злочину підпалив лазню.
Шуров став великим торговцем лісом, ганяв по Волзі плоти, побудував величезну тартак і кілька барж. Він уже старий, але й тепер, як і в молоді роки, дивиться на людей «жорстко, безжально». За словами Шурова, він усе життя «крім Бога, нікого не боявся». Однак і стосунки з Богом він будує на міркуваннях вигоди, ханжеськи прикриваючи Його ім'ям свої безчесні вчинки. Називаючи Шурова "фабрикантом гріхів", Яків Маякін не без отруйності зауважує: "Давно про нього і на каторзі, і в пеклі плачуть - сумують, чекають - не дочекаються".
Інший варіант «лицаря первинного накопичення» – Ігнат Гордєєв. Він теж у минулому селянин, потім бурлак, що став великим волзьким пароплавом-власником. Але багатство він здобув не кримінальними злочинами, а своєю працею, енергією, надзвичайною завзятістю та заповзятливістю. "У всій його потужній фігурі, - зазначає автор, - було багато російської здорової та грубої краси".
Він не дріб'язково скупий і не так догідливо жадібний, як інші купці, в ньому є російська молодецтво і широта душі. Погоня за рублем часом набридала Гнату, і тоді він давав повну волю пристрастям, нестримно вдаючись до пияцтва і розпусти. Але проходила смуга буйств і розгулу, і він знову робився тихим і скромним. У таких різких переходах від одного настрою до іншого - своєрідність характеру Гната, якого недарма називали «шаленим». Ці риси особистості. Гната позначилися потім у індивідуальному вигляді його сина Хоми.
Центральною фігурою купецтва є в романі Яків Маякін, власник канатного заводу та торгових лавок, хрещений батько Хоми Гордєєва. Маякін за духом близький до патріархальної частини купецтва. Але в той же час його тягне і до нової промислової буржуазії, що впевнено йде на зміну дворянству. Маякін не просто представник економічно міцнішої буржуазії. Він прагне знайти історичне та соціально-філософське обґрунтування діяльності купецтва як одного з найважливіших станів російського суспільства. Він переконано стверджує, що саме торгові люди «століттями Росію на своїх плечах несли», своєю старанністю та працею «фундамент життя закладали – самі в землю замість цегли лягали».
Про велику історичну місію та заслуги свого стану Маякін говорить переконано, захоплено і красиво, з пафосним красномовством. Талановитий адвокат купецтва, розумний і енергійний, Маякін наполегливо повертається до думки, що вага і значення російського купецтва явно недооцінюються, що цей стан відсторонено від політичного життя Росії. Настав час, на його переконання, потіснити дворян та допустити до годівлі державної влади купецтво, буржуазію: «Дозвольте нам простору для роботи! Включіть нас у будівництво того самого життя!»
Вустами Маякіна каже російська буржуазія, що усвідомила себе до кінця століття великою економічною силою в державі та незадоволена усуненням її від керівної ролі у політичному житті країни.
Але правильні думки і погляди поєднуються у Маякіна з цинізмом і аморальністю до людей. Домагатися багатства і влади, на його переконання, слід будь-якими способами, не гребуючи нічим. Навчаючи селянина Фому «політиці життя», Маякін зводить лицемірство та жорстокість у незаперечний закон. «Життя, брат, Хома,- повчає він юнака,- дуже просто поставлена: або всіх гризі, або лежи в бруді... Підходячи до людини, тримай у лівій руці мед, а в правій - ніж...»
Надійним наступником Маякіна є його син Тарас. У студентські роки він був заарештований і надіслав до Сибіру. Батько був готовий відмовитися від нього. Проте Тарас опинився весь у батька. Відбувши заслання, він вступив до контори керуючого золотими копальнями, одружився з його дочкою і спритно обтягнув багатого тестя. Невдовзі Тарас став керувати заводом із виробництва соди. Повернувшись додому, він активно вступає «у справу» і веде його з більшим розмахом, ніж батько. У нього немає батьківської схильності філософствувати, він розмовляє лише про справи, дуже коротко і сухо. Він прагматик, переконаний у тому, що кожна людина «має обрати собі справу під силу і робити її якнайкраще». Дивлячись на сина, навіть Яків Маякін, сама людина дуже ділова, захоплюючись діловитістю сина, трохи спантеличена черствою холодністю і прагматизмом «дітей»: «Все добре, все приємно, тільки ви, спадкоємці наші,- всякого живого почуття позбавлені!»
На молодшого Маякина багато в чому схожий Африкан Смолін. Він органічніше, ніж Тарас, увібрав у себе образ дій європейського буржуа, провівши чотири роки за кордоном. Це європеїзований буржуазний ділок і промисловець, що мислить широко і діє хитро і спритно. "Адріаша - ліберал, - говорить про нього журналіст Єжов, - ліберальний купець - це помісь вовка і свині ..." В історичній перспективі цей горьківський персонаж, який добре розуміє користь технічних знань і значення культурного прогресу, сприймається як всесильний буржуазний магнат і політик, спритний і вправний.
Але Горького цікавила як проблема становлення та зростання російської буржуазії, а й процес її внутрішнього розпаду, конфлікт морально здорової особистості з довкіллям. Така доля головного героя роману - Хоми Гордєєва. Композиційно і сюжетно роман будується як хронікальний опис життя молодої людини, що збунтувався проти моралі та законів буржуазного суспільства і в результаті аварії своїх ідеалів.
У романі докладно простежено історію формування особистості та характеру Хоми, становлення його морального світу. Вихідним моментом у цьому процесі стали багато природних задатків і властивостей, успадкованих Фомою від батьків: душевна доброта, схильність до замкнутості та усамітнення - від матері, і невдоволення одноманітністю життя, прагнення розірвати зв'язуючі людині шляхи користолюбства - від батька.
Казки, до яких у дитинстві долучила Фому тітка Анфіса, яка замінила йому рано померлу матір, малювали його дитячій уяві яскраві картини життя, зовсім не схожого на монотонне, сіре існування в батьківському домі.
Батько і хрещений прагнули навіяти Хомі своє розуміння мети та сенсу життя, зацікавленість практичною стороною купецької діяльності. Але ці повчання не йшли Фоме про запас; вони тільки посилювали в його душі почуття апатії та нудьги. Досягнувши повноліття, Хома зберіг у своєму характері та поведінці «щось дитяче, наївне, що відрізняло його від однолітків». Як і раніше, він не виявляв серйозного інтересу до справи, в яку батько вклав усе своє життя.
Раптова смерть Гната приголомшила Хому. Єдиний спадкоємець величезного статку, він мав стати господарем. Але, позбавлений батьківської хватки, він виявився у всьому непрактичним, безініціативним. Ні щастя, ні радості від володіння мільйонами Хома не відчуває. «…нудно мені! - скаржиться він своїй утриманку Саші Савельєвій. - Подумаєш - кутнути хіба, щоб усі жили зазвенели? Він так і робить: періодично віддається гульбам, часом влаштовуючи скандальні бешкетники.
П'яний чад змінювався у Хоми гнітючою тугою. І все більше і більше схиляється Хома до думки, що життя влаштованенесправедливо, що його стани користуються незаслуженими благами. Все частіше і частіше вступає він у сварки з хресним, що є для Хоми уособленням цього несправедливого життя. Багатство, становище «господаря» стає йому тяжкою ношею. Все це виливається в публічний бунт та викриття купецтва.
Під час урочистостей у Кононова Хома кидає купецтву звинувачення у злочинах перед людьми, звинувачує їх у тому, що вони не життя збудували, а в'язницю, перетворили просту людину на підневільного раба. Але його одиночний, стихійний бунт безплідний і приречений на поразку. Хомі не раз згадується епізод з його дитинства, коли він налякав у ярі сову. Осліплена сонцем, вона безпорадно кидалася по яру. Цей епізод проектується автором на поведінку героя. Хома теж сліпий, як сова. Сліпий розумово, «духовно. Він пристрасно протестує проти законів та моралі суспільства, яке тримається на несправедливості та егоїзмі, але в основі його протесту немає ясно усвідомлених устремлінь. Купці легко розправляються зі своїм відщепенцем, уклавши його в божевільний будинок і відібравши спадщину.
Роман «Фома Гордєєв» викликав численні відгуки читачів та критики. Думку багатьох читачів висловив Джек Лондон, який писав у 1901 році: «Закриваєш книгу з почуттям щемливої туги, з відразою до життя, повної «брехні та розпусти». Але це цілюща книга. Громадські виразки показані в ній з такою безстрашністю ... що мета її не викликає сумнівів - вона стверджує добро». З початку XX століття Горький, не залишаючи роботи над / прозаїчними творами, активно та успішно пробує себе у драматургії. З 1900 по 1906 рік їм було створено шість п'єс, що увійшли до золотого фонду російського театру: "Міщани", "На дні", "Дачники", "Діти сонця", "Вороги", "Варвари". Різні за тематикою та художнім рівнем, вони, по суті, теж вирішують основне авторське надзавдання – «порушити у людях дієве ставлення до життя».
5. П'єса "На дні". Аналіз.
Однією з найбільших п'єс цього своєрідного драматичного циклу, безсумнівно, є драма"На дні" (1902). П'єса мала приголомшливий успіх. Слідом за постановкою МХАТом у 1902 році вона обійшла багато театрів Росії та зарубіжних країн. «На дні» - це приголомшлива картина своєрідного цвинтаря, де живцем поховані непересічні люди. Ми бачимо розум Сатіна, душевну чистоту Наташі, працьовитість Кліща, прагнення до чесного життя у Попелу, чесність татарина Асана, невгамовну жагу чистого, піднесеного кохання у повії Насті і т.п.
Люди, що мешкають у убогій підвальній нічліжці Костилевих, поставлені в гранично нелюдські умови: у них відібрано честь, людську гідність, можливість кохання, материнства, чесної, сумлінної праці. Такої суворої правди життя соціальних низів світова драматургія ще знала.
Але соціально-побутова проблематика п'єси органічно пов'язана тут із філософською. Горьківський твір є філософським диспутом про сенс і призначення людського життя, про здібності людини «порвати ланцюг» згубних обставин, про ставлення до людини. У діалогах та репліках героїв п'єси найчастіше звучить слово «правда». З персонажів, які охоче використовують це слово, виділяються Бубнов, Лука і Сатін.
На одному полюсі диспуту про правду і людину стоїть колишній кушнір Бубнов, який, як він запевняє, завжди і всім говорить тільки правду: А я ось не вмію брехати. Навіщо? По-моєму вали всю правду, як вона є. Чого соромитися? Але його «правда» - це цинізм і байдужість до оточуючих його людей.
Згадаймо, як жорстоко і байдуже-цинічно він коментує основні події п'єси. Коли Ганна просить не шуміти і дати їй спокійно померти, Бубнов заявляє: "Шум - смерті не завада". Настя хоче вирватись із підвалу, заявляє: «Зайва я тут». Бубнов одразу жорстоко резюмує: «Ти скрізь зайва». І робить висновок: "І всі люди на землі зайві".
У третій дії слюсар Кліщ вимовляє монолог про своє безвихідне існування, про те як прирікають на голод і позбавлення людини, яка має «золоті руки» і прагне працювати. Монолог глибоко щирий. Це крик розпачу людини, яку суспільство викидає із життя як непотрібний шлак. А Бубнов заявляє: «Здорово впущено! Як у театрі розіграв». Виверившись скептик і цинік по відношенню до людей, Бубнов мертвий душею і тому несе людям зневіру в життя і можливості людини «порвати ланцюг» несприятливих обставин. Неподалік пішов від нього і Барон, ще один «живий труп», людина без віри, без надії.
Антиподом Бубнова у погляді людини є мандрівник Лука. Довгі роки навколо цього горьківського «персонажу схрещуються критичні списи, чому чимало сприяла суперечливість оцінок образу Луки з боку самого автора. Одні критики та літературознавці Луку буквально знищували, називаючи його брехуном, проповідником шкідливої втіхи і «навіть мимовільним посібником господарям життя. Інші, у частково визнаючи доброту Луки, проте вважали її шкідливою і навіть саме ім'я персонажа виробляли від слова «цибулий». А тим часом горьківський Лука носить ім'я християнського євангеліста. І це говорить багато про що, якщо мати на увазі наявність «значних» імен та прізвищ персонажів у творах письменника.
Лука в перекладі з латинської – «світло». З цим смисловим значенням образу персонажа перегукується і задум Горького часів створення ним п'єси: «Мені дуже хочеться написати добре, хочеться написати з радістю… сонечко пустити на сцену, веселого сонечка російського, такого собі не дуже яскравого, але люблячого все, що все обіймає». Таким «сонячком» і постає у п'єсі мандрівник Лука. Він покликаний розсіяти морок безнадійності у мешканців нічліжки, наповнити її добротою, душевним теплом та світлом.
«Серед ночі шлях-дорогу не бачити»,- багатозначно співає Лука, явно натякаючи на втрату нічліжниками сенсу та мети життя. І додає: «Ехе-хе… панове люди! І що буде з вами? Ану, хоч я посліджу тут».
Істотну роль світобаченні та характері Луки грає релігія. Образ Луки – кенотичний тип бродячого народного мудреця та філософа. У його мандрівному способі життя, у тому, що він стягує града Божого, «праведної землі», глибоко висловився есхатологізм народної душі, хотіння майбутнього перетворення. Російський релігійний мислитель срібного віку Р. Федотов, багато міркував над типологією російської душевності, писав у тому, що у типі мандрівника «живе переважно кенотичний і христоцентричний тип російської релігійності, вічно протистояння у ній побутовому літургійному ритуалізму». Саме такий горьківський персонаж.
Глибока і цілісна натура Лука наповнює християнські догмати живим змістом. Релігія йому є втілення високої моральності, доброти та допомоги людині. Його практичні поради – це своєрідна програма-мінімум для мешканців нічліжки. Анну він заспокоює розмовами про блаженне існування душі після смерті (як християнин він свято вірить у це). Попелу та Наташу - картинами вільного та щасливого сімейного життя в Сибіру. Актору прагне вселити надію на лікування від алкоголю. Луку часто звинувачують у брехні. Але він жодного разу не збрехав.
Дійсно, у той час у Росії існувало кілька лікарень для алкоголіків (у Москві, Петербурзі та Єкатеринбурзі), і в деяких із них бідняків лікували безкоштовно. Сибір - це місце, де Пеплу найлегше було розпочати нове життя. Попіл сам зізнається, що почав красти тому, що ніхто його з дитинства інакше не називав, як «злодій» та «злодій син». Сибір, де його ніхто не знає і куди відповідно до столипінських реформ відправлялися сотні людей - ідеальне місце для Попелу.
Не до примирення з обставинами, а до дії Лука кличе людей «дна». Він апелює до внутрішніх, потенційних можливостей людини, закликаючи людей до подолання пасивності, розпачу. Співчуття і увага Луки до людей – дієва. Він рухаємо нічим іншим, як усвідомленим прагненням «порушити у людях дієве ставлення до життя». "Хто міцно хоче - знайде", - переконано каже Лука. І не його вина, що в Актора та Попелу все склалося не так, як він радив їм.
Неоднозначний і образ Сатіна, який також став предметом суперечливих думок. Перша, традиційна думка: Сатин, на відміну Луки, закликає до активної боротьби за людини. Друга, діаметрально протилежна першій, стверджує, що Сатін - це сатана, який «розтліває нічліжників, перешкоджає їх спробам піти з дна життя»5. Неважко помітити, що ці погляди на особистість і роль Сатіна в п'єсі страждають зайвою категоричністю.
Сатин та Лука не опоненти, а однодумці у поглядах на людину. Не випадково після відходу Луки Сатін захищає його від нападок Барона. Роль Луки на нього самого Сатін визначає наступним чином: "Він ... подіяв на мене як кислота на стару і брудну монету". Лука сколихнув душу Сатіна, змусив його визначити свою позицію щодо людини.
Лука і Сатін сходяться в головному: обидва вони впевнені, що людина може розірвати ланцюг несприятливих обставин, якщо напружить свою волю, подолає пасивність. «Людина все може, аби захотіла», - запевняє Лука. «Існує тільки людина, все ж решта - справа його рук і його мозку», - підтримує його Сатін. Між ними у поглядах людини є й розбіжності. _ Сатин максималістськи підходить до проблеми жалості. "Жаль принижує людину", - вважає він.
Християнин Лука закликає насамперед зрозуміти людину, а зумівши зрозуміти, треба її пошкодувати. «Я ті скажу, - «каже Лука, - вчасно пошкодувати людину - добре буває». Вчасно пошкодувати – отже врятувати іноді від загибелі, від непоправного кроку. Лука в цьому питанні гнучкіша, милосердніша за Сатіна. Говорячи про те, що «жаліти людей треба», Лука апелює до найвищого морального авторитету: «Христос усіх шкодував і нам велів».
Під впливом Луки деякі нічліжники пом'якшилися, подобріли. Насамперед це стосується Сатіна. У четвертій дії він багато жартує, застерігає мешканців підвалу від грубих витівок. Спробу Барона провчити Настю за зухвалість він припиняє порадою: «Кинь! Не чіпай… не ображай людину». Не поділяє Сатин і пропозиції Барона потішитися над татарином, який молиться: «Залиш! Він добрий хлопець, не заважай!» Згадуючи Луку і його погляди на людину, Сатін переконано заявляє: «Старий мав рацію!» І доброта, і жаль Луки не пасивні, а дієві - ось що зрозумів Сатін. "Хто кому хорошого не зробив, той і погано вчинив", - вважає Лука. Вустами цього персонажа автор затверджує ідею діяльного добра, позицію активної уваги та допомоги людям. У цьому - найважливіший морально-філософський результат горьківської п'єси-диспуту.
У період революції 1905 року Горький активно допомагає більшовикам. Він знайомиться з Леніним, сприяє виданню газети "Нове життя".
6. Роман "Мати". Аналіз.
Після придушення грудневого збройного повстання Горький, побоюючись арешту, переїжджає до Фінляндії, а потім, з метою збирання грошей для більшовицької партії – до Америки. Тут він пише ряд публіцистичних статей, п'єсу «Вороги» та роман"Матір" (1906), який вимагає іншого осмислення, за канонами «першого твори соціалістичного реалізму», як ми десятиліттями звикли це. Широко відома ленінська оцінка цього роману: «…Книга - потрібна, багато робітників брало участь у революційному русі несвідомо, стихійно, і вони прочитають «Мати» з великою користю собі. Дуже своєчасна книга».
Ця оцінка суттєво вплинула на трактування роману, який став розглядатися як свого роду посібник щодо організації революційного руху. Сам письменник був незадоволений такою оцінкою його твору. «За такий комплімент я, звичайно, Леніну подякував,- розповідав він,- тільки, зізнаюся, дещо прикро стало... Зводити мою роботу (...) до чогось на кшталт комітетської прокламації все-таки не годиться. Адже я намагався в моїй річ підійти до кількох великих, дуже великих проблем».
Справді, роман «Мати» містить у собі велику і важливу ідею – ідею материнства як життєдайну, творну силу, хоча сюжет твору безпосередньо прикріплений до подій першої російської революції, а прототипами центральних персонажів є сормівський робітник – революціонер П. Заломов та його мати.
Характер і результати революції вразили Горького своєю жорстокістю як із того, і з іншого боку. Як письменник-гуманіст він не міг не бачити відомої твердості марксистської доктрини, в якій людина розглядалася лише як об'єкт суспільних, класових відносин. Горький по-своєму намагався поєднати соціалізм із християнством. Ця ідея буде покладена.письменником в основу повісті «Сповідь» (1908), де яскраво проявилися його богошукальні настрої. Витоки цих настроїв містяться вже у романі «Мати», у якому письменник прагне подолати протистояння атеїзму і. християнства, дати їх синтез, свій варіант християнського соціалізму.
Символічна сцена на початку роману: Павло Власов приносить додому та вішає на стіну картину із зображенням Христа, що йде до Еммауса. Паралелі тут очевидні: євангельський сюжет про Христа, який приєднується до двох мандрівників, що йдуть до Єрусалиму, знадобився авторові, щоб підкреслити воскресіння Павла до нового життя, його хресний шлях заради щастя людей.
Роман "Мати", як і п'єса "На дні", твір дворівневий. Перший її - рівень - соціально-побутовий, що розкриває процес зростання революційної свідомості молодого робітника Павла Власова та його друзів. Другий - притчевий, що є модифікацією євангельської історії про Богоматері, що благословляє Сина на хресне борошно заради порятунку людей. Це наочно демонструє вже фінал першої частини роману, коли Нилівна, звертаючись під час першотравневої демонстрації до народу, говорить про хресний шлях дітей в ім'я святої правди: «Ідуть у світі діти, кров наша, йдуть за правдою… для всіх! І для всіх вас, для немовлят ваших прирекли себе на хресну дорогу… Господа нашого Ісуса Христа не було б, якби люди не гинули на славу його…» І натовп «схвильовано і глухо» озивається до неї: «Боже каже! Боже, люди добрі! Слухай!» Христос, який прирікає себе на страждання в ім'я людей, асоціюється у свідомості Нілівни шляхом сина.
Мати, що побачила у справі син Христову правду, стала для Горького мірилом моральної висоти, її образ він і поставив у центр оповіді, зв'язавши через почуття та вчинки матері політичну дефініцію «соціалізм» з поняттями морально-етичними: «душа», «віра», "любов".
Еволюція образу Пелагеї Нілівни, що височіє до символу Богоматері, розкриває думку автора про духовне прозріння і жертовність народу, що віддає для досягнення великої мети найдорожче – своїх дітей.
У главі роману, що відкриває 2-у частину, автор описує сон Нілівни, в якому враження минулого дня - першотравневої демонстрації та арешту сина - переплітаються з релігійною символікою. На тлі блакитного неба вона бачить сина, який співає революційний гімн «Вставай, піднімайся, робітничий народ». І, зливаючись із цим гімном, урочисто звучить спів «Христос воскрес із мертвих». А себе уві сні Нілівна бачить у вигляді Матері з немовлятами на руках і в утробі - символом материнства. Після пробудження та розмови з Миколою Івановичем Нілівне «захотілося піти кудись дорогами, повз ліси та села, з торбинкою за плечима, з палицею в руці». У цьому вся пориві з'єдналися реальне бажання виконати доручення друзів Павла, що з революційної пропагандою у селі, і. одночасно бажання повторити важкий шлях ходінь Богородиці стопами Сина.
Так реальний соціально-побутовий план оповіді перекладається автором у релігійно-символічний, євангельський. Примітним у цьому плані є і фінал твору, коли схоплена жандармами мати трансформує революційну впевненість сина («Переможемо ми, робітники») в євангельське пророцтво про неминуче торжество правди Христа: «Душу воскреслу – не вб'ють».
Гуманістична природа горьківського таланту далася взнаки і в описі ним трьох типів революціонерів, які грали активну роль у політичному житті Росії. Перший з них – Павло Власов. У романі докладно показана його еволюція, перетворення простого робітника на свідомого революціонера, ватажка мас. Глибока відданість спільній справі, мужність і незламна воля стають відмінними рисами характеру та поведінки Павла. Водночас Павло Власов суворий та аскетичний. Він переконаний, що «тільки розум звільнить людину».
У його поведінці немає необхідного для справжнього ватажка мас гармонії думки та почуття, розуму та емоцій. Навчений великим життєвим досвідом Рибін в такий спосіб пояснює Павлу його невдачу у справі з «болотною копійкою»: «Ти добре говориш, так – не серцю – ось! Треба в серці, у найглибшу іскру кинути».
Друг Павла Андрій Находка не випадково називає його «залізною людиною». У багатьох випадках аскетизм Павла Власова заважає розкритися його душевній красі і навіть думки, що не випадково мати відчуває сина «закритим». Згадаймо, як жорстко він обриває напередодні демонстрації Нілівну, чиє материнське серце відчуває лихо, що нависло над сином: «Коли будуть матері, які і на смерть пошлють своїх дітей з радістю?» Егоїзм і самовпевненість Павла з ще більшою виразністю видно у його різкому випаді проти материнської любові. «Є любов, яка заважає людині жити…» Дуже двозначні та його стосунки з Сашенькою. Павло любить дівчину та любимо нею. В його плани не входить весілля на ній, оскільки сімейне щастя, на його переконання, завадить його участі в революційній боротьбі.
У образі Павла Власова Горький втілив особливості характеру та поведінки досить велику категорію революціонерів. Це люди вольові, цілеспрямовані, до кінця віддані своїй ідеї. Але їм не вистачає широти погляду на життя, поєднання незламної принциповості з увагою до людей, гармонії думки та почуття.
Гібче і багатше у цьому відношенні Андрій Находка. Наталя, добрий та милий Єгор Іванович. Саме з ними, а не з Павлом Нілівном почувається впевненіше, безпечно розгортає душу, знаючи, що її серцеві пориви ці чуйні люди не ображають грубим, необережним словом чи вчинком. Третій тип революціонера – Микола Ваґовщиков. Це революціонер-максималіст. «Щойно пройшовши ази революційної боротьби, він вимагає зброю, щоб негайно розрахуватися з «класовими ворогами». Характерна відповідь, дана Весовщикову Андрієм Находкою: «Перш, бачиш ти, треба голову озброїти, а потім руки…» Знахідка прав: емоції, що не спираються на міцний фундамент знань, не менш небезпечні, ніж сухо раціоналістичні рішення, що не враховують здобутих боргів досвідом і століттями перевірених моральних заповідей.
В образі Миколи Весовщикова укладено велике авторське узагальнення та застереження. Той же Находка каже Павлові про Ваґовщикова: «Коли такі люди, як Микола, відчують свою образу і вирвуться з терпіння – що це буде? Небо кров'ю забризкають. І земля в ній, як мило, спіниться...» Життя підтвердило цей прогноз. Коли такі люди зірвалися у жовтні 1917 року до влади, вони залили російською кров'ю землю та небо. Пророчі застереження "Євангелія від Максима", як назвав роман "Мати" критик Г. Мітін, не були, на жаль, почуті.
З початку 1910-х років творчість Горького розвивається, як і раніше, за двома основними напрямками: викриття міщанської філософії та психології, як відсталої, духовно убогої сили та утвердження невичерпності духовних та творчих сил народу.
Широке, узагальнююче полотно життя повітової Росії намальовано Горьким у повістях«Містечко Окурів» (1909) і «Життя Матвія Кожем'якіна» (1911), де є свої «принижені та ображені», жертви міщанської дикості (Сіма Дівушкин), де вільно почуваються різного роду войовничі хулігани, анархісти (Ва-віла Бурмістрів), свої філософи та правдолюбці, розумні спостерігачі життя (Тіунов, Кожем'якін), переконані в тому, що «тіло у нас – бите, а душа – міцна. Духовно ми всі ще підлітки, і життя в нас попереду - непочатий край. Встане Русь, ти тільки вір у це».
7. Цикл оповідань «По Русі».
Цю свою віру в Росію, у російський народ письменник висловив у циклі оповідань«По Русі» (1912-1917). Автор, за його словами, звернувся до зображення минулого з метою висвітлення шляхів до майбутнього. Цикл будується у жанрі подорожі. Разом з оповідачам - «проходящим» ми ніби здійснюємо мандрівку країною. Ми бачимо центральну Росію, привілля південних степів, козацькі станиці, присутні при весняному пробудженні природи, пливемо неквапливими річками, захоплюємося природою північного Кавказу, вдихаємо солоний вітер Каспію. І всюди зустрічаємося з масою різноликого народу. На великому життєвому матеріалі
Горький показує, як крізь вікові напластування безкультурності, відсталості та убогості існування пробиває собі дорогу обдарована природа російської людини.
Цикл відкривається оповіданням «Народження людини», що розповідає про народження в дорозі дитини у випадкової супутниці автора-оповідача. Дія його відбувається на тлі чудової кавказької природи. Завдяки цьому описувана подія набуває під пером письменника піднесено-символічний сенс: народилася нова людина, якій, можливо, судилося жити в більш щасливий час. Звідси повні оптимізму слова «проходить», що висвітлюють появу землі нового человека: «Шуми, орловський, стверджуйся, брат, міцніше…» Сам образ матері дитини, молодої орловської селянки, піднімається до висоти символу материнства. Розповідь задає мажорний тон усьому циклу. «Чудова посада – бути на землі людиною», – у цих словах оповідача звучить оптимістична віра Горького в торжество світлих початків життя.
Багато рис російського національного характеру втілені письменником образ старости теслярської артілі Осипе з оповідання «Кригохід». Ступінь, трохи меланхолійний, навіть лінивий Осип у хвилини небезпеки наливається енергією, горить молодим запалом, стає справжнім ватажком робітників, що ризикнули під час повені перейти по крижинах на інший берег Волги. Образом Осипа Горький стверджує активне, вольове початок російського національного характеру, висловлює упевненість у творчих силах народу, ще по-справжньому не рухалися.
Картина народного життя і особливо народних типів, зображених Горьким, постає складною, часом суперечливою, строкатою. У складності та строкатості національного характеру письменник бачив своєрідність російського народу, зумовлену його історією. У 1912 році у листі до письменниці О. Рунової він зазначав: «Природний стан людини – строкатість. Росіяни ж особливо рясні, чим і відрізняються істотно від інших націй». Показуючи суперечливість народної свідомості, рішуче виступаючи проти пасивності, Горький створив велику галерею типів та характерів.
Ось розповідь «Жінка». Для його героїні Тетяни пошуки особистого щастя пов'язані з пошуками щастя для всіх людей, з бажанням бачити їх добріше та благородніше. «Гляди, - ти з добром йдеш до людини, свободу свою, силу готова йому віддати, а вона цього не розуміє, і - як її звинуватити? Хто показував йому добре? - розмірковує вона.
Люди поглумилися над юною повією Танею з оповідання «Світло-сіре з блакитним» і «втішили», як милостинею, нехитрою мудрістю «хіба всіх покараєш, які винні?» Але вони не вбили у ній доброти, світлого погляду світ.
У схильного до песимізму телеграфіста Юдіна (розповідь «Книга») десь у глибині душі теплилася туга про найкраще життя та «ніжне співчуття до людей». Навіть у заблудлій людині, якою є п'яна паклюжниця Машка, інстинкт материнської любові пробуджує почуття доброти та самопожертви («Пристрасті-мордасті»).
Дуже важливе, якщо не сказати принципове, значення має для всієї книги розповідь, «Легка людина» - про 19-річного набирача Сашка, пристрасно закоханого в життя. «Ех, брате Максимовичу, зізнається він оповідача,- серце в мене росте і росте без кінця, ніби весь я - тільки одне серце». Цей юнак тягнеться до книжок, знань, намагається писати вірші.
Всі оповідання циклу об'єднані образом автора-оповідача, який не просто спостерігачем подій, але й учасником. Він глибоко вірить у відновлення життя, у духовний потенціал та творчі сили російської людини.
Позитивне, життєстверджуюче початок у творчості Горького цього періоду знайшло втілення і в «Казках про Італію» - двадцяти семи романтизованих художніх нарисів про італійське життя, яким переданий епіграф з Андерсена: «Немає казок краще за тих, які створює саме життя», що свідчить про реальність, а аж ніяк не про казковість описуваного. Вони поетизується «маленький людина» - людина широкої душі та активного творчого діяння, працею якого перетворюється реальність. Авторський погляд на подібну «маленьку велику людину» виражений вустами одного з будівельників Симплонського тунелю: «О, синьйоре, маленька людина, коли вона захоче працювати,— непереможна сила. І повірте: зрештою, ця маленька людина зробить усе, чого захоче».
Останні передреволюційні роки Горький посилено працював над автобіографічними повістями«Дитинство» (1913-1914) та «У людях» (1916). 1923 року він завершив ці спогади книгою «Мої університети».
Відштовхуючись від найбагатших традицій російської автобіографічної прози, Горький доповнив цей жанр зображенням простоти людини з народу, показавши процес його духовного формування. У творах чимало похмурих сцен та картин. Але письменник не обмежується зображенням лише «свинцевих мерзотів життя». Він показує, як крізь «пласт будь-якої худоби... переможно проростає яскраве, здорове і творче…, збуджуючи незламну надію на відродження наше до життя світлого, людського».
Це переконання, зустрічі з численними людьми зміцнюють сили та формують характер Альоші Пєшкова, його активне ставлення до навколишньої дійсності. Наприкінці повісті «У людях» виникає багатозначний образ «напівсонної землі», яку Альоше пристрасно хочеться розбудити, дати «стусан їй і самому собі», щоб усе «закрутилося радісним вихором, святковим танцем людей, закоханих один в одного, в це життя, розпочату заради іншого життя - красивого, бадьорого, чесного ... »
8. Ставлення Горького до революції.
Ставлення Горького до подій Лютневої та особливо Жовтневої революцій було складним. Беззастережно засуджуючи старий лад, Горький пов'язував із революцією надії справжнє соціальне і духовне розкріпачення особистості, для будівництва нової культури. Проте все це виявилося ілюзією, що й змусило його виступити з циклом протестуючих та застережливих статей, які він назвав «Несвоєчасні думки». Вони друкувалися Горьким з квітня 1917 по червень 1918 року в газеті «Нове життя», що видавалася ним. Вони знайшли свій відбиток і любов Горького до Росії, і за неї. І сам письменник постає тут як трагічна постать.
Ці настрої особливо посилилися у Горького після перемоги Жовтневої революції, бо, як слушно пише Л. Спіридонова, автор докладної та глибокої, заснованої на найбагатших архівних документах, монографії про Горького, письменник був «за демократію, але проти крайніх форм прояву диктатури пролетаріату, за соціалізм як ідею, але проти насильницьких заходів його здійснення, пов'язаних із порушенням прав людини та свободи совісті».
Розгул червоного терору, байдужість революційної влади до долі людей викликали у Горького відчайдушний протест проти вбивств, арештів, самосудів, погромів та пограбувань, проти самої ідеї, що для торжества справедливості можна знищити сотні тисяч людей. "Велике щастя свободи не повинно бути затьмарюваним злочинами проти особистості, інакше - ми вб'ємо свободу власними руками", - попереджав письменник.
З обуренням він писав у тому, що «класова ненависть захлеснула розум, а совість здохла». Горький з тривогою спостерігав, як на поверхню російського життя вилазять і знаходять влада люди, далекі від справжніх ідеалів свободи, щастя та справедливості, що примазалися до революції. Письменник захищає народ від подібних «безсовісних авантюристів» — інтербільшовиків, які, на його переконання, дивляться на Росію як на дослідне поле, на «матеріал для соціальних досвідів». Одного з них - Г. Зінов'єва -Горький зобразив у п'єсі "Робітяга Словотеків".
Горький першим забив у дзвони, бачачи розкрадання національних культурних цінностей і продаж їх за кордон. Він виступив проти заклику «Грабь награбоване», бо це вело до збіднення економічних та культурних скарбів країни. Особливо затято Горький протестував проти зверхнього ставлення до діячів науки і культури, до російської інтелігенції, «мозку нації», бачачи у всьому цьому загрозу культурі, цивілізації.
Наслідки такої позиції не забарилися. За розпорядженням Зінов'єва на квартирі письменника був зроблений обшук, в газетах «Правда» і «Петроградська правда» стали з'являтися статті, які звинувачують Горького в тому, що газета, що їм видається, «продалася імперіалістам, поміщикам і банкірам».
У відповідь на це Горький 3 червня 1918 пише в «Новому житті»: «Нічого іншого від влади, що боїться світла і гласності, боягузливою і антидемократичною, що зневажає елементарні громадянські права, переслідує робітників, що посилає каральні експедиції до селян - не можна було і очікувати» . Через місяць після цієї публікації газету «Нове життя» було закрито.
9. Гіркий на еміграції.
На пропозицію Леніна Горький у жовтні 1921 року залишає Батьківщину. Перші три роки вимушеної еміграції він живе у Берліні, потім – у Сорренто.
За кордоном Горький, ніби надолужуючи втрачений час, починає жадібно й гарячково писати. Він створює повість «Мої університети», цикл автобіографічних оповідань, кілька мемуарних нарисів, роман «Справа Артамонових», починає роботу над епопеєю «Життя Кліма Самгіна» - монументальним художнім дослідженням духовного життя Росії рубежу століть, де на грандіозному тлі історичних подій письменник зображає « історію порожньої душі», «інтелігента середньої вартості» Клима Самгіна, який сутінковою свідомістю, типом роздвоєної душі перегукується з «підпільними» персонажами Достоєвського.
10. Повернення Горького до СРСР
1928 року письменник повернувся на Батьківщину. Повернувся з твердим переконанням взяти активну участь у будівництві нової, як йому здавалося, що входило до нормального русла після революційних катаклізмів життя. Саме цим, а не матеріальними міркуваннями, як намагаються запевнити нас деякі сучасні публіцисти, було продиктовано його повернення. Один із доказів тому - спогади Ф. Шаляпіна: «Гіркий мені співчував, сам сказав: «Тут брат, тобі не місце». Коли ж ми цього разу 1928 року зустрілися в Римі… він мені говорив суворо: «А тепер тобі, Федоре, треба їхати до Росії…».
Проте незважаючи на явну симпатію до Горького Сталіна та його найближчого оточення, незважаючи на інтенсивну літературно-організаторську та творчу діяльність письменника, жилося йому у 30-ті роки нелегко. Особняк Рябушинського на М. Нікітській, куди поселили письменника з цілим штатом обслуговуючого персоналу, швидше скидався на в'язницю: високий паркан, охорона. З 1933 тут незримо був присутній глава НКВС Г. Ягода, який впровадив до Горького як секретар свого агента П. Крючкова.
Все листування письменника ретельно переглядалося, підозрілі листи вилучалися, Ягода стежив за кожним його кроком. «Стомився я дуже… Скільки разів хотілося побувати в селі, навіть пожити, як у минулі часи… Не вдається. Немов парканом оточили - не переступити», - скаржиться він своєму близькому знайомому І. Шкапі.
У травні 1934 року раптово вмирає син письменника, Максим, чудовий спортсмен і фізик, який подавав надії. Є свідчення, що його отруїв Ягода. Через кілька місяців, 1 грудня, було скоєно вбивство С. М. Кірова, якого Горький чудово знав і глибоко шанував. «Дев'ятий вал» репресій, що почався в країні, буквально потряс Горького.
Побував у 1935 року у Москві Р. Роллан після зустрічі з Горьким чуйно помітив, що «схованки свідомості» Горького «повні болю, і песимізму»12. Французький журналіст П'єр Ербар, який працював у 1935-1936 роках у Москві редактором журналу La literature internationale пише у своїх спогадах, що вийшли в Парижі в 1980 році, що Горький «засипав Сталіна різкими протестами», і що «його терпіння вичерпалося». Є свідчення, що Горький хотів усе розповісти інтелігенції Західної Європи, привернути її увагу до російської трагедії. Він квапить своїх французьких друзів та колег Л. Арагона та А. Жида приїхати до Москви. Вони приїхали. Але зустрітися з ними письменник уже не зміг: 1 червня 1936 року він захворів на грип, який перейшов потім у запалення легенів.
11. Хвороба та смерть Горького.
З 6 червня центральний друк починає щоденно публікувати офіційні бюлетені про стан його здоров'я.
8 червня письменника відвідують Сталін, Молотов, Ворошилов. Цей візит був рівнозначний останньому прощанню. За два дні до смерті письменник відчув певну полегшення. З'явилася оманлива надія, що і цього разу його організм упорається з недугою. Лікарям, які зібралися на черговий консиліум, Горький сказав: «Мабуть, вискочу». Цього, на жаль, не сталося. 18 червня 1936 року об 11 годині 10 хвилин Горький помер. Останніми словами були: «Кінець роману - кінець героя - кінець автора».
Згідно з офіційною версією тих років Горького було навмисне вбито його лікарями Л. Левіним і Д. Плетньовим, яких за це репресували. Пізніше було опубліковано матеріали, які спростовували насильницьку смерть письменника. Останнім часом знову розгорілися суперечки у тому, чи був убитий Горький чи помер у результаті хвороби. А якщо вбито, то ким і як. Докладному розгляду цього питання присвячено спеціальну главу вже згадуваної монографії Спіридонової, а також книгу В. Баранова «Гіркий, без гриму».
Навряд чи ми до кінця дізнаємося про таємницю смерті Горького: історія його хвороби була знищена. Безперечно одне: Горький заважав розгортанню масового терору проти творчої інтелігенції. З його смертю ця перешкода була усунена. Р. Роллан записав у своєму щоденнику: «Терор у СРСР розпочався не з вбивства Кірова, а зі смерті Горького» і пояснив: «…Одна присутність його блакитних очей служила уздою та захистом. Очі зімкнулися».
Трагедія Горького останніх років його життя - ще одне свідчення того, що він не був придворним письменником, ні бездумним апологетом соціалістичного реалізму. Творчий шлях М. Горького був іншим - сповненим споконвічної мрією про щастя і красу людського життя і душі. Шлях цей – магістральний для російської класичної літератури.
4 / 5. 1
Олексій Максимович Пєшковнародився 1868 року в Нижньому Новгороді. Рано втратив батьків, жив у сім'ї діда, зазнав багато бід та поневірянь з раннього дитинства. Цим пояснюють його псевдонім. Горький, який він узяв у 1892 році, підписавши їм оповідання «Макар Чудра», надруковане в газеті. Це не так псевдонім-френонім - псевдонім, що вказує на головну рису характеру автора або головну особливість його творчості. Знаючи достеменно про тяжке життя, письменник описував гірку долю знедолених. Враження початку свого життя Горький описав у трилогії "Дитинство", "У людях", "Мої університети".
Творча діяльність
З 1892 року письменник-початківець публікував у газетах фейлетони, огляди. У 1898 році вийшов його двотомник «Нариси та оповідання», який зробив Максима Горького відомим автором-революціонером і привернув увагу влади. Цей період у житті письменника характерний пошуком героїчного у житті. «Стара Ізергіль», «Пісня про Сокола», «Пісня про Буревісника» були захоплено зустрінуті передовою молоддю.
На початку ХХ століття Горький остаточно підкорив свою творчість служінню революції. За участь у революційному русі в 1905 році письменник був укладений в Петропавлівську фортецю, проте під впливом світової громадськості владі довелося звільнити його. Щоб уникнути переслідувань, партія послала Горького в 1906 році до Америки. Враження про країну і про той час описані в нарисах "Місто жовтого диявола", "Прекрасна Франція", "Мої інтерв'ю". Вперше за кордоном Горький пробув недовго.
Еміграція та повернення в СРСР
Жовтневу революцію Горький зустрів без особливого захоплення, але продовжував свою творчу діяльність і написав багато патріотичних творів. У 1921 році він був змушений емігрувати за кордон, за однією версією - за наполяганням В.І.Леніна, для лікування туберкульозу, за іншою - через ідеологічні розбіжності з владою. І лише 1928 року приїжджає до Росії на особисте запрошення Сталіна. Остаточно повертається на Батьківщину письменник у 1932 році, і надовго залишається «главою радянської літератури», створює нові журнали та серії книг, стає ініціатором створення «Союзу радянських письменників». Незважаючи на велику громадську роботу, продовжує творчу діяльність.
Особисте життя
Особисте життя письменника було так само насичене, як і творче, але не настільки щасливе. У час у нього було кілька тривалих романів, але одружений він був однією жінці - Е.П.Пешковой (Волжиной). Вони мали двоє дітей, але дочка померла в дитинстві, залишився єдиний син Максим. 1934 року Максим трагічно загинув.
Помер Олексій Максимович Горький у 1936 році, кремований та похований у Москві, на Червоній площі. Навколо його смерті, як і загибелі сина, й досі ходять суперечливі чутки.
Якщо це повідомлення тобі у пригоді, буду рада бачити тебе
- Популярні японські імена жіночі
- Малюємо тварин поетапно олівцем
- Як намалювати поні, у тому числі героїв серіалу My Little Pony Як намалювати сім'ю поні
- Вчимося правильно малювати діда морозу
- Герої твору батьки та діти Портрети головних героїв батьки та діти
- Характеристика головних героїв за романом І
- «Злочин та покарання»: характеристика Родіона Раскольникова з повісті Федора Достоєвського Раскольников у романі достоєвського злочин та покарання
- Біографія Євгена Онегіна
- Цитати з роману у віршах «Євгеній Онєгін» А
- Плюшкін у поемі “Мертві душі”: аналіз героя, образ та характеристика
- Характеристика Молчаліна в комедії "Горі від розуму" Грибоєдова, опис характеру героя Молчалін у комедії горе від розуму короткий
- Характеристика Молчалина в «Горі з розуму» (з цитатами) Біографія мовчалина з комедії горе з розуму
- Місто грибоїдів горе від розуму
- Антуан де Сент-Екзюпері: біографія, фото та цікаві факти Ким був антуан де Сент-екзюпері
- Ставлення базару до батьків
- Тургенєв, Іван Сергійович – біографія
- "королівський цирк" гії ерадзе - справжня казка, в яку хочеться вірити
- Мурат Насиров: біографія, особисте життя, музична кар'єра, причина смерті «Хлопчик хоче до Тамбова»
- Таїсія повалий рік народження зростання вага
- Що зараз відбувається в житті вікторії карасей Живе вікторія карасева будинку 2