Проблематика роману А.І. Герцена «Хто винен?», Образна система


З добрим почуттям зображений в романі і дивакуватий дядько покійного Петра Бельтова. Цей пан старовинного крою (молодість його припала на початковий період царювання Катерини II, приблизно за сімдесят років до сюжетного дії в романі) викликає прихильність до себе доброзичливим ставленням до людей залежним, щирим захопленням гуманістичними ідеалами французьких філософів-просвітителів. І Софію Немчинову, майбутню Бельтова, Герцен описав з щирим почуттям розташування і співчуття. Безправна кріпосна, вона ненавмисно отримала освіту і була продана в гувернантки, а потім звів наклеп, доведена до відчаю, однак знайшла сили, щоб відстояти себе від вульгарних переслідувань і зберегти добре ім'я. Випадок зробив її вільною: на ній одружився дворянин. Після смерті свого чоловіка Петра Бельтова вона стала власницею найбагатшого маєтку Біле Поле з трьома тисячами душ кріпаків. Це було, мабуть, найважчим випробуванням: влада і багатство в той час майже неминуче розбещували людини. Однак Софія Бельтова встояла і залишилася гуманною. На відміну від інших кріпосниця, вона не принижує слуг, не відноситься до них як до одухотвореної власності, а своїх заможних селян оббирає - навіть заради улюбленого сина Володимира, не раз вимушеного дуже великими сумами розплачуватися з обманювати його шахраями.

Не без симпатії представив Герцен читачеві навіть чиновника Осипа Евсеіч, під керівництвом якого приступив до чиновної службі Володимир Бельтов. Важким шляхом вийшов з низів

цей безрідний син швейцара одного з петербурзьких департаментів. «Він, переписуючи набіло паперу і розглядаючи в той же час людей начорно, набував щодня більше і глибше знання дійсності, вірне розуміння навколишнього і вірний такт поведінки», - зазначив Герцен. Примітно, що Осип Евсеич, єдиний з персонажів роману, правильно визначив і саму суть характеру дев'ятнадцятирічного Бельтова, і його типовість, і навіть те, що він на службі не уживеться. Він зрозумів головне: Бельтов - людина чесна, щира, який бажає людям добра, але не боєць. Немає у Бельтова витривалості, наполегливості в боротьбі, немає і ділової хватки, а найголовніше - немає знання життя і людей. І тому всі його реформаторські пропозиції по службі не будуть прийняті, всі його виступи на захист скривджених виявляться неспроможними і мрії про прекрасне розсиплються на порох.

Герцен визнав правоту цього свого персонажа. «Справді, столоначальник міркував ґрунтовно, і події, як навмисне, поспішали йому на підтвердження». Не минуло й півроку, як Бельтов подав у відставку. Почалися довгі, важкі і безрезультатні пошуки справи, яке було б корисно для суспільства.

Володимир Бельтов - центральний герой роману. Його доля особливо привертає увагу Герцена: вона служить підтвердженням його переконання в тому, що кріпацтво як система суспільних відносин вичерпало свої можливості, наближається до неминучого краху і найбільш чуйні представники правлячого стану вже усвідомлюють це, метушаться, шукають виходу і навіть намагаються вирватися геть з сором'язливих - рамок пануючого ладу.

У вихованні Володимира Бельтова особливу роль зіграв швейцарець Жозеф. Людина освічена і гуманний, розумний і стійкий у своїх переконаннях, він не вміє зважати на соціальної природою суспільства, він її просто не знає. На його думку, людей пов'язують і об'єднують не вимоги соціальної необхідності, а симпатія чи антипатія, розумні доводи, переконання логіки. Людина від природи істота розумна. А розум вимагає від людей бути гуманними і добрими. Досить дати їм усім правильне освіту, розвинути їх розум - і вони зрозуміють один одного і розумно домовляться, незважаючи на національні та станові відмінності. І в суспільстві сам собою встановиться порядок.

Жозеф був утопістом. Такий вихователь не міг підготувати Володимира Бельтова до життєвої боротьби. Але Софія Бель-това саме такого вихователя шукала: вона не хотіла, щоб її син виріс схожим на тих, від кого вона в молодості зазнала гоніння. Мати хотіла, щоб син її став людиною доброю, чесною, розумною і відкритим, а не кріпосником. Мрійливий Жозеф не був знайомий з російським побутом. Тим-то він і привернув Бельтова: вона побачила в ньому людини, вільного від пороків кріпацтва.

Що ж виявилося в підсумку, коли сувора дійсність взялася перевіряти прекрасні мрії Бельтова і утопічні наміри Жозефа, засвоєні їх вихованцем?

Зусиллями люблячої матері і чесного, гуманного вихователя сформований молодий, повний сил і добрих намірів, але відірваний від російського життя характер. Сучасники Герцена позитивно оцінили цей образ як вірне і глибоке узагальнення; але при цьому вони відзначили, що Бельтов - при всіх своїх перевагах - людина зайвий. Тип зайвої людини склався в російського життя двадцятих - сорокових років XIX століття і знайшов відображення в ряді літературних образів від Онєгіна до Рудіна.

Як і всі зайві люди, Володимир Бельтов - справжнісіньке заперечення кріпацтва, але заперечення ще не виразне, без ясно усвідомленої мети і без знання засобів боротьби з суспільним злом. Бельтов не зміг зрозуміти, що першим кроком до загального щастя повинно бути руйнування кріпосного права. Однак для кого він зайвий: для народу, для майбутньої відкритої боротьби за визволення народу або для своєї спільноти?

Герцен прямо заявив, що Бельтов «у відсутності можливості бути хорошим поміщиком, відмінним офіцером, старанним чиновником». І тому-то він зайвий для суспільства, де людина повинна бути одним з цих виразників насильства над народом. Адже «хороший поміщик» тільки тому заслуговує позитивну оцінку інших дворян, що вміє «добре» експлуатувати селян, а їм зовсім не потрібні ніякі поміщики - ні «хороші», ні «погані». А хто такі «відмінний офіцер» і «старанний чиновник»? З точки зору дворян-кріпосників, «відмінний офіцер» - той, хто палицею дисциплінує солдат і змушує їх, не розмірковуючи, йти проти ворога зовнішнього і проти «ворога» внутрішнього, тобто проти непокірного народу. А «старанний чиновник» завзято проводить волю правлячого стану.

Бельтов відмовився від такої служби, а інший для нього в кріпосницькій державі не існує. Тому-то він виявився зайвим для держави. Бельтов по суті відмовився пристати до ґвалтівників - і тому так його ненавидять захисники існуючого порядку. Герцен прямо говорить про причини цієї на перший погляд дивної ненависті до одного з найбагатших і, отже, почтеннейших власників губернії: «Бельтов - протест, якесь викриття їхнього життя, якесь заперечення на весь порядок її».

З долею Володимира Бельтова на короткий момент тісно зв'язалася доля Любоньку Круциферской. Поява Бельтова в губернському місті, знайомство Круціферскіх з ним, розмови на теми, що виходять з кола дрібних міських новин і сімейних інтересів, - все це сколихнуло Любоньку. Вона задумалася про своє становище, про ті можливості, які були відпущені на частку російської жінки, відчула в собі покликання до значного суспільного справі - і це духовно перетворило її. Вона немов би виросла, стала більшою і більш значуща, ніж інші персонажі роману. Силою свого характеру вона перевершує всіх - і Бельтова перевершила також. Вона справжня героїня роману.

Любоньку Круциферский відрізняє благородство натури, внутрішня незалежність і чистота спонукань. Герцен зображує її з великою симпатією і щирим співчуттям. Життя її склалася нерадо. Найсумніше в тому, що вона не може змінити свою долю: обставини сильніше її. Російська жінка того часу була позбавлена навіть тих небагатьох прав, якими володів чоловік. Щоб змінити її положення, треба було змінити саму систему відносин в суспільстві. Трагізм становища Любоньку і обумовлений цим історично сформованим безправ'ям.

Героїня роману в духовному спілкуванні з Бельтовим змогла зрозуміти, що призначення людини не обмежується тими обов'язками, які накладає вузький маленький світ губернського міста. Вона змогла уявити широкий світ громадської діяльності і себе в ньому - в науці, або в мистецтві, або в будь-якому іншому служінні суспільству. Туди покликав її Бельтов - і вона готова була кинутися за ним. Але що саме потрібно робити? До чого докласти зусиль? Цього Бельтов і сам точно не знав. Ой сам метався і, як зазначив з гіркотою Герцен, «нічого не зробив». І ніхто інший не міг їй цього підказати.

Вона відчула в собі великі можливості, але вони приречені на загибель. І тому Любонька усвідомлює безвихідність свого становища. Але це не породило в ній похмурої неприязні до людей, уїдливості або жовчності - і в цьому її відмінність від багатьох інших персонажів роману. Їй, людині високої душі, властиві і піднесені почуття - почуття справедливості, участь і увагу до оточуючих. Любонька відчуває щиру любов до своєї бідної, але прекрасної батьківщині; вона відчуває родинний зв'язок з пригнобленим, але духовно вільним народом.

45. Хто винен? А.И.Герцена. В.Г.Белинский про роман.

композиція роману"Хто винен?" дуже оригінальна. Тільки перша глава першої частини має власне романтичну форму експозиції і зав'язки дії - "Відставний генерал і вчитель, який визначається до місця". Далі йдуть: "Біографія їх превосходительства" і "Біографія Дмитра Яковича Круциферского". Глава "Життя-буття" є главою з правильної форми оповіді, але за нею йде "Біографія Володимира Бельтова".

Герцен хотів скласти роман з такого роду окремих життєписів, де "в підрядкових примітках можна сказати, що такий-то одружився на такий-то". "Для мене повість - рама", - говорив Герцен. Він малював переважно портрети, його цікавили найбільше особи і біографії. "Особа - послужний список, в якому все зазначено, - пише Герцен, - паспорт, на якому візи залишаються".

При видимій уривчастість оповіді, коли розповідь від автора змінюється листами героїв, витягами з щоденника, біографічними відступами, роман Герцена строго послідовний. "Повість ця, незважаючи на те, що вона буде складатися з окремих глав і епізодів, має таку цілість, що вирваний лист псує все", - пише Герцен.

Своє завдання він бачив не в тому, щоб вирішити питання, а в тому, щоб його чітко визначити. Тому він обрав протокольний епіграф: "А випадок цей за невідкриття винних зрадити волі Божої, справа ж, за числом невирішеним здати в архів. Протокол ".

Але він писав не протокол, а роман, в якому досліджував не «випадок, а закон сучасної дійсності". Ось чому питання, винесене в заголовок книги, з такою силою відгукнувся в серцях його сучасників. Основну думку роману критика бачила в тому, що проблема століття отримує у Герцена не особисте, а загальне значення: "Винні не ми, а та брехня, мережами якої обплутані ми з самого дитинства".

Але Герцена займала проблема морального самосвідомості і особистість. Серед героїв Герцена немає лиходіїв, які б свідомо і навмисно творили зло своїм ближнім. Його герої - діти століття, не краще і не гірше за інших; скоріше, навіть краще за багатьох, а в деяких з них є застави дивовижних здібностей і можливостей. Навіть генерал Негров, власник "білих рабів", кріпосник і деспот за обставинами свого життя, зображений як людина, в якому "життя задавила не одну можливість". Думка Герцена була соціальної по суті, він вивчав психологію свого часу і бачив прямий зв'язок характеру людини з навколишнім середовищем.

Герцен називав історію "сходами сходження". Ця думка означала перш за все духовне піднесення особистості над умовами життя певного середовища. Так, в його романі "Хто винен?" тільки там і тоді особистість заявляє про себе, коли вона відділяється від свого середовища; інакше її поглинає порожнеча рабства і деспотизму.

І ось на першу сходинку "сходи сходження" вступає Круциферский, мрійник і романтик, впевнений в тому, що в житті немає нічого випадкового. Він подає руку Любі, дочки Негрова, допомагає їй піднятися. І вона піднімається слідом за ним, але сходинкою вище. Тепер вона бачить більше, ніж він; вона розуміє, що Круциферский, боязкий і збентежений чоловік, не зможе більше зробити ні кроку вперед і вище. А коли вона піднімає голову, то зір її падає на Бельтова, який був на тій же сходах набагато вище, ніж вона. І Люба сама простягає йому руку ...

"Краса і взагалі сила, але вона діє по якомусь виборчому подібністю", - пише Герцен. По виборчому подібністю діє і розум. Ось чому Любов Круциферский і Володимир Бельтов не могли не впізнати один одного: в них було це подібність. Все те, що було відомо їй лише як гостра здогад, йому відкривалося як цілісне знання. Це була натура "надзвичайно діяльна всередині, розкрита всім сучасним питань, енциклопедична, обдарована сміливим і різким мисленням". Але в тому-то і справа, що ця зустріч, випадкова і в той же час і чарівна, нічого не змінила в їхньому житті, а лише збільшила тяжкість дійсності, зовнішніх перешкод, загострила почуття самотності і відчуженості. Життя, яку вони хотіли зрадити своїм сходженням, була нерухома і незмінна. Вона схожа на рівну степ, в якій ніщо не колишеться. Першою це відчула Люба, коли їй здалося, що вона разом з Круциферский загубилася серед безмовних пристроїв: "Вони були одні, вони були в степу". Герцен розгортає метафору і стосовно Бельтова, виводячи її з народного прислів'я "Один в полі не воїн": "Я точно герой народних казок ... ходив по всьому роздоріжжі і кричав:" Чи є в полі живе людина? "Але живий людина не відгукувався ... Моє нещастя! .. А один в полі не вояк ... Я і пішов з поля ... "" Сходи сходження "виявилася" горбатим містком ", який і підняв на висоту, і відпустив на всі чотири сторони.

"Хто винен?" - інтелектуальний роман. Його герої - люди мислячі, але у них є своє "горе від розуму". І складається воно в тому, що з усіма своїми блискучими ідеалами вони змушені були жити в сірому світлі, тому й думки їх кипіли "в дії порожньому". Навіть геніальність не рятує Бельтова від цього "мильона мук", від свідомості того, що сіре світло сильніше його блискучих ідеалів, якщо його самотній голос губиться серед безмовності степу. Звідси і виникає почуття пригніченості і нудьги: "Степ - йди, куди хочеш, на всі боки - воля вільна, тільки нікуди не дійдеш ..."

У романі є і нотки відчаю. Іскандер писав історію слабкості і поразки сильної людини. Бельтов як би бічним зором зауважує, що "двері, ближче і ближче відкривалася, не та, через яку входять гладіатори, а та, в яку виносять їх тіла". Такою була доля Бельтова, одного з плеяди "зайвих людей" російської літератури, спадкоємця Чацького, Онєгіна і Печоріна. З його страждань виросли багато нових ідей, які знайшли свій розвиток в "Рудине" Тургенєва, в поемі Некрасова "Саша".

У цьому оповіданні Герцен говорив не тільки про зовнішні перепони, а й про внутрішню слабкість людини, вихованої в умовах рабства.

"Хто винен?" - питання, яке не давало однозначної відповіді. Недарма пошук відповіді на герценовский питання займав найвидатніших російських мислителів - від Чернишевського і Некрасова до Толстого і Достоєвського.

Роман "Хто винен?" пророкував майбутнє. Це була пророча книга. Бельтов, так само як і Герцен, не тільки в губернському місті, серед чиновників, а й в столичній канцелярії - всюди знаходив "всесовершенного тугу", "вмирав від нудьги". "На рідному березі" він не міг знайти для себе гідного справи.

Але і "на тому березі" запанувала рабство. На руїнах революції 1848 року переможний буржуа створив імперію власників, відкинувши добрі мрії про братерство, рівність і справедливість. І знову утворилася "всесовершенного порожнеча", де думка вмирала від нудьги. І Герцен, як передбачив його роман "Хто винен?", Подібно Бельтова, став "волоцюгою по Європі, чужий будинку, чужий на чужині".

Він не зрікся ні революції, ні від соціалізму. Але їм оволоділи втома і розчарування. Як Бельтов, Герцен "нажив і прожив безодню". Але все пережите ним належало історії. Ось чому такі великі його думки і спогади. Те, що Бельтова Томило як загадка, стало у Герцена сучасним досвідом і проникливим знанням. Знову поставало перед ним той самий питання, з якого все почалося: "Хто винен?"

Бєлінський:Бачити в автора «Хто винен?» незвичайного художника - значить зовсім не розуміти його таланту. Правда, він володіє чудовою здатністю вірно передавати явища дійсності, нариси його визначені і різання, картини його яскраві й одразу кидаються в очі. Але навіть і ці самі якості доводять, що головна сила його не в творчості, не в художності, а в думці, глибоко відчутої, цілком сознанной і розвиненою. Могутність цієї думки - головна сила його таланту; художня манера схоплювати вірно явища дійсності - другорядна, допоміжна сила його таланту. Відніміть у нього першу, - друга виявиться занадто неспроможність для самобутньої діяльності. Подібний талант не є що-небудь особливе, виняткове, випадкове. Ні, такі таланти так само природні, як і таланти чисто художні. Їх діяльність утворює особливу сферу мистецтва, в якій фантазія є на другому місці, а розум - на першому. На це відмінність мало звертають уваги, і тому в теорії мистецтва виходить страшна плутанина. Хочуть бачити в мистецтві свого роду інтелектуальний Китай, різко відокремлений точними межами від усього, що не мистецтво в строгому сенсі слова. А тим часом ці прикордонні лінії існують більше імовірно, ніж дійсно; по крайней мере, їх не вкажеш пальцем, як на карті кордони держав. Мистецтво, в міру наближення до тієї чи іншої своєму кордоні, поступово втрачає щось від своєї сутності і приймає в себе від суті того, з чим межує, так що замість розмежовує риси є область, яка примиряє обидві сторони.

Почалося все з дитинства. Крупів був сином диякона, ну і його готували, щоб він зайняв його місце коли-небудь. Був в селі такий хлопчик Левка, єдиний друг Сенька (Крупова). Левка був блаженний, ті зовсім ні чорта не розумів і нікого не любив окрім Сенька і собачки своей.Жіл Левка дивно: сам собі знаходив їжу, спілкувався з природою, ні на кого не нападав, але все його ображали. Коротше, людина була щаслива, а його все смикали. Сенька цікавило, як же так взагалі. Чому його люди психом вважають? І прийшов до висновку, що «причина всіх гонінь на Левку полягає в тому, що Левка дурний на свій власний Салтиков - а інші повально дурні.». Крупів ось ще, що вирішив: «в цьому світі соціальної несправедливості і лицемірства, переконується крупів, так звані" божевільні "-" по суті не дурніші і не пошкоджених всіх інших, але тільки більш самобутнього, зосереджені, більш незалежним, оригінальніше, навіть можна сказати, що геніальніша тих ». але все-таки Сенько хотів дослідити це все з наукової точки зору. хотів в універ піти, а йому батько не дозволяв. Тоді він до пана пішов, але пан його не прийняв. у результаті після смерті батька Сенько потрапив в Універ і записався на загальну психіатрію. і понеслося роки практики з психами. Крупов зробив свої висновки про ознаки розладів:

А) в неправильному, а й мимовільному свідомості навколишніх предметів

В) тупе прагнення до цілей нездійсненним і упущення цілей дійсних.

І ось під ці ознаки став підганяти людей і вийшло, що психо ВСЕ.

Була у нього підопічна міщанка, яка сама замкнула порочне коло: купувала чоловікові вино, він бухав, бив її, на слід. день все знову ... Крукпов їй каже: не купуй вина. А вона йому: я що чоловікові законному, блін, вино не піднесу? Крупів: тоді що ти з законним чоловіком сперечаєшся? Вона: так цей виродок мені не чоловік, пішов він ... Потім ще вона свою дитину дивно любила. Горбатилася на роботі цілий день, щоб йому обновку купити, але якщо він її забруднив, то вона била дитину. Далі. Всі чиновники психи повні: роблять безглузду роботи цілими днями. А поміщики? Жили двоє в законному шлюбі, але ненавиділи один одного страшно, смерті один одному бажали. Крупів підказав: так розтиснути ви по маєтках, все краще буде. А вони: да уж зараз, я народився і виріс в благочестивій родині, я закони пристойності знаю! Або інший скупий поміщик був, всіх голодом морив. Але коли приїжджало високопоставлена особа, то він втік і мало не на колінах просив, щоб той у нього пообідав. І тоді стільки бабла на це витрачав, що мама дорогая. "Ушкодженим" виглядає весь лад життя, при якому люди, що працюють "денно і нощно», «не виробляли нічого, а ті, які нічого не робили, безперервно виробляли нічого, а ті, які нічого не робили, безперервно виробляли, і дуже багато ".А подивіться на історію людства! Історія викликана загальної патологією.

І тому доктор каже, що у нього немає більше гніву на людей, але лагідне поблажливість до хворого тільки.

Своєрідність сатири:

Каже все само за себе, правда?

А ось, що говорить Лотман:

Роздуми над питанням про взаємозв'язок різних соціальних явищ і причини соціального зла приводили кращих передових представників критичного реалізму до сприйняття ідей утопічного соціалізму. У повісті Салтикова вони і знайшли своє відображення. Пропагандою цих ідей діяльно займався гурток петрашевців, ідейно пов'язаний з Бєлінським. Зборів гуртка петрашевців відвідувалися багатьма письменниками гоголівської школи. У «Святому сімействі» Маркс наступним чином сформулював думку про зіткненні революційного гуманізму і матеріалізму XIX століття з соціалістичними ідеями: «Не потрібно великого дотепності, щоб побачити зв'язок між вченням матеріалізму про природжену схильність до добра, про рівність розумових здібностей людей, про всемогутність досвіду, звички, виховання, про вплив зовнішніх обставин на людину, про високе значення індустрії, про моральне право на насолоду і т. д. - і комунізмом і соціалізмом. Якщо людина черпає всі свої знання, відчуття та ін. з чуттєвого світу і досвіду, одержуваного від цього світу, то треба, виходить, так влаштувати навколишній світ, щоб людина пізнавала в ньому істинно-людське, щоб він звикав в ньому виховувати в собі людські властивості. Якщо правильно зрозумілий інтерес становить принцип будь-якої моралі, то треба, виходить, прагнути до того, щоб приватний інтерес окремої людини збігався з загальнолюдськими інтересами ... Якщо характер людини створюється обставинами, то треба, виходить, зробити обставини

людяними. Якщо людина, за своєю природою, суспільна істота, то він, стало бути, тільки в суспільстві може розвинути свою істинну природу, і про силу його природи треба судити не по окремим особистостям, а по цілому суспільству ».

Говорячи про безглуздість сучасного соціального устрою в повісті «Доктор Крупов», Герцен критикував суспільство з соціалістичних позицій. Вустами свого героя письменник заявляв: «У нашому місті вважалося п'ять тисяч мешканців; з них чоловік двісті були повалені в томлива нудьгу від відсутності будь-якого заняття, а чотири тисячі сімсот чоловік повалені в млосно діяльність від відсутності будь-якого відпочинку. Ті, які денно і нощно працювали, не виробляли нічого, а ті, які нічого не робили, безперервно виробляли і дуже багато ». 2

Герцен як би розвивав думку петербурзьких повістей Гоголя, особливо «Записок божевільного», про божевілля суспільства, про ненормальність відносин, які визнані в сучасному суспільстві за «норму», і разом з тим його повість різко відрізнялася від повістей Гоголя. На відміну від Гоголя, Герцен стояв на позиціях революціонера, він був соціалістом і бачив можливість виправлення суспільства революційним шляхом.

І ще дещо:

Знаменитий художник в "Сороці-злодійку" з гіркотою говорив: "Кругом божевільні". Але це була як би випадково оброкенная фраза. Доктор Крупов розвиває свою теорію "порівняльної психіатрії" докладно і детально. На кожному кроці він бачить, як люди втрачуватись своє життя "в чаду божевілля". Від спостережень над сучасним життям Крупов перейшов до вивчення історії, перечитав древніх і нових авторів - Тита Лівія. Тацита, Гібона, Карамзіна - і знайшов явні ознаки божевілля в справах і промовах королів, монархів, завойовників. "Історія, - пише доктор Крупов, - не що інше, як зв'язний розповідь родового хронічного божевілля і його повільного одужання".

Філософська сіль повісті полягає в подоланні гегелівської "прекраснодушною" теорії про те, що "все дійсне - розумно, а все розумне - дійсно", теорії, яка була основою "примирення з дійсністю". Доктор Крупов бачив в втой теорії виправдання існуючого зла і готовий був стверджувати, що "все дійсне - шалено". "Чи не гордість і зневага, а любов привели мене до моєї теорії", - говорить Крупов.

Для того щоб зникли чудовиська божевілля, потрібно щоб змінилася атмосфера, доводить доктор Крупов. Колись вемлю зневажали мастодонти, але змінився склад повітря, і їх не стало. "Місцями повітря стає чистішим, хвороби душевні приборкуються, - пише Крупов, - але нелегко переробляється в душі людської родове безумство".

47. Сорока-злодійка А.И.Герцена в літературно-громадської боротьби 1840-х років.

Цей переказами з сайту шанувальників Герцена, але краще не напишеш:

Троє розмовляють про театр: «слов'янин», стрижений в гурток, «європеєць», «зовсім не стрижений», і стоїть поза партіями молодий чоловік, стрижений під гребінку (як Герцен), який і пропонує тему для обговорення: чому в Росії немає хороших актрис. Що актрис хороших немає, згодні всі, але кожен пояснює це згідно зі своєю доктриною: слов'янин говорить про патріархальної скромності російської жінки, європеєць - про емоційну нерозвиненості російських, а для обстриженого під гребінку причини неясні. Після того як всі встигли висловитися, з'являється новий персонаж - людина мистецтва і спростовує теоретичні викладки прикладом: він бачив велику російську актрису, причому, що дивує всіх, не в Москві чи Петербурзі, а в маленькому губернському місті. Слід розповідь артиста (його прототип - М. С. Щепкін, якому і присвячена повість).
Колись в молодості (на початку XIX ст.) Він приїхав в місто N, сподіваючись вступити в театр багатого князя Скалінского. Розповідаючи про першому спектаклі, побачене в театрі Скалінского, артист майже вторить «європейцеві», хоча і зміщує акценти істотно:
«Було щось натягнуте, неприродне в тому, як дворові люди<…>представляли лордів і принцес ». Героїня з'являється на сцені в другому спектаклі - у французькій мелодрамі «Сорока-злодійка» вона грає служницю Анет, несправедливо звинувачену в крадіжці, і тут в грі кріпак актриси оповідач бачить «ту незрозумілу гордість, яка розвивається на краю приниження». Розпусний суддя пропонує їй «втратою честі купити свободу». Виконання, «глибока іронія особи» героїні особливо вражають спостерігача; він зауважує також незвичайне хвилювання князя. У п'єси щасливий кінець - відкривається, що дівчина невинна, а злодійка - сорока, але актриса в фіналі грає істота, смертельно змучене.
Глядачі не викликають актрису і обурюють враженої і майже закоханого оповідача вульгарними зауваженнями. За лаштунками, куди він кинувся сказати їй про своє захоплення, йому пояснюють, що її можна бачити тільки з дозволу князя. На наступний ранок оповідач вирушає за дозволом і в конторі князя зустрічає, між іншим, артиста, третього дня грав лорда, мало не в гамівній сорочці. Князь люб'язний з оповідачем, тому що хоче роздобути його в свою трупу, і пояснює строгість порядків в театрі зайвої зарозумілістю артистів, які звикли на сцені до ролі вельмож.
«Анета» зустрічає товариша по мистецтву як рідну людину і сповідається перед ним. Оповідач вона здається «статуєю витонченого страждання», він майже милується тим, як вона «витончено гине».
Поміщик, якому вона належала від народження, побачивши в ній здібності, надав всі можливості розвивати їх і звертався як зі свобідною; він помер раптово, а заздалегідь виписати відпускні для своїх артистів не подбав; їх продали з публічного торгу князю.
Князь почав домагатися героїні, вона ухилялася; нарешті відбулося пояснення (героїня перед тим читала вголос «Підступність і любов» Шиллера), і ображений князь сказав: «Ти моя кріпосна дівка, а не актриса». Ці слова так на неї подіяли, що незабаром вона була вже в сухот.
Князь, не вдаючись до грубого насильства, дріб'язково дошкуляв героїні: відбирав кращі ролі і т. П. За два місяці до зустрічі з оповідачем її не пустили з двору в крамниці і образили, припустивши, що вона поспішає до коханцям. Образа була навмисне: поведінка її було бездоганно. «Так це для заощадження нашої честі ви замикаєте нас? Ну, князь, ось вам моя рука, моє чесне слово, що ближче році я доведу вам, що заходи, вами обрані, недостатні! »
У цьому романі героїні, цілком ймовірно, першому і останньому, не було любові, а тільки відчай; вона нічого майже про нього не розповіла. Вона стала вагітна, найбільше її мучило те, що дитина народиться кріпаком; вона сподівається тільки на швидку смерть свою і дитини з ласки Божої.
Оповідач йде в сльозах, і, знайшовши вдома пропозицію князя вступити до нього в трупу на вигідних умовах, їде з міста, залишивши запрошення без відповіді. Після він дізнається, що «Анета» померла через два місяці після пологів.
Схвильовані слухачі мовчать; автор порівнює їх з «прекрасної надгробної групою» героїні. «Все так, - сказав, встаючи, слов'янин, - але навіщо вона не обвінчалася таємно? ..»

Літературно-громадська боротьба 1840-х років:

Безпосередній вплив на характер цього періоду російської літератури справила то ідейний рух, яке, як було зазначено, проявилося в половині тридцятих років в московських гуртках молодих ідеалістів. Їм зобов'язані своїм першим розвитком багато з найбільших світил сорокових років. У цих гуртках зародилися основні ідеї, які поклали край початок цілим напрямкам російської думки, боротьба яких протягом десятків років оживляла російську журналістіку.Когда до впливу ідеалістичної німецької філософії Гегеля і Шеллінга приєдналося захоплення французьким романтичним радикалізмом (В. Гюго, Ж. Санд і ін.) , в літературних гуртках проявилося сильне ідейний бродіння: вони то сходилися на багатьох загальних їм пунктах, то розходилися до відверто ворожих відносин, поки, нарешті, не визначились два яскравих літературних напрямки: західницьке, петербурзьке, з Бєлінськимі Герценомна чолі, що ставив на чільне місце основи західноєвропейського розвитку, як вираз загальнолюдських ідеалів, і слов'янофільське, московське, в особі братів Киреевских, Аксаковихі Хомякова, Що намагався з'ясувати особливі шляху історичного розвитку, що відповідали цілком певного духовного типу відомої нації або раси, в даному випадку слов'янської В захопленні боротьбою пристрасні за темпераментом адепти того і іншого напрямків дуже часто впадали в крайності, то заперечуючи всі світлі і здорові сторони національного життя в ім'я звеличення блискучою розумової культури Заходу, то нехтуючи результати, вироблені європейської думкою, в ім'я безумовного схиляння перед малозначними, іноді навіть незначними, але зате національними особливостями свого історичного життя.
Проте, в період сорокових років це не заважало обох напрямках сходитися на деяких основних, загальних і обов'язкових для обох положеннях, які надавали саме благотворний вплив на зростання суспільної самосвідомості. Це загальне, що пов'язувало обидві ворогуючі групи, був ідеалізм, безкорисливе служіння ідеї, відданість народним інтересам в найширшому сенсі цього слова, як би по-різному не розуміють шляху до досягнення можливих ідеалів.
З усіх діячів сорокових років найкраще висловив загальний настрій один з найсильніших умів тієї епохи - Герцен, В творах якого гармонійно поєднувалися глибина аналітичного розуму з поетичної м'якістю піднесеного ідеалізму. Чи не пускаючись в область фантастичних побудов, яким часто віддавалися слов'янофіли, Герцен, однак, визнав багато реальні демократичні засади в російського життя (напр., Громаду).
Герцен глибоко вірив в подальший розвиток російської громади і в той же час аналізував темні сторони західноєвропейської культури, які повністю ігнорувалися чисті західники. Таким чином, в сорокові роки література вперше висуває ясно виражені напрямки громадської думки. Вона прагне стати впливовою суспільною силою. Обидва ворогуючі напрямки, і західницьке, і слов'янофільське, з однаковою категоричністю ставлять для літератури завдання громадянського служіння.

"Сорока-злодійка" - найвідоміша повість Герцена з дуже складною

внутрішньої театральної структурою. Спочатку на сцені з'являються три

учасників бесіди особи - "слов'янин", "європеєць" і "автор". Потім до них

приєднується "відомий художник". І відразу, як би в глибині сцени,

піднімається другий ранавес, і відкривається вид на театр Скалінского. причому

"Відомий художник" переходить на цю другу сцену в якості діючого

особи Але і це ще не все. У театрі Скалінского є своя сцена, на якій,

в самій глибині і в центрі цієї потрійний перспективи, в виникає фігура

головної героїні, яка виступає в рола Аджеті зі знаменитої в ті роки п'єси

"Сорока-злодійка" [У 1816 році була написана Кенье і д "Обиньи п'єса

"Сорока-злодійка", а в 1817 році Дж. Россіні створив оперу за мотивами цієї

Розповідь був написавши в самий розпал суперечок між західниками і

слов'янофілами. Герцен вивів ах аа сцену як найхарактерніші типи часу.

І надав можливість кожному висловитися згідно зі своїм характером

і переконаннями. Герцен, як Гоголь, вважав, що суперечки західників і

слов'янофілів - це "пристрасті розуму", що вирують в абстрактних сферах, в той час

як життя йде своїм шляхом; і поки вони сперечаються про національний характер і про

тому, пристойно або непристойно російській жінці бути на сцені, десь в глушині,

в кріпосному театрі гине велика актриса, і князь кричить їй: "Ти моя

кріпосна дівка, а не aктріса ".

Розповідь присвячена М. Щепкіна, він і є на "сцені" під ім'ям

"Знаменитого художника". Це надає "Сороці-злодійку" особливої гостроти.

Адже і Щепкін в був кріпаком; його випадок позбавив від рабства. І весь розповідь про кріпак актрисі був варіацією

на тему "Сороки-злодійки", варіацією на тему про винних 6eз провини ...

Анета з "Сороки-злодійки" за своїм характером і за свою долю дуже

Загальна рр ...

  • Содержание статьи развернуть / свернуть
    1. Історія вітчизняної літератури (1)
    2. 5 Роман Герцена «Хто винен?»

    Історія вітчизняної літератури (1)

    Орієнтовна програма

    ... (1826 – 1855 рр.) 2.1. ЗагальнахарактеристикалітературногопроцесуМиколаївська епоха і літературноСуспільні ... літературногопроцесудругій чверті XIX ст. 2.1.1. 1826 – 1842 рр. Роль А. С. Пушкіна і його спадщини в літературномупроцесі 1830-х рр ...

  • У Новгороді Герцен почав роботу над романом «Хто винен?». У 1845-1846 роках роман частинами був надрукований в журналі «Вітчизняні записки», а рік по тому вийшов окремим виданням.

    Роман «Хто винен?» - твір антикрепостническое. Герцен не приховує ворожого ставлення до пануючого ладу в Росії і пристрасно викриває його головну опору - помісне дворянство і жадібне, хиже чиновництво.

    Свавілля поміщиків він зобразив не як окремі винятки або відхилення від нібито справедливих в основі суспільних законів, а як систему насильств над народом.

    Під гнітом насильства складаються характери. Кріпацтво, як будь-яка інша соціально-політична система, формує свої типи людини: воно сприяло утвердженню в характерах людей переважно грубих почав. Людська натура, як був переконаний Герцен, при кріпосництві неминуче набуває недобру, антигуманну сутність. Понівечені душі визначають поведінку, звички, способи стосунків між людьми і нерідко навіть звичне вираз на їх фізіономії: дивна суміш на-Глостіі, переляку; низькопоклонства і настороженої хитрості лягає як незгладимий відбиток на обличчя залежних людей.

    Герцен гостро підмічає в своїх описах ненормальні уявлення кріпосників про основні моральних поняттях - про совість, обов'язок, честь, про любов і дружбу, про добро і зло. Він показує, як спотворені ці поняття, як викривляються ці природні людські якості в поміщиків і чиновників. Письменники-романтики нерідко так зображували поведінку людини, як ніби-то зла сила спотворює його: в баладах Жуковського, у Гоголя в «Вечорах на хуторі біля Диканьки», в повістях В. Ф. Одоєвського і А. К. Толстого надприродна сила опановує героями і штовхає їх на жорстокі вчинки. Письменник-реаліст шукає відповіді не в потойбічному світі: Герцен вказує на соціальну обумовленість доброго чи злого початку в людській душі. Всі персонажі роману «Хто винен?» живуть в крепостническом суспільстві і змушені вести себе відповідно до встановлених, для всіх обов'язковими нормами поведінки. Крепо-стнічество тисне на все суспільство і на окремих його членів. Під цим гнітом змінюється людська натура: природні (з точки зору гуманіста) почуття грубо спотворюється.

    джерела:

    Російська література і медицина: Тіло, приписи, соціальна практика [Збірник статей] Борисова Ірина

    5 Роман Герцена «Хто винен?»

    Роман Герцена «Хто винен?»

    розвиток психологічного реалізму Роман «Хто винен?» складається з двох частин, що значно відрізняються один від одного в тому, що стосується зображення літературних героїв. Перша частина складається з серії біографій героїв, розповіді про їх походження, оточенні і життєвих обставин. Описуючи різні сторони суспільного життя (цілком в дусі фізіологічного нарису), Герцен виявляє і аналізує факти взаємодії між окремою людиною і соціумом в середовищі помісного дворянства. Ця серія біографій готує розвиток сюжетної лінії, що починається у другій частині роману. Починаючи з цього моменту вводиться прийом літературного психологізації, так що біографії героїв стають більш динамічними. Упор при цьому робиться на внутрішній світ героїв, тому опис їх зовнішності грає лише другорядну роль. Автор вдається до зовнішнього лише в тому випадку, коли воно може служити індикатором душевних станів героя і є, таким чином, доповненням до його біографії; взаємодія героя із зовнішнім світом маніфестується в першу чергу на рівні зображення його внутрішнього світу. Автор проводить «відкритий експеримент» над героями, які поміщаються в різні життєві обставини.

    Отже, посилення психологізації внутрішньої перспективи в романі веде до виходу за жорсткі псіхосоціологіческій рамки «натуральної школи». Назва роману відображає його соціально-критичну спрямованість. Насправді мова йде про опис парадигми можливостей внутрішнього розвитку індивідуума в відведених йому соціальних рамках. На перший план при цьому виходить проблема самосвідомості і набуття героєм незалежності від соціуму за допомогою самоаналізу.

    На відміну від першої частини роману, що продовжує традицію «натуральної школи», в якій літературний герой представлений як виконавець тієї чи іншої соціальної функції, покладеної на нього певною соціальною групою, у другій частині приділяється підвищена увага особистості і проблеми її емансипації від соціального середовища. С. Гурвич-Ліщинер в своєму дослідженні оповідної структури роману приходить до висновку, що яскраво виражена поліфонічна структура «Хто винен?» відсилає далеко за рамки детально дискутували «натуральної школою» проблеми детермінації особистості середовищем [Гурвич-Ліщинер 1994: 42-52]. Поліфонічне побудова на сюжетному рівні передбачає можливість розглядати героя в його взаємодії з навколишнім світом, а також сконцентрувати увагу на психологічних закономірностях розвитку внутрішнього світу героя. Перш за все, закономірності розвитку характеру виявляються на рівні диалогически конституйованої структури роману. Відмова від уявлень про безпосередніх причинно-наслідкові зв'язки між особистістю та її оточенням відкриває нові наративні можливості літературного психологізації. Минуле героя і рефлексія героя щодо сталися з ним подій стають істотними елементами літературного характеру. Події минулого при цьому виявляються нерозривно пов'язаними з цим положенням героя, що дає можливість передбачити його майбутнє в романі.

    Ця нова перспектива особливо яскраво виражена в образі головної героїні роману Любоньку. Детально розроблений характер героїні відрізняє її від інших персонажів, представлених досить шаблонно. Вона уособлює собою здатність до інтелектуального розвитку та одночасно до емоційних дій.

    З дванадцяти років ця головка, покрита темними кучерями, стала працювати; коло питань, порушених у ній, був не великий, абсолютно личен, тим більше вона могла зосереджуватися на них; ніщо зовнішнє, навколишнє не займало її; вона думала і мріяла, мріяла для того, щоб полегшити свою душу, а думала для того, щоб зрозуміти свої мрії. Так минуло п'ять років. П'ять років у розвитку дівчини - величезна епоха; задумлива, таємно полум'яна, Любонька в ці п'ять років стала відчувати і розуміти такі речі, про які добрі люди часто не здогадуються до гробової дошки ... [Герцен 1954-1966 IV: 47].

    Даний фрагмент є прикладом виходу за рамки психологічного дискурсу того часу і відходу від літературних шаблонів, відмовляти жінкам в духовному або психічному потенціалі і бачили єдину можливість показу душевного життя героїні в зображенні «істеричною жіночності», основними рисами якої були слабкість і нерозсудливість. Хоча жінка і представляє собою «слабку» частина суспільства, її підвищена чутливість дає їй можливість реєструвати відхилення від норми у розвитку цивілізації. З чином Любоньку літературне психологизирование переймає такі «типово жіночі» риси, як нервозність, емоційність, часом навіть неврівноваженість як опозиції громадському критерієм «нормальності».

    Психологизирование в романі досягає своєї вищої точки в щоденникових записах Любоньку, в яких естетика «натуральної школи» транспонується в автобіографічну саморефлексію. У щоденникових записах Любонька намагається описати свій внутрішній стан, встановлюючи взаємозв'язок між ним і зовнішніми обставинами (причому ця інтроспекція відбувається згідно психологічним законам, ясним для читача, що значно підвищує її значущість). Джерелом психологічної правдоподібності такого самоаналізу є психологічний дискурс того часу з його аналізом внутрішнього розвитку людини і зв'язків біографічного наративу з психічним станом індивіда.

    Аналіз щоденникових записів Любоньку ясно показує, що хоча життєві обставини і грають вирішальну роль в розвитку її характеру, саме цей розвиток повинен розглядатися як «індивідуальне», т. Е. В контексті подій життя героїні, і ні в якому разі не як «типове» або узагальнене. Її характер є не продуктом соціального оточення, а сумою подій всього її життя. Він є результат як «послідовної адаптації світового досвіду», так і динамічного процесу її особистого розвитку. Основним виявляється теза, згідно з яким «Я» героя виростає з його особистої історії. Свідомість героя є свідомістю саморефлектірующім і що конструюють наративний процес. Характер Любоньку конституюється як за допомогою зовнішньої авторської перспективи, так і за допомогою автобіографічних щоденникових записів. Одночасно з цим в щоденникових записах чітко моделюється ситуація особистої кризи (любовного конфлікту) рефлектирующей героїні. «Самопсіхологізірованіе», передане в тексті через розповідь від першої особи про мотивацію вчинків і розвитку проблемної ситуації, що переростає в патологічний криза, досягає високого ступеня безпосередності, яка була б неможлива виходячи з однієї тільки авторської перспективи. Розвиток любовного конфлікту описується переважно самою героїнею, тому «недолік» інформації, даної безпосередньо автором, відшкодовується за допомогою докладного психологічного обґрунтування. У цьому контексті саме фундаментальна криза є імпульсом до того, щоб з початкової схильності до саморефлексії виникло прагнення героїні самій писати текст свого життя. Зустріч з дворянином Бельтовим, що несе риси «зайвої людини», вносить різку зміну в до цього спокійно протікала життя Любоньку і стає предметом рефлексії героїні: «Я багато змінилася, змужніла після зустрічі з Вольдемаром; його вогненна, діяльна натура, безперестанку зайнята, чіпає всі внутрішні струни, стосується всіх сторін буття. Скільки нових запитань виникло в душі моїй! Скільки речей простих, звичайних, на які я раніше зовсім не дивилася, змушують мене тепер думати »[Герцен 1954-1966 IV: 183].

    Чоловік героїні, що довідався про її любовний зв'язок, глибоко переживає це, його реакцією на зраду дружини є апатія і розчарування. Спогади Любоньку про колишню любов до нього не дозволяють їй думати про розрив з чоловіком. У той же час моральні закони «здорової» нормальності спотворюють перспективу спільного життя з Бельтовим. В цьому аспекті Любонька може сприймати своє справжнє становище тільки як «хворе»; її конфлікт виливається в презирство до себе через слабкість волі і здійсненого нею «проступку», героїня не бачить конструктивного виходу з ситуації, що склалася. Їй абсолютно ясно, що спроба звільнення від соціальних норм може призвести до ізоляції, перспектива знайти щастя в любовному зв'язку з Бельтовим є занадто невизначеною.

    Але чому ж все герої цього роману зазнають поразки, незважаючи на спочатку багатообіцяючі можливості власного «звільнення»? Жодна з біографій роману не може служити прикладом вдалої життя, незважаючи на те що суспільні умови в зображенні автора не зумовлюють розвитку героїв, отже, не можуть йому перешкоджати. Герої роману не страждають також недоліком самоаналізу, проте за їх саморефлексії не дотримуються вчинки, вони відзначені нездатністю зробити «останній крок». Причину цього явища нелегко визначити однозначно. Назва роману підказує, що основне питання, поставлене письменником, - це питання провини (що маркувати б моральні сторони поведінки героїв в їх особистих конфліктах). Втім, особливості побудови роману і стратегія конструювання свідомості героїв спростовують гіпотезу про «моральну монополії» автора, тому на питання про причини суспільних і особистих конфліктів, зображених у романі, однозначної відповіді дати не можна. В результаті стає ясно, що припущення про розробку в романі питання провини є помилковим і веде в невірну сторону. Таким чином, автор відступає від ідеологічних принципів «натуральної школи», які потребують визначення (і називають) винуватця соціальних хвороб.

    Герцен прагнув показати неможливість одностороннього пояснення соціальних і особистих проблем героїв. Автор не пропонує однозначних відповідей і одночасно відмовляється від тіпізірованія на користь процесуальних структур. У цьому романі кожна соціальна ситуація, кожна діалогічна зв'язок між окремими персонажами виявляється проблематичною.

    Зображуючи психічний розвиток героя і людські відносини в усьому їх різноманітті, Герцен по-новому висвітлює проблему статусу літератури і дійсності. Дійсність зображується за допомогою прийому літературного психологізації, близького і зрозумілого читачеві. Автор виступає в ролі психолога, який встановлює характер героїв, їх психічний і моральний стан і зв'язує все це з «психічним» станом суспільства. Текст не претендує, однак, на безпосереднє відображення дійсності шляхом наповнення роману безліччю фактичного матеріалу, цю дійсність що конструюють. Автор показує дійсність в тому вигляді, в якому вона постає перед очима окремої людини. Громадська реальність подається в романі лише через призму свідомості героїв.

    Психологизирование стає основним прийомом поетики Герцена. Література перетворюється в експериментальне поле для дослідження можливостей розвитку окремої особистості в певних умовах, правдоподібність зображення досягається при цьому за допомогою динамічного зображення психіки діючих персонажів. Ця динаміка з'являється як результат включення в літературний дискурс сегментів антропологічних знань, що містять певні коннотатівние зв'язку, встановити які було б неможливо за рамками літературного твору. Співвідношення між літературою і суспільством набуває нової форми. На рівні прагматики встановлюються нові відносини між текстом, читачем і автором, велику роль в яких грає знання контексту. Позиція, яка закликає читача самому визначати винуватця соціального безладу, релятівіруется за допомогою структурної композиції роману. Читач повинен усвідомити, що дійсність занадто складна, щоб бути однозначною. Питання про співвідношення моралі, науки і соціальних норм ставиться разом з цим по-новому. Літературна психограмма ускладнює функціонування однозначних коннотатівних зв'язків і замінює їх багатозначністю на рівні прагматики. Одночасно з цим читач повинен зв'язати моральну дилему провини з життєвою ситуацією читача. Але яка ж позиція людини по відношенню до дійсності? Пізнання дійсності і пізнання зв'язку між нею і окремою особистістю стимулюється за допомогою «переробки» «зовнішньої» історії в історію власну. Образ реального людини прочитується тепер не з його опозиції до дійсності, а з розглянутого через призму психології і знаходиться в постійному розвитку процесу її пізнання. Завдання людини полягає при цьому в поступовому засвоєнні і переробці дійсності. Характер людини розуміється, отже, як динамічний, що знаходиться в постійному розвитку і взаємодії із зовнішнім світом. Літературна обробка всього цього можлива, однак, лише в тому випадку, коли допускається можливість виходу за рамки суб'єктивного і об'єктивації психічного розвитку індивідуума.

    Ми можемо, таким чином, спостерігати два етапи розвитку психологічного реалізму з поетики медицини. Початковий етап - впровадження в літературу «натуральної школою» «медичного реалізму», що використовує психологію в якості функціональної і організаційної моделі для постулювало висловлювань в області антропології та соціології. Інтерес до проблеми взаємозв'язку між індивідуумом і суспільством направляється в своєму подальшому розвитку на внутрішній світ людини. Достоєвський в романі «Бідні люди» розробляє проблему взаємозв'язку окремої особистості і суспільства на психологічному рівні і показує процес впровадження соціальних норм у внутрішні структури психіки героя. Психологія є при цьому не інструментом вираження ідеологічних переконань автора, доречніше говорити тут про її естетизації. Герцен в романі «Хто винен?» зображує парадигму можливостей внутрішнього розвитку особистості в відведених їй соціальних рамках. На перший план при цьому виходить проблема самосвідомості і набуття героєм незалежності від соціуму за допомогою самоаналізу.

    З книги Живі і мертві класики автора Бушин Володимир Сергійович З книги Друга книга авторського каталогу фільмів +500 (Алфавітний каталог півтисячі фільмів) автора Кудрявцев Сергій

    "У ВСЬОМУ ВИНЕН РІО" (Blame it on Rio) США. 1983.110 хвилин. Режисер Стенлі Донен.В ролях: Майкл Кейн, Джозеф Болонья, Валері Харпер, Мішель Джонсон, Демі Мур.В - 2,5; М - 2; Т - 2,5 Дм - 2; Р - 3,5; Д 2; К - 3,5. (0,494) Консервативно налаштовані по відношенню до адюльтеру американці все-таки

    З книги 100 заборонених книг: цензурна історія світової літератури. книга 2 автора Соува Дон Б З книги Повісті про прозу. Роздуми і розбори автора Шкловський Віктор Борисович З книги Статті з газети «Росія» автора Биков Дмитро Львович

    Чи винен Акунін? Не щастить Акуніним хоча за екранізації беруться серйозні люди. Адабашьян спробував - не вийшло. Фільм «Азазель» складався з підкреслено витончених картинок в дусі чорно-білих листівок початку XX століття, ненав'язливих дотепів, великих планів зібраного в складочку

    З книги «Тексти-матрьошки» Володимира Набокова автора Давидов Сергій Сергійович

    Глава четверта РОМАН У романі ( «ДАР»): РОМАН ЯК «стрічки Мебіуса» Незадовго до виходу «Дара» - останнього з романів Набокова «російського» періоду - В. Ходасевич, який регулярно відгукувався про твори Набокова, написав: Я, втім, думаю, я навіть майже впевнений, що

    З книги Історія російської літератури XIX століття. Частина 2. 1840-1860 роки автора Прокоф'єва Наталія Миколаївна

    Юність Герцена. Перші ідейні впливи Незаконнонароджений син родовитого і багатого російського дворянина І. А. Яковлєва та німкені Л. Гааг (що пояснює секрет його штучної німецької прізвища), Герцен отримав досить гарне домашнє виховання, з дитинства крім

    З книги Твори радянського періоду. Проза. Літературна критика. Том 3 автора Гомолицкий Лев Миколайович

    "Хто винен?" У 1845-1846 рр. Герцен публікує роман «Хто винен?», Написаний в новому, «натуральному» ключі і в ідейному та стильовому відносинах очевидним чином примикає до гоголівської викривальної традиції. Остання, однак, отримує в романі різке філософське

    З книги Російський хрест: Література і читач на початку нового століття автора Іванова Наталія Борисівна

    Французька революція 1848 р Духовна криза Герцена У 1847 р Герцен виїжджає за кордон, а в лютому 1848 р стає очевидцем подій французької революції, що повалила конституційно-монархічний режим «буржуазного короля» Луї Філіпа і проголосила Францію

    З книги Історія російського роману. Том 2 автора

    4.Всяк винен 21. Воістину всякий перед усіма і за все віноват.22. Та не бентежить вас гріх людей в вашому укладення, не бійтеся, що заборона він залежить лише від вас і не дасть йому відбутися, не кажіть: «сильний гріх, сильно нечестя, сильний серед погана, а ми самотні і безсилі, затре

    З книги Історія російського роману. Том 1 автора Філологія Колектив авторів -

    Хто не сховався, я не винен Дотримуючись Кутузовському тактиці, москвичі залишили місто. А мене смикнуло 5 травня заїхати на Пушкінську. За Тверській - душ з десяти поливальних машин, розгублені перехожі рятуються по підворіттях і ховаються в провулках. В Інтернеті чекав інший

    З книги Скрипаль не потрібен автора Басинський Павло Валерійович

    ГЛАВА IX. РОМАН ІЗ НАРОДНОЇ ЖИТТЯ. ЕТНОГРАФІЧНИЙ РОМАН (Л. М. Лотман) 1Вопрос про те, чи можливий роман, героєм якого з'явиться представник трудового народу, і про те, якими мають бути типологічні ознаки подібного твору, встав перед діячами російської

    З книги Російська література і медицина: Тіло, приписи, соціальна практика [Збірник статей] автора Борисова Ірина

    ГЛАВА I. «ХТО ВИНЕН?» (Н. І. Пруцков) 1Одну з найблискучіших сторінок в історію роману на Заході вписали просвітителі XVIII століття. Готуючи уми «для революції, що наближалася», просвітителі XVIII століття наситили європейський роман сміливим енциклопедичним, революційним

    З книги Русский параноїдальний роман [Федір Сологуб, Андрій Білий, Володимир Набоков] автора Сконечная Ольга

    Пам'яті Герцена 6 квітня 2012 року Росія не зазначила двохсотріччя великого російського письменника, публіциста, філософа, політичного діяча Олександра Герцена.Я не обумовлено. Ювілей цей ми не відзначили. Були організовані якісь виставки, в Росію люб'язно запросили в

    З книги автора

    5 Роман Герцена «Хто винен?» розвиток психологічного реалізму Роман «Хто винен?» складається з двох частин, що значно відрізняються один від одного в тому, що стосується зображення літературних героїв. Перша частина складається з серії біографій героїв, розповіді про їх

    З книги автора

    Параноїдальний роман Андрія Білого і «роман-трагедія» У своєму відгуку на «Петербург» Вяч. Іванов нарікає на «занадто часте зловживання зовнішніми прийомами Достоєвського при безсиллі опанувати його стилем і проникнути в суть речей його заповідними шляхами».

    Вибір редакції
    Рано чи пізно зі смертю стикається кожен з нас. На жаль, вона є невід'ємною частиною кола, який проходять усі живі ...

    Питання: Як отримати медичне свідоцтво про смерть? Як отримати медичне свідоцтво про смерть, куди звернутися? Відповідь: Якщо ...

    Всім відомо, що рольові ігри від Bioware мають одну цікаву особливість - ви можете шляхом різних маніпуляцій добитися роману з ...

    У всій серії Dragon Age однією з головних складових гри були любовні стосунки. Dragon Age Inquisition також не відступає від ...
    Розгублений Траволта (Траволта в замішанні, Confused Travolta) - мем з чоловіком в чорному костюмі і довгим чорним волоссям, ...
    21 рік тому Джон Траволта зіграв гангстера на ім'я Вінсент Вега в культовому фільмі "Кримінальне чтиво", і ось недавно його знаменитий ...
    Телеканал «Карусель» запускає програму «Доброго ранку, малюки» з легендарними дитячими персонажами Хрюша і Степашкою, автором пісні ...
    Будучи музикантом, Ви явно не замислювалися про iPhone або iPad як аксесуар для Вашого музичного інструменту. Але насправді...
    Коли мені виповнилося сім років, я пішов відразу в дві школи: середню і музичну - на баян. Чому саме баян - зараз вже не пам'ятаю ....