Писарєв про твір гроза. Драма "Гроза" Н

Ім'я Островського добре знайоме і пам'ятне всім, кому дорога національна російська культура. "П'єсами життя" називав п'єси Островського Добролюбов. Його сучасників і нащадків вражала природність творів, їх простота, незвичайна для того часу правдивість. Вдумливий читач або глядач бачить в Островського не тільки описателя побуту, але і гострого сатирика, лірика, драматичного поета.

Більшість критиків цінували в А. Островського не так талант письменника, скільки його дар видатного драматурга, багато його п'єси ставилися при житті письменника в московському Малому театрі, або "Будинку Островського", як називали його жителі столиці. Багато з них йдуть там і зараз.

Островський глибоко розумів життя людей, умів яскраво зображувати її найбільш характерні риси. П'єса О. Островського "Гроза" є в цьому сенсі черговим проявом його таланту.

"Гроза" викликала масу різних думок з боку російської критики, багато з яких були прямо протилежні одна одній. Найбільші суперечки викликав образ головної героїні п'єси - Катерини. Видатний російський критик Добролюбов вважав її "променем світла в темному царстві російської дійсності" з характером "переважно творить, люблячим, ідеальним".

Добролюбов порівнює Катерину з великою багатоводної рікою. Катерина витримує всі напасті, витримає всі, незважаючи ні на які перешкоди; "А коли сил не вистачить, то загине, але не змінить собі". На думку Н. А. Добролюбова, Катерина засуджена на боротьбу; підкоряючись або йдучи на обман, вона все одно "дійде до свого кінця". Добролюбов високо цінує здатність Катерини до протесту проти «кабановских» понять про моральності. Він бачить в ній жінку, "яка не бажає миритися або користуватися жалюгідним животінням".

Інша точка зору на цей образ виражена в статті Д. І. Писарєва "Мотиви російської драми". Писарєв підкреслює, що життя Катерини сповнена внутрішніх протиріч. В її душі "постійно стикаються як би дві різні жінки". Катерина, на думку критика, "сама плутає своє життя", а заплутавши вузол до кінця, розрубує його "найпростішим і дурним способом - самогубством".

На мій погляд, найближче до істини точка зору Ф. М. Достоєвського. Він вважає особисту драму Катерини цілком закономірною і відкидає, таким чином, доводи тих, хто намагається вивести з "Грози" ідею про "згубність патріархального деспотизму". Він стверджує, що "... лукавий, що мучило Катерину, любить такі натури. Будь вона оточена самими добрими людьми, вона, зробивши свій гріх, точно так же стратили б і сумувала. Не було б може бути, самогубства, але життя її все -таки була б розбита ". І це дійсно так, варто лише уважніше вчитатися в текст п'єси. Катерина до того щира, чесна, чиста душею, що, полюбивши Бориса і тим самим прийнявши "тяжкий" гріх на душу, вона не може не відчувати мук совісті. І, звичайно ж, не патріархальний уклад побуту змусив її піти на найстрашніший крок - самогубство, а просто правдивість, глибока віра і чистота моральних принципів не дозволили Катерині продовжувати своє "гріховне" існування на землі.

Ми пам'ятаємо, що в батьківському домі вона "жила, ні про що не тужила, точно пташка на волі". Мати в ній "душі не чула, працювати не примушувала". І хоча, в будинку свекрухи все "те ж саме", але відчуває Катерина якийсь гніт, все "наче з-під неволі". Члени сім'ї, в яку потрапила Катерина, відносяться до обстановки, що панує в будинку, по-різному. Тихон повністю підкорився матері, він не хоче "жити своєю волею", хоча і радий іноді вирватися на свободу. Варвара пристосувалася більш вдало, потихеньку обманюючи мати і переслідуючи, перш за все, власні інтереси.

Катерина ж твердо впевнена, що, вийшовши заміж, вона "все одно що похована". Однак це не заважає їй, полюбивши Бориса, дати вихід своїм почуттям, порушуючи таким чином вікові традиції. Але Катерина глибоко побожна. Змінивши своєму чоловікові, вона не може жити з таким гріхом на серце, який їй здається навіть страшніше, ніж самогубство. У своєму останньому монолозі, після прощання з Борисом, Катерина каже, що не може повернутися додому, що "про життя їй і думати не хочеться, ... люди, будинок, стіни - все огидно", а хто любить, "той все одно молитися буде ". Таким чином, все більш трагічним стає розлад між тим, що твориться в душі Катерини, між її почуттями, бажаннями і нормами Калиновської дійсності. Останнє ж вигук Тихона, в якому відчувається його заздрість до померлої дружини, підкреслює, на мій погляд, весь той жах повсякденному житті, при якій живі "заздрять" померлим.

Можна по-різному трактувати образ Катерини, можна бачити в її вчинках прояви людської слабкості, але не можна, як мені здається, засуджувати за них Катерину і не можна не співчувати настільки рідкісної за своєю внутрішньою красою героїні.

Чи була любов Катерини Кабанова з п'єси А. Н. Островського "Гроза" злочином? Чи заслужила бідна жінка таке страшне покарання? Нещастя Катерини починаються після того, як, вийшовши заміж за Тихона Кабанова, вона переїжджає в його будинок. Там молода ...

1. Нове!

   Вже такого-то ругателя, як у нас Савел Прокофьич, пошукати ще! .. Хороша теж і Кабанихи. А. Островський. Гроза У своїй драмі «Гроза» А. Н. Островський яскраво і жваво зобразив «темне царство» російської провінції, переважна кращі людські ...

Ворожнеча між близькими буває особливо непримиренна П. Тацит Немає страшнішого відплати за безумства і помилки, ніж бачити, як власні діти страждають через них У. Самнер П'єса А.Н. Островського «Гроза» розповідає про життя провінційної ...

Назва драми Островського "Гроза" грає велику роль в розумінні цієї п'єси. Образ грози в драмі Островського надзвичайно складний і багатозначний. З одного боку, гроза - безпосередній учасник дії п'єси, з іншого боку - символ ідеї цього твору ....

Про що замислюєшся, коли перечитуєш те, що написав Дмитро Іванович Писарєв про «Грози» Олександра Миколайовича Островського? Мабуть, те, що література слід за геніями ... Золота російська література XIX століття, розпочавшись з прориву міжнародного рівня в поезії, вже до середини століття здійснила його і в прозі, послуживши «променем світла» для всього російського суспільства. Мова, звичайно ж, йде про НЕ віршованих творах Пушкіна, Гоголя, Островського.

Цивільний посил статті

Стаття про «Грози» Писарєва є відгуком громадянина на знакову п'єсу позаминулого століття. Написана в 1859 р Олександром Миколайовичем Островським п'єса в п'яти актах займає в золотий російській літературі особливе місце. Дане драматургічний твір послужило потужним стимулом подальшого розвитку реалізму. Свідченням цього стала оцінка, дана п'єсі критиками. Вона свідчить про справжній плюралізм думок. І в суперечці дійсно народилася істина! В розумінні цього важливо знати, що стаття «Мотиви російської драми», в яку помістив Писарєв про «Грози» свій відгук, була написана як відповідь на іншу критичну статтю відомого літературного критика Миколи Добролюбова. Стаття, з якої полемізував Писарєв, називалася яскраво - «Промінь світла в темному царстві». Ми ж спробуємо представити читачам наш аналіз вищезгаданої роботи Дмитра Писарєва. Вона займає особливе місце в російській літературі. Островському вдалося гідно продовжити в російській драматургії реалізм, закладений Грибоєдовим в «Лихо з розуму».

Принципова незгода з Добролюбовим за п'єсою «Гроза»

Дмитро Іванович, безсумнівно, був тонким знавцем і, безсумнівно, приступаючи до роботи, глибоко ознайомився зі статтею видатного літературного критика Добролюбова, якого знав і поважав. Однак, очевидно, слідуючи мудрості древніх, (а саме - «Сократ мені друг, але істина - дорожче»), Писарєв про драму Островського «Гроза» написав свій відгук.

Необхідність висловити свою точку зору він реалізував, тому що відчув: Добролюбов спробував показати Катерину «героєм часу». З такою позицією Дмитро Іванович принципово не погодився, причому, цілком вмотивовано. Тому він написав свою статтю «Мотиви російської драми», де піддав критиці головна теза в роботі Миколи Олександровича Добролюбова про те, що Катерина Кабанова є «променем світла в темному царстві».

Калинів як модель Росії

Безсумнівно, в статті викладав Писарєв про «Грози» свої думки, чітко усвідомлюючи, що Добролюбовим дана така «темна» характеристика формально одному повітовому місту, а фактично - всієї Росії середини XIX століття. Калинів - маленька модель величезної країни. У ньому громадською думкою і всім ходом міського життя маніпулюють двоє людей: купець, нерозбірливий у методах збагачення Савел Прокофьич Дикої, і ханжа шекспірівського розмаху, купчиха Кабанова Марта Гнатівна (в народі - Кабаниха).

У 60-х роках позаминулого століття сама Росія являла собою величезну країну з сорокамільйонним населенням і розвиненим землеробством. Вже діяла мережа залізниць. В недалекому майбутньому після написання Островським п'єси (точніше, з 1861 року, після підписання Імператором Олександром II «Маніфесту», який скасовує кріпосне право) збільшилася кількість пролетаріату і, відповідно, почався промисловий підйом.

Однак показана в п'єсі Островського задушлива атмосфера дореформеного суспільства була дійсно правдивою. Твір було затребуване, вистраждане ...

Актуальність ідей п'єси

Користуючись простий аргументацією, зрозумілою для читача мовою створює свій відгук Писарєв про «Грози». Короткий зміст п'єси він ювелірно точно відтворює в своїй критичній статті. Як же інакше? Адже проблематика п'єси - насущна. І Островський робив велику справу, своїм твором всім серцем бажаючи побудови громадянського суспільства замість «темного царства».

Однак, дорогі читачі ... Так би мовити, поклавши руку на серце ... Чи можна назвати сьогодні наше суспільство «царством світла, добра і розуму»? Хіба в порожнечу написав Островський монолог Кулигина: «Тому що чесною працею ніколи не заробити нам більше А у кого гроші, пане, той намагається бідного закабалити, щоб на його праці дармових ще більше грошей наживати ...»? Гіркі, справедливі слова ...

Катерина - не "промінь світла»

Критика Писарєва про «Грози» починається з формулювання висновку про необачності виведення Добролюбова. Він мотивує його, наводячи аргументи з авторського тексту п'єси. Його полеміка з Миколою Добролюбовим нагадує резюмування навченого досвідом песиміста з приводу висновків, зроблених оптимістом. Згідно міркувань Дмитра Івановича, сутність Катерини - меланхолійно, в ній немає справжньої чесноти, характерною для людей, яких називають «світлими». На думку Писарєва, Добролюбов допустив систематичну помилку в аналізі образу головної героїні п'єси. Він зібрав усі її позитивні якості в єдиний позитивний образ, ігнорувавши недоліки. На думку ж Дмитра Івановича, важливий діалектичний погляд на героїню.

Головна героїня як страждаюча частина темного царства

Молода жінка проживає з чоловіком Тихоном у свекрухи, багатою купчихи, що має (як зараз кажуть) «важку енергетику», що тонко підкреслює критична стаття Писарєва. «Гроза», як трагічна п'єса, багато в чому обумовлена \u200b\u200bцим образом. Кабаниха (так по-вуличному звуть її) патологічно зациклена на моральному пригніченні оточуючих, постійними докорами, їсть їх, «як іржа залізо». Це вона робить по-ханжески: т. Е. Постійно домігся, щоб домашні «надходили по порядку» (точніше, слідуючи її вказівкам).

Тихон і його сестра Варвара адаптувалися до промов матінки. Особливо чутлива до її причіпок і приниженням її невістка, Катерина. Вона, що володіє романтичною, меланхолійної психікою, дійсно нещасна. Її кольорові сни і мрії оголюють абсолютно дитяче світосприйняття. Це мило, проте не є чеснотою!

Невміння впоратися сама з собою

Разом з тим критика Писарєва про «Грози» об'єктивно вказує на інфантильність і імпульсивність Катерини. Вона виходить заміж не по любові. Лише посміхнувся їй веліречівий Борис Григорович, племінник купця Дикого, і - готово: поспішає Катя на таємне побачення. При цьому вона, зблизившись з цим, в принципі, чужою людиною, абсолютно не замислюється про наслідки. «Невже автор зображує« світлий промінь ?! » - запитує читача критична стаття Писарєва. «Гроза» відображає вкрай нелогічну героїню, яка не вміє не тільки впоратися з обставинами, але і впоратися сама з собою. Після зради чоловіка, перебуваючи в депресії, по-дитячому налякана грозою і біснуванням недоумкуватої барині, вона зізнається у скоєному і відразу ж ідентифікує себе з жертвою. Банально, чи не так?

За порадою матінки Тихон її «трошки», «для порядку» б'є. Однак знущання самої свекрухи стають на порядок більш винахідливими. Після того як Катерина дізнається про те, що Борис Григорович їде в Кяхту (Забайкаллі), вона, яка не володіє ні волею, ні характером, вирішується на самогубство: кидається в річку і тоне.

Катерина - не "герой часу»

Писарєв про «Грози» Островського розмірковує філософськи. Він задається питанням про те, чи може в рабському суспільстві людина, не наділений глибоким розумом, що не володіє волею, що не займається самоосвітою, що не розбирається в людях - в принципі, стати променем світла. Так, ця жінка зворушливо лагідна, добра і душевна, вона не вміє відстоювати свою точку зору. ( «Розтрощила вона», - каже Катерина про Кабанихе). Так, вона має творчу, вразливою натурою. І цей типаж дійсно може зачарувати (як це трапилося і з Добролюбовим). Але це суті не міняє ... «Не може виникнути при викладених в п'єсі обставин людина -« промінь світла »!» - стверджує Дмитро Іванович.

Зрілість душі - умова дорослому житті

Більш того, продовжує свою думку критик, капітулювати перед дрібними, цілком переборними життєвими труднощами, - це хіба чеснота? Цим очевидним, логічним питанням задається Писарєв про «Грози» Островського. Хіба це може бути прикладом для покоління, чия доля - змінити рабську Росію, гноблену місцевими «князьками» за типом Кабанихи і Дикого? У кращому випадку такий суїцид може викликати лише Разом із тим у результаті боротьбу з соціальною групою багатіїв і маніпуляторів повинні вести вольові й освічені люди!

Разом з тим не принизливо відгукується Писарєв про Катерину. «Гроза», вважає критик, не дарма настільки послідовно зображує її образ, починаючи з дитинства. Образ Катерини в цьому сенсі подібний до незабутньому образу Іллі Ілліча Обломова! Проблема її не сформованій особистості - в ідеально затишному дитинстві і юності. Батьки не готували її до дорослого життя! Більш того, вони не дали їй належної освіти.

Однак слід визнати, що на відміну від Іллі Ілліча, потрап Катерина в більш сприятливе середовище, ніж сім'я Кабанова, вона б, швидше за все, відбулася, як особистість. Островський цього дає обгрунтування ...

У чому позитивність образу головної героїні

Це художньо цілісний, позитивний образ - розповідає Писарєв про Катерину. «Гроза» при своєму прочитанні приводить читача до усвідомлення, що головна героїня реально має внутрішній емоційний заряд, характерний для творчої особистості. Їй притаманний потенціал позитивного ставлення до дійсності. Вона інтуїтивно відчуває головну потреба російського суспільства - свободу людини. У неї є прихована енергія (яку вона відчуває, але не навчилася керувати нею). Тому і вигукнула Катя слова: «Чому люди - не птиці?». Автор не випадково задумав таке порівняння, адже героїні підсвідомо хочеться свободи, подібної до тієї, яку відчуває птах у польоті. Тієї свободи, боротися за яку їй не вистачає душевних сил ...

висновок

Яких же висновків підводить своєю статтею Писарєв «Мотиви російської драми»? «Гроза» зображує не «героя часу», не «промінь світла». Цей образ набагато слабкіше, але не художньо (тут якраз все в порядку), а по зрілості душі. Не може «герой часу» «зламатися», як особистість. Адже людей, яких називають «променями світла», скоріше можна вбити, ніж зламати. А Катерина - слабка ...

Є у обох критиків і загальний напрямок роздумів: стаття про «Грози» Писарєва, як і стаття Добролюбова, однаково трактують назву п'єси. Це - не тільки атмосферне явище, до смерті злякало Катерину. Скоріше, мова йде про соціальний конфлікт відстала негромадянського суспільства, що вступило в конфлікт з потребами розвитку.

П'єса Островського - свого роду обвинувальний акт. Обидва критика показали, слідом за Олександром Миколайовичем, що люди - безправні, вони невільні, вони, по суті підпорядковані «Кабан» та «Диким». Чому ж Добролюбов і Писарєв про «Грози» написали настільки по-різному.

Причиною цього є, безсумнівно, глибина твору, в якому є не одне смислове «дно». У ньому є і психологізм, і соціальність. Кожен з літературознавців по-своєму їх осмислив, по-різному розставив пріоритети. Причому і один, і другий це зробили талановито, і російська література від цього тільки виграла. Тому абсолютно безглуздо шукати відповіді на запитання: «Писарєв про п'єсу« Гроза »написав точніше або ж Добролюбов?». Безсумнівно, слід читати обидві статті ...

П'єса Островського викликала мно-дружність статей і рецензій. Серед них особливо виділяється стаття Н. А. Добролюбова «Промінь світла в темному царстві». Чому саме Катерина була названа «променем світла»? Тому, що інстинктивний протест героїні «Грози» був для критика прямим доказом приреченості «тим-ного царства». «Відомо, - стверджував Добролюбов, - що крайності відображаються крайнощами і що са-мий сильний протест буває той, який подни-мається нарешті з грудей найслабших і терпе-лівих». Образ Катерини в тлумаченні критика отримував узагальнююче значення - як твердження тієї прихованої сили, яка не може не пробу-диться в природному прагненні народу до свободи, як свідоцтво непримиренності його до всіх про-явищ гноблення, несправедливості, до будь-яких форм самодурства.

Через кілька років, в 1864 р, з'явилася стаття іншого відомого критика Д. І. Писарєва «Моті-ви російської драми». Писарєв спробував обгрунтувати зовсім інше трактування образу Катерини. У своїй статті він сперечався не стільки з Островським, скільки з Добролюбовим. Для Писарєва Катерина, при всій її пристрасті, ніжності, щирості, що він охоче визнає, все ж не є «променем світла», перш за все тому, що живе і діє вона не за законами розуму. Для Писарєва ж необ-ходимо умовою «світлого явища повинен бути сильний і розвинений розум; там, де немає цього свій-ства, там не може бути і світлих явищ ».

У подібного роду висловлюваннях критика-просвіти-ника досить чітко проявляється і його си-ла, і його слабкість. Звідси ж виникає і пряме протиставлення Катерини коханому Писаревський герою - Базарова (з роману Тургенєва «Батьки і діти»). Навіть одне те, що Базаров - вчений-естест-Венніка, що займається, зокрема, дослідами над жабами, призводить критика в захват: «Тут-то саме, в самій жабі-то, і полягає спасе-ня і відновлення російського народу. Їй-богу, чита-тель, я не жартую і не потішаються вас парадоксами ». Всі симпатії Писарєва віддані «базаровскому типу», а Катерина віднесена їм до розряду «вічних дітей». Матеріал з сайту

Нарешті, необхідно враховувати оцінку драми Островського Аполлоном Григор'євим, який побачив в «Грози» перш за все «поезію народного життя», повз чого пройшли і Добролюбов і Писарєв. Ряд вчених останнім часом розробляють саме цю концепцію: вони прагнуть усвідомити витоки ха-рактер Катерини в контексті російської національної культури. Втім, справедливості заради слід зауважити, що Достоєвський, постійно полемізує-вавшего з Добролюбовим, в листі до М. М. Стра-Хову (18 квітня 1869 г.) зробив важливе визнання: «... чи знаєте, я переконаний, що Добролюбов правіше Григор'єва в своєму погляді на Островського. Може бути, Островському і справді не приходило в розум всій ідеї щодо Темного Царства, але Добролю-бов підказав добре і потрапив на добрий грунт ».

Довгий час вважалося загальноприйнятим, що після Добролюбова вже нічого принципово нового про «Грози» сказано не буде. Однак драма Островського не "пам'ятник", вона і сьогодні живе, і сьогодні здатна зацікавити допитливу думку і школь-ника і досвідченого літературознавця.

Не знайшли те, що шукали? Скористайтеся пошуком

На цій сторінці матеріал за темами:

• критика олександр Островський гроза
• драма гроза критика статті та автори
• критика про грозу
• критика грози \\
• островський гроза критика Писарєва

М. І. Писарєв

"Гроза". Драма А. Н. Островського

Драма А. Н. Островського "Гроза" в російській критиці Зб. статей / Упоряд., авт. вступ. статті і коментарів Сухих І. Н .-- Л .: Изд-во Ленингр. ун-ту, 1990. .-- 336 с. На "Грозу" Островського повстала буря, здається, сухопутна, предшествуемий курних ураганом. 1 Бурі-то самої ми не бачили, а ураган на просторі розсипався пилом і зник безслідно. На "Грозу" піднялася ще одна премудреная московська газета, яку і не зрозумієш під старість років: і хитрує, і рум'яниться, і бреше ця газета, як стара діва. (Юність і краса і самородної їй не по серцю - і ось озброїлася вона на "Грозу" усіма хитрощами чахлого розуму. Але ні бур "Нашого часу", ні розумової гімнастики на туго натягнутих умовиводах не потрібно для того, щоб підійти до твору, яке, все-таки яскраво і далеко видається з ряду наших дюжини драм. Буря душевна викриває внутрішню тривогу, яка походить від яких-небудь сторонніх міркувань; розумові тонкощі виявляють навмисність, а то і інше виявляє досаду, яка походить від того, що хоч ягода і не нашого поля, проте всім подобається. на нашу думку, треба прямо і сміливо підійти до художнього твору, і спокійно, не мудруючи лукаво, повірити його своїм смаком. до палевих рукавичок сусіда нам не повинно бути діла. Щирість беззлоблівая і власне чесне переконання, власний смак, вихований на кращих, хоча б не все одних великосвітських зразках - ось що потрібно також критику: без цього він неодмінно проговориться і натякне на свою з аднюю думка ... Новий твір р Островського виконано життя, свіжості фарб і найбільшою правди. Тільки вивчивши безпосередньо ту середу, з якої взято його зміст, можна було написати його. За змістом своїм драма відноситься до купецького побуті глухого містечка, але і в цьому побуті, задушеному безглуздо обрядовістю, дрібною пихою, пробивається часом іскра людського почуття. Вловити цю іскру моральної свободи і підмітити її боротьбу з важким гнітом звичаїв, з бузувірством понять, з норовливої \u200b\u200bпримхою свавілля, відгукнутися поетичним почуттям на цю Божу іскру, пориває на світло і простір, - значить знайти зміст для драми. В якому б побуті не відбувалася ця боротьба, чим би вона не закінчилася, але якщо вже вона існує, то існує і можливість драми. Решта в таланті самого письменника. Сутність драми р Островського, очевидно, полягає в боротьбі свободи морального почуття з самовладдям сімейного побуту. З одного боку, рабська покора найстаршого дому за стародавнім звичаєм, застиглому нерухомо, без винятків, в невблаганною своєї строгості; з іншого - сімейний деспотизм за тим же законом - виражаються в Кабанова: Тихона і його матері. Загнаний, заляканий, забитий, вічно керований чужим розумом, чужою волею, вічний раб сім'ї, Тихон не міг ні розвинути свого розуму, ні дати простору своєї вільної волі. Тому в ньому не дістає ні того, ні іншого. Ніщо так не убивчо для розуму, як вічна ходьба на помочах, як опіка, яка велить робити те і те без всякого роздуми. Якщо Тихон дурнуватий, то це тому, що за нього думали інші; якщо він, вирвавшись на волю, жадібно ловить кожну хвилину вульгарних життєвих задоволень, на кшталт пияцтва, і прожогом кидається в божевільний розгул, так це тому, що він ніколи не жив на волі; якщо він діє нишком, так це тому, що він був вічним рабом ревнивого сімейного, ненарушимого статуту. Мати він тільки шанує; дружину і міг би любити, і сестра постійно душить в ньому всі вільні пориви любові, вимагаючи, щоб дружина, по-старому, боялася і почитала чоловіка. Всі почуття подружньої любові повинні виявлятися тільки в відомій, освяченої стародавнім звичаєм, формі. Чи є вони, чи немає їх, вони повинні бути в цій формі там, де потрібно звичаєм, і не повинні бути там, де не потрібно звичаєм. Будь-яка свобода моральних рухів пригнічена: обряд, звичай, старина склалися в нерухому форму і зв'язали всю людину з самого народження його аж до могили, життєве розвиток глухне під цим пудовим гнітом. Хто читав "Грозу", той погодиться з нами в головних рисах, якими ми визначили сімейні жертви, подібні Тихону; ще більш, сподіваємося, погодиться той, хто бачив "Грозу" на сцені, де особа Тихона оживає в чудний грі рр. Васильєва і Мартинова. 2 Кожен з цих двох першокласних артистів взявся за роль по-своєму і надав їй той відтінок, який обумовлюється засобами артиста. Це, однак же, не завадило їм жити в ролі, перейти в неї так, що їх власна особистість зовсім зникла в ній. Багато Тихонов на світлі; кожен з них має свою отлічку, але всі вони схожі на Тихона, виведеного на сцену в "Грози". Так і рр. Васильєв і Мартинов дали Тихону кожен особливу отлічку, але рівномірно відтворили обличчя, задумане автором. Немає сумніву, що автор задумав цю особу тільки в одному якомусь вигляді; проте дар творчості, дістається на частку актора, не може заспокоїтися на одній тільки передачі слів і головних рис характеру, що помічаємо в акторах посередніх. Посередній актор схоплює небагато в ролі іноді дуже вірно, але, не входячи в роль цілком, так, щоб жити в ній цілісним, з ніг до голови живим особою, грішить, не потрапляє в тон в подробицях, які, в сукупності взяті складають повний людський вигляд. Тому бажання тільки передати, а не оживити обличчя, зображене в драмі, доводить посередніх акторів до читання з завчено, одноманітного голосу, до цієї сухості, мертвотності гри, при якій можна легко сказати, що один зіграв роль краще, інший - гірше. Але актор, обдарований творчістю, вгадуючи думки автора своїм художницьким чуттям, створює роль так, що вона оживає як дійсно живе особа; і якщо два такі актора беруться за одну і ту ж роль, то загальні, родові або ідеальні риси залишаються у них однаковими або все те, що складає особистість людини як живої і насправді існуючої одиниці, ця плоть, так би мовити, відображена загальними, типовими рисами, вже створюється тими засобами, якими володіє сам актор. А так як немає двох абсолютно схожих за своєю природою акторів, хоча і так само талановитих, то немає у них і зовсім подібних створінь. Як ідеал або тип здійснений в суспільстві в різних особах, з різними відтінками, так і роль може, у виконанні того чи іншого актора, отримати різні відтінки, різну плоть, різні сторони, залежно від того, як актор уявляє собі цей тип в дійсного життя . Словом, від творчості актора залежить втілення думки автора в живу дійсність; автор показує, як особа повинна бути, актор зображує цю особу, як воно є насправді, з своєю зовнішністю, голосом, прийомами, поставою, з своїми задушевними особливостями. І цієї творчості актора, цій відмінності гри в одній і тій же ролі анітрохи не заважає те, що актор зобов'язаний буквально передавати слова оригіналу. Уявімо собі таке щасливе поєднання імен, які імена рр. Островського, Мартинова і Васильєва; пригадаємо, що в драмі кожну особу не інакше визначається, як самим собою. Задумавши особа Тихона, м Островський, звичайно, дав йому і найкраще визначення в ньому самому, так що актору, який вгадав думку автора, доводиться тільки збігтися з автором і в самих висловах. Можна, зрозуміло, імпровізувати мова на сцені, коли автор викладає тільки зміст п'єси і визначає, який характер має бути виражений в тому чи іншому особі, і актор вже сам веде розмову. Такі імпровізовані вистави існували колись у всій Європі, коли тільки що зароджувалося сценічне мистецтво, тепер це залишилося тільки в балетах, де актор замінює словесні вирази мімікою. Ми згадали про це тільки для пояснення нашої думки. У хорошій драмі хорошому актору готова мова служить не утрудненням, а, навпаки, полегшенням; бо він інакше і не може уявити собі обличчя, задумане автором, якщо тільки він зрозумів його, як з цією ж самою мовою. Інша справа посередні п'єси, посередні виконавці. Хороший актор, граючи в посередньої п'єсі і вгадуючи думки автора, нерідко спотикається на виразах, які автором вжиті не в тоні із загальним характером особи, спотикається і на всіх тих нерівностях, невідповідно, які не вкладаються в його поняття із загальними рисами обличчя. Тоді хороший актор прикриває своїм творчість промахи авторські, і погана п'єса, при гарній обстановці, здається доброю. Навпаки, посередній актор, який не має в собі настільки творчості і художницької чуття, щоб переселитися в роль всім своїм єством, що відноситься до своєї ролі тільки ззовні, тільки як виконавець, а не як ожівшее в тій ролі особа, особливо якщо він погано знає свою роль або збивається на завчені і одноманітні прийоми гри і вимови, - такий актор, не розуміючи цілком автора і не вміючи володіти собою до повного перетворення, неодмінно вийде із загального тону, не зможе передати мова і зовнішність особи в постійному відповідно до думкою автора, і роль його буде або бліда, або невірна сама собі. Ось таємниця обстановки. Щасливі хороші письменники, коли їх п'єси знаходять і хорошу обстановку. Актор переводить особа з словесного світу в світ живої, дає йому зовнішність, плоть, голос, рух, вираз, чому внутрішній світ цієї особи, виражений у автора лише словом, стає ще випукліше, ще яскравіше: особа, що живе в слові і тільки уявне, стає на сцені дійсно живим, відчутним для очей і слуху. Ось тут-то два хороші актора в одній і тій же ролі можуть розійтися: вони говорять одними і тими ж виразами; але самий звук і переливи голосу, вся зовнішність особи, відображена його характером, вся ця прозора зовнішність, в якій просвічує духовна природа особи, - словом, вся сценічна гра оттеняется самобутніми особливостями виконавця. Ми помічаємо різницю в одній і тій же ролі і вгадуємо, з якої точки зору глянув на свою роль той чи інший актор, як припала вона по його засобам, по складу його розуму, по його моральному настрою. Так, нам здається, м Васильєв здійснив в Тихона жалюгідне створення, для якого боротьба з закосніла в нерухомій старовини сімейним побутом вже більше не існує. Для нього вона вже скінчилася - і ось ця занепала в боротьбі жертва остаточно склалася в образі істоти без розуму, без волі, з одною дрібною хитрістю, з одними низькими спонуканнями. Слабкі і рідкісні прориви любові - ніщо більше, як несвідомі порухи душі; останній докір його матері над трупом дружини - не більше як марна скарга, жалюгідне, безсиле визнання у своїй власній слабкості. Тихон, в грі р Васильєва, сам того не розуміє, чому він є і чим би міг бути; в ньому самому немає протесту проти свого становища, і тому він жалюгідний, але співчуття порушити не може. Г. Мартинов взяв Тихона дещо раніше. У грі його ми бачимо Тихона як істота, яке ще бореться з згубним сімейним початком. Правда, воно падає на кожному кроці, підпорядковується постійно переважному обряду сімейного життя, яка їх замінює вільні сімейні відносини; його останній крик - крик відчаю, його закиди безнадійні; але все-таки ми відчуваємо в ньому не нерухому і застиглу вже природу, а щось говорить, щось людське, що рухається і незалежне. Ці проблиски внутрішнього голосу при Прощаючись з дружиною, потім при узнанье її проступку і нарешті в закидах, звернених до матері, виявляють жертву, тільки падаючу в боротьбі, але не зовсім занепалу і задубілі: і цій жертві ми співчуваємо, наскільки в ній є ще вільно людського. Коротше сказати, р Васильєв глянув на Тихона як вже на підсумок постійної, непомітною боротьби вільного людського початку з віджилим, безглуздим обрядом, - боротьби, яка йшла невідчутно для Тихона і несвідомо для Кабанихи, а тому всюди була присутня і ніде не виявлялася, поки не зробила Тихона таким, яким він вийшов на сцену. А р Мартинов глянув на Тихона як на істоту, тільки готується стати підсумком гнітючої його боротьби, і тому боротьба ця яскравіше виступає назовні, і пориви людського почуття голосніше і глибше раздатся з грудей заживо вмираючої людини. Г. Васильєв прав тому, що насправді така боротьба між матір'ю і сином повинна вестися з самого народження Тихона, несвідомо для обох, і закінчитися поволі досконалим падінням жертви; м Мартинов прав тому, що боротьба, представлена \u200b\u200bвипукліше і ясніше звичайного, набуває більш драматизму і подвоює цікавість, навіть збуджує співчуття, приєднуючись до боротьби Катерини з тим же згубним обрядовим побутом заглухлу сім'ї. Істотною основою драми служить боротьба Катерини (Косицкая), дружини Тихона, з матір'ю його, Марфою Ігнатіївною (Рикалова). Катерина до заміжжя була захопленої дівчиною: жила вона, ні про що не тужила, точно пташка на волі. Мати душі в ній не чула, прибирала як ляльку, працювати не примушувала. Встане вона, бувало, рано, піде на ключ, принесе водиці і квіти все поллє; потім сходить до обідні, і Мандрівниця і богомолки все з нею; прийде додому, сяде за роботу, а Мандрівниця і богомолки читають або розповідають, або вірші співають. У церкві вона була точно як в раю, і нікого не бачила і не пам'ятала, і не чула, як служба йшла, а насолоджувалася баченнями. Або встане вночі і молиться десь в куточку, або рано вранці в саду молиться і плаче - і сама не знає про що. І сни їй снилися золоті, і марилося їй, точно ніби пташкою літає. Заміжня вона залишилася точно такою ж захоплено. Але до невинних мріям домішалася любов. Полюбила вона Бориса Григоровича, племінника сусіднього купця Дикого. Чоловік не міг вселити їй любові до себе. І ось від колишньої безтурботної дівочої волі перейшла вона в строгий побут заміжньої жінки. Від матері дісталася вона в руки свекрухи - уособленому сімейному обряду. Свекруха не розуміє свободи почуття і не дбає, любить дружина її сина, чи ні, тому що і вона сама не любить нікого. Любов у ній тільки в голові, а не в серці. До невістки вона як би ревнує; вона невблаганна, нещадна, холодна; вона гнітить і душить невістку без жалю: це справжня свекруха, як зображують її російські пісні. Постійно твердить вона синові один і той же: "Нині діти не шанують батьків; якщо батько що коли і прикро скаже, так можна перенести, мати стара, дурна, ну, а ви - люди розумні, нічого з дурнів і стягувати; адже від любові батьки і суворі бувають, від любові і лають - все думають добру навчити. З тих пір як ти одружився, я вже від тебе колишню любов не бачу. Аль дружина тебе, чи що, відводить від матері? я давно бачу, що вам волі хочеться: ну, що ж, дочекаєтеся, поживете на волі, коли мене не буде. до мене тобі? у тебе дружина молода, так проміняє ти дружину на матір? Ні в життя я цьому не повірю. Уж я бачу, що я вам перешкода. Який ти чоловік? Подивися на себе. чи стане тебе дружина боятися? тебе не стане боятися, а мене і поготів. Який же після цього порядок в домі буде! Адже ти чай живеш з нею в законі? Алі, по-вашому , закон нічого не означає ... "і заради цього закону стара свекруха заковує молоду невістку в рабство і, як то кажуть, поїдом їсть. Їй не подобається, що Катерина не хоче виконувати обрядів, в яких одне лише вдавання; наприклад, що вона не виє на порозі виселення чоловіка. "Ти ось нахвалялася, - каже вона до невістки, - що чоловіка дуже любиш; бачу я тепер твою любов-то. Інша хороша дружина, провівши чоловіка-то, години півтори виє, лежить на ганку; а тобі, видно, нічого. .. хитрість щось не велика. Якби любила, так би вивчилася. Коли порядком не вмієш, ти хоч би приклад-то цей зробила; все-таки пристойніше, а то, видно, на словах тільки ". А ось як відпускає вона сина в дорогу: Що ж ти стоїш, хіба порядку не знаєш? Наказуй дружині-то, як жити без тебе ... щоб і я чула, що ти їй велиш! а потім приїдеш, запитаєш, чи так усе виконала? .. Скажи, щоб не грубила свекрухи; щоб почитала свекруха, як рідну матір; щоб склавши руки не сиділа, як бариня; щоб у вікна око не пяліла; щоб на молодих хлопців не заглядати без тебе ... Воно все краще, як наказано-то ". Підкоривши собі розум і волю сина, вона забезпечує собі і покора невістки. Насилуючи таким чином моральну свободу людини, грішачи проти всього, що є кращого, благороднейшего, святого в людині, вбиваючи людини морально, роблячи його лялькою, вбрані в одні зовнішні форми обряду, Кабанова між тим тримає у себе странниц і богомолок, довго молиться перед іконами , строго дотримується постів, зітхає в благочестивому розмові з Феклушу про суєту світу цього і про розбещення вдач і допускає незаміжню дочку до розпусти. Чи не є і це обрядова набожність - побожність голови, а не серця? Чи є у всьому цьому хоч крапля любові, крапля чесноти? Горе, якщо людина заспокоювалась дотриманням однієї лише форми і не повірить себе голосом совісті; ще гірше, якщо сама совість прикривається формою і не слухає самої себе! Ось нове фарисейство! Людина задоволений собою, спокійний, думаючи, що він живе благочестиво, і не бачить, не хоче бачити, що все, що б він не робив - зло, лицемірство, гріх обман, насильство ... Пані Рикалова, своєю умною грою, добре зрозуміла і висловила цю непокірну, спокійну, сувору, непритомну жінку, в якої все вільно-людське, розумно-моральне заглохло; в якій звичай старовини, нерухомий обряд панують безумовно; яка все, що відштовхує від себе в нутрі, стримує при собі зовнішнім правом самовладдя. І ось які наслідки цього насильницького самовладдя: дочка не любить і не поважає свою матір, гуляє ночами і біжить з дому, не стерпівши материнських моралей - звичайно, за Катерину. Син тишком шукає волі, стає гультяя. Невістка ... але про невістки, як головному особі драми, ми поговоримо докладніше. Деяким столичним критикам не сподобалося порівняння Катерини з пташкою. Якщо на них подіяла невигідно сцена, то це інша справа; але, повстаючи виключно проти цього порівняння, вони виявляють повне незнання російського народу і російських пісень. Порівняння з птахом саме уживане в народній поезії: вона висловлює свободу, захопленість. Якщо пісень народних і оповідань вони не слухають, то відсилаємо їх хоч до "Циганам" Пушкіна. 3 В цьому порівнянні автор "Грози" виявив глибоке знання народу і це порівняння в промовах Катерини йде, як не можна краще, до спогаду про захопленому стані її дівочої молодості; Катерина була захоплені дівчата, а що вона була такою - на то воля автора. При тому способі життя, при тому відсутності позитивності, як в моральному, так і в релігійному настрої, вона повинна була стати захоплено, якщо під цим станом розуміти несвідоме прагнення душі кудись, не має під собою твердого грунту і приймає збільшені розміри. Дівчина, пестити і балуемий в сімействі, що не витерпіли ще життєвого розчарування і горя, що не протверезіння положительною дійсністю, схильна буває до захоплень, до гри молодого уяви, до поривів пристрасної, шукає задоволення душі. І раптом це юне, невинне істота потрапляє в пазурі норовливої, холодної, суворої, докучливої \u200b\u200bсвекрухи, має марно любити чоловіка, в якому бачить одне лише жалюгідне нікчема, має відчувати всю гіркоту заміжньої життя. Перехід до суворої позитивності і прозі нового сімейного побуту і нових обов'язків, при такій нещасній обстановці, яка була в будинку Кабанова, не міг відбутися без внутрішнього, хоча б мимовільного, протидії з боку Катерини, яку підтримує звичкою до захоплення і захопленості. Захопленість є сильна підтримка моральної свободи, і Катерина не могла змусити себе полюбити Тихона і розлюбити Бориса. А між тим все, що ні оточує її, забороняє їй не тільки любити сторонньої людини, але навіть і в стосунках до чоловіка бути вільною від обряду. Боротьба неминуча - боротьба не тільки з навколишнім порядком, уособлених в свекрухи, але і з самою собою, тому що Катерина заміжня, дуже добре розуміє недоречність своєї любові до Борису. У неї є зовиця Варвара, сестра Тихона (Бороздіна 1-я), дівчина, цілком користується тубільним звичаєм, який стара Кабанова висловила в двох словах своєї дочки: "Піди! Гуляй, поки твоя пора прийде". Це означає, поки ти не замужем - гуляй собі скільки хочеш і як знаєш, а вийдеш заміж - насідішься під замком. І точно, ця Варвара, при майстерні, бездоганно досконалої грі пані Бороздіна, є досвідченою, жвавої, спритною дівчиною, з грубуватими і різкими прийомами свого побуту, з відбитком матеріальності внаслідок непереборного, повного впливу того ж побуту. Вона знає, що насідітся під замком під грізною владою чоловіка і тому за пропадшее майбутнє і хоче винагородити себе справжнім і нагулятися вдосталь. Варвара дуже позитивна і незастенчівих дівчина, і ця позитивність дає їй кмітливість, спритність: роби, що хочеш, тільки б шито, так крито було - ось її правило. І як вихованка того ж неживого, обрядового побуту, що не знає кращого, вона розуміє задоволення тільки чуттєво! Влаштувавши, по відході Тихона, побачення для себе і Катерини, вона віддає ключ від хвіртки Катерині. При содейственном вплив Варвари любов Катерини, з мрійливої, переходить в позитивну. Ворожа сім'я, захопленість, що перейшла в пристрасть, і послуги, і вмовляння Варвари наштовхують Катерину на любов; але з іншого боку, сімейний закон, чутка і внутрішній голос зупиняють її. До цього внутрішнього голосу приєднуються слова зловісної старої барині: "Що красуні? Що тут робите? Молодцов чекаєте? Кавалерів? Весело вам? Весело? Красота-то ваша вас радує? Ось краса-то куди веде ... ось, ось, в самий вир. Що смієтеся? Не радійте! Все в вогні горіти будете невгасимому. Все в смолі будете кипіти невситима! ". Катерина повинна боротися і з самою собою, і з сім'єю, що втілюється в свекрухи. Г-жа Косицкая, як досвідчена і розумна артистка, вдало висловлює одну сторону боротьби - з самою собою. Пригадаймо сцену з Варварою і монолог з ключем у руках. Тут у неї багато драматизму і багато природності в коливанні між "ні" і "так". Вона майстерно веде всю цю внутрішню боротьбу між рухом пристрасті і мислію про злочин. Але інша сторона боротьби - з сім'єю, виповнюється нею менш вдало. Вона виявляє дратівливість, гнів і зрілість, невдоволення, так що начебто за неї і не боїшся. Тим часом, на нашу, Катерина повинна мати побільше простодушності, жіночності, недосвідченість, покірності долі, і не свідома, не скаргами, а несвідомо, сама собою, своїм становищем повинна порушувати співчуття і жалість до себе, як до юної, невинної жертви, мимоволі вабленої своєю нещасною долею до фатальної розв'язки. З цим характером Катерини згодні будуть і ці сни, і ці передчуття, це моральне слабосилля, бажання померти або втекти, і ці слова: "Чому люди не літають так, як птахи? Знаєш, мені іноді здається, що я птах. Коли стоїш на горі, так тебе й тягне летіти. Ось так би розбіглася, підняла руки і полетіла. Спробувати хіба тепер? " Ці слова здаються деяким дивними; але це власне тому, що гра не потрапляє тут в загальний тон. Втім, не всі сторони ролі можуть бути іноді в засобах артиста. Для цієї боротьби потрібно просто помолодшати літами і душею. Даремно критик московської газети вказує ще на релігійність. В тому-то й справа, що він не знає побуту цілих місцевостей. Вірування Катерини були мрійливими; її переконання, за відсутності міцного освіти, не могли мати підтримки в силі волі. У подібних випадках у багатьох місцевостях не внутрішні переконання керують звичаями, а погляд, звичай. Прикладом може служити Варвара. Помилкові вірування повідомляють і помилковий погляд на поведінку: що можна дівчині, того не можна заміжньої. Недолік релігійної освіти дав простір захопленню; не виявилося ні твердості духу, ні можливості вищого заспокоєння серед гнітючих нещасть і поривів пристрасті. У сцені 3-го акту між Катериною і Борисом видно весь хід і результат нерівної боротьби між пристрастю і розумом. "Піди від мене, піди геть, окаянний людина! Ти знаєш: адже мені не замолити цього гріха, не замолити ніколи! Адже він каменем ляже на душу, каменем". Ось що говорить спочатку Катерина Борису, вийшовши на побачення з ним; але потім ми чуємо: "Ні у мене волі. Якби була у мене своя воля, не пішла б я до тебе. Тепер твоя воля наді мною, хіба ти не бачиш?" І вона кидається до Борису на шию. Риса, на нашу думку, абсолютно вірна. Згадаймо, як Катерина, при розставанні з чоловіком, хоч як мене ручаючись за саму себе, просила, щоб він не їхав від неї, або з собою взяв, або ж нарешті зв'язав її страшною клятвою. У ній ясно виразилося невміння володіти собою, боязнь за себе. Починається гроза. Смішно, як деякі в "Грози" бачать одну тільки небесну грозу. Ні, небесна гроза тут тільки гармонує з грозою моральною, ще більш жахливо. І свекруха - гроза, і боротьба - гроза, і свідомість злочину - гроза. І все це тривожно діє на Катерину, і без того вже мрійливу, що захоплюється. До цього приєднується і гроза небесна. Катерина чує повір'я, що гроза даром не проходить; їй здається вже, що гроза вб'є її, тому що на душі у неї гріх. Знову є сущий гріх в образі старої пані з костуром, гріх не розкаявся, але зупинений пристрастю і виливається заздрісні, отруйних злобою на все, що носить ознака молодості і краси. "Що ховаєшся! Нічого ховатися! Видно, боїшся: вмирати-то не хочеться! Пожити хочеться! Як не хитається! У вир з красою-то! Та швидше, швидше!" Коли ж в очі Катерини кидається написаний на стіні страшний суд, - вона не виносить більш внутрішньої грози - грози совісті, що супроводжується грозою небесною і страшним повір'ям і зловісними словами баби: вона визнається привселюдно, що десять ночей гуляла з Борисом. При тому тривожному настрої духу, в якому відгукнулося її колишнє захоплене, мрійливе виховання в колі странниц; коли вона з хвилини на хвилину чекала: ось вдарить грім і вб'є грішницю, зрозуміло, що вона не бачила, не чула оточували її людей, і якщо визнавалася, то визнавалася, перебуваючи як би в несамовитому стані. Критику московської газети не подобається, що релігійне почуття не врятувало її від падіння; йому хотілося б бачити побільше свідомості в поведінці Катерини; але ніякої критик не має права наказувати автору вибір драматичного зіткнення або зав'язки п'єси. Багато драматизму в тому, коли людина падає жертвою боротьби, відстоюючи початку (по суті дорогоцінні і священні, яка напр. Моральна свобода), які стають в протиріччя з вимогою боргу і гуртожитки і робляться як би незаконними. Катерина поставлена \u200b\u200bбула між свободою почуття, яка сама по собі не укладає нічого поганого, і обов'язком дружини. Вона поступилася першій, рятуючи себе як морально вільна істота, але змінила боргу, і за це порушення прав гуртожитку піддала себе суворою і нещадною каре, яка повинна була вийти з неї самої. Їй нестерпно на землі, і то ж захоплене в уяві постає їй привітну могилу і над могилою любов. "У могилі краще ... Під деревцем могилушка ... Як добре! .. Сонечко її гріє, дощем її мочить ... Навесні на ній травичка виросте ... Птахи прилетять ... Квіточки розцвітуть ... Померти б тепер. .. Все одно, що смерть прийде, що сама ... а жити не можна! Гріх! молитися не будуть! Хто любить, той буде молитися! .. " І Катерина кидається в Волгу з вірою в безмежну, вільну любов. Ми примиряємося з нею в ім'я цієї ж християнської любові. Злочин було добровільне - і покарання має бути добровільне: інакше почуття справедливості не буде задоволена, і п'єса позбудеться художності. Тільки заскнілі лиходії піддаються насильницькій покаранню; але нещасна жертва зіткнення двох могутніх і ворожих сил, які моральна свобода і борг, хоча і падає, але в той же час усвідомлює своє падіння і сама шукає собі кари для примирення з совістю і з людьми. Одна тільки Кабаниха, сувора і млява охоронниця обряду, скам'яніла в віджилих правилах, могла сказати: "Годі! Про неї і плакати-то гріх!" Не думаємо, щоб хто-небудь захотів приєднатися до Кабанихе і став стверджувати, що драма не задовольняє моральності. Так, це може сказати тільки короткозорий, що не бачить нічого більш зовнішньої обстановки події. Навпаки, будь-яке художній твір морально, тому що розумної людини змушує задуматися над шляхами людського життя, змушує шукати примирення моральної волі з боргом в нових статутах гуртожитку, для того, щоб зле, помилкове і потворне не заважало доброму, справедливому і прекрасного бути тим, чим воно є насправді. Що може для людини бути вище, благородніше, чистіше, як його людяність? І між тим насильницький, потворний, нерухомий, безглуздий обряд сім'ї доводить любов до злочину, розум - до божевілля, волю - до безвілля, непорочність - до розпусти, чеснота і благочестя - до вульгарності і ханжества, а все тому, що він чужий любові і примирення, чужий вільних поривів душі до добра, чужий розумної справедливості і щирості почуття; а тим часом обряд сімейного побуту, що вбиває в людині все людське, існує в численних містах і містечках. Ні, читач або глядач, наведений п'єси на ці думи, якщо тільки він попрацює вдуматися в п'єсу, погодиться з нами, що вона виробляє добре, що не обурює, а примирення дію, і вимовить разом з Кулігін: "Ось вам ваша Катерина. Робіть з нею, що хочете! Тіло її тут, візьміть його; а душа тепер не ваша: вона тепер перед суддею, який милосерднішими вас!" Нам залишається тільки сказати про інших осіб драми, мало або зовсім не причетних до сімейної грозі. Вони складають необхідну обстановку події, бо так помічаємо ми в дійсного життя. Вони дають повноту і жвавість картині. Притому між ними відбувається мало не нова драма, така ж гроза, але тільки не всередині сім'ї, а поза нею, в громадському міському побуті. Варто тільки послухати, що розповідає Кулігін про цей побут. Герой цієї зовнішньої драми - купець Дикої (Садовський). Але всі ці особи так влучно, так опукло, хоча і небагатьма рисами, змальовані, що визначати їх немає потреби. Що ж стосується до виконання, то важко знайти іншу, більш вдалу обстановку. Рр. Садовський (Дикої), Дмитрівська (Кулігін), В. Ленський (Кудряш), Никифоров (один із натовпу) і пані Акімова (Феклуша) живуть на сцені як справжні обличчя живої дійсності з різкими самобутніми рисами. Ролі їх невеликі і другорядні: проте, вони яскраво і самоцвітними видаються, гармонируя із загальним тоном всієї п'єси. Роль Бориса общнее і тому трохи блідіше і важче інших. Спочатку виконував її р Чернишов, розпливається в одноманітною, нудотно, воздихательной чутливості і зовсім не потрапляє в тон; м Черкасов помітно виправив недолік свого попередника, але все-таки, на нашу думку, з любов'ю Бориса треба бути дуже обережним. Сам автор якось невизначено поставився до неї: є сцени, де Борис, мабуть, щиро і сильно любить Катерину, і є випадки, де він любить її тільки як би для своєї забави. Взагалі, він більш любить на словах, ніж на ділі; доля Катерини їй байдуже. Це якась ідеальна і притому малодушна любов, абсолютно протилежна любові Кудряша до Варвари. Останній, хоча і погрубее Бориса, проте біжить разом з Варварою, рятуючи її від злої матері; а Борис їде один, не турбуючись багато про те, що станеться з Катериною. Ось чому, сказали ми, з цією роллю треба бути дуже обережним і вести її стримано, не вдаючись у зайву чутливість і однобічність. "Гроза" - картина з натури, жваво написана свіжими, густими, самоцвітними фарбами. Тому вона дихає найбільшою правдою. Правда - ось найкраща основа переконань для всякого громадського діяча, хто б він не був: ділок чи, вчений або художник. З любов'ю зупиняємося ми на слабких проблиску Божої іскри, яке свідчить про присутність справжнього і всеосяжного початку людяності, з повагою дивимося ми на ті благородні рухи, які становлять сутність моральної природи, і з сумним жалем бачимо, як тиснуть, гублять їх віджилі, стародавні звички, повір'я і безглузді обряди. Те наша старовина. Коли ця старовина була стариною, тоді в ній був сенс свого часу, була потреба, що виправдується тодішнім поглядом, тодішнього життя; а життя народу не те, що життя однієї особи; в ній завжди є основа людяності, природжена народу всюди і завжди. Але час біжить, безмежна, вічна людяність, або те саме, що дух людини, живий початок життя, зростає все ширше і ширше в дійсного життя народу; справа людяності - посилювати добро і істину і ними прикрашати і облагороджувати життя дійсну в її моральному та матеріальному перебігу. Все, що обмежує її діяльність, все, що заважає людині удосконалюватися і здійснювати благородні в самих собі прагнення душі і духу, - все це старовина. Дух вічно юний і вічно доброчинний; але форма, в якій він проявляється в дійсного життя, як форма або побут, т. е. як звичай, статут, установа і т. п., повинна бути рухливе, що змінюється для того, щоб дати простір духу. Якщо ж форма залишається нерухомою, вона старіє і кращі людські прагнення ставить в протиріччя з собою, роблячи їх мнімозаконнимі, або просто знищуючи їх. Суспільство ображається, але ображається тому, що замкнуто в відомої, нерухомою формі, і образу це тільки тимчасове, обумовлене тільки тимчасовим панівним поглядом. Тому обов'язок всякого передового людини - знаходити шлях примирення між тим, що суспільство установляет як борг, як право, і тим, що проситься до вільної діяльності, як усе те добре і благородне, по суті своїй моральне рух. Ось вища правда, яка повинна бути і в художньому творі. Заперечувати в живому народі Божу іскру і шукати для нього цілющого повітря вище його у інших або стояти за старих часів - те й інше противно правді.

розділи: література

1. Ознайомити учнів з творами критичної літератури 1860-х років.
2. Навчити деяким прийомам дискусії на прикладі розглянутих статей.
3. Розвивати критичне мислення учнів.
4. Закріпити вміння вибіркового конспектування літературно-критичної статті.
5. Узагальнити вивчений матеріал.

Текстове наповнення уроку:

1. А.Н.Островский. Драма «Гроза» (1859 г.)
2. Н.А.Добролюбов «Промінь світла в темному царстві» (1860 р)
3. О.Григор 'єв «Після« Грози »Островського» (1860 р)
4. Д.И.Писарев «Мотиви російської драми» (1864 р)
5. М.А.Антоновіч «Промахи» (1865 р)

Домашнє завдання до уроку:

1. Вибірковий конспект статті А.Н.Добролюбова «Промінь світла в темному царстві» (I варіант) і статті Д. І. Писарєва «Мотиви російської драми» (II варіант).
2. Визначити своє ставлення до тез статті, підібрати аргументацію.

Індивідуальні завдання до уроку:

• підготувати короткі повідомлення про літературно-критичної діяльності Добролюбова, Писарєва, Григор'єва, Антоновича;
• вибрати зі статті М.Антоновіча «Промахи» фрагменти полеміки з Д.Пісаревим;
• визначити, в чому особливості критичного розбору драми «Гроза», зробленого Аполлоном Григор'євим.

Оформлення уроку: на дошці записана тема уроку; вгорі праворуч - прізвище критиків і їхні роки життя; угорі ліворуч - ключові поняття: дискусія, полеміка, опонент, теза, аргументи, судження, критичний розбір.

У центрі дошки - макет таблиці, яка буде заповнюватися по ходу уроку. Таблиця має 2 колонки: зліва - трактування образу Катерини Добролюбовим, праворуч - Писарєвим.

Хід уроку

1. Вступне слово вчителя.

Жодне по-справжньому талановитий твір не залишає нікого байдужим: одні захоплюються ним, інші - висловлюють критичні судження. Так сталося і з драмою Островського «Гроза». Шанувальники письменника називали її воістину народним твором, захоплювалися рішучістю і сміливістю Катерини; але були і ті, хто відгукувався досить різко, відмовляючи героїні в розумі. Такі неоднозначні оцінки були висловлені Н.А.Добролюбова і Д. І. Писарєва, відомими літературними критиками 1860-х років.

Щоб краще зрозуміти, якими доводами вони керувалися, давайте послухаємо повідомлення, підготовлені хлопцями.

2. Повідомлення учнів.

I. Микола Олександрович Добролюбов (1836-1861) - критик, публіцист, поет, прозаїк. Революційний демократ. Народився в сім'ї священика. Навчався на історико-філологічному факультеті Головного педагогічного інституту Санкт-Петербурга. У роки навчання сформувалися його матеріалістичні погляди. «Я - відчайдушний соціаліст ...» - говорив про себе Добролюбов. Постійний співробітник журналу «Сучасник». За спогадами людей, близько його знали, Добролюбов не терпів компромісів, «не вмів жити», як живе більшість.

В історію російської літератури Добролюбов увійшов, насамперед, як критик, продовжувач ідей Бєлінського. Літературна критика Добролюбова яскраво публицистична.

Питання класу: Як ви розумієте ці слова?

У Добролюбова розгорнуті паралелі між літературою і життям, звернення до читача - і прямі, і приховані, «езопівською». Письменник розраховував на пропагандистський ефект деяких своїх статей.

При цьому Добролюбов був чуйним цінителем прекрасного, людиною, здатним глибоко проникати в суть художнього твору.

Розробляє принципи «реальної критики», суть якої в тому, що до твору треба ставитися як до явищ дійсності, виявляючи його гуманістичний потенціал. Гідність літературного твору ставиться в пряму зв'язок з його народністю.

Найвідоміші літературно-критичні статті Добролюбова: «Темне царство» (1859), «Коли ж прийде справжній день?» (1859), «Що таке обломовщина?» (1859), «Промінь світла в темному царстві» (1860).

II. Дмитро Іванович Писарєв (1840-1868) - літературний критик, публіцист. Народився в небагатій дворянській сім'ї. Навчався на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. Саме в університеті проростає в юнакові «отруйна зерно скептицизму». З 1861 року працює в журналі «Русское слово». Статті Писарєва швидко привернули увагу читачів гостротою думки, безстрашністю авторської позиції, принесли йому славу зухвалого і палкого полеміста, що не визнає нічиїх авторитетів.

Після 1861 р Писарєв покладає надії на корисну науково-практичну діяльність, на пробудження інтересу до точних, природничих знань. З гранично прагматичних позицій він підходить до аналізу деяких художніх творів. Писарєв наполягає на тому, що всіма силами треба збільшувати число мислячих людей.

Трагічно загинув в червні 1868 р

Найбільш відомі критичні роботи Писарєва: «Базаров» (1862), «Мотиви російської драми» (1864), «Реалісти» (1864), «мислячий пролетаріат» (1865).

III. А тепер, хлопці, давайте подивимося, як ці два критика трактували образ Катерини Кабанова, героїні драми Островського «Гроза». (Учні I варіанту зачитують тези статті Добролюбова; учні II варіанту - тези статті Писарєва. Учитель коротко записує їх в таблицю на дошці. Така робота дозволить більш наочно уявити різний підхід критиків до образу Катерини).

питання класу: У чому, на ваш, погляд, причина настільки різного трактування образу Катерини? слід чи враховувати час написання статей?

Писарєв відкрито і явно полемізує з Добролюбовим. У своїй статті він заявляє: «Добролюбов помилився в оцінці жіночого характеру». Писарєв залишається глухим до духовної трагедії Катерини, він підходить до цього образу з відверто прагматичних позицій. Він не бачить того, що побачив Добролюбов - пронизливої \u200b\u200bсовісності і безкомпромісності Катерини. Писарєв, виходячи з власного розуміння конкретних проблем нової пори, що настала після краху революційної ситуації, вважає, що головна ознака по-справжньому світлого явища - сильний і розвинений розум. А оскільки розуму у Катерини немає, то вона - не промінь світла, а всього лише «приваблива ілюзія».

IV. дискусія

Питання класу: Чия позиція вам ближче? Аргументуйте свою точку зору.

Клас неоднозначно ставиться до трактування образу Катерини двома критиками.

Хлопці погоджуються з Добролюбовим, який побачив поетичність образу Катерини, розуміють позицію критика, який прагнув пояснити фатальний крок дівчата страшними умовами її життя. Інші погоджуються з Писарєвим, котрі вважають самогубство героїні не найкращим виходом з ситуації, що склалася. Однак вони не приймають різких суджень щодо розуму Катерини.

V.Неприйняття трактування образу Катерини Писарєвим висловив у своїй статті Максим Антонович, співробітник журналу «Сучасник». З ім'ям цього критика ви зустрінетеся при вивченні роману І. С. Тургенєва «Батьки і діти». Давайте послухаємо про нього коротку біографічну довідку.

Максим Олексійович Антонович (1835-1918) - радикальний російський літературний критик, філософ, публіцист. Народився в сім'ї дяка. Навчався в Петербурзькій духовній академії. Був співробітником «Современника». Відстоював погляди на мистецтво Чернишевського і Добролюбова. Виступав за демократичну, разночинскую літературу. Однак він вульгаризував положення матеріалістичної естетики. Полемізував з журналом Д.І. Писарєва «Русское слово».

Найвідоміші роботи М.Антоновіча: «Асмодей нашого часу» (1862), «Промахи» (1864).

Питання класу: А тепер давайте подивимося, яку відповідь Писарєву дав у своїй статті М. Антонович. Переконливий він в своїх судженнях?

Підготовлений учень зачитує найбільш яскраві висловлювання з фрагмента, присвяченого полеміці з Писарєвим.

«Писарєв зважився виправляти Добролюбова ... і викривати його помилки, до яких він зараховує одну з найкращих статей його« Промінь світла в темному царстві »... Цю-то статтю р Писарєв силкується залити мутною водою своїх фраз і загальних місць ... Погляди Добролюбова Писарєв називає помилкою і прирівнює його до поборникам чистого мистецтва ... »

«Писарєву здалося, ніби-то Добролюбов уявляє собі Катерину жінкою з розвиненим розумом, яка нібито і зважилася на протест тільки внаслідок утворення і розвитку розуму, тому нібито і названа« променем світла »... Писарєв нав'язав Добролюбова свою власну фантазію і став спростовувати її так , як ніби-то вона належала Добролюбова ... »

«Так-то ви, м Писарєв, уважні до Добролюбова і так-то ви розумієте те, що хочете спростовувати?»

Учень повідомляє, що, на думку Антоновича, Писарєв своїм розбором принижує Катерину. Однак сам Антонович в запалі полеміки висловлюється досить грубо, наприклад, він використовує такі вирази, як «фанфаронади р Писарєва», «зарозумілі фрази р Писарєва», «критикувати подібним чином просто нерозумно» і ін.

Хлопці, познайомившись з критичної манерою Антоновича, відзначають, що доводи його не надто переконливі, оскільки Антонович не приводить доказової аргументації, заснованої на хорошому знанні матеріалу. Простіше кажучи, в полеміці з Писарєвим Антонович погано приховує особисту неприязнь.

слово вчителя: М.Антоновіч був ініціатором полеміки «Современника» з «Русским словом». Ці провідні демократичні журнали розходилися в розумінні самих шляхів прогресивних перетворень. Ставка Писарєва на науковий прогрес приводила до певного перегляду поглядів Чернишевського і Добролюбова. Це наочно проявилося в писаревської трактуванні образу Катерини. Антонович у статті «Промахи» піддав різкій критиці цю спробу ревізії Добролюбова, інкримінуючи Писарєву спотворення сенсу статті Добролюбова.

VI. Зовсім інший підхід до аналізу твору демонструє Аполлон Григор'єв.

Слово підготовленому учневі:

Григор'єв Аполлон Олександрович (1822-1864) - поет, літературний і театральний критик. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Почав друкуватися як поет з 1843 р Очолює молоду редакцію журналу «Москвитянин», будучи провідним критиком. Пізніше редагує журнал «Русское слово». Сам Григор'єв називав себе «останнім романтиком».

Як критик відомий своїми роботами про Островського ( «Після« Грози »Островського», 1860), Некрасова ( «Вірші М. Некрасова, 1862), Л. Толстого (« Граф Л.Толстой і його твори », 1862).

Давайте подивимося, як оцінює О.Григор 'єв драму Островського «Гроза». Подумайте, в чому особливості даного критичного розбору.

Підготовлений будинку учень зачитує короткі тези статті «Після« Грози »Островського».

Хлопці звертають увагу на те, що перед ними вперше критична стаття, написана поетом. Звідси і її суттєві відмінності від попередніх робіт, зокрема, Добролюбова і Писарєва. О.Григор 'єв спробував побачити в «Грози» перш за все твір мистецтва. У своїй статті він вказав, що гідністю Островського є здатність достовірно і поетично змалювати національну російську життя: «Ім'я цього письменника - НЕ сатирик, а народний поет». Критику цікаві були глухі паркани р Калинова, а мальовничий обрив над Волгою. Там, де Добролюбов шукав викриття, поет Григор'єв намагався знайти захоплення. Григор'єв помічав в «Грози» лише красу російської природи і красу провінційного побуту, як ніби забуваючи про трагізм зображених в п'єсі подій. Письменник вважав помилкою думку деяких «теоретиків» «підводити миттєві підсумки під будь-яку смугу життя». Такі «теоретики», вважав він, мало поважають життя і її безмежні таємниці.

Слово вчителя. Сьогодні, хлопці, ви познайомилися з роботами декількох найбільш відомих критиків 1860-х років. Предметом їх критичного розбору було одне й те саме твір - драма Островського «Гроза». Але подивіться, наскільки по-різному вони її оцінюють! У чому, на ваш погляд, причина цього?

Хлопці відповідають, що визначальну роль відіграють такі чинники, як час написання статей, політичні переконання опонентів, погляд на мистецтво і, безсумнівно, особистість самих критиків, яка проявляється в полемічно відточеному слові.

VII. Висновки.

Драма Островського «Гроза» своєю появою викликала безліч неоднозначних оценок.Особенно це стосувалося трактування образу Катерини Кабанова, дівчата з гарячим серцем. Одні критики сприймали її як героїню, яка зуміла своїм рішучим вчинком висвітлити похмурий світ «темного царства» і тим самим сприяти його руйнуванню (Добролюбов). Інші вважали, що без достатньо розвиненої розуму Катерина не здатна стати «променем світла», це всього лише «приваблива ілюзія» (Писарєв). Треті погоджувалися з трактуванням Добролюбова, викриваючи Писарєва в нездатності об'єктивної оцінки (Антонович). Але були і ті, хто стояв «над сутичкою», не бажаючи бачити нічого, крім прекрасно написаного художнього твору. Такий був погляд А. Григор'єва.

Нам видається, що кожен критик по-своєму правий. Все залежить від того, під яким кутом зору розглядається об'єкт критики. Добролюбов побачив тільки бунтарську сторону характеру Катерини, а Писарєв помітив лише виняткову темряву молодої жінки.