Історія створення роману Достоєвського "Злочин і покарання". Історія створення «Злочин і покарання Створення роману

«Злочин і кара», історія створення якого тривала майже 7 років, є одним з найвідоміших романів Федора Достоєвського як в Росії, так і за кордоном. У цьому творінні класика російської літератури як ніколи розкрився його талант психолога і знавця людських душ. Що ж наштовхнуло Достоєвського на думку написати твір про вбивцю і адже ця тема не властива літературі того часу?

Федір Достоєвський - майстер психологічного роману

Письменник з'явився на світ 11 листопада 1821 року в місті Москва. Його батько - Михайло Андрійович - був дворянин, надвірний радник, а мати - Марія Федорівна - походила з купецького роду.

У житті Федора Михайловича Достоєвського було все: гучна слава і бідність, темні дні в Петропавлівській фортеці і багаторічна каторга, пристрасть до азартних ігор і звернення до християнської віри. Ще за життя письменника до його творчості застосовувався такий епітет, як «геніальне».

Достоєвський помер у віці 59 років від емфіземи легенів. Він залишив після себе величезну спадщину - романи, вірші, щоденники, листи і т.д. У російській літературі Федору Михайловичу відводиться місце головного психолога і знавця людських душ. Деякі літературні критики (наприклад, Максим Горький), особливо радянського періоду, називали Достоєвського «злим генієм», оскільки вважали, що письменник в своїх творах відстоював «невірні» політичні погляди - консервативні і в якийсь період життя навіть монархічні. Однак з цим можна посперечатися: романи Достоєвського - неполітичним, зате завжди глибоко психологічні, їх мета - показати людську душу і саме життя таким, яким воно є. І твір «Злочин і кара» - найяскравіше тому підтвердження.

Історія створення роману «Злочин і кара»

Федір Достоєвський в 1850-му році був відправлений на каторгу до Омська. «Злочин і кара», історія створення якого почалася саме там, було вперше опубліковано в 1866 р, а до цього письменнику довелося пережити не найкращі дні у своєму житті.

У 1854 р письменник отримав свободу. Достоєвський в 1859 р в листі до брата писав, що задум якогось роману-сповіді прийшов до нього, коли він ще в 50-х лежав на брудних нарах і переживав найважчі хвилини в своїй долі. Але починати цей твір він не поспішав, оскільки навіть не був упевнений в тому, що виживе.

І ось, в 1865 р Достоєвський Федір Михайлович, який гостро потребує грошей, підписує договір з одним видавцем, за яким зобов'язується надати до листопада 1866 року новий роман. Отримавши гонорар, письменник поправив свої справи, але згубна пристрасть в рулетці зіграло з ним злий жарт: він програв всі гроші, що залишилися в Вісбадені, господарі готелю не виселили його, однак перестали годувати і навіть відключили світло в номері. Саме в таких умовах Достоєвський почав «Злочин і кара».

Історія створення роману наближалася до завершення: терміни підганяли - автор працював в готелі, на пароплаві, по дорозі додому в Петербург. Він практично закінчив роман, а потім ... взяв і спалив рукопис.

Достоєвський почав роботу заново, і поки перші дві частини твору виходили в друк і ними зачитувався весь Петербург, він в прискорених темпах створював залишилися три, включаючи епілог.

«Злочин і кара» - тема роману чітко проглядається вже в самій назві твору.

Головний герой - Родіон Раскольников - вирішується на вбивство і пограбування старухи-лихварки. З одного боку, молода людина виправдовує свій вчинок тим, що він сам і його рідні перебувають в нужді. Родіон відчуває свою відповідальність за долі близьких людей, але щоб допомогти хоч чимось сестрі і матері, йому потрібна велика сума грошей. З іншого боку, вбивство залишається аморальним і гріховним вчинком.

Родіон вдало здійснює задумане злочин. Але в другій частині роману він стикається з проблемою серйозніше, ніж злидні - його починає мучити совість. Він стає нервовим, йому здається, що все навколо знають про його вчинок. В результаті Родіон починає важко хворіти. Після одужання хлопець всерйоз замислюється про те, щоб здатися владі. Але знайомство з Сонею Мармеладової, а також приїзд в місто матері і сестри на час змушують його відмовитися від цієї затії.

На руку сестри Родіона - Дуні - претендують відразу 3 нареченого: надвірний радник Петро Лужина, поміщик Свидригайлов і один Родіона - Разумихин. Родіону і Разумихину вдається розладнати заплановану весілля Дуні і Лужина, але останній йде розлюченим і думає про те,

Родіон Раскольников все більше прив'язується до Соні Мармеладової - дочки його покійного друга. Вони розмовляють з дівчиною про життя, проводять разом час.

Але над Родіоном нависає чорна хмара - знайшлися свідки, який підтвердили в поліцейській дільниці, що останнім часом Раскольников часто заходив до вбитої лихварка. Молоду людину поки що відпускають з поліцейської дільниці, але він залишається головним підозрюваним.

Найважливіші події роману «Злочин і кара» за главам припадають на 5-у частину твору і епілог.

Ображений Лужина намагається підставити Соню Мармеладова, видавши її за злодійку і тим самим посварити з Раскольниковим. Однак його план не вдається, зате Родіон не витримує і визнається Соні у скоєному вбивстві.

Провину за злочин Раскольникова бере на себе стороння людина, однак слідчий впевнений в тому, що саме Родіон скоїв злочин, тому відвідує молоду людину і намагається ще раз переконати його з'явитися з повинною.

В цей час Свидригайлов намагається здобути прихильність Дуні силою, перелякана дівчина стріляє в нього з револьвера. Коли зброя дає осічку, а Дуня переконує поміщика, що не любить його, Свидригайлов відпускає дівчину. Пожертвувавши 15 тисяч Соні Мармеладової та 3 тисячі сім'ї Раскольникова, поміщик кінчає життя самогубством.

Родіон визнається у вбивстві лихварки і отримує 8 років каторги в Сибіру. Соня відправляється за ним на заслання. Колишнє життя для колишнього студента закінчена, але завдяки любові дівчини, він відчуває, як починається новий етап в його долі.

Образ Родіона Раскольникова

У романі «Злочин і покарання» характеристика Родіона Раскольникова і оцінка його вчинків самим автором дається неоднозначна.

Молода людина гарний собою, досить розумний, можна сказати, честолюбний. Але життєва ситуація, в якій він опинився, а точніше соціальна ситуація, не дозволяє йому не те що реалізувати свої таланти, а й навіть довчитися в університеті, знайти гідну роботу. Його сестра ось-ось повинна «продатися» нелюбимого людині (вийти заміж за Лужина заради його стану). Мати Раскольникова бідує, а кохана дівчина змушена займатися проституцією. І Родіон не бачить жодного способу допомогти їм і собі, крім як добути більшу суму грошей. Але реалізувати ідею миттєвого збагачення можна тільки за допомогою пограбування (в даному випадку воно спричинило за собою і вбивство).

Згідно моралі, Раскольников не мав права позбавляти життя іншу людину, а міркування про те, що старій і так залишилося недовго жити, або що вона не має права «жідовать» на горі інших людей - це не виправдання і не привід для вбивства. Але Раскольников, хоч і мучиться через свого вчинку, до останнього вважає себе невинним: він пояснює свої дії тим, що думав у той момент тільки про те, як допомогти близьким.

Соня Мармеладова

У романі «Злочин і покарання» опис способу Соні так само суперечливо, як і Раскольникова: читач одразу дізнається в них

Соня - добра і в якомусь сенсі самовіддана, це видно з її вчинків по відношенню до інших людей. Дівчина зачитується «Євангелієм», але в той же час є повією. Побожна повія - що може бути парадоксальним?

Однак Соня займається цим промислом не тому що має тягу до розпусти - це єдиний спосіб неосвіченої привабливою дівчині заробити на життя, причому не тільки собі, а й свою велику сім'ю: мачусі Катерині Іванівні та трьом зведеним братам і сестрам. В результаті Соня - єдина, хто вирушила в Сибір услід за Родіоном, щоб підтримати його в скрутну хвилину.

Такі парадоксальні образи - основа реалізму Достоєвського, адже в реальному світі речі не можуть бути тільки чорними або тільки білими, як і люди. Тому чиста душею дівчина в певних життєвих обставинах може займатися таким брудним ремеслом, а благородний по духу юнак - зважитися на вбивство.

Аркадій Свидригайлов

Аркадій Свидригайлов - ще один персонаж роману (50-річний поміщик), який у багатьох аспектах буквально дублює Раскольникова. Це не випадковість, а прийом, обраний автором. У чому ж його суть?

«Злочин і кара» наповнене подвійними образами, можливо для того, щоб показати: багато людей володіють в однаковій мірі позитивними і негативними рисами, можуть ходити по одним і тим же життєвим доріжках, але результат свого життя завжди вибирають самі.

Аркадій Свидригайлов - вдівець. Ще при живій дружині він домагався сестри Раскольникова, який перебував у них на службі. Коли дружина його - Марфа Петрівна - померла, поміщик приїхав просити руки Авдотьи Раскольниковой.

Свидригайлов має за своїми плечима багато гріхів: його підозрюють у вбивствах, насильстві та розпусті. Але це не заважає чоловікові стати тією єдиною людиною, який подбав про сім'ю покійного Мармеладова не тільки у фінансовому сенсі, але і навіть прилаштував дітей в сирітський будинок після смерті їх матері. Свидригайлов варварським способом намагається заручитися підтримкою Дуню, але разом з тим його глибоко ранить нелюбов дівчата і він кінчає життя самогубством, залишивши сестрі Раскольникова значну суму в спадок. Благородство і жорстокість в цій людині поєднуються в своїх химерних візерунках, як і в Раскольникове.

П.П. Лужина в системі образів роману

Петро Петрович Лужина ( «Злочин і кара») - ще один «двійник» Раскольникова. Раскольников до скоєння злочину порівнює себе з Наполеоном, так ось Лужина - це Наполеон свого часу в чистому вигляді: безпринципний, який дбає тільки про себе, прагне сколотити капітал за всяку ціну. Може бути, тому Раскольников ненавидить удачливого молодця: адже і сам Родіон вважав, що заради власного процвітання він має право вбити людину, доля якого здавалося йому менш важливою.

Лужина ( «Злочин і кара») - дуже прямолінійний, як персонаж, карикатури і позбавлений суперечливості, властивої героям Достоєвського. Можна припустити, що письменник навмисно зробив Петра саме таким, щоб він став явним уособленням тієї буржуазної вседозволеності, яка зіграла такий злий жарт із самим Раскольниковим.

Публікації роману за кордоном

«Злочин і кара», історія створення якого зайняла більше 6 років, був високо оцінений і закордонними виданнями. У 1866 р кілька глав з роману були перекладені на французьку і опубліковані в «Courrier russe».

У Німеччині твір вийшов під назвою «Raskolnikov» і до 1895 р видається тираж його був в 2 рази більше, ніж будь-якого іншого твору Достоєвського.

На початку XX ст. роман «Злочин і кара» був переведений на польську, чеську, італійську, сербський, каталанська, литовський мови і т.д.

Екранізація роману

Герої роману «Злочин і кара» настільки колоритні і цікаві, що за екранізацію роману не раз бралися як в Росії, так і за кордоном. Перший фільм - «Злочин і кара» - з'явився в Росії ще в 1909 р (реж. Василь Гончаров). Потім послідували екранізації в 1911 р, 1913 р, 1915 р

У 1917 р світ побачила картина американського режисера Лоуренса Макгілла, в 1923 р фільм «Раскольников» випустив німецький режисер Роберт Віне.

Після цього було знято ще близько 14 екранізацій в різних країнах. З російських робіт самої останньої став багатосерійний фільм «Злочин і покарання" 2007 р (реж. Дмитро Светозаров).

Роман в масовій культурі

У кінофільмах роман Достоєвського часто мелькає в руках у відбувають ув'язнення героїв: в м / ф «Неймовірні пригоди Уоллеса і Громіта: Стрижка« під нуль »», т / c «Вовчиця», «Відчайдушні домогосподарки» і т.д.

У комп'ютерній грі «Sherlock Holmes: Crimes & Punishments» в одному з епізодів книга з назвою роману Достоєвського чітко видна у Шерлока Холмса в руках, а в грі GTA IV «Злочин і кара» - це назва однієї з місій.

Будинок Раскольникова в Петербурзі

Існує припущення, що Достоєвський Федір Михайлович поселив свого героя в будинок, який реально існує в Петербурзі. Дослідники зробили такі висновки, оскільки Достоєвський в романі згадує: знаходиться в «С-м» провулку, поруч з «К-м» мостом. За адресою Столярний провулок-5 дійсно стоїть будинок, який цілком міг би послужити прототипом для роману. На сьогоднішній день ця будівля є однією з найбільш відвідуваних туристичних точок в Петербурзі.

Про задум роману «Злочин і кара»

Створюючи в «Злочин і кару» нову форму російського роману, Достоєвський синтезував в ній безліч різнотипних рис цього роману - від бульварного, кримінально-авантюрного до роману-трагедії. Такий жанровий синтез дозволив письменникові, як він і мав намір, «перерити всі питання в романі» Там же, стор. 415. - і громадські, і моральні, і філософські. Тут органічно зв'язалися найважливіші теми його творчості. Тема соціального гніту, тема насильства, морального розпаду в особистості і суспільстві, тема грошей зазвучали з новою силою в єдиному хорі. Світ лагідних і страждаючих героїв сомкнулся зі світом сильних натур, з проявами титанічної волі і могутніх пристрастей.

Вирішення цих завдань вимагало колосальної роботи. Вона почалася, ймовірно, ще в роки каторги, коли увага Достоєвського було захоплено різкими моральними контрастами. Тут відкривалися письменнику ще невідомі сторони людської природи, владно вабили думка і уява. За фактами такого роду вставали явища суспільного життя, питання про те, чому величезні душевні сили знайшли результат в переступання через моральні та кримінальні закони, як склався такий характер.

Від виниклої в ту пору, але так і не здійсненого задуму якогось роману-сповіді Достоєвський поступово йде до нових задумів і широкому втіленню хвилювали його питань. У 1865 році він повідомляє редактору журналу «Русский вестник» Каткову новий план повісті, в якому чітко намічені ідея, сюжет і головна особа «Злочину і кари».

А видавцеві А.Краевскому автор повідомив, що новий роман буде пов'язаний з теперішнім питанням про пияцтво. Ця повість розросталася в обсязі, вбирала в себе все нові події, особи, сюжетні лінії, в тому числі і матеріали задуманого перш роману «П'яненькі», що дав риси до образу Мармеладова.

Як про це свідчать журналістика та література 1860-х років, в пору ломки кріпосницьких порядків і капіталізації відживаючого дворянського укладу різко завагалася суспільна мораль: кримінальні злочини, спрага наживи і грошей, пияцтво і цинічний егоїзм - все це сполучалося з прямими атаками на традиційну православну мораль з боку радикальних суспільних сил.

Тема «п'яненький», треба думати, швидко була їм оцінена як узковатая, позбавлена \u200b\u200bне тільки соціальної, скільки філософської гостроти, - він відчув порівняльну бідність свого задуму, його ідеї.

У журналі «Час» часто публікувалися повідомлення про кримінальні процеси на Заході. Саме Достоєвським і був опублікований звіт про одну кримінальну справу у Франції. Якийсь П'єр Ласенер - злочинець, не гребують крадіжками і вбив врешті-решт якусь стару, оголосив себе в мемуарах, віршах і т. Д. «Ідейним вбивцею», «жертвою свого століття». Відмовившись від усіх моральних «пут», злочинець здійснив свавілля «человекобога», до якого закликали революційні демократи, рухомі почуттям класової помсти «гнобителів» народу.

Різночинська демократія на чолі з Бєлінським, Чернишевським, Добролюбовим і багатьма іншими впроваджувала в суспільну свідомість атеїстичні і соціалістичні ідеї. У 1863 році був опублікований в «Современнике» роман Н.Г. Чернишевського «Що робити?», Який містив справжню програму дій по зламу державних устоїв за допомогою революційного насильства, по заміні загальнолюдських моральних цінностей (християнських) класовими.

Достоєвського глибоко тривожила проблема людської волі, зазіхає на злочин, теоретичне виправдання чого він побачив у вченні Чернишевського. Таким чином, ми бачимо два надзавдання, які спонукали Достоєвського до створення свого найдосконалішого твори - моральний розпад в суспільстві і наступ соціалістично-атеїстичних ідей.

Достоєвський чудово засвоїв до цього часу три основоположних істини: окремі особи, хоча б і кращі люди, не мають права гвалтувати суспільство в ім'я своєї особистої переваги; він зрозумів також, що громадська правда не вигадується окремими умами, а корениться у всенародному відчутті, і, нарешті, він зрозумів, що ця правда має значення релігійне і необхідно пов'язана з вірою Христовою, з ідеалом Христа.

Достоєвський рішуче переймається недовірою до всіх гіпотез про права «сильних», «особливих» індивідуумів, нібито звільнених від відповідальності перед людьми за свої «надзвичайні» «надлюдські» вчинки. Разом з тим, тип сильної особистості все більш і більш усвідомлюється їм - як явище художньо значне, виняткове, але в той же час і реальне, цілком історично що виразилося в теорії соціалістів і в практиці соціалістично-терористичних груп. Це та «фантастична» особистість, яка здається йому реальніше всіх реальностей, це чудовий спосіб для роману - реалістичного «у вищому сенсі». Достоєвський був засліплений блиском ідеї з'єднати історію сім'ї Мармеладових з історією «человекобога» - соціаліста. Див. Докладніше: Е.А. Абельтін, В.І. Литвинова «Злочин і покарання» Ф.М. Достоєвського в контексті сучасного вивчення класики. Абакан, 1999..

Сім'я Мармеладових повинна стати тією дійсністю, на грунті якої виростає потворна філософія "сильної особистості". Ця сім'я і все її оточення можуть постати реалістичним фоном і переконливим поясненням справ і помислів головного героя-злочинця. У творчих комбінаціях письменника складається складний сюжетний масив, який включає в себе наболілі питання сучасної моралі, філософії.

Нерозв'язні питання повстають перед вбивцею, неподозреваемие і несподівані почуття мучать його серце. Божа правда, земний закон бере своє, і він закінчує тим, що змушений сам на себе донести. Примушений, щоб, хоча загинути на каторзі, але приєднатися знову до людей. Закон правди і людська природа взяли своє. Злочинець сам вирішує прийняти муки, щоб спокутувати свою справу.

Ми бачимо, що в дозріванні та оформленні ідеї роману брало участь багато спонукальних сил, прихованих у душі і думках митця. Але головне завдання оформилася надзвичайно чітко - дати відсіч заповітам роману Чернишевського "Що робити?", Розвінчати тупикову і аморальну соціалістичну теорію, взявши її прояв в самому крайньому варіанті, в самому крайньому розвитку, далі якого вже не можна йти. Це добре зрозумів критик М. Страхов, який стверджував, що головна мета роману - розвінчати «нещасного нігіліста» (так Страхов назвав Раскольникова).

Противагою ідеям Чернишевського-Раскольникова повинна стати православна християнська ідея, яка повинна вказати вихід до світла з теоретичних тупиків головного героя.

Таким чином, перед Достоєвським в 1865 році постали два задуму, дві ідеї: один задум - це світ «бідних людей», де справжнє життя, реальні трагедії, реальні страждання. Інший задум - «теорія», надумана лише за допомогою розуму, відірвана від реального життя, від реальної моралі, від «божеського» в людині. Теорія, створена в «розколі» (Раскольников) з людьми і тому надзвичайно небезпечна. Де немає ні божеського, ні людського - там є сатанинське.

Потрібно відзначити, що радянське літературознавство геть відмовляло теорії Раскольникова в життєвості і саму фігуру Раскольникова оголошувало надуманою. Тут явно видно соціально-партійний замовлення: відвести «теорію» Родіона Раскольникова від ідей соціалізму (іноді погляди Раскольникова трактувалися як дрібнобуржуазні), а самого героя якомога далі поставити від Чернишевського з його «особливою людиною».

Творча історія створення роману «Злочин і кара»

Передісторія роману

«Злочин і кара» створило в 1865--1866 рр. Але разом з тим це і підсумок багаторічних, більш ранніх роздумів Достоєвського. З його листів до А.Н.Майкова і М. М. Достоєвському ми знаємо, що ще на каторзі в творчій свідомості письменника складалася «велика остаточна ... повість» (лист А. Н. Майкова від 18 січня 1856 г.). Задум її змінився низкою інших романічних задумів, які залишилися нездійсненими або здійсненими за умовами життя і письменницької роботи Достоєвського 1850-х і початку 1860-х років лише в урізаному вигляді в порівнянні з початковими, більш широкими планами. Як можна думати, сюжет «Злочину і кари» увібрав в себе безліч елементів з цих більш ранніх, свого часу не здійснених задумів.

Про те, що одна з центральних ідей роману цілком склалася вже до 1863 р свідчить щоденник А. П. Суслової. Тут під 17сентября 1863 р А. П. Суслова, яка перебувала в цей час разом з Достоєвським в Італії, в Турині, зробила наступний запис: «Коли ми обідали (в готелі), він (Достоєвський), дивлячись на дівчинку, яка брала уроки , сказав: "Ну ось, уяви собі, така дівчинка зі старим, і раптом якийсь Наполеон говорить:« Знищити все місто »". Завжди так було на світі ».

Цей запис - перше документальне свідчення, що вводить нас в коло основних філософських ідей майбутнього «Злочину і кари». Однак до творчої роботи над романом і до обмірковування його сюжету Достоєвський звернувся пізніше. Мурашова, О.А. Тема гріха і покарання, або "Психологічний звіт одного злочину". Література в школі. - 2006. - №9. - С. 25-28

Істотним етапом на шляху, наблизило автора до «Злочином та карою», з'явилася робота над «Записками з підпілля». Трагедія мислячого героя-індивідуаліста, його гордовите захоплення своєї «ідеєю» і поразки перед обличчям «живого життя», як втілень якої в «Записках» виступає пряма попередниця Соні Мармеладової, дівчина з будинку розпусти, образ якої в «Записках», проте, не несе ще тієї глибокої філософсько-етичної навантаження, яку несе образ Соні, - ці основні загальні контури «Записок» безпосередньо готують «Злочин і кара».

Наступне відоме нам ланка в історії розробки задуму «Злочину і кари» - план роману «П'яненькі», задуманого в 1864 р Єдина дійшла до нас замітка до нього - в записнику 1861-1864 рр.

Ще в 1847 р в «Петербурзької літописі» Достоєвський писав про «жадобі діяльності» та про відсутність для неї попередніх умов як про характерний для російського послепетровского суспільства хворобливому явище. Ця тема отримала подальший розвиток в статтях Достоєвського періоду «Часу», де роз'єднання в Росії освіченого суспільства і народу після петровської реформи стало для Достоєвського центральним трагічним вузлом російського життя. Вона ж повинна була стати однією з основних і в романі «П'яненькі». У нарисі в нього йдеться, що занепад «моральності» в Росії пов'язаний з відсутністю «справи» вже 150 років, т. Е. З часів Петра I.

У червні 1865 Достоєвський запропонував задуманий роман видавцеві «Санкт-Петербурзьких відомостей» В. Ф. Корш і в «Вітчизняні записки» А. А. Краєвського. Він писав Краєвського 8 червня: «Я прошу 3000 руб. тепер же, вперед за роман, який зобов'язуюсь формально доставити до редакції "Вітчизняних записок» не пізніше перших чисел початку жовтня нинішнього року.Роман мій називається "П'яненькі" і буде в зв'язку з теперішнім питанням про пияцтво. Розбирається не тільки питання, але представляються і все його розгалуження, переважно картини сімейств, виховання дітей у цій обстановці та ін. Та ін. - Листів буде не менше 20 , але може бути і більше. за лист 150 руб. ... (за «Мертвий дім» я отримував в «Русский мир» і у «Часу» по 250 р.) ». А. А. Краєвський відповів 11 червня відмовою - - зважаючи на відсутність у редакції грошей і великого запасу белетристики. Корш ще раніше, 5 червня, написав відразу два листи, приватне і офіційне, - також з фактичною відмовою.

Не підлягає сумніву, що Достоєвський пропонував ще не написану, та навряд чи й розпочату річ. Майже одночасно зі зверненням до А. А. Краєвського він писав голові Літературного фонду Є. П. Ковалевському, заступаючись про 600 рублях до 1 лютого 1866 року і розповідаючи про свою важку роботу по журналу «Епоха» після смерті брата: «... за цими працями я не встиг написати майже жодного рядка. Я почав тепер одну роботу, за яку можу взяти гроші тільки восени. Закінчити цю роботу якомога швидше необхідно, щоб почати, отримавши гроші, сплату боргів ».

Можливо, Достоєвський робив, як зазвичай, записи до роману в записній зошити першої половини 1865 р згодом втраченої. Про цю втрату він повідомляв 9 травня 1866 р своєму приятелеві А. Е. Врангеля, просячи нагадати суму минулорічного боргу: «... записну книжку мою я втратив і пам'ятаю мій борг приблизно, але не точно».

2 липня 1865 Достоєвський, відчуваючи важку нужду, змушений був укласти умова з видавцем Ф. Т. Стелловским. За той же три тисячі рублів, які Краєвський відмовився виплатити за роман, Достоєвський продав Стелловскому право на видання повного зібрання своїх творів у трьох томах і, крім того, зобов'язаний був написати для нього новий роман обсягом не менше десяти листів на 1 листопада 1866 р договір був кабальний, але він дозволив виплатити першочергові борги і на літо виїхати за кордон. Через три місяці Достоєвський зауважив у листі до А. Е. Врангеля, що він «виїхав за кордон, щоб поправити здоров'я і що-небудь написати». Він додавав: «Написати-то я написав, а здоров'я стало гірше». Бєлов С.В. Роман Ф.М. Достоєвського «Злочин і кара». М., Просвітництво, 1984, с. 237-245

Залишивши «п'яненький», Достоєвський за кордоном задумав повість, задум якої з'явився зерном майбутнього «Злочину і кари». У вересні 1865 року він запропонував її видавцеві «Російського вісника» М. Н. Каткова. До цього письменник ніколи не друкувався в журналі Каткова. Саму думку звернутися тепер в «Русский вестник» подала, цілком ймовірно, княжна Н. П. Шаликова, письменниця (псевдоніми Е. Нарікаючи і П. Гірка), далека родичка Каткова. У пізнішому листі до Достоєвського (1873 г.) вона згадувала «зустріч у Вісбадені у о. Янишева »(тамтешнього священика) і« нетривалу, по повну щирості бесіду в алеях Вісбадена ».

Достоєвський не відразу зважився звернутися в «Русский вестник». У серпні 1865 року він ще сподівався отримати аванс за повість і за обіцяні «Листи з-за кордону» від "Бібліотеки для читання". Співвидавець журналу II. Н. Воскобойников (видавцем був П. Д. Боборикін) писав 12 (24) серпня в Вісбаден: «Від редакції" Бібліотеки для читання "не можна чекати грошей раніше кінця російського серпня. Коли вийдуть, поспішу вислати їх Вам, а Вас уклінно прошу полегшити мені це або Вашею повістю, або Вашими листами, а ще краще тим і іншим. Все це було б придбанням для нас, а для мене особисто ще великою радістю ... На закінчення покірно прошу Вас дозволити мені надіслати Вам хоча б сто франків, до 26-го серпня, якби вони скупчилися у нас, на що, втім, малонадійні » . Не отримавши грошей від «Бібліотеки для читання», Достоєвський в початок вересня в Вісбаден написав своєму давньому знайомому (ще з часів гуртка Петрашевського) Л. П. Мілюкова. Лист не збереглося, але в спогадах Мілюков розповідає його зміст і наводить цитати: «Сиджу в готелі, кругом повинен, і мені загрожують; грошей ні гроша »; сюжет задуманої повісті «розширився і розбагатів». Потім слідувала прохання «запродати повість хоч куди б пі було, але тільки з умовою вислати негайно 300 рублів». Мілюков обійшов редакції «Бібліотеки для читання», «Современника», «Вітчизняних записок»; всюди отримав відмову. Альми І.Л. Про один з джерел задуму роману "Злочин і кара". Література в школі. - 2001. - №5. - С. 16-18.

Бєлової текст листа Достоєвського до Каткова невідомий. Але лист був відправлений, так як в жовтні 1865 р Просим гроші були послані Достоєвському редакцією «Російського вісника». Пізніше, в листопаді - грудні, коли в ході роботи задум змінився і повість перетворилася в роман, через розмір гонорару виникли ускладнення, по спочатку 300 карбованців авансу за повість були вислані автору відразу. Правда, грошей цих Достоєвський своєчасно не отримав. Вони прийшли в Вісбаден, коли письменник вже поїхав звідти, і були переслані йому І. Л. Янишева в Петербург.

Свого листа до видавця «Російського вісника» Достоєвський надавав великого значення: в записній зошити з підготовчими матеріалами до роману знаходиться його чернетку. Ці кілька сторінок мають першорядну важливість для датування початкових стадій роботи та для уявлення про її характер. Достоєвський писав Каткову:

«Чи можу я сподіватися помістити у Вашому журналі Р (УКР АЇНСЬКА) У (Вісник)" мою повість?

Я пишу її тут, у Вісбадені, вже 2 місяці і тепер закінчую. У ній буде від п'яти до шести друкованих аркушів. Роботи залишається ще на два тижні, навіть, може бути, і більше. У всякому разі, можу сказати напевно, що через місяць, і не пізніше, вона могла б бути доставлена \u200b\u200bдо редакції "Р (УКР АЇНСЬКА) У (естні) ка". Альтман М.С. Достоєвський. За віх імен. М., 1975, с. 67-68

Ідея повісті не може, скільки я можу припускати, ні в чому суперечити Вашому журналу; навіть навпаки. Це - психологічний звіт одного злочину. Дія сучасне, в нинішньому році. Молодий чоловік, якого виключено зі студентів університету, міщанин за походженням і живе у крайній бідності, легковажно, але шатость в поняттях, піддавшись деяким дивним, "недокінченим" ідеям, які носяться в повітрі, вирішив разом вийти з кепського свого становища. Він зважився вбити одну стару, титулярний радника, що дає гроші на відсотки. Стара дурна, глуха, хвора, жадібна, бере жидівські відсотки, зла і заїдає чужий вік, мучачи у себе в робітниць свою молодшу сестру. "вона нікуди не годна", "для чого вона живе? "," корисна вона хоч кому-небудь? " і т. д. - ці питання збивають з пантелику молодої людини. Він вирішує вбити її, обібрати, з тим щоб зробити щасливою свою матір, яка живе в повіті, позбавити сестру, що живе в компаньйонка в одних поміщиків, від люблять розкоші домагань глави цього поміщицького сімейства - домагань, що загрожують їй загибеллю, - закінчити курс, їхати за кордон і потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні "гуманного боргу до людства" - що вже, звичайно, «очиститься злочин", якщо тільки можна назвати злочином цей вчинок над старою глухий, дурною, злий і хворий, яка сама не знає, для чого живе на світі, і яка через місяць, може, сама собою померла б. Кунар, А.А. Родіон Романович Раскольников, або Таємниця "колишнього студента". Російська мова. - 2002. - №1. - С. 76-81

Незважаючи на те, що подібні злочини дуже важко совершаются-- т. Е. Майже завжди до грубості виставляють назовні кінці, докази та ін. і страшно багато залишають на долю випадку, який завжди майже видає винного, йому - абсолютно випадковим чином - вдається зробити своє підприємство і скоро, і вдало.

Майже місяць він проводить після того до остаточної катастрофи, ніяких на нього підозр немає і не може бути. Тут-то і розгортається весь психологічний процес злочину. Нерозв'язні питання повстають перед вбивцею, неподозреваемие і несподівані почуття мучать його серце. Божа правда, земний закон бере своє, і він закінчує тим, що примушенийсам на себе донести. Примушений, щоб хоча загинути в каторзі, але приєднатися знову до людей; почуття розімкнуться і роз'єднаності з людством, яке він відчув відразу ж після здійснення злочину, замучили його. Закон правди і людська природа взяли своє, убили переконання, навіть без опору). Злочинець сам вирішує прийняти муки, щоб спокутувати свою справу. Втім, важко мені роз'яснити цілком мою думку.

У повісті моєї є, крім того, натяк на ту думку, що накладається юридичне покарання за злочин набагато менше лякає злочинця, ніж думають законодавці, почасти тому, що він і самйого морально вимагає.

Це бачив я навіть на найменш розвинених людей, на самій грубій випадковості. Висловити мені це хотілося саме на розвиненому, на нового покоління людині, щоб була яскравіше і дотиковий видно думка. Кілька випадків, що були у найостанніше час, переконали, що сюжетмій зовсім не ексцентричний, саме що вбивця розвиненою і навіть хороших накл (онностей) м (олодой) людина. Мені розповідали минулого року в Москві (вірно) про одне студента, вимкненому з університету після Московської студент (ської) історії, - що він зважився розбити пошту і вбити листоноші. Є ще багато слідів в ваших газетах про незвичайну шатость понять, порухатися на жахливі справи. (Той семінарист, який вбив дівчину за домовленістю з нею в сараї і якого взяли через годину за сніданком, і ін.). Одним словом, я переконаний, що сюжет мій частково виправдовує сучасність.

Само собою зрозуміло, що я пропустив в цьому теперішньому викладі ідеї моєї повісті весь сюжет. За цікавість ручаюсь, про художності виконання - не беру на себе судити. Мені дуже багато траплялося писати дуже, дуже поганих речей, поспішаючи, до терміну і ін. Втім, цю річ я писав не квапливо і з жаром. Постараюся, хоча б для себе тільки,закінчити її якнайкраще ».

Зовсім торкаючись того, що становило особливу складність в роботі - пошуки потрібного тону, художньої форми, Достоєвський докладно визначив в листі зміст і головну ідею повісті. «Психологічний звіт» про злочин, який народилося під впливом сучасних «незакінчених ідей», і про моральне каяття злочинця, переконавшись таким чином в неспроможності цих ідей, - такий основний зміст повісті. У ній не передбачався ще на цій стадії роботи той величезний соціальний фон, який був присутній в задумі «п'яненький» і увійшов в роман «Злочин в покарання» з лінією Мармеладова. Назви повісті в листі немає; оскільки запис її початку в зошиті втрачена, воно залишається нам невідомим. Можливо, в ту пору його ще не було. Достоєвський, Ф.М. Повна. зібр. соч. в 30-ти т. Л., 1972-1990, т. 7, с. 387-399

Крім листи до Каткова, збереглися два вересневих листи доА. Е. Врангеля зі свідченнями про роботу над повістю. 10 (22) вересня, розповідаючи про тяжке своє становище і просячи в борг 100 талерів, Достоєвський писав: «Сподівався я на мою повість, яку пишу день і ніч. Але замість 3-х листів вона розтяглася в 6, і робота досі не закінчена. Правда, мені ж більше грошей доведеться, але у всякому разі раніше місяця я їх не отримаю з Росії. А до тих пір? Тут вже загрожують поліцією. Що ж мені робити?" Через шість днів, в лист від 28 вересня 1865 р Достоєвський дякував Врангеля за надіслані гроші, розповідав про лист до Каткова і про свою роботу: «А між тим повість, яку я пишу тепер, буде, може бути, краще за все, що я написав, якщо дадуть мені час її закінчити. Про друже мій! Ви не повірите, яка мука писати на замовлення ».

На цьому вичерпуються епістолярні та мемуарні свідчення, що відносяться до першого - закордонному - періоду роботи. Найбільш Cущественное, внутрішня, творча її сторона розкривається авторськими рукописами. Достоєвський, Ф.М. Повна. зібр. соч. в 30-ти т. Л., 1972-1990, т.7, с. 410-412

Історія створення роману «Злочин і кара»

Абельтін Е.А., Литвинова В.І., Хакаський державний університет ім. Н.Ф. Катанова

Абакан, 1999.

У 1866 році журнал «Русский вестник», що видається М.Н. Катковим, опублікував рукопис роману Достоєвського, яка до нашого часу не дійшла. Збережені записні зошити Достоєвського дають підставу припускати, що задум роману, його тема, сюжет, ідейна спрямованість склалися не відразу, швидше за все в подальшому об'єдналися два різних творчих задуму:

1. 8 червня 1865 роки перед від'їздом за кордон Достоєвський запропонував А.А. Краєвського - редактору журналу «Вітчизняні записки» - роман «П'яненькі»: «він буде пов'язаний з теперішнім питанням про пияцтво. Розбирається не тільки питання, але представляються і все його розгалуження, переважно картини сімейств, виховання дітей у цій обстановці та ін. Листів буде не менше двадцяти, але може бути і більш ».

Проблема пияцтва на Русі хвилювала Достоєвського на всьому протязі його творчого шляху. М'який і нещасний Снєгірьов вимовляє: "... в Росії п'яні люди у нас і дуже хороші стосунки. Найдобріші люди у нас і самі п'яні. Добрими стають люди в ненормальному стані. Який же нормальний чоловік? Злий. П'ють добрі, але погано надходять теж добрі. добрі забуті суспільством, життям правлять злі. Якщо в суспільстві процвітає пияцтво, то це означає, що в ньому не цінуються кращі людські якості "

У «Щоденнику письменника» автор звертає увагу на пияцтво фабричних після скасування кріпосного права: «Народ закутий і запив - спочатку з радості, а потім за звичкою». Достоєвський показує, що і при «переломі величезному і незвичайне» не всі проблеми вирішуються самі собою. І після «перелому» необхідна правильна орієнтація людей. Багато що тут залежить від держави. Однак держава фактично заохочує пияцтво і зростання числа шинків: «Мало не половину теперішнього бюджету нашого оплачує горілка, тобто по-теперішньому народне пияцтво і народний розпусту, - стало бути вся народна майбутність. Ми, так би мовити, майбуттям нашої платимо за наш величавий бюджет європейської держави. Ми підтинає дерево в самому корені, щоб дістати скоріше плід ».

Достоєвський показує, що це походить від невміння вести господарство країни. Якщо щось трапиться диво, - люди все разом перестануть пити, - державі довелося б вибирати: або змусити їх пити силою, або - фінансовий крах. Як і Достоєвським причина пияцтва соціальна. Якщо держава відмовляється дбати про майбутнє народу, про нього буде думати художник: «Пияцтво. Нехай йому ті радіють, які говорять: чим гірше, тим краще. Таких тепер багато. Ми ж не можемо без горя бачити отруєними коріння народної сили ». Цей запис був зроблений Достоєвським в чернетках, а по-суті ця думка викладена в «Щоденнику письменника»: «Адже вичерпується народна сила, глухне джерело майбутніх багатств, блідне розум і розвиток, - і що винесуть в розумі і в серці своєму сучасні діти народу , взросшіе в скверне батьків своїх ».

В державі бачив Достоєвський розсадник алкоголізму і у варіанті, викладеному Краєвського, хотів розповісти про те, що суспільство, де процвітає пияцтво, а ставлення до нього поблажливе, приречене на виродження.

На жаль, редактор «Вітчизняних записок» не був настільки далекоглядним, як Достоєвський, у визначенні причин деградації російського менталітету і відмовився від пропозиції письменника. Задум «п'яненький» залишився нездійсненим.

2. У другій половині 1865 Достоєвський взявся до роботи над «психологічним звітом одного злочину»: «Дія сучасне, в нинішньому році. Молодий чоловік, якого виключено зі студентів університету, міщанин за походженням і живе у крайній бідності ... вирішив вбити одну стару, титулярний радника, що дає гроші на відсотки. Стара дурна, глуха, хвора, жадібна ... зла і заїдає чужий вік, мучачи у себе в домробітниця свою молодшу сестру ». У цьому варіанті ясно викладена суть сюжету роману «Злочин і кара». Лист Достоєвського до Каткова підтверджує це: «Нерозв'язні питання постають перед вбивцею, неподозреваемие і несподівані почуття мучать його серце. Божний правда, земний закон беруть своє, і він закінчує тим, що змушений сам на себе донести. Примушений, щоб хоча загинути в каторзі, але приєднатися знову до людей. Закони правди і людська природа взяли своє ».

По поверненню до Петербурга в кінці листопада 1855 р автор знищив майже повністю написаний твір: «Я все спалив. Нова форма (роман-сповідь героя. - В.Л.), новий план мене захопив, і я почав знову. Працюю дні і ночі і все-таки працюю мало ». З цього часу Достоєвський визначився в формі роману, замінивши розповідь від першої особи розповіддю від автора, його ідейно-художній структурі.

Про себе письменник любив говорити: «Я - дитя століття». Він дійсно ніколи не був пасивним спостерігачем життя. «Злочин і кара» створювалося на грунті російської дійсності 50-х років XIX століття, журнальних і газетних суперечок на філософські, політичні, юридичні та етичні теми, суперечок матеріалістів з ідеалістами, послідовників Чернишевського і його ворогів.

Рік публікації роману був особливим 4 квітня Дмитро Володимирович Каракозов здійснив невдалий замах на царя Олександра II. Почалися масові репресії. А.І. Герцен так розповідав про цей час в своєму «Колокол»: «Петербург, за ним Москва, а до певної міри і вся Росія знаходяться мало не на військовому положенні; арешти, обшуки і тортури ідуть безперервно: ніхто не впевнений в тому, що він завтра не підпаде під страшний Мурав'євським суд ... »Уряд гнобили студентську молодь, цензура домоглася закриття журналів« Современник »і« Русское слово ».

Що вийшов в журналі Каткова роман Достоєвського виявився ідейним противником роману «Що робити?» Чернишевського. Полемізуючи з вождем революційної демократії, виступаючи проти боротьби за соціалізм, Достоєвський, проте, з щирим співчуттям ставився до учасників «розколу Росії», які, на його думку, помиляючись, «беззавітно звернулися в нігілізм в ім'я честі, правди і справжньої користі », виявляючи при цьому доброту і чистоту їхніх сердець.

Критика негайно відгукнулася на вихід «Злочину і кари». Критик Н. Страхов відзначав, що «автор взяв нігілізм в самому крайньому його розвитку, в тій точці, далі якої вже майже нікуди йти».

М. Катков визначав теорію Раскольникова «виразом соціалістичних ідей».

Д.І. Писарєв засуджував поділ Раскольниковим людей на «слухняних» і «бунтарів», дорікав Достоєвського за заклик до покори і смиренності. І разом з тим у статті «Боротьба за життя» Писарєв стверджував:

«Роман Достоєвського справив на читачів глибоко приголомшливе враження завдяки тому вірному психічному аналізу, яким відрізняються твори цього письменника. Я радикально не згоден із його переконаннями, але не можу не визнати в ньому сильного таланту, здатного відтворювати найтонші і невловимі риси буденного людського життя і її внутрішнього процесу. Особливо влучно він помічає хворобливі явища, піддає їх самої суворої оцінці і як ніби переживає їх на самому собі ».

Яким був перший етап роботи над романом? Його підсумок? Повість «П'яненькі», питання виховання дітей в сім'ях алкоголіків, трагедія злиднів, бездуховності та ін. Повість залишилася незавершеною, тому що Краєвський відмовив Достоєвським у виданні.

Що принципово нового включав новий варіант роману? Найбільш ранні начерки твори відносяться до липня 1 855, пізніші - до січня 1866 року. Аналіз чернеток дозволяє стверджувати:

розповідь від першої особи замінено розповіддю від автора;

на перший план виведений не п'яниця, а студент, доведений середовищем і часом до вбивства;

форма нового роману визначена як сповідь головного героя;

значно розширено число дійових осіб: слідчий, Дуня, Лужин і Свидригайлов представлені психологічними двійниками Раскольникова;

розроблені різні епізоди і сцени з життя Петербурга.

Які елементи і образи «п'яненький» знайшли художнє вираження у 2-му варіанті роману?

образ п'яненького Мармеладова;

трагічні картини життя його сім'ї;

опис долі його дітей;

В якому напрямку розвивався характер Раскольникова?

У первинному варіанті роману розповідь ведеться від першої особи і являє собою сповідь злочинця, записану через кілька днів після скоєння вбивства.

Форма першої особи дозволяла пояснити деякі «дивацтва» в поведінці Раскольникова. Наприклад, в сцені з Заметовим: «Я не боявся, що помітив побачить, що я це читав. Навпаки, мені навіть хотілося, щоб він помітив, що я про це читаю ... Не розумію, навіщо мене тягнуло ризикнути цією бравадою, але мене тягнуло ризикнути. Зі злості, може бути, з тваринної злості, що не міркує ». Радіючи вдалому збігу обставин, «ранній Раскольников» міркував: «Це був злий дух: яким чином інакше мені вдалося подолати всі ці труднощі».

В остаточному тексті ці ж самі слова герой говорить Соні після свого визнання. Тут помітно відмінність у змалюванні характеру героя. У другому варіанті, де розповідь вже ведеться від третьої особи, більш чітко простежується гуманність його намірів: думки про покаяння приходять відразу ж після вчинення злочину: «І тоді, коли вже стану я шляхетним, благодійником всіх, громадянином, я покаюся. Помолився Христу, ліг і сон ».

Достоєвський не включив в остаточний текст епізод - роздум Раскольникова після розмови з Поленькой: «Так, це повне воскресіння, - подумав він про себе. Він відчув, що життя разом переламалася, скінчився пекло і настала інша життя ... він не один, не відрізаний від чоловіків, а з усіма. Воскрес із мертвих. Що ж трапилося? Те, що він віддав свої останні гроші - це чи що? Яка дурниця. Дівчинка ця? Соня? - Не те, а все разом.

Він був слабкий, він втомився, він мало не падав. Але душа його була занадто сповнена ».

Такі думки для героя передчасні, він ще не випив чашу страждань, щоб зцілитися, тому опис подібних почуттів Достоєвський переносить в епілог.

У першому рукописі інакше описана зустріч з сестрою і матір'ю:

«У природи є результати таємничі і дивні. Через хвилину він стискав їх обох в своїх руках і ніколи ще він не відчував більш поривчастого і захопленого відчуття, а ще через хвилину - він уже гордо усвідомлював, що він господар свого розуму і волі, що нічий він не раб і що свідомість - знову виправдало його. Скінчилася хвороба - скінчився панічний страх ».

Достоєвський не включає цей уривок в остаточний текст, так як він руйнує ідейну спрямованість. Раскольников повинен бути абсолютно іншим: зустріч з близькими, як і розмова в конторі, є причиною його непритомності. Це підтвердження того, що натура людська не в силах винести тяжкості злочину та по-своєму реагує на зовнішні впливи. Розуму і волі вона вже не підпорядковується.

Як складаються взаємини між Раскольниковим і Сонею в різних варіантах роману?

Ретельно розробляв Достоєвський характер відносин між героями. За раннього задумом вони полюбили один одного: «Він перед нею на колінах:" Я люблю тебе ". Вона каже: "Віддайте суду". В остаточному варіанті героїв об'єднало співчуття: "Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився". Психологічно це більш глибоко і художньо виправдано.

В іншій тональності спочатку звучала сцена визнання Раскольникова Соні: «Вона хотіла було щось сказати, але промовчала. Сльози рвалися з її серця і просили душу. "І хіба міг не прийти?" - додала вона раптом як би осяяна ... "О, богохульник! Боже, що він говорить! Від Бога ви відійшли, і глухотою і німотою Бог вас вразив, дияволові зрадив! Тоді Бог знову тобі життя пошле і воскресить тебе. Воскресив же дивом Лазаря! і тебе воскресить ... Милий! Я любити тебе буду ... Милий! воскресни! Піди! покайся, скажи їм ... Я тебе віковічно любити буду, тебе, нещасного! Ми разом ... разом ... разом і воскреснемо ... І Бог благословить ... Підеш? Підеш?

Ридання зупинили її несамовиту мова. Вона обхопила його і ніби завмерла в цьому обіймах, себе не пам'ятала ".

В остаточному тексті почуття героїв так само глибокі і щирі, але більш стримані. Про любов вони не говорять. Образ Соні часом зливається тепер для нього з образом убитої ним Лисавета, викликаючи почуття жалю. Майбутнє її він бачить трагічно: "кинутися в канаву, потрапити в божевільню ... або піти в розпусту, одурманюючий розум і окаменяющій серце". Достоєвський знає більше і бачить далі свого героя. В кінці роману Соню рятує віра, глибока, здатна творити чудеса.

Чому в остаточному варіанті "Злочину і кари" повніше розкриті образи Соні і Свидригайлова?

В результаті свого експерименту Раскольников прийшов до висновку про те, що шлях "сильної особистості", яка добивається влади через "кров по совісті", помилковий. Він шукає виходу і зупиняється на Соні: вона теж переступила, але знаходила сили жити. Соня сподівається на Бога і чекає позбавлення і бажає того ж для Раскольникова. Вона вірно зрозуміла, що сталося з Родіоном: "Що ви, що ви це над собою зробили!" Раптом з її вуст злітає слово "каторга", і Раскольников відчуває, що в його душі не закінчилася боротьба зі слідчим. Страждання його досягають найвищої сили, "передчувала якась вічність на аршин простору". Про таку вічності говорив і Свидригайлов.

Він теж переступив "через перешкоди", але здавався спокійним.

У чернетках доля Свидригайлова вирішувалася Достоєвським інакше: "Біс похмурий, від якого не може відв'язатися. Раптом рішучість викрити себе, всю інтригу, покаяння, смирення, йде, робиться великим подвижником, смиренність, спрага зазнати страждання. Себе зраджує. Посилання. Подвижництво ".

В остаточному варіанті результат інший, більш психологічно обгрунтований. Свидригайлов відійшов від Бога, зневірився, втратив можливість "воскресіння", але і без цього жити не зміг.

У чому сучасники Достоєвського бачили актуальність "Злочину і кари"?

З кінця 50-х років XIX століття петербурзькі газети з тривогою повідомляли про зростання злочинності. Достоєвський в якійсь мірі використав деякі факти з кримінальної хроніки тих років. Так широку популярність свого часу отримало "справу студента Данилова." В. цілях наживи він убив лихваря Попова і його служницю. Селянин М. Глазков хотів прийняти його провину на себе, але був викритий.

У 1865 році газети повідомляли про суд над купецьким сином Г. Чистовим, зарубав двох жінок і заволоділи їх багатством на суму 11 260 рублів.

Велике враження на Достоєвського справив процес над П'єром Ласенером (Франція), професійним вбивцею, який намагався представити себе як жертву несправедливо влаштованого суспільства, а свої злочини як форму боротьби зі злом. На судових процесах Ласенер спокійно заявляв, що ідея стати вбивцею в ім'я помсти народилася у нього під впливом соціалістичних навчань. Достоєвський відгукувався про Ласенер як "про особистості феноменальною, загадковою, страшною і цікавою. Низькі джерела і легкодухість перед злиднями зробили його злочинцем, а він насмілювався виставляти себе жертвою свого століття ".

Сцена вбивства, скоєного Раскольниковим, нагадує вбивство Ласенером старої і випадково опинився в квартирі її сина.

Достоєвський брав факт з життя, але перевіряв його життям. Він тріумфував, коли, працюючи над "Злочином та карою", дізнався з газет про вбивство, аналогічному злочину Раскольникова. "У той же самий час, - згадує Н. Страхов, - коли вийшла книжка" Російського вісника »з описом проступку Раскольникова, в газетах з'явилася звістка про зовсім подібному злочині, що сталося в Москві. Якийсь студент убив і пограбував лихваря, і, за всіма ознаками, зробив це з нігілістичного переконання, що дозволені всі засоби, щоб виправити нерозумне стан справ. Не знаю, чи були вражені цим читачі, але Федір Михайлович пишався таким подвигом художньої духа ".

Згодом Достоєвський не раз ставив в один рядок прізвища Раскольникова і відповідних до нього вбивць з газетної хроніки. Він стежив, щоб з Паші Ісаєва не виріс «Гірський або Раскольников». Горський - вісімнадцятирічний гімназист, з бідності, з метою грабежу який зарізав сім'ю з шести чоловік, хоча за відгуками «був юнак чудово розвиненою в розумовому відношенні, любив читання і літературні заняття».

З незвичайною чуйністю Достоєвський умів виділяти факти поодинокі, особистісні, але які свідчать про те, що «передвічні» сили змінили напрямок свого руху.

Список літератури

Кирпотин В.Я. Вибрані роботи в 3-х томах. М., 1978. Т.З, стр.308-328.

Фрідлендер Г.М. Реалізм Достоєвського. М.-Л. 1980.

Басина М.Я. Крізь морок білих ночей. Л. один тисячу дев'ятсот сімдесят одна.

Кулешов В.І. Життя і творчість Достоєвського. М. 1984.

Задум роману "Злочин і кара" Ф. М.Достоєвський виношував протягом шести років: в жовтні 1859 він пише братові: "У грудні почну роман ...

пам'ятаєш, я тобі казав про одну сповідь - роман, який я хотів писати після всіх, кажучи, що ще самому треба пережити. Днями я зовсім вирішив писати його негайно ...

Все серце моє з кров'ю покладеться в цей роман. Я задумав його в каторзі, лежачи на нарах, у важку хвилину ... "- судячи з листів і зошитів письменника, мова йде саме про задумки" Злочину і кари "- роман спочатку існував у формі сповіді Раскольникова. У чорнових зошитах Достоєвського зустрічається така запис: "Алеко вбив. Свідомість, що він сам не гідний свого ідеалу, який мучить його душу.

Ось злочин і покарання "(мова йде про пушкінських" Циган "). Остаточний план формується в результаті великих потрясінь, які пережив Достоєвський, і цей план об'єднав два спочатку різних творчих задуму. Після смерті брата Достоєвський виявляється в страшній матеріальній скруті.

Над ним нависає загроза боргової в'язниці. Весь рік Федір Михайлович змушений був звертатися до петербурзьким лихварям, лихварям і іншим кредиторам.

У липні 1865 року його пропонує редактору "Вітчизняних записок" А. А. Краєвського новий твір: "Роман мій називається" П'яненькі "і буде в зв'язку з теперішнім питанням про пияцтво. Розбирається не тільки питання, але представляються і все його розгалуження, переважно картини сімейств, виховання дітей у цій обстановці та ін ...

та ін. ". Через матеріальну скруту Краєвський не прийняв запропонований роман, і Достоєвський їде за кордон, щоб далеко від кредиторів зосередитися на творчій роботі, але і там історія повторюється: у Вісбадені Достоєвський програє в рулетку все, аж до кишенькових годинників. у вересні 1865 року звертаючись до журналу "Російський вісник" до видавця М. Н. Каткова, Достоєвський так викладає задум роману: "Це психологічний звіт одного злочину. Дія сучасне, в нинішньому році.

Молодий чоловік, якого виключено зі студентів університету, міщанин за походженням і живе у крайній бідності, легковажно, за хиткості в поняттях, піддавшись деяким дивним, "недокінченим" ідеям, які носяться в повітрі, зважився разом вийти з кепського свого становища. Він вирішив вбити одну стару, титулярний радника, що дає гроші на відсотки ... з тим щоб зробити щасливою свою матір, яка живе в повіті, позбавити сестру, що живе в компаньйонка в одних поміщиків, від люблять розкоші домагань глави цього поміщицького сімейства - домагань, що загрожують їй загибеллю, докінчити курс, виїхати за кордон і потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні "гуманного боргу до людства", що вже, звичайно, "очиститься злочин", якщо тільки можна назвати злочином цей вчинок над старою глухий, дурною, злий і хворий, яка сама не знає, для чого живе на світі і яка через місяць, може бути, сама собою померла б ... Майже місяць він проводить до остаточної катастрофи. Ніяких на нього підозр немає і не може бути. Тут-то і розгортається весь психологічний процес злочину.

Нерозв'язні питання повстають перед вбивцею, неподозреваемие і несподівані почуття мучать його серце. Божа правда, земний закон бере своє, і він закінчує тим, що змушений сам на себе донести.

Примушений, щоб хоча загинути на каторзі, але приєднатися знову до людей, почуття розімкнуться і роз'єднаності з людством, яке він відчув відразу ж після здійснення злочину, замучили його. Закон правди і людська природа взяли своє. Злочинець сам вирішує прийняти муки, щоб спокутувати свою справу ... "Катков негайно висилає автору аванс.

Ф. М. Достоєвський працює над романом всю осінь, однак наприкінці листопада спалює все чернетки: "...

було багато написано і готово; я все спалив ... нова форма, новий план мене захопив, і я почав знову ".

У лютому 1866 Достоєвський повідомляє своєму другові А. Е. Врангеля: "Тижнів зо два тому вийшла перша частина мого роману в січневій книзі" Російського вісника ". Називається" Злочин і покарання ". Я вже чув багато захоплених відгуків.

Там є сміливі і нові речі ". Восени 1866 року, коли" Злочин і покарання "майже готове, у Достоєвського знову починається: за контрактом з видавцем Стелловским він повинен був представити на 1 листопада новий роман (мова йде вже про" Гравці "), а в разі невиконання контракту видавець отримає право протягом 9 років "даром і як заманеться" друкувати все, що буде написано Достоєвським. на початок жовтня у Достоєвський ще не починав писати "Гравця", і друзі радять йому звернутися до допомоги стенографії, яка в той час починала тільки входити в життя. Запрошена Достоєвським молода стенографістка Ганна Григорівна Сниткина була кращою ученицею петербурзьких курсів стенографії, її відрізняли неабиякий розум, твердий характер і глибокий інтерес до літератури. "Гравець" був завершений вчасно і зданий видавцеві, а Сниткина незабаром стає дружиною і помічником письменника.