Анатолій Ігнатович Приставкін. Анатолій Приставкин: біографія, творчість, книги та відгуки

Письменник

Лауреат Державної премії СРСР (1987)

Анатолій Приставкин народився 17 жовтня 1931 року у місті Люберці Московської області.

Петра Приставкина – діда письменника, що в селі вважали революціонером. Повернувшись у 1905 році з Санкт-Петербурга, він розповідав односельцям про страйки, за що влада взяла його під варту, надіславши роту солдатів.

Гнат Петрович Приставкин - батько письменника, працював теслею, червонодеревником, газовиком. Батько сам підбивав чи майстрував дітям нове взуття. До війни сім'я Приставкиних із родичами жила у дерев'яній комуналці – 8 осіб на 8 квадратних метрах. У батьків стояло ліжко, у Анатолія – диван, у сестри – колясочка, інші дорослі спали на підлозі – ногами під ліжко, а головою під стіл, і той, хто вставав на роботу першим, переступав через інших.

Сам Анатолій Приставкин вважав дитинство найщасливішим періодом життя, незважаючи на те, що його мама Євдокія Артемівна була смертельно хвора.

Анатолій виховувався на чудових фільмах – «Чапаєв», «Котовський», «Салават Юлаєв», «Щорс», читав твори Барто та Чуковського, а пізніше – Пантелєєва. Його розповідь «Години» стала улюбленим твором хлопчика.

Коли почалася війна, Приставкін йшов 10-й рік. Батько пішов на фронт, а мати невдовзі померла від туберкульозу. Гнат Приставкин успадкував стійкість та твердість діда, які виявив на фронті, де воював 4 роки. А численні смоленські родичі Пріставкіних пішли з 1941 року до партизанів до приходу Радянської армії.

Тим часом Анатолій всю війну бродяжничав, і все, що дісталося дітям бездомних під час війни, повною мірою випало і на його частку. У дитячих будинках жили діти репресованих, військовослужбовців, сироти, серед них зустрічалися начитані хлопчики, котрі розповідали романи з продовженням, розтягнуті на багато вечорів, – так Анатолій познайомився із творами Гюго. Деякі хлопці зображували кіно в обличчях – фільм «Цирк» Приставкин знав у дитячому будинку напам'ять, а картину «Багдадський злодій», яка справила на нього величезне враження, він сам багато разів переказував.

У 1944 році хлопчик опинився на Північному Кавказі, куди після депортації чеченців направили для заселення територій, що стали порожніми, московських безпритульних. Анатолій Ігнатович з того часу зберігав фінку, зроблену для дитячої руки. Про той час Приставкин через деякий час скаже: «У самій середі війни тил являв собою фантастичну картину: військові та біженці, спекулянти та інваліди, жінки та підлітки, які вистояли по кілька змін у верстатів, безпритульні та шахраї... Ми були дітьми війни та у цьому строкатому середовищі почувалися як мальки у воді. Ми все вміли, все розуміли і взагалі нічого не боялися, особливо коли нас було багато».

Однак сміливість цих «мальків» мала зовсім інше коріння і не була схожа на звичайну хлоп'ячу безшабашність - це була сміливість розпачу, яку мимоволі мала розвинути в собі дитина, яка потрапила в крайні обставини і бідувала на останній межі. Пізніше, у романі «Голубка», автор знайшов напрочуд точні слова, щоб висловити цей взаємозв'язок: «Війна прошибла нас наскрізь, як бомба пробиває багатоповерховий будинок».

До письменницького ремесла Приставкина підштовхнув випадок... Дітей майже місяць везли у вагонах товарняку, щодня видавали по шматочку хліба. У Челябінську, куди їх привезли, на станції знаходилася їдальня, яку брали в облогу біженці, і хлопці не могли пробитися через натовп дорослих. Тоді їхній вихователь Микола Петрович почав кричати людям, щоб вони пропустили дітей. І діти пройшли крізь натовп по простору, що звільнився, як по коридору. Ця тема лягла в основу першої розповіді Анатолія Приставкина – «Людський коридор».

Працювати Приставкин почав у 12 років. У дитбудинківців шлях у життя лежав через ремісниче училище, завод, вечірню школу чи технікум. І Анатолій у 14 років, коли доля закинула його на Кавказ, під Серноводськ, мив банки на консервному заводі в станиці Асинівській, а з 15 років влаштувався в радіолабораторію при авіаційному заводі, і це місце на багато років стало для нього майже будинком.

З 1946 по 1951 рік майбутній письменник навчався в авіаційному технікумі на вечірньому відділенні. Весь цей час Анатолія найсильніше цікавили книги. Приставкин читанням намагаючись заглушити почуття голоду, думав про прочитане, вірші запам'ятовував цілими сторінками. Після війни Анатолій почав читати вірші зі сцени, грати в аматорських спектаклях, і це захоплення залишилося довгі роки. «Василь Тьоркін» у його виконанні користувався великою популярністю, а в період, коли Приставкин проходив військову службу, армійське начальство возило його з частини до частини, відносячи його виступи до важливих «виховних заходів».

Тоді ж йому захотілося самому спробувати сили у вигадуванні. Спочатку Анатолій спробував написати п'єсу, а згодом почав сам писати вірші. Спочатку він читав їх з естради, пізніше наважився запропонувати для друку, і кілька віршів було опубліковано.

Повернувшись з армії у 1954 році, він вступив до Літературного інституту імені Горького, почавши навчатися у поетичному семінарі Лева Ошаніна, який першим помітив та схвалив його розповіді. У 1959 році вони вперше були опубліковані в журналі "Юність". Пізніше Анатолій спробував написати кілька коротких історій у тому, що він довелося випробувати у роки війни. Як будується композиція оповідання, Приставкин на той час мав дуже неясні уявлення, тому став викладати уривки спогадів у вигляді віршів у прозі. В основі багатьох фрагментів лежали не закінчені сюжети, а лише яскраві враження, деталь, що врізалася в пам'ять, невеликий епізод. Ці несподівані твори були до автора майже готової формі - на лекціях, семінарах, у дорозі. Він написав цикл, який отримав назву «Військове дитинство». На цю публікацію відразу ж звернули увагу читачі та критики, цикл Приставкина відкрив пласт життя, невідомий літературі, і визначив не лише одну з основних тем творчості автора, а й одну з жанрових уподобань – оповідання, написані від першої особи, являли собою уривки із щоденника , монологи героя, витримані в манері сповідальної прози

Під час навчання було опубліковано ще кілька віршів Приставкина. А сам письменник у 1959 році після закінчення Літературного інституту поїхав будувати Братську ГЕС. Анатолій Приставкин на довгі роки пов'язав із Братськом своє життя та творчість – працював у бригаді бетонників на котловані майбутньої станції. Ще студентом під час літньої практики Приставкин вперше потрапив на її будівництво, і люди, які створюють у глухій тайзі промисловий центр, справили на молодого письменника сильне враження – у перших сибірських нарисах автор показав різноманітні характери героїв та передати дивовижну атмосферу тих місць.

Пізніше Приставкин став кореспондентом «Літературної газети», а 1961 року вступив до Спілки письменників. Було видано його книги, присвячені сибірякам, - «Країна Лепія», «Записки мого сучасника», «Вогнища в тайзі». Повернувшись до Москви, Приставкин часто вилітав у далекі відрядження на Ангару, до місць, пов'язаних для нього з роками юності, вирушав в експедиції до місць будівництва нових електростанцій - Усть-Ілім та Богучани. Анатолія Приставкина називали «літописцем сучасності», а за повість «Ангара-річка» надали премію Спілки письменників СРСР.

Після появи «Військового дитинства» письменник довгий час не звертався до свого сумного досвіду. Приставкин сам пояснив, чому ця перерва виявилася довжиною майже два десятиліття: «Я не тільки боявся писати про ті страшні військові дні, я боявся торкатися до них навіть пам'яттю: це було боляче, мені не вистачало сил навіть перечитувати свої написані раніше розповіді».

Проте страх був подоланий, і їм було написано повість «Солдат і хлопчик», опублікована у журналі «Прапор» 1977 року. І хоча Приставкин написав її ще 1971 року, рукопис майже 7 років пролежав у редакції. Повість «Солдат і хлопчик» стала результатом душевного «вибуху» автора - він не повертався б до теми дитбудинківців і трагічних обставин війни, якби не гостре бажання звільнитися від наболілого.

Роки, що відокремлюють цикл оповідань «Військове дитинство» від повісті «Солдат і хлопчик», були Приставкина часом творчого простою. Письменник активно освоював новий для себе життєвий матеріал, багато й успішно працював у документальній прозі, писав повісті та оповідання. Документалістикою він продовжив займатися і згодом, ставши визнаним майстром цього жанру, постійно розвиваючи його у різних напрямках.

Пошуки давніх друзів неодноразово наводили його на будівництво КамАЗу, після цих поїздок народився нарис «Майстра», що вперше побачив світ на сторінках «Літературної газети» в середині 1970-х років, і роман «Злодій-містечко» (1985).

В інших творах Приставкина, написаних від першої особи, сповідальність розуміється їм у самому прямому, первісному значенні слова. Анатолій Ігнатович, гостинно відчинивши двері, вводить читача у свій дім, у свій внутрішній світ. Так написані «Сибірські новели», «Селігер Селігерович» (1964), «Від усіх скорбот», а пізніше – «Вироби своє поле» (1981). Читачі дізнаються про його голодне дитинство, важку повоєнну юність, роки, проведені в Братську, про різні випробування.

Повною мірою це вдалося Приставкину в повісті «Білий Пагорб» - у ньому автор постає зрілою людиною, що багато пережила, батьком двох дітей. Коли сім'я, що грала в його житті надзвичайно важливу роль, розпадається, він розгублений, бо не може уявити, як йому жити далі. Саме в цей момент батько письменника пропонує йому здійснити поїздку на свою батьківщину – Смоленщину, у село Білий Пагорб. Про цю подорож Приставкиних у місця, де багато століть жив їхній рід, і розповідає повість. Життя кількох поколінь сім'ї Приставкових стає фактом літератури, автор розкриває її перед читачами як зріз з історії життя народу. У повісті «Білий Пагорб» йдеться про складний зв'язок поколінь, який сам автор відчуває постійно.

На початку 1980-х років Приставкін написав повість «Ночувала хмарка золота». У своєму творі автор спробував відверто сказати про те, що пережив сам, і що боляче обпалило його нерви, - світ не вартий існування, якщо він вбиває дітей. Після першого колективного читання повісті у колі друзів до Приставкина зайшов товариш і попросив рукопис, щоб почитати вдома, інший знайомий попросив для сина, третій – для колеги. На час публікації в журналі «Прапор» у 1987 році повість прочитали як мінімум 500 осіб. Якось додому до Анатолія Ігнатовича приїхав зовсім незнайомий чоловік з Ленінграда і сказав, що на прохання своїх товаришів повинен обов'язково прочитати повість, щоб розповісти про неї вдома. Рукопис якимось чином без участі автора дійшов до Білорусії, і на VIII з'їзді письменників СРСР Алесь Адамович у своєму виступі сказав кілька слів на її підтримку. Її прочитали багато відомих письменників, поетів і критиків - все це стало для Приставкина колосальною підтримкою.

Повість надрукував Георгій Бакланов – письменник-фронтовик, незадовго перед тим призначений головним редактором журналу «Прапор». Приставкин першим показав, як відбувалася насильницька депортація цілого народу - будучи свідком тих трагічних подій, він зумів створити мудрий і добрий твір. Анатолій Ігнатович розповів про те, що відчував сам, коли його послали на Кавказ, відомий хлопчику лише за малюнком на коробці цигарок «Казбек» - горець на коні, у бурці та снігові вершини за його потужними плечима. Війна проти цілого народу, побачена очима дитини, яка не розуміє ні сенсу, ні мети того, що відбувається.

Головна гідність повісті в тому, що саме дитяча свідомість і вчинки дитбудинку дитини, з якої знущалася ціла когорта всякого роду «вихователів», виявляються чистішими, благороднішими, мудрішими за свідомість і вчинки тисяч дорослих людей, засліплених люттю і безжально знищують один одного. Золота хмаринка - це душа дитини, чистота та незахищеність. Це феєричне бачення, що зігріває серце і змушує його битися в тривозі - чи не розіб'ється ця хмарка об гірські вершини?

Повість «Ночувала хмаринка золота» була екранізована на кіностудії імені Горького режисером Суламбеком Мамиловим – інгушем, який у реальному житті пережив усі події, описані автором. Повість отримала світове визнання - протягом кількох років після виходу вона була перекладена більш ніж 30 мовами, її загальний тираж склав 4,5 мільйона примірників тільки в Росії, а сам Анатолій Приставкин став лауреатом Державної премії СРСР у 1987 році.

Письменник Лев Аннінський розповідав:

- «Ночувала хмаринка золота...» я читав ще не опублікованою. Ні до, ні після я не відчував такого потрясіння від прочитаного! Історія безпритульних, яких під час війни евакуювали до Чечні, якраз у той час, коли з Чечні висилався корінний народ... Коли я це читав, Чечня ще не стала найпроблемнішою точкою Росії, але Анатолій Приставкин намацав уже тоді цю проблему якимось чином. то нечуваним письменницьким та людським чуттям своїм. Вислані чеченці у відповідь зненавиділи цих російських хлопчаків, які мимоволі опинилися в епіцентрі ворожнечі та ненависті. Хоча за що могли відповідати ці російські хлопчаки, що залишилися без батьків? Мене це потрясло вже тоді, але я думав тоді, наприкінці 80-х: Ні, все обійдеться! Ні, не обійшлося... Ненависть була посіяна, і її все одно довелося зживати, а якою ціною... Читаючи Анатолія Приставкина, я вперше відчув безодню, в яку ми сповзаємо. Недостатньо викрити комунізм. Все це один страшний клубок! І Анатолій Приставкин це знав.

Слідом за цим у 1989 році була опублікована не менш трагічна повість Приставкина «Кукушата», що стала останньою частиною трилогії, що включає повісті «Солдат і хлопчик» і «Ночувала хмаринка золота». Перед читачами знову постає дитячий будинок, але не звичайний, а спеціальний, куди зібрали дітей ворогів народу. Їм змінили прізвища - всі вони стали Зозуліними, «зозуліні діти» - що випадково з'явилися на світ. За повість «Кукушата» 1992 року письменник отримав загальнонімецьку національну премію з дитячої літератури.

Приставкин в інтерв'ю розповідав:

«У нашому дитячому будинку працювали виховательками жінки із дворянських сімей. Я називав їх «крихтками зі столу Сталіна». Їх кинули на найчорнішу роботу — обслуговувати в'язнів та безпритульних. І вони поволі заклали в нас ту благородність, яка була притаманна російському дворянству. Ми зневажали їх, обкрадали, били їм по руках кришкою від піаніно, коли вони намагалися грати нам романси. Але все одно ця музика проникала у наші душі.

Весь цей фундамент було закладено, на мою думку, епохою Срібного віку — його поетами, його інтелігенцією. Саме вона накопичила той шар духовного чорнозему, на якому з'являлися паростки людяності. А ми цей чорнозем розмили. Розмили культуру, яка нам дісталася від предків, розтратили неймовірні багатства. Розпродали чудові картини Рафаеля з Ермітажу, палаци та церкви перетворили на стайні, золоті оклади ікон переплавляли на зливки, щоби щось там купити за кордоном... А без культури нормальне покоління виховати неможливо. Діти шкірою повинні це вбирати. А наші сучасні діти що вберуть? Серіали? Так вони за якістю ще нижчі, ніж радянська халтура найостаннішого розбору. Чи їх виховуватиме приклад сусідів-олігархів, які мають усі, а ти нічого? Але це не виховує в людині ні культуру, ні повагу — лише заздрість, бажання стати таким самим. А яким шляхом стати таким самим? Піти та пограбувати.

Два тижні тому я був у московському СІЗО, де сидять підлітки. З'ясувалося, що з 6 п'ятьох людей загребли за те, що вони вкрали або відібрали мобільники. Вони сидять у СІЗО вже два місяці. І навіть якщо їх у результаті випустять, ви впевнені, що після такого досвіду вони стануть кращими? Кого ми виховуємо? Ми ж звірят виховуємо!»

У романі «Рязанка», що вийшов у 1990 році, автором показано безпросвітне, напівголодне життя простої людини, що є ланцюгом принижень і безрадісної боротьби за існування. Назва роману, що складається з новел, дано на ім'я залізниці з дитинства письменника. Цей твір писався у 1965-1983 роках і вийшов у журналі «Прапор». Батько Анатолія стає одним із головних героїв роману. «Рязанка» закріплює за Приставковим образ народного заступника. Цьому сприяє і маленька публіцистична книжка «Тиха Балтія», що вийшла Ризі.

У роки Анатолій Приставкин постає як активний громадський діяч на літературному ниві. Він стає одним із співголов першої незалежної письменницької організації «Квітень», особливу увагу на автора звертають правозахисники, що вийшли з таборів. 1992 року правозахисник Сергій Ковальов, на той час Уповноважений Президента РФ з прав людини, запропонував Анатолію Ігнатовичу очолити новостворену Комісію з помилування при Президентові РФ.

Анатолій Пріставкін дуже точно описав, через які сумніви йому довелося пройти:

«У всі часи вистачало на Русі і вбивць, і ґвалтівників, і головорізів, і дізнаватися про них - це тільки в книжках смішно, а прочитати їхні справи в житті або просто стикатися, напевно, не менш небезпечно, ніж зустріти їх на великій дорозі. Та якби тільки стикатися... При цьому бути останньою інстанцією в їхній долі та вирішувати, по суті, розпоряджатися чужим життям. Чи під силу це будь-якій людині: бути вищим за Бога?!».

Анатолій Ігнатович витримав 9 років такого життя – з січня 1992 року по грудень 2001 року – і докладно описав свої відчуття у тритомному творі «Долина смертної тіні» (2000), романі-дослідженні на кримінальні теми.

«Я сидів у Ризі і писав роман про Григорія Котошихіна, — розповідав Пріставкін. — У XVII столітті був такий високопосадовець Посольського наказу, який утік від інтриг до Швеції, написав там чудовий твір про Росію і за душевною широтою вбив господаря будинку, в якому жив. Я знайшов там матеріали суду, місце, де його стратили. Роман був написаний приблизно на третину, коли мені зателефонували, сказали, що моя кандидатура затверджена, треба починати роботу. «Добре, говорю, але давайте я спочатку все-таки роман допишу». — «Звичайно, ми не наполягаємо, але розстрільний списочок тут лежить». Не піду – розстріляють 50 людей. Як кажуть, «спишуть на революцію». Я потім бачив ці жовті папочки із червоною літерою «Р». Що я мав робити, писати ще 10-15 сторінок, знаючи, що через тебе вб'ють людей? Я поставив крапку, яка досі стоїть, бо думав, що через півроку повернуся до неї, зібрав чемодан і приїхав до Москви. Якщо біля твого порога вбиватимуть людину, то що б ти в цей час не написав, це нічого не коштуватиме у твоєму розумінні…».

За той час, що проіснувала Комісія з помилування керована Приставковим, 57 тисячам ув'язнених був пом'якшений вирок, а майже 13 тисячам смертна кара була замінена довічним ув'язненням.

У 2001 році вийшла книга Анатолія Приставкина «Синдром п'яного серця» - набір ностальгічних спогадів про застілля з друзями, багато з яких уже пішли з життя. Іноді автор відступає від заявленої теми і перед читачами проходять сюжети, епізоди, долі людей, з якими Приставкина зводила доля на різних етапах життя. На сторінках оповідання читачі зустрічаються з А. Каплером, А. Кузнєцовим, Ю. Козаковим, М. Рощіним, Є. Шерманом, Г. Садовським, В. Грінер.

З часом письменник дійшов висновку, що творча лабораторія - це взаємна школа, яка допомагає бути в курсі нових віянь, пошуків у літературі і вселяє оптимізм і впевненість, що варто працювати в надії на краще майбутнє . Анатолій Приставкин наголошував на студентах, які здатні шукати, помилятися і відкривати в собі щось таке, про що самі не здогадуються. У процесі навчання Приставкин запрошував когось із письменників – приходили Галина Біла, Михайло Рощин, Юрій Карякін, Георгій Куніцин, возив своїх студентів до Переділкіно, щоб вони зустрілися з Арсенієм Тарковським.

Колишній секретар Льва Толстого Н.М. Гусєв, дізнавшись про творчість Приставкина, попросив його почитати оповідання, а потім подарував свою фотографію, де в дарчому написі процитував слова Толстого: «Пізнайся насамперед те, що зроблено до тебе, а потім уже намагайся творити сам».

Приставкин видав понад 25 книг, його романи та повісті перекладені багатьма мовами світу. У 2005 році були опубліковані повісті «Судний день», «Перший день – останній день творіння» (в журналі «Нева») та «Вагончик мій далекий» (в журналі «Жовтень»).

2002 року Анатолій Приставкин став лауреатом міжнародної премії імені Олександра Меня за внесок у розвиток культурної співпраці між Росією та Німеччиною.

2008 року, незадовго до смерті, Приставкин дописав роман «Король Монпасье Мармелажка Перший». Цей автобіографічний твір був задуманий ним ще наприкінці 1980-х, однак у 1991 році рукопис роману зник з готельного номера під час народних заворушень у Ризі, коли туди увійшли радянські війська.

Анатолій Приставкин помер 11 липня 2008 року у Москві після тяжкої хвороби.

Похований на Троєкурівському цвинтарі у Москві.

У серпні 2008 року в місті Гудермесі одній із вулиць було присвоєно ім'я Анатолія Ігнатовича Приставкина.

Письменник Олександр Архангельський розповідав:

Зазвичай у літераторі рідко поєднуються і вживаються дві якості: пристрасть суспільна та справжній великий літературний талант. Анатолій Ігнатович - рідкісний виняток із цього правила. І "Ночувала хмарка золота..." назавжди залишиться у складі російської класики, і те, що він робив як громадський діяч у середині 90-х років і у 2000-ті, працюючи в Комісії з питань помилування, залишиться світлим історичним переказом нашої епохи . Особисто я дуже сумую, що пішла така симпатична людина, яка зовсім не була обтяжена і втомлена своєю славою, як це дуже часто трапляється з людьми відомими. З ним можна було легко говорити не про його літературну славу, безперечну та заслужену, а, наприклад, про проблему районної бібліотеки. Причому не взагалі про районні бібліотеки, а про конкретну бібліотеку, якій терміново необхідно допомогти. Він бачив не проблему, а людину. Він бачив цього нещасного районного бібліотекаря, котрий сидить за своїм потерханим столом і не знає, де йому взяти книжку, яку його читач просить почитати. Ось це головне, що відрізняло Анатолія Ігнатовича Приставкина від багатьох: він бачив не проблему, а людину.

Використані матеріали:

Матеріали сайту www.biograph.ru

Матеріали сайту Вікіпедія

Анатолій Приставкин – чудовий радянський та російський прозаїк, громадський діяч. Незважаючи на досить великий внесок у розвиток вітчизняної літератури, мало відомий широкому загалу читачів. У цій статті ми поговоримо про життя та творчість письменника. А також розглянемо найзначніші його твори.

Анатолій Пріставкін: біографія. Дитячі роки

Народився у місті Люберці (Московська область) 17 жовтня 1931 року. Гнат Петрович, батько майбутнього письменник, був відмінним тесляром, газівником і червонодеревником. Сам шив для дітей взуття - часи були важкі, і просто так купити його було нема на що, та й ніде.

У довоєнний час Приставки жили в одному будинку разом із родичами. У сім'ї було четверо людей – мати з батьком та Анатолій із сестричкою. До цього треба додати ще стільки ж рідні. Всі вони тулилися в одній маленькій кімнатці. Батьки спали на ліжку, маленький Толік на дивані, його сестричка у візку, а решта на підлозі.

Незважаючи на потребу і тісноту, майбутній письменник завжди з любов'ю та теплотою згадував про своє дитинство, вважаючи його найкращим часом у житті, бо до війни було далеко, а мати була ще жива, хоч і хворіла.

Безпритульник

Письменник Анатолій Приставкин провів воєнні роки в тилу - хлопчику тоді виповнилося 10 років, але винести і вистраждати йому довелося чимало. Батько в 1941 пішов на фронт, незабаром померла мати, яка давно хворіла на туберкульоз. Весь воєнний час Анатолій бродяжив, потім потрапив до дитячого будинку. Тут були діти різного походження, багато з них були начитані. Вони вечорами за шматочок хліба переказували романи та повісті, там майбутній письменник познайомився з багатьма класичними творами.

За свою перебування дитбудинку Приставкін побував у Сибіру, ​​Підмосков'ї і навіть Північному Кавказі, в який відправляли безпритульних для заселення земель. Сиріт було багато, вони збивалися в невеликі зграйки і таким чином виживали. З тих страшних часів у письменника довгі роки зберігалася фінка, підігнана під дитячу руку.

Багато, побачене у воєнні роки, потім було описано у творах. Наприклад, розповідь «Людський коридор». Під час війни Анатолія разом із іншими дітьми місяць везли до Челябінська у товарняках. Коли вони приїхали до міста, їх мали провести до їдальні, але будівлю оточили голодні люди. Тоді один із вихователів почав кричати, щоб пропустили дітей. І натовп справді розійшовся, утворивши живий коридор, яким і пройшли безпритульні.

Працювати хлопчик почав уже у 12 років, і чим він тільки не займався з того часу. Але в 15 років йому пощастило – вдалося влаштуватися в радіолабораторію, яка стала його притулком на довгий час.

Навчання

У 1946 році Анатолій Приставкин надходить на вечірнє відділення авіаційного технікуму, який закінчив у 1951 році. Всі ці роки єдиним промінцем світла для нього були книги, що давали віру в майбутнє і надію на краще. У цей час він починає брати участь у самодіяльності: читає зі сцени вірші, бере участь у спектаклях. Коли письменник проходив армійську службу, він, за наказом начальства, їздив військовими частинами з «Василем Тьоркіним». Ці виступи піднімали бойовий дух солдатів.

Такі уявлення надихнули Приставки на написання власної п'єси. Потім він взявся до віршів. Незабаром кілька його творів було опубліковано.

У 1954 році письменник повертається з армії і вступає до них. Горького. Один із семінарів вів Лев Ошанін, який уперше оцінив оповідання Приставкина. Потім В. Катаєв опублікував частину їх у «Юності». У цих творах автор розповідав про своє воєнне дитинство.

Інститут письменник закінчив у 1959 році, після чого був відправлений на будівництво Братської ГЕС.

Творчий успіх

Анатолій Приставкин на довгі роки пов'язав своє життя та творчість із ГЕС. Його твори були присвячені виключно людям, які там працюють. У 1961 році Приставкина приймають до спілки письменників. Після цього виходять кілька його книг, присвячених сибірякам: «Записки мого сучасника», «Країна Лепія», «Вогнища в тайзі».

Коли будівництво було закінчено, письменник повернувся до столиці, але не обривав зв'язку з друзями, які придбали в Сибіру. Часто повертався на Ангару, Богучани, Усть-Ілім. У ці роки у пресі за свої твори його прозвали «літописцем епохи».

На весь час будівництва письменник залишив тему військового дитинства. Перерва тривала майже два десятки років. Але вже в 1971 році виходить повість під назвою «Солдат і хлопчик». Однак вона була опублікована лише через 7 років у журналі «Прапор», у редакції якого і пролежала всі ці роки.

Крім цього, Приставкин захопився документальною прозою та швидко заслужив звання визнаного майстра цього жанру. Письменник багато мандрував, відвідував різні підприємства. Так, після відвідин заводу з'явився нарис «Майстра», який було опубліковано у «Літературній газеті» у середині 70-х.

Сповідальна проза

Анатолій Приставкин був одним із перших у радянській літературі, хто почав працювати у жанрі так званої сповідальної прози, який дуже швидко зайняв чільне місце.

Дуже часто до таких творів помилково зараховують повість «Північна історія». У ній читач може побачити образ юнака, який намагається знайти своє місце у житті. Однак особистість автора та головний герой, незважаючи на те, що твір написано від першої особи, зовсім не збігаються.

В інших творах Приставки ми бачимо зовсім інший підхід до цього питання. Вони сповідається справді письменник, а чи не головний герой, їм придуманий. Це підтверджується не лише біографічними фактами, а й іменами персонажів, які були взяті з реального життя. Анатолій Ігнатович відкриває перед своїми читачами душу, описуючи своє життя, сім'ю, стосунки з близькими та друзями. До таких творів відносяться: «Селігер Селігерович», «Сибірські новели», «Зроби своє поле», «Від усіх скорбот». З цих окремих текстів складається, як мозаїка, все життя автора. Підсумком дорослішання героя-письменника стала повість «Білий Пагорб». Тепер перед читачем постає доросла людина, яка вже пожила, у якої сім'я, двоє дітей, з яким ніяк не ладнаються стосунки.

«Ночувала хмара золота»

Розповіді Анатолія Приставкина нікого не залишали байдужими. Проте повість «Ночувала хмаринка золота», закінчена 1987 року, перевершила всі попередні твори письменника. У книзі автор знову звернувся до свого воєнного минулого, але тепер показав його з іншого боку. Червоною ниткою через усі оповідання проходить одна думка - світ, у якому страждають діти, недостойний існування.

Закінчивши свій витвір, автор прочитав його у колі близьких та друзів. Не минуло й кількох днів, як вони стали просити рукопис для своїх знайомих та дітей. На момент публікації в журналі «Прапор» повість прочитали не менше п'ятисот осіб, що не дивно – з моменту написання минуло чимало часу. Твори Анатолія Приставкина дозволялися до друку саме тому, що вони не мали відкритої критики радянського режиму. Але «Ночувала хмаринка золота» - повість іншого роду, навіть автор не вірив, що колись її вдасться опублікувати. Але допоміг випадок. Рукопис потрапив на очі одному з критиків, і він згадав про нього на черговому з'їзді письменників. Саме це допомогло твору опинитися у редакції.

«Літаюча тітонька», Анатолій Приставкин

Не варто забувати, що наш автор писав не тільки для дорослих. Розглянемо найвідоміший його твір для дітей. «Літаюча тітонька» - це казка, але не звична, в якій йдеться про чарівних звірів, вдалих молодців і прекрасних царівни. Приставкин розповідає зовсім іншу історію. Вона про наш світ, де люди давно розучилися гуляти, воліючи пересуватися на автомобілях, та й уміння плавати багатьом без потреби. Польоти вважаються взагалі чимось нереальним. Але якщо припустити, що люди колись спокійно могли пересуватися повітрям, як сьогодні ходити? Про те, чому ми втратили цю здатність, розповідає книга Приставки.

Твір, зовсім дитячий, зачіпає дуже серйозні теми, пов'язані із зовнішньою та внутрішньою людською свободою.

Особисте життя

Портрет Приставкина Анатолія був би неповний без опису його сім'ї. Письменник був двічі одружений. Перший шлюб виявився невдалим, про нього автор намагався не згадувати і завжди говорив із небажанням. Не лише з дружиною, а й двома дітьми, народженими у шлюбі, у Приставкина були проблеми. Іван та Дарина практично не спілкувалися з батьком.

Натомість друга дружина, Марина Юріївна, за освітою журналіст, змогла скласти щастя письменника. Разом вони прожили 25 років. У другому шлюбі народилася дочка Марія, Приставкину тоді виповнилося вже 56 років. Дитина з'явилася на світ 15 жовтня, лише на два дні раніше, ніж сам Анатолій Ігнатович. Тому їхні дні народження завжди святкувалися разом.

Останні роки та смерть

У 2008 році Анатолій Приставкин (книги якого принесли йому популярність на всій території колишнього СРСР) потрапляє до лікарні через біль у підшлунковій залозі. Стан його виявився критичним, і знадобилося термінове хірургічне втручання. Сама операція пройшла добре, але серце письменника не витримало. Він помер 11 липня у лікарні. Перед смертю Приставкин встиг написати близьким прощальний лист, який підписав одним рядком: «Ваш тато, що йде».

У місті Люберці Московської області.

Його батько працював теслею, пройшов через фронти Великої Вітчизняної війни (1941-1945). Мати померла від туберкульозу невдовзі після початку війни. Залишившись сиротою, Анатолій бродяжничав, жив у дитячих будинках. 1944 року разом із дитячим будинком потрапив на Північний Кавказ.

З 12 років Приставкин почав працювати. Навчався у ремісничому училищі. З 14 років він працював на консервному заводі у станиці Асинівській під Серноводськом, а з 15 років — у радіолабораторії при авіаційному заводі.

1952 року Анатолій Приставкин закінчив Московський авіаційний технікум. Працював електриком, радистом, прибористом.

Демобілізувавшись після термінової служби у Збройних силах СРСР, 1954 року вступив до Літературного інституту імені А.М. Горького, який закінчив у 1959 році.

1958 року дебютував як прозаїк — у журналі "Юність" було надруковано цикл оповідань "Військове дитинство".

1961 року Анатолій Приставкин став членом Спілки письменників СРСР.

Анатолій Приставкин поєднував роботу у бригаді бетонників на котловані Братської ГЕС із посадою кореспондента "Літературної газети".

Входив до редколегії журналу "Молода гвардія".

В ці роки їм були написані документальні повісті "Мої сучасники" (1959), "Країна Лепія" (1960), "Вогнища в тайзі" (1964), роман "Голубка" (1967).

Популярність Анатолію Приставкину принесла опублікована в 1987 році повість "Ночувала хмаринка золота ...", яка зачіпає тему депортації чеченського народу в 1944 році. У 1988 році повість була відзначена Державною премією СРСР, вона була перекладена більш ніж 30 мовами.

У 1989 році з'явилася повість "Кукушата", потім виходили його твори "Рязанка" (1991), "Радіостанція "Тамара" (1994), тритомний роман-дослідження "Долина смертної тіні" (2000).

У 2005 році вийшли повісті письменника "Судний день", "Перший день - останній день творіння" та "Вагончик мій далекий".

1978 року режисером Володимиром Назаровим була екранізована його повість "Голубка" з Оленою Прокловою в головній ролі.

1989 року режисер Сулабек Мамилов зняв фільм за повістю Приставкина "Ночувала хмарка золота…".

З 1988 року Приставкин був співголовою об'єднання письменників "Квітень" при Московській письменницькій організації Спілки письменників РРФСР (Росії), головним редактором журналу "Квітень".

З 1991 по 1992 рік обіймав посаду співголови секретаріату правління Спілки письменників СРСР.

У 1992 році Анатолій Приставкин очолив Комісію з помилування при президенті Російської Федерації, з грудня 2001 був радником президента РФ з питань помилування.

Письменник вів викладацьку діяльність. З 1981 він викладав у Літературному інституті, вів семінар прози, був доцентом кафедри літературної майстерності.

, РРФСР, СРСР

Анатолій Ігнатович Пріставкін(17 жовтня, Люберці (Московська область) - 11 липня, Москва) - радянський і російський письменник, громадський діяч.

Біографія

Могила Анатолія Приставкина на Троєкурівському цвинтарі Москви

Народився у робітничій сім'ї. Під час війни він залишився сиротою (мати померла від туберкульозу, батько був на фронті), виховувався у дитячому будинку, навчався у ремісничому училищі, працював у Серноводській на консервному заводі. Після війни почав брати участь у самодіяльності, почав сам писати вірші – невдовзі вони були опубліковані в газеті. 1952 року він закінчив Московський авіаційний технікум. Працював електриком, радистом, прибористом.

Після служби в армії Приставкин вступив до , де займався в семінарі Лева Ошаніна і який закінчив у 1959 році. Тоді ж Приставкин дебютував як прозаїк – у № 6 журналу «Юність» за 1959 р. було надруковано цикл оповідань «Військове дитинство». На будівництві Братської ГЕС він став власкором «Літературної газети», водночас працюючи у бригаді бетонників.

У роки він написав документальні повісті «Мої сучасники» (1959); «Вогнища в тайзі» (1964); "Селігер Селігерович" (1965); роман «Голубка» (1967), за мотивами якого 1978 року було знято однойменний фільм . У 70-ті та 80-ті роки були опубліковані повісті «Солдат і хлопчик», «Радіостанція Тамара», роман «Містечко». З 1981 року А. Приставкин викладав у , вів семінар прози; доцент кафедри літмайстерності.

Всесвітню популярність Анатолію Приставкину принесла опублікована в 1987 році повість «Ночувала хмаринка золота», що зачіпає тему депортації чеченців та інгушів у 1944 р. У своєму творі автор спробував відверто сказати про те, що пережив сам і що боляче обпалило його душу, - світ існування, якщо він вбиває дітей. 1988 року вона була відзначена Державною премією СРСР. Протягом кількох років після виходу повість була перекладена більш ніж 30 мовами. У травні 1990 року на екрани вийшов однойменний фільм-драма по повісті «Ночувала хмара золота» (Кіностудія ім. Горького, 1989 р., режисер Суламбек Мамілов).

У 1988 році з'явилася повість «Кукушата». У 1990 році вона була відзначена Загальнонімецькою національною премією з дитячої літератури. Повісті «Солдат і хлопчик», «Кукушата», романи «Містечко», «Рязанка» (1991), «Долина смертної тіні» (2000), «Вагончик мій далекий» (2004), документальна повість «Тиха Балтія» (1990) , збірку казок «Літаюча тітонька» (2007) також перекладено багатьма іноземними мовами. Твори А. Приставкина перекладали славісти, лауреати премій у галузі художнього перекладу Томас Решке (Німеччина), Майкл Глені (Великобританія), Ларс-Ерік Блумквіст (Швеція), Міура Мідорі (Японія) та інші. Французькою мовою повісті Приставкина переклала онука Володимира Набокова Антуанет Рубішу.

У 1991 році очолив раду незалежного письменницького руху «Квітень» при Московській письменницькій організації Спілки письменників РРФСР. Водночас увійшов до керівного комітету міжнародного руху за відміну страти «Руки геть від Каїна». Був секретарем Спілки письменників РФ, членом Спілки кінематографістів Росії, членом Кіноакадемії «НІКА», членом Опікунської ради Всеросійської федерації самбо, членом виконкому російського ПЕН-центру. Багато років був незмінним членом журі Міжнародного фестивалю фільмів з прав людини «Сталкер». З грудня 2008 року на кінофестивалі щорічно вручається спеціальний приз імені Анатолія Приставкина.

З 1992 року Анатолій Приставкин – Голова Комісії з помилування при Президентові РФ, а з грудня 2001 року – радник Президента РФ з питань помилування. Робота А. Приставкина за посадою голови першої загальноросійської комісії з питань помилування була відзначена Подяками Президентів Росії Б. Н. Єльцина та В. В. Путіна. Досвід роботи А. Приставкина у Комісії з питань помилування знайшов відображення у його документальному романі «Долина смертної тіні».

2002 року Анатолій Приставкин став лауреатом міжнародної премії імені Олександра Меня за внесок у розвиток культурної співпраці між Росією та Німеччиною на користь мирного будівництва Європейського дому.

У 2008 році, незадовго до смерті, встиг закінчити роман «Король Монпасье Мармелажка Перший». Це, багато в чому автобіографічне твір, було задумано їм ще наприкінці 1980-х, проте 1991 року під час заворушень у Ризі рукопис роману зник з готельного номера, тоді як Приставкин на барикадах закликав війська припинити насильство . У творі використані фрагменти авторського дослідження, присвяченого життю та творчості Григорія Карповича Котошихіна, подьячего Посольського наказу, змушеного тікати до Швеції від переслідувань з боку московського царя Олексія Михайловича і страченого в Стокгольмі за звинуваченням у вбивстві на побутовому ґрунті. Першим читачем рукопису роману став близький друг письменника, президент Російської книжкової спілки Сергій Степашин, якому належить об'ємна передмова до книги. Роман був представлений публіці Мариною Приставкиною на відкритті Московської міжнародної книжкової виставки у вересні 2008 року.

Пам'ять

Указом Президента Інгушетії Мурата Зязікова за визначні заслуги в галузі літератури: людяності та дружби між народами А. Приставкина посмертно нагороджено орденом «За заслуги».

Твори Анатолія Приставкина включені до Збору творів у п'яти томах (2010, видавництво АСТ). Вступні статті Марини Приставкиної та доктора філологічних наук професора Ігоря Волгіна.

У 2011 році Тамбовський молодіжний театр поставив спектакль «Кукушата» (режисер Наталія Бєлякова) за повістю А. Приставкина «Кукушата, або Жалобна пісня для заспокоєння серця».

До вісімдесятиріччя письменника, яке відзначалося у 2011 році, було створено документальний фільм «Анатолій Пріставкін. Зміст» (Телеканал «Росія-Культура», автор і режисер Ірина Васильєва).

У Швейцарії в 2011 році з ініціативи та за підтримки доктора юридичних наук, засновника та президента Ради зі співробітництва Швейцарія-Росія Вернера Штауффахера (†2012) видано німецькою мовою роман «Вагончик мій далекий» у перекладі друга письменника, славіста та перекладача Томаса Реш.

У жовтні 2012 року у Березниківському драматичному театрі пройшла прем'єра вистави «Вагончик мій дальній». П'єсу за мотивами однойменної повісті А. Приставкина написала драматург Ярослава Пуліновича. Поставив виставу художній керівник театру Денис Кожевніков, а художником вистави став Лауреат національної театральної премії "Золота маска" Дмитро Аксьонов. Вистава відбулася за підтримки Міністерства культури, молодіжної політики та масових комунікацій Пермського краю. У липні 2014 року спектакль взяв участь у Міжнародному театральному фестивалі «Голоси історії» у Вологді.

У квітні 2015 року на ХХ обласному театральному фестивалі «Студентська весна» у Тюмені учасники театральної студії Тюменського державного медичного університету пожвавили героїв оповідань О. Приставкина у постановці «Діти війни». (реж. Михайло Гончаров)

У листопаді 2015 року найкращий учень Центру російської мови «Русь» (Грецька республіка) Апостоліс Карагуніс був нагороджений стипендією імені Анатолія Приставкина за успіхи у вивченні російської мови як іноземної мови.

У липні 2015 року в день пам'яті Анатолія Приставкина у виданні «Російська газета» опубліковано інтерв'ю з дочкою письменника Марією Приставкиною.

Вісімдесятип'ятиліттю від дня народження письменника, яке відзначалося 17 жовтня 2016 року, його читачі присвятили різні культурні події: літературні вечори (Псковська обласна бібліотека, Купчинська бібліотека м. Санкт-Петербурга), виставки (Мурманський обласний краєзнавчий музей, Музей м. Люберці Московської області) , усні журнали (Бібліотека сел. Червонофлотський м. Єйська) та багато інших , , , .

У червні 2017 року на головній сцені Червоної площі в рамках суперфіналу наймасштабнішого в Росії літературного конкурсу для дітей «Жива класика» школяр Олександр Глобенко прочитав уривок із оповідання «Фотографія» О.Приставкина. Як повідомила у своїй публікації «Російська газета»: «Фотографією» Анатолія Приставкина, до сліз пекучою розповіддю про дітей, які не дочекалися батька з війни, ставрополець Саша Глобенко змушував глядачів, які посіли всі місця у відкритому амфітеатрі біля Головної сцени, скидати сльози

12 січня 2018 р. найкращий учень Центру російської мови та культури «Русь» (Грецька Республіка) вже другий рік поспіль отримує стипендію імені О.Приставкина, яку вручає вдова письменника Марина Валаса-Приставкина.

В рамках музично-поетичного вечора «Поезія весни, поезія війни, поезія Перемоги», проведеного Активістами Загальноросійського народного фронту в Камчатському краї напередодні 73-ї річниці Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, юна актриса Єлизавета Ночувала хмаринка золота».

Анатолій Ігнатович Приставкин народився 17 жовтня 1931 року у місті Люберці Московської області. Під час війни хлопчик залишився сиротою (мати померла від туберкульозу, батько був на фронті) і почав тинятися, а потім потрапив до дитячого будинку. 1944 року дитбудинок, в якому він виховувався, був переправлений на Північний Кавказ - на території, звідки депортували чеченців.

Анатолій навчався у ремісничому училищі, працював із 12 років. У 14 років він втік із дитбудинку, працював у Серноводську на консервному заводі, потім на аеродромі у Жуковському.

Після війни Пріставкін почав брати участь у самодіяльності, почав сам писати вірші, які незабаром були опубліковані в газеті.

У 1952 році він закінчив Московський авіаційний технікум, працював електриком, радистом, прибористом.

Відслуживши в армії, вступив до Літературного інституту ім. М. Горького, який закінчив у 1959 році, займався у поетичному семінарі Лева Ошаніна. У 1958 році він дебютував як прозаїк (у журналі "Юність" було надруковано цикл оповідань "Військове дитинство").
На початку 1960-х років Анатолій Приставкин поїхав на Братську ГЕС, працював у бригаді бетонників на котловані майбутньої станції, одночасно будучи кореспондентом "Літературної газети" на будівництві ГЕС. У роки він написав документальні повісті " Мої сучасники " (1959); "Вогнища в тайзі" (1964); "Країна Лепія" (1960); роман "Голубка" (1967).

Повернувшись до Москви, Приставкин не залишає "сибірську" тему, він пише нариси про будівництво Бама. Широку популярність Анатолію Приставкину принесла опублікована в 1987 році повість "Ночувала хмаринка золота..." про російських дітей, відправлених наприкінці війни до інтернату в Чечню, звідки тим часом депортували всіх місцевих жителів. Повість була перекладена всіма європейськими мовами.

1999 року він написав заснований на документальних матеріалах тритомний роман-дослідження на кримінальні теми "Долина смертної тіні", який узагальнив його роботу в комісії з питань помилування. У 2000 році вийшов його роман "Ображені зоною" (2000), у 2005 році - три повісті: "Судний день", "Перший день - останній день творіння" (в журналі "Нева") і "Вагончик мій далекий" (в журналі "Жовтень"). Серед інших відомих творів - "Кукушата", "Солдат і хлопчик", "Синдром п'яного серця", "Рязанка" та інші. Його романи та повісті перекладені багатьма мовами світу, він був виданий більш ніж у сорока країнах.

Анатолій Приставкин, крім літературної діяльності, займався громадською роботою, співпрацював з журналами, викладав.

Він був членом Спілки кінематографістів, з 1961 був членом Спілки письменників СРСР (у 1991-1992 роках співголовою Секретаріату Правління Спілки письменників СРСР).

З 1963 по 1966 рік він входив до редколегії журналу "Молода гвардія".

З 1981 викладав у Літературному інституті, вів семінар прози; був доцентом кафедри літературної майстерності.

З 1988 року Анатолій Пріставкін був співголовою об'єднання письменників "Квітень" при Московській письменницькій організації Спілки письменників РРФСР (Росії), головним редактором журналу "Квітень".

Він був членом Тимчасової наглядової комісії з дотримання конституційних прав і свобод громадян, членом виконкому Російського Пен-центру.

У 1992-2001 роках Анатолій Приставкин працював головою Комісії з питань помилування за Президента Росії. Він був одним із авторів буклету "Як писати клопотання про помилування" із серії "Знай свої права", виданого Громадським центром сприяння реформі кримінального правосуддя. Коли комісія була розформована, Анатолій Приставкин у статусі радника при Президентові РФ (з 29 грудня 2001 року, 30 березня 2004 року Указом президента РФ був перепризначений на цю посаду) брав участь у роботі регіональних органів помилування, виїжджав до зон і колоній, здійснював взаємодію з міжнародними організаціями, зокрема з Радою Європи. У квітні 2004 року відбулася прем'єра циклу документальних фільмів "Небо в клітку", автором та провідним якого був Приставкин.