Як називається трилогія гіркого. Автобіографічна трилогія гіркого
Содержание статьи развернуть / свернуть
Олександр Іванович Купрін (1870-1938) протягом усього творчого шляху звертався до людських почуттів, не спотворених сучасним життям, та емоцій тварин. Ця позиція залишалася незмінною й у творах маленьких читачів.
Жодна дитина не залишиться байдужою при читанні розказаних у «Ю-ю» історій про дивовижну, чуйну і лагідну кішку, про коней, ніжно прив'язаних до своїх сідоків, про сімейне життя гусей. Спостереження над красивою та розумною кішкою Ю-юпофарбовані тонким ліризмом, подякою за її відданість і за ту теплоту, яку вносить у життя спілкування з тваринами.
У оповіданні «Сапсан» (1921) оповідає себе собака - «великий і сильний пес рідкісної породи». Образ могутнього собаки, що усвідомлює свою силу, максимально наближений до людського. Сапсан, як і багато сильні люди, добродушний і терпимий; йому "соромно і шкода", коли кривдять "маленьких і боягузливих" - Ніжні стосунки пов'язують цього величезного пса з Маленькою - так називає він доньку Господаря. Коли приходить страшна мить - Маленька опиняється в небезпеці, Сапсан загороджує її своїм тілом, рятуючи від скаженого собаки.
Уроки відданості, взаємодопомоги та любові діти отримують і в інших творах письменника. Так, у оповіданні «Барбос і Жулька» (1897) два дворові пси зворушливо прив'язані один до одного, незважаючи на різницю в характерах.
В іншому відомому оповіданні письменника – «Білий пудель» (1904) – хлопчик здійснює подвиг кохання заради свого друга і годувальника – вченого пуделя, з яким він і старий шарманщик дають уявлення, заробляючи собі на життя. Симпатії автора цілком на боці бідних вуличних артистів, а не розпещеного малюка Тріллі та його істеричної матері. Ні Сергій, ні шарманщик не можуть навіть уявити розставання з вірним Арто, які б гроші не обіцяли за нього.
Драматична, сповнена напруги сцена, де хлопчик виручає з полону пуделя, вкраденого двірником за забаганку примхливого Триллі. Автору вдалося включити у напружену дію навіть природу. Природа, така ласкава вдень, здається йому тепер тривожною і докоряючою - адже він забрався на чужу дачу.
Життєву справжність багатьох творів Купріна відзначав К.Г.Паустовський, кажучи, що письменник не витягував свої розповіді зі світу вигадки та поезії. «Навпаки, він відкривав насправді поетичні пласти настільки глибокі і чисті, що вони справляли враження вільного вымысла».
КРАТКО: Багато творів Олександра Івановича Купріна (1870-1938), який, починаючи з 1897 року, пише для дітей, розповідають про тварин та про їхні стосунки з дітьми. Розповідь "Білий пудель" (1904) будується на протиставленні. З одного боку, маленька мандрівна трупа артистів – дванадцятирічний хлопчик Сергій, дідусь Мартин Лодижкін та білий пудель Арто. Вони заробляють на життя, даючи уявлення: хлопчик-акробат робить вправи, а собака танцює під акомпанемент шарманки старого. З іншого боку - примхлива пані, в будинку якої вони виступають, і її розпещений хлопчик Тріллі. У світі пані все вимірюється грошима, вона дивується, коли старий відмовляється продати собаку, який хоче мати як іграшку Триллі. "Немає речі, яка б не продавалася", - каже пані. Однак неможливо продати дружбу і відданість, прихильність і вірність, адже собака не тільки допомагає прогодуватися, він - рівний людям у тому житті, яке вони проживають.
Не спокушається старий трьома сотнями (а тоді це були великі гроші!), проте за наказом пані двірник краде Арто. І хлопчик приходить собаці на допомогу, звільняючи його з кам'яного підвалу. Вони біжать разом - людина і тварина, не розбираючи дороги, біжать на волю, і в цьому прагненні вони зрівняні автором, включені в природний світ природи: "Хлопчик прийшов до тями тільки біля джерела… припавши разом ротами до холодної водойми, собака і людина довго і жадібно ковтали свіжу, смачну воду...".
Випробування героїв на міцність цілком у манері А.І. Купріна: автор показує, як у драматичних епізодах, що вимагають короткого, але граничного напруження всіх сил дитини, визначається його людська особистість, його можлива поведінка у майбутньому.
16. Моральні та соціальні шукання Влад.Галактіон. Короленко: світ дитинства у творах «сліпий музикант», «Діти підземелля».
Виявив себе як справжній гуманіст та демократ.
У його стилі поєднуються риси романтичного, натурального та сентиментально-дидактичного стилів, що надає творам особливого емоційного напруження. Людина йому – центр світобудови, і навіть у описах природи завжди передається душевний стан людини.
В основі художніх засад – шлях совісті.
Чи не писалося для дітей. Назва в дорослих виданнях - "У поганому суспільстві".
Воно представило все типові рисидрібних міст південного заходу.
Осиротілий у 6 років Вася, сумуючи по матері, не знаходить контакту з батьком. Здавалося б, спільне горе мало їх зблизити, але ні, прірва, що поділяє їх все глибше.
Батько вирізнявся «донкіхотською» чесністю, непідкупністю, один пан – закон. (В образі батька героя відображені риси самого батька Короленка – людини обов'язку).
Показано:
1) Картина жебрацького життя у Росії
2) Взаємини батьків та дітей
3) Формування героя у повісті, його зміни у результаті дружби з дітьми підземелля.
З одного боку, розповідь йде від першої особи, але відчувається присутність дорослого Васі, який згадує.
Світ жебраків: Короленко приваблює як соціальний аспект, а й моральний. Моральне почуття оповідача на боці знедолених.
Кольорова гамма. Пейзаж малюється спочатку через сутінки. Сірий колір стає переважним. Сірий фон висмоктує життя Марусі. Образ дощу завжди супроводжує сумні картини.
Вася матеріально не потребує, а потребує батьківської теплоти. Батько холодно відсуває Васю, коли хоче допомогти. Діти підземелля мають цю теплоту. У цьому вони перевершують Васю.
Люди підземелля морально перевершують благополучних людей, але соціально знедолені.
Характерний для Короленка прийом: щоб змінити своє ставлення до батька, Васі знадобилося побачити його через призму сприйняття інших людей, а батькові наблизитись до сина і зрозуміти його допомогло те добре, що він дізнався про нього від Тибурція.
17. Л.Андрєєв. Ідейно-художня своєрідність творів про дітей
Ранні оповідання – «Баргамот і Гараська», «Янголятко» (1899), «Кусака» (1901), «Петька на дачі» (1899) та інші – витримані в традиціях реалізму та відчувають на собі вплив А. Чехова, М. Горького . Проте хрестоматійні теми та образи набувають нового звучання, і андріївську інтонацію неможливо сплутати ні з чиєю іншою. Так, розповідь «Петька на дачі», що розповідає про страждання дитини, в якій його господар-перукар бачить лише «хлопчика» (так називали в царській Росії майбутнього підмайстра, дитину з бідної сім'ї, взятої на навчання і виконує найбруднішу роботу), повертає читача до чеховського «Ванька Жукова». Але якщо в чеховських оповіданнях присутня ілюзія невтручання автора в життя і внутрішній світ героїв, то Андрєєв не тільки не ховає своє «я», а й наполегливо висловлює свою позицію, підпорядковуючи всі якійсь спільній ідеї. Андрєєв не прагне узагальнення життєвих вражень, а відбирає ті факти, які є доказом якогось постулату. Східна до естетики сентименталізму ідея «природного життя» (згідно з якою все зло в людині походить від цивілізації, нівелюючого впливу суспільства) реалізується сюжетом оповідання: опинившись на дачі, забитий «хлопчик», що нагадує зістарілого карлика, перетворюється, перетворюючись на живу і.
«Дитячі» розповіді у творчості Андрєєва – це не так історії для дітей, як твори про дітей, які вирішують дорослі проблеми. Маленькі герої Андрєєва мають здатність співчувати чужому горю. Валя, герой однойменного оповідання (1899), має справжню мудрість серця, що допомагає йому не тільки пробачити матір, що колись залишила його, але й відчути себе відповідальним за її долю: «Валя рішуче підійшов... і сказав з тією серйозною обґрунтованістю, яка відрізняла всі промови цієї людини:
- Не плач, мамо! Я дуже любитиму тебе. В іграшки грати мені не хочеться, але я дуже любитиму тебе. Хочеш, я прочитаю тобі про бідну русалочку?…»
Слово «людина», що відноситься до дитини, свідчить про авторську повагу до героя, який зумів – частково за допомогою літератури – осягнути всю глибину страждань жінки, відданої коханим і знедоленою суспільством «благополучних» людей – таких, як прийомні батьки хлопчика. Валя, що володіє унікальною інтуїцією, зумів побачити спільне в долях прекрасних казкових героїнь і некрасивої жінки, яка виявилася його матір'ю: «Бідна жінка», як її називали, стала цікавити його, і, згадуючи інших бідних жінок, про яких йому доводилося читати, він відчував почуття жалості і боязкої ніжності. Йому здавалося, що вона повинна сидіти одна в якійсь темній кімнаті, боятися і все плакати, все плакати, як вона тоді плакала. Даремно він тоді так погано розповів про Бову-королевича». Використовуючи прийом накладання двох планів, реального і вигаданого, казкового, письменник показує особливості дитячого світосприйняття, відтворює внутрішній світ дитини, яка осягає дійсність через призму казки. «Русалочка» та «Бова-королевич» не лише не заступають собою дійсність, а й дарують Валі ключ до розуміння життєвих колізій. Валя тонко помічає фальш і несправедливість у діях та словах дорослих. Оповідання орієнтоване на думку героя, і з допомогою загострення деяких, здавалося б незначних, деталей Андрєєв показує, як змінюється ставлення Валі до «некрасивої жінки», його справжньої матері, і добрим і милим прийомним батькам. Діамантові сережки переливаються і тремтять у вухах прийомної матері героя в моменти радості та горя, привносячи щось декоративне, іграшкове у її прояви почуттів. Ні герой, ні автор не відмовляють їй у співчутті, але бачать і інше: «негарне» страждання рідної матері Валі, усмішка і голос якої спочатку здаються хлопчику неприродними, а потім пробуджують жалість до неї. "… Ти радий? – питала мати все з тією ж насильницькою, поганою усмішкою людини, яку все життя змушували сміятися під паличними ударами». У невеликому за обсягом творі автор зумів показати дорослішання маленького хлопчика, який зумів не лише прийняти свою долю, а й усвідомити свою відповідальність за життя рідної людини.
Часто Андрєєв вдається до прийому розгорнутої метафори, що охоплює весь твір і служить основним способом вираження авторської ідеї. У оповіданні «Янголятко» воскова іграшка – янголятко, що висить на ялинці, – стає символом ілюзорності людських надій, тендітної та беззахисної краси, несумісної з вульгарним і грубим життям. Тут Андрєєв, як і в «Баргамоті та Гараську», використовує прийом «руйнування зсередини» традиційних літературних схем та кліше: бідний хлопчик, який опинився на ялинці в багатому будинку, бачить – всупереч умовам жанру «різдвяного» чи «святкового» оповідання – фальш і вдавання людей, що «облагоділи» його. Стилізація, таким чином, поступається місцем пародії. Цитати, відсилання до творів російської та європейської літератури допомагають Андрєєву вступити у діалог зі своїми попередниками та сучасниками та залучити до нього читача.
Матеріалом для творчості Андрєєва стають як безпосередні життєві спостереження, а й попередня культура. Як і багато його сучасників, які засвоїли уроки модернізму, письменник чи не в кожному своєму творі звертається до біблійних сюжетів, античних та історико-культурних міфів. Багато його персонажів сучасники «впізнавали» героїв Ф. М. Достоєвського. «Янголятко», наприклад, повертає читача до розповіді Достоєвського «Хлопчик у Христа на ялинці». Письменник і філософ В. Розанов вважав андріївський оповідання «Темрява» (1907) «наслідувальною річчю», оскільки в ньому, як і в «Злочині та покаранні», описується історія зустрічі «надлюдини» та занепалої жінки. Вбачає Розанов і подібність між героїнею Андрєєва та Грушенькою – однією з героїнь «Братів Карамазових». Список подібних «збігів» можна легко поповнити, проте складно погодитися з думкою про Андрєєва як епігона Достоєвського: плагіатор ретельно приховує факт запозичення чужої ідеї, тоді як Андрєєв наполегливо підкреслює свою орієнтацію на діалог з Достоєвським і виступає в ролі не стільки наступника чи послідовника. скільки співрозмовника, часом жорсткого опонента. Так, Достоєвський, зображуючи бунтуючого людини, виявляє як психологічні і філософські, а й соціальні витоки його бунту, тоді як Андрєєв звільняє людину від соціальних зв'язків, ніби хоче сказати: зло зосереджено у самій людині. Таким чином, якщо проблема бунту у творчості Достоєвського вирішується відповідно до установок класичного реалізму – бунт є реакцією героя на спотворення загальнолюдських норм і «розбивається» про християнські заповіді, то за Андрєєвим він – невід'ємна властивість людської душі.
18. Традиції та новаторство автобіографічної повісті М.Горького «Дитинство».
Дитинство – 1913. Входить у трилогію. Ця повість відрізняється принципом зображення героя. Г ставить свого героя в гущавину народного життя, він виступає серед інших, поруч із ними у потоці важкого життя. Це російське життя, а не лише історія духовності дитини. Дитинство не розглядається як щаслива пора.
Постійна зміна подій. Часто дитина неспроможна пояснити трагізм. Він трагічне малює із радісним. Зображення життя міщан – ремісників. Взаємна ворожнеча всіх з усіма (наперсток, скатертина, бійка через спадок). Сильний мотив – інше життя. Образи вогню символічні повісті. Сцена розвеселення (Циганог) та образ згасання (батько Альоші, Циганок). Альоша Пєшков живе у чужому оточенні. Дід – уособлення ненависті для Р, міщанське ставлення до життя. Саме пристрасть до наживи призводить до виродження чуттєвості. «Дід остаточно захворів на скупість». Зіставлення бабусі і діда розпізнається стосовно богу. У бабусі – однаково близький та добрий. Дідусь – істота всюдисуща, читає молитви чітко. Для Р важливе ставлення людини до праці. Віра в людину (бабуся перша вселяла Альоші віру). Бабуся талановита (мереживниця), чуйно реагує на народні відомості (казки, пісні). Вона вміє теплом зігріти всіх. Альошу не задовольняє лише її смиренність. Вона була матір'ю для всіх людей.
19. Традиції та новаторство автобіографічної повісті О.М. Толстого «Дитинство Микити».
Початкові глави повісті вперше друкувалися у двотижневому дитячому журналі "Зелена паличка".
Згодом "Дитинство Микити" багаторазово перевидавалася у вигляді окремих книг. Повість написана у 1919-1920 роках. За свідченням самого письменника, думка написати "Дитинство Микити" з'явилася і оформилася у нього у зв'язку з однією зовнішньою обставиною - він обіцяв видавцеві дитячого журналу ("Зелена паличка"), що виходив у Парижі, дати невеликий дитячий оповідання: "Почав і ніби відчинилося вікно в далеке минуле з усією чарівністю, ніжним смутком та гострими сприйняттями природи, які бувають у дитинстві”.
"Дитинство Микити" – автобіографічна повість. Місце дії досить точно відтворює обстановку невеликої садиби вітчима письменника А. А. Бострома, де Толстой виріс. Збережено у повісті навіть назву садиби Соснівка. Враження дитинства, спогади А. Толстого про ранню пору життя в Самарській губернії увійшли до змісту його твору.
Батьки Микити багато в чому повторюють реальні риси вітчима та матері письменника. Мати Микити звуть так само, як і мати письменника,- ОлександроюЛеонтьєвна. Для образу вчителя прототипом послужив семінарист-репетитор, Аркадій Іванович Словохотов, який готував майбутнього письменника до вступу до середнього навчального закладу. Взаємини Микити з сільськими дітлахами - з Мишком Коряшонком і Стьопкою Карнаушкіним, їхня дружба і товариські ігри теж автобіографічні, так само як і ряд подробиць і деталей.
А. Толстой створив лише невеликий автобіографічний фрагмент, що за життя письменника не друкувався.
Повість "Дитинство Микити" пов'язана з традицією автобіографічного жанру класичній літературі, але йдучи серед таких творів, як " Дитинство » Льва Толстого, " Дитинство " М. Горького,- повість Олексія Толстого " Дитинство Микити " у своєму загальному змісті і побудові виявляє багато нового і своєрідного. Зокрема, розповідь у ній на відміну від згаданих вище творів йде від третьої особи.
20. Творчий внесок Б.Житкова у розвиток дитячої літератури.
Він був теслею, мисливцем, штурманом вітрильного судна, інженером, викладачем фізики та креслення та ін.
Цей багатий життєвий досвід дав Житкову матеріал для творчості.
Понад сто творів для дітей створив Житков за 15 років. Передаючи маленьким читачам воістину енциклопедичні знання і ділячись життєвим досвідом, письменник наповнював свої твори високим моральним змістом. Його розповіді присвячені людській хоробрості, мужності, доброті.
У кожному його творі приклад людської сміливості, подолання страху, безкорисливої допомоги, благородного вчинку.
"Механік Салерно".
Спосіб зображення: ясні, точні епізоди, проста яскрава мова, вміння тримати читача в напрузі.
Герої розкриваються під час дії. Іспанець – спочатку залицяльник, потім перший біжить.
Капітан – дбайливий, бере він всю відповідальність. Жорстокий, але логічно думаючий (панікер, якого викинув за борт, щоб не було паніки).
Житков ставить проблему професійної честі.
Розповіді про тварин.
Він дуже любив тварин. В оповіданнях у центрі є якийсь випадок, який допомагає зобразити особливості звичок тварин.
Житков є новатором та експериментатором у дитячій літературі. Починається з вибору тем та сюжетів, а також художнього часу.
Художній час: або дуже далекий чи порівняно далекий.
Теми сюжетів: бере недитячі теми та не боїться складних ситуацій. Герої потрапляють до експериментальних ситуацій (на воді, під водою).
Особливість зображення героїв: на початку це звичайні люди, ми не знаємо, погані вони чи добрі, але по ходу дії стає ясно, хто чого вартий.
21. Бурхливий розвиток природничої дитячої книги. Вклад В.В. Біанки у розвиток цього жанру.
Поняття «природнича література» охоплює твори різного характеру. Це пізнавальні бесіди з зоології та біології, розповіді та повісті про тварин, описи явищ природи, природничі казки. Популярність природознавчих тем пояснити не важко – з представниками світу тварин і рослин дитина зустрічається на кожному кроці, та інтерес до них зберігається протягом усіх дитячих років.
Безперечно і патріотичне звучання такої літератури: вона прищеплює любов до своєї країни та рідного краю.
Читаючи книги талановитих письменників-натуралістів та зоологів, ми не лише дізнаємось навколишній світ, але і починаємо краще розуміти життя.
Творцем природничої казки з права вважають В.Біанки (1894-1959). Під його пером казка перестала бути лише носієм морально-етичних ідей, вона наповнилася природничо-науковими знаннями (тому свої твори Біанкі називав «казки-неказки»).
Важливою гідністю казки Біанки вважав її гостросюжетність, емоційну насиченість та близькість до живої розмовної мови – спадок народної казкової традиції.
Матеріалом послужили спостереження життя різних тварин. Особливо багато Біанки писав про птахів (батько письменника був відомий орнітолог, йшов стопами батька). Наближеність до світу дитинства є й у казці «Пригоди Мурашки»(1936). Її герой має встигнути в мурашник до заходу сонця - факт життя мурах. У той самий час у поведінці героя є явне подібність із дитиною, який поспішає додому до темряви і жалісно просить допомоги у дорослих.
22. Твори К.Г. Паустовського («Мещерська сторона», цикл оповідань «Літні дні»).
У розповідях К.Паустовського (1892-1968) описується природа однієї з куточків Російської землі. У Паустовського він топографічно визначений - це Мещерський край, на ім'я якого названо цикл оповідань "Мещерська сторона" (1939). Там же відбуваються події інших оповідань Паустовського. Письменник любить посилатися на географічні карти, згадувати місцеві назви, згадувати про свої прогулянки мещерськими лісами та болотами.
У оповіданнях, написаних для дітей, Паустовський уважніше ставиться до життєвого боку життя (оповідання зі збірки «Літній день», 1937). Але й у них письменник не цурається романтики. Романтичне та побутове поєднуються в образі оповідача – любителя риболовлі та лісових походів. Подорожуючи, автор відчуває стан, який схожий на поетичне захоплення. Весь світ, що оточує рибалки, бачиться в образах прекрасного - це і рибки, тонкий дим хмар, холодні стебла лілій, тріск вогнища, крякання диких качок». Тільки споріднена за духом людина може розділити це захоплення. Ось чому поряд з оповідачем завжди його близький друг, теж романтик та любитель природи.
Поетичне в оповіданнях Паустовського є сусідами з буденним і життєвим, і іноді це сусідство виглядає комічно. Самі події, описані в оповіданнях, не з-поміж романтичних – кіт з'їв рибу («Кіт-злодюга»), борсук обпік ніс («Барсучий ніс»). Але в кожній такій події є обов'язково поетичні деталі, у світлі яких події набувають особливого сенсу.
Здається, що у всіх персонажах у розповідях Паустовського і всіх подіях, описаних у яких, падає відсвіт цієї незвичайної краси.
Як і в стражданнях нещасного борсука, який сунув ніс у гарячу картоплю («Барсучий ніс») та обпік його. Барсук «дивився на нас круглими і мокрими очима, стогнав і облизував своїм шорстким язиком хворий ніс. Він ніби просив допомоги, але ми нічим не могли йому допомогти».
Є щось романтичне й у вигляді кота з оповідання «Кот-злодюга», яке у своїх злодійських витівках «втратило всяку совість». Порівняння кота з бродягою та бандитом надають йому незвичайної значущості, яка виглядає комічно щодо бездомної тварини.
23. Творчість М.М. Пришвина для дітей АНАЛІЗ КАЗКИ-БУЛИ «КЛАДОВА СОНЦЯ»
Спілкуванню людини з природою присвячені оповідання М. Прішвіна (1873-1954). Природа в них є в конкретних образах - тварини, рослини, квітучого луки або соснового гаю. Але в тому й своєрідність оповідань Пришвіна, що за конкретним і зримим криється загальне. Це надає розповідям Пришвіна особливу глибину.
Розповіді Пришвіна належать до особливого типу «мисливських» оповідань, де йдеться не про перемогу над лісовими мешканцями, а про спостереження та спілкування з тваринами.
Мисливець у цих оповіданнях – це насамперед знавець і аматор природи, який «уникає» цивілізації у світ природного життя. Саме вона тягне мисливця до себе, а не видобуток чи зиск. Тому так багато розповідей про невдале полювання, коли людина, охоплена емоційним поривом, відмовляється від пострілу.
Сюжетні ситуації у розповідях Пришвіна гранично прості. У оповіданні «Лисичкін хліб» маленькій дівчинці смачним видався шматочок чорного хліба: адже його «передала» їй із лісу лисичка.
Про те, наскільки важлива, а іноді й рятівна для людини зв'язок із природою, розповідає «Камора сонця» (1945). Все у цьому творі має подвійну природу (не випадково позначення жанру твору «Біль-казка»). Топографічна та тимчасова визначеність, а також достовірність в описах природи – все це з області були. Але багато образів у «Комірі сонця» оточені казковими асоціаціями.
Насамперед це стосується дітей, що нагадують пару брата та сестри у росіян. народних казках. Недарма дані дітям і подвійні імена: Митрашу називають «мужичок у мішечку», а Настю «золота курочка». Є подвійні імена і в інших персонажів казки: матерого вовка звуть Сірим поміщиком, а рятівницю дітей старого мисливського собаку - Травкою.
Природа в «Комірі сонця» одушевлюється і здається учасницею того, що відбувається, і це в дусі казки. Болотяні ялинки нагадують стареньких, а люди порівнюються з тваринами. Сварка брата та сестри супроводжується змінами в навколишньому світі: насувається сутінки, піднімається вітер, доноситься Вовчий вий. Але над згубною роз'єднаністю піднімаються сили добра, те, що Пришвін називав «правдою віковічної суворої боротьби за любов». Ця любов пов'язує людину та звіра і є запорукою продовження життя. Проявом такого кохання стала історія порятунку людини вірним собакою. Нарешті, про рятівну силу природи говорить і назва твору: «Камора сонця»: йдеться не лише про поклади болотних багатств, а й про те, чим є для людини природа.
24. Дискусія про казку 20-30 років. «Три товстуни» Ю.Олеша – перша радянська казка.
Дитяча література 20-30-х: теми, проблеми. Це період бурхливого зростання масової литературы. Це набуло катастрофічного характеру:
1) Посилився комерційний інтерес до книговидання для дітей. (Заради грошей).
2) У 60-х роках 19 століття посилилися цькування дитячу літературу.
3) Посилилася цензура. Дитяча література втрачає етичну цінність.
Маршак назвав період – собачий. «Безлюдна пустеля».
Горький та Чуковський домовилися розпочати діяльність зі створення дитячої літератури.
Чуковський пише першу казку «Крокодил».
Горький каже, що треба закликати бувалу людину, яка все бачила.
Маршак – створюватиме і зберігатиме дитячу літературу.
Горький закликав до дитячої літератури досвідчених людей, які мають багатий досвід, які можуть відповісти на хвилюючі дитини питання.
Це золоте століття російської літератури.
20-ті роки – А.К. Толстой, А. Неверов, М. Пришвін, Житков, Паустовський, Гайдар тощо.
Дитяча поезія розвивалася у напрямах:
1) Оберіути - характерно розважальний початок (Введенський, Заболоцький).
2) Морально-дидактична література (Барто, Маршак).
3) Бурхливий розвиток науково-пізнавальної літератури.
4) З'являються автобіографічні повісті про дитинство: Гайдар, Кассиль, Катаєв.
5) 20-ті роки – гоніння на казку, 30-ті роки – розквіт
6) Природнича тема (Житков, Біанки).
Дитяча література 30-х була притулком для багатьох письменників, оскільки вона була звільнена від жорсткого регламенту. До 33 року – казка була на умовах «падчериці».
Батьківщина – Одеса. Був співробітником газети "Гудок". Писав під псевдонімом – Зубило.
23 рік – задум казки «Три товстуни». Має романтичну історію створення. Олеша побачив дівчинку, яка читала казки Андерсена, йому теж захотілося написати, щоб так само із захопленням читали.
1) Набула великої популярності. Усі ставили цю казку.
2) Начальники: «Дітям цей роман не принесено жодної користі».
Починається дотепно – «час чарівників минув…» - вигадав, щоб обдурити, тобто заперечує чудеса.
Сюжет пов'язаний із розлученою сестрою та братом.
Тут розігруються батальні сцени, де алегорично зображується боротьба бідних та багатих.
ЖАНР: це синтез романтичного, авантюрного, пригодницького роману – фейлетону та прозового сценарію циркової вистави.
Дія розвивається активно, тому дитині цікаво читати.
Система героїв побудована на контрасті та паралелях (робітники та буржуа, актори та гвардійці).
Суок і Тутті – найяскравіші герої.
Герой – це маски, це гротес-е типажі на багатіїв (вухо як вареника).
Мотив одухотвореної людини та механічної ляльки. Із Тутті намагалися зробити механічну ляльку. Живих дітей йому замінює звіринець.
Суок втілює ніжний початок.
І все-таки чари в цій казці є: воно полягає в неповторній її мові, небувалих метафорах, які роблять цю книгу якимось джерелом невичерпних можливостей мови. Але якщо почати наводити метафори з тексту, то на це підуть багато сторінок.
25. Розвиток жанру казки у 30 роки. Своєрідність казки, що має літературне першоджерело (К.Колоді – А.Н. Толстой, Ф. Баум – А.М. Волков, Енстей – Лагін).
20-ті роки – життя казки непросте. Це час, коли у Харкові історики оголосили заборону на казку.
20-ті роки – точиться боротьба проти казки. Вважали, що дитині казка не потрібна, що віджила казка своє.
З бібліотек вилучалися казки (крім Пушкіна). Казки Маршака виганяли з дитячого читання, а також Чуковського «Мойдодир» засуджено за те, що в ній, нібито, образили сажотрусів.
Найбільше заборонялася "Муха-цокотуха" - на тій підставі, що муха - це переодягнена принцеса, а комар - принц; жуки рогаті – мужики багаті. Усіх закликали боротися із чуківщиною.
У боротьбу казку вступився М. Горький. Він стверджує, що дитині біологічно потрібна гра. З дитиною треба говорити кумедно.
До 33 року – казка була за умов «падчериці».
У 36 році – казка була узаконена.
Справжній розквіт казки – це 30-ті роки. Це золотий вік казки.
Виходить одна яскравіша за іншу.
"Буратіно" - А. Толстой.
"Капітан Врунгель" - А. Некрасов.
«Старий Хоттабич» - Лагін.
особливості:
Усі майже сягають фольклорних сюжетів інших країн. Це казки-рімейки (на основі відомого сюжету).
«Старий Хоттабич» - Енстейн «Мідний глечик».
«Чарівник смарагдового міста» - «Чарівник країни ОЗ»
"Буратіно" - Піноккіо.
30-ті роки пов'язані із соціальним забарвленням твору. Соціальні мотиви казок явно позначені самим автором чи передмові, чи сюжеті.
1) Мотив грошей («Старий Хоттабич» – спочатку у передмові, а потім у сюжеті. «Снігова королева» – вводить комерційного радника, який хоче купити рожевий кущ. «Золотий ключик» – країна дурнів, сповнений соціальних контрастів).
2) Тема колективу. Герої не поодинці роблять свої подвиги. Заклав цю традицію Ю. Олеша.
26. Своєрідність творчості А. Гріна. Аналіз казки-феєрії «Червоні вітрила»
Вся творчість Гріна – це мрія про той прекрасний та таємничий світ, де живуть чудові, великодушні герої, де добро перемагає зло, а все задумане збувається. Письменника іноді називали «дивний казкар», проте Грін писав не казки, а щонайменше реальні твори. Тільки він вигадував своїм героям і тим місцям, де вони жили, екзотичні імена та назви – Ассоль, Грей, Лісс, Каперна. Все інше Олександр Степанович брав із життя. Правда, її він описував красивою, повною романтичних пригод і подій, такою, про яку мріють усі люди.
Грін прожив як би два життя. Одна, реальна, була важка і безрадісна. Зате в мріях і у своїх творах він разом зі своїми героями мандрував морськими просторами, гуляв казковими містами…
Деякі критики вважають, що Грін тому й писав такі твори, що прагнув збагатити, прикрасити «тяжко бідне життя» своїми «гарними вигадками». (4.с.392)
Відомий письменникЕдуард Багрицький писав: «О. Грін – один із найулюбленіших авторів моєї молодості. Він навчив мене мужності та радості життя» (4.с.393). Грін створював свій світ, свою уявну країну, якої немає на географічної картиале яка – і він це знав точно – існує в уяві всіх молодих людей.
К. Паустовський писав, що «після оповідань Гріна хочеться побачити всю земну кулю - не вигадані ним країни, а справжні, справжні, повні світла, лісів, різномовного шуму гаваней, людських пристрастей та любові» (5с.6).
Грін багато разів відчуває всіх своїх героїв у «виняткових обставинах прагнення мети» Його сюжети та характеристики не просто вичерпують потенціал персонажів «до дна». Чудово і переконливо говорить він про невичерпність, безмежну енергію людського духу і тіла. Не дивно увага психофізіологів до творчості Гріна, до його вгадування задатків та проявів людської натури у процесі відносин із дійсністю. Будучи художником, Грін вміє відчувати фарби життя та природи, що оточують його. Світ художників дивовижний, у ньому вміло перекидаються мости до небувалого, про яке до певного часу ще нічого не відомо ні в теорії, ні в практиці людства. Безумовно, всі ці особливості говорять про романтичну основу творчості А. Гріна. Романтизму Гріна не голосно сказати себе «світ огромивши потужністю голоси». Але, не кажучи ні слова, письменник відкриває його у своїх творах, одним із яких є «Червоні вітрила».
Камерність бачення та відображення, але ця камерність особливого роду. Грін поетизував досконалість окремої людини у переконанні, що досконалість, озброєна свідомістю власної сили, діє чудово. Мистецтво в пристрасній практиці Гріна – це «блискуча людська душа, Виражена художнім зусиллям », а Грін прирівнює дар уяви до «злиття небесної зорі» (3.с.93).
У стилі Гріна безперервно взаємодіють емоція і свідомість, важке враження і глибоко обдуманий доказ. Цій особливості підпорядковуються сюжет, образ, фраза.
У творі «Яскраво-червоні вітрила» Грін показав у своїх казкових образах і вигадках, що «здійснюється фантазія завжди, але збувається саме як те «асоціативно-можливе», що закладено в самих умовах не тільки твого існування, а й існування твого середовища» (3) .с.97).
Більше того, аналіз творчої спадщини Гріна показує, що багато з його оповідань за формальними ознаками - незвичність імен, обстановки, деяка ускладненість розвитку дії тощо - ставляться нерідко до романтичних творів, але за змістом, за своєю ідеєю вони цілком реалістичні . Що таке, по суті, розповідь «Рене», як не цілком реалістична. Однак навряд чи можна бачити в таких оповіданнях, як «Повернення» і «Комендант порту», що нібито намітився перехід Гріна до реалізму (М. Слонімський. Олександр Грін). Посилення реалістичних рис у тих чи інших його оповіданнях (причому не лише пізніх) залежало насамперед від змісту кожного окремого твору та від завдань, які автор ставив перед собою. Основна ж тональність новели була більшою чи меншою мірою насичена романтикою. Це історія жіночого кохання - ображеної і помстилася, але до кінця вірної; або «Бродяга і начальник в'язниці» - невеликий етюд про спекотне весняне сонце, балакучий ув'язнений і лінивий, добродушний начальник, що заснув під наполегливий говірку заарештованого волоцюги; або «Шість сірників»-драматична розповідь про двох потерпілих корабельну аварію моряків.
Можна було б сказати, що в багатьох оповіданнях такого типу у Гріна романтичні характери діють у реалістичних обставинах.
Цим аж ніяк не знімається питання про романтизм як метод гринівської творчості. Так, Грін - романтик переважно, він назавжди залишився вірним романтичному методу (про це говорить хоча б останній незакінчений роман "Недоторка"), але реалістичні оповідання він писав протягом усього свого творчого шляху одночасно з романтичними оповіданнями. До реалістичних творів Гріна склалося ставлення як до чогось другорядного. Причина цього швидше за все в тому, що переважна більшість із них майже не перевидавалася і не вивчалася критикою. І хоча вони дійсно становлять лише невелику частину спадщини Гріна, вони так само характеризують творчий шляхписьменника, як і романтичні твори, що становлять основу прози
Досить сказати, що майже з 500 оповідань Гріна в повних зборахтворів у 6 томах (вид-во «Правда», 1965) опубліковано лише 170, та якщо з останніх понад 50 оповідань публікувалися лише один раз за життя автора. І переважно це розповіді саме реалістичного плану. Ще А. Рос-кін писав, що його «ранні речі, з ухилом у побутовість, нині міцно забуті».
Коли в суворому та голодному 1921 р. Грін написав феєрію «Червоні вітрила», багато хто здивувався: як міг письменник у цей час створити таку світлу, ліричну казку?
Однак ця феєрія – не Чарівна казкапро невідомий світ, де таємничий принц приніс Попелюшці кришталевий черевичок. Це казка про сучасну йому дійсність, але тільки побачену очима чарівника. Тому щось невловимо змінилося в цій дійсності: щось відійшло в тінь, а щось висвітлилося яскравіше, змінилися фарби, трохи змістилися події, з'явилися нові імена та назви. Але збереглася реальна життєва основа, де виросла казка, і ми сьогодні сприймаємо цю феєрію як гімн романтиці людських відносин. Нехай не було Каперни, не було Грея і Ассолі, не було корабля з яскраво-червоними вітрилами, але існували і завжди існуватимуть «Каперни», жили і житимуть «Ассолі» та «Греї», пливли і пливтимуть морями «кораблі з червоними вітрилами»,- все це було і буде на землі, поки на ній житимуть хороші люди - романтики, які вміють так любити, так мріяти, так вірити у виконання мрії.
Романтичне сприйняття світу проходить через усі твори Гріна, проте його ставлення до романтики змінювалося протягом років, як змінювалося та ставлення його до своїх героїв-романтиків.
Це можна наочно простежити з його романах. У «Червоних вітрилах» Грін оспівав мрію та людей, які вірять у неї, але наступний роман- «Блискучий світ» - як би пильний погляд у те далеке майбутнє, коли людина зуміє подолати силу земного тяжіння і зможе вільно і легко літати, - різко відрізняється від «Червоних вітрил» нотами песимізму, що явно відчуваються. Грип бачить труднощі, що постають на шляху людської мрії, розуміє, що дійсність в особі звичайних, заземлених людей люто чинитиме опір людині, яка намагається стати вище звичайності.
Тому герой роману Друд почувається добре тільки у відгородженому від дійсності світі, повному музикита спокою. Виходити за межі цього замкнутого світу він не хоче і в одному із зіткнень із дійсністю гине. Людина-птиця, втілена мрія - гине, а люди, які її занапастили, живуть, і ніби нічого не змінилося. Чи варто мріяти?
У романі відчувається життєва втома автора, втрата перспективи, безпорадність перед ударами дійсності. Можливо, це пояснюється тимчасовим підйомом нової дрібної буржуазії, породженої непом і яка викликала на якийсь час у письменника відчуття безсилля мрії перед торжеством міщанства, що уявив себе господарем життя.
Однак, цей песимізм не надовго. Вже в «Золотому ланцюзі», хоч і затьмареною смертю Ганувера, тріумфують ноти оптимізму. Роман цей, як завжди у Гріна, авантюрно-пригодницький, але в кращому розумінні цього слова, тому що головне в ньому - не випадкова знахідка Ганувером золотого якоря, ланцюга, не опис його казкового палацу і навіть не полювання групки авантюристів за незліченними багатствами героя. Все це - лише цікаве тло для яскравого зображення людських характерів, для утвердження старої улюбленої ідеї Гріна - добро завжди переможе, зло має бути повалено. І як ясні зірки на чистому нічному небі, завжди світитимуть людям справи та душі добрих людей. Цей ліризм викладу, напруженість емоцій, чистота помислів позитивних героїв, їхня вірність, відданість, щирість переживань – усе це становить основу змісту «Золотого ланцюга».
27. Реальність революційних подій та романтика пригод у повісті Вал.Петр. Катаєва «Біліє вітрило самотнє».
Валентин Петрович Катаєв упродовж свого життя неодноразово звертався до творчості для дітей. Народився 1897 року в Одесі. Батько та мати – вчителі. Не закінчивши гімназії, Катаєв іде добровольцем на фронт, пише там вірші, робить прозові замальовки бойових подій та побуту солдатського життя.
Повість «Біліє вітрило самотнє» була надрукована в журналі «Червона новина» і майже відразу вийшла окремим виданням. Високий пафос, життєвість фактів. Катаєв – талановитий побутописець.
Матрос Родіон Жуков з'являється у повісті не часто, але йому належить одне з головних місць у книзі. Зображено прийомом контрасту – уявлення Петі про жахливого розбійника та враження, яке справляє матрос насправді.
Прийомом контрасту створюється психологічний малюнок людини із «сором'язливою усмішкою», збентеженого власним вторгненням у диліжанс, де їде вчитель Бач з двома дітьми, і лише з крайньої небезпеки змушеного залишитися в ньому. Так починає руйнуватися вигадка про розбійника, створений Петя уявою і виписує реальний образ Жукова.
У сцені переслідування матроса «вусатим» на пароплаві «Тургенєв» розкривається відчайдушна сміливість Жукова, винахідливість.
Кожна сцена появи матроса наближає його до читача і поглиблює психологічний малюнок цього образу.
Катаєв зумів по-новому показати взаємини дітей різних шарівдореволюційного російського суспільства.
Повість Катаєва - одна з книг, що за духом своїм полімізують з нудьгою дореволюційних доброчесних і добромисних персонажів. Відносини Гаврика та Петі – це нормальні відносини дітей приблизно однакових за віком. Кожен із них цікавий сам по собі.
З великою майстерністю Катаєв складність духовного світу Петі, різноманіття його переживань. «Він усією душею відчув себе зовсім чужим у цьому холодному і безлюдному світі раннього ранку».
Автор не одорослює своїх героїв насильно, він показує, як навіть у найважчий для Гаврика час, коли багато доводилося вирішувати самому, хлопчик із захопленням «досліджує» Петіну гімназійний кашкет.
Вміння показати, що діти залишаються дітьми навіть у найважчих умовах життя, ріднить його естетичну концепцію з тією, що характерна для Горького, Гайдара, Кассіля.
28. Арк. Петр. Гайдар. Особливості творчої манери. Коло ідей, образів. Суперечки про Гайдар сьогодні. АНАЛІЗ ОДНІЙ З ПОВЕСТ
Дві пристрасті манили Аркадія Голікова з дитинства – пригоди та книги. Коли йому було десять років, він спробував втекти на фронт, у дванадцять років зі зброєю патрулював уліпи Арзамаса – міста свого дитинства, у тринадцять був уперше поранений – ножем у груди, а у чотирнадцять вступив до РКП(б) та поїхав на фронт – ад'ютантом командира особливого загону. Його батьки – типові провінційні інтелігенти – ще у 1905-1907 роках допомагали революційному підпіллю. Аркадій пішов їх стопами (з партії він буде виключений за перевищення командирських повноважень, так і не відновиться в її лавах). Освіта майбутній письменник здобув багато в чому завдяки батькові та матері (Петро Ісидорович, виходець із солдатсько-селянського роду, працював учителем, а Наталія Аркадіївна, дворянка, вивчила дітей французької мови). Пощастило Аркадію та в Арзамаському реальному училищі, в якому він навчався у 1914-1918 роках: там викладали талановиті та вільнодумні люди. Коло читання було традиційним для хлопчиків на той час - російська епічна класика, насамперед Гоголь, і перекладна пригодницька белетристика, особливо Марк Твен.
Аркадій Гайдар – письменник із військовим типом мислення. У його повістях і оповіданнях існують лише два стани країни та народу - війна та мир. Головні герої Гайдара, зазвичай, не прив'язані до будинку і завжди готові до рішучих дій. Діти ростуть новими бійцями, і для них дуже важливим є приклад батьків. Навіть пейзажі та інтер'єри у Гайдара будуються на контрасті спокою та тривоги. Основою повістей, оповідань та казок письменника був детективно-пригодницький жанр, принаймні в них майже завжди присутня таємниця – хлопчача чи доросла. Найкраще письменнику вдавалися образи «хлопчаків», які легко уникають ігор і проказ у повну небезпек доросле життя, які обирають моральним чуттям свій шлях у ній. У оповіданні "Патрони" (1926) письменник виділив головну свою тему - діти та війна.
У всіх творах Гайдара діти та підлітки, хоч і не позбавлені недоліків, загалом втілюють ідеал людини. У тому моральному світі війна відбивається більш чистої, вони вносять до неї етику гри: «Р. В. С.» (1926), повість "На графських руїнах" (1928). Гайдар добре відчував свого читача, нюанси його вікового сприйняття. Так, оповідання-мініатюри "Василь Крюков", "Похід", "Маруся", "Совість" (1939-1940), адресовані дітям дошкільного віку, відрізняються простотою та цікавістю.
Діти та підлітки у зображенні письменника завжди точно визначені за віком, тоді як герої-дорослі поділяються насамперед за соціально-ідеологічними ознаками. Не менш достовірна психологічна різниця між хлопчиками та дівчатками, різниця в їх поведінці. Лукавий розум і необдуманість вчинків, відчайдушність і живий страх, чиста віра та наївні помилки - ці та інші суперечливі риси характеризують гайдарівських хлопчаків і червоноармійців, на кшталт Бумбараша з однойменної незакінченої повісті.
Герої Гайдара, які у 30-ті роки, загалом відрізняються більшої внутрішньої дорослістю, серйозністю. Це діти, які свідомо готуються змінити дорослих на бойовому чи трудовому посту, і дорослі, які пройшли сувору школу випробувань і передають свої ідеали підростаючому поколінню.
Одне з кращих творівписьменника – розповідь «Блакитна чашка» (1936) – відрізняється глибиною психологічного підтексту, ліризмом та оповідною манерою оповідання.
У радянській дитячій літературі Гайдар утвердив образ дитини – героїчної жертви. Найбільш показовий у цьому плані твір - повість «Військова таємниця» з включеною «Казкою про Військову Таємницю, про Мальчиша-Кібальчиша та його тверде слово». Окремо ця казка з'явилася ще 1933 року. В ній був остаточно сформований гайдарівський міф про громадянську війну, і в його основу лягло протиріччя між неприпустимістю дитячої жертви та прийняттям її в ім'я найвищої мети.
Небезпеки чатували на дітей і в мирний час: особливо хвилювала Гайдара доля юного покоління, що залишилося в роки сталінських чисток без батьків. Цій дуже небезпечній для письменника проблемі присвячена його повість «Доля барабанщика». Хлопчики з оповідання «Чук і Гек» (1938) можуть робити помилки, але без трагічних наслідків, тому що на охороні їхнього дитинства - батько, Червона Армія, вся країна. Міцна єдність країни та сім'ї – такий ідеал Гайдара, проголошений у пору жорстоких протиріч між Радянською країною та радянською ж родиною. Йшли перші місяці Великої Вітчизняної війни, коли « Піонерська правда» Друкувала казку Аркадія Гайдара «Гарячий камінь». Головна думкаКазки зводиться до того, що кожна людина - в ранні або зрілі роки - одного разу неодмінно обпалиться про «гарячий камінь», що символізує пошук сенсу життя. Заслуга А.П.Гайдара була в тому, що він зумів вирішити найскладнішу для будь-якого письменника проблему позитивного героя- достовірного, живого та сучасного. Повість «Тимур та її команда» (1939-1940) стала головною книгою піонерії багато десятиліть, а ім'я Тимура - загальним. Повісті про Тимура Гараєва та його команду - приклад справжньої літературної класики, здатної надавати великий виховний вплив на читачів. Творчість Аркадія Гайдара є цінною і відображенням у ньому драматичних етапів нашої історії - від передреволюційних років до початку Великої Вітчизняної війни. Про що мріяли люди і як здійснювали свої мрії, що вони особливо цінували і чого не помічали, у чому помилялися, а що знали твердо, як влаштовували побут, як втрачали нажите та обжите - про це та багато іншого, про що не розповідають нам науковці джерела, ми дізнаємось із книг Гайдара.
Кратко: Великим явищем у дитячій літературі 1920-х-1930-х років стала проза Аркадія Петровича Гайдара (1904-1941).
По суті, його творчість стала літописом цих двох десятиліть. Перші повісті Гайдара присвячені Громадянській війні: він був її учасником, опинившись на фронті, коли йому було лише чотирнадцять років. Війна багато чому його навчила, зробила дорослим бійцем, але перші, майже дитячі враження теж залишилися назавжди у свідомості. Гайдар з невичерпним інтересом стежив за життям країни, за тим, як воно змінювалося. Але не менш цікавими для нього були люди – покоління дорослих і ще більше – покоління зростаючих.
ТИМУР І ЙОГО КОМАНДА
В основу сюжету повісті Гайдар поклав історію гри, яку влітку затіяла група хлопців в одному з підмосковних дачних селищ. Герої твори живуть у тривожній атмосфері передвоєнного часу, десь уже йде війна, і тому гра Тимура та його друзів має велику серйозну мету – допомога сім'ям тих, хто перебуває у Червоній Армії. Через історію цієї гри, навколо якої зав'язуються і визначаються у повісті головні сюжетні конфлікти, Гайдар, власне, і вирішує основну тему твору - тему виховання сучасної дитини.
Створюючи повість про Тимуру, письменник безперечно чітко уявляв собі всю важливість і значущість гри життя дитини. Неважко помітити, що багато героїв інших його творів також постійно беруть участь в іграх, причому здебільшого в таких, що копіюють життя, залучають дитину до великих життєво важливих справ («Військова таємниця»).
Так він прийшов до думки про можливість створення нової форми гри, що принципово відрізняється від багатьох колишніх дитячих ігор своїм яскраво вираженим суспільним характером, злиттям її з життям.
У поглядах Гайдара на гру, на її серйозне значення у вихованні ініціативи, згуртованості, пробудженні суспільних інтересів дітей знайшли художній вираз найважливіші засади передової педагогічної думки та педагогічної науки.
Так само, як і інші письменники, він розвиває у своєму творі чудову думку А. С. Макаренка про те, що у справжній грі у дитини виробляється правильне ставлення до людей, колективу, рис майбутнього характеру.
У грі, яку ведуть герої книги, є одна дуже примітна особливість: хлопці не імітують, не зображують реальну, справжню справу, а творять її; гра і справа тут переплетені, злиті докупи. Гра Тимура та її друзів неспроможна існувати без тих серйозних життєвих цілей, які у ній реалізуються; але й практичні відносини хлопців було б неможливі, якби вони виявилися органічно включеними у захоплюючу гру.
На якийсь час гра захоплює все життя членів тімурівської команди, стає формою вияву їхніх суспільних інтересів; в ній знаходить вираження потягу дітей до суспільної діяльності. Через гру Гайдар приводить своїх героїв до усвідомлення необхідності справжньої справи, до розуміння цієї справи, як радісної та бажаної. Дивовижний секрет успіху «Тимура та його команди» полягає в тому, що Гайдар зумів підійти до принципової розмови про високі моральні норми, вимоги до людини в суспільстві, так само легко, просто і природно, як це зробив Маяковський у вірші «Що таке добре і що таке погано.
Гайдар будує книгу так, що сенс діяльності Тимура та його друзів відкривається читачеві не одразу. Разом з героїнею твору Женею Олександровою читач приходить до поступового з'ясування того, що відбувається, до несподіваних відкриттів.
Гайдар протягом усієї повісті зіштовхує героїв гри з дорослими - з людьми різних професій, віку, характерів. Відносини Тимура та його команди зі світом дорослих іноді дуже складні. Вони утруднені тим, що це справи хлопців оточені таємницею, що справжній зміст цих справ прихований від оточуючих, незрозумілий їм. Це, звичайно, призводить до непорозумінь, прикрих помилок, прямих зіткнень. Не всі дорослі здатні серйозно та вдумливо поставитися до того, що вони бачать. Тимур та його друзі ведуть гру настільки нову, незвичну, яка не вкладається у звичні уявлення про дитяче проведення часу, що дорослим вона часто здається не тільки дивною, а й підозріло-небезпечною. Характерна в цьому відношенні розмова між Тимуром та його дядьком. Тимур запитує, що робив дядько та його товариші, коли вони були хлопцями. «--Ми?..--відповідає дядько.--Ми бігали, скакали, лазили по дахах; бувало, що й билися. Але наші ігри були прості та всім зрозумілі».
І все-таки, незважаючи на негативне ставлення деяких дорослих до гри Тимура та його команди, Гайдар протягом усієї повісті наполегливо проводить думку про те, що ця гра нерозривно пов'язана зі справами усієї країни. У ній, як і краплі води, відбиваються відносини, типові соціалістичного суспільства загалом.
Головним героєм повісті є, звичайно, Тимур - чарівний мрійник і фантазер, - справжній ватажок хлопців. Він має чудові людські якості - мужність, непохитну витримку, душевну широту, життєрадісність. І в той же час Тимур звичайний і славний хлопчик, рівний серед рівних, що виділяється серед інших лише великими здібностями організаторськими, великою ясністю бачення світу. Він простий у спілкуванні зі своїми товаришами, і вони охоче і весело підкоряються йому, як взагалі підкоряються діти у серйозній і чесній грі обраному ними командиру. Це справді той герой, який, не здійснюючи дванадцяти подвигів Геркулеса, збуджує схвалення, захоплення, прагнення наслідування.
29. Проблема формування характеру, тема честі та безчестя у романі Вен.Алекс. Каверіна "Два капітана".
Його роман частково автобіографічний.
1 книга - 1938.
2 книга - 1944.
Прототипи.
КАПІТАН ТАТАРИНОВ:
1) Полярний геолог Русанов. В експедиції в нього загинули усі люди. "Геркулес".
2) Експедиція Брусилова. Майже всі загинули. «Св. Ганна".
3) Експедиція Сєдова. Він мав погане спорядження.
Образ капітана збірний і створюється образ мужньої людини, шляхетної людини. Був як мореплавцем, а й вчений (писав книжки про природу, зробив відкриття про льодах).
Капітан Татарінов був духовним отцем Сані.
1) Професор-генетик Михайло Лобашев. Був до 9 років німим, жив у комуні. 1 книга.
2) Клебанов – полярний летчить, героїчно загиблий. 2 книги.
Псков – прототип міста Енська.
Характери капітана Татаринова та Сани схожі – цілеспрямованість.
Саня хоче відновити честь Капітана Татарінова в очах Росії, тож йде в експедицію.
НЕГАТИВНИЙ ГЕРОЙ
Н.А. Татарінов - нажився на своєму двоюрідному браті, який загинув в експедиції.
РОМАШКА – непорядна людина. Донощик, зрадник. Все своє життя збирав гроші.
На перший план постає проблема честі.
Девіз Каверіна: «Бути чесним, не вдавати, намагатися говорити правду і залишатися самим собою в складних обставинах».
3 девізу Сані Григор'єва:
1) «Боротись, шукати, знайти і не здаватися».
2) «Якщо бути, то бути найкращим».
3) "Не робити половинних стрибків", "Вперед!"
Проблема несправедливості: знав убивцю, але не міг сказати.
30. Тема першого кохання в повісті Р.Фраєрмана «Дика собака Дінго…». Образ головної героїні, зображення її внутрішнього світу.
Навчався у залізничному технікумі. Був на Далекому Сході, почалася Громадянська війна, полюбив ДВ.
1938 – «Дика собака Дінго».
Час дії – напередодні ВВВ.
Фраєрман займається дуже рідкісним вихованням почуттів.
Тема першого юнацького, романтичного кохання.
Ставив завдання – показати зародження чистого, високого кохання.
Паралельно ставить проблему сімейних обставин (Колю виховує батько Тані).
Його герої – звичайні люди.
Письменник відкриває перед нами світ дитячої душі з її незрозумілим поривами, мріями, захопленням життям, ненавистю, радощами та прикрощами.
Вона самотня. І в цьому її нещастя. У дівчинки є будинок, мама (щоправда, вона весь час на роботі в лікарні), друг Філька, нянька, кішка та ін.
Цілий світ. Але все це не замінить батька, якого Таня не знає зовсім і який живе далеко-далеко.
Коля стає для неї об'єктом зловтіхи, агресії, гніву.
Потім розуміє, що любить його.
Вона розуміє, що мати теж любить батька, який зможе стати другом для неї, як Філька.
Героєм має бути дівчинка чесна, смілива, ніжна, і почуття має бути високим та світлим. (Фраєрман).
Автобіографічна трилогія Горького “Дитинство”, “У людях”, “Мої університети” стоїть серед тих його творів, у яких письменник прагне втілити різноманітні мистецькі пошуки, висловити активний, життєствердний погляд життя.
Шлях героя горьківської трилогії до революційної самосвідомості далеко не був простою і прямолінійною, він втілив складність шукань істини людиною з народу. Основна думка, що цементує розповідь, полягає в словах письменника: "Російська людина все-таки настільки ще здоровий і молодий душею, що подолає гидоту життя".
У повісті "Дитинство" дуже значне місце відведено Акуліні Іванівні і Доброї Справи, а в повісті "У людях" - кухареві Смурому та кочегару Якову. Ці люди вплинули на формування почуттів і думок головного героя трилогії - Альоші Пєшкова. У повістях вони виділені як постаті, значні своєю індивідуальністю, й у певною мірою уособлені добрі і талановиті початку російського характеру.
Духовний світАльоші Пєшкова населяли родичі та чужі люди, з якими його зіштовхнула важка доля. У формуванні його свідомості брали участь дві сили, які, здавалося, були нерівними. Це сили зла та добра. У умовах можливість вибору величезною мірою залежала від розуму Олексія, його характеру, вродженого вміння спостерігати і сприймати факти, явища життя.
Прекрасною особливістю Альоші було сприйняття доброго і гарного і відштовхування від злого і поганого, що отруював атмосферу в будинку Каші-Ріних і поза ним. У цьому сенсі особливо харак-. терно протиставлення бабусі Акуліни Іванівни та діда Каширіна у свідомості хлопчика. Горький зберіг вдячну пам'ять про бабусю. Вона виховала в ньому рідкісний дар – вміння поважати та любити людину.
Якщо в перших частинах трилогії Горький показував характер героя головним чином у опорі каліцтв життя, то в III частині - "Мої університети" - подальший розвиток характеру розкривається в процесі духовного і.ідейного формування. Характер Альоші Пєшкова складався у опорах навколишньому середовищі; опір це було пов'язане і з переоцінкою цінностей, почерпнутих з книг та оповідань людей, які мали на нього вплив. При цьому він хотів і прагнув самостійно осмислити складні явища та факти життя. Реальність, яку “освоював” юнак Пєшков, розкривалася проти нього у протиріччях, і нерідко ворожих. Але вона ж і зберігала в собі істину, а до цієї істини він діставався, складаючи думки про різних "вчителів життя". І зображення героя у цих важких ідейних пошуках Горький якраз і пов'язує з долею народною, водночас відсуває другого план власне “я”. Ідейний нерв автобіографічних повістей - прагнення письменника крок за кроком показати свідомість дитини, що міцнішає, а пізніше Альоші Пєшкова, її людське самоствердження в протиборстві з навколишнім середовищем.
АЛЕ! Ми читали лише Дитинство, тому про нього детальніше!
Російська література кінця 19-початку 20 ст. Загальна характеристика
З початку 1890 року група символістів проголосила своє повне неприйняття совр. їм реалізму, помилково ототожнивши його з матеріалізмом та об'єктивізмом. З того часу почалося протиборство 2-х худ. напрямів. Модерністи підозрювали чужих собі письменників у нездатності поринути у сутність явища, у сухооб'єктивістському відображенні життя. Реалісти заперечували «темний набір» містичних понять, витончені форми нової поезії. Молодий реалізм мав усі ознаки перетворюючого майнового і знаходить істину мистецтва. Його творці йшли до своїх відкриттів шляхом суб'єктивних світовідчуттів, роздумів. Прозі 19 століття був властивий образ чол. , що втілював заповітні думки письменника. З творів нової поримайже зник герой - носій уявлень письменника. Тут відчувалася традиція Гоголя та Чехова. Виконав мл. сучасників Чехова героями стали «середньої руки» інтелігенти, офіцери нижчих чинів, солдати, селяни, босяки. Про хиткість їхнього внутрішнього стану писали Купрін, Горький, Бунін. Андрєєв.Вони звернулися до загадок самої природою людини. Гранично розрослося авторське початок у оповіданні. План подій був спрощений, але межі душевного життя розсунуті. Тому відтворення короткого відрізка часу розросталося до великих оповідань (« Гранатовий браслет» Купріна, «Брати» Буніна). З іншого боку, складні теми представляли в скупій формі («Пан з Сан-Франциско» Буніна «Життя Василя Фівейського» Андрєєва) Нове покоління прозаїків зверталося до фольклорно-біблейських образів і мотивів, міфології різних народів. Твори пронизують авторські роздуми. Немає повчальних чи пророчих інтонацій. Реалістична проза кликала до дискусії. Багато прозаїків тяжіли до р-зу в р-зе (Купрін, Горький), до внутрішнього протистояння різних точок зору (Сни Чанга Буніна, Юда Іскаріот та ін Андрєєва). Складне світовідчуття письменників не вкладалося у структуру послідовного реалізму. Прозі початку століття властиве укрупнення. символізація образів та мотивів. Аналіз реальних процесів поєднувався з романтичною мрією. Молоді письменники відчували пристрасний потяг до класицистичної спадщини Росії.
», «У людях» (1913-1916) та «Мої університети» (1925) М.Горький зображує , здатного до духовного саморозвитку. Процес формування людини був новим. У відомих творахпро дитячі роки С. Аксакова, Л. Н. Толстого, А. Н. Толстого основна увага приділялася зображенню внутрішнього світу дитини. Дослідники творчості Горького вважають, що соціальна природа героя трилогії, спільність долі з народом відрізняють це від інших зразків автобіографічного жанру. Дитинство, зображене Горьким, далеко ще не прекрасний період життя. Це не тільки душі дитини, а й російська у певну епоху.
Герой «Дітинства» вдивляється у це життя, в оточуючих людей, намагається зрозуміти витоки зла та ворожості, тягнеться до світлого. Сам багато бачив та випробував у дитинстві. Він писав: «Згадуючи ці свинцеві гидоти дикого російського життя, я хвилинами питаю себе: чи варто говорити про це? І, з оновленою впевненістю, відповідаю собі: стоїть; бо це живуча, підла правда, вона не здохла й донині. Це та правда, яку необхідно знати до кореня, щоб з коренем же і видерти її з пам'яті, з душі людини, з усього життя нашого, тяжкого та ганебного. І є інша, більш позитивна причина, яка спонукає мене малювати ці гидоти. Хоча вони і неприємні, хоч і тиснуть нас, до смерті розплющуючи безліч прекрасних душ, - російська все-таки настільки ще здоровий і молодий душею, що долає і подолає їх».
Незважаючи на те, що ці висловлювання дано письменником лише у 12-му розділі, вони є провідною ниткою повісті. Не в хронологічному порядку, послідовно і спокійно рухається оповідання: картини, намальовані письменником, виникають як результат найсильніших вражень, що залишилися у свідомості дитини від зіткнень із дійсністю.
Знаючи особливості дитячої психіки, Горький показує похмуре та трагічне у протиставленні зі світлим та радісним, що справляє найбільш сильне враження на дитину. Так, на зміну тяжкому враженню від картин трагічної смерті батька приходить відчуття від близькості з незвичайною людиною – бабусею; картина нелюдської жорстокості діда під час покарання дітей є сусідами з описом задушевної розмови діда з Альошею; інквізиторським розвагам дядьків протиставлені добрі та дотепні забави Циганка. Важливо побачити «тісне, задушливе коло моторошних вражень», в якому жив Альоша в сім'ї Каширіних, як розширювалися уявлення героя про звичаї свого світу за межами будинку діда.
Величезний вплив на Альошу зробили ті «прекрасні душі», з якими він зустрівся в домі діда та в навколишньому світі і які вселяли «надію на відродження… до життя світлого, людського». Особливість «Дитинства» у тому, що розповідь ведеться від імені оповідача. Такий характер викладу не є новим, але складність полягає в тому, що зображуване в повісті бачиться і очима дитини, головного героя, що перебуває в гущі подій, і очима мудрої людини, яка все з позицій розцінює великий життєвий досвід.
Саме та обставина, що оповідач зберігає в повісті гарячу безпосередність дитячого сприйняття світу і водночас дає глибокий соціально-психологічний аналіз, дозволяє зробити висновок про те, що Горький намагався викликати огиду до «мерзотів життя» та прищепити любов до душевно щедрого, стійкого. та талановитому російському народу.
Потрібна шпаргалка? Тоді збережи - » Автобіографічна трилогія Горького. Літературні твори!Серед книг, які вплинули на духовний розвиток нашого народу, одне з перших місць займає трилогія Максима Горького «Дитинство», «У людях» та «Мої університети». Майже кожну людину зі шкільних років супроводжує хвилююча історія дитинства Альоші Пєшкова, хлопчика, що пройшов через стільки випробувань, образ його бабусі - один із найвищих жіночих образів російської літератури.
На кожне покоління по-різному діяли повісті Горького, - у них черпали і знання народного життя, і ненависть до міщанства, до непосильної тяжкості робочої праці та гноблення, і сили протесту проти покірності; у цих повістях бачили заклик до творчої активності, до самоосвіти, до вчення, приклад того, як, незважаючи на злидні та безправ'я, людина може пробитися до культури. Вони служили джерелом віри у сили народні, прикладом моральної стійкості.
Повісті «Дитинство» та «У людях» написані Горьким у 1913–1914 роках і відтоді увійшли до світової класики автобіографічного жанру разом із такими шедеврами російської літератури, як «Колишнє і думи» А. Герцена та «Дитинство», «Отроцтво» , "Юність" Л. Толстого. Пізніше, у 1923 році, були написані «Мої університети», і таким чином склалася закінчена, за прикладом толстовського, трилогія.
Якщо в Толстого історія героя - це перш за все історія його пошуків, його вимог до себе, біографія аналітична, то горьківська трилогія насичена дією, вона автобіографічна, вона життєпис, вона складається з вчинків та подій. У той самий час це лише опис приватного життя, не історія окремої особистості, це саме повісті, твори, мають художню силу узагальнення. Їхній матеріал за всієї точності фактів, подій відібрано не за законами пам'яті та знань дорослої людини, а за законами письменницького таланту. Він створює галерею типів дореволюційної Росії, образи, що живуть незалежно від біографії героя.
Горький повідомляє нам у «Дитинстві» не те, що йому відомо, а те, що могло бути відомо дитині. Дитяче бачення світу має свої межі, і автор з вражаючою точністю дотримується їх. Навколишнє відкривається перед маленьким Альошею окремими малозв'язковими сценами, картинками, сенс і трагізм яких він ще не в змозі оцінити. Смерть батька, і тут же, біля труни, мати, що народжує, - це болісний, неймовірний збіг обставин з першої ж сторінки занурює нас у стихію достовірного життя. І, починаючи з цієї сцени, силою і особливістю книги, що підкорює, стає саме правда, мужність правди. Тут все справді. І в цьому відмінність її від інших книг такого жанру. Автор не привносить сюди дорослого свого розуміння людей, своїх знань та досвіду. Тут нічого не робиться для цікавості, немає жодних літературних прийомів, немає обов'язкової завершеності, зведення кінців з кінцями... Багато чого з життя Альоші Пєшкова ми так і не дізнаємося - як, чому засмучується стан діда, куди час від часу зникає мати, чому раптом доводиться переїжджати в інший будинок ... З роками іноді, з розповідей бабусі, якісь обставини роз'ясняться, але багато для хлопчика і для нас так і залишиться невідомим. І, як не дивно, така неповнота, незрозумілість того, що відбувається, допомагає нам краще побачити світ очима героя.
Трилогія відтворює величезну панораму життя робітничої Росії кінця ХІХ століття. Відтворює з розмахом, з невблаганним реалізмом, який вимагає від письменника як чесності, а часом художньої сміливості.
Одна за одною обступають нас долі людей різних станів, різних професій – барвники, іконописці, прикажчики, купці, прачки, кочегари, матроси, повії… Їхні десятки, мабуть, сотні людей, і кожен неповторний, у кожного не тільки своя історія, але й своє розуміння життя, свої протиріччя, своя мудрість, що западає в душу хлопчика, а згодом підлітка. Враження густонаселеності посилюється ще й яскравістю кожного персонажа, вони всі окремі, всі особистості значні, сильні, бунтарі, блаженні, дивакуваті, а якщо, припустимо, і не сильні, то все одно у більшості є щось особливе, своя загадка, своя ідея, свої стосунки з богом, з грошима, з любов'ю, з книгами... І все це не вигадано і навіть не побачено. Це знайденов житті. Альоша Пєшков постійно, допитливо шукаєвідповіді на вічні питанняжиття. Йому цікава кожна людина, хочеться зрозуміти чому так, а не інакше живуть люди. У цьому вся особливість його характеру. Він не спостерігач, не збирач, він діяльний герой, який шукає. Відповіді цих людей – суперечливі, парадоксальні, що переливаються несподіваним змістом – щільно насичують трилогію філософською думкою. У повістях не вщухає полеміка. Самі того не підозрюючи, всі ці люди полемізують, їх висловлювання стикаються, збиваються непримиренно.
«У дитинстві, - писав Горький, - я уявляю сам себе вуликом, куди різні прості, сірі людизносили, як бджоли, мед своїх знань і дум про життя, щедро збагачуючи мою душу хто чим міг. Часто цей мед був брудний і гіркий, але всяке знання - все-таки мед ».
Багато чого в житті Альоші Пєшкова зробили книги. Вони допомагали пізнати величезність світу, красу його та різноманітність. Книги не взагалі, а книжки конкретні. Альоша розповідає, що саме йому подобалося, що як він розумів. Він жадібно читав усе, що траплялося - бульварщину, книги авторів другорядних, випадкових, нині забутих, упереміш із класиками: романи Саліаса, Вашкова, Емара, Ксав'є де-Монтепена, вірші Граве, Стружкіна, «Переказ про те, як солдат врятував Петра Великого », «Пісні» Беранже, казки Пушкіна, «Таємниці Петербурга», романи Дюма ... (З тексту горьківської трилогії можна скласти довгі списки прочитаних ним книг, з його інструкціями-оцінками та провести найцікавіші дослідження про коло читання Альоші Пєшкова.)
Він сам вчиться відрізняти гарну книгувід поганий. Йому треба двічі перерахувати «Передання», щоб зрозуміти, що книга ця слабка. Цікаво стежити, як формується, відточується смак хлопчика. У безладному його читанні була своя перевага - воно тренувало розум; він навчався орієнтуватися у книжковому морі, він був вільний від шкільних авторитетів. Так він самостійно зрозумів, відчув геній Пушкіна: «Пушкін настільки здивував мене простотою і музикою вірша, що довгий час проза здавалася мені неприродною і читати її було ніяково». Треба, втім, зауважити, що естетичне сприйняття Альоші було підготовлено значною мірою неабияким поетичним даром його бабусі. З дитячих років слухаючи її пісні та казки, він гостро відчував гру самоцвітним словом, милування красою, багатством рідної мови.
Улюблені свої книги Альоша переказував будь-кому - денщикам, матросам, прикажчикам, читав вголос, і люди жадібно слухали його, іноді лаялися, висміювали, зате й зітхали і захоплювалися...
А він захлинаючись читав і читав: Аксакова, Бальзака, Соллогуба, Буагобе, Тютчева, Гонкура ... Книги очищали душу, надавали впевненості: він не один, на землі не пропаде. Він порівнював життя з книгами і розумів, що «чорний народ» у Парижі не такий, як у Казані, тримається сміливіше, незалежніше, не молиться богові так люто. Але він починає критично оцінювати вигаданість книжкових відносин героїв, відокремлювати великі твори від посередніх.
Ракамболь вчив його бути стійким, герої Дюма вселяли бажання віддати себе якійсь важливій справі. Він передає свої враження про Тургенєва, Вальтера Скотта. «Бурса» Помяловського схожа на життя іконописної майстерні: «Мені так добре знайомий розпач нудьги, що перекипає у жорстоку пустоту». Або: «Діккенс залишився для мене письменником, перед яким я шанобливо схиляюся, - ця людина дивовижно збагнула найважче мистецтво любові до людей».
Важко назвати інші твори, в яких ось так детально описувалися б книги, враження від них, їх вплив на життя людини.
Горький високо цінував автобіографію. Вони допомагали зрозуміти становлення особистості у певну епоху і побачити, які соціальні, моральні та етичні висновки були зроблені нею з викладених життям уроків. Незадовго до створення повісті «Дитинство» Горький перечитав автобіографічні книги найбільших російських письменників і «Історію мого сучасника» В. Короленка, що тільки що вийшла.
Це зміцнило письменника у бажанні розповісти про розвиток людини, вирощеного іншим середовищем. С. Аксаков та Л. Толстой малювали дитячі роки дворян, В. Короленко знайомив із життям юних інтелігентів, повісті про Альошу Пєшкова розповіли про життя міських низів.
Вважаючи свою біографію типовою біографією російського самородка, Горький, подібно до Короленка, розповідав не лише про власне юність, а й про юність свого покоління. "Якби в Європі були більш знайомі з російським народом, - писав він німецьким літераторам в 1928 р., - то знали б, що історія Горького - не поодинокий випадок і не є особливим винятком".
«Дитинство» та «У людях» одразу ж підкорили читачів. Люди жили, страждали і буяли на сторінках цих книг, знаходячи життєву переконливість. Горький ще раз показав себе великим майстром у ліпленні характерів. Соціально-побутові картини займають у нього більше місця, ніж у автобіографічних повістяхінших авторів, але ці картини тісно «пов'язані» з недостатнім розвитком думок і почуттів основного героя.
Повісті переконували в тому, що окуровщина не могла вбити здорові, живі душі і що в надрах стародавнього світу вже почали формуватись майбутні заперечники.
В «Історії мого сучасника» Короленко прагнув не виходити за межі чистого біографізму, за межі того, чому він сам був свідком. На відміну від нього Горький прагнув типізації картин побуту та окремих постатей. Повісті розкривають горьковське розуміння російського характеру, зближуючись у цьому з «Життям Матвія Кожем'якіна» та циклом «По Русі».
Горьківська бабуся втілює справжні риси Акуліни Іванівни Каширіної, і водночас це укрупнений образ російської жінки, що втілив у собі типові риси національного характеру. Примітні слова А. Блока: «Тепер мені зрозуміла вся фальш кінця гончарівського „Обриву“. Ось де справжня бабуся – Росія». Також був сприйнятий цей яскравий художній образМ. Пришвіним. Він він втілення «вітчизни».
Не менш виразна і фігура діда, що нагадала про те, що родинне середовище формувало різко різні характери. У будинку Каширіних дитина стикається з милосердям і запеклістю серця, незнищенною добротою і такою ж незнищенною суворістю і деспотизмом, з виявом волі та свавіллям.
Буніну основою російського характеру представлялося смиренність, і протиставляв він зазвичай не волю, а свавілля, яке виражалося у прагненні панувати чи підкреслювати свою незвичність («Суходіл», «Веселий двір» та інших.). Горький нерідко зображував свавілля своїх героїв, але в нього це насамперед відгомони пустощів, близьких до бунтарства, або темний, ще неусвідомлений протест проти мізерного — духовно і матеріально — життя.
Письменник, який вважав пасивізм історичною недугою російського народу, хотів показати на прикладі власного життя, як долалася поширена житейська проповідь терпіння, як загартовувалися воля і бажання протистояти світові зла та насильства.
Бабуся виступає у повісті як носителька естетичних та етичних уявлень народу. Це вона напоїла онука з невичерпного джерела народної творчості, долучивши до розуміння краси та внутрішньої значущості слова.
Бабуся була першим наставником і в галузі моральності. Це вона дала Олексі наказ: «Злого наказу не слухався б, За чуже сумління не ховався!». Бабуся захоплювала своїм оптимізмом, завзятістю у відстоюванні свого ставлення до світу, своєю добротою, своєю безстрашністю у важкі хвилини життя. Але для любовно змальованої Акуліни Іванівни не менш характерні також терпіння та лагідність. І в міру дорослішання онук починає відходити від неї убік. Інші думки та мрії хвилюють тепер підлітка.
«Я був погано пристосований до терпіння, — пише Горький, — і якщо іноді виявляв цю чесноту худоби, дерева, каменю, — я виявляв її заради самовипробування, заради того, щоб знати запас своїх сил, ступінь стійкості на землі.<...>Бо ніщо не спотворює людину так страшно, як спотворює її терпіння, покірність силі зовнішніх умов». Покоління, до якого належав письменник, хотіло бачити своє життя іншим.
Хлопчик рано пішов у люди. Це і термін, що позначив початок його трудового життя, і водночас початок широкого пізнання життя серед строкатого потоку людей.
Життя низів розкривається в повісті крізь призму сприйняття Альоші Пєшкова. Воно визначає відбір явищ, їх забарвлення, характер асоціацій, що виникають. Але юний герой не в силах ще сформулювати суть своїх роздумів і прагнень, і тоді на допомогу приходить сам автор, який відзначає знаменні віхи у розвитку дитини та підлітка.
Письменник тонко простежує заколоти Альоші, показуючи, як стихійні «не хочу!» починають набувати соціально-вольових обрисів, як дедалі більше зміцнюється романтичне бажання хлопчика стати захисником пригноблених. Невдоволення навколишнім світом ще несвідоме, стихійне, але в ньому крилася вже запорука нового світорозуміння.
Ліниво тече Волга у «Фомі Гордєєва», наче сон сковує її. У полусне рухається велика російська річка й у повісті «У людях». І підліток, який ще неясно усвідомлює цю дрімотність, тягнеться до іншого, «красивого, бадьорого, чесного» життя. «Свинцеві гидоти», що оточують людину, постають у «Дитинстві» та «У людях» у світлі передчуття битви, яка знищить їх.
За іронією К. Чуковського, який писав, що Горький створив у своїх повістях «втішенько людям», ховалося мимовільне визнання особливої світоглядної позиції автора. Одне із завдань повістей — показати, як «здоровий і молодий душею» ще російський народ, як багато надій пов'язане з його майбутнім.
Повісті «Дитинство» та «У людях» не вичерпувалися, проте, лише зображенням раннього формування характеру майбутнього революціонера. Вони показали і визрівання художнього обдарування. В обох повістях трепетно зображений світ емоцій юного Пєшкова, викликаних його спілкуванням з цікавими людьми, природою, мистецтвом та літературою. Становлення таланту одна з основних тем автобіографії письменника. Але й цій «індивідуальній» темі надано загальнозначущості.
То було нагадування про багатий творчий дар народу, який йому вдавалося виявляти з такою працею. Прагнучи підкреслити цю обдарованість, Горький у тих-таки 1910-х рр. допоміг написати автобіографічну книгу Федору Шаляпіну та сприяв появі автобіографічної повісті Івана Вольнова.
Автобіографічна трилогія Горького (остання її частина — «Мої університети» з'явилася 1923 р.) стала початком «історії молодого чоловіка», який взяв активну участь у подіях 1905 р. та Великої Жовтневої революції.
Історія російської літератури: у 4 томах / За редакцією Н.І. Пруцкова та інших – Л., 1980-1983 гг.
- Твір Бубнів у творі На дні (Образ та характеристика) Роль Луки у творі
- Твір по картині Воротар
- Коротка біографія Сент-Екзюпері
- Антуан Сент Екзюпері: біографія
- Чернишевський Що робити?
- Про творчість І. С. Тургенєва. Іван Сергійович Тургенєв - біографія, інформація, особисте життя Повідомлення з біографії та з Тургенєва
- Іван тургенєв Повідомлення з літератури тургенєв
- Образ і характеристика гриші добросклонова в поемі кому на русі
- Дж Мільтон втрачений рай
- Місто Калинів. Гроза. Цитатна характеристика. Твір «Місто Калинів та його мешканці в п'єсі «Гроза
- «Капітанська дочка» образ Савельіча
- Стрінг арт: як зробити панно з ниток та цвяхів?
- Хованський проти Афоні: як алкоголік мажору викрив Юрій любить хованський
- Хто чоловік Олени Летючої (фото)?
- «Улюблений чоловік» Алегрової Скільки років алегрової ірини на рік
- Кеті Топурія: що приховує співачка
- Борис Акунін – біографія, книги, цитати з романів, фотографії
- Валдіс Пельш: біографія, особисте життя та кар'єра Звати пельша
- Будагов Юрій Каренович: біографія, особисте життя
- Скандальні таємниці особистого життя