А н Островський біографія в рамках творчості
4 травня 1848 року на третій день після приїзду в Щеликово Олександр Миколайович записав: «Кожен прігорочек, кожна сосна, кожен вигин річки - чарівні». Вражений первозданної розкішшю щеликовской природи, Островський говорив про неї словами захопленого захоплення. Звивисту, капризно міняє свою течію Сендегу, з її химерно різноманітними берегами, то дрімучо запущеними, то безлісними, відкритими, то донезмоги крутими, високими, глинистими, то низькими, піщаними, драматург, по изустной легендою, називав зворушливо-ласкаво - Сендегушка.
Щеликовская природа стала і могутнім збудником поетичної енергії драматурга, і середовищем, місцем дії героїв деяких його творів, і предметом їх естетичної насолоди.
Ось хоча б деякі, найбільш разючі епізоди її участі в його п'єсах. Трагедія «Гроза» відкривається видом з правого високого берега Волги на Заволжя.
Кулігін, Милуючись красою расстилающейся за річкою панорамою, вимовляє: «Чудеса, істинно потрібно сказати, що чудеса! Кудряш! Ось, братик ти мій, п'ятдесят років я щодня дивлюся за Волгу і всі надивитися не можу.
Кудряш. А що?
Кулігін. Вид незвичайний! Kpacoтa! Душа радіє.
Кудряш. Нештó!
Кулігін. Восторг! А ти: «нештó!» Придивилися ви, або не розумієте, яка краса в природі розлита »(т. 2, с. 211).
Ймовірно, це відбувається на Кінешемська березі Волги, в минулому найвищому в ряду відомих Островському волзьких міст. З цієї набережної та інших високих пагорбів, улюблених місцевими жителями, заволжские простори проглядаються на десятки кілометрів.
Кулігін захоплюється лісовими урочищами Заволжя, пейзажами щеликовскіх околиць. Ними, мабуть, захоплюється і Лариса Огудалова в четвертому явищі першої дії «Безприданниці». Вона каже своєму нареченому: «Я зараз все за Волгу дивилася: як там добре, на тій стороні! Поїдемо скоріше в село! »
Цим видом милуються сьогодні, будуть захоплюватися і завтра.
На 18-му кілометрі Галицького тракту, якщо їхати з Кінешми, є крутий поворот вліво. За життя драматурга тут стояв стовп з написом: «Щеликово, маєток рр. Островських ». Ця «повертка», від якої йшла колія на Щеликово, цілком можливо, з'явилася реальною основою для зображення місця зустрічі Несчастливцева і Счастливцева в другій дії комедії «Ліс». Місце цієї зустрічі драматург малює так: «Ліс; дві неширокі дороги йдуть з протилежних сторін з глибини сцени і сходяться біля авансцени під кутом. На розі фарбований стовп, на якому, за направленням доріг, прибиті дві дошки з написами: на правій - "До міста Калинов", на лівій - "В садибу Пеньки, поміщиці пані Гурмижской". У стовпа широкий, низенький пень, за стовпом, в трикутнику між дорогами, по вирубці невеликий чагарник не вище людського зросту. Вечірня зоря ».
Аркадій Щасливців і Геннадій Нещасливців зустрілися, з волі драматурга, на одній з «поверток» Галицького тракту, по якому вони йшли: один з Вологди в Керч, а інший з Керчі до Вологди. Де ж точніше вони знаходяться? На це недвозначно відповідає Нещасливців: «Ну, прийду тепер в Кострому, в Ярославль, в Вологду, до Твері». І далі: «Зізнатися тобі сказати, втомився, а ще до Рибінська з тиждень пропутешествуешь» (д. II, явл. 2). Артисти зустрілися на шляху, що веде Несчастливцева до Вологди через Кострому, Ярославль, Рибінськ. Все це недалеко від Волги.
Нещасливців йшов до Вологди від крайньої потреби. З грошима він туди не пішов би. І ось чому, отримавши від Гурмижської тисячу рублів, він змінює маршрут. Цей новий маршрут досить цікавий для визначення місцезнаходження Несчастливцева. «Поїдемо ми, - каже він Счастливцеву, - до Волги в хорошому екіпажі, а потім на пароплаві в першому класі». Нещасливців явно перебував десь між Кінешмою і Костромою і збирався їхати по тоді тряска Галицькому тракту, до першої пристані, а потім на пароплаві в Нижній Новгород на ярмарок.
З щеликовскімі спостереженнями драматурга пов'язана і назва садиби Гурмижської. У п'ятнадцяти верстах від Щеликово розташовувалася садиба А.Н. Григорова - Олександрівське, що називалося також «Пеньки». Крім того, селища «Пеньки» малися на Варнавінского, Ветлужских, Галицькому, юр'євецькі, Нерехтском і подільському повітах Подільської губернії.
Царство лісу, глухого, неходженими, що оточував з усіх боків садибу Щеликово, ймовірно, визначило і символічне назву п'єси «Ліс».
На правому березі Куекші, приблизно за півкілометра за мостом, який веде в садибу, розташована красива широка галявина, оточена з усіх боків лісом. В одному кутку б'є джерело, заповнюючи прозорою водою дерев'яний шестигранний зруб, вкопані в землю. Від наявності сірки вода в ньому здається блакитним. Місцеві жителі назвали це джерело, а разом з ним і саму галявину «Святий ключик». Уже за радянських часів артисти, які відпочивали в Щеликове, назвали це місце «Яріліну долиною».
Жителі щеликовскіх околиць М.М. Любимов і А.В. Бойцова, зі слів людей похилого віку, говорили мені, що в стародавні часи, ще до Островського, над зрубом височіла каплиця, а навколо каплиці була загородь, і входили в неї через калиточку. «Яріліна долина» споконвіку була місцем народних гулянь в Тройця і Духів дні. У ці свята сюди сходилися і з'їжджалися селяни всієї округи. Тут прямо з возів жваво йшла торгівля бакалійними, «червоними» і іншими товарами. На галявині водили хороводи, співали пісні. Тут бували сліпці і билин. Островський не пропускав цих народних веселощів. І.І. Соболєв згадує, що «Островський приходив на гуляння з усім сімейством, купував гостинців і наділяв молодь за їх душевні пісні і веселі танці, ласкаво розмовляв з народом, жартував, сміявся».
«Яріліна долина» могла бути використана Островським для четвертого дії весняної казки «Снігуронька», де щасливі берендеї справляють свято любові, присвячений богу Ярила. Обстановкою дії послужила, зрозуміло, не тільки «Яріліна долина», а й вся щеликовская природа з її розкішними полянами, віковими лісами і кучерявими серед них сріблястими річечка.
За словами внучки Островського М.М. Шателен, її мати - М.А. Шателен неодноразово підкреслювала, що прототипом Берендеевкі було село Суботіне і її луг. Ймовірно, драматург мав на увазі і так звану «Стрілку» - високу гору на лівому березі Сендеги, проти села Лобанове. З гребеня гори, нині зарослої лісом, відкривався чудовий вид на околиці, в тому числі і на село Сергієве. За усним переказом, пам'ятним М.М. Любимову і іншим жителям щеликовскіх земель, тут були влаштовані лавки для сидіння і велика крита альтанка-гриб. По неділях тут збиралися дівчата і хлопці найближчих сіл і сіл на гуляння - співали пісні, водили хороводи, танцювали кадриль, танцювали російську. На «Стрілку», помилуватися народним гулянням, з'їжджалися і деякі власники прилеглих маєтків. Частим відвідувачем був і Островський, що прибував сюди з родиною на Долгушев (візок на довгому ходу. - О.Р.). Місцеві старожили розповідали, що він наділяв хлопців цукерками. Згадували також і те, що, відправившись на «Стрілку» в останні роки свого життя, Олександр Миколайович побоявся перейти по лаві (двом тонким жердинкам) через річку, і селяни дружно підхопили і перенесли його на руках.
Одне з найкрасивіших місць щеликовскіх околиць - так звані «Гребені», розташовані на Галицькому тракті, не доїжджаючи до селища Мале Березово (після 25-го кілометра від заволзьких, метрів 200 вперед по тракту і близько 400 метрів вправо). Це місце, використане в 1969 р для кінокартини «Снігуронька», являє собою чудовий обрив, з якого відкривається чудовий вид вниз і широка перспектива вдалину.
Творчо об'єднуючи «Яріліну долину», село Суботіне і її луг, а також «Стрілку» і, можливо, «Хвилі», Островський відтворив казковий пейзаж четвертого дії «Снігуроньки»: «Яріліна долина: зліва (від глядачів) пологий спадистість, покрита невисокими кущами; праворуч - суцільний ліс; в глибині озеро, поросле осокою і водяними рослинами з розкішними квітами; по берегах квітучі кущі з обвислими над водою гілками; з правого боку озера гола Яріліна гора, яка закінчується гострою вершиною. Ранкова зоря".
Трагічна доля Снігуроньки викликає глибоке співчуття. І, споглядаючи блакитне озерце «Святого ключика», екскурсанти стають творцями нової легенди. Вириваючись з глибини, джерело піднімає мул, що створює враження як би тремтить серця. Уява домальовує картину: на місці, де розтанула Снігуронька, утворився джерело, на дні якого завдяки кристально чистій воді видно б'ється Снегурочкіно серце. Захоплюється фантазією В.Лакшиним, автор цікаво викладеної біографії А.Н. Островського, пише: «Спробуйте виміряти глибину колодязя - триметрова жердина піде вниз і не знайде дна», а в дійсності глибина колодязя «Блакитного ключика» не більше двох метрів.
Могутня, мальовнича, незаймана краса щеликовскіх околиць прозвучала в віршах «весняної казки». Гімном плодоносної, невичерпної в свої багатства природи стали слова мудрого царя Берендея, любующегося і красою Снігуроньки:
Сповнена чудес могутня природа!
Дарунки свої рясно розсипаючи,
Химерно вона грає ...
( «Снігуронька», д. II, явл. 5)
По всій видимості, перебування в Щеликове, розташованому на півночі країни, де так часто хмуриться небо і де особливо радіють теплу, сонцю, надихнуло Островського і на створення тієї пісні, яку співають берендеї в кінці п'єси:
Даруй, бог світла,
Тепле літо.
Червоне Сонце наше!
Ні тебе в світі краше.
Краснопогодное,
Літо хлібородні.
Червоне Сонце наше!
Ні тебе в світі краше.
Островський не тільки пізнавав, записував і вивчав народну творчість, але і відображав, використовував його в своїх п'єсах. Багато пісенно-обрядові та хороводні мотиви усно-народної поезії, записані драматургом в Щеликове, в переробленому вигляді увійшли в «Снігуроньку», виткану з усно-поетичних мотивів.
Вказуючи на перебування драматурга в Щеликове, перший дослідник «Снігуроньки» Ф.Д. Батюшков справедливо писав, що «Островський міг не тільки книжковим шляхом, але безпосередньо, за враженнями життя, зацікавитися культом Ярила, ознайомитися з деякими обрядовості цього культу і задумати їх поетичну обробку».
У Щеликове і його околицях щорічно весело і шумно справляли проводи Масляної. Надія Миколаївна Островська, сестра драматурга, згадує: «На масниці почалися катання: насядут повні сани молоді та дітей, і вся компанія з піснями роз'їжджає від села до села. У Прощену неділю зробили опудало; склали велике багаття за селом і ввечері спалили масницю, а кругом багаття співали, прощаючись з млинцями і веселощами ».
Все близько, добре знали драматурга, свідчать про його надзвичайної спостережливості, про властивою йому гострою письменницької пильність. Драматург не пропускав нічого, що могло б послужити йому для художнього відтворення.
Обстановка головного щеликовского будинку, вся сукупність навколишніх умов так чи інакше відбивається в усіх його «садибних» п'єсах. Зображуючи декорацію другої сцени п'єси «Вихованка», Островський пише: «Вітальня. Прямо відчинені двері в сад, по сторонам двері, посередині круглий стіл ». Ця обстановка вельми нагадує щеликовскую.
Місцем третього дії комедії «Ліс» служить «старий густий сад; наліво від глядачів невисока тераса панського будинку, заставлена \u200b\u200bквітами; з тераси сход в три або чотири ступені ». Реальною основою і цієї декорації міг послужити головний щеликовскій будинок. Тут знайшла відображення і така подробиця щеликовского річного побуту, як велика кількість квітів, які стояли на терасі, в їдальні, в вітальні і в усіх інших кімнатах.
Моделлю зовнішньої обстановки п'єс Островського, можливо, служили і садиби Комарово (Яковльових), Старе Соколово (Хомутова), Ново-Покровське (І.А. Григорова), Олександрівське-Пеньки (М.А. Григорова), Погост (Ф.А. Бредихина).
За усні перекази, буваючи в садибі Старе Соколово, Олександр Миколайович із задоволенням проводив час за своїми записами в хатинці. За фотографіями особливо ефектні будинку в садибах Ново-Покровське (на річці Кіленке), Олександрівське-Пеньки і Погост. Між іншим, чудовий макет садиби Погост, в яку драматург неодноразово приїжджав, щоб спостерігати з обсерваторії Бредихина місяць і зірки, зберігається в музеї селища Островського (колишнє село Семенівське-Личакові). Головний будинок цієї садиби, як він представлений в макеті, відрізняється імпозантністю, яку йому надають чотири великі колони, башточки з гострими шпилями і стикаються з ним дві будівлі.
У п'єсах Островського так чи інакше відтворено і все оточення головного будинку садиби. Щеликово знаходиться в такому тісному сусідстві з прилеглими селами (Ладигін, Лобанове, Василева, Суботіне, Кутузовка), що пісні, співали в них селянської молоддю, були добре тут можна почути. Третя дія «Вихованки» відкривається хороводу піснею, чутною в саду садиби Уланбековой звідкись здалеку.
За часів Островського в Щеликове було багато жоржин. У комедії «Ліс» Щасливців каже: «Піду, поброжу по саду, хоч жоржини все переламаю, все-таки легше» (д. IV, явл. 4). Не виключено, що саме ставок з острівцем посередині стояв перед думкою драматурга, коли він писав знамениту сцену, в якій Аксюша, племінниця Несчастливцева, вирішує втопитися. Подібні ставки були і в садибах навколишніх поміщиків.
Побутові факти, деталі і штрихи відображаються в п'єсах Островського не тільки в прямому, а й у творчо переробленому, в складно переосмислено вигляді. Яскравий приклад - комедія «Вовки і вівці». У перші роки володіння садибою драматург з великим завзяттям займався приведенням її у порядок: будував баню, альтанки, поліпшував палісади і т.д. Будівельні турботи письменника і обумовлені ними зв'язки з постачальниками, підрядниками та майстрами знайшли своє відображення в першому явищі п'єси «Вовки та вівці», але вже в зовсім іншому світлі. Відносини Островського з підрядниками, постачальниками і майстрами були доброзичливими і на рідкість простими. При повсякчасних матеріальні труднощі бували випадки і затримки Островським сплати грошей за роботу і різні поставки. Але при цьому справа завжди закінчувалося без будь-якої образи з того чи іншого боку. Навпаки, відповідно до характером Мурзавецкой драматург показує її відносини з залежними від неї людьми у формі деспотичного свавілля. Ось Мурзавецкая чекають люди, сподіваючись отримати з неї гроші. дворецький павич, Звертаючись до них, каже:
«Стало бути, ви панночку чекати хочете?
1-й селянин. Та вже почекаємо: наше дело такое, що чекати.
2-й селянин. І почекаєш, нічого не поробиш. Ми ще позаминулої осінь ліс возили на баньку. (Вказуючи на підрядника.) Ось рудий-то будував.
Маляр. А ми ось палісадами фарбували, ланки дванадцять, та альтанку умброю підводили.
староста. А ми так бичка-опоечка в ту пору на солонину ...
Столяр. Всякий за своїм, адже; і ми ось теж два столика під горіх, та в спальню до панночки ... »
Постачальники дочекалися і побачили Мурзавецкая, але грошей і на цей раз не отримали. А потім дворецький грубо випровадив їх (д. I, явл. 3).
У дні місцевих храмових свят (9 травня в церкві Ніколи в цвинтарі Бережки і 13 вересня в церкві Воскресіння Славущего в селі Твердове) Островський вельми охоче відвідував і один, і з дітьми або гостями народні гуляння, які проходили неподалік від садиби, на лузі села Суботіне . Ці реалії щеликовской життя втілилися в розмовах дійових осіб п'єси «Вовки та вівці»:
« Мурзавецкая. У нас тут храмове свято неподалік, а ти, чай, і не знаєш?
Купавина. Як не знати! На моєму лузі гуляння буває »(д.II, явл. 3).
« Мурзавецкая. ... Ось, наприклад, сьогодні ввечері, якщо ви мене не відпустите ...
Мурзавецкая. Куди це? На гуляння, з п'яними мужиками плутатися? » (Д. II, явл. 6).
І останнє:
« Купавина. Я хочу народне гуляння подивитися.
Линяєв. Не ходіть! Що за задоволення йти за дві версти, та ще по горах, щоб дивитися на п'яних.
Купавина. Скажіть краще, що вам ліньки! Залишайтеся!
Линяєв. Я б пішов, але там, ймовірно, ваші люди гуляють, ми їх тільки обмежимо. Навіщо засмучувати чуже вeceлье ?!
Купавина. Ми видали подивимося, з гори »(д. III, явл. 2).
У репліках Мурзавецкой і Линяева, які бачать в народному гулянні лише пияцтво, абсолютно чітко прозирає їх ворожість до селян. Побутова деталь, як і завжди, підпорядкована драматургом ідейному задуму п'єси.
До проведення залізниці в Кінешемська повіті лісу були нечувано дешеві, по десяти рублів за десятину. Цей факт знайшов відображення в п'ятому явище четвертого дії комедії «Вовки та вівці». Звертаючись до Купавиной, Беркутов каже: «В іншому місці це величезне багатство, а тут на ліс ціни низькі: лісопромисловці дадуть вам рублів за десятьма за десятину».
Щеликовская округу славилася великою кількістю вовків, які з осені починали турбувати мешканців садиби. «Ах, - сповіщала 19 грудня 1869 р щеликовская управителька свого господаря, - у нас скільки вовків - безодня, по вулицях ходять, у вас Соловейко і мою собаку теж з'їли, і маленького одного цуценя з'їли». У 1876 і 1877 рр. в Кінешемська земських зборах слухалися спеціальні доповіді про заходи до винищення вовків - так їх було багато. У п'єсі «Вовки та вівці» втілена і ця побутова деталь. «Ось, Бог дасть, - каже в п'ятому явищі першої дії Павич про Тамерлану Мурзавецкого, - осінь прийде, так його неодмінно, за його дурість, вовки з'їдять. Недарма ми його вовчої котлеткою кличемо ». Передбачення Павлина збулося. «Поблизу міста, серед білого дня, - в розпачі розповідає Мурзавецкая, - кращого друга ... Тамерлана ... вовки з'їли» (д. V, явл. 12).
До речі сказати, щеликовскіе вовки згадуються і в «Безприданниці». Мрії Лариси про сільського спокої, про прогулянки по лісах, про збирання ягід і грибів Харита Огудалова перебиває грубої прозою: «А вот сентябрь настане, так не дуже тихо буде, вітер-то загуде в вікна.
Лариса. Ну, що ж таке.
Огудалова. Вовки завиють на різні голоси »(д. II, явл. 3).
Островський був невтомним рибалкою. Він ловив в Куекше, їздив з острогою по Сендеги, закидав невід в Мері. І ця побутова деталь його щеликовской життя відбилася в п'єсі «Світить, та не гріє», написаної спільно з Н.Я. Соловйовим. Рукою Островського внесені в рукопис п'єси репліки Дерюгіна, в яких він дивується великій кількості плещуться в річці риби і висловлює бажання «завтра ж вранці ... в цьому самому місці неводок закинути».
Щеликово пов'язувало Островського з Кінешмою. Завдяки земської діяльності у Островського в Кінешмі було багато знайомих, і він, за спогадами С.В. Максимова, не тільки з суспільних справах, але «і взагалі її намагається відвідувати: там у нього є де зупинитися і з ким поговорити».
У дуже коротких відносинах Олександр Миколайович був, наприклад, з поштмейстером. У щеликовском музеї зберігається фотографія драматурга з його дарчим написом: «Івану Васильовичу Промптова. А. Островський». На зворотному боці фотографії Промптов позначив дату її отримання - «30 серпня 1883 року». У цей день Островський разом з гостями святкував свої іменини. Серед гостей знаходився І.В. Промптов. До речі сказати, він був власником невеликого маєтку Максютіна, розташованого в 5-6 кілометрах від Щеликово.
У Кінешмі драматурга особливо приваблювали ярмарки, на які у великій кількості з'їжджалися селяни. Він любив відвідувати їх, так як йому здавалося тут широке поле для вивчення характерів, звичаїв і народної мови.
Видова панорама першої дії «Грози», як уже сказано, - проекція кінешемской. Вона намічена лише загальними штрихами: «Громадський сад на високому березі Волги, за Волгою сільський вид. На сцені дві лавки і кілька кущів ». Ця панорама, дана в ремарці лише пунктиром, починає оживати в словах Кулигина, які відкривають п'єсу. У четвертій дії, рятуючись від дощу, гуляють ховаються в галереї старовинної споруди і починають розглядати розпис її стін. На одній стіні вони бачать «геєну вогненну». Цю картину Островський, безсумнівно, бачив, оглядаючи пам'ятки Кінешми. Вона була відображена на стінах паперті одній із старовинних церков і зображала «Страшний суд з усіма його жахами».
Кинешма була чудовим джерелом для «Грози» і особливостями свого суспільно-побутового укладу. Це типовий повітове місто - один з найстаріших торгово-промислових центрів верхнього Поволжя. Місцеві старожили, зміщуючи часи, вказували і на реальні прототипи деяких дійових осіб «Грози», зокрема, на прототипи Кабанихи і Тихона. «Подібна їй, - запевняли вони, - жила в Кінешмі. Це Євдокія Ларіонівна Баранова ... Купчиха місцева ... Вона сама ... І прототип її синка тут жив ». Цілком очевидно, що тут мова йде про А.А. Баранової, яка володіла белільной закладом, а також про її сина П.І. Баранові - великому хліботорговця. Але ні Баранова, ні її син не могли бути прототипами Кабанова; їх діяльність розвивалася пізніше. Вони лише підтверджують глибоку правдивість образів Островського.
Малюючи широкими мазками природу в п'єсі «Гроза», драматург не обмежувався видами Кінешми. Він відтворив тут всю сукупність своїх волзьких вражень. Сюди увійшли його спостереження Костроми, Нижнього Новгорода, Торжка та інших волзьких міст, але основою їх залишалася, по всій видимості, все ж Кинешма.
Тут Островський міг черпати матеріал і для п'єси «Гаряче серце», написаної в 1868 р Декорацією її третього дії є «Площа на виїзді з міста. Ліворуч від глядача городничий будинок з ганком; направо арештантський, вікна з залізними гратами; біля воріт інвалідний солдатів; прямо річка і невелика пристань для човнів, за рікою сільський вигляд ». Малюючи цю обстановку, драматург, безсумнівно, виходив з таких знайомих йому Кінешемська картин: площі біля собору, на виїзді з міста, двох будівель присутствених місць, розташованих поруч з собором, річки, човнової пристані, виду на Заволжя.
Одним з дійових осіб комедії «Вовки та вівці» є почесний мировий суддя Линяєв. Досить імовірно, що участь письменника в світових з'їздах дало йому матеріал для заяви Линяева: «Завівся в нашому окрузі якийсь сутяга: що ні з'їзд, то дві-три кляузи, і самі злісні. Та й підробки стали виявлятися. От би зловити, та в окружний! » (Д. I, явл. 10).
У листопаді 1874 Островський почав і в 1878 році закінчив «Безприданницю». Для цієї п'єси він скористався трагічним випадком вбивства молодої жінки на грунті ревнощів, розбиратися в Кінешемська світовому суді. У цій драмі Кінешемська враження і спостереження чітко проступають в намірах Карандишева балотуватися в світові судді. Кінешму нагадує тут і крутий спуск, що веде до пристані. «Ах, як я втомилася, - каже Лариса. - Я втрачаю сили і насилу зійшла на гору »(д. IV, явл. 7).
У Кінешмі, здавна що була одним з великих торгово-промислових центрів верхнього Поволжя, драматург міг зустрічати реальних прототипів не тільки Карандишева, а й Паратова, Вожеватова; реальним прототипом Кнурова міг бути А.П. Коновалов, найбільший Кінешемський фабрикант-мільйонер. Ось чому постановники кінокартини «Безприданниця» використовували в 1935 р для своїх зйомок саме це місто. Тут добре збереглися і торгові ряди, куди городничий Градобоев з п'єси «Гаряче серце» навідувався з кульком «для порядку». Є припущення, що для образу Сави Василькова з п'єси «Скажені гроші» драматургу послужив Сава Морозов.
Купивши Щеликово, Островський з великим нетерпінням чекав будівництва Іваново-Кінешемской залізниці. Про це знали всі його близькі і негайно повідомляли йому з цього приводу останні новини. «Зі мною їхав зять Шипова (костромського ватажка дворянства.-А. Р.), - писав йому 19 липня 1869 р Бурдин, - і сказав, що Кінешемська залізниця затверджена за Горбовим і буде готова через два роки». Власні очікування і надії Кінешемська промислових кіл, пов'язані з проведенням в місто залізниці, Островський відбив в словах Беркутова з комедії «Вовки та вівці»: «Ліс Купавиной коштує півмільйона. Через десять днів ви почуєте, що тут пройде залізниця. Це з вірних джерел, тільки ти мовчи поки »(д. IV, явл. 4).
Виконання драматургом обов'язків почесного мирового судді та гласного земства відбилося, зокрема, і в репліках Беркутова, що стосуються земства і дворянських виборів.
На річці Кінешемке славилася гульбища у Всехсвятское неділю Яріліна гай. Про цю гаю писали І.М. Снєгірьов, А.В. Терещенко, П.С. Єфименко та ін. Кінешемська враження могли відбитися і в інших п'єсах Островського, зокрема, в драмі «Гріх та біда на кого не живе», в комедії «Невільниці».
Щеликово входило в Костромську губернію. Тому для вирішення економічних і правових справ за садибі драматургу доводилося виїжджати в Кострому. Це місто, починаючи з 1848 р він відвідував дуже часто і жив тут тижнями. Не зайвим буде зазначити, що 30 травня 1861 р Костромської губернський статистичний комітет обрав «титулярного радника О.М. Островського »своїм почесним членом.
4 вересня 1873 р драматург повідомляв М.П. Садовського: «плутати я весь цей час у різних справах в Костромі, тому й не писав Вам давно» (т. 15, с. 18). У цей приїзд Олександр Миколайович пробув в місті майже повних два тижні. Сюди, для введення по володіння Щеликово, його викликав 17 серпня телеграмою М.Н. Островський: «Їду прямо Кострому ... приїжджай з паперами до 20-му».
У Кострому драматург приїжджав вельми охоче. Це була батьківщина його батька. Тут жив глибоко шанований їм рідний дядько - П.Ф. Островський. Духовна кар'єра не захоплювала Павла Федоровича, але матеріальні обставини змусили його звернутися саме до неї. Вийшовши з духовної семінарії, він визначається дияконом костромського Успенського собору, а потім стає священиком, ключарем і, нарешті, членом духовної консисторії. П.Ф. Островський вимовляв прекрасні проповіді, які створили йому велику повагу пастви. Але духовні влади були незадоволені ім. І на це були причини. Самостійно мисляча, спритний, Павло Федорович багато до чого в умовах свого кола ставився не тільки без належної шанобливості, але часто іронічно. Виконання священнослужітельскіх обов'язків називав «лицедійством». З начальством поводився круто і зухвало. Все це не могло подобатися духовним властям, і вони тримали його в Костромі, за висловом М.М. Островського, «як би на засланні». П.Ф. Островський написав ряд творів церковно-історичного, духовно-біографічного і бібліографічного плану. Серед них: «Історичні записи про Костромі і її святині, благоговійно шанованої в Імператорський Дім Романових» (Кострома, 1864), «Історико-статистичний опис Костромського першокласного кафедрального Іпатіївського монастиря» (Кострома, 1870), «Історичний опис Костромського Успенського кафедрального собору» (М., 1885) та ін .; в «подільських губернських відомостях» друкувалися його мови (1856, № 82; 1857, № 15). За своїм характером він був дуже доброзичливим, простим і сердечним.
Драматург ставився до Павла Федоровича з любов'ю і повагою; бесіди з «останнім представником старших» в роді Островських (т. 15, с. 35) доставляли Олександру Миколайовичу велике задоволення.
Серед костромських діячів, з якими А.Н. Островський перебував у близьких стосунках, потрібно особливо виділити місцевого літератора П.І. Андроникова. На його сестрі Парасковії Іванівні, був одружений Павло Федорович Островський.
Павло Іванович Андроник старанно вивчав мову, побут і звичаї селян Подільської губернії, а також займався збиранням творів усної народної творчості. З 1857 року він - добровільний кореспондент драматурга, щедро ділився з ним своїми матеріалами. В архіві Олександра Миколайовича зберігаються надіслані йому Андроніковим такі цінні рукописи, як збірник слів Костромської губернії, записи звичаїв, традицій, весільних обрядів і т.д. . В тій чи іншій мірі ці матеріали були використані драматургом і в першу чергу при написанні комедії «Воєвода».
П.І. Андроник - людина складної долі і духовної еволюції. У 50-е і 60-е роки він захоплювався революційно-демократичними ідеями, а в 80-і роки, володіючи як власник друкарні і редактор газет ( «Подільські губернські відомості», «Костромський листок оголошень») широкими можливостями друкуватися, він включився в активну боротьбу з ідеями соціалізму і матеріалізму. У 1881 р їм була видана брошура «Люди нового часу», спрямована проти роману «Що робити?» Н.Г. Чернишевського, проти статей Д.І. Писарєва і роботи І.М. Сеченова «Рефлекси головного мозку». У тому ж році він підніс свою брошурку Олександру III, який приїздив до Костроми, за що отримав «Всемилостивий» подяку.
У Костромі по вулиці Гірської № 8 знаходився будинок, що належав спочатку дідові драматурга - Ф.І. Островському, а потім його дядькові - П.Ф. Островському. За усним переказом, в цьому будинку драматург писав «Грозу».
Островський був захоплений природним ландшафтом Костроми до надзвичайності; в особливий захват приводив його квартал, званий «нетрі» (т. 13, с. 185). Дуже любив він сидіти, відпочиваючи, в альтанці на березі Волги, під Успенським собором (т. 13, с. 183). Ця альтанка, неодноразово підновлялася, перероблялася і збереглася до сих пір.
Драматург черпав в Костромі матеріали для таких п'єс, як «Гаряче серце», «Красень чоловік», «Без вини винуваті» і ін. Однак найбільш яскраво його спостереження позначилися в «Грози» і «Воєводі». Для «Грози» він, мабуть, скористався прізвищем Кабанова, поширеною серед тодішнього костромського купецтва. Будучи в Костромі, Островський ознайомився з пам'ятками стародавньої архітектури та наслідками величезного пожежі, що сталася в 1847 р його щоденнику від 28 квітня 1848 записано: «Зупинилися в єдиною, пощаженного пожежею, готелі. Вона дуже не зручна для нас, да уж нечего делать - хороші все згоріли. Багато хорошого згоріло в Костромі »(т. 13, с. 183). І пам'ятники архітектурної старовини і наслідки пожежі також було використано в «Грози». У першому явищі четвертого дії один з гуляють, розглядаючи стіни старовинної, що починає руйнуватися будівлі, зауважує: «- Але ж тут ... коли-небудь, значить, розписано було. І тепер ще місцями означає ». - На це йому другий гуляє відповідає: «Ну да, як же! Само собою, що розписано було. Тепер, бач ти, все впусте залишено, розвалилося, заросло. Після пожежі так і не поправляли ... ». Необхідно сказати також, що коли з'явилася «Гроза», то костромичи сприйняли її як пряме відображення події, що сталася в їхньому місті. У 1892 р місцевий краєзнавець Н.І. Коробіцин надрукував дослідження «Досвід коментаря до драми" Гроза "», в якому дуже докладно доводив, що сюжет «Грози» має своєю основою справа Кликова. Однак, створюючи п'єсу, драматург не знав про драму в родині Кликова, про те, що їх невістка кинулася в Волгу. Островський закінчив «Грозу» 9. жовтня 1859 р .; 31 жовтня того ж року п'єса вже пройшла драматичну цензуру, а Олександра Павлівна Кликова зникла з будинки 10 листопада 1859 р
«Гроза» стала узагальненням характерів і звичаїв, які спостерігаються Островським в багатьох місцях Росії, в тому числі і в Костромі. І ось чому життєва драма Олександри Кликова, що повторив долю Катерини Кабанова, лише підтвердила правду ідейного задуму і образів драми Островського. Відомий театрознавець, критик і перекладач С.А. Юр'єв якось вигукнув: «Хіба" Грозу "Островський написав? "Грозу" Волга написала! » .
Найбільш тісним зв'язком з Костромою відрізняється комедія «Воєвода». Її діючі особи - думний дворянин і дяк з наказу Костромської чверті. У комедії згадуються місця Костромського краю: Унжа, Червоне село, Галицьке озеро (д. V, явл. 1), Лісова пустель (д. IV, явл. 3). Для комедії «Воєвода» використовувалися найрізноманітніші історичні матеріали, що відносяться до зображуваного часу: «Акти, що відносяться до юридичного побуту давньої Росії» (2-й том), «Акти історичні» (4-й том), книга Г.К. Котошихина «Про Росії за царювання Олексія Михайловича» і ін. Драматург зображував в цій комедії, як і в п'єсі «Гроза», узагальнений місто. Але, створюючи свій твір, він мав на увазі і конкретний вигляд Костроми, цього старовинного, так подобається йому міста, його перекази і особливості мови. Не випадково, що в государевому указі прокрався Шалигін велено, по здачі звіту новому воєводі, з'явитися в Москві в Костромській наказ.
Важливо відзначити, що Островський, перераховуючи історичні матеріали, використані ним для «Воєводи», послався і на документ, прямо відноситься до Костромі. Це зобов'язання якогось Панкратія Нестерова, «родиною Костромського повіту», службовця у князя Козловського у дворі, «по вся дні», за зайняті їм три рубля. На основі цього документа драматург створив вигаданий розповідь Дубровіна про його бажання найнятися до воєводи, з яким він звертається до сторожа:
пів на четверту
Рубля прошу, а не дадуть, так за три,
Візьму, проп'ю, а там навік кабальний (д. V, явл. 1).
Князі Козловський колись володіли багатьма селами і селами в Кінешемська повіті. До всього того, дочка князя А.В. Козловського, Наталя Андріївна, була матір'ю власника Щеликово генерал-майора Ф.М. Кутузова. Їй належали Угольське, Твердово і інші селища.
Костромичи пишалися і пишаються Островським. Але справедливо числячи драматурга своїм земляком, вони схильні переоцінювати місце своєї землі в його творчості. У 1911 р «Поволзький вісник» стверджував: «Нам, костромичей, повинен бути особливо доріг Островський ... всі типи творів відомого драматурга взяті з нашого краю, минулого нашого життя». Але з цим твердженням погодитися не можна. По-перше, з 47 оригінальних п'єс Островського 30 зображають звичаї і типи Москви. По-друге, матеріалами для 17 п'єс, пов'язаних з провінційним життям, послужили спостереження Островського над життям, побутом, звичаями не тільки костромського краю, а й інших місцевостей Росії, які він відвідував під час своїх подорожей. Островський черпав матеріали для своїх «провінційних» п'єс і в Нижньому Новгороді, і в Самарі, Харкові, Саратові, в верхів'ях Волги.
Содержание статьи развернуть / свернуть
- 2
- Введення дисертації (частина автореферату) на тему «Жанр картин і сцен в творчості А.Н. Островського »
- Схожі дисертаційні роботи за фахом «Російська література», 10.01.01 шифр ВАК
- висновок дисертації по темі «Російська література», Чайкіна, Тетяна Василівна
- Список літератури дисертаційного дослідження кандидат філологічних наук Чайкіна, Тетяна Василівна, 2011 рік
- Популярність і особливості творчості
- Робота в останні роки
2
Хто ж приїжджав в Щеликово і оточував драматурга в літні місяці? З ким він проводив час, розважався і розмовляв, кому симпатизував?
Серед гостей Островського переважне місце займали артисти. Тут бували Ф.А. Бурдин (іноді з дружиною і дочкою), І.Ф. Горбунов, Д.В. Живокіні з дружиною, Н.І. Музіль з дружиною (В.П. Музіль-Бороздіна, артисткою Малого театру), М.І. Писарєв, Н.А. Нікуліна, М.П. Садовський, О.О. Садовська, І.Є. Турчанинов, К.В. Загорський.
Бурдин і Горбунов - артисти Петербурзького Александрінського театру. М.І. Писарєв грав в провінції, потім в московських приватних театрах і, нарешті, в Олександрійському театрі. К.В. Загорський - артист провінційної сцени. Все решта - артисти Московського Малого театру. Деякі з них - учні Островського.
І.Ф. Горбунов, підкреслюючи своє синівське ставлення до Островського, іноді починав свої листи зверненням «батюшка-батько». Він вперше зустрівся з драматургом в 1849 р і згодом згадував: «Ця зустріч з Олександром Миколайовичем вплинула на всю мою подальшу долю». Островський допоміг Горбунову надійти на сцену Александрінського театру і всіляко сприяв розкриттю його артистичних і літературних здібностей. Краща його роль, мабуть, Кудряш в «Грози». Але Іван Федорович придбав широку популярність не ролями драматичного артиста, а як оповідач і читець гумористичних і сатиричних сцен з народного і купецького побуту, написаних ним під впливом і в манері Островського. Горбунов чудово знав усну народну поезію, блискуче наслідував писемного мовлення XVII і XVIII ст., Особливо чолобитною. Його яскрава, образна мова іскрилася дотепністю. Колосальним успіхом артистів користувалися в створеному ним сатиричному образі тупого генерала Дитятина. Від його імені він виступав з різного роду судженнями і промовами по злободенних питань. Дитятин явно перегукується з образом Козьми Пруткова, вигаданого А.К. Толстим і братами А.М. і В.М. Жемчужниковими.
Згадуючи Горбунова, П.М. Садовський-молодший, онук старшого, пише: «... Навіть такий талановитий актор, як Москвін, який читає його розповідь" У цар-гармати "... не наближається щодо повноти передачі до Івана Федоровича. Я не перебільшу, якщо скажу так. Вийшов Іван Федорович на сцену або естраду. Особа без будь-якого виразу. Пауза. Довга пауза. Початок розповіді. Які-небудь два рядки - і вже пауза в разі потреби. Сміх публіки. Оповідач перечікує. Застряг на слові, яке йому не дали доказати, але він терпляче дочекався, сказав його - і знову гуркіт ».
Михайла Провича Садовського, Сина знаменитого актора П.М. Садовського, драматург знав з дитячих років. За рекомендацією Островського, він грав на сцені московського Артистичного гуртка, а потім дуже успішно дебютував в 1869 р в Московському Малому театрі в ролі Подхалюзина ( «Свої люди - розрахуємося!»). Михайло Прович став видатним виконавцем ролей у п'єсах Островського: Тихона ( «Гроза»), Счастливцева ( «Ліс»), Барабошева ( «Правда - добре, а щастя краще»), Андрія Белугина ( «Одруження Белугина») і ін. За спогадами С.Г. Кара-Мурзи, він був «украй типовий і колоритний» в ролі Мурзавецкого ( «Вовки і вівці»); «Комізм його виблискував і іскрився блискітками непідробного гумору. Міміка і жести п'яної людини були передані неповторно ... Переходи від нахабства до боягузтві, від зневіри до відчайдушності були живі і природні ».
Островський брав все інтереси Садовського, творчі та матеріальні, близько до серця і завжди робив для нього все, що було в його силах. За клопотанням драматурга перед директором імператорських театрів І.А. Всеволожским, Садовскому дозволили в 1883 р взяти для бенефісу «Ревізор» Гоголя, в якому він блискуче виконав роль Хлестакова. Ця роль стала в його репертуарі коронної.
У 1885 р на делікатну письмове прохання М.П. Садовського, послану в Щеликово, прочитати його п'єсу, хворий драматург, не маючи можливості відповісти, сказав Марії Василівні: «Що він зі мною церемониться, хіба він мені не син?» . Протягом усього життя М.П. Садовський платив Островському справжньої синівської вдячністю. Але в 1880 р у нього проявилися і несправедливо зневажливі висловлювання про драматурга, що виникли в зв'язку з негативною оцінкою співпраці Островського і Соловйова, а також різкими розбіжностями в сприйнятті обдарування Н.А. Нікуліній і Г.Н. Федотової. Однак це були приватні та в значній мірі випадкові розбіжності.
М.П. Садовський за порадою і наполяганням Островського почав писати оповідання та п'єси, займатися перекладами. Він знав п'ять іноземних мов і перекладав п'єси з французького, італійського та польського. Йому належать два томи прози і п'єса «Душа - темний ліс». У своїх оповіданнях і повістях, написаних в демократичному дусі, він в основному відображав життя міщан, купців і чиновників, виявивши велику спостережливість і яскравий гумор. Михайло Прович був широко відомий в московських літературно-театральних колах як поет і автор епіграм, які розходилися з вуст в уста (проте вони ніколи при його житті не друкувалися - через інтимності або з цензурних міркувань).
Соціально-політичні погляди М.П. Садовського складалися під впливом визвольних ідей 60-х років. Ділячись своєї «сумом» з приводу панували громадських умов, він в 1875 р в віршованому посланні до М.І. Писарєву писав:
Скажу тобі по правді я:
На світі жити тошнехонько
Неволі злий, несправедливої,
Набридлого і ганебно
На всьому лежить печать.
А розум все тривожиться,
Стукає в грудях завзяті ...
Сходу нової Зорюшка
Демократичні погляди М.П. Садовського зазнали змін - він поправів, але до кінця життя він зберіг властиві йому прямодушність і чесність. До останніх днів Михайло Прович залишався вірним реалістичного мистецтва і відданий Островському, якого вважав найкращим російським драматургом. Завдяки своїй різнобічної освіченості, широті інтересів, гострому розуму і тонкому гумору він був для Островського одним з найбажаніших співрозмовників.
Ольга Йосипівна Садовська, Дружина М.П. Садовського, за рекомендацією драматурга, брала участь з 1869 р в спектаклях Артистичного гуртка, а потім надійшла в 1881 р в Московський Малий театр. Граючи в п'єсах Островського, вона прославилася як творець багатьох чудових сценічних образів, з яких в першу чергу слід виділити образи Устини Наумівни ( «Свої люди - розрахуємося!»), Незабудкіна ( «Бідна наречена»), Кабанихи і Феклуши ( «Гроза») , Улити ( «Ліс»), Барабошева ( «Правда - добре, а щастя краще») і ін. Ольга Йосипівна мала глибоким знанням рідної мови. Слово, втілене в скоєних голосових можливості, стало для неї основним способом розкриття персонажів. Актрисі був властивий широкий діапазон емоційно-психологічних засобів: від яскравого життєрадісного гумору (Домна Пантельовна в «Таланти і шанувальники») до глибокого драматизму, що переходить в трагізм (стара селянка в «Воєводі»). Це була артистка явно вираженого демократизму і національно-російського характеру. У виконанні Ольги Йосипівни роль Анфуси Тихонівни ( «Вовки і вівці»), майже суцільно складається з вигуків, стала класичною. «А як співала Ольга Йосипівна мужицьку пісню над колискою в« Воєводі », - згадує С.Г. Кара-Мурза. - Це була справжня неприкрашена сільська пісня, повна захоплюючого почуття ... без будь-якої тіні штучності і награність ». Островський вважав гру Садовської в своїх п'єсах чудовою, а виконання ролі Домни Пантельовна ідеальним. Він з гордістю писав про неї в автобіографії: «Нове висхідний світило, незрівнянна актриса для комедії - Садовська - відразу вийшла з мене у всеозброєнні, як Афіна з голови Зевса» (т. 12, с. 246-247).
За спогадами П.М. Садовського-молодшого, Ольга Йосипівна була винятковою «по серцю, по доброті, по надзвичайної життєвої енергії» і чудовою співачкою, навіть композитором. Їй належить музика на широко відому пісню «запряг я трійку хортів». П.М. Садовський-молодший «чув її виконання безпосередньо від самої матері і звучала вона, - за його твердженням, - куди краще і музичнішими, ніж наступні виконання, зіпсовані іншою особою».
Якщо М.П. і О.О. Садівські були пов'язані з Островським, крім театру, старовинним знайомством драматурга з П.М. Садовським-старшим, то Н.А. Нікуліна рано зблизилася з драматургом як однокласниця-подруга його дружини, Марії Василівни, по театральній школі. Надія Олексіївна щасливо поєднала в собі властивості, необхідні для інженю - артисток, що грають простодушних, наївних, щирих, зовні привабливих дівчат. Відрізняючись жвавістю, життєрадісністю, світлим гумором, досконало володіючи мистецтвом сценічної мови, міміки і жесту, вона була яскраво харaктерной артисткою, полонить глядачів і в комедійних і в драматичних ролях. Драматург в листах до дружини називав її «нашою милою пташкою», створював для неї ролі, дбав про бенефіс.
З особливим блиском Нікуліна виконала першу написану для неї роль - Верочки в комедії «Жартівники» (12 жовтня 1864 г.). К.А. Тарновський так згадує виконання цієї ролі: «Як зараз стоїть перед нашими очима Віра в її біленьких політиці, сітці, що стискає чорну косу, і шовкових мітенки на худеньких дитячих ручках ... Це був воістину вечір сценічних« хрестин »Нікуліній. Захоплення публіки не знав меж ... а тим часом вона грала з Васильєвої, Шумським і Садовським. Ореол, що оточував ці світила, чи не затемнив променів яскравою зірочки, що спалахнула на горизонті Московського Малого театру ».
З особливим успіхом вона втілювала образи Варвари ( «Гроза») і Наді ( «Вихованка»). Маючи на увазі величезну роботу, яку він вів з Нікуліній, проходячи всі її ролі, розмовляючи про акторську майстерність, драматург писав в автобіографії: «Краща, блискуча ingénue, Нікуліна - зовсім моє створення» (т. 12, с. 246).
Нікуліна з почуттям гарячої вдячності називала Островського не інакше, як «папка». У свою чергу і Олександр Миколайович деякі листи до Надії Олексіївні підписував цим ім'ям. Олександр Миколайович, як згадувала актриса, дійсно, замінив їй батька і матір, які вона втратила відразу ж після виходу з театральної школи: «Бувало, приїдеш до нього у важку хвилину - а їх у мене було чимало - за порадою, і він починає втішати "ангельським, батьківським" тоном ».
Відомо, що драматург часто брав велику участь в постановці своїх п'єс як режисер: читав артистам ролі, давав вказівки щодо обстановки, костюмів і т. Д. У листі до С.А. Гедеона такої «Про становище драматичного письменника», над яким Олександр Миколайович працював в Щеликове, він заявляв: «Віддаючи театру свої п'єси, я, крім того, служив йому сприянням при постановці і виконанні їх. Я близько зійшовся з артистами і всіма силами намагався бути їм корисним своїми знаннями і здібностями. школа природної і виразної гри на сцені, якою прославилася московська трупа і якої представником в Петербурзі був Мартинов, утворилася одночасно з появою моїх перших комедій і не без моєї участі »(т. 12, с. 66).
Ф.А. Бурдин, Д.В. Живокіні і Н.І. Музіль були учнями Островського в прямому сенсі цього слова, як І.Ф. Горбунов, М.П. Садовський, О.О. Садовська, Н.А. Ніку- лина, але їх акторський зростання відбувався головним чином на п'єсах Островського і під його художнім керівництвом.
Дружба Островського з Федором Олексійовичем Бурдин почалася ще в їх гімназичні роки і тривала все життя. Бурдин був літературно освіченою людиною і живим цікавим співрозмовником. Він і займався перекладами і переробками французьких п'єс на російську мову. У 1876 році вийшов його двотомний «Збірник театральних п'єс, перекладених з французької».
Отримавши несподівано від абсолютно чужого йому людини, відкупщика Голенищева, спадок в 100 тисяч рублів, Бурдин кілька разів їздив за кордон для вивчення театрального мистецтва. Свої погляди виклав в «Короткої абетці драматичного мистецтва», що вийшла в 1886 р Він зав'язав знайомства з впливовими колами з літературно-театрального світу, цензурного відомства і т.д. Бурдин був ненависником розважального, «полуничного», як він висловлювався, репертуару, і цим викликав симпатії Островського. Незмінно захищав серйозний реалістичний репертуар. Ролі, доручені йому Островським, він намагався грати в повну міру своїх можливостей, правда, дуже скромних.
Володіючи великими зв'язками, Бурдин багато допомагав проведенню п'єс свого друга через драматичну цензуру і влаштуванню їх в Олександрійському театрі. На знак подяки за клопоти про постановку п'єси «Дмитро Самозванець і Василь Шуйський» драматург в 1866 р писав: «Якщо б у нас було побільше людей таких, як ти, т. Е. Так само близько приймають до серця драматичне мистецтво, було б набагато краще і для авторів, і для артистів »(т. 14, с. 142).
На жаль, Бурдин часто перегравав і тим самим псував свої ролі. Тому Островський, призначаючи йому в 1866 р роль Мініна, спробував роз'яснити її суть і просив: «Залиш ти свою сентиментальність, кинь бабину распливаемость, будь на сцені чоловіком твердим, краще менше почуття і більше резонерства, але твердого. Мінін не Діва Орлеанська, т. Е. Ентузіаст, він також і не плакса; він резонер в кращому сенсі цього слова, т. е. енергійно, розумний і твердий »(т. 14, с. 146).
Превиспренность, помилкова патетичність, надмірна сльозливість гри Бурдина часто відзначалися і у пресі. В одному сатиричному журналі з'явилася навіть карикатура: на цвинтарі перед виритої могили з величезною зв'язкою п'єс Островського варто Бурдин, а внизу напис:
Вже я золото
Двадцять років його
Але Островський, захищаючи Бурдина, зазвичай говорив: «Кінь про чотирьох ногах, та й той спотикається».
Д.В. Живокіні, Сина знаменитого артиста В.І. Живокіні, Островський знав з 1848 р, з моменту його надходження в Московський Малий театр. У боротьбі, що йшла навколо Островського, Дмитро Васильович був безумовним прихильником драматурга. Творець комедії «Свої люди - розрахуємося!» і трагедії «Гроза» був для нього кумиром. Живокіні не володів видатним акторським талантом, але він був великим трудівником, дуже сумлінно ставився до своїх обов'язків. Островський вважав його дуже корисним для театру.
Дмитру Васильовичу вдавалися лише невеликі харaктерние ролі. Саме їх він часто грав в п'єсах Островського; такі - Дружина (1865) і Жвавий (1886) в комедії «Воево- так», банкрутства в комедії «На велелюдному місці» (1865), Наркіс в комедії «Гаряче серце» (1869), Іполит в сценах «Не все коту масниця »(1871), Карпо в комедії« Ліс »(1871), Гліб в комедії« Правда - добре, а щастя краще »(1876), Іван в драмі« Безприданниця »(1878) та ін.
Підтримуючи Живокіні, Островський давав йому ролі і тоді, коли не був повністю впевнений в тому, що вони будуть донесені до глядача у всіх їх фарбах. Так, 13 жовтня 1871 р драматург сповіщав Ф.А. Бурдіна: «" Не все коту масляна "мала великий успіх і, кажуть, йшла дуже добре, чого я не зовсім вірю, тому що роль Іполита грав Митос Живокіні» (т. 14, с. 215). Не відзначався Живокіні і особливою грою розуму. Але це була людина чесна, пряма, безпосередня й до того ж до крайнощі не пристосований до життя, обтяжений величезної сім'єю, вічно потребував. Все це викликало співчуття Островського, і він клопотав про так необхідних для МИТОС бенефіс, про збільшення йому платні, про влаштування його доньки в театр і т.п. Всі члени сім'ї Живокіні живили до драматургу почуття побожного вшанування.
З Н.І. Музіль Островський зустрівся на початку другої половини 60-х років в Малому театрі. Микола Гнатович, скінчив, як і Островський, Першу московську гімназію, багато займався самоосвітою, вільно володів французькою і німецькою мовами і неодноразово відвідував кращі театри Європи з метою вивчення сценічного мистецтва. Музіль привертав Островського і своїми артистичними даними. Працюючи в Малому театрі з 1866 р, він виконав у прем'єрах п'єс драматурга двадцять ролей, в тому числі такі значні, як Елеся ( «Не було ні гроша, та раптом алтин»), Гаврило ( «Гаряче серце»), Дормидонт ( « пізня любов »), Платон (« Правда - добре, а щастя краще »), Шмага (« Без вини винуваті »). З романтичної натхненністю вів він роль суфлера Нарокова ( «Таланти і шанувальники») і, зворушливо, серцево прощаючись з Негиной, викликав у глядачів сльози.
Повага і любов Островського до Музіль були настільки великі, що він віддавав йому для бенефісів майже всі свої п'єси. Той, в свою чергу, вживав усіх заходів до того, щоб забезпечити п'єсами повний успіх: дбав про виконання своєї ролі, про зіграності всього ансамблю і навіть про декорації. Коли для п'єси «Правда - добре, а щастя краще» дирекція Малого театру відмовилася поставити на сцені садову альтанку, Музіль влаштував її на власний рахунок. Олександру Миколайовичу він припав до душі і такими властивостями натури, як товариськість, жвавість, дотепність, винахідливість на вигадки в розвагах.
Островський симпатизував таланту і його дружини В.П. Музіль-Бороздіна. Згідно з розповіддю В.Н. Рижової, Олександр Миколайович благословив Варвару Петрівну перед її дебютом в Малому театрі, і вона це завжди пам'ятала з вдячністю.
Знайомство Островського з М.І. Писарєвим довгі роки не мало тієї безпосередності, яка характеризувала його відносини з названими артистами. Драматург зауважив Писарєва ще в пору його участі в аматорських виставах. Їх познайомив А.А. Григор'єв, який викладав в 1-й Московській гімназії, де навчався Писарєв. Після закінчення університету (1865) Модест Іванович грав в провінції (Симбірськ, Оренбург, Самара, Астрахань, Казань) і в Москві бував рідко. Але ще юнаком він написав захоплену статтю про «Грози» (Обгортковий листок. 1860. № 19-20). Його симпатії до творчості Островського з роками лише міцніли. Навесні 1875 р М.П. Садовський, який знаходився разом з Писарєвим в Астрахані, писав драматургу: «Модест шле Вам таку купу всіляких решпект (ëàò .: respectus - повага, пошана. - О.Р.), що навіть і висловити неможливо».
М.І. Писарєв був людиною самостійного розуму, глибокої освіченості і величезного акторського дарування. Йому була добре відома не тільки російська, але і західноєвропейська література. Він пробував своє перо, друкуючи розповіді в журналах «Московське огляд» і «Розвага». Будучи за своїми соціально-естетичним поглядам близькими до революційних демократів, він дивився на театр як на трибуну боротьби за свободу і просвітництво мас. З гнівом повідомляв він в 1875 р М.П. Садовського з Казані про укладення в острог семінаристів і студентів, які причетні до революційної пропаганди. Прочитавши в 1875 р комедію «Вовки та вівці», він писав тому ж адресатові: «Я їй просто начитатися не можу! Який могутній художник! Правда, читаючи її, страшно стає за людину, засудженого жити серед того суспільства, де нишпорять тільки ненаситні вовки, ловлячи дурних, ледачих овець ... Де дихати нічим, де жити несила! .. Чи доживемо ми до кращого майбутнього! » М.П. Садовський називав Писарєва, свого однодумця, «правди вірним трудівником» і «зла заклятим ворогом».
Придбавши популярність в провінції, Модест Іванович в 1872 р успішно гастролював в Московському народному театрі, в тому ж році закритому. У 1875 р артист, не без сприяння Островського, був запрошений на постійну роботу в Артистичний гурток. Глибоке розуміння Писарєвим творчості драматурга сприяло проникливому виконанню багатьох ролей у його п'єсах. Але найбільш колоритно Писарєв втілював образи Большова ( «Свої люди - розрахуємося!»), Русакова ( «Не в свої сани не сідай»), Тита Тітича ( «У чужому бенкеті похмілля»), Краснова ( «Гріх та біда на кого не живе »), Івана Грозного (« Василиса Мелентьєва ») і Кнурова (« Безприданниця »).
Навесні 1880 р Модест Іванович грав роль Несчастливцева ( «Ліс») в присутності Островського в Московському приватному театрі А.А. Бренко (біля пам'ятника Пушкіну). Після закінчення вистави Олександр Миколайович прийшов на сцену і, звертаючись до Писарєву, схвильований, в сльозах, сказав:
«- Що ви зі мною зробили? Ви мені серце розірвали. Це - надзвичайно!
А я боявся сьогодні тільки одного вас, Олександре Миколайовичу. Крім вас, для мене нікого не існувало.
Вам нікого боятися, Модест Іванович! .. Це високохудожньо! .. Це, повторюю, надзвичайно! »
Островському дуже хотілося, щоб Писарєв грав на сцені Малого театру, і він енергійно клопотав про це в 80-і роки перед дирекцією імператорських театрів. Прохання Островського дирекція відхилила, посилаючись на відсутність «вільних сум в бюджеті». Лише в 1885 р, і знову-таки за сприяння Островського, Писарєв вступив до трупи Александрінського театру і став тут активним захисником в першу чергу реалістичного репертуару. Просячи Островського 20 березня 1885 року про дозвіл на постановку «Воєводи», він писав: «Якщо ж я дозволю собі турбувати Вас цим листом, то з єдиного бажання знати: чи доведеться мені на казенній сцені хоча зрідка, хоча уривками робити справжнє діло, а не ламатися, і не гаерствовать на догоду рр. Александровим, Худекова і іншої челяді літературно-театрального світу ». І коли Писарєву дали зрозуміти, що його прагнення до п'єсам Островського не зустрічав співчуття директора імператорських театрів І.А. Всеволожського, він відповів на це: «Я не з тих людей, яких вигода положення може змусити змінити почуття обов'язку і своїм щирим переконанням ... Островський своїми творами змусив полюбити мене рідне мистецтво ... завдяки їм я розвинув мої здібності і сили .. . поза Островського я не розумію російського театру і ... соромно дирекції ставитися так до того, хто складає честь і гордість російської нації ».
Ставши завідувачем репертуаром московських театрів, драматург почав робити кроки щодо переведення Писарєва з Петербурга в трупу Московського Малого театру, але смерть перешкодила цьому. Перебування артиста в Олександрійському театрі було недовгим через цькування з боку дирекції і трупи. Покинувши театр, Писарєв зайнявся літературною роботою. Їм було підготовлено до друку Повне зібрання творів А.Н. Островського, що вийшло у видавництві «Просвещение» в 1904-1905 рр.
У той час як всі названі артисти формувалися в тій чи іншій мірі під впливом Островського, І.Є. Турчанинов як артист склався задовго до зустрічі з драматургом. Син капельдинера Малого театру (з 1806 по 1838 г.), полоненого турка, Іван Єгорович Турчанинов належав до старого покоління акторів. Перебуваючи в Малому театрі з 1840 року, після закінчення театральної школи, він грав з артистами, які добре пам'ятали російський театр першої чверті XIX ст. і зберігали перекази про більш ранніх його етапах. Багато що йому розповідав і батько. Тому І.Є. Турчанинов був своєрідним літописом російського театру, і бесіди з ним представляли величезний інтерес.
За ходовому тоді висловом, Турчанинов грав «ногу слона», т. Е. Другі і треті ролі, наприклад Созоменоса, грека (1849), в комедії «Холостяк» І.С. Тургенєва. У п'єсах Островського він виконував ролі 2-го молодої людини (1853) і Гришки (1856) в сценах «Ранок молодої людини», Капитона Тітича (1856) в комедії «В чужому бенкеті похмілля», Гуслін (1856) в комедії «Бідність не порок », Прежневу (1858) в картинах московського життя« Не зійшлися характерами ». Відрізняючись досить живим, виразним, рухомим особою, Іван Єгорович майстерно зображував сміховинні міни і пози. Наприклад, з винятковим мистецтвом він представляв стару зношена шубу.
Островський і Турчанинов познайомилися в кінці 40-х років і так сподобалися один одному, що намагалися вже не розлучатися. Рідкісний день вони не були разом. Іван Єгорович, будучи неодруженим, часто жив у Островського. Його повагу і любов до драматурга невимовні.
Іван Єгорович прослужив в Малому театрі до 1 жовтня 1863 року, а потім вийшов на пенсію. Він помер в Самарі, на приватних гастролях, в грудні 1871 р Повідомляючи Островського про його смерті, П.І. Якушкін писав: «Покійний Іван Єгорович, Ви самі знаєте, як Вас любив і поважав. В останні дні його життя тільки й розмов було у нього, що про Вас ».
Зв'язки Островського з театральним світом не обмежувалися спілкуваннями з московськими та петербурзькими артистами. До нього зверталися з проханнями про постановку його п'єс, за порадами про репертуар і з інших питань також провінційні актори. З багатьма з них він вступав в дружні стосунки. Особливими його симпатіями користувався К.В. Загорський, Один з реальних прототипів Аркашки Счастливцева, вічно-мандрівний, НІКОЛИ НЕ МАЄ влаштований і потребує. Костянтин Васильович був посереднім актором, але славився надзвичайною дотепністю, знанням нескінченної кількості забавних анекдотів і курйозів закулісної провінційного життя і рідкісної по жвавості їх передачею. Це був талановитий читець і оповідач. Де тільки не був Загорський на гастролях, в яких градах і селах не виступав, у яких антрепренерів не служив! Про провінційного життя, особливо про театр, про побут акторів, він розповідав драматургові не тільки усно, але і в листах. Олександру Миколайовичу були до душі невичерпний оптимізм і анекдоти Загорського, які брали нерідко сатиричний характер.
Загорський, довгі роки знаючи Островського (з 1856 р), прекрасно імітував і пародіював його манери, мова, і Олександр Миколайович, сидячи в колі гостей, нерідко просив свого приятеля розповісти що-небудь «з життя Островського». Олександру Миколайовичу подобалася скромність, порядність цього артиста-невдахи, закоханого в мистецтво. І він від щирого серця запрошував його в Щеликово, всіляко прагнув допомогти йому. За сприяння драматурга Загорський виступав на сцені Артистичного гуртка. У листопаді 1883 року, коли безробітний і багатосімейний артист опинився в особливо важкому становищі, Олександр Миколайович активно сприяв влаштуванню в його користь літературно-театрального вечора і своєю особистою участю забезпечив необхідний для нього грошовий збір. Драматург не відмовляв Загорського і в інших засобах дружньої допомоги.
Безсумнівно, що в Щеликово приїжджали і інші артисти. Але ми називаємо лише тих, про перебування яких в садибі є неспростовні документальні дані.
Частіше, ніж інші, в Щеликове гостювали Бурдин, Музіль і Садовський. Н.І. Музіль згадує: «Влітку ми постійно гостювали в Щеликове по тижню, а то і більше; нам завжди давали окремий флігель ». Серед артистів лихословили з цього приводу. Говорили, що Бурдин і Музіль їздять в Щеликово за п'єсами для бенефісів, звинувачували Островського в пристрасті до своїх друзів. Не обходилося, очевидно, і без пристрастей. Чим же іншим можна пояснити призначення ролі красеня Окоемова в п'єсі «Красень-чоловік» М.П. Садовського, зовнішні дані якого абсолютно не підходили для цього образу?
У ще більшою мірою особисті симпатії Островського виявлялися до Федору Олексійовичу Бурдіну і Миколі Гнатовичу Музіль. Але таке ставлення драматурга до названих та інших друзям-артистам найчастіше мало глибокі причини.
П.М. Нєвєжин, розмовляючи якось з Островським, торкнувся цієї теми. І ось що йому відповів ображений драматург: «Знаючи мене, Ви не повинні припускати, що я можу чинити необачно. У нас існують системи бенефісів, щотижня йде нова п'єса. Всі знають, що нема за заслуги часто бенефіси даються, а за догідливість начальству, але це ще півбіди, а біда в тому, що кожен бенефіціант шукає для своїх театральних іменин НЕ п'єсу, а хорошу роль, т. Е. Можливість хоч раз на рік зіграти що-небудь помітне. Навіщо ж їм літературна п'єса? Багато з подібних бенефіціантів навіть і не розуміють, що таке літературність. Йому проорать б чотири акти благим матом або проходити колесом по сцені і досить. Райок стане лютувати, в театрі буде стояти гам - це чи не успіх, а йому цього тільки й треба. Микола Гнатович як людина освічена не підходить під загальний рівень. Ставлячи в бенефіс мої п'єси, він не тільки грає другорядні, а й третьорядні ролі, і, таким чином, п'єса йде і дає мені заробіток. Про Бурдина і говорити нема чого. Петербург рішуче не хотів визнати театру з народного побуту. Купці, з їх простонародним жаргоном, різали вуха петербурзькому суспільству, і п'єсу "Не в свої сани не сідай" не хотіли ставити. Допомогли мені тільки енергія і знайомство Федора Олексійовича. Як освічений і заможний чоловік, пива з сильними світу цього багато разів шампанське, [він] міг вплинути на кого потрібно, і п'єса була поставлена. Бурдин ж, грав Бородкіна, перевершив себе, і п'єса сподобалася, але не всім. Дехто стверджував, що нікому не цікаво, як живуть в своїх кутках купці і що вони роблять; інші ж раділи, що повіяло на сцені російським духом. Як же мені не цінувати Бурдина, як свого піонера, що не боявся навіть таких сильних людей, як улюбленець петербурзької публіки актор Максимов, який під час представлення п'єси затискав ніс і з гримасою говорив: "сермяги пахне!" Це потрібно було пережити, перестраждати, а ніщо не пов'язує так людей, як страждання.
Промовивши це, Островський добродушно посміхнувся і любовно звернувся до мене:
Не гнівайтесь, що я різко відповів Вам - наболіло! » .
Правди заради, необхідно відзначити, що Островський, знаючи недоліки Бурдина, надавав йому не будь-які ролі, а лише найбільш характерні його артистичної індивідуальності. На цьому грунті відбувалися між ними і розмальовки: дрібні і великі. При всьому тому в їх відносинах завжди перемагав розум. Особливо різке зіткнення відбулося в листопаді 1879 р Бурдин, випросивши у Островського щойно закінчену їм комедію «Серце не камінь» для свого бенефісу, сподівався грати в ній головну роль - купця Каркунова. Драматург, бачачи хворобливий стан артиста, не погоджувався на це. Бурдин гарячкував, плакав і, розлючений, погрожував відмовитися від п'єси. Але Островський залишився непохитним. Бурдіну довелося грати в цій п'єсі другорядну роль підрядника Халимова. У тих випадках, коли Олександру Миколайовичу ставало більш-менш ясно, що Бурдіну роль не під силу, а передати її нікому, драматург прагнув допомогти йому порадами і навіть, якщо це було можливо, пройти з ним цю роль.
Островський був для артистів чудовим наставником, учителем і гарячим захисником їх творчих інтересів, а також чуйним другом, на пораду і допомогу якого вони завжди могли розраховувати. Ось чому з такою охотою вони їхали до драматургу в Щеликово.
Вступ
ГЛАВА ПЕРША
Художнє своєрідність п'єс-картин А. Н. Островського
1.1. «Сімейна картина»: від прозових дослідів до драми
1.2. Специфіка жанру «картин московського життя» «Не зійшлися характерами!»
1.3. Жанрові особливості п'єс Островського бальзаміновского циклу
1.4. Жанрово-композиційні особливості п'єси-картини «Над друга старого нема двох»
1.5. «Жартівники» О. М. Островського як п'єса-картина
1.6. Картина народного життя XVII століття в п'єсі «Воєвода»
Розділ другий
Специфіка жанру сцен у творчості А. Н. Островського
2.1. «Ранок молодої людини» - перший досвід Островського в створенні п'єси-сцени
2.2. Картина садибного побуту в «сценах з сільського життя» «Вихованка»
2.3. Гра як джерело комедійного початку в п'єсі-сцені «Важкі дні»
2.4. «Сцени з московського життя» Островського «Безодня» як драма-повість
2.5. Жанрово-композиційні особливості «сцен з московського життя» «Не все коту масляна»
2.6. Специфіка жанру «сцен із життя глушини» Островського «Пізня любов» і «Трудовий хліб»
2.7. Жанрова своєрідність «сімейних сцен» «Не від світу цього»
висновок
Введення дисертації (частина автореферату) на тему «Жанр картин і сцен в творчості А.Н. Островського »
Вступ
Зараз, коли великий колектив вчених працює над створенням «Енциклопедії А. Н. Островського», активізувалася робота над маловідомими сторонами творчої спадщини великого драматурга. Зокрема, з'ясувалося, що недостатньо вивчені переклади Островського з англійської, італійської, французької та інших мов; до недавнього часу не були вивчені його оперні лібретто1; була досліджували проблема взаємодії творчості Островського з кінематографією і т. д. Надзвичайно мало уваги приділялося і жанрами картин і сцен в драматургії автора.
У науці про Островського не раз зазначалося про особливе жанровому мисленні автора, драматург по праву визнавався «великим майстром російського 2
Творча спадщина Островського налічує 47 п'єс, кожна з яких відрізняється не тільки особливостями змісту, конфлікту, а й наділена певним жанровим своєрідністю. Слідом за назвою Островський завжди вказував жанровий підзаголовок своїм п'єсам. У 1847 -1866 роки він створює 23 п'єси, 7 з яких названі комедіями, 1 - народною драмою, 2 -драмамі, 1 - сценою, 1 - драматичним етюдом, інші озаглавлені сценами або картинами з московського життя, 1 - сценами з сільського життя. Наступного період творчості драматург, крім п'єс на історичну тему (3-х драматичних хронік, 2-х комедій і драми), випускає 16 комедій, 1 - драму, 1 - весняну казку і 3 п'єси, позначені сценами (2
1 Див .: Рахманькова Е. А. Жанр оперного лібрето у творчості А. Н. Островського. Автореферат дис ... канд. філол. наук. - Іваново 2009.
2 Штейн А. Л. Майстер російської драми: Етюди про творчість Островського. - М., 1973. - С. 21.
Сцени з життя глушини і 1 - сімейні сцени). Різні варіанти авторських визначень жанру переконують, що жанровий підзаголовок мав конкретне призначення і певну мету при створенні того чи іншого твору.
«Вибираючи жанр, художник визначає те, як він бачить те життя, яку він має намір зобразити в спектаклі» 1. І жанр сприймається своєрідним вираженням погляду драматурга на зображає в п'єсі життя, певний кут зору його на утілюване життєве явище.
Свою драматургічну діяльність Островський почав з жанру картини, написавши одноактну п'єсу «Сімейна картина». Слідом за нею автор створює «картини московського життя»: «Не зійшлися характерами!», «Святковий сон - до обіду», «Свої собаки гризуться, чужа НЕ приставай!», «За чим підеш, то й знайдеш», «Над друга старого нема краще нових двох »,« Жартівники », а також переробляє текст комедії« Воєвода »в« картини з народного життя XVII століття ». Протягом всієї своєї творчої діяльності Островський пише і п'єси-сцени: «Ранок молодої людини», «сцени із сільського життя» «Вихованка», «сцени з московського життя» «Важкі дні», «Безодня», «Не все коту масляна» , «сцени з життя глушини» «Пізня любов» і «Трудовий хліб», «сімейні сцени» «Не від світу цього».
У Островського картини і сцени були рідкісним явищем, і, як ми бачимо, в цих жанрах він працював дуже плідно, створюючи твори, що дають безмежні можливості для театру, які сприятимуть розвитку акторського мистецтва, збагачення виразних сценічних засобів. Як зазначає Н. Г. Міхновець, «побутова драма Островського внесла в театральне мистецтво нові уявлення про зв'язок сцени і життя, героя і обстановки, героя і його костюма» 2. Побут, настільки привертає автора, постає в п'єсах Островського «в зовнішньому формальному поєднанні пластично-живописного характеру: в гармонії фарб, ліній, в симетрії і інших не-
1 Катишева Д. Н. Питання теорії драми: дія, композиція, жанр. - СПб., 2004. - С. 150.
2 Міхновець Н. Г. А. Н. Островський і Олександрійський театр // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 3 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2010. - С. 217.
хитромудрих, чисто естетичних поєднаннях »1.
У 1876 році, працюючи над комедією «Правда добре, а щастя краще», задуманої спочатку як «сцени», Островський у листі до Ф. А. Бурдіну відзначав: «... це не комедія, а сцени з московського життя, і я їм великої ваги не даю »2. Очевидно, під «важливістю» автор мав на увазі, головним чином, суворе дотримання законів драматургічної форми, але аж ніяк не її якість.
Картини і сцени були для Островського особливим жанром. З деяких його суджень кінця 1870-80-х років стає ясно, що дане позначення вказує, головним чином, на певний тип сюжетної композиції: «... це сцени, і тому сценаріум для них не важливий; був би матеріал, а там вже впоратися не дивно »(XI, 658), - писав Островський 15 вересня 1879 року про п'єсою Н. Я. Соловйова« Прославилися! ».
Робота Островського над створенням п'єс-картин і п'єс-сцен сприяла розвитку цих жанрів, їх вивчення збагачує уявлення не тільки
Островський був не першим, хто звернувся до створення творів в жанрах картин і сцен. Так, рецензент журналу «Атеней» в 1859 році відзначив: «Чи помічаєте, як часто в нашій сучасній літературі з'являються драматичні твори? Комедії, сцени, картини, драми так і миготять перед вашими очима »3.
До другої половини XIX століття п'єси-картини і п'єси-сцени стають досить помітним явищем. Уже в 20-ті роки XIX століття з'являються «літня сцена з російського побуту» «Нічне» і «зимова сцена з російського побуту» «Святки» М. А. Стаховича, В 40-і роки драматичні уривки і окремі сцени створює Н. В . Гоголь ( «Ранок ділової людини», «лакейського» і ін.); І. С.
1 Бахтін М. М. Естетика словесної творчості. - М., 1986. - С. 94.
2 Островський А. Н. Поли. зібр. соч .: В 12 т. Т. 11. - М., 1979. - С. 531. Далі посилання на це видання наводяться в тексті із зазначенням тому і сторінок.
3 Некрасов Н. П. Твори А. Островського, 2 томи. - СПб., 1869 // Атеней. - 1859. -42, - квіт. - № 8. - С. 458.
Тургенєв пише «сцени з петербурзького життя молодого дворянина» «Безгрошів'я», «сцени» «Розмова на великій дорозі» і «Вечір в Сорренто»; Н. А. Некрасов «сільську сцену» «Осіння нудьга», «водевільні сцени з журнальної життя» «Ранок в редакції». У 1854 році виходить комедія в трьох діях А. В. Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», потім драма в п'яти діях «Дело» (1861) і комедія-сатира в трьох діях «Смерть Тарєлкіна» (1868), які драматург об'єднав загальним заголовком «Картини минулого». І. Ф. Горбунов в 1867 році випускає «Сцени з народного побуту». Створює твори в жанрі сцен і М. Є. Салтиков-Щедрін ( «провінційні сцени» «Прохачі»), і Ю. Ладиженський ( «сцени з простонародного побуту» «Сільський трактир») і ін.
Примітно, що картини і сцени були однакові за своїм змістом і драматичним особливостям. Одну групу становили п'єси, які тяжіють до анекдоту, в основі яких лежав кумедний випадок, подія, непорозуміння, що було схоже на поетиці водевілю. Інші картини і сцени наближалися до побутової замальовці, до етнографічного етюду, до того, що ще в 40-е отримало назву «фізіологічного нарису» 1.
До цього дня, оскільки для картин і сцен не існує чітких жанрових критеріїв, вони нерідко ототожнюються. За характером розв'язки п'єси-картини і п'єси-сцени відносять до традиційних драматургічним видам. І до теперішнього часу типологічні ознаки цих жанрів виявилися не виявлено.
Коротка інформація про те, що таке картини в драматургії, міститься в «Словнику театру» П. Паві, перекладеного з французької мови, де зазначено, що всякий автор п'єс-картин «розкладає тривалість, пропонує фрагменти одного переривається часу», «йому цікаві розриви дії »,« замість драматичного руху він обирає фотографічне
1 Див. Про це: Історія російського драматичного театру: В 7 т. Т. 5 / Под ред. Ю. А. Дмитрієва, Е. Г. Холодова и др М., 1980. - С. 59.
фіксування сцен »1. Картина драматургу дає «необхідні рамки для соціологічного дослідження або жанрового живопису» 2.
У роботах російських вчених з теорії драми картини і сцени не розглядаються в якості самостійних, повноцінних драматургічних жанрів, дослідники не ставлять їх в один ряд з класичними жанровими видами.
Сказаним визначається актуальність обраної теми.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше докладно аналізуються п'єси Островського з жанровими підзаголовками «картини» і «сцени», їх поетика, система образів. Вперше в науковий обіг вводяться маловідомі критичні висловлювання 2-ї половини XIX століття про п'єси-картинах і п'єсах-сценах автора, а також архівні матеріали.
Про творчість Островського накопичилася багата дослідницька література, але про драматичні особливості п'єс-картин і п'єс-сцен автора сказано вкрай мало. Твори ці виходили одночасно з великими комедіями, драмами автора і часто викликали несхвальні оцінки критики, залишалися осторонь від уваги дослідників часів драматурга. За п'єсами Островського в жанрах картин і сцен несправедливо закріпилася думка, що вони створювалися автором в моменти відпочинку від серйозної роботи і були всього лише начерками, штрихами до його майбутнім сильним п'єсами, що Островський тут тільки намічав теми, розробляв мотиви, не піклуючись про якість драматургічної техніки.
"Що це означає? що таке сцена, картина в драматичному мистецтві? Те ж що етюд, ескіз, студія в живопису. Позначаючи так свої останні п'єси, м Островський як би попереджає глядача чи читача, щоб він не чекав від нього твори закінченого, цілком продуманого і доопрацьованого, а ставився до нього з невибагливістю, з якою дивляться на малюнок,
1 Паві П. Словник театру: Пер. з фр. / Под ред. К. Е. Разлогова. - М., 1991. - С. 138.
на досвід »1, - пише рецензент« Московских ведомостей »Сторонній (Л. Н. Антропов), відмовляючи в можливості розглядати картини і сцени в ряду« капітальних »п'єс драматурга.
Серед критичних відгуків та рецензій на п'єси-картини і п'єси-сцени Островського виділяються роботи П. Д. Боборикіна, підмітив, що в творах цих жанрів в найбільшою мірою «проявляється" оповідно-побутової "характер п'єс Островського, порушені жанрові кордону комедії та драми» 2.
Серед досліджень, в яких в тій чи іншій мірі звертається увага на жанрову специфіку картин і сцен Островського, варто назвати насамперед праці А. І. Ревякіна, який справедливо пов'язує спробу створення драматургом цих п'єс з прагненням Островського «до вірному зображенню життєвого процесу в притаманних йому протиріччях »3. Однак тут же дослідник зазначає, що «будь-яка п'єса Островського, як би вона не називалася, навіть картинами або сценами, несе в собі певний провідний конфлікт - комедійний, драматичний, трагедійний і т. Д.» 4, що призводить Ревякіна до інтерпретації пьес- картин і п'єс-сцен автора як творів традиційних жанрів драматургії.
Вживаючи термін «сцени», «картини», як зазначає А. Л. Штейн, Островський звільняв себе від необхідності суворо дотримуватися законів жанру: «Сама дійсність підказувала драматургу деякі особливості сценічної форми, які наближають комедію до драми. Так само як зросла необхідність описувати обстановку, живописати звичаї і побут »5.
У статті М. П. Алексєєва «Пейзаж і жанр у Островського», де розкриваються властивості Островського-жанриста, що вплинули на російську жи
1 Критична література про твори А. Н. Островського / Упоряд. Н. Денисюк. Вип. 4. - М., 1906. - С. 7.
2 Хромова І. А. Островський А. Н. в російській критиці 1870 - 1880 років (П. Д. Боборикін) // А. Н Островський в русі часу. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. - С. 57.
3 Ревякін А. І. Мистецтво драматургії А. Н. Островського. - М., 1974. - С. 193.
4 Там же.-С. 193.
5 Штейн А. Л. Майстер російської драми: Етюди про творчість Островського ... - С. 392.
вопісь (Маковського, Федотова, Пукиреву, Перова), а також вплив епічної літератури на творчість драматурга, дослідник робить висновок, що картини і сцени автора є «шматок життя», перенесений на папір і зафіксований, головним чином, в своїй мовній стіхіі1. Саме такими «шматками», на думку Алексєєва, були розповіді Горбунова, Стаховича, Кокорева, друзів Островського по кружку молодого «Москвитянина», тієї літературного середовища, в атмосфері якої ріс і міцнів талант майбутнього драматурга.
Е. Г. Холодов стверджує, що, називаючи п'єси картинами і сценами, «драматург не тільки ухилявся від точного жанрового визначення (комедія, драма), але і як би домовлятися з публікою (і з критикою), що на цей раз пропонує не повноцінну п'єсу, а всього лише "сцени", які не претендують на особливу цілісність і сюжетну стрункість »(IV, 468).
Відмежовує п'єси-картини і п'єси-сцени Островського від інших творів автора Б. В. Алперс, відзначаючи: «П'єси ці не вкладаються в межі, здавалося б, міцно встановлені тодішніми теоріями драми. Островський виробляє для них незвичну в драматургії того часу композиційну форму. Це "сцени" або "картини з московського життя", а іноді "з життя глушини" ». Дослідник звертає увагу на епічне початок картин і сцен, називаючи їх «повістями в драматичній формі, з ослабленою інтригою і приглушеними конфліктами» 3. Оповідний прийом в побудові драматичної дії, на думку Алперс, стане однією з найважливіших прийме чеховської драми4.
Проводячи межу між п'єсами Островського з чіткою інтригою, інтенсивним розвитком дії, щодо скороченої експозицією і картинами і сценами, Г. І. Пирогов вірно вважає, що в п'єсах з жанровими підзаголовками «картини» і «сцени» дія починається до підняття за-
1 Алексєєв М. П. Пейзаж і жанр у Островського // Островський А. Н. Збірник статей / За ред. Б. В. Варнеке. -Одеса, 1923.-С. 135.
2 Алперс Б. В. Театральні нариси: У 2 т. Т. 1. Театральні монографії - М., 1997. - С. 499.
3 Там же. - С. 500.
4 Там же.-С. 500-501.
навісу. «Відвідувача театру присутні лише при продовженні дії. Важлива подія готується так, що про нього поінформовані глядачі, але воно невідомо ряду діючих осіб. Несподіване для персонажів дію буквально назріває. Звістка про нього, почуте персонажами, буквально приголомшує їх »1. Протягом вистави глядачеві відкриється вся життя головного героя, його минуле, сьогодення і частково майбутнє, що характерно для епічних творів.
Довгий час жанри картин і сцен не розмежовує. Вперше це зробила А. І. Журавльова, справедливо стверджуючи, що між картинами і сценами, які вона визнає самостійними драматургічними жанрами, існує певна відмінність. Сценами вона називає «ряд епізодів, вихоплених із загального потоку життя і представляють круті, Поворот
ні моменти в долі персонажів », до картинам Журавльова відносить п'єси з завершеною фабулою, що дають глядачеві можливість« немов під лупою розглянути деталі московського життя, зокрема, що вислизають від більш загального, укрупнювати масштаб погляду комедії, яка в приватних подіях виявляє загальноросійське »3. На думку дослідниці, «жанрове визначення, запропоноване для цих п'єс автором, викликане, мабуть, двома обставинами: кількістю та ідейно-художньої значимістю для них побутових описових сцен і сміливим змішанням комічного і драматичного елементів у змісті» 4.
Великою підмогою в дослідженні означеної проблеми стали роботи Ю. В. Лебедєва, який пов'язує пристрасть Островського до сцен, так само як і до картин, з інтересом автора до потенційного драматизму жізні5. Островський в цих п'єсах в незвичному для драматичного
1 Пирогов Г. І. Своєрідність реалізму А. Н. Островського. Автореферат дис ... докт. філол. наук. - М., 1972. -С. 20.
2 Журавльова А. І., Некрасов В. Н. Театр А. Н. Островського: Книга для учителя. - М., 1986. - С. 29.
4 Журавльова А. І. Російська драма і літературний процес 19 століття. - М., 1988. - С. 123.
5 Лебедєв Ю. В. Про національну своєрідність драматургічної системи А. Н. Островського // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. -С. 9.
роду ракурсі передає життя: його цікавлять не зіткнення між героями, не гострі конфлікти, а неквапливе протягом життя в її буденних ситуаціях, які стали частиною побуту персонажів. Ю. В. Лебедєв відзначає, що, домагаючись «винятковою глибини і всебічності розкриття людського характеру на сцені», Островський в п'єсах-картинах і п'єсах-сценах «одночасно досягає зображення всієї повноти драматичних можливостей життя» 1.
У статті «Одноактні п'єси в російській драматургії 1840-1860-х років» І. А. Хромова робить справедливий висновок про те, що головне значення п'єс-картин і п'єс-сцен полягає «в можливості експериментувати, визначати нові принципи драматизму і театральності» 2 . Вона виділяє і основні сюжетні мотиви картин і сцен різних авторів, такі як «вигідне одруження, безгрошів'я молодого дворянина, тяжба дворян, претензії мо-
лодих купців на освіту і т. п. » .
Як бачимо, дослідники в тій чи іншій мірі стосувалися питання про жанровому своєрідності картин і сцен Островського, але цілісного дослідження цієї проблеми до цих пір немає.
Метою дослідження є вивчення п'єс-картин і п'єс-сцен як специфічних драматургічних жанрів в творчості А. Н. Островського, що потребує вирішення наступних завдань:
Здійснити комплексний аналіз п'єс-картин і п'єс-сцен Островського;
Охарактеризувати особливості поетики п'єс-картин автора;
В процесі цілісного аналізу виявити жанрове своєрідність п'єс-сцен драматурга;
Проаналізувати критичні оцінки п'єс-картин і п'єс-сцен Островського.
Об'єктом дослідження є тексти п'єс Островського, определён-
1 Там же. - С. 8.
2 Хромова І. А. Одноактні п'єси в російській драматургії 1840-1860-х років // Життя і доля малих літературних жанрів: Матеріали межвуз. науч. конф., Іваново, 7-10 берез. 1995 г. / Відп. ред. А. В. Лужанах-ський. - Іваново, 1996. - С. 105.
Теоретичною і методологічною основою дисертації стали праці А. А. Аникста, В. М. Волькенштейна, М. М. Бахтіна, Ю. М. Лотмана, В. Е. Халізева, Л. В. Чернець, Д. Н. Катишева, Б . В. Блока, М. Д. Тамарченко, а також роботи А. І. Ревякіна, А. Л. Штейна, В. Я. Лакшина, Е. Г. Холодова, Л. М. Лотман, Б. В. Алперс, А. І. Журавльової, Ю. В. Лебедєва, І. А. Січі-Ніною, В. В. Тихомирова, І. А. Хромової, Н. Л. Єрмолаєва, Ю. В. Висоцької.
Методологія дисертаційного дослідження заснована на з'єднанні типологічного, порівняльно-історичного, історико-функціонального, історико-генетичного методів, а також прийому цілісного аналізу тексту.
Науково-практична значущість дисертації полягає в можливості використання матеріалів дослідження в педагогічній практиці викладачів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Отримані результати можуть бути враховані при читанні курсів лекцій з історії російської драматургії середини XIX століття і по історії російського драматичного театру в театральних навчальних закладах. Вміщені в дисертації матеріали можуть бути корисні для «Енциклопедії А. Н. Островського», а також можуть послужити основою для написання коментарів для дійсно повного зібрання творів А. Н. Островського.
Основні положення, що виносяться на захист:
Картини і сцени є самостійними, естетично значущими, високохудожніми драматургічними жанрами у творчості Островського;
П'єси-картини Островського мають специфічні жанрові особливості. Для них характерна уповільнена експозиція, фабульна завершеність, яскравість і виразність побутових деталей, посилене епічне начало.
Увага драматурга в п'єсах-картинах направлено відразу на весь простір зображення, на всіх учасників дії;
У п'єсах-сценах детально зображається окремий епізод з життя героя, один із значних моментів в його долі. Для сцен характерна стисла експозиція, наявність мікросцена з динамічним розвитком дії;
Жанри картин і сцен зазнають еволюцію в творчості Островського від побутових драматичних замальовок до п'єс, який вирізняється жанровим поліфонізму.
Основні положення і результати роботи були апробовані на
наукових конференціях міжнародного, всеросійського і регіонального рівнів:
VII Міжнародній конференції «Русское літературознавство на сучасному етапі» (Москва, 2008 року);
Міжнародній науковій конференції «А. Н. Островський в русі часу »(Шуя, 2008 року);
XXXI Зональної конференції Літературознавцям Поволжя (Єлабуга, 2008
Міжвузівської науково-практичної конференції «Шуйская сесія студентів, аспірантів, молодих вчених» (Шуя, 2008 року);
VIII Всеросійському студентському фестивалі «Учитель російської словесності» (Москва, 2008 року);
VI Регіональної краєзнавчої конференції «Історико-культурний і природний потенціал Кінешемского краю. Розвиток регіонального туризму »(Кинешма, 2008 року);
XIII Нижегородської сесії молодих вчених. Гуманітарні науки (Нижній Новгород, 2008 року);
II Міжнародної науково-практичної конференції «Духовно-моральні основи російської літератури» (Кострома, 2009 г.);
Міжвузівської науково-практичної конференції «Шуйская сесія студентів, аспірантів, молодих вчених» (Шуя, 2009 г.);
Щеликовскіх читаннях - 2009 року;
III Регіональної науково-практичної конференції «Проблеми літературної освіти: школа - ВНЗ» (Шуя, 2009 г.);
Шостому обласному фестивалі «Молода наука - розвиток Іванівській області» (Шуя - Іваново, 2010);
Міжвузівської науково-практичної конференції «Шуйская сесія студентів, аспірантів, молодих вчених» (Шуя, 2010 р);
Міжнародній науковій конференції «А. Н. Островський в русі часу »(Шуя, 2010 р).
Результати дослідження обговорювалися на кафедрі культурології та літератури Шуйського державного педагогічного університету.
Структура дисертації обумовлена \u200b\u200bхарактером обраної теми та визначається поставленими цілями і завданнями дослідження. Перша глава присвячена дослідженню характеру жанру картин в творчості А. Н. Островського. У другому розділі досліджується жанрова специфіка п'єс-сцен автора. Список використаних джерел та літератури налічує 208 найменувань.
Схожі дисертаційні роботи за фахом «Російська література», 10.01.01 шифр ВАК
Рамковий текст в драматичному творі: А.Н. Островський і А.П. Чехов 2009 рік, кандидат філологічних наук Кабикіна, Юлія Володимирівна
Інтерпретація образів акторів в драматургії А.Н. Островського 2006 рік, кандидат філологічних наук Євстигнєєва, Юлія Олександрівна
"Народна поетика" п'єс А. Н. Островського: "Не так живи, як хочеться", "Не в свої сани не сідай", "Гріх та біда на кого не живе" 2003 рік, кандидат філологічних наук Іванова, Ірина Володимирівна
Чеховська драматургічна система і драматургічна творчість Л.С. Петрушевської 2004 рік, кандидат філологічних наук Королькова, Галина Леонідівна
Драматургія Анатолія Софронова (проблеми і жанри) 1985 рік, кандидат філологічних наук Парнекова, Галина Василівна
висновок дисертації по темі «Російська література», Чайкіна, Тетяна Василівна
висновок
Протягом усього свого творчого шляху А. Н. Островський створює п'єси в жанрах картин і сцен, що свідчить про виняткову важливість цього напрямку його роботи.
Володіючи тонким жанровим чуттям, Островський істотно збагатив жанрову драматургічну систему (народна драма, драматичний етюд, драматична хроніка, весняна казка і ін.), В якій особливе місце зайняли картини і сцени як самостійні жанри, що володіють своєю естетикою, своєю пластикою, своїм внутрішнім наповненням .
У п'єсах-картинах і п'єсах-сценах Островського більшою мірою проявляється його творча свобода, майстерність автора, не обтяженого суворим дотриманням законів драматургічного жанру.
Ранні картини і сцени Островського близькі до нарису. Для них характерно увагу до повсякденної, буденної життя героїв, гранична влучність побутових спостережень, ослаблена роль інтриги. Пізні п'єси-картини і п'єси-сцени автора - більш складні в жанровому і смисловому плані.
За влучним спостереженням І. А. Гончарова, драматург «списав всю московську життя, ні міста Москви, а життя московського, тобто великоросійського держави» 1. Островський зосереджує увагу на укладі життя московських станів, купецтва, міщанства, небагатих чиновників, підкреслюючи жанровими підзаголовками, що це саме «картини» і «сцени з московського життя». У його п'єсах-картинах і п'єсах-сценах чимало топографічних реалій, а також візьме виключно московського побуту.
У жанрі картин Островський випускає свій перший драматичний твір «Сімейна картина», де докладно, детально відтворена окрема ситуація з життя купецької сім'ї. Він домагається виняткової гармо
1 Гончаров І. А. Собр. соч .: В 8 т. Т 8. - С. 173 - 174. нической злагодженості, поєднуючи в єдине ціле декількох побутових сцен, мікросюжетів загальної дії.
П'єси-картини Островського близькі до сюжетної живопису, а робота драматурга над ними повторює процес створення художником живописного полотна. Велику роль в п'єсах-картинах грає інтер'єр - в ремарках Островський позначає всі побутові подробиці, що мають відношення до зображуваного фрагменту з життя персонажів, продумує положення на сцені кожного дійової особи, фіксуючи деталі костюма героя, позу, особливості поведінки. Як художник, який створює жанрову картину, він бачить одночасно всіх персонажів, досягає сюжетного і колористичного єдності зображуваного.
Експозиція в п'єсах-картинах Островського уповільнена. Дія розвивається неквапливо за рахунок відсутності гострої інтриги і достатку побутових описових сцен, які розкривають специфіку життя героїв, їх звичаї, культурний рівень.
В рамках однієї багатоактної п'єси-картини Островський часто показує побут відразу декількох сімей, що призводить його до розширення виро Г | Л просторово-часових можливостей драматичного жанру. Так, в картинах «Не зійшлися характерами!» тричі змінюється місце дії, оскільки в центрі уваги Островського три сім'ї. У бальзаміновской трилогії показаний не тільки побут Михайла Бальзамінова, центральної фігури, але і уклад життя інших персонажів. У «картинах московського життя» «Над друга старого нема нікого», де можна виділити два головних образи, зображуються події, що відбуваються і в будинку кравчині Олинька, і в будинку її коханого.
У «жартівника» автор показує складні за своїм змістом ситуації з життя сім'ї бідного чиновника Павла Петровича Оброшенова, п'єса відрізняються безліччю сюжетних ліній, великою кількістю героїв, як основних фігур, так і внефабульних персонажів, збірних образів. Він майстерно розробляє масові сцени, зображуючи строкату багатолюдну картину московського життя, де виразні фігури жартівників - чиновників, крамарів, і кілька затемнені образи простих городян - жертв блазнювання.
У другій редакції «Воєводи», єдиною своєю п'єсою-картині на історичну тему, Островський створює панораму народного життя, показуючи безліч доль окремих людей, відображаючи суспільні і політичні проблеми XVII століття.
У п'єсах-картинах Островського нерідко відчуваються розриви дії, оскільки між окремими картинами, як правило, є тимчасові інтервали. Драматурга привертають найбільш сценічні епізоди з життя героїв, найбільш видовищні, виразні і, разом з тим, змістовні, і він на свій розсуд щось упускає, щось прописує більш ретельно. Кульмінаційні сцени, багатолюдні, картинні, як правило, відбуваються за участю всіх головних героїв.
Дія будується не стільки на події і драматургічно розробленому конфлікті, скільки на живому діалозі, де домінує влучне виразне слово, яке є головним засобом характеристики і самохарактеристики, несе багату інформацію про побут, звичаї, про людські взаємини. Островський у всьому різноманітті представляє перед глядачем колоритний світ, яскраві і виразні соціально-психологічні типи, відтворюючи на сцені звичайні побутові ситуації, цільні, гармонійні, логічно завершені.
У п'єсах-картинах Островського складніше відокремити головних персонажів від другорядних - погляд драматурга спрямований відразу на всіх учасників драматичної дії тієї чи іншої мізансцени.
У п'єсах-сценах Островський зображує найважливіші епізоди з життя конкретного героя. Від п'єс-картин їх відрізняє, головним чином, наявність основної і досить чіткої сюжетної лінії, помітна композиційна стрункість. Уже в перших явищах автор виводить на сцену головного героя, навколо якого організовує весь хід подій. Сюжетну канву спочатку зумовлює сувора і негайно включена в дію зав'язка.
Окремі сцени щільно з'єднуються подієво, дія гранично сконцентровано. Винятком тут є лише «сцени з московського життя» «Безодня», де між зображуваними епізодами існують часові інтервали в три роки і п'ять років.
Неквапливий розвиток інтриги, розширення її меж за рахунок спогадів, а також включення в основну дію ситуацій з другорядними персонажами дозволяє Островському найбільш детально показати характери головних героїв, висвітлити їх справжні життєві цінності і моральні орієнтири.
П'єси-сцени 1870 - 1880 років мають більш складну композицію. Драматург включає в них «не тільки центральний, що відбувся, але і супроводжуючі його, побічні, ще не вирішив конфлікт» 1, вони мають досить розвинену інтригу і, по суті, мало схожі на «нарисові» сцени.
Крім цього, пізні п'єси-сцени Островського відрізняються особливою психологічною глибиною, філософської масштабністю. Розвиток дії тут визначають жіночі образи, натури з глибокими моральними принципами і переконаннями. Вони можуть бути присутніми аж ніяк не у всіх явищах, можуть з'являтися в п'єсі не відразу, але все, що відбувається на сцені, пов'язане, так чи інакше, з ними.
При наявності різних жанрових начал в перших творах Островського в жанрах картин і сцен завжди є провідна, переважно комедійна лінія розвитку подій. Драматург використовує прийоми водевілю і пародії, посилюючи ігровий фон і видовищність зображуваних епізодів.
У картинах «Жартівники», «Воєвода», як і в пізніх п'єсах-сценах Островського, комічне, драматичне, а часом і трагічне початку знаходяться в складному переплетенні. У «сценах з життя глушини», а також в «сімейних сценах» «Не від світу цього» драматичні мотиви починають явно
1 Лебедєв Ю. В. Про національну своєрідність драматургічної системи А. Н. Островського. - С. 8. переважати. Навіть мова основних персонажів в основному своєму складі драматична, а не комічна, часом і явно лірична. Новаторство пізніх картин і сцен Островського - в їх емоційності, різноманітності настроїв, в поєднанні сумної іронії, гіркоти з елементами гумору, високої трагедійності з побутовим комізмом. Основну спрямованість дії в пізньої драматургії автора можливо встановити по розв'язці, яка, як і колись, не розплітає вузол протиріч, а показує тільки один із способів вирішення конфлікту.
Всіляко сприяючи поліпшенню якості театрального репертуару, докладаючи для цього всі свої зусилля, багатющий досвід і знання в області сценічного мистецтва, Островський створював п'єси в жанрах картин і сцен, які залучають яскраво вираженим в них національним колоритом, різноманітністю типів, моральної проблематикою і глибоким психологізмом. Збагачуючи жанрову драматургічну систему, Островський сприяв оформленню нової театральної естетики.
Список літератури дисертаційного дослідження кандидат філологічних наук Чайкіна, Тетяна Василівна, 2011 рік
Список використаних джерел та літератури
джерела:
1. Островський А. Н. Повне зібрання творів: У 12-ти томах / За заг. ред. Г. І. Владикіна і ін. - М., 1973 - 1980.
2. Гоголь Н. В. Зібрання творів: У 8 т. Т. 4. - М., 1984.
3. Горбунов І. Ф. Повне зібрання творів: У 2 т. Т. 2. - СПб., 1904.
4. Драматичний збірник. Книга 3. - СПб., 1960.
5. Некрасов Н. А. Повне зібрання творів і листів: У 15 т. Т. 6. - Л., 1983.
6. Салтиков Щедрін М. Е. Комедії і драматична сатира. - М., 1989.
7. Сухово-Кобилін А. В. Трилогія. -М .; Л., 1959.
8. Тургенєв І. С. Повне зібрання творів і листів: У 30 т. Т. 2. - М., 1979.
Архівні матеріали:
9. Відділ рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський Будинок). Ф.
218. Оп. 1. Од. хр. 30.
Наукова та критична література:
Ю.Айхенвальд Ю. І. Силуети російських письменників. - М., 1994. -591 е., Мул.
П.Алексеев М. П. Пейзаж і жанр у Островського // Островський А. Н .: Збірник статей / За ред. Б. В. Варнеке. - Одеса, 1923. - С. 127-160.
12.Алперс Б. Театральні нариси. У 2 т. Т. 1. Театральні монографії. -М, 1997. -567 с.
13.Алперс Б. Театральні нариси. У 2 т. Т. 2. Театральні прем'єри і дискусії. -М., 1977. -519 с.
14. Альтман І. Драматургія. - М., 1936. -293 с.
15.Аналіз і інтерпретація твору мистецтва: Навчальний посібник / За
ред. Н. А. Яковлевої. - М., 2005. -551 е., Мул.
16.Андреев М. JI. Метасюжет в театрі Островського. - М., 1995. -27 с.
17.Анікст А. А. Історія вчень про драмі: Теорія драми від Аристотеля до Лессінга. - М., 1967. - 455 с.
18. Анікст О. А. Історія вчень про драмі: Теорія драми в Росії від Пушкіна до Чехова. - М., 1972. -643 с.
19. Анікст О. А. Історія вчень про драмі: Теорія драми на Заході в першій половині XIX ст. Епоха романтизму. -М., 1980. -343 с.
20. Анікст О. А. Історія вчень про драмі: Теорія драми від Гегеля до Маркса.-М., 1983. -288 с.
21. А. Н. Островський // Всесоюзна бібліотека ім. В. І. Леніна: Праці. Збірник IV: Пушкін. Островський. Західники і слов'янофіли / Нові матеріали, листи і статті під редакцією Н. Л. Мещерякова. - М., 1939.-С. 7-154.
22. А. Н. Островський в спогадах сучасників: Збірник. -М., 1966. -631 с.
23. А. Н. Островський в російській критиці: Збірник статей. - Изд. 2-е, доповнене / Встав. стаття і прим. Г. І. Владикіна. - М., 1953. -452 с.
24. А. Н. Островський. Щоденники і листи. Театр Островського / Под ред. Вл. Філіппова. Статті та коментарі Н. П. Кашина і Вл. Філіппова. -М .; Л., 1937.-432 с.
25. А. Н. Островський і літературно-театральний рух XIX - XX століть. -Л., 1974.-279 с.
26. А. Н. Островський: Збірник статей і матеріалів / Редактор-упорядник А. Л. Штейн. - М., 1962. -487 с.
27. А. Н. Островський і Ф. А. Бур дин. Невидані листи. - М .; Петроград, 1923. -500 с.
28. Ауер А. П. Символ в поетиці «Безодні» А. Н. Островського // А. Н Островський в русі часу. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. - С. 78-82.
29. Ашукин Н. С. та ін. Словник до п'єс А. Н. Островського / Н. С. Ашукин, С. І. Ожегов, В. А. Філіппов. -М., 1993. - 246 с.
30. Бабічева М. Е. Стильові відмінності епосу і драматургії в зв'язку з проблемою інсценування: Автореферат дис. ... канд. філол. наук. - М., 1985.-17 с.
31. Бабічева Ю. В. Островський напередодні «нової драми» // А. Н. Островський, А. П. Чехов і літературний процес XIX - XX ст .: Збірник статей в пам'ять про Олександра Івановича Ревякін (1900 - 1923) / РАН. ІНІСН. Центр гуманітарних. наук.-інформ. Исслед. Від. літературознавства; Редколл .: Ревякіна А. А. (відп. Ред, сост.), Ревякіна І. А. (ред.-упоряд.) Та ін. - М., 2003. - С. 170-183.
32. Банфі А. Філософія мистецтва. - М., 1989. -383 с.
33. Бахтін, М. Проблеми поетики Достоєвського. Вид. 2-е, переробки, і доп. -М., 1963.-363 с.
34. Бахтін М. Естетика словесної творчості. - М., 1979. -423 с.
35. Біда Г. В. Основи образотворчої грамоти: Малюнок, живопис, композиція. Навчальний посібник для студентів пед. ін-тів по спец. № 2109 «Креслення, малювання і праця» - 2-е изд., Перераб. і доп. - М., 1981. -239 е., Мул.
36. Беловінскій Л. В. Ілюстрований енциклопедичний історико-побутової словник російського народу. XVIII - початок XX в. - М., 2007. -784 е., Мул.
37. Білінкіс Я. Драматизм і епічність (До 150-річчя від дня народження О. М. Островського) // Новий світ. - 1973. - № 4. - С. 218-227.
38. Блок Б. В. Діалектика театру: Нариси з теорії драми і її сценічного втілення. -М., 1983. -294 с.
39. Бочкарьов В. А. А. Н. Островський і російська історична драма // Вчені записки Куйбишевського державного педагогічного інституту ім. В. В. Куйбишева. Філологічні науки. Вип. 13. - 1985. - С. 35-114.
40. Буришкін П. А. Москва купецька: Мемуари / Встав. ст. - коментар Г. Н. Ульянової, М. К. Шацілло. - М., 1991. -352 е., Мул.
41. Варзин А. В. Мовна характеристика персонажів у п'єсах А. Н. Островського // А. Н Островський в русі часу. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006.-С. 305-311.
42. Вишневська І. Л. Дійові особи: Нотатки про шляхи драматургії. -М, 1989. -311 с.
43. Вилькенштейн В. М. Драматургія. Вид. 5-е, доп. -М., 1969. -335 с.
44. Виноградов А. А. Творчість А. Н. Островського в критиці Н. П. Некрасова // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 2 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2008. - С. 105111.
45. Висоцька Ю. В. «Не зійшлися характерами!»: Еволюція задуму // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. - С. 138-144.
46. \u200b\u200bВисоцька Ю. В. Про деякі особливості ігрового начала в п'єсах А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2005. А. Н. Островський: особистість, мислитель, драматург, майстер слова: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2006. - С. 39-49.
47. Висоцька Ю. В. Характер комічного в сценах А. Н. Островського «Ранок молодої людини» // Духовно-моральні основи російської літератури: Збірник наукових статей в 2 ч. Ч. 1 / Наук. ред. Ю. В. Лебедєв, відп. ред. А. К. Казанів. - Кострома, 2007. - С. 231-237.
48. Висоцька Ю. В. Ціннісна основа акторства персонажів Островського // А. Н. Островський в русі часу: Матеріали всеросійської наукової конференції. У 2 т. Т. 2 / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2003.-С. 29-36.
49. Глущенко Н. В. Мова снів і видінь ( «Святковий сон - до обіду» і «Гроза» А. Н. Островського) // Щеликовскіе читання 2004. Творче на-
слід і особистість А. Н. Островського: буття в часі: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 114-118.
50. Гончаров І. А. Зібрання творів: У 8 т. Т 8. - М., 1955.
51. Григор'єв А. А. Театральна критика. - Л., 1985. -407 с.
52. Григор'єв Аполлон. Естетика і критика / Вступ. ст., сост. і приміт. І. А. Журавльової. - М., 1980. -496 с.
53. Гродськая Н. С. Портрет драматурга (За спогадами сучасників) // Островський Олександр Миколайович. Гірке слово істини: Збірник. -М., 1973.-С. 280-318.
54. Гуляєв Н. А. Теорія літератури в зв'язку з проблемами естетики / Н. А. Гуляєв, А. Н. Богданов, Л. Г. Юдкевич. -М., 1970. -380 с.
55. Даль В. І. Тлумачний словник живої великоросійської мови: В 4 т. - М., 1989.
56. Дановська Р. В. Неврев Н. В. - М., 1950. -50 с.
57. Державін К. Н. Олександр Миколайович Островський. 1823 - 1886. - М .; Л, 1950.-116 с.
58. Державін К. Н. А. Н. Островський // Російські драматурги XVIII - XIX ст. Монографічні нариси: У 3 т. Т. 3 / Под ред. Б. І. Бурсова. - М .; Л., 1962.-С. 75-161.
59. Добролюбов Н. А. Літературна критика: У 2 т. Т 2. - Л., 1984. -520 с.
60. Достоєвський Ф. М. Письма. Т. 1. - М., 1928. -396 с.
61. Дружинін А. В. Літературна критика. - М., 1983. -384 с.
62. Дружинін А. В. Листи іногороднього передплатника в редакцію «Современника» про російській журналістиці // Современник. - 1851. - т. XXV. - № 1.-янв.-С. 95-99.
63.Дубінская А. І. Драматургічна майстерність Островського // Спадщина Островського і радянська культура. - М., 1974. - С. 220-230.
64. Едошіна І. А. Остання п'єса А. Н. Островського «Не від світу цього» (До проблеми природи конфлікту) // Щеликовскіе читання 2001. Нові дослідження і матеріали: Збірник статей. - Кострома, 2007. - С. 18-26.
65. Едошіна І. А. Художній світ «пізніх» п'єс А. Н. Островського: онтологічний аспект // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. -Кострома, 2004. - С. 43-59.
66. Ельницкая Л. М. Сюжет одруження в п'єсах Н. В. Гоголя і А. Н. Островського ( «Одруження» і трилогія про Бальзамінові) // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі: Збірник статей / Наук . ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 167-182.
67. Єрмолаєва Н. Л. А. Н. Островський і А. Ф. Писемський // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. - С. 148-159.
68. Єрмолаєва Н. Л. П'єса «Не від світу цього» в контексті творчості А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2006. У світі А. Н. Островського: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2007. - С. 55-56.
69. Єрмолаєва Н. Л. Про психологічній драмі в пізній творчості А. Н. Островського і А. Ф. Писемського // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 183-192.
70. Жилякова Е. М. Особливості реалізму драматургії А. Н. Островського 70-80-х років. Автореферат дис ... канд. філол. наук. - Томськ, 1968. -19 с.
71. Журавльова А. І. Побутова та духовна правда в драматургії А. Н. Островського (До 150-річчя від дня народження письменника) // Вісник Московського університету. Сер. 9. Філологія. - 1973. - № 2. - С. 3-9.
72. Журавльова А. І. Образ, мова, дія // Російська мова. - 1973. - № 2. -С. 12-14.
73. Журавльова А. І. Драматургія А. Н. Островського. Навчальний посібник до спецкурсу. - М., 1974. -103 с.
74. Журавльова А. І. А. Н. Островський-комедіограф. - М., 1981. -216 с.
75. Журавльова, А. І. Світ драматургії А. Н. Островського // Російська мова. -
1983.-№2.-С. 18-24.
76. Журавльова А. І. Російська драма епохи А. Н. Островського // Російська драма епохи А. Н. Островського / Упоряд., Заг. ред., вст. ст. А. І. Журавльової. -М., 1984.-С. 6-42.
77. Журавльова А. І. Жанрова система драматургії А. Н. Островського. Автореферат дис. ... докт. філол. наук. -М., 1985. -32 с.
78. Журавльова А. І. Російська драма і літературний процес XIX століття: Від Гоголя до Чехова. - М., 1988. -196 с.
79. Журавльова А. І. Літературно-театральний рух 1880-х років і «криза» театру Островського // А. Н. Островський в русі часу: Матеріали Всеросійської наукової конференції. У 2 т. Т. 1 / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2003. - С. 15-24.
80. Журавльова А. І. Трагедійне в драматургії А. Н. Островського // Вісник Московського університету. Сер. 9. Філологія. - 1986. - № 3. - С. 26-32.
81. Журавльова А. І., Некрасов В. Н. Театр А. Н. Островського: Книга для учителя. - М., 1986. -205 с.
82. Журавльова А. І. Типологічні паралелі: А. Н. Островський і Г. Н. Ібсен // А. Н. Островський, А. П. Чехов і літературний процес XIX -XX ст .: Збірник статей в пам'ять про Олександра Івановича Ревякіна (1900 - 1983) / РАН. ІНІСН. Центр гуманітарних. наук.-інформ. дослідні. Від. літературознавства; Редкол .: Ревякіна А. А. (відп. Ред., Сост.), Ревякіна І. А. (ред.-упоряд.) Та ін. - М., 2003. - С. 184-190.
83. Журавльова А. І. Проблема циклу у творчості А. Н. Островського // Ще-Ліковська читання 2007. А. Н. Островський в контексті світової культури: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2008. -С. 39-46.
84. Історія російського драматичного театру в 7 т. Т. 5 / Под ред. Ю. А. Дмитрієва, Е. Г. Холодова і др.-М., 1980. -552 с.
85. Капустін Н. В. Про первинних мовних жанрах в драматургії А. Н. Ост-
ровского ( «Одруження Бальзамінова») // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Відп. ред., сост. І. А. овчини-на. - Шуя, 2006. - С. 83-92.
86. Карягин А. А. Драма як естетична проблема. - М., 1971. -224 с.
87. Катишева Д. Н. Питання теорії драми: дія, композиція, жанр. -Спб., 2004. -204 с.
88. Катишева Дж. М. Ліропоетіческіе структури в драмі. Проблеми сценічного втілення: Автореферат дис. ... докт. мистецтв. - Л., 1991. -51 с.
89. Кашин Н. П. Етюди про Островського: У 2 т. - М., 1912. -352 е .; -421 с.
91. Кірсанова Р. М. Рожева ксандрейка і драдедамовий хустку: Костюм-річ і образ в російській літературі XIX ст. - М., 1989. -286 с.
92. Коган Л. Р. Літопис життя і творчості А. Н. Островського. - М., 1953. -408 с.
93. Коні А. Ф. А. Н. Островський (Уривчаті спогади) // Коні А. Ф. Зібрання творів у 8 т. Т. 6. - М., 1968. - С. 248-256.
94. Короткова М. В. Культура повсякденності: Історія костюма. - М., 2002. - 304 е., Мул.
95. Коточигова Е. Р. Критика 1870-х років про А. Н. Островського // Філологічні науки. - 1988. -№ 2. - С. 19-24.
96. Критична література про твори А. Н. Островського / Упоряд. Н. Денисюк. Вип. 1-4. -М., 1906-1907.
97. Купцова О. Н. «Безодня»: «сімнадцять років або життя сімейної людини» (мелодрама в IV діях) // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 214-235.
98. Лакшин В. А. Островський в «Вітчизняних записках» // Російська література. - 1960. - № 3. - С. 84-99.
99. Лакшин В. Нові матеріали про А. Н. Островського (Із щоденника про-
сміття Шляпкіна) // Російська література. - 1960. - № 1. - С. 151-155.
100. Лакшин В. Я. Олександр Миколайович Островський. -М., 2004. -767 с.
101. Лакшин В. Я. Театр А. Н. Островського. - М., 1985. -144 с.
102. Лакшин В. Я. Островський // Лакшин В. Я. П'ять великих імен: Статті, дослідження, есе. - М., 1988. - С. 114-214.
103. Лебедєв Ю. В. Драматург перед обличчям критики (Навколо А. Н. Островського і з приводу його. Ідеї і теми російської критики): Нариси. - М., 1974. -190 с.
104. Лебедєв Ю. В. Про народність «Грози», «російської трагедії А. Н. Островського» // Російська література. - 1981. - № 1. - С. 14-31.
105. Лебедєв Ю. В. А. Н. Островський в контексті західноєвропейської драматургії // А. Н. Островський в новому тисячолітті: Матеріали науково-практичної конференції 15-16 квітня 2003 года / Відп. ред. Ю. В. Лебедєв. -Кострома, 2003. - С. 5-12.
106. Лебедєв Ю. В. Про національну своєрідність драматургічної системи А. Н. Островського // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. -С. 4-14.
107. Лебедєв Ю. В. Олександр Миколайович Островський // Лебедєв Ю. В. Історія російської літератури XIX століття. У 3 ч. Ч. 2. 1840 - 1860-ті роки: Підручник для студентів вузів, які навчаються за спец. 032900 (050301) -рус. яз. і літ. / Ю. В. Лебедєв. - М., 2007. - С. 309-369.
108. Лебедєв Ю. В. До проблеми генези нової російської драми // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 2 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2008. - С. 40-52.
109. Лессінг Г. Е. Лаокоон, або Про межі живопису і поезії. - М., 1957. -520 с.
110. Літературна енциклопедія термінів і понять / Гл. ред. і упоряд. А. Н. Николюкин. - М., 2001. -1598 стб.
111. Літературна спадщина. Т. 88: У двох книгах. - М., 1974. -640 е .; -568
112. Лобанов М. П. Островський. - 2-е изд., Дораб. - М., 1989. -399 с.
113. Лобкова Н. А. П'єса А. Н. Островського «Безодня»: проблема героя в контексті літературного процесу в Росії другої половини XIX століття // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. -С.117-137.
114. Лотман Л. М. Історія російської драматургії другої половини 19 - початку 20 ст. до 1917 р - Л., 1987. -658 с.
115. Лотман Л. М. Островський А. Н. і російська драматургія його часу. -М .; Л., 1961.-360 с.
116. Лотман Л. М. Драматургія Островського в світлі проблем сучасної культури (Питання і роздуми) // Російська література. -1987. - № 4. - С. 116-133.
117. Лотман Л. М. Російська історико-філологічна наука і художня література другої половини XIX століття // Російська література. - 1996. -№ 1. - С. 19-44.
118. Лотман Ю. М. Структура художнього тексту. - М., 1970. -384 с.
119. Лотман Ю. Семіотика сцени // Театр. - 1980. - № 1. - С. 89-99.
120. Лотман Ю. Мова театру // Театр. - 1989. - № 3. - С. 101-104.
121. Любимова Т. Б. Комическое, його види та жанри. - М., 1990. -62 с.
122. Майорова О. Є. Авсеенко В. Г. // Російські письменники. 1800-1917: Біографічний словник. Т. 1. - М., 1989. - С. 20-22.
123. Масанов І. Ф. Словник псевдонімів російських письменників, вчених і громадських діячів. Т. I. - М., 1956. -442 е .; Т. II. - М., 1957. -387 е .; Т. Ш.-М., 1958. -415 е .; Т. IV.-М., 1960. -558 с.
124. Міловзорова М. А. Про особливості інтриги пізніх комедій А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2002. Проблеми естетики і поетики творчості А, М. Островського: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2003. - С. 42-52.
125. Мільдон В. І. Одруження і сім'я в драмах А. Н. Островського як прояв національного архетипу // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 79-88.
126. Міхновець Н. Г. А. Н. Островський і Олександрійський театр // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 3 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2010. - С. 209-218.
127. Морозов Н. Г. Традиції давньоруських повістей XVII століття в драмі А. Н. Островського «Безодня» // Щеликовскіе читання 2001. А. Н. Островський. Нові матеріали і дослідження: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 69-72.
128. Мотеюнайте І. В. Тема суду в п'єсі А. Н. Островського «Воєвода» // Щеликовскіе читання 2007. А. Н. Островський в контексті світової культури: Збірник статей // Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома. 2008.-С. 113-121.
129. Мочалов Л. В. Художник, картина, глядач. Бесіди про живопис. - Л., 1963.-144 с.
130. Муратова К. Д. Бібліографія літератури про А. Н. Островського. 1847 -1917.-Л, 1974. -286 с.
131. Некрасов Н. П. Твори А. Островського, 2 томи. - СПб., 1869 // Аті-ній. - 1859. -42.- квіт. - № 8. - С. 458-499.
132. Н., Н. Нова п'єса А. Н. Островського // Сучасна літопис. - 1864. -№36.-С. 8-10.
133. Невидані листи до А. Н. Островському. - М .; Л., 1932. -500 с.
134. Овчініна І. А. А. Н. Островський. Етапи творчості. - М., 1999. -219 с.
135. Овчініна І. А. Етапи творчості А. Н. Островського: Естетика національного побуту і характеру: Дис ... докт. філол. наук. - М., 2000. -356 с.
136. Овчініна І. А, Етапи творчості А. Н. Островського: Естетика національного побуту і характеру. Автореферат дис ... докт. філол. наук. - М., 2000. -44 с.
137. Овчініна І. А. Сучасні аспекти вивчення драматургії А. Н. Островського // А. Н Островський в русі часу: Матеріали всеросійської наукової конференції. У 2 т. Т. 1 / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2003. - С. 5-12.
138. Овчініна І. А. З історії науки про Островського // Щеликовскіе читання 2006. У світі А. Н. Островського: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2007. - С. 227-234.
139. Овчініна І. А. Національно-релігійні основи драматургії А. Н. Островського // Сучасне прочитання російської класичної літератури XIX століття / Упоряд., Відп. ред. Ю. І. Сохряков. - М., 2007. - С. 239-259.
140. Овчініна І. А. Традиції - люди - долі в п'єсах А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2004. Творча спадщина і особистість А. Н. Островського: буття в часі. Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 7-15.
141. Овчініна І. А. Національний характер в історичних п'єсах драматурга // А. Н. Островський, А. П. Чехов і літературний процес XIX-XX ст .: Збірник статей в пам'ять про Олександра Івановича Ревякін (1900 -1923) / РАН . ІНІСН. Центр гуманітарних. наук.-інформ. Исслед. Від. літературознавства; Редколл .: Ревякіна А. А. (відп. Ред, сост.), Ревякіна І. А. (ред.-упоряд.) Та ін. -М., 2003. -С. 136-150.
142. Овчініна І. А. Людина і історія в драматичній хроніці «Тушино» // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 2 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2008. - С. 32-39.
143. Ожімкова В. В. «Сваха, свашеньки, висватала мені Машеньку» (образ свахи в творах А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2003. А. Н. Островський в сучасному світі. Збірник статей / Наук. Ред., Сост . І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 88-98.
144. Основіна В. В. Російська драматургія другої половини XIX століття: Посібник для вчителя. - М., 1980. -190 с.
145. Осповат А. Л. Кокарев Іван Тимофійович // Російські письменники. 1800-
1917: Біографічний словник. Т. 3. М., 1994. - С. 15-16.
146. Паві П. Словник театру: Пер. з фр. / Под ред. К. Е. Разлогова. - М., 1991.-504 е., Мул.
147. Панаєв І. І. Петербургская життя. Нотатки Нового Поета // Современник. - 1860. - т. LXXXIII - № 10. - жовт. - С. 400-403.
148. Перхавко В. Пухловатие щоки з легким рум'янцем // Батьківщина. - № 5. -2007.-С. 104-107.
149. Перхин В. В. До питання про оцінку драматургії А. Н. Островського критикою 70-х років // Проблеми вивчення творчості А. Н. Островського. -Куйбишев, 1973.-С. 148-154.
150. Пирогов Г. І. Своєрідність реалізму А. Н. Островського. Автореферат дис ... докт. філол. наук. -М., 1972. -37 с.
151. Шанувальник Мельпомени [Баскин В. С.]. Театр і музика «Не від світу цього» (Нова п'єса А. Н. Островського) // Росія. - 1885. - № 6. - 8 берез. -З. 14-16.
152. Польовий П. З області сказань про Т.Ц. // Історичний вісник. -1887. - № 7. - липень. - С. 142-157.
153.Ревякін А. І. А. Н. Островський. Життя та творчість. - М., 1949. -344 с.
154. Ревякін А. І. Драматургія А. Н. Островського (До 150-річчя від дня народження). - M., 1973. -64 с.
155. Ревякін А. І. Мистецтво драматургії А. Н. Островського: Изд. 2-е, испр. і доп. -М., 1974. -334 с.
156. Ревякін А. І. Москва в житті і творчості А. Н. Островського. - М., 1962. -544 с.
157. Ревякін А. І. Про романтику в драматургії А. Н. Островського // Островський Олександр Миколайович. Гірке слово істини: Збірник. - М., 1973.-С. 7-18.
158. Ревякін А. І. Про особливості реалізму А. Н. Островського // Література в школі. - 1973. - № 2. - С. 13-19.
159. Ревякін А. І. Новатор російської драматургії // Російська мова. -1973. - № 2. - С. 4-11.
160. Ревякін А. І. А. Н. Островський в Щеликове: Изд. 2-е, испр. і доп. -М., 1978. -304 с.
161. Розанова JT. А. Олександр Миколайович Островський: Біографія / Посібник для учнів. - М .; Л., 1965. -139 с.
162. Розанова Л. А. Фантастичні початку і персонажі в тексті п'єси «Воєвода» ( «Сон на Волзі») // Щеликовскіе читання 2006. У світі А. Н. Островського: Збірник статей // Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома. 2007. - С. 66-92.
163. Сербул M. H. А. Н. Островський і водевіль // А. Н. Островський в русі часу: Матеріали всеросійської наукової конференції. У 2 т. Т. 2 / Наук. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя. 2003. - С. 22-25.
164. Скатов H. Н. Далеке і близьке. Літературно-критичні нариси. -М., 1981.-351 с.
165. Скафтимов А. П. Моральні пошуки російських письменників: Статті та дослідження про російських класиків. - М., 1972. -543 с.
166. Смирнов В. А. Принципи фольклоризму в художній системі А. Н. Островського // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 2 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. -Шуя, 2008.-С. 3-7.
167. Созіна Е. К. Смуток назв в п'єсах А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2004. Творча спадщина і особистість А. Н. Островського: буття в часі. Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2004. - С. 35-45.
168. Тамарченко Н. Д. Теорія літературних родів і жанрів. Епіка. -Тверь, 2001. -72 с.
170. Театральний нігіліст [Соколов А. А.]. Підступна любов (Бенефіс Г. Бурдина: «Пізня любов», сцени з життя глушини, в 4 діях;
А. Н. Островського) // Петербурзький листок. - 1873. - № 236. - С. 2-3.
171. Терещенко О. В. Історія культури російського народу. - М., 2008. -736 е., Мул.
172. Тихомиров В. В. Російська літературна критика середини XIX століття: теорія, історія, методологія. - Кострома, 2010. -376 с.
173. Тихомиров В. В. Ще раз про «Темному царстві» Н. А. Добролюбова // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. -Шуя. 2006.-С. 46-53.
174. Тихомиров В. В. Театр драматурга А. М. Островського // А. Н. Островський в новому тисячолітті: Матеріали науково-практичної конференції 15-16 квітня 2003 года / Відп. ред. Ю. В. Лебедєв. - Кострома, 2003. - С. 49-56.
175. Тихомиров В. В. Дискусія про Островського в російській реальної критики 1860-х років // Щеликовскіе читання 2006. У світі А. Н. Островського: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2007. - С. 235-249.
176. Тихомиров В. В. А. Н. Островський - адвокат російського театру // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 2 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2008. - С. 146-156.
177. Тугарина Н. С. Внесценические персонажі в п'єсах А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2007. А. Н. Островський в контексті світової культури: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2007.-С. 131-137.
178. Фаркова Е. Ю, Чеснота і порок в п'єсі А. Н. Островського «Пізня любов» // Духовно-моральні основи російської літератури: Збірник наукових статей в 2 ч. Ч. 1 / Наук. ред. Ю. В. Лебедєв, відп. ред. А. К. Казанів. - Кострома, 2007. - С. 225-230.
179. Хализев В. Е. Драма як явище мистецтва. - М., 1978. -240 с.
180. Хализев В. Е. Драма як рід літератури: (Поетика, генезис, функціонування). - М., 1986. -259 с.
Ш.Халізев В. Є. Теорія літератури: Підручник. - 3-е изд., Испр. і доп. -М., 2002. -437 с.
182. Холодов О. Г. Композиція драми. - М., 1957. -223 с.
183. Холодов О. Г. Особа театру: Статті і рецензії різних років. - М., 1979. -327 с.
184. Холодов О. Г. Майстерність Островського. Вид. 2-е. - М., 1967. -543 с.
185. Холодов О. Г. А. Н. Островський. Нарис життя і творчості. - Ярославль, 1968. -228 с.
186. Хоцянов К. С. Розбір останнього твору А. Н. Островського «Не від світу цього». - СПб., 1912. -40 с.
187. Хромова І. А. Одноактні п'єси в російській драматургії 1840-1860-х років // Життя і доля малих літературних жанрів: Матеріали між-вуз. науч. конф., Іваново, 7-10 берез. 1995 г. / Відп. ред. А. В. Лужанах-ський. -Іванову, 1996. - С. 98-105.
188. Хромова І. А. Традиції народного театру у творчості А. Н. Островського: Текст лекцій. - Іваново, 1993. -48 с.
189. Хромова І. А. Островський А. Н. в російській критиці 1870 - 1880 років (П. Д. Боборикін) // А. H Островський в русі часу. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Наук. ред., сост. І. А. Січі-нина. - Шуя, 2006. - С. 54-59.
190. Хромова І. А. Еволюція жіночих образів у творчості А. Н. Островського // А. Н. Островський в новому тисячолітті: Матеріали науково-практичної конференції 15-16 квітня 2003 года / Відп. ред. Ю. В. Лебедєв. - Кострома, 2003. - С. 82-87.
191. Хромова І. А. «Жартівники» О. М. Островського: моральна проблематика і жанрове своєрідність п'єси // Духовно-моральні основи російської літератури: Збірник наукових статей в 2 ч. Ч. 1 / Наук. ред. Ю. В. Лебедєв, відп. ред. А. К. Казанів. - Кострома, 2007. - С. 210-217.
192. Цвєткова Є. В. Образ Москви у творчості А. Н. Островського (Топонімічний етюд) // А. H Островський в русі часу. матеріали і
дослідження: Збірник наукових праць / Наук. ред., сост. І. А. Січі-нина. - Шуя, 2006. - С. 271-278.
193. Чернець Л. В. Літературні жанри (Проблеми типології і поетики). -М, 1982. -192 с.
194. Чернець Л. В. ОБРАЗ в літературному творі // А. Н. Островський, А. П. Чехов і літературний процес XIX - XX ст .: Збірник статей в пам'ять про Олександра Івановича Ревякін (1900 - 1923) / РАН. ІНІСН. Центр гуманітарних. наук.-інформ. Исслед. Від. літературознавства; Ред-колл .: Ревякіна А. А. (відп. Ред, сост.), Ревякіна І. А. (ред.-упоряд.) Та ін. -М., 2003.-С. 458-478.
195. Чернець Л. В. Персонаж, характер, тип в п'єсах А. Н. Островського // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць. Вип. 2 / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2008. - С. 22-31.
196. Чернець Л. В. Жанри п'єс А. Н. Островського // Російська словесність. 2009. № 1.-С. 11-19.
197. Чернець Л. В. Сюжет і фабула в п'єсах А. Н. Островського // Щеликов-ські читання 2007. А. Н. Островський в контексті світової культури: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2007. - С. 68-77.
198. Чернець Л. В. Епізоди, діалоги і монологи в п'єсах А. Н. Островського // А. Н. Островський. Матеріали і дослідження: Збірник наукових праць / Відп. ред., сост. І. А. Овчініна. - Шуя, 2006. - С. 68-77.
199. Черних Л. В. Самобутність і різноманіття форм в драматургії А. Н. Островського // Російська література. - 1967. - № 4. - С. 132-143.
200. Шамбинаго С. К. А. Н. Островський. -М., 1973. -199 с.
201. Шарафадіна К. І. «Незрівнянний Бальзамінів»: феноменологія імені і драматургічна поетика А. Н. Островського // Щеликовскіе читання 2007. А. Н. Островський в контексті світової культури: Збірник статей / Наук. ред., сост. І. А. Едошіна. - Кострома, 2007. - С. 121-130.
202. Штейн А. Л. А. Н. Островський / Общ. ред. глав. ред. Гослітмузея Влад.
Бонч-Бруєвича. - М., 1946. -63 с.
203. Штейн А. Світове значення Островського // Питання літератури. -1961.-№ 9.-С. 109-129.
204. Штейн А. Критичний реалізм і російська драма XIX століття. - М., 1962. -398 с.
205. Штейн А. Л. Уроки Островського: З досвіду російського і радянського театру. - М., 1984. -272 с.
206. Штейн А. Л. Майстер російської драми. Етюди про творчість Островського. -М., 1973.-432 с.
207. Е - н Е. [Едельсон Е. Н.] Російська література. «Важкі дні». Сцени з московського життя // Бібліотека для читання. - 1864. - № 1. - січ. - С. 120.
208. Ен-ков [Бунаков Н.] Драматургічна бібліографія. ( «Жартівники») // Російська сцена. - 1864. - т. V. - № 10. - жовт. - С. 111-117.
Зверніть увагу, представлені вище наукові тексти розміщені для ознайомлення і отримані за допомогою розпізнавання оригінальних текстів дисертацій (OCR). У зв'язку з чим, в них можуть міститися помилки, пов'язані з недосконалістю алгоритмів розпізнавання. У PDF файлах дисертацій і авторефератів, які ми доставляємо, подібних помилок немає.
Творчість Олександра Островського коротко описати навряд чи вдасться, так як ця людина залишив великий внесок в розвиток літератури.
Він писав багато про що, але найбільше в історії літератури він запам'ятався як хороший драматург.
Популярність і особливості творчості
Популярність А.Н. Островському принесло твір «Свої люди - розрахуємося». Після того як воно було опубліковано, його праця оцінили багато письменників того часу.
Це додало впевненості і натхнення самому Олександру Миколайовичу.
Після такого успішного дебюту він написав багато творів, які відіграли неабияку роль в його творчості. До їх числа можна віднести наступні:
- "Ліс"
- "Таланти і шанувальники"
- "Безприданниця".
Всі його п'єси можна назвати психологічними драмами, так як щоб зрозуміти, про що писав письменник, потрібно глибоко заглибитися в його твір. Персонажі його п'єс були різнобічними особистостями, яких зрозуміти вдавалося не кожному. У своїх творах Островський розглядав, як руйнуються цінності країни.
Кожна з його п'єс має реалістичний фінал, автор не намагався все закінчити позитивним фіналом, як багато письменників, для нього найголовніше було показати в своїх твори реальну, а не вигадану життя. У своїх творах Островський намагався відобразити життя російського народи, і, причому, він її нітрохи не прикрашав - а писав те, що бачив навколо себе.
Сюжетами до його творів служили і дитячі спогади. Відмінною особливістю його творчості можна назвати те що його твори були не зовсім цензурними, але не дивлячись на це, вони залишалися популярними. Бути може, причиною його популярності було те, що драматург намагався читачам уявити Росію такою, яка вона є. Народність і реалізм - це головні критерії, яких дотримувався Островський при написанні своїх творів.
Робота в останні роки
А.Н. Островський особливо зайнявся творчістю в останні роки свого життя, саме тоді він написав найбільш значущі драми і комедії для свого творчеств. Всі вони були написані не просто так, в основному його твори описують трагічні долі жінок, яким доводиться самотужки боротися зі своїми проблемами. Островський був драматургом від Бога, йому, здавалося б, вдавалося писати дуже легко, думки самі приходили в його голову. Але він написав і такі твори, де доводилося попрацювати.
В останніх творах драматургом були розроблені нові прийоми подачі тексту і виразності - які і стали відмітними в його творчості. Його стиль написання творів дуже оцінив Чехов, що для Олександра Миколайовича вище всяких похвал. Він намагався в своєму творі показати внутрішню боротьбу героїв.
Творчий шлях А.Н. Островського
Островський з ранніх років захоплювався художньою літературою, цікавився театром. Ще гімназистом він почав відвідувати московський Малий театр, де захоплювався грою М. С. Щепкіна і П. С. Мочалова. Великий вплив на формування світогляду молодого Островського надали статті В. Г. Бєлінського і А. І. Герцена. Юнаків Островський жадібно слухав натхненні слова професорів, серед яких були блискучі, прогресивні вчені, друзі великих письменників, про боротьбу з неправдою і злом, про співчуття «всього людського», про свободу як про мету суспільного розвитку. Але, чим ближче знайомився він з законодавством, тим менше подобалася йому кар'єра юриста, і, не маючи схильності до юридичну кар'єру, Островський залишив Московський університет, в який він вчинив за наполяганням батька в 1835 році, при переході на 3-й курс. Нездоланно тягло до себе Островського мистецтво. Разом з товаришами намагався не пропускати жодного цікавого вистави, багато читав і сперечався про літературу, пристрасно полюбив музику. У той же час він сам пробував писати вірші й оповідання. Вже з тих пір - і на все життя - вищим авторитетом у мистецтві для нього став Белінскій.Служба не захоплювала Островського, але вона зробила неоціненну користь майбутньому драматургові, доставивши багатий матеріал для його перших підрозділів. Уже в своїх перших творах Островський показав себе послідовником «гоголівського напряму» в російській літературі, прихильником школи критичного реалізму. Свою прихильність до ідейного реалістичного мистецтва, прагнення слідувати заповітам В. Г. Бєлінського Островський висловив і в літературних критичних статтях цього періоду, в яких він стверджував, що особливістю російської літератури є її «викривальний характер». Появи кращих п'єс Островського було суспільною подією, що привертає до себе увагу передових кіл і викликали обурення в таборі реакції. Перші літературні досліди Островського в прозі відзначені впливом натуральної школи ( «Записки замоскворецкого жителя», 1847). У тому ж році в «Московському міському листку» було опубліковано його перший драматичний твір - «Картина сімейного щастя» (в пізніших публікаціях - «Сімейна картина»). Літературна популярність Островського принесла опублікована в 1850 році комедія «Свої люди - розрахуємося». Ще до публікації вона стала популярною. Комедія була заборонена до подання на сцені (вперше поставлена \u200b\u200bв 1861 році), а автор, за особистим розпорядженням Миколи I, відданий під нагляд поліції.
Йому запропонували покинути службу. Ще раніше цензура заборонила «Картину сімейного щастя» і зроблений Островським переклад комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої» (1850).
На початку 50-х років, в роки посилювалася урядової реакції, відбулося короткочасне зближення Островського з «молодий редакцією» реакційно-слов'янофільського журналу «Москвитянин», члени якої прагнули представити драматурга співаком «самобутнього російського купецтва та його домостроївських підвалин». У творах, створених в цей час ( «Не в свої сани не сідай», 1853, «Бідність не порок», 1854 «Не так живи, як хочеться», 1855) відбився тимчасова відмова Островського від послідовного і непримиренного осуду дійсності. Однак він швидко звільнився від впливу реакційних слов'янофільських ідей. У рішучу і остаточне повернення драматурга на шлях критичного реалізму велику роль зіграла революційно-демократична критика, яка виступила з гнівною відповіддю ліберально-консервативним «шанувальникам».
Новий етап у творчості Островського пов'язаний з епохою громадського підйому кінця 50-х-початку 60-х років, з виникненням революційної ситуації в Росії. Островський зближується з революційно-демократичним табором. З 1857 року він майже всі свої п'єси друкує в «Современнике», а після його закриття переходить в «Вітчизняні записки», що видавалися Н. А. Некрасовим і М. Е. Салтикова-Щедріна. На розвиток творчості Островського зробили сильний вплив статті М. Г. Чернишевського, а пізніше Н. А. Добролюбова, творчість Н. А. Некрасова і М. Е. Салтикова-Щедріна.
Поряд з купецької тематикою Островський звертається до зображення чиновництва і дворянства ( «Прибуткове місце», 1857, «Вихованка», 1859). На відміну від ліберальних письменників, які захоплювалися поверхневим висміюванням окремих зловживань, Островський в комедії «Прибуткове місце» піддав глибокій критиці всю систему дореформеної царської бюрократії. Чернишевський дав п'єсі високу оцінку, підкресливши її «сильне і благородна напрям».
Посилення антикріпосницьких і антибуржуазний мотивів у творчості Островського свідчило про відомого зближенні його світогляду з ідеалами революційної демократії.
«Островський - письменник-демократ, просвітитель, союзник Н. Г. Чернишевського, Н. А. Некрасова і М. Е. Салтикова-Щедріна. Малюючи нам в яскравій картині, помилкові відносини з усякими їх наслідками, він через те саме служить відлунням прагнень, що вимагають кращого устрою »- писав Добролюбов в статті« Промінь світла в темному царстві ». Не випадково Островський постійно зустрічав перешкоди при опублікуванні і постановці своїх п'єс. Островський завжди дивився на свою письменницьку і громадську діяльність, як на виконання патріотичного обов'язку, служіння інтересам народу. У його п'єсах знайшли відображення найактуальніші питання сучасної йому дійсності: поглиблення непримиренних соціальних суперечностей, важке становище трудівників, цілком залежать від влади грошей, безправ'я жінки, панування насильства і сваволі в сімейних і суспільних відносинах, зростання самосвідомості трудової різночинної інтелігенції і т.д.
Найбільш повну і переконливу оцінку творчості Островського дав Добролюбов в статтях «Темне царство» (1859) і «Промінь світла в темному царстві» (1860), які зробили величезний вплив, що революціонізував на молоде покоління 60-х років. У творах Островського критик бачив, перш за все, чудово правдиве і різнобічну зображення дійсності. Володіючи «глибоким розумінням російського життя і великим вмінням зображувати різко і живо найістотніші її боку» Островський з'явився, за визначенням Добролюбова, справжнім народним письменником. Творчість Островського відрізняється не тільки глибокою народністю, ідейністю, сміливим викриттям соціального зла, а й високим художнім майстерністю, які було цілком підпорядковане завданню реалістичного відтворення дійсності. Островський неодноразово підкреслював, що саме життя є джерелом драматичних колізій і положень.
Діяльність Островського сприяла перемозі життєвої правди на російській сцені. З великою художньою силою він зобразив типові для сучасної йому дійсності конфлікти і образи, і це поставило його п'єси в один ряд з кращими творами класичної літератури XIX-го століття. Островський виступив активним борцем за розвиток національного театру не тільки як драматург, а й як чудовий теоретик, як енергійний громадський діяч.
Великий російський драматург, який створив справді національний театральний репертуар, все життя потребував, терпів образи від чиновники імператорської театральній дирекції, зустрічав в правлячих сферах запеклий опір своїм заповітним ідеям про демократичні перетворення театральної справи в Росії.
У поетиці Островського з чудовою майстерністю злилися дві стихії: жорстока реалістична стихія «темного царства» і романтична, просвітлена схвильованість. У своїх п'єсах Островський зображує тендітних, ніжних героїнь, але в той же час сильних особистостей, здатних на протест простив всього підвалини суспільства.
При підготовці даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.studentu.ru
Репетиторство
Потрібна допомога з вивчення будь-ліби теми?
Наші фахівці проконсультують або нададуть послуги репетиторства з тематики.
Відправ заявку із зазначенням теми прямо зараз, щоб дізнатися про можливість отримання консультації.
Лекція № 2
ДЖЕРЕЛА
Чехов А. П. Повна. зібр. соч. і листів: У 18 т. М., 1974 - +1983.
ЛІТЕРАТУРА
А. П. Чехов і національна культура. Традиції і новаторство: Зб. наукових статей // Під ред. Г. Н. Іоніна і Е. С. Роговера. - СПб., 2000..
Бердников Г. П. Чехов - драматург: Традиції і новаторство в драматургії А. П. Чехова. 2-е изд. - М., 1972.
Громов М. П. Чехов. - М., 1993 (Серія «ЖЗЛ»).
Зінгерман Б. І. Театр Чехова і його світове значення. - М., 1988.
Камянов В. І. Час проти лихоліття: Чехов і сучасність. - М., 1989.
Паперний З. С. Всупереч всім правилам ... П'єси і водевілі Чехова. - М., 1982.
Роговер Е. С. Російські драматурги ХІХ століття. - СПб., 1996..
Семанова М. Л. Чехов-художник. - М., 1976.
Скафтимов А. П. Про єдність форми і змісту в «Вишневому саду» А. П. Чехова. До питання про принципи побудови п'єс А. П Чехова // Скафтимов А. П. Моральні пошуки російських письменників. - М., 1961.
Собенніков А. С. Художній символ в драматургії А. П. Чехова. - Іркутськ, 1989.
Сухих І. Н. Проблеми поетики А. П. Чехова. - Л., 1987.
Чехов і театр. Листи, Фейлетони. Сучасники про Чехова-дрмамтурге. - М., 1961.
Чеховіана. Чехов і Срібний вік. - М., 1996.
Чудаков А. П. Світ Чехова: виникнення та затвердження. - М., 1986.
Шах-Азізова Т. К. Чехов і західно-європейська драма його часу. - М., 1966.
С. А. Позняк
(1843 - 1886)
«Національний театр є ознака
повноліття нації, так само як
і академії, університети, музеї ».
Островський.
Олександр Миколайович «Островський - гігант театральної літератури (Луначарський), він створив російський театр, цілий репертуар, на якому виховувалися багато поколінь акторів, зміцнювалися і розвивалися традиції сценічного мистецтва. Його роль в історії розвитку російської драматургії і всієї вітчизняної культури важко переоцінити ». Для розвитку російської драматургії він зробив так само багато, як Шекспір \u200b\u200bв Англії, Лопе де Вега в Іспанії, Мольєр у Франції, Гольдоні в Італії і Шиллер в Німеччині.
«Історія залишила назву великих і геніальних тільки за тими письменниками, які вміли писати для всього народу, і тільки ті твори пережили століття, які були істинно народними в себе вдома; такі твори згодом робляться зрозумілими і цінними і для інших народів, а, нарешті, і для всього світу ». Ці слова великого драматурга Олександра Миколайовича Островського цілком можна віднести до його власної творчості.
Незважаючи на утиски, які чинили цензурою, театрально-літературним комітетом і дирекцією імператорських театрів, всупереч критиці реакційних кіл, драматургія Островського набувала з кожним роком все більші симпатії і серед демократичних глядачів, і в колі артистів.
Розвиваючи кращі традиції російського драматичного мистецтва, використовуючи досвід прогресивної зарубіжної драматургії, невпинно пізнаючи життя рідної країни, безперервно спілкуючись з народом, тісно зв'язуючись з найбільш прогресивної сучасної йому громадськістю, Островський став видатним ізобразітелем життя свого часу, що втілив мрії Гоголя, Бєлінського та інших прогресивних діячів літератури про появу і торжестві на вітчизняній сцені російських характерів.
Творча діяльність Островського дуже вплинула на весь подальший розвиток прогресивної російської драматургії. Саме від нього йшли, у нього вчилися кращі наші драматурги. Саме до нього тягнулися свого часу початківці драматичні письменники.
Про силу впливу Островського на сучасну йому письменницьку молодь може свідчити лист до драматургу поетеси А. Д. Мисовської. «А чи знаєте, яке велике було Ваше вплив на мене? Чи не любов до мистецтва змусила мене зрозуміти і оцінити Вас: а навпаки, Ви навчили мене і любити, і поважати мистецтво. Вам одному зобов'язана я тим, що встояла від спокуси потрапити на арену жалюгідних літературних посередностей, які не погналася за дешевими лаврами, киданими руками кисло-солодких недоучок. Ви і Некрасов змусили мене полюбити думка і праця, але Некрасов дав мені тільки перший поштовх, Ви ж - напрямок. Читаючи Ваші твори, я зрозуміла, що ріфмоплетство - була не поезія, а набір фраз - не література, і що, тільки обробивши розум і техніку, художник буде справжнім художником ».
Островський потужно вплинув не тільки на розвиток вітчизняної драматургії, а й на розвиток російського театру. Колосальне значення Островського в розвитку російського театру добре підкреслено у вірші, присвяченому Островському і прочтенном в 1903 році М. Н. Єрмолової зі сцени Малого театру:
На сцені життя сама, зі сцени правдою віє,
І сонце яскраве пестить нас і гріє ...
Звучить жива мова простих, живих людей,
На сцені не «герой», не ангел, не злодій,
А просто людина ... Щасливий лицедій
Поспішає скоріше розбити важкі кайдани
Умовності і брехні. Слова і почуття нові,
Але в тайниках душі на них звучить відповідь, -
І шепочуть уста: Благословенний поет,
Зірвав старі, мішурної покриви
І в царство темне пролив яскраве світло
Про те ж знаменита артистка писала в 1924 році в своїх спогадах: «Разом з Островським на сцену з'явилася сама правда і саме життя ... Почалося зростання оригінальної драматургії, повний відгуками на сучасність ... Заговорили про бідних, принижених і ображених».
Реалістичний напрямок, приглушує театральної політикою самодержавства, і поглиблюватимете Островським, повертало театр на шлях тісному зв'язку з дійсністю. Лише воно давало театру життя як національному, російській, народний театр.
«Літературі Ви принесли в дар цілу бібліотеку художніх творів, для сцени створили свій особливий світ. Ви один добудували будівлю, в основу якого поклали наріжні камені Фонвізін, Грибоєдов, Гоголь ». Це чудове лист отримав серед інших поздоровлень на рік трідцатіпятілетія літературно-театральної діяльності Олександр Миколайович Островський від іншого великого російського письменника - Гончарова.
Але набагато раніше про першому ж творі юного ще Островського, надрукованому в "Москвитянин", тонкий поціновувач витонченого і чуйний спостерігач В. Ф. Одоєвський написав: «Якщо це не хвилинна спалах, що не гриб, видаючи сам собою із землі, просіканими всякої гниллю, то ця людина є талант величезний. Я вважаю на Русі три трагедії: "Наталка", "Лихо з розуму", "Ревізор". На "банкрутом" я поставив номер четвертий ».
Від настільки багатообіцяючою першої оцінки до ювілейного листи Гончарова - повна, насичена працею життя; працею, і призвів до настільки логічного взаємозв'язку оцінок, бо талант вимагає, перш за все, великої праці над собою, а драматург погрішив перед богом - НЕ зарив свій талант в землю. Опублікувавши перший твір в 1847 році, Островський з тих пір написав 47 п'єс і більше двадцяти п'єс перевів з європейських мов. А всього в створеному ним народному театрі - близько тисячі дійових осіб.
Незадовго до смерті, в 1886 році, Олександр Миколайович отримав лист від Л. Н. Толстого, в якому геніальний прозаїк зізнавався: «Я з досвіду знаю, як читаються, слухаються і запам'ятовуються твої речі народом, і тому мені хотілося б сприяти тому, щоб ти став тепер скоріше в дійсності тим, що ти є, без сумніву, - загальнонародним в найширшому сенсі письменником ».
І до Островського прогресивна російська драматургія мала чудовими п'єсами. Згадаймо «Наталка Полтавка» Фонвізіна, «Лихо з розуму» Грибоєдова, «Бориса Годунова» Пушкіна, «Ревізор» Гоголя і «Маскарад» Лермонтова. Кожна з цих п'єс могла б збагатити і прикрасити, про що справедливо писав Бєлінський, літературу будь-якої західноєвропейської країни.
Але цих п'єс було занадто мало. І не вони визначали стан театрального репертуару. Образно кажучи, вони височіли над рівнем масової драматургії як самотні, рідкісні гори в безкрайньому пустельній рівнині. Переважну частину п'єс, які заполонили тодішню театральну сцену, складали переклади порожніх, легковажних водевілів і жалісливих мелодрам, витканих з жахів і злочинів. І водевілі, і мелодрами, страшно далекі від життя, що не були навіть її тінню.
У розвитку російської драматургії і вітчизняного тетра поява п'єс А. Н. Островського склало цілу епоху. Вони круто повернули драматургію і театр до життя, до її правді, до того, що істинно зворушувало і хвилювало людей непривилегированного верстви населення, людей праці. Створюючи «п'єси життя», як їх називав Добролюбов, Островський виступив безстрашним лицарем правди, невтомним борцем проти темного царства самодержавства, нещадним викривачем панівних станів - дворянства, буржуазії і віддано їм служив чиновництва.
Але Островський не обмежувався роллю сатиричного викривача. Він яскраво, співчутливо зображував жертви соціально-політичного і сімейно-побутового деспотизму, трудівників, правдолюбців, просвітителів, гарячих серцем протестантів проти свавілля і насильства.
Драматург не тільки зробив позитивними героями своїх п'єс людей праці і прогресу, носіїв народної правди і мудрості, а й писав в ім'я народу і для народу.
Островський зображував в своїх п'єсах прозу життя, звичайних людей в повсякденних обставинах. Беручи змістом своїх п'єс загальнолюдські проблеми зла і добра, правди і кривди, краси і неподобства, Островський пережив свого часу і увійшов в нашу епоху як її сучасник.
Творчий шлях А. М. Островського тривав чотири десятиліття. Перші свої твори він написав в 1846 році, а останні - в 1886.
За цей час він написав 47 оригінальних п'єс і кілька п'єс у співавторстві з Соловйовим ( «Одруження Бальзамінова», «дикунки», «Світить та не гріє» і ін.); зробив безліч переказів з італійської, іспанської, французької, англійської, індійського (Шекспір, Гольдоні, Лопе де Вега - 22 п'єси). У його п'єсах 728 ролей, 180 актів; представлена \u200b\u200bвся Русь. Різноманіття жанрів: комедії, драми, драматичні хроніки, сімейні сцени, трагедії, драматичні етюди представлені в його драматургії. Він виступає в своїй творчості як романтик, битовік, трагік і комедіограф.
Звичайно, будь-яка періодизація в якійсь мірі умовна, але для того, щоб краще орієнтуватися у всьому різноманітті творчості Островського, розділимо його творчості на кілька етапів.
1846 - 1852 рр. - початковий етап творчості. Найважливіші твори, написані в цей період: «Записки замоскворецкого жителя», п'єси «Картина сімейного щастя», «Свої люди - розрахуємося», «Бідна наречена».
1853 - 1856 рр. - так званий «слов'янофільський» період: «Не в свої сани не сідай». «Бідність не порок», «Не так живи, як хочеться».
1856 - 1859 рр. - зближення з колом «Современника», повернення на реалістичні позиції. Найважливіші п'єси цього періоду: «Прибуткове місце», «Вихованка», «В чужому бенкеті похмілля», «Трилогія про Бальзамінові», і, нарешті, створена в період революційної ситуації, «Гроза».
1861 - 1867 рр. - поглиблення у вивченні вітчизняної історії, результат - драматичні хроніки Козьма Захарьич Мінін-Сухоруков »,« Дмитро Самозванець »і« Василь Шумський »,« Тушино », драма« Василиса Мелентьевна », комедія« Воєвода або Сон на Волзі ».
1869 - 1884 рр. - п'єси, створені в цей період творчості присвячені соціально-побутовим відносинам, які складалися в російського життя після реформи 1861 року. Найважливіші п'єси цього періоду: «На всякого мудреця досить простоти», «Гаряче серце», «Скажені гроші», «Ліс», «Вовки та вівці», «Остання жертва», «Пізня любов», «Таланти і шанувальники», « без вини винуваті ».
П'єси Островського з'явилися не на порожньому місці. Поява їх безпосередньо пов'язано з п'єсами Грибоєдова і Гоголя, що увібрав все цінне, чого досягла передувала їм російська комедія. Островський добре знав стару російську комедію ХVIII століття, спеціально вивчав твори Капніста, Фонвізіна, Плавильщикова. З іншого боку - вплив прози «натуральної школи».
Островський прийшов в літературу в кінці 1840-х років, коли драматургія Гоголя була усвідомлена як найбільше літературний і суспільне явище. Тургенєв писав: «Гоголь вказав дорогу, як згодом піде наша драматична література». Островський з перших кроків своєї діяльності усвідомлював себе як продовжувача традицій Гоголя, «натуральної школи», він зараховував себе до авторів «нового напряму в нашій літературі».
Роки 1846 - 1859, коли Островський працював над своєю першою великою комедією «Свої люди - розрахуємося», були роками становлення його як письменника-реаліста.
Ідейно-художня програма Островського - драматурга ясно викладена в його критичні статті та рецензії. Стаття «" Помилка ", повість пані Тур» ( «Москвитянин», 1850), незакінчена стаття про роман Діккенса «Домбі і син» (1848), відгук про комедію Меньшикова «Примхи», ( «Москвитянин» 1850), «Записка про положенні драматичного мистецтва в Росії в даний час »(1881),« застільних слово про Пушкіна »(1880).
Для суспільно-літературних поглядів Островського характерні такі основні положення:
По-перше, він вважає, що драма повинна бути відображенням народного життя, народної свідомості.
Народ для Островського - це, перш за все, демократична маса, нижчі стани, прості люди.
Островський вимагав від письменника вивчення народного життя, тих проблем, які хвилюють народ.
«Для того, щоб бути народним письменником», - пише він, - мало однієї любові до батьківщини ... треба знати добре свій народ, зійтися з ним коротший, зріднитися. Найкраща школа для таланту є вивчення своєї народності ».
По-друге, Островський говорить про необхідність національної самобутності для драматургії.
Національність літератури і мистецтва розуміється Островським як невід'ємний наслідок їх народності та демократичності. «Національно тільки те мистецтво, яке є народним, бо істинним носієм національності є народна, демократична маса».
У «застільних слові про Пушкіна» - прикладом такого поета є Пушкін. Пушкін - народний поет, Пушкін - національний поет. Пушкін зіграв величезну роль у розвитку російської літератури тому, що він «дав сміливість російському письменнику бути російським».
І, нарешті, третє положення - про соціально - викривальному характері літератури. «Чим твір народнішим, тим більше в ньому викривального елементу», тому, що «відмінна риса російського народу» - «огиду від усього різко визначився», небажання повертатися до «старих, вже засудженим формам» життя, прагнення «шукати кращих».
Публіка чекає від мистецтва викриття пороків і недоліків суспільства, суду над життям.
Засуджуючи ці пороки в своїх художніх образах письменник викликає до них огиду в публіці, змушує її бути краще, нравственнее. Тому «соціальне, викривальне напрямок можна назвати морально-суспільним», - підкреслює Островський. Говорячи про соціально-викривальному або морально-громадському напрямку, він має на увазі:
викривальну критику пануючого укладу життя;
захист позитивних моральних начал, т. е. захист сподівань простих людей і їх прагнення до соціальної справедливості.
Таким чином, термін «морально-викривального спрямування» в своєму об'єктивному значенні наближається до поняття критичного реалізму.
Твори Островського, написані ним в кінці 1840-х і початку 1850-х років, «Картина сімейного щастя», «Записки замоскворецкого жителя», «Свої люди - розрахуємося», «Бідна наречена - органічно пов'язані з літературою натуральної школи.
«Картина сімейного щастя» носить в значній мірі характер драматизувати нарису: відділена на явища, немає завершення сюжету. Островський ставив перед собою завдання зображувати побут купецтва. Герой цікавить Островського виключно як представник своєї спільноти, його способу життя, його способу мислення. Йде далі натуральної школи. Островський розкриває тісний зв'язок моралі своїх героїв з їх соціальним буттям.
Сімейне життя купецтва він ставить в безпосередній зв'язок з грошовими і матеріальними відносинами цього середовища.
Островський повністю засуджує своїх героїв. Герої його висловлюють свої погляди на сім'ю, шлюб, освіту, як би демонструючи дикість цих поглядів.
Цей прийом був поширений в сатиричній літературі 1840-х років - прийом самовикриття.
Найбільш значним твором Островського 1840-х рр. - з'явилася комедія «Свої люди - розрахуємося» (1849), яка була сприйнята сучасниками як велике завоювання натуральної школи в драматургії.
«Він почав незвичайно», - пише Тургенєв про Островського.
Комедія відразу ж привернула увагу влади. Коли цензура представила п'єсу на розгляд цареві, Микола I написав: «Даремно печатано! Грати ж заборонити, у всякому разі ».
Ім'я Островського було занесено в списки неблагонадійних осіб, і драматург на п'ять років був відданий під негласний нагляд поліції. Було заведено «Справа про літератора Островського».
Островський, як і Гоголь, критикує самі основи відносин, що панують у суспільстві. Він критично ставиться до сучасної йому суспільного життя і в цьому сенсі він - послідовник Гоголя. І разом з тим, Островський відразу ж визначився як письменник - новатор. Зіставляючи твори раннього етапу його творчості (1846 - 1852) з традиціями Гоголя, простежимо, що нове вніс Островський в літературу.
Дія «високої комедії» Гоголя протікає як би в світі нерозумної дійсності - «Ревізор».
Гоголь перевіряв людини в його відношенні до суспільства, до громадянського обов'язку - і показав - ось які ці люди. Це осередок пороків. Вони зовсім не думають про суспільство. Вони керуються в своїй поведінці вузькокорисливим розрахунками, егоїстичними інтересами.
Гоголь не зосереджує увагу на побут - сміх крізь сльози. Чиновництво у нього виступає не як соціальна верства, а як політична сила, яка визначає життя суспільства в цілому.
У Островського - зовсім інше - ретельний аналіз суспільного побуту.
Як і герої нарисів натуральної школи, герої Островського - рядові, типові представники свого соціального середовища, яку поділяють і їх звичайна повсякденне життя, все її забобони.
а) У п'єсі «Свої люди - розрахуємося» Островський створює типову біографію купця, розповідає про те, як збиваються капітали.
Большов в дитинстві торгував пирогами з лотка, а потім став одним з перших багатіїв в Замоскворіччя.
Подхалюзин - склав собі капітал пограбуванням господаря, і, нарешті - Тишка - хлопчик на побігеньках, а, проте, вже вміє догодити новому господареві.
Тут дані як би три ступені купецької кар'єри. Через їхню долю Островський показав, як складаються капітали.
б) Особливість драматургії Островського полягала в тому, що це питання - як складаються капітали в купецької середовищі - він показав через розгляд внутрішньосімейних, щоденних, нормальних стосунків.
Саме Островський перший в російській драматургії розглянув нитка за ниткою павутину щоденних, побутових відносин. Він перший ввів в сферу мистецтва всі ці дрібниці життя, сімейні таємниці, дрібні господарські справи. Величезне місце займають, здавалося б, нічого не значущі побутові сцени. Велику увагу приділено позам, жестам героїв, їх манерам розмовляти, самої їх мови.
Перші п'єси Островського здавалися читачеві незвичайними, що не сценічність, більш схожими на розповідні, а не на драматичні твори.
Коло творів Островського, безпосередньо пов'язаних натуральної школою 1880-х рр., Замикається п'єсою «Бідна наречена» (1852).
У ній Островський показує ту ж залежність людини від економічних, грошових відносин. Кілька женихів домагається руки Марії Андріївни, але тому, кому дістається вона, не треба докладати ніяких зусиль для досягнення мети. За нього працює відомий економічний закон капіталістичного суспільства, де все вирішують гроші. Образ Марії Андріївни починає в творчості Островського нову для нього тему становища бідної дівчини в суспільстві, де все визначає комерційний розрахунок. ( «Ліс», «Вихованка», «Безприданниця»).
Так, вперше у Островського (на відміну від Гоголя) з'являється не тільки порок, а й жертва пороку. Крім господарів сучасного суспільства з'являються ті, хто їм протистоїть, - прагнення, потреби якої знаходяться в протиріччі з законами, звичаями цього середовища. Це спричинило за собою нові фарби. Островський виявив нові сторони свого обдарування - драматичний сатірізм. «Свої люди - розрахуємося» - сатиричність.
Художня манера Островського в цій п'єсі ще більш відрізняється від драматургії Гоголя. Сюжет тут втрачає будь-яку гостроту. В основі його лежить рядовий випадок. Тема, яка прозвучала в «Весіллі» Гоголя і отримала сатиричне висвітлення - перетворення шлюбу в купівлю-продаж, тут придбала трагічне звучання.
Але разом з тим - це комедія по окресленню персонажів, щодо положень. Але якщо герої Гоголя викликають сміх і осуд публіки, то у Островського глядач бачив своє повсякденне життя, відчував глибоке співчуття до одних - засуджував інших.
Другий етап в діяльності Островського (1853 - 1855) відзначений печаткою слов'янофільських впливів.
Перш за все, цей перехід Островського на слов'янофільські позиції слід пояснити посиленням атмосфери, реакції, яка встановлюється в «похмуре семиріччя» 1848 - 1855 рр.
У чому конкретно це вплив з'явилося, які ідеї слов'янофілів виявилися близькими Островському? Перш за все, зближення Островського з так званої «молодої редакцією» «Москвитянин», проведення якої слід пояснити характерним для них інтересом до російського національного побуті, народній творчості, історичного минулого народу, що було дуже близько Островському.
Але Островський не зміг розрізнити в цьому інтересі основного консервативного початку, яке проявилося в сформованих соціальних суперечностях, у ворожому ставленні до поняття історичного прогресу, в схилянні перед усім патріархальним.
Один з найбільш яскравих ідеологів «Молодої редакції» «Москвитянин» Аполлон Григор'єв стверджував, що існує єдиний «національний дух», який становить органічну основу народного життя. Вловити цей національний дух і є найважливіше для письменника.
Соціальні протиріччя, боротьба класів - це історичні нашарування, які будуть подолані і які не порушують єдності нації.
Письменник повинен показати вічні моральні початку народного характеру. Носієм же цих вічних моральних засад, духу народу є клас «середній, промисловий, купецький», тому що саме цей клас зберіг патріархат традиції старої Русі, зберіг віру, звичаї, мову батьків. Цей клас не торкнулася фальш цивілізації.
Офіційним визнанням цієї доктрини Островського є його лист у вересні 1853 року до Погодіну (редактору «Москвитянина»), в якому Островський пише, що він став тепер прихильником «нового напрямку», суть якого полягає в зверненні до позитивних початків побуту і народного характеру.
Колишній погляд на речі тепер здається йому «молодим і занадто жорстоким». Викриття суспільні вади не представляється головним завданням.
«Ісправітелі знайдуться і без нас. Щоб мати право виправляти народ, не ображаючи його, треба йому показати, що знаєш за ним і хороше »(вересень 1853 г.), - пише Островський.
Відмінною рисою російського народу Островського представляється на цьому етапі не його готовність відректися від застарілих норм життя, а патріархальність, прихильність до незмінним, корінним умов побуту. Островський хоче тепер в своїх п'єсах з'єднати «високе з комічним», розуміючи під високим позитивні риси купецького побуту, а під «комічним» - все те, що лежить за межами купецького кола, але надає на нього свій вплив.
Ці нові погляди Островського знайшли своє вираження в трьох так званих «слов'янофільських» п'єсах Островського: «Не в свої сани не сідай», «Бідність не порок», «Не так живи, як хочеться».
Всі три слов'янофільські п'єси Островського мають одне визначальне початок - спробу ідеалізації патріархальних підвалин життя і сімейного моралі купецтва.
І в цих п'єсах Островський звертається до сімейно-побутових сюжетів. Але за ними вже не стоять економічні, соціальні відносини.
Сімейні, побутові відносини трактуються в чисто моральному плані - все залежить від моральних якостей людей, за цим не стоять матеріальні, грошові інтереси. Островський намагається знайти можливість вирішення протиріч в моральному плані, в моральному переродженні героїв. (Моральне просвітлення Гордія Торцова, благородність душі Бородкіна і Русакова). Самодурство обґрунтовується не тільки існуванням капіталу, економічним відношенням, скільки особистими якостями людини.
Островський зображує ті сторони купецького побуту, в якому, як йому здається, зосереджено загальнонаціональне, так званий «національний дух». Тому він акцентує увагу на поетичних, світлих сторонах купецького побуту, вводить обрядові, фольклорні мотиви, показуючи «народно-епічний» початок життя героїв на шкоду їх соціальної визначеності.
Островський підкреслював в п'єсах цього періоду близькість своїх героїв-купців до народу, їх соціальні та побутові зв'язку з селянством. Вони про себе кажуть, що вони люди «прості», «невиховані», що їхні батьки були селянами.
З художнього боку ці п'єси явно слабкіше колишніх. Композиція їх нарочито спрощена, характери виявилися менш чіткими, а розв'язки менш виправданими.
Для п'єс цього періоду характерний дидактизм, в них відкрито протиставлені світле і темне початку, герої різко розділені на «добрих» і «злих», порок покараний при розв'язці. П'єсами «слов'янофільського періоду» властиві відкрита повчальність, сентиментальність, повчальність.
Разом з тим, слід сказати, що і цей період Островський, в загальному, залишався на реалістичних позиціях. За словами Добролюбова, «сила безпосереднього художнього почуття не могла і тут залишити автора, і тому приватні положення і окремі характери відрізняються непідробною правдою».
Значення п'єс Островського, написаних в цей період, полягає перш за все в тому, що в них триває осміяння і засудження самодурства в яких би формах воно не проявлялося / Любимо Торцов /. (Якщо Большов - грубо і прямолінійно - тип самодура, то Русаков - пом'якшений і лагідний).
Добролюбов: «У Большове ми бачили сильним натуру, піддану впливу купецького побуту, в Русакова нам представляється: а ось якими виходять при ньому навіть чесні і м'які натури».
Большов: «На що ж я і батько, коли не наказувати?»
Русаков: «Я не за того віддам, кого вона полюбить, а за того, кого я полюблю».
Вихваляння патріархального побуту суперечливо поєднується в цих п'єсах з постановкою гострих соціальних питань, а прагнення створити образи, в яких би втілювалися загальнонаціональні ідеали (Русаков, Бородкін), з симпатією до молодих людей, які несуть нові прагнення, протистояння всьому патріархальному, старому. (Митя, Любов Гордіївна).
У цих п'єсах знайшло вираження прагнення Островського знайти світле, позитивне начало в простих людях.
Так виникає тема народного гуманізму, широти натури простої людини, яка виражається в здатності сміливо і самостійно поглянути на навколишній і в умінні часом поступитися власними інтересами заради інших.
Ця тема прозвучала потім в таких центральних п'єсах Островського як «Гроза», «Ліс», «Безприданниця».
Думка про створення народного вистави - вистави дидактичного - була чужа Островському, коли він створював «Бідність не порок» і «Не так живи, як хочеться».
Островський прагнув передати етичні принципи народу, естетичну основу його життя, викликати відгук демократичного глядача на поезію рідного побуту, національної старовини.
Островський керувався при цьому благородним прагненням «зробити демократичному глядачеві первісну культурну щеплення». Інша справа - ідеалізація смирення, покірності, консерватизму.
Цікава оцінка слов'янофільських п'єс в статтях Чернишевського «Бідність не порок» і Добролюбова «Темне царство».
Чернишевський зі своєю статтею виступив в 1854 році, коли Островський був близький до слов'янофілів, і існувала небезпека відходу Островського від реалістичних позицій. Чернишевський називає п'єси Островського «Бідність не порок» і «Не в свої сани не сідай» «фальшивими», але, далі продовжує: «Островський не погубив ще свого прекрасного обдарування, йому необхідно повернутися до реалістичного напряму». «У правді сила таланту, помилкове напрямок губить навіть найсильніший талант», - робить висновок Чернишевський.
Стаття Добролюбова написана в 1859 році, коли Островський звільнився від слов'янофільських впливів. Згадувати про колишніх помилках було безглуздо, і Добролюбов, обмежившись на цей рахунок глухим натяком, робить упор на розкритті реалістичного початку цих же п'єс.
Оцінки Чернишевського і Добролюбова взаємно доповнюють один одного і є прикладом принциповості революційно-демократичної критики.
У початку 1856 року розпочинається новий етап у творчості Островського.
Драматург зближується з редакцією «Современника». Це зближення збігається з періодом підйому прогресивних громадських сил, з назріванням революційної ситуації.
Він, як би слідуючи пораді Некрасова, повертається на шлях вивчення соціальної дійсності, шлях створення аналітичних п'єс, в яких даються картини сучасного побуту.
(В рецензії на п'єсу «Не так живи, як хочеться» Некрасов радив йому, відмовившись від усіх упереджених ідей, йти по шляху, по якому поведе його власний талант: «дати вільний розвиток свого таланту» - шляху зображення реального життя).
Чернишевський підкреслює «прекрасне обдарування, сильний талант Островського. Добролюбов - «силу художнього чуття» драматурга.
У цей період Островський створює такі значні п'єси, як «Вихованка», «Прибуткове місце», трилогію про Бальзамінові і, нарешті, в період революційної ситуації - «Грозу».
Для цього періоду творчості Островського характерно, перш за все, розширення охоплення життєвих явищ, розширення тематики.
По-перше, в поле його дослідження, в яке потрапляє поміщицька, кріпосницька среда, Островський показав, що поміщиця Уланбекова ( «Вихованка») знущається так само жорстоко над своїми жертвами, як і неписьменні, темні купці.
Островський показує, що і в поміщицьке-дворянському середовищі, як і в купецької, йде та сама боротьба багатих і бідних, старших і молодших.
Крім того, в цей же період Островський піднімає тему міщанства. Островський був першим російським письменником, який помітив і художньо відкрив міщанство як соціальну групу.
Драматург виявив в міщанстві переважаючий і затьмарює всі інші інтереси інтерес до матеріального, то, що Горький згодом визначив як «потворно розвинуте почуття власності».
У трилогії про Бальзамінові ( «Святковий сон - до обіду», «Свої собаки гризуться, чужа НЕ приставай», «За чим підеш, то й знайдеш») (1857 - 1861), Островський викриває міщанський спосіб існування, з його розумового, обмеженістю , вульгарністю, спрагою наживою, безглуздими мріями.
У трилогії про Бальзамінові виявлено не просто невігластво або обмеженість, але якась інтелектуальна убогість, ущербність міщанина. Образ будується на протиставленні цієї розумову неповноцінність, морального нікчемності - і самовдоволення, впевненості в своєму праві.
У цій трилогії є елементи водевільних, буфонади, риси зовнішнього комізму. Але переважає в ній комізм внутрішній, так як внутрішньо комічна фігура Бальзамінова.
Островський показав, що царство міщан, це те ж темне царство непрохідною вульгарності, дикості, яка спрямована до однієї мети - наживи.
Наступна п'єса - «Прибуткове місце» - свідчить про повернення Островського на шлях «морально-викривальної» драматургії. В цей же період Островський з'явився першовідкривачем ще одного темного царства - царства чиновників, царської бюрократії.
У роки скасування кріпосного права викриття бюрократичних порядків мало особливий політичний сенс. Бюрократія була найбільш закінченим виразом самодержавно-кріпосницького ладу. У ній втілилася експлуататорському-хижацька суть самодержавства. Це був уже не просто побутової свавілля, але порушення загальних інтересів іменем закону. Саме в зв'язку з цією п'єсою Добролюбов розширює поняття «самодурство», розуміючи під ним самовладдя взагалі.
«Прибуткове місце» нагадує з проблематики комедію М. Гоголя «Ревізор». Але якщо в «Ревізорі» чиновники, які творять беззаконня, відчувають провину, бояться відплати, то чиновники Островського пройняті свідомістю своєї правоти і безкарності. Хабарництво, зловживання, здаються і їм, і оточуючим нормою.
Островський підкреслював, що спотворення всіх моральних норм в суспільстві - це закон, а сам закон - щось ілюзорне. І чиновники, і залежні від них люди знають, що закони завжди на стороні того, хто має владу.
Таким чином, чиновники - вперше в літературі - у Островського показані як своєрідні торговці законом. (Чиновник може повернути закон так, як хоче).
У п'єсу Островського прийшов і новий герой - тільки-но закінчивши університет молодий чиновник Жадов. Конфлікт між представниками старої формації і Жадовим набуває чинності непримиренного протиріччя:
а) Островський зумів показати неспроможність ілюзій про чесному чиновникові як силу, здатну припинити зловживання адміністрації.
б) боротьба з «юсовщіной» або компроміс, зрада ідеалам - іншого вибору Жадову не дано.
Островський викривав ту систему, ті умови життя, які породжують хабарників. Прогресивне значення комедії полягає в тому, що в ній непримиренне заперечення старого світу і «юсовщіни» злилося з пошуками нової моралі.
Жадов - слабка людина, він не витримує боротьби, він теж йде просити «дохідного місця».
Чернишевський вважав, що п'єса була б ще сильніше, якби закінчувалася четвертим актом, т. Е., Криком відчаю Жадова: «Йдемо до дядечка просити дохідного місця!» У п'ятому - перед Жадовим постає та безодня, яка мало не погубила його морально. І, хоча кінець Вишімірского не типовий, у порятунку Жадова є елемент випадковості, його слова, його віра в те, що «десь є інші, більш стійкі, гідні люди», які не підуть на компроміс, не змиряться, не поступляться, кажуть про перспективу подальшого розвитку нових суспільних відносин. Островський передчував майбутній суспільний підйом.
Бурхливий розвиток психологічного реалізму, яке ми спостерігаємо в другій половині XIX століття, проявилося і в драматургії. Секрет драматургічного листа Островського полягає не в однопланових характеристиках людських типів, а в прагненні створити повнокровні людські характери, внутрішні суперечності і боротьба яких служать потужним імпульсом драматичного руху. Про цю особливість творчої манери Островського добре сказав Г. А. Товстоногов, маючи на увазі, зокрема Глумова з комедії «На всякого мудреця досить простоти», персонажа далеко не ідеального: «Чому Глумов чарівний, хоча він робить ряд мерзенних вчинків? Адже якщо він несимпатичний нам, то вистави немає. Чарівним його робить ненависть до цього світу, і ми внутрішньо виправдовуємо його спосіб розплати з ним ».
Інтерес до людської особистості в усіх її станах змусив письменників шукати кошти для їх вираження. У драмі основним таким засобом стала стилістична індивідуалізація мови персонажів, і провідна роль у розвитку цього методу належить саме Островському. Крім того, Островський в психологізмі спробував піти далі, по шляху надання своїм героям максимально можливої \u200b\u200bсвободи в рамках авторського задуму - результатом такого експерименту з'явився образ Катерини в «Грози».
У «Грози» Островський піднявся до зображення трагічного зіткнення живих людських почуттів з мертвущим домостроївськими побутом.
Незважаючи на різноманітність типів драматичних конфліктів, представлених в ранніх творах Островського, їх поетика, їх загальна атмосфера визначалися, перш за все, тим, що самодурство давалося в них як закономірне і невідворотне явище життя. Навіть так звані «слов'янофільські» п'єси, з їх пошуками світлих і добрих почав, не руйнували і не порушували гнітючої атмосфери самодурства. Цим загальним колоритом характеризується і п'єса «Гроза». І разом з тим в ній є сила, яка рішуче протистоїть страшному, мертвящему розпорядку, - це народна стихія, виражена і в народних характерах (Катерина, перш за все, Кулігін і навіть Кудряш), і в російській природі, яка стає істотним елементом драматичної дії .
П'єса «Гроза», яка поставила складні питання сучасного життя і з'явилася у пресі і на сцені якраз напередодні так званого «визволення» селян, свідчила про те, що Островський вільний від будь-яких ілюзій щодо шляхів суспільного розвитку Росії.
Ще до публікації «Гроза» з'явилася на російській сцені. Прем'єра відбулася 16 листопада 1859 року в Малому театрі. У п'єсі були зайняті чудові актори: С. Васильєв (Тихон), П. Садовський (Дикої), Н. Рикалова (Кабанова), Л. Нікуліна-Косицкая (Катерина), В. Ленський (Кудряш) та інші. Постановкою керував сам Н. Островський. Прем'єра мала величезний успіх, з тріумфом проходили і наступні вистави. Через рік після блискучої прем'єри «Грози» п'єса була удостоєна найвищої академічної нагороди - Великий Уваровської премії.
У «Грози» різко викривається суспільний лад Росії, і загибель головної героїні показана драматургом як прямий наслідок її безвиході в «темному царстві». Конфлікт в «Грози» побудований на непримиренному зіткнення волелюбної Катерини зі страшним світом диких і Кабанова, зі звіриними законами, заснованими на «жорстокості, брехні, знущанні, на приниженні людської особистості. Катерина пішла проти самодурства і мракобісся, озброєна тільки силою свого почуття, свідомістю права на життя, на щастя і любов. На слушне міркування Добролюбова, вона «відчуває можливість задовольнити природною жадобі своїй душі і не може далі залишатися нерухомою: вона рветься до нового життя, хоча б довелося померти в цьому пориві».
Катерина з дитинства виховувалася у своєрідній обстановці, що виробила в ній романтичну мрійливість, релігійність і спрагу свободи. Ці риси характеру і зумовили надалі трагічність її положення. Вихована в релігійному дусі, вона розуміє всю «гріховність» свого почуття до Борису, але не може противитися природному потягу і цілком віддається цьому пориву.
Катерина виступає не тільки проти «кабановских понять про моральність». Вона відкрито протестує проти непорушних релігійних догматів, які стверджували категоричну непорушність церковного шлюбу і засуджували самогубство, як таке, що суперечить християнському вченню. Маючи на увазі цю наповненість протесту Катерини, Добролюбов писав: «Ось справжня сила характеру, на яку в усякому разі можна покластися! Ось висота, до якої доходить наша народна життя в своєму розвитку, але до якої в літературі нашої вміли підніматися мізерна кількість, і ніхто не вмів на ній так добре триматися як Островський ».
Катерина не хоче миритися з навколишнім мертвої обстановкою. «Не хочу тут жити, так не стану, хоч ти мене ріж!» - каже вона Варварі. І вона кінчає життя самогубством. «Сумно, гірко таке звільнення, - зауважував Добролюбов, - але що ж робити, - коли іншого виходу немає». Характер Катерини - складний і багатогранний. Про цю складності його красномовно свідчить, мабуть, те, що багато видатних виконавиці, відштовхуючись, здавалося б, від абсолютно протилежних домінант характеру головної героїні, так до кінця і не змогли вичерпати його. Всі ці різні трактування не виявляли до кінця головного в характері Катерини: її любові, якої вона віддається з усією безпосередністю юної натури. Її життєвий досвід нікчемний, найбільше в її натурі розвинене почуття краси, поетичного сприйняття природи. Однак її характер дан в русі, в розвитку. Одного споглядання природи, як ми знаємо з п'єси, для неї виявляється недостатньо. Потрібні інші сфери прикладання духовних сил. Молитва, служба, міфи - це теж кошти втамування поетичного почуття головної героїні.
Добролюбов писав: «Не обряди займають її в церкві: вона зовсім і не чує, що там співають і читають; у ній в душі інша музика, інші бачення, для неї служба закінчується непомітно, як ніби в одну секунду. Її займають дерева, дивно намальовані на образах, і вона уявляє собі цілу країну садів, де всі такі дерева, і все це цвіте, пахне, все повно райського співу. А то побачить вона в сонячний день, як «з купола світлий такий стовп вниз йде, і в цьому стовпі ходить дим, точно хмари», - і ось вона вже бачить, «ніби ангели в цьому стовпі літають і співають». Іноді випаде їй - чому б і їй не літати? І коли на горі стоїть, то так її і тягне летіти: ось так би, розбіглася, підняла руки, та й полетіла ... ».
Новій, ще невідомій сферою прояви її духовних сил і стала її любов до Борису, що стала, в кінцевому рахунку, причиною її трагедії. «Захоплення нервової пристрасної жінки і боротьба з боргом, падіння, каяття і важке спокутування провини - все це виконано жівейшего драматичного інтересу, і ведено з надзвичайним мистецтвом і знанням серця», - справедливо зауважував І. А. Гончаров.
Як часто ще пристрасність, безпосередність натури Катерини піддаються осуду, а її глибока душевна боротьба сприймається як прояв слабкості. А тим часом в спогадах артистки Е. Б. Піунової-Шмідтгоф знаходимо цікавий розповідь Островського про свою героїню: «Катерина, - говорив мені Олександр Миколайович, - жінка з пристрасною натурою і сильним характером. Вона довела це своєю любов'ю до Бориса і самогубством. Катерина, хоча і забита середовищем, при першій же можливості віддається своїй пристрасті, кажучи перед цим: «Будь що буде, а я Бориса побачу!» Перед картиною пекла Катерина не біснується і біснування, а тільки особою і всієї фігурою повинна зобразити смертельний страх. У сцені прощання з Борисом Катерина говорить тихо, як хвора, і тільки останні слова: «Друг мій! Радість моя! Прощай! » - вимовляє якомога голосніше. Положення Катерини стало безвихідним. Жити в будинку чоловіка, не можна ... Піти нікуди. До батьків? Так її на той час зв'язали б і привели до чоловіка. Катерина прийшла до переконання, що жити, як жила вона раніше, не можна, і, маючи сильну волю, втопилася ... ».
«Не побоюючись звинувачення у перебільшенні, - писав І. А. Гончаров, - можу сказати по совісті, що подібного твору, як драми, в нашій літературі не було. Вона, безперечно, займає і, ймовірно, довго буде займати перше місце за високими класичним красот. З якого б боку вона не була взята, - з боку чи плану створення, або драматичного руху, або, нарешті, характерів, усюди відображена вона силою творчості, тонкістю спостережливості і витонченістю обробки ». У «Грози», за словами Гончарова, «вляглася широка картина національного побуту і звичаїв».
Островський задумав «Грозу» як комедію, а потім назвав її драмою. Дуже обережно говорив про жанрову природу «Грози» Н. А. Добролюбов. Він писав, що «взаємні відносини самодурства і німих доведені в ній до найтрагічніших наслідків».
До середини XIX століття добролюбовскому визначення «п'єси життя» виявилося більш ємним, ніж традиційне підрозділ драматичного мистецтва, все ще страждала від них на собі вантаж классицистических норм. У російській драматургії йшов процес зближення драматичної поезії з повсякденною дійсністю, що, природно, позначалося на їх жанрову природу. Островський, наприклад, писав: «Історія російської літератури має дві гілки, які, нарешті, злилися: одна гілка прівівная і є син іноземного, але добре вкоріненого насіння; вона йде від Ломоносова через Сумарокова, Карамзіна, Батюшкова, Жуковського та ін. до Пушкіна, де починає сходитися з другою; інша - від Кантемира, через комедії того ж Сумарокова, Фонвізіна, Капніста, Грибоєдова до Гоголя; в ньому зовсім злилися обидві; дуалізм скінчився. З одного боку: похвальні оди, французькі трагедії, наслідування древнім, чутливість кінця XVIII століття, німецький романтизм, шалена юна словесність; а з іншого: сатири, комедії, комедії і «Мертві душі», Росія начебто в один і той же час в особі кращих своїх письменників проживала період за періодом життя іноземних літератур і виховувала свою до загальнолюдського значення ».
Комедія, таким чином, виявилася ближче всього до повсякденних явищ російського життя, вона чуйно відгукувалася на все, що хвилювало російську публіку, відтворювала життя в її драматичних і трагічних проявах. Саме тому так уперто тримався Добролюбов за визначення «п'єси життя», вбачаючи в ньому не стільки умовно-жанрове значення, скільки сам принцип відтворення сучасного життя в драмі. Власне, про це ж принципі говорив і Островський: «Багато умовні правила зникли, зникнуть і ще деякі. Тепер драматичні твори є не що інше, як драматизированная життя ». Цей принцип визначив розвиток драматичних жанрів протягом усіх наступних десятиліть XIX століття. За своїм жанром «Гроза» - соціально-побутова трагедія.
А. І. Ревякін справедливо зазначає, що основна ознака трагедії - «зображення непримиренних життєвих протиріч, що обумовлюють загибель головного героя, що є особою видатним», - в «Грози» в наявності. Зображення народної трагедії, зрозуміло, спричинило і нові, оригінальні конструктивні форми її втілення. Островський неодноразово виступав проти відсталої, традиційної манери побудови драматичних творів. Новаторською в цьому сенсі стала і «Гроза». Про це він не без іронії говорив в листі до Тургенєва від 14 червня 1874 року в відповідь на пропозицію надрукувати «Грозу» в перекладі на французьку мову: «Надрукувати« Грозу »в хорошому французькому перекладі не заважає, вона може справити враження своєю оригінальністю; але чи варто її ставити на сцену - над цим можна задуматися. Я дуже високо ціную вміння французів робити п'єси і боюся образити їх тонкий смак своєї жахливої \u200b\u200bневмілістю. З французької точки зору споруда «Грози» потворна, так треба зізнатися, що вона і взагалі не дуже доладна. Коли я писав «Грозу», я захопився обробкою головних ролей і з непрощенним легковажністю «поставився до форми, так і при тому ж поспішав, щоб встигнути до бенефісу покійного Васильєва».
Цікаві міркування А. І. Журавльової з приводу жанрового своєрідності «Грози»: «Проблема жанрової інтерпретації - найважливіша при аналізі цієї п'єси. Якщо звернутися до науково-критичної і театральної традиціями тлумачення цієї п'єси, можна виділити дві домінуючі тенденції. Одна з них диктується розумінням «Грози» як соціально-побутової драми, в ній особливе значення надається побуті. Увага постановників і відповідно глядачів як би порівну розподіляється між усіма учасниками дії, кожна особа отримує рівне значення ».
Інше трактування визначається розумінням «Грози» як трагедії. Журавльова вважає, що таке трактування глибша і має «велику опору в тексті», незважаючи на те, що тлумачення «Грози» як драми спирається на жанрове визначення самого Островського. Дослідник справедливо зазначає, що «це визначення - данина традиції». Дійсно, вся попередня історія російської драматургії не давала зразків трагедії, в якій героями були б приватні особи, а не історичні діячі, хоча б і легендарні. «Гроза» в цьому відношенні залишилася унікальним явищем. Ключовим моментом для розуміння жанру драматичного твору в даному випадку є не «соціальний статус» героїв, а, перш за все, характер конфлікту. Якщо розуміти загибель Катерини як результат зіткнення зі свекрухою, бачити в ній жертву сімейного гніту, то масштаб героїв, дійсно, виглядає дрібнувато для трагедії. Але якщо побачити, що долю Катерини визначило зіткнення двох історичних епох, то трагедійний характер конфлікту видається цілком закономірним.
Типовою ознакою трагедійної структури є і почуття катарсису, пережите глядачами під час розв'язки. Смертю героїня звільняється і від гніту, і від терзають її внутрішніх протиріч.
Таким чином, соціально-побутова драма з життя купецького стану переростає в трагедію. Через любовно-побутову колізію Островський зумів показати епохальний перелом, що відбувається в простонародному свідомості. Прокидається почуття особистості і нове ставлення до світу, що грунтується не індивідуальному волевиявленні, виявилися в непримиренному антагонізмі не тільки з реальним, житейски достовірним станом сучасного Островського патріархального укладу, а й з ідеальним уявленням про моральність, властивим високою героїні.
Це перетворення драми в трагедію сталося і завдяки торжеству ліричної стихії в «Грози».
Важлива символіка назви п'єси. Перш за все, слово «гроза» має в її тексті пряме значення. Заголовний образ включений драматургом в розвиток дії, безпосередньо бере участь в ньому як явище природи. Мотив грози розвивається в п'єсі від першого до четвертого акту. При цьому образ грози відтворений Островським і як пейзаж: налиті вологою темні хмари ( «точно клубком хмара-то в'ється»), відчуваємо в повітрі духоту, чуємо гуркіт грому, завмираємо перед світлом блискавок.
Назва п'єси має і переносне значення. Гроза бушує в душі Катерини, позначається в борні творчих і руйнівних почав, колізії світлих і похмурих передчуттів, добрих і гріховних почуттів. Сцени з Грох як би штовхають вперед драматична дія п'єси.
Гроза в п'єсі знаходить і символічний сенс, висловлюючи ідею всього твору в цілому. Поява в темному царстві таких людей, як Катерина і Кулігін, - це гроза над Калиновим. Гроза в п'єсі передає катастрофічність буття, стан розколотого надвоє світу. Багатогранність і багатогранність назви п'єси стає своєрідним ключем до глибшого розуміння її суті.
«У п'єсі р Островського, що носить ім'я« Гроза », - писав А. Д. Галахов, - дія і атмосфера трагічні, хоча багато місця і збуджують сміх». У «Грози» з'єднується не тільки трагічне і комічне, але - що особливо важливо епічне й ліричне. Все це і обумовлює своєрідність композиції п'єси. Про це чудово писав В. Е. Мейєрхольд: «Своєрідність споруди« Грози »в тому, що вищу точку напруги дає Островський в четвертому акті (а не в другій картині другого дії), і посилення відзначено в сценарії не поступове (від, другої дії через третю до четвертого), а поштовхом, вірніше - двома поштовхами; перший підйом зазначений у другій дії, в сцені прощання Катерини з Тихоном (підйом сильний, але ще не дуже), а другий підйом (дуже сильний - це самий чутливий поштовх) в четвертій дії, в момент покаяння Катерини.
Між цими двома актами (поставленими, ніби на вершинах двох нерівних, але гостро спрямовуються вгору пагорбів) - третя дія (з обома картинами) лежить як би в долині ».
Неважко помітити, що тонко розкрита режисером внутрішня схема побудови «Грози» визначається етапами розвитку характеру Катерини, етапами розвитку її, почуття до Борису.
А. Анастасьев зазначає, що у п'єси Островського своя, особлива доля. Протягом багатьох десятиліть «Гроза» не сходить зі сцени російських театрів, виконанням головних ролей прославилися Н. А. Нікуліна-Косицкая, С. В. Васильєв, Н. В. Рикалова, Г. Н. Федотова, М. Н. Єрмолова, П. А. Стрепетова, О. О. Садовська, А. Коонен, В. Н. Рілля. І в той же час «історики театру не засвідчені цільних, гармонійних, видатних вистав». Нерозгадана таємниця цієї великої трагедії полягає, на думку дослідника, «в її многоідейності, в найміцніші сплаві незаперечною, безумовної, конкретно-історичної правди і поетичної символіки, в органічному поєднанні реального дії і глибоко прихованого ліричного начала».
Зазвичай, коли говорять про ліризмі «Грози», мають на увазі, перш за все, ліричну за своєю природою систему світовідчуття головної героїні п'єси, говорять і про Волгу, яка протистоїть в своєму найзагальнішому вигляді «амбарний» укладу життя і яка викликає ліричні сповіді Кулигіна . Але драматург не міг - в силу законів жанру - включити Волгу, прекрасні волзькі пейзажі, взагалі, природу в систему драматургічної дії. Він показав лише шлях, за допомогою якого природа стає невід'ємним елементом сценічної дії. Природа тут не тільки об'єкт милування і захоплення, а й головний критерій оцінки всього сущого, що дозволяє побачити алогізм, протиприродність сучасного життя. «Хіба« Грозу »Островський написав? «Грозу» Волга написала! » - вигукував відомий театрознавець і критик С. А. Юр'єв.
«Кожен справжній битовік є в той же час і справжній романтик», - скаже згодом, маючи на увазі Островського, відомий театральний діяч А. І. Южин-Сумбатов. Романтик в широкому сенсі слова, здивований правильністю і строгістю законів природи і порушенням цих законів у суспільному житті. Саме про це міркував Островський в одній зі своїх ранніх щоденникових записів після приїзду в костромські місця: «А на тому боці Волги, прямо проти міста, два села; особливо живописно одне, від якого аж до Волги тягнеться сама кучерява гайок, сонце на заході забралося в неї якось чудно, з кореня, і наробило багато чудес ».
Відштовхнувшись від цієї пейзажної замальовки, Островський міркував:
«Я змучився, дивлячись на це. Природа - ти коханка вірна, тільки страшно хтива; як ні люби, тебе, ти все незадоволена; незадоволена пристрасть кипить в твоїх поглядах, і як ні клястися тобі, що не в силах задовольнити твоїх бажань, - ти не сердишся, що не відходиш геть, а всі дивишся своїми пристрасними очима, і ці повні очікування погляди - кара і борошно для людини ».
Ліризм «Грози», настільки специфічний за формою (Ап. Григор'єв тонко помітив про нього: «... як ніби не поет, а цілий народ створював тут ...»), виник саме на грунті близькості світу героя і автора.
Орієнтація на здорове природне початок стає в 1850 - 1860-і роки соціально-етичним принципом не одного Островського, а всієї російської літератури: від Толстого і Некрасова до Чехова і Купріна. Без цього своєрідного прояву «авторського» голоси в драматичних творах ми, не можемо до кінця усвідомити і психологізму «Бідної нареченої», і природу ліричного в «Грози» і «Безприданниці», і поетику нової драми кінця XIX століття.
До кінця шістдесятих років творчість Островського тематично надзвичайно розширюється. Він показує, як нове перемішується зі старим: в звичних образах його купців ми бачимо лиск і світськість, освіченість і «приємні» манери. Вони вже не тупі деспоти, а хижаки-набувачі, які тримають в своєму кулаці не тільки сім'ю або місто, а цілі губернії. У конфлікті з ними виявляються найрізноманітніші люди, коло їх безмежно широкий. І викривальний пафос п'єс сильніше. Кращі з них: «Гаряче серце», «Скажені гроші», «Ліс», «Вовки та вівці», «Остання жертва», «Безприданниця», «Таланти і шанувальники».
Дуже добре видно зрушення в творчості Островського останнього періоду, якщо порівняти, наприклад, «Гаряче серце» з «Гроза». Купець Курослепов - іменитий купець в місті, але вже не такий грізний, як Дикої, він швидше за дивак, життя не розуміє і зайнятий своїми сновидіннями. Його друга дружина, Мотрона, явно веде роман з прикажчиком Наркіс. Вони обидва обкрадають господаря, і Наркіс хоче сам стати купцем. Ні, не монолітно тепер «темне царство». Домостроевский уклад вже не врятує свавілля городничого Градобоева. Нестримні гулянки багатого купця Хлинова - символи пропалювання життя, розпаду, нісенітниці: Хлинов велить вулиці поливати шампанським.
Параша - дівчина «гарячого серця». Але якщо Катерина в «Грозі» виявляється жертвою безмовний чоловіка і безвольного коханця, то Параша усвідомлює свою могутню душевну силу. Їй теж «злетіти» хочеться. Вона любить і кляне слабохарактерність, нерішучість коханого: «Що ж це за хлопець, що за плакса на мене нав'язався ... Видно, мені самій про своїй голові думати».
З величезним напруженням показано розвиток любові Юлії Павлівни Тугіної до недостойному її молодому кутилі Дульчин в «Останній жертві». У пізніх драмах Островського спостерігається поєднання гостросюжетних положень з детальною психологічноїхарактеристикою головних героїв. Робиться великий акцент на перипетії пережитої ними муки, в яких велике місце починає займати боротьба героя або героїні з самим собою, зі своїми власними почуттями, помилками, припущеннями.
В цьому відношенні характерна «Безприданниця». Тут, можливо, вперше в центрі уваги автора саме почуття героїні, що вирвалася з-під опіки матері і старовинного укладу життя. У цій п'єсі не боротьба світла з темрявою, а боротьба самої любові за свої права і свободу. Лариса сама Паратова воліла Карандишеву. Цинічно поглумилися над почуттями Лариси навколишні її люди. Поглумилася мати, яка хотіла «продати» дочь- »безприданницю» за грошового людини, марнославство тим, що буде володарем такого скарби. Поглумився над нею Параті, який обдурив її кращі надії і вважав любов Лариси однією з швидкоплинних утіх. Поглумилися і Кнур і Вожеватов, що розіграли між собою Ларису в орлянку.
У яких циніків, готових йти на фальсифікації, шантаж, підкупи заради корисливих цілей, перетворилися поміщики в пореформеній Росії, ми дізнаємося з п'єси «Вовки та вівці». «Вовки» - це поміщиця Мурзавецкая, поміщик Беркутов, а «вівці» - молода багата вдова Купавина, безвольний літній пан Линяєв. Мурзавецкая хоче одружити безпутного племінника на Купавиной, «полякавши» її старими векселями її покійного чоловіка. Насправді ж векселі підроблені довіреною, стряпчим Чугуновим, який так само служить і Купавиной. Нагрянув з Петербурга Беркутов, поміщик - і ділок, е більш підлий, ніж місцеві негідники. Він вмить зметикував, в чому справа. Купавіну з її величезними капіталами прибрав до рук, не поширюючись про почуття. Спритно «полякавши» Мурзавецкая викриттям підробки, він тут же уклади нею союз: йому важливо виграти балотування на виборах в ватажкидворянства. Он-то справжній «вовк» і є, все решта поруч з ним «вівці». Разом з тим, в п'єсі немає різкого поділу на негідників і невинних. Між «вовками» і «вівцями» немов існує якийсь підлий змову. Всі грають у війну один з одним і в той же час легко миряться і знаходять спільну вигоду.
Однією з кращих п'єсою всього репертуару Островського, мабуть, є п'єса «Без вини винуваті». У ній об'єднані мотиви багатьох колишніх творів. Артистка Кручинина, головна дійова особа, - жінка високої духовної культури пережила велику життєву трагедію. Вона добра і великодушна сердечна і мудра. На вершині добра і страждань варто Кручинина. Якщо завгодно, вона і «промінь світла» в «темному царстві», вона і «остання жертва», вона і «гаряче серце», вона і «бесприданница», навколо неї «шанувальники», тобто хижі «вовки», користолюбці і циніки. Кручинина, ще не припускаючи, що Незнамов її син, наставляє його в життя, розкриває своє незачерствевшее серце: «Я досвідченіше вас і більше жила на світі; я знаю, що в людях є багато шляхетності, багато любові, самовідданості, особливо в жінок ».
Ця п'єса є панегіриком російській жінці, апофеозом її благородства, саможертвенно. Це і апофеоз російського актора, справжню душу якого Островський добре знав.
Островський писав для театру. У цьому особливість його обдарування. Створені ним образи і картини життя призначені для сцени. Тому так важлива мова героїв у Островського, тому його твори так яскраво звучать. Недарма Інокентій Анненський назвав його «реалістом-слуховиком». Без постановки на сцені його твори були мовби не завершені, тому так важко Островський сприймав заборона його п'єс театральної цензурою. (Комедію «Свої люди - розрахуємося» дозволили поставити в театрі тільки через десять років після того, як Погодіну вдалося її надрукувати в журналі).
З почуттям неприхованого задоволення А. М. Островський писав 3 листопада 1878 року свого друга, артисту Олександрійського театру А. Ф. Бурдіну: «П'єсу свою я вже читав в Москві п'ять разів, серед слухачів були особи і вороже налаштовані до мене, і все одноголосно визнали "Безприданницю" найкращим з усіх моїх творів ».
Островський жив «Безприданниця», часом тільки на неї, свою сорокову за рахунком річ, спрямовував «свою увагу і сили», бажаючи «обробити» її найретельнішим чином. У вересні 1878 він писав оному зі своїх знайомих: «я працюю над своєю п'єсою щосили; здається, вийде не погано ».
Уже через день після прем'єри, 12 листопада, Островський міг дізнатися, і безсумнівно дізнався, з «Русских ведомостей», як йому вдалося «втомити всю публіку аж до самих наївних глядачів». Бо вона - публіка - явно «переросла» ті видовища, які він пропонує їй.
У сімдесяті роки стосунки Островського з критикою, театрами і глядачем ставали все більш складними. Період, коли він користувався загальним визнанням, завойованим ним наприкінці п'ятдесятих - початку шістдесятих років, змінився іншим, все більше наростала у різних колах охолодження до драматурга.
Театральна цензура була більш жорсткою, ніж літературна. Це не випадково. По суті своїй театральне мистецтво демократично, воно більш прямо, ніж література, звернена до широкого загалу. Островський в «Записці про стан драматичного мистецтва в Росії в даний час» (1881) писав, що «драматична поезія ближче до народу, ніж інші галузі літератури. Всякі інші твори пишуться для освічених людей, а драми і комедії - для всього народу; драматичні письменники повинні завжди це пам'ятати, вони повинні бути зрозумілі і сильні. Ця близькість до народу аніскільки не принижує драматичної поезії, а навпаки, подвоює її сили і не дає їй опошлиться і подрібнювати ». Островський каже у своїй «Записці» про те, як розширюється театральна аудиторія в Росії після 1861 року. Про новий, чи не досвідченим в мистецтві глядача Островський пише: «Витончена література ще нудна для нього і незрозуміла, музика теж, тільки театр дає йому повне задоволення, там він по-дитячому переживає все, що відбувається на сцені, співчуває добру і дізнається зло, ясно представлене ». Для «свіжої публіки», - писав Островський, - «потрібен сильний драматизм, великий комізм, що викликає, відвертий, гучний сміх, гарячі, щирі почуття». Саме театр, на думку Островського, що йде своїм корінням в народний балаган, має можливість прямо і сильно впливати на душі людей. Через два з половиною десятиліття Олександр Блок, говорячи про поезію, напише, що суть її - в головних, «ходячих» істинах, в здатності донести їх до серця читача.
Тащітесь, траурні шкапи!
Актори, правте ремесло,
Щоб від істини ходячою
Всім стало боляче і світло!
( «Балаган»; 1906)
Величезне значення, яке Островський надавав театру, його думки про театральному мистецтві, про положення театру в Росії, про долю акторів - все це знайшло відображення в його п'єсах.
У житті самого Островського театр грав величезну роль. Він брав участь в постановці своїх п'єс, працював з акторами, з багатьма з них дружив, листувався. Чимало сил він поклав, захищаючи права акторів, домагаючись створення в Росії театральної школи, власного репертуару.
Островський добре знав внутрішню, приховану від очей глядачів, закулісне життя театру. Починаючи з «Лісу» (1871), Островський розробляє тему театру, створює образи акторів, зображує їх долі - за цією п'єсою йдуть «Комік XVII століття» (1873), «Таланти і шанувальники» (1881), «Без вини винуваті» ( 1883).
- Катерина - російська трагічна героїня Образ Катерини в п'єсі гроза
- Історія створення і сюжет драми «Гроза Історія створення грози
- Лужина і Свидригайлов як двійники Раскольникова в романі ф
- Приклади людяності з життя і літератури
- Хто такі революціонери-демократи?
- Твір «Характеристика і образ Кабанихи в п'єсі« Гроза Образ Марфи Гнатівна Кабанова з п'єси гроза
- Некрасова «Кому на Русі жити добре»)
- Образи поміщиків в поемі Н
- Який сенс назви комедії «Недоросль»?
- Троекуров і Дубровський: порівняльна характеристика героїв
- Звуть Сетона Томпсона. Е. Томпсон Сетон - Чорний Вовк. Особисте життя Ернест Сетон-Томпсон
- Характеристика другорядних персонажів в комедії «Недоросль У будинку Простакова
- Яке місце займає Вереміївна в будинку Простакова
- Характеристика другорядних персонажів в комедії «Недоросль
- Микола гоголь - портрет Лихвар з повісті портрет
- У чому сенс назви казки дикий поміщик
- Літературі потрібні як талановиті
- Коротка характеристика твору "Майстер і Маргарита" Булгакова М
- Платон Горич. Біографічний аналіз. «Двійники» в комедії А. С. Грибоєдова «Лихо з розуму Хто такий Платон Михайлович горе від розуму
- Художник Вінсент Ван Гог і його відрізане вухо