Хлопчик облизує Чичикова і п. Плюшкін - характеристика героя поеми «Мертві душі


Епізод «Чичиков у Плюшкіна» цікавий в ідейно-художньому відношенні. Автору вдалося намалювати живі, яскраві картини зустрічі Чичикова з самим відразливим поміщиком, з «дірою на людстві».

Плюшкіна Чичиков Павло Іванович відвідав останнім після Собакевича. Потім герой-підприємець відправився в місто і у себе в трактирі склав на всіх куплених селян купчі фортеці. Таким чином, в «діло» Чичикова даний епізод є кульмінацією. Герой досяг мети. Викриття піде потім.

У галереї портретів «мертвих душ» образ Плюшкіна теж є кульмінаційним, тому що в ньому сконцентровано все негативне.

У сцені купівлі-продажу виразно розкривається характер Плюшкіна; головна риса героя - це скупість, доведена до абсурду, що перейшла всі межі.

В першу чергу звертає на себе увагу реакція Плюшкіна на пропозицію Чичикова. Від радості поміщик на якусь мить позбавляється дару мови. Жадібність так «просякла» його мозок, що він боїться втратити можливість збагатитися. Гоголь використовує цікаву метафору: «радість, так миттєво здалася на дерев'яному обличчі його, так само миттєво і пройшла ...» Метафора «дерев'яне обличчя» визначає сутність Плюшкіна. У нього в душі не залишилося нормальних людських почуттів. Плюшкін, як дерев'яний брусок, він нікого не любить, анітрохи не шкодує. Він може тільки на мить відчути щось, в даному випадку радість від вигідної угоди.

Незабаром до поміщика повертаються звичні для нього страх і турбота, тому що купча фортеця спричинить за собою якісь витрати. Цього Плюшкін пережити не в змозі.

Автор підкреслює невідповідність між словами героя і його власною поведінкою. Виникає наступна комічна ситуація: Плюшкін починає обурюватися жадібністю чиновників, які беруть хабарі: «Приказні такі безсовісні! Колись, бувало, половиною міді відбудешся так мішком борошна, а тепер пішли цілу підводу круп, та й червоний папірець додай, таке сріблолюбство! » А сам поміщик жадібний до останньої крайності. Зі сцени купівлі-продажу «мертвих душ» можна дізнатися нові приклади його скупості. Так, у Плюшкіна для всієї челяді; і для малих, і для старих «були одні тільки чоботи, які повинні були знаходитися в сінях». Або інший приклад. Чичикова господар хоче почастувати лікерчіком, в якому раніше були «комашки і всяка погань», а лікер містився в карафці, який «був весь в пилу, як у фуфайці». Гротеск допомагає викликати до Плюшкіна почуття огиди і засудження.

У сцені також показані грубість і підозрілість Плюшкіна. Він лає слуг. Наприклад, до Прошка звертається: «Дурню! Ехва, дурень! » А Мавру пан називає «розбійницею». Плюшкін всіх підозрює в крадіжці: «Адже у мене народ або злодій, або шахрай: в день так оберут, що і жупана ні на чому буде повісити». Плюшкін спеціально прибідняється, щоб «вирвати» у Чичикова зайву копійку. Характерно в цій сцені те, що Плюшкін довго торгується з Чичикова. При цьому руки його від жадібності тремтять і трясуться, «як ртуть». Гоголь знаходить дуже цікаве порівняння. Ми чітко розуміємо, що Плюшкін втратив людську подобу.

Автор в цій сцені створює ще одну яскраву комічну ситуацію. Коли ми читаємо діалог між Мавров і Плюшкіна, то відразу помічаємо невідповідність. Адже пан звинувачує прислугу в крадіжці клаптика паперу. І за цю малість він загрожує Маври Страшним судом! Коли ключниця знайшла папір, то Плюшкіна нічого не залишається, як звинуватити Мавру в іншому гріху, в зайву марнотратність: «... ти схопиш сальну свічку, сало справу топке: згорить - та й немає, тільки збиток, а ти принеси-но мені лучинку! » є в цій сцені і авторська оцінка персонажа: «І до якої нікчемності, дріб'язковості, гидоти міг зійти людина! Міг так змінитися! » Письменник закликає молодих людей зберегти «все людські руху», щоб уникнути деградації, щоб не перетворитися на Плюшкіна і йому подібних.

Цей епізод виявив в Плюшкіна все його огидні якості. Автор називає поміщика «бездушним» і «вульгарним». Для нього він - «дивне явище», «старічішка». У слові «старічішка» використовується зневажливий суфікс, тому що Гоголь не приймає спосіб життя цього героя. Він нам показує його «здерев'яніння». Вдруге метафора «дерев'яне обличчя» зустрічається в яскравому порівнянні Плюшкіна з потопаючим. У серці персонажа скнарість зайняла своє місце, і вже немає надії на порятунок його душі.

Чичиков в сцені купівлі-продажу «мертвих душ» проявляє хитрість, спритність, лицемірство, жадібність. Він спритно запевнив Плюшкіна, що хоче допомогти йому через доброї душі старого. Чичиков за безцінь скупив у скнари мертві і швидкі душі і взяв на себе витрати по купчої. Епізод вніс додатковий штрих до портрету спритного хижака-набувача.

Таким чином, сцена важлива для реалізації ідейного задуму всього твору. Автор ставить проблему деградації людини. Образ Плюшкіна завершує портретну галерею поміщиків, кожен з яких духовно нікчемний попереднього. Плюшкін замикає ланцюг. Він - страшний зразок морального і фізичного виродження. Епізод грає велику роль в розкритті ідеї поеми. Автор показує, що «мертві душі», такі, як Плюшкін, Чичиков і інші гублять Росію.

Поема «Мертві душі Гоголя в короткому змісті за 10 хвилин.

Содержание статьи развернуть / свернуть
  1. Знайомство з Чичикова
  2. Чичиков у Манілова
  3. Чичиков у Коробочки
  4. Чичиков у Ноздрьова
  5. Чичиков у Собакевича
  6. Чичиков у Плюшкіна
  7. Чичиков провертає аферу з «мертвими душами»
  8. Чичиков на балу у губернатора
  9. чичиков їде з міста
  10. суть афери з мертвими душами
  11. Образ і характеристика Плюшкіна в поемі «Мертві душі»
  12. символічність прізвища
  13. сім'я Плюшкіна
  14. Опис портрета і перше враження про Плюшкіна
  15. Зовнішність і стан костюма
  16. Характер, манера поведінки і мова поміщика
  17. Улюблені заняття
  18. Ставлення до господарству
  19. Життєві цілі Плюшкіна
  20. Будинок і інтер'єр кімнат
  21. Ставлення до оточуючих
  22. Ставлення Плюшкіна до селян
  23. Продав чи Плюшкін «Мертві душі» Чичикову
  24. Цитатна характеристика Плюшкіна
  25. висновок
  26. Перше враження
  27. Знайомство з поміщиком
  28. Історія життя
  29. вдала операція
  30. висновки

Знайомство з Чичикова

У готель губернського міста на невеликій бричці приїхав пан середнього віку досить приємної зовнішності. Він зняв в готелі кімнату, оглянув її і відправився в загальну залу обідати, надавши слугам влаштовуватися на новому місці. Це був колезький радник, поміщик Павло Іванович Чичиков.

Пообідавши, він вирушив оглянути місто і знайшов, що той нічим не відрізняється від інших губернських міст. Весь наступний день приїжджий присвятив візитам. Був у губернатора, поліцмейстер, віце-губернатора і інших чиновників, кожного з яких зумів заручитися підтримкою, сказавши що-небудь приємне про його відомстві. На вечір він вже отримав запрошення до губернатора.

Приїхавши в губернаторський будинок, Чичиков, крім усього іншого, познайомився з Манілова, вельми ввічливим і чемним людиною, і з дещо незграбним Собакевичем і так приємно тримав себе з ними, що абсолютно зачарував їх, і обидва поміщика запросили нового приятеля до себе в гості. На другий день, на обіді у поліцеймейстера, Павло Іванович познайомився і з Ноздрьовим, метких малим років тридцяти, з яким вони відразу ж перейшли на ти.

Понад тиждень приїжджий жив в місті, роз'їжджаючи по вечірках і обідів, він показав себе дуже приємним співрозмовником, який вміє поговорити на будь-яку тему. Він умів добре тримати себе, мав статечністю. Загалом, в місті все прийшли до думки, що це виключно порядна і благонамірений
людина.

Чичиков у Манілова

Нарешті Чичиков надумав відвідати знайомих поміщиків і відправився за місто. Спочатку він поїхав до Манілова. З деякими труднощами знайшов він село Манилівка, яка виявилася не в п'ятнадцяти, а в тридцяти верстах від міста. Манілов зустрів нового знайомого дуже радо, вони розцілувалися і увійшли в будинок, підлягає пропускаючи один одного в дверях. Манілов був, в общем-то, приємна людина, на якось нудотно-солодкуватий, не мав ніяких особливих захоплень, крім безплідних мрій, і господарством не займався.

Дружина його виховувалася в пансіоні, де її навчили трьом головним предметів, необхідним для сімейного щастя: французької мови, фортепіано і в'язання гаманців. Вона була непогана і добре одягалася. Чоловік представив їй Павла Івановича. Вони трохи поговорили, і господарі запросили гостя обідати. В їдальні вже чекали сини Манілових Фемистоклюс семи років від народження і шестирічний Алкід, яким учитель пов'язав серветки. Гостю продемонстрували вченість дітей, учитель тільки один раз зробив хлопчикам зауваження, коли старший вкусив молодшого за вухо.

Після обіду Чичиков оголосив, що має намір поговорити з господарем про дуже важливій справі, і обидва вирушили в кабінет. Гість завів розмову про селян і запропонував господареві купити у нього мертві душі, тобто тих селян, які вже померли, але по ревізії ще числяться живими. Манілов довго не міг нічого зрозуміти, потім сумнівався в законності такої купчої, але все-таки погодився з
поваги до гостя. Коли ж Павло Іванович заговорив про ціну, господар образився і навіть взяв на себе складання купчої.

Чичиков не знав, як і дякувати Манілова. Вони сердечно попрощалися, і Павло Іванович поїхав, обіцяючи приїхати ще і привезти дітям гостинці.

Чичиков у Коробочки

Наступний візит Чичиков зібрався нанести Собакевичу, але почався дощ, і екіпаж заїхав в якесь поле. Селіфан так незграбно розгортав кибитку, що пан вивалився з неї і весь забруднився в грязі. На щастя, почувся гавкіт собак. Вони поїхали в село і попросилися ночувати в якийсь будинок. Виявилося, що це садиба якоїсь поміщиці Коробочки.

Вранці Павло Іванович познайомився з господинею, Настею Петрівною, жінкою середніх років, з тих, хто вічно скаржиться на відсутність грошей, але помаленьку збирає і збирає порядне стан. Село було досить велика, будинки міцні, селяни живуть добре. Господиня запросила несподіваного гостя пити чай, розмова зайшла про господарстві, і Чичиков запропонував купити у неї мертві душі.

Коробочка надзвичайно злякалася такої пропозиції, не зрозумівши толком, чого від неї хочуть. Після довгих роз'яснень і умовлянь вона нарешті погодилася і написала Чичикову довіреність, спробувавши продати йому ще й прядиво.

Поївши пирога і млинців, спечених спеціально для нього, гість поїхав далі в супроводі дівчата, яка повинна була вивести екіпаж на велику дорогу. Побачивши трактир, що стояв уже на магістральний дорозі, вони зсадили дівчину, яка, отримавши в нагороду мідний гріш, побрела додому, і поїхали туди.

Чичиков у Ноздрьова

У трактирі Чичиков замовив порося з хріном і зі сметаною і, вміти його, розпитав господиню про навколишніх поміщиків. В цей час до корчми під'їхали два пана, один з яких був Ноздрьов, а другий - його зять Мижуев. Ноздрьов, добре складений малий, що називається кров з молоком, з густими чорними волоссям і бакенбардами, рум'яними щоками і дуже білими зубами,
дізнався Чичикова і почав йому розповідати, як погуляли на ярмарку, скільки випили шампанського і як він програвся в карти.

Мижуев, високий білявий чоловік з засмаглим обличчям і рудими вусами, весь час звинувачував приятеля в перебільшення. Ноздрьов умовив Чичикова поїхати до нього, Мижуев, знехотя, теж вирушив з ними.

Треба сказати, що дружина Ноздрьова померла, залишивши йому двох дітей, до яких йому не було ніякого діла, і він переїжджав з одного ярмарки на іншу, з одного званого вечора на інший. Скрізь він грав в карти і рулетку і зазвичай програвався, хоча не соромився дурити, за що часом бувала біт партнерами. Він був веселим, вважався хорошим товаришем, але примудрявся завжди нашкодити своїм друзям: розладнати весілля, зірвати угоду.

У маєтку, замовивши кухареві обід, Ноздрьов повів гостя оглядати господарство, в якому не була нічого особливого, і водив дві години, розповідаючи неймовірні по брехні байки, так що Чичиков дуже втомився. Подали обід, блюда якого якийсь пригоріло, якесь не доварити, і численні вина сумнівної якості.

Господар підливав гостям, але сам майже не пив. Сильно сп'янілого Міжуева після обіду відправили додому до дружини, а Чичиков завів з Ноздрьовим розмова про мертві душі. Поміщик навідріз відмовився продавати їх, але запропонував зіграти на них в карти, а коли гість відмовився, поміняти їх на коней Чичикова або бричку. Ця пропозиція Павло Іванович також відкинув і пішов спати. На наступний день невгамовний Ноздрьов умовив його битися на душі в шашки. Під час гри Чичиков помітив, що господар грає нечесно, і сказав йому про це.

Поміщик образився, почав лаяти гостя і велів слугам побити його. Врятувало Чичикова поява капітана-справника, який оголосив, що Ноздрьов знаходиться під судом і звинувачується в нанесенні поміщику Максимову особистої образи різками у п'яному вигляді. Павло Іванович не став чекати розв'язки, вискочив з будинку і поїхав.

Чичиков у Собакевича

По дорозі до Собакевич трапилася неприємна подія. Селіфан, задумавшись, не поступився дорогою обганяти їх колясці, запряженій шестіркою коней, і упряж обох екіпажів так переплутав, що довелося довго перепрягали. У візку сиділа стара і шістнадцятирічна дівчина, дуже сподобалася Павлу Івановичу ...

Скоро приїхали до маєтку Собакевича. Там все було міцно, грунтовно, міцно. Господар, товстий, з особою, ніби вирубаним сокирою, дуже схожий на вченого ведмедя, зустрів гостя і провів його в будинок. Меблі були під стать власнику - важка, міцна. На стінах висіли картини, що зображували античних полководців.

Розмова зайшла про міських чиновників, кожному з яких господар дав негативну характеристику. Увійшла господиня, Собакевич представив їй гостя і запросив його на обід. Обід був не дуже різноманітним, але смачним і ситним. Під час обіду господар згадав про поміщика Плюшкіна, котра проживає від нього в п'яти верстах, у якого люди мруть як мухи, і Чичиков узяв собі це на замітку.

Дуже щільно пообідавши, чоловіки пішли до вітальні, і Павло Іванович приступив до справи. Собакевич вислухав його, не зронивши ні слова. Чи не ставлячи жодних питань, він погодився продати гостю мертві душі, але заламав за них ціну, як за живих людей.

Вони довго торгувалися і зійшлися на двох з половиною рублях за душу, причому Собакевич зажадав завдаток. Він склав список селян, кому дав характеристику його ділових якостей і написав розписку в отриманні завдатку, вразивши Чичикова тим, як толково все було написано. Вони розлучилися задоволені один одним, і Чичиков відправився до Плюшкіна.

Чичиков у Плюшкіна

Він в'їхав в велике село, що вражала своєю убогістю: хати були майже без дахів, вікна в них затягнуті бичачими бульбашками або заткнуті ганчір'ям. Панський будинок великий, з безліччю прибудов для господарських потреб, але всі вони майже розвалилися, відкриті тільки два вікна, інші забиті дошками або закриті віконницями. Будинок справляв враження нежитлового.

Чичиков помітив якусь настільки дивно одягнену фігуру, що відразу і не розпізнати: баба це чи мужик. Звернувши увагу на зв'язку ключів на поясі, Павло Іванович вирішив, що це ключниця, і звернувся до неї, назвавши «матінкою» і запитавши, де пан. Ключниця веліла йому пройти в будинок і зникла. Він увійшов і був вражений що панував там безладдя. Все в пилу, на столі лежать засохлі огризки, в кутку навалена купа якихось незрозумілих речей. Увійшла ключниця, і Чичиков знову попросив пана. Та сказала, що пан перед ним.

Треба сказати, що Плюшкін не завжди був таким. Колись він мав сім'ю і був просто бережливим, хоча й трохи скупуватим господарем. Дружина його відрізнялася хлібосольством, в будинку часто бували гості. Потім дружина померла, старша дочка втекла з офіцером, і батько прокляв її, так як не терпів військових. Син поїхав в місто надійти на статський службу. але записався в полк. Плюшкін прокляв і його. Коли померла молодша дочка, поміщик залишився один в домі.

Скупість його прийняла жахливі розміри, він тягнув до хати всякий непотріб, знайдений по селу, аж до старої підошви. Оброк збирався з селян в колишньому розмірі, але оскільки Плюшкін запитував за товар непомірну ціну ніхто у нього нічого не купував, і все гнило на панському дворі. Два рази приїздила до нього дочка спочатку з однією дитиною, потім з двома, при возила йому подарунки і просила допомоги, але батько не дав ні копійки. Син його програвся і також просив грошей, однак теж нічого не отримав. Сам Плюшкін виглядав так, що якби Чичиков зустрів його біля церкви, то подасть йому гріш.

Поки Павло Іванович роздумував, як приступити до розмови про мертвих душах, господар почав скаржитися на важке життя: селяни мруть, а податок за них треба платити. Гість запропонував взяти на себе ці витрати. Плюшкін з радістю погодився, наказав поставити самовар і принести з комори залишки паски, який привезла колись дочка і з якого потрібно було зішкребти перш цвіль.

Потім він раптом засумнівався в чесності намірів Чичикова, і той запропонував скласти на померлих селян купчу фортеця. Плюшкін вирішив нав'язати Чичикову ще і втікачів, і, поторгувавшись, Павло Іванович взяв їх за тридцять копійок. Після цього він (до великого задоволення господаря) відмовився від обіду і чаю і поїхав, перебуваючи в чудовому настрої.

Чичиков провертає аферу з «мертвими душами»

По дорозі в готель Чичиков навіть співав. На наступний день він прокинувся в чудовому настрої і відразу сів до столу писати купчі фортеці. О дванадцятій годині одягнувся і з паперами під пахвою відправився в громадянську палату. Вийшовши з готелю, Павло Іванович зіткнувся з Манілова, який йшов до нього.

Вони розцілувалися так, що потім у обох цілий день боліли зуби, і Манілов зголосився супроводжувати Чичикова. У цивільній палаті вони не без праці розшукали чиновника, який займався купчу, який, тільки отримавши хабар, направив Павла Івановича до голови, Івану Григоровичу. В кабінеті у голови вже сидів Собакевич. Іван Григорович дав вказівки того ж
чиновнику оформити всі папери і зібрати свідків.

Коли все було належним чином оформлено, голова запропонував спорскати покупку. Чичиков хотів було поставити їм шампанське, але Іван Григорович сказав, що вони поїдуть до поліцеймейстера, який тільки оком блимне купцям в рибних і м'ясних рядах, і буде готовий прекрасний обід.

Так і вийшло. Купці вважали поліцеймейстера своєю людиною, яка хоч і оббирав їх, але не чінілся і навіть охоче хрестив купецьких дітей. Обід був чудовий, гості добре випили і закусили, причому Собакевич один умял величезного осетра і потім вже нічого не їв, а лише мовчки сидів у кріслі. Всі розвеселилися і не хотіли відпускати Чичикова з міста, а вирішили його одружити, на що той із задоволенням погодився.

Відчуваючи, що став вже говорити зайве, Павло Іванович попросив екіпаж і на прокурорських дрожках приїхав в готель абсолютно п'яним. Петрушка насилу розділ пана, почистив його костюм, і, переконавшись, що господар міцно спить, відправився разом з Селіфаном в найближчий трактир, звідки вони вийшли в обнімку і полягали спати поперек на одному ліжку.

Покупки Чичикова викликали в місті багато розмов, все брав і в його справах живу участь, обговорювали, як важко йому буде переселити таку кількість кріпаків в Херсонську губернію. Зрозуміло, Чичиков не поширювався, що набував мертвих селян, все вважали, що куплені живі, і по місту пройшла чутка, що Павло Іванович мільйонник. Їм відразу ж зацікавилися пані, які в цьому місті були дуже привабливі, їздили тільки в екіпажах, одягалися модно і висловлювалися вишукано. Чичиков не міг не помітити такої уваги до себе. Одного разу йому принесли-анонімне любовний лист з віршами, в кінці якого було написано, що вгадати яка писала йому допоможе власне серце.

Чичиков на балу у губернатора

Через якийсь час Павла Івановича запросили на бал до губернатора. Поява його на балу викликало у всіх присутніх велике наснагу. Чоловіки вітали його гучними вигуками і міцними обіймами, дами обступили його, утворивши різнокольорову гірлянду. Він намагався вгадати, яка з них написала лист, але не міг.

З їх оточення Чичикова визволила губернаторша, що тримала під руку гарненьку шістнадцятирічну дівчину, в якої Павло Іванович дізнався блондинку з стикнувся з ним по дорозі від Ноздрьова екіпажу. Виявилося, що дівчина - губернаторська дочка, тільки що випущена з інституту. Чичиков звернув на неї всю свою увагу і говорив тільки з нею, хоча дівчина від його оповідань засумувала і стала позіхати. дамам ж така поведінка їх кумира зовсім не сподобалося, адже кожна мала на Павла Івановича свої види. Вони прийшли в обурення і засудили бідну інститутку.

Несподівано з вітальні, де йшла гра в карти, в супроводі прокурора з'явився Ноздрьов і, побачивши Чичикова, відразу закричав на всю залу: Що? Багато наторгував мертвих? Павло Іванович не знав, куди подітися, а поміщик між тим з величезним задоволенням почав розповідати всім про аферу Чичикова. Всім відомо було, що Ноздрьов брехун, проте його слова викликали замішання і чутки. Засмучений Чичиков, передчуваючи скандал, не дочекався закінчення вечері і відправився в готель.

У той час, коли він, сидячи у себе в кімнаті, проклинав Ноздрьова і всіх його родичів, у місто в'їхала колимага з коробочкою. Ця дубинноголовая поміщиця, турбуючись, не обдурив її якимось хитрим чином Чичиков, вирішила особисто дізнатися, почім нині мертві душі. На наступний день пані збаламутили все місто.

Вони не могли зрозуміти суті афери з мертвими душами і постановили, що покупка зроблена для відводу очей, а насправді Чичиков приїхав в місто, щоб викрасти губернаторську дочку. Губернаторша, почувши про це, вчинила нічого не підозрювала дочки допит і веліла Павла Івановича більше не брати. Чоловіки теж нічого не могли зрозуміти, але в викрадення мало хто вірив.

В цей час в губернію було призначено нового генерал - губернатор і чиновники навіть подумали, що Чичиков приїхав до них у місто за його дорученням для перевірки. Потім вони вирішили, що Чичиков фальшивомонетник, потім, що він розбійник. допитали Селіфана і Петрушку, але ті нічого зрозумілого сказати не змогли. Поговорили і з Ноздрьовим, який, не моргнувши оком, підтвердив всі їх здогадки. Прокурор настільки перехвилювався, що його схопив удар, і він помер.

Чичиков ж про все це нічого не знав. Він застудився, три дні сидів у своєму номері і дивувався, чому ніхто з його нових знайомих його не провідує. Нарешті він поправився, одягся тепліше і пішов до губернатора з візитом. Яке ж було здивування Павла Івановича, коли лакей сказав, що його приймати не велено! Потім він зайшов до інших чиновників, але все брали його так дивно, вели такий вимушений і незрозумілий розмова, що він засумнівався в їх здоров'я.

чичиков їде з міста

Чичиков довго без мети блукав по місту, а ввечері до нього заявився Ноздрьов, який запропонував за три тисячі рублів свою допомогу у викраденні губернаторської дочки. Павлу Івановичу стала зрозуміла причина скандалу і він відразу велів Селіфанові запрягати коней, а сам почав збирати речі. Але виявилося, що коней треба підкувати, і виїхали тільки на наступний день. Коли проїжджали по місту, довелося пропустити похоронну процесію: ховали прокурора. Чичиков засмикнув фіранки. На щастя, ніхто не звернув на нього уваги.

суть афери з мертвими душами

Павло Іванович Чичиков народився в бідній дворянській родині. Віддаючи сина в училище, батько наказав йому жити економно, вести себе доброзвичайно, догоджати вчителям, дружити тільки з дітьми багатих батьків, а найбільше в житті цінувати копійку. Все це Павлуша сумлінно виконував і дуже в цьому досяг успіху. не гребуючи спекулювати їстівним. Чи не відрізняючись розумом і знаннями, він своєю поведінкою заслужив після закінчення училища атестат і похвальний лист.

Найбільше він мріяв про спокійне заможного життя, а поки відмовляв собі у всьому. Він почав служити, але не отримував підвищення, як не догоджав свого начальника. Тоді, довідавшись. що у начальника є негарна і вже не молоденька дочка, Чичиков став за нею доглядати. Дійшло навіть до того, що він оселився в будинку начальника, почав кликати його татом і цілував йому руку. Незабаром Павло Іванович отримав нову посаду і тут же переїхав до себе на квартиру. а справу про весілля зам'яв. Час минав, Чичиков процвітав. Сам він хабарів не брав, але отримував гроші від підлеглих, які стали брати в три рази більше. Через деякий час в місті організувалася комісія з будівництва якогось капітального будови, і Павло Іванович прилаштувався туди. Будова вище фундаменту не виросло, зате члени комісії поставили собі красиві великі будинки. На біду змінився начальник, новий зажадав у комісії звіти, і всі будинки конфіскували в скарбницю. Чичикова звільнили, і він змушений був почати кар'єру заново.

Він змінив дві-три посади, а потім пощастило: влаштувався в митницю, де проявив себе з кращого боку, був непідкупний, краще за всіх вмів знаходити контрабанду і заслужив підвищення. Як тільки це сталося, непідкупний Павло Іванович змовився з великою бандою контрабандистів, залучив до справи ще одного чиновника, і вони разом провернули кілька афер, завдяки яким поклали в банк по чотириста тисяч. Але одного разу чиновник посварився з Чичикова і написав на нього донос, справа розкрилося, гроші у обох конфіскували, а їх самих звільнили з митниці. На щастя, вдалося уникнути суду, у Павла Івановича було приховано трохи грошей, і він почав влаштовувати життя знову. Йому довелося вступити повіреним, і саме ця служба наштовхнула його на думку про мертвих душах. Одного разу він клопотав про заставу в опікунську раду декількох сот селян одного розорився поміщика. Мимохідь Чичиков пояснив секретарю, що половина селян вимерла і він сумнівається в успіху справи. Секретар же сказав, що якщо душі значаться в ревізькій опису, то нічого страшного статися не може. Ось тоді-то Павло Іванович і надумав скупити побільше мертвих душ і закласти їх в опікунську раду, отримавши за них гроші як за живих. Місто, в якому ми зустрілися з Чичикова, був першим на його шляху до здійснення задуманого, і тепер Павло Іванович у своїй бричці, запряженій трійкою коней, їхав далі.

Коротка характеристика Плюшкіна в творі «Мертві душі» являє собою реалістичне опис старого поміщика, його характеру і способу життя. Справа в тому, що цей персонаж подається автором у незвичайній для нього манері - без гумору.

Степан Плюшкін - один з поміщиків в поемі Н.В. Гоголя «Мертві душі». Це один з найбільш значущих і глибоких персонажів не тільки згаданого твору, але і всієї вітчизняної літератури в цілому.

Вперше герой з'являється в шостому розділі, коли приїжджає до поміщика, щоб купити у нього «мертві душі».

Образ і характеристика Плюшкіна в поемі «Мертві душі»

Поміщик відрізняється неймовірною скупістю і недоброзичливістю.

Герой символізує духовний крах сильної людини, затонулого в пороці безмежної скупості, що межує з жорсткістю: в коморах поміщика зберігається величезна кількість продуктів, які нікому не дозволяється брати, в результаті чого селяни ходять голодні, а запаси пропадають через непотрібність.

Плюшкін досить багатий, на його рахунку - ціла тисяча кріпаків. Однак, незважаючи на це, старий живе як жебрак, харчуючись сухарями і одягаючись у лахміття.

символічність прізвища

Як і більшість персонажів творів Гоголя, прізвище Плюшкіна носить символічний характер. За допомогою протиставлення або синонімічно прізвища по відношенню до характеру відповідного персонажа автор розкриває певні риси даної особистості.

Значення прізвища Плюшкіна символізує надзвичайно скупого і жадібної людини, метою якого є накопичення матеріальних благ без конкретної мети їх застосування. В результаті зібрані багатства нікуди не витрачаються або використовуються в мінімальних кількостях.

Примітно, що ім'я Плюшкіна практично не зустрічається в тексті твору. Таким способом автор показує черствість, відстороненість героя, відсутність в ньому навіть натяку на людяність.

Про те, що поміщика звуть Степаном, можна дізнатися з його слів про дочку, яку він називає по батькові. До слова сказати, прості мужики з інших маєтків і зовсім не знали такого прізвища, називаючи поміщика кличкою «латаній».

сім'я Плюшкіна

Даний персонаж є єдиним з усіх поміщиків, який має досить детальну біографію. Історія життя героя вельми печальна.

В сюжетному оповіданні Плюшкін постає перед нами зовсім самотньою людиною, ведучим самотній спосіб життя. Дружина, яка надихала його на прояв кращих людських якостей і робила його життя осмисленим, давно покинула цей світ.

У шлюбі у них народилося троє дітей, вихованням яких батько займався дуже трепетно \u200b\u200bі з великою любов'ю. У роки сімейного щастя Плюшкін був зовсім не схожий на себе нинішнього. У той час він часто кликав гостей до хати, умів радіти життю, мав репутацію відкритого і доброзичливого людини.

Безумовно, Плюшкін завжди був дуже економним, однак скупість його завжди мала розумні межі і не була настільки безрозсудною. Одяг його, нехай і не блищала новизною, але все ж виглядала акуратною, без єдиної заплатки.

Після смерті дружини герой сильно змінився: він став вкрай недовірливим і дуже скупим. Останньою краплею, щоб зробити запеклим їхнє характер Плюшкіна, стали нові проблеми в сім'ї: син програв велику суму в карти, старша дочка втекла з дому, а молодша померла.

Дивно, але все ж проблиски світла іноді опромінюють темні закутки омертвілої душі поміщика. Продавши Чичикову «душі» і розмірковуючи над питанням оформлення купчої, Плюшкін згадує свого шкільного товариша. У цей момент «на дерев'яному обличчі» старого виникло слабке віддзеркалення почуття.

Це швидкоплинне прояв життя, на думку автора, говорить про можливість відродження душі героя, в якій, нібито в сутінках, змішалися один з одним темна і світла сторони.

Опис портрета і перше враження про Плюшкіна

При зустрічі з Плюшкіна Чичиков спочатку приймає його за ключницю.

Після розмови з поміщиком, головний герой з жахом розуміє, що помилявся.

На його думку, старий більше нагадує жебрака, ніж багатого господаря садиби.

Весь його зовнішній вигляд, як то: закритий хусткою довгий підборіддя; маленькі, безбарвні, рухливі оченята; брудний, залатаний халат, - говорить про те, що герой повністю відірвався від життя.

Зовнішність і стан костюма

Особа Плюшкіна сильно витягнуте і при цьому відрізняється зайвою худорбою. Поміщик ніколи не голиться, і його борода стала схожа на скребло для коней. Зубов у Плюшкіна зовсім не залишилося.

Одяг героя складно назвати такою, вона більше схожа на старе лахміття - настільки вбрання виглядає поношеним і неохайним. На момент розповіді поміщику близько 60 років.

Характер, манера поведінки і мова поміщика

Плюшкін - людина з непростим характером. Ймовірно, негативні риси, які так яскраво проявилися в ньому до старості, мали місце і в попередні роки, проте настільки яскраве їх обличчя згладжувалося сімейним благополуччям.

Але після смерті дружини і дочки Плюшкін остаточно відірвався від життя, збіднів духовно, почав до всіх ставитися з підозрою і ворожістю. Подібне ставлення поміщик переживав не тільки до чужих людей, але також і до родичів.

До 60-ти років Плюшкін став дуже неприємним через свого важкого характеру. Навколишні почали його уникати, друзі все рідше його відвідували, а потім і зовсім припинили з ним будь-яке спілкування.

Мова Плюшкіна уривчаста, лаконічна, уїдлива, навантажена просторічними виразами, наприклад: «Подітка, подейкують, ехва !, актерка, ужо, вкрадені».

Поміщик здатний помічати будь-які дрібниці і навіть самі незначні помилки і недоліки. У зв'язку з цим він часто чіпляється до людей, висловлюючи свої зауваження криком і лайкою.

Плюшкін не здатний на добрі вчинки, він став бездушним, недовірливим і жорстоким. Його навіть не хвилює доля власних дітей, а спроби дочки налагодити з ним відносини старий всіляко присікає. На його думку, дочка з зятем намагаються зблизитися з ним, щоб отримати від нього матеріальну вигоду.

Примітно, що Плюшкін абсолютно не розуміє справжніх наслідків своїх дій. Він насправді вважає себе турботливим поміщиком, хоча, по суті, є тираном, неймовірним жаднюкою і скупердяї, грубим і незадоволеним старим, що руйнує долі оточуючих його людей.

Улюблені заняття

Радість в житті Плюшкіна складають всього дві речі - постійні скандали і накопичення матеріальних багатств.

Поміщик любить проводити час в повній самоті. Він не бачить сенсу в тому, щоб приймати гостей або виступати в якості такого. Для нього це лише марна трата часу, який можна витратити на більш корисні заняття.

Незважаючи на великі фінансові заощадження, поміщик веде аскетичний спосіб життя, відмовляючи буквально у всьому не тільки близьким, слугам і селянам, а й самому собі.

Ще одне улюблене заняття Плюшкіна - нарікати і прибіднятися. Він вважає, що запасів, які зберігаються у нього в коморах, недостатньо, землі мало і навіть сіна не вистачає. Насправді ж ситуація абсолютно протилежна - землі предостатньо, а кількість запасів настільки величезна, що вони псуються прямо в сховищах.

Плюшкін обожнює влаштовувати скандали з приводу, нехай це буде навіть незначна дрібниця. Поміщик вічно чимось незадоволений і демонструє це в самій грубій і непривабливою формі. Прискіпливому старому дуже складно догодити.

Ставлення до господарству

Плюшкін багатий, але дуже скупий поміщик. Однак, незважаючи на величезні запаси, йому здається, що їх недостатньо. В результаті величезна кількість невикористаних продуктів приходить в непридатність, не залишаючи сховища.

Маючи в розпорядженні великий стан, включаючи 1000 кріпаків, Плюшкін харчується сухарями і носить лахміття - одним словом, живе як жебрак. Поміщик вже багато років не стежить за тим, що діється у нього в господарстві, але при цьому не забуває контролювати кількість наливки в графині.

Життєві цілі Плюшкіна

Кажучи коротко, поміщик не має конкретної мети в житті. Плюшкін повністю поглинений процесом накопичення матеріальних ресурсів без певної мети їх застосування.

Будинок і інтер'єр кімнат

Маєток Плюшкіна відображає духовне запустіння самого персонажа. Будівлі в села дуже старі, старі, дахи давно продірявилися, вікна закупорені ганчір'ям. Кругом панує розруха і порожнеча. Навіть церкви виглядають млявими.

Маєток ніби розвалюється на частини, що свідчить про випаданні героя з реального життя: замість головних речей в центрі його уваги знаходяться порожні і безглузді завдання. Недарма цей персонаж практично позбавлений імені, по батькові - він ніби й не існує.

Садиба Плюшкіна вражає своїм виглядом - будівля знаходиться в жахливому, напівзруйнованому стані. З вулиці будинок виглядає, як покинуте будова, в якому давно ніхто не живе. Всередині будівлі дуже незатишно - кругом холод і темрява. Природне освітлення потрапляє тільки в одне приміщення - кімнату господаря.

Весь будинок завалений мотлохом, якого з кожним роком стає все більше - Плюшкін ніколи не викидає зламані або непотрібні речі, так як думає, що вони ще можуть стати в нагоді.

Кабінет поміщика також знаходиться в повному безладі. Вид кімнати втілює в собі справжній хаос. Тут знаходиться стілець, який не піддається ремонту, а також годинник, які давно зупинилися. У кутку приміщення розташовується звалище - в безформною купі можна розгледіти старий черевик і зламану лопату.

Ставлення до оточуючих

Плюшкін - прискіпливий, скандальна людина. Йому достатньо навіть самого незначного приводу, щоб затіяти сварку. Своє невдоволення герой виявляє самим непривабливим чином, опускаючись до грубості і образ.

Сам же поміщик повністю впевнений в тому, що поводиться дбайливо і по-доброму, але люди просто не помічають і не цінують цього, тому що відносяться до нього упереджено.

Ймовірно через те, що його син одного разу програвся в карти і не повернувся додому, Плюшкін з упередженням ставиться до офіцерів, вважаючи їх всіх мотами і картярами.

Ставлення Плюшкіна до селян

З селянами Плюшкін обходиться жорстоко і безвідповідально. Зовнішність, одяг і житла кріпаків виглядають майже так само, як у господаря. Самі вони ходять напівголодні, худі, виснажені. Часом серед селян трапляються пагони - існування в якості кріпосного Плюшкіна виглядає менш привабливо, ніж життя в бігах.

Про своїх кріпаків поміщик відгукується негативно - на його думку, всі вони ледарі і нероби. Насправді ж селяни трудяться чесно і старанно. Плюшкіна здається, що кріпосні обкрадають його, а роботу свою виконують з рук геть погано.

Але в реальності справи йдуть інакше: поміщик так сильно залякав своїх селян, що ті, незважаючи на холод і голод, ні в якому разі не наважуються брати що-небудь з хазяйського сховища.

Продав чи Плюшкін «Мертві душі» Чичикову

Головному герою поміщик продає близько двохсот «душ». Ця кількість перевищує число «селян», яких Чичиков придбав у інших продавців. У цьому простежується прагнення Плюшкіна до наживи і накопичення. Вступаючи в угоду, герой прекрасно розуміє, що вона собою являє і який прибуток він може за неї отримати.

Цитатна характеристика Плюшкіна

вік Плюшкіна «... сьомий десяток живу! ...»
Перше враження «... Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать: баба або мужик. Плаття на ній було абсолютно невизначений, схоже дуже на жіночий капот, на голові ковпак, який носять сільські дворові баби, тільки один голос здався йому кілька сиплим для жінки ... »

«... Ой, баба! Ой ні! [...] Звичайно, баба! ... »(Чичиков про зовнішність П.)

«... За що висів у неї за поясом ключам і по тому, що вона лаяла мужика досить поносний словами, Чичиков зробив висновок, що це, мабуть, ключниця ...»

зовнішність «... це був скоріше ключник, ніж ключниця: [...] весь підборіддя з нижньою частиною щоки походив у нього на скребло із залізного дроту, якою чистять на стайні коней ...»

«... такого він [Чичиков] ще не бачив. Обличчя його не представляло нічого особливого; воно було майже таке ж, як у багатьох худорлявих стариків, одне підборіддя тільки виступало дуже далеко вперед, так що він повинен був щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі вічка ще не потухнулі і бігали з-під високо виросли брів, як миші ... »

«... Плюшкін щось пробурмотів крізь губи, бо зубів не було ...»

Одяг «... Набагато замечательнее був наряд його: ніякими засобами і стараннями можна б докопатися, з чого спартачено був його халат: рукава і верхні підлоги до того засалено і залисніли, що походили на юхта *, яка йде на чоботи; назади замість двох бовталося чотири підлоги, з яких клаптями лізла хлопчатая папір. На шиї у нього теж було пов'язано щось таке, якого не можна було розібрати: панчіх чи, підв'язка чи, або начеревник, тільки ніяк НЕ краватку ... »

«... якби Чичиков зустрів його, так Причепурені, де-небудь у церковних дверей, то, ймовірно, дав би йому мідний гріш. Але перед ним стояло не жебрак, перед ним стояв поміщик ... »

особистість

і характер

«... вісімсот душ має, а живе і обідає гірше мого пастуха! ...»

«... Шахрай [...] Такий скнара, якого уявити важко. У в'язниці колодники краще живуть, ніж він: всіх людей переморіл голодом ... »(Собакевич про П.)

«... людські почуття, які і без того не були в ньому глибокі, міліли щохвилини, і кожен день щось втрачалося в цій зношеної руїні ...»

«... скнару Плюшкіна [...] того, що погано годує людей? ..» «... у нього, точно, люди вмирають у великій кількості? ... »(Чичиков)

«... Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаці! - сказав Собакевич. - вибачливо сходити в якесь непристойне місце, ніж до нього ... »

«... не любить офіцерів за дивним упередженню, нібито все військові картярі і мотішкі ...»

«... З кожним роком вдавали вікна в його будинку, нарешті залишилися тільки два ...»

«... з кожним роком [...] невеликий погляд його звертався до папірців і пір'їнок, які він збирав у своїй кімнаті ...» «... непоступливість ставав він до покупця його, які приїжджали забирати у нього господарські твори ...»

«... це біс, а не людина ...» (думка покупців про П.)

«... слово« чеснота »і« рідкісні властивості душі »можна з успіхом замінити словами« економія »і« порядок »...» (Чичиков про П.)

будинок Плюшкіна «... Якимось немічним інвалідом дивився цей дивний замок, довгий, довгий непомірно ...»

«... будинком, який здався тепер ще сумніше. Зелена цвіль вже покрила старе дерево на огорожі і воротах ... »

«... Стіни будинку ощелівалі місцями голу штукатурну решітку і, як видно, багато зазнали від всяких негоди, дощів, вихорів і осінніх змін. З вікон тільки два були відкриті, інші були заставлені віконницями або навіть забиті дошками ... »

«... кухня у мене низька, препогана, і труба-то зовсім розвалилася: почнеш топити, ще пожежі наробиш ...»

кімната Плюшкіна «... він нарешті опинився в світлі і був вражений постали безладом. Здавалося, ніби в будинку відбувалося миття підлог і сюди на час нагромадили всі меблі ... »(враження Чичикова)

«... Ніяк би не можна було сказати, щоб в кімнаті цього жило жива істота, якби не сповіщав його перебування старий, поношений ковпак, який лежав на столі ...»

село

і садиба Плюшкіна

«... Якусь особливу ветхість помітив він на всіх сільських будівлях: колода на хатах було темно і старо; багато даху світило, як решето; на інших залишався тільки коник вгорі та жердини по сторонам у вигляді ребер ... »

«... Вікна в хатинка були без скла, інші були заткнуті ганчіркою або сіряк; балкончики під дахами з перилами [...] покосилися і почорніли навіть не мальовничо ... »

«... Натовп будівель: людських, комор, льохів, мабуть занепадають, - наповнювала двір; біля них направо і наліво видно було ворота в інші двори. Все говорило, що тут колись господарство текло в великому розмірі, і все дивилася нині похмуро. Нічого не помітно було оживляючого картину: ні відчиняє дверей, ні виходили звідки-небудь людей, ніяких живих клопоту і турбот будинку! ... »

селяни Плюшкіна «... А між тим в господарстві дохід збирався як і раніше: стільки ж оброку повинен був принести мужик, таким же принесенням горіхів обкладена була кожна жінка; стільки ж поставів полотна повинна була наткати ткаля, - все це звалювалося в комори, і все ставало гниль і дірка, і сам він звернувся нарешті в якусь діру на людстві ... »

«... Адже у мене народ або злодій, або шахрай: в день так оберут, що і жупана ні на чому буде повісити ...» (П. про своїх селян)

Плюшкін

про минуле

«... А адже був час, коли він тільки був бережливим господарем! був одружений і сім'янин, і сусід заїжджав до нього пообідати, слухати і вчитися у нього господарству і мудрої скупості ... »

«... Сам господар був до столу в сюртуку, хоча кілька поношеному, але охайному, лікті були в порядку: ніде ніякої латки ...» (Плюшкін в минулому)

«... дві миловидні дочки [...] син, меткий хлопчисько ...»

«... добра господиня померла ...» (про дружину Плюшкіна)

жадібність Плюшкіна «... Плюшкін став неспокійніше і, як всі вдівці, підозрілі і бідніший. [...] У власника стала помітнішою виявлятися скупість [...] Нарешті остання дочка [...] померла, і старий опинився один сторожем, охоронцем і володарем своїх багатств ... »

«... На що б, здавалося, потрібна була Плюшкіна така загибель подібних виробів? за все життя не довелося б їх використати навіть на два таких маєтки, які були у нього, - але йому і цього здавалося мало ... »

«... сіно і хліб гнилі, поклажі та стоги зверталися в чистий гній, хоч розводь на них капусту, борошно в підвалах перетворилася на камінь, і потрібно було її рубати, до сукон, полотно і домашнім матерій страшно було доторкнутися: вони зверталися в пил. Він уже забував сам, скільки у нього було чого ... »

висновок

Образ Плюшкіна і характеристика його сутності служить показовим прикладом того, наскільки людина може опуститися морально і фізично. Не випадково автор називає цього героя «діри на людство».

Плюшкін не зацікавлений у духовному розвитку своєї особистості, йому байдужий власний внутрішній світ. Поміщику властиві дріб'язковість, скупість і повна відсутність глибоких переживань. У ньому немає ні сорому, ні совісті, ні співчуття.

Ім'я Плюшкіна стало прозивним. Позначає воно патологічну жадібність, дріб'язковість і скупість. У сучасному світі так званий «синдром Плюшкіна» зустрічається досить часто і характеризує тих людей, які прагне до безцільного накопичення матеріальних ресурсів.

У поемі «Мертві душі» М. Гоголь зобразив галерею російських поміщиків. Кожен з них втілює в собі негативні моральні якості. Причому новий герой виявляється страшніше попереднього, і ми стаємо свідками того, до якої крайності може дійти зубожіння людської душі. Замикає ряд образ Плюшкіна. У поемі «Мертві душі», за влучним визначенням автора, він виступає «діри на людство».

Перше враження

«Залатані» - таке визначення дає панові один з мужиків, у якого Чичиков запитав дорогу до Плюшкіна. І воно цілком виправдовується, варто лише поглянути на цього представника помісного дворянства. Познайомимося з ним ближче.

Проїхавши через велике село, вражає убогістю і бідністю, Чичиков виявився у панського будинку. Цей мало був схожий на місце, в якому живуть люди. Таким же запущеним був сад, хоча кількість і характер будівель вказували, що колись тут було міцне, що процвітало господарство. З такого опису панської садиби починається в поемі «Мертві душі» характеристика Плюшкіна.

Знайомство з поміщиком

В'їхавши у двір, Чичиков помітив, як хтось: не те мужик, не те баба - лається з візником. Герой вирішив, що це ключниця, і поцікавився, чи вдома господар. Здивувавшись появи тут чужу людину, це «якась істота» проводило гостя в будинок. Опинившись у світлій кімнаті, Чичиков був вражений що панував в ній безладу. Складалося враження, що сюди знесли і сміття з усієї округи. Плюшкін дійсно збирав на вулиці все, що потрапляло під руку: і забуте мужиком відро, і осколки розбитого черепка, і нікому не потрібне пір'їнка. Придивившись до ключниці, герой виявив в ній чоловіка і був абсолютно приголомшений, дізнавшись, що це і є господар. Після до образу поміщика переходить автор твору «Мертві душі».

Хлопчик облизує Чичикова і п. Плюшкін - характеристика героя поеми «Мертві душі

Портрет Плюшкіна Гоголь малює так: був одягнений в заношений порваний і брудний халат, який прикрашав якесь ганчір'я на шиї. Очі постійно були в русі, немов виглядали щось. Це свідчило про підозрілість і постійної настороженості героя. Загалом, якби Чичиков не знав, що перед ним стоїть один з найбагатших поміщиків губернії, він прийняв би його за жебрака. Насправді перше почуття, яке викликає ця людина у читача, - жалість, що межує з презирством.

Історія життя

Образ Плюшкіна в поемі «Мертві душі» відрізняється від інших тим, що це єдиний поміщик з біографією. У минулі часи він мав сім'ю, часто приймав гостей. Вважався бережливим господарем, у якого всього було вдосталь. Потім дружина померла. Незабаром старша дочка втекла з офіцером, а син замість служби надійшов в полк. Плюшкін обох дітей позбавив свого благословення і грошей і з кожним днів ставав все бідніший. В кінцевому підсумку він зосередився на одному своєму багатстві, а після смерті молодшої дочки все колишні в ньому почуття остаточно поступилися місцем жадібності і підозрілості. У його коморах гнив хліб, а рідним онукам (згодом він пробачив дочка і прийняв її у себе) він пошкодував навіть звичайного подарунка. Таким зображує цього героя в поемі «Мертві душі» Гоголь. Образ Плюшкіна доповнює сцена торгу.

Хлопчик облизує Чичикова і п. Плюшкін - характеристика героя поеми «Мертві душі

вдала операція

Коли Чичиков почав розмову, Плюшкін подосадував, як важко нині приймати гостей: сам вже пообідав, а піч топити накладно. Однак гість відразу приступив до справи і дізнався, що у поміщика набереться сто двадцять душ неврахованих. Він запропонував їх продати і повідомив, що всі витрати бере на себе. Почувши, що можна отримати вигоду від вже не існуючих селян, який почав було торгуватися Плюшкін не став вдаватися в подробиці і питати, наскільки це законно. Отримавши гроші, він дбайливо відніс їх в бюро і, задоволений вдалою операцією, навіть вирішив пригостити Чичикова сухарем, які залишилися від привезеного дочкою паски, і чарочкою лікеру. Довершує образ Плюшкіна в поемі «Мертві душі» повідомлення про те, що господар хотів було подарувати порадувати його гостю золотий годинник. Однак тут же передумав і вирішив вписати їх в дарчу, щоб Чичиков після смерті згадував його добрим словом.

Хлопчик облизує Чичикова і п. Плюшкін - характеристика героя поеми «Мертві душі

висновки

Образ Плюшкіна в поемі «Мертві душі» був для Гоголя дуже значущим. У його планах було залишити в третьому томі з усіх поміщиків одного його, але вже морально відродженого. На те, що це можливо, вказують кілька деталей. По-перше, живі очі героя: згадаймо, що їх часто називають дзеркалом душі. По-друге, Плюшкін єдиний з усіх поміщиків, хто подумав про подяки. Решта теж брали гроші за померлих селян, але вважали це чимось само собою зрозумілим. Важливим виявляється і той факт, що при згадці про старому товариша по обличчю поміщика раптом пробіг промінчик. Звідси висновок: складися життя героя по-іншому, він залишився б бережливим господарем, непоганим другом і сім'янином. Однак смерть дружини, вчинки дітей поступово перетворили героя в ту «діру людства», який він постав в 6-му розділі книги «Мертві душі».

Характеристика Плюшкіна - це нагадування читачам про те, до яких наслідків можуть привести людину життєві помилки.

Образи Чичикова і Плюшкина і їх роль в поемі «Мертві душі».

образ Павла Івановича Чичикова центральний в гоголівської поемі «Мертві душі». Як іронічно підкреслює Гоголь, « не дійшовши в голову Чичикову ця думка(Накупити « всіх цих, які вимерли»І закласти їх в Опікунська рада), не з'явилася б на світ ця поема<…> Тут він повний господар, і куди йому заманеться, туди і ми повинні тягнутися». Одним із прототипів Чичикова був Дмитро Єгорович Бенардакі, грек, відставний офіцер, найбільший петербурзький відкупщик-мільйонер, який купив на висновок в Херсонську губернію дві тисячі селян в тульської губернії.

У першому розділі поеми Чичиков показаний як типовий «пан середньої руки», « не красень, але й поганий зовнішності, не дуже товстий, ні занадто тонкий; не можна сказати, щоб старий, одначе й не так щоб дуже молодий». Як писав поет Андрій Білий в монографії «Майстерність Гоголя», « Чичиков - прикрите зовнішньою оболонкою ніщо, порожнє місце, «фігура фікції», «ні те, ні се», «явище круглого загального місця, захованого в бричку», привид, фальшивка, фальшивки ж мертві душі, порожні оболонки імен, за якими нічого не варто».

Суть Чичикова прихована під личиною «добромисного» людини (відгук прокурора міста NN), «ученого» людини (висновок жандармського полковника), «знає і поважного» людини (на погляд голови палати), «поважного і люб'язного» людини (з точки зору поліцмейстера ), «надзвичайно приємне» людини (зі слів Собакевича, зазвичай вважав всіх людей негідниками і негідниками). Гоголівського героя легко вдається під час розмови «підлаштовуватися» під співрозмовника, наслідувати його, вимовляти слова з такою ж інтонацією і т.п. На тлі поміщиків і міських чиновників Чичиков здається самим ввічливим, ввічливим і галантним.

Однак саме цього героя «Мертвих душ» поет і дослідник Д.С. Мережковський у статті «Гоголь і чорт» зіставив з дияволом. Чичиков, як і чорт, щось посереднє, середнє, незавершене і « незакінчена, котре видає себе за безпочаткове», « вічна площину і вульгарність». « Чичиков сам відчуває себе мильною бульбашкою, оскільки хоче залишити після себе потомство. Чи не захоплення, розкіш, а серединна благополуччя - межа його мрій». Ловля і скупка душ, вироблені Чичикова, які будують багатство на трупах ( « народу, слава богу, вимерло чимало»), В народно-релігійне міфотворчості прямо асоціюється з діяннями диявола, антихриста. Історії про те, як диявол скуповує шляхом обману душі померлих, зустрічаються в апокрифічних, невизнаних офіційною церквою, легендах. У цьому контексті особливого значення набуває питання, з яким звертається Собакевич до Чичикову: « Почім купили душу у Плюшкіна?». Перебуваючи у Коробочки, Чичиков обіцяє поміщиці чорта. « Чорта поміщиця злякалася незвичайно.<…> «Ще три дні тому всю ніч мені снився окаянний. Надумала було на ніч загадати на картах після молитви, та, видно, в покарання боже і наслав його ...». Сон Коробочки виявляється віщим. З посланником диявола намагаються ототожнити Чичикова і жителі міста NN. Вони порівнюють його з Наполеоном, а в народній свідомості французький імператор асоціювався з антихристом, породженням пекла.

В одинадцятому розділі першого тому поеми безпосередньо вказано, що начальство Павла Івановича, бачачи, як той ревно працює на митниці і знаходить контрабандний товар навіть в « колесах, дишло, кінських вухах», Який розмовляв,« що це був чорт, а не людина». Але якщо Чичикова сприймати тільки як втілення диявольської сили, буде неясний загальний задум гоголівської поеми.

Беззаконні махінації Чичикова, перетворює мертві, паперові, неіснуючі душі в реальність «придбання» мають і зворотний, глибоко позитивний сенс. Необхідно відзначити, що саме «негідник» читає список мертвих душ і дає точну характеристику російського народу. У процесі складання купчої Чичиков називає імена померлих селян, як ніби воскрешаючи їх. Засобом «пожвавлення» стає своєрідна магія імені. Герой немов дарує селянам нове буття, свідомо гіпотетичне (він не знає деталей їх реальному житті), що не скуте однозначно статичної даністю реальної біографії.

В.Г. Бєлінський засудив Гоголя за те, що він «негідникові» і користолюбців віддав свої потаємні думки про селянство. Письменник хотів змінити цей епізод сьомого розділу, але потім передумав. Те, що головний герой поеми здатний міркувати про долі народу, вказує на його глибинний зв'язок з російським світом. Не випадково, що приналежність Чичикова до російської нації підкреслюється в фіналі першого тому поеми: « Чичиков<…> любив швидку їзду. І який же росіянин не любить швидкої їзди?». Зауважимо, що саме «негідник» Чичиков їде в бричці, яка в фіналі першого тому перетворюється в птаха трійку, немов пурхали в небо. Дану деталь можна сприйняти як вказівку на можливість духовного перетворення героя.

У цьому контексті значущим виявляється і ім'я Чичикова. Павлом звали улюбленого гоголівського апостола, який колись був гонителем християн, а потім ревним сподвижником Ісуса Христа. (В гоголівської повісті «Страшна помста» є згадка про це: « Чула ти про апостола Павла, який він був грішний чоловік, та потім покаявся і став святим»). Гоголя привертав увагу не тільки моральний пафос писань Павла, а й деякі риси його біографії. Як і Чичикова, Павла можна назвати «героєм дороги» (не випадково, що до Нового завіту додається карта подорожей апостола). Не можна не помітити і певних аналогій в оповіданнях про своє життя Павла Івановича і євангельського Павла. «Три рази заново починав Чичиков» боротьбу за матеріальне благополуччя, уподібнюючи свою долю « як би судну серед хвиль», Не раз зазнавав однієї аварії. Відзначимо, що Чичиков використовує символічну образність християнських книг: образи судна і корабельної аварії є традиційними символами ненадійності, крихкість людського життя. Про лихах, що випали на долю, апостол Павло говорить так: « Три рази розбивав ся корабель<…> Багато разів бував в подорожах»(2-е Послання до Коринтян, 11, 26). Успіх діяльності апостола Павла не в останню чергу був пов'язаний з його даром красномовства. «Високе мистецтво виражатися» сприяло тому, що Чичикова багато поважали і прислухалися до його слів.

Однак, незважаючи на зазначені подібності, не слід бачити в Чичикове майбутнього апостола любові і добра. У багатошаровій в літературному відношенні біографії Чичикова можна виявити прикмети різних культурних епох і традицій. Непередбачувана поведінка героя-обманщика, мимовільна данина симпатії, яку платить читач цього дійовій особі, ведуть нас до образу пикаро і традиціям авантюрно-шахрайського роману. В особі головного героя поеми відбувається дегероизация світового зла (зло, яке він несе, чи не здається страшним, моторошним), так як інтереси шахрая за своєю природою виявляються дрібними, пов'язаними лише з побутовою сферою життя.

Образ Чичикова створюється Гоголем не без впливу агиографической (житійної) літератури. Ідеал святості в канонічному житії втілювався в мучеництво героїв, постничестве, відмову від мирських почуттів. Уже в першому томі «Мертвих душ» в характері Чичикова можна виявити риси, завдяки яким герой може стати не мертвої, а живою душею. Так, в одинадцятому розділі згадано про аскетизм Чичикова: « самовідданість, терпіння і обмеження потреб показав він нечуване». Такий стоїцизм «вульгарного» героя забарвлює твір в розповідні тони. Автори житійної літератури, оповідаючи про дитинство майбутнього святого, відзначають його самотність серед однолітків. Схоже читаємо і в одинадцятому розділі першого тому гоголівської поеми: «Ні одного, ні товариша в дитинстві» не було у Чичикова. У канонічної схемою житія одне з центральних місць займає аскеза. Майбутній святий не знає відпочинку, постійно працює. Неодмінною умовою аскези є позбавлення, пов'язані з відмовою від сну. Якщо герой житія і спить, то найчастіше на землі або каменях. У Гоголя читаємо: « ще дитиною»Чичиков« вмів вже відмовляти собі в усьому». На першій службі гоголівський герой показав нечуване працьовитість, працюючи «з раннього ранку до пізнього вечора», навіть « не ходив додому, спав в канцелярських кімнатах на столах». У житійної літератури ( «Житіє Сергія Радонезького» і ін.) Нерідко вказувалося на здатність праведника приручати тварин. В зниженою формі цей мотив житія входить в біографію Чичикова, який зумів приручити миша. він « домігся того, що миша ставала на задні лапки, лягала і вставала за наказом ...». Але якщо зіставити розповідь в «Мертвих душах» з житійних розповіддю, стане явним знижений характер гоголівської поеми. У першому томі Чичиков показаний ще як герой гріховний, що збився з істинного шляху.

Олександр Матвійович Бухарев (в чернецтві архімандрит Феодор), не раз розмовляв з Гоголем про його поемі, в пізнішому примітці до своєї книги «Три листи до Н.В. Гоголю, писані в 1848 році »зазначав:« Пам'ятається, коли дещо прочитав я Гоголю з мого розбору «Мертвих душ»,<…> його прямо запитав, чому саме повинна закінчиться ця поема. Він, замислившись, висловив своє складне становище висловити це з докладністю. Я заперечив, що мені тільки потрібно знати, оживе чи, як слід, Павле Івановичу? Гоголь ніби з радістю підтвердив, що це неодмінно буде і пожвавленню його послужить прямою участю сам цар, і першим подихом Чичикова для справжньої міцної життя повинна скінчиться поема ». Гоголь хотів провести свого героя через горнило страждань і випробувань, в результаті яких він повинен був усвідомити неправедність свого шляху. Знаменно, що як в «Ревізорі» справжній ревізор з'являється за велінням царя, так і в поемі в воскресіння героя повинен був взяти участь сам государ. На питання архімандрита Феодора, воскреснуть інші персонажі першого тому, Гоголь відповідав з посмішкою: «Якщо захочуть». У листі «Предмети для ліричного поета в нинішній час», адресованому поетові Н.М. Язикову, Гоголь зазначав: «О, якби ти міг сказати йому (прекрасного, але Дрімаючий людині) то, що повинен сказати мій Плюшкін, якщо доберуся до третього тому ...». Отже, в третьому томі поеми духовне перетворення повинен був отримати не тільки «негідник» Чичиков, але і Степан Плюшкін, який може спочатку здатися найбільш «мертвим» з усіх поміщиків, «діри на людство».

Степан Плюшкін - останній з п'яти поміщиків, до яких заїжджає Чичиков в пошуках мертвих душ. Традиційно в ньому бачать самого жадібного, дріб'язкового, незначного героя поеми, чиє «соціальне каліцтво» (М.Б. Храпченко) досягає граничного вираження. Чичиков, в'їхавши в маєток Плюшкіна, відразу бачить неймовірне запустіння: « якусь особливу ветхість помітив він на всіх сільських будівлях,<…> багато даху світило, як решето», Будинок багатія здавався« якимось старезним інвалідом». Сам же Плюшкін походив скоріше на ключницю, ніж на багатого поміщика: « не можна було докопатися, з чого спартачено був його халат: рукава і верхні підлоги до того засалено і залисніли, що походили на юхта, яка йде на чоботи; назади замість двох бовталося чотири підлоги, з яких клаптями лізла хлопчатая папір. На шиї у нього теж було пов'язано щось таке, якого не можна було розібрати: панчіх чи, підв'язка чи або начеревник, тільки ніяк НЕ краватку». Вся діяльність цієї людини, світ якого знецінився, полягає в збиранні «багатств»; особливу привабливість набуває малозначне, несуттєве, нікчемне: « Він уже забував сам, скільки у нього було чого, і пам'ятав тільки, в якому місці стояв у нього в шафі графинчик із залишком якоїсь настоянки, на якому він сам зробив позначку, щоб ніхто злодійським чином її не випила, та де лежало пір'їнка і сургучік».

Плюшкін перетворюється в раба своїх речей, спрага накопичення штовхає його на шлях усіляких самообмежень. Він не дозволяє собі жодних надмірностей, готовий харчуватися впроголодь (не наважується навіть з'їсти паску, привезений йому дочкою). Плюшкін, якому вже понад шістдесят років ( « сьомий десяток живу ...»), По-старечому скритний і недовірливий. Він підозрює своїх слуг в крадіжці і брехні, вважає своїх кріпаків дармоїдами і ледарями. Побачивши Чичикова, Плюшкін не поспішає йому розповідати про себе. На його запитання: « Послухай, матінка, що пан?»Плюшкін відповідає:« Немає вдома<…> А що вам потрібно?». Ймовірно, поміщик відчуває навіть якусь радість від усвідомлення свого «інформаційного переваги».

Здається, що автор доводить образ Плюшкіна до якоїсь маски, до алегоричного образу скупості і жадібність. Звісно ж, що цей образ небагато чим відрізняється від образів скупих, які до появи «Мертвих душ» були змальовані в російській і європейській літературі (Евкліон в п'єсі Плавта «Скарб», Гарпагон в п'єсі Мольєра «Скупий», дядько Мельмота в романі Метьюрина «Мельмот- блукач », Гобсек в однойменному творі Бальзака, князь Рамірскій в« Родині Холмських »Бегічева, барон Балдуин Фюренгоф в романі« Останній Новік »Лажечникова, Вертлюгін в« Мірошеве »Загоскіна). Однак образ Плюшкіна, даний в шостому розділі першого тому «Мертвих душ», поступово ускладнюється. Якщо Манілов, Коробочка, Ноздрьов і Собакевич «вичерпані» герої, чия доля читачів цікавить мало, то Плюшкін - герой «невичерпаний». Саме Степану Плюшкіна автор дає детальну біографію, дозволяючи читачам дізнатися його минуле, «познайомитися» з його сім'єю. Автору не байдужий цей герой, в оповіданні про нього проривається особистісна, лірично пофарбована інтонація. Не випадково, що шоста глава відкривається авторським ліричним роздумом про швидкоплинної юності, де дається опозиція «тоді-тепер».

Подібна опозиція показана і в біографії Плюшкіна. Тоді, багато років тому, його будинок був багатим, красивим і гостинним, сусід приходив до Степана Плюшкіна « вчитися у нього господарству і мудрої скупості». Жителям будинку (Плюшкіна, його дружині, трьом дітям, вчителю-французу і компатріотке) вдавалося зберігати атмосферу тепла, затишку і любові: « Привітна і балакуча господиня славилась хлібосольством; назустріч виходили дві миловидні дочки, обидві біляві і свіжі, як троянди; вибігав син, меткий хлопчисько, і цілувався з усіма ...». Потім щастя і гармонія пішли з цього будинку: померла дружина і молодша дочка, старша дочка Олександра Степанівна втекла зі штабс-ротмістром і таємно повінчалася з ним, знаючи, що не отримає від батька благословення, оскільки Плюшкін не любив військових, маючи упередження, « нібито все військові картярі і мотішкі». Син Плюшкіна теж не виправдав батьківських надій: поїхав в місто, щоб почати роботу в палаті, але вирішив визначитися в полк. Він програвся в карти і став просити у батька грошей. Плюшкін, образившись на сина, « послав йому від душі своє батьківське прокляття і ніколи вже не цікавився знати, чи існує він на світі чи ні». Зауважимо, що у всіх цих нещастях немає особистої провини Степана Плюшкіна! Немов рок «рас плющівает », знищує сім'ю плюшкіна, а поміщик по інерції продовжує жити в будинку, зберігати речі, накопичення стає способом врятуватися від бід.

Доля Плюшкіна нагадує трагедію життя пушкінського станційного доглядача Самсона Виріна, теж залишився на старості років в повній самоті. Однак Вирін показаний читачам в кращий період свого життя (коли поруч з ним жила його дочка Дуня, багато проїжджаючі зупинялися на станції, щоб помилуватися красою дівчини), а не тоді, коли дочка втекла з військовим, а Самсон почав спиватися. Плюшкін в поемі Гоголя показаний в найважчий життєвий період. Він, явно переживаючи через спорожнілого будинку і розпаду сім'ї, знаходить розраду в колекціонуванні старих речей.

Речі в будинку Плюшкіна, які нині прийшли в непридатність, були колись новими, красивими, поміщик купував їх, керуючись своїм смаком. Він до них звик, тому й не хоче з ними розлучатися. Речове достаток потрібно Плюшкіна не для насолоди, не для поліпшення життєвих умов, не для задоволення власного честолюбства, не для поширення свого впливу на інших. Його скупість не приносить йому вигоду. Самі об'єкти скупості дивні: стара підошва, ганчірка, цвях, глиняний черепок. З любові до речей як таким - в їх малості, нікчемності - Плюшкін йде на великі жертви, втрачає справжнє багатство (комори, повні мукú, руйнуються, зерно гниє, млини, прядильні, суконні майстерні - все це йде прахом заради старої підошви, держака від зламаною лопати). Старі і старі речі, ймовірно, сприймаються Плюшкіна як заставу надії, останнім свідоцтво колишнього життя, вони нагадують йому про ті часи, коли поруч з ним жила його сім'я, в будинку звучав веселий сміх дітей.

Поміщик замкнувся в собі, перестав вірити людям, оскільки бачив, що найчастіше до нього звертаються не тому, що він оточуючим дійсно цікавий, а тому, що вони хочуть від поміщика щось отримати. Який обдурив Плюшкіна син просить у нього грошей на обмундирування, старша дочка привозить батькові онука, « намагаючись, чи не можна що-небудь отримати», Капітан, який називає себе родичем Плюшкіна, нарікає про свої нещастя, намагаючись розжалобити поміщика і виманити у нього гроші.

Як тільки Плюшкін розуміє, що Чичиков приїхав до нього не для того, щоб обдурити і пограбувати, а для того, щоб позбавити від померлих і втікачів, вже не приносять прибутку, він щиро радіє і вигукує: « Ах, батюшка! Ах, благодійник мій!<…> Ось втішили старого! Ах, господи ти мій! Ах, святителі ви мої! ». Плюшкін дійсно дуже потребує розради, безкорисливому участі до себе. Він, незважаючи на свою скупість, тут же намагається пригостити Чичикова, пропонує йому чаю, засохлого паски, лікер. Тут він сам мимоволі порушує свою «програму накопичення» і проявляє себе як гостинна людина, доброзичливо налаштований до свого гостя. Прощаючись з Чичикова, Плюшкін вирішує навіть заповідати Павлу Івановичу срібний годинник, щоб той після смерті поміщика про нього згадував добрим словом. Плюшкіна, як і Чичикову, важливо залишити по собі добру пам'ять. Так мученики дантовского «Ада» (Данте «Божественна комедія») просять мандрівника Данте про те, щоб їх згадували, пам'ять про них не зникла безвісти.

У шостому розділі є чимало деталей, які вказують на можливість духовного преображення поміщика Плюшкіна. По-перше, мова Плюшкіна розумна, серйозна, логічна, позбавлена \u200b\u200bмовних штампів (на відміну від мови Манілова і Ноздревой). По-друге, очі Плюшкіна « ще не потухнулі»,« Живе життя »ще жевріє в цій душі. По-третє, за час відвідин Чичикова Плюшкіна особа поміщика кілька разів на мить перетворюється, прояснюється: « Але не минуло й хвилини, як ця радість, так миттєво здалася на дерев'яному обличчі його, так само миттєво і пройшла ...»; « на дерев'яному обличчі його раптом ковзнув якийсь теплий промінь, виразилося не почуття, а якесь бліде відбиття почуття, явище, подібне несподіваній появі на поверхні вод потопаючого, яка провела радісний крик в натовпі, обступила берег ...».

По-четверте, саме глава про поміщика Плюшкіна містить найбільшу кількість авторських роздумів, «ліричних відступів».

По-п'яте, саме поруч з будинком цього поміщика знаходяться дві «сільські церкви, одна біля одної: спорожніла дерев'яна і кам'яна, з жовтеньких стінами, іспятнана, потріскалися». Головне - не занедбаний стан церков, а сама їх наявність. У інших поміщиків поруч з будинками немає соборів, тільки біля будинку Манілова пародія на церкву - альтанка з плоским куполом і написом «Храм відокремленого міркування».

І останнє. Саме поміщик Плюшкін є власником чудового саду, який « освіжав<…> велике село і один був цілком мальовничий у своєму картинному знелюднення». Взагалі сад протягом багатьох століть уподібнювався всесвіту, людської душі або книзі і народжував спогад про райський сад. (Так в трагедії Шекспіра «Отелло» читаємо: « Кожен з нас - сад, садівник в ньому -воля. Рости чи в нас кропиві, салату, кмину, чому-небудь одному або багато чому, стихнути чи без догляду або пишно розростися - всього цього ми самі панове»). З одного боку, сад Плюшкіна виступає як розгорнута метафора занедбаності, розпаду, руйнування і старості. Такі деталі, як « старезний стовбур верби», « сивий чапижнік», « висохлі від страшної Глушина, переплутав і схрестивши листя і гілля», Сприймаються як метафори портрета самого поміщика Плюшкіна, такого ж« висохлого », сивого, старого. Але, з іншого боку, сад поміщика - втілення світлої сторони його душі. Красу саду Гоголь передає через вказівку на химерну гру барв, насичених колірних плям: сніжна білизна « березового стовбура»Різко контрастує з чорнотою« гострого зламу», З« зеленими хмарами»Деревних куполів (очевидно зіставлення дерева з храмом!), А кленовий лист під променями сонця з зеленого перетворюється« раптом в прозорий і вогненний, чудно сяючий в цій густій \u200b\u200bтемряві». Опис саду перейнято відчуттям радості буття. Перед читачами постає природа зі своїм бурхливим кипінням життєвих сил, з усією свіжістю, різноманітністю і багатством фарб. Опис саду давно автором в стилі східного бароко, для якого було характерно прагнення до антитези, мінливість, рухливість, зображення природи в її побутових, «профанним» елементах, за якими завжди криється духовне, сакральне.

Сам автор «Мертвих душ» відчував, що цей пейзаж не просто опис природи. П.В. Анненков, що жив в Римі в одній квартирі з Гоголем і друкував поему «Мертві душі» під його диктовку, свідчив, що Гоголь читав саме цей фрагмент шостої глави з особливим емоційним підйомом: « Ніколи ще пафос сягав такої висоти в Гоголя, зберігаючи всю художню природність<…> Гоголь навіть встав з крісел (видно було, що природа, їм описувана, носиться в цю хвилину перед його очима) і супроводжував диктовку гордим, якимось владним жестом». Схвильований, він, вийшовши з Аннєнковим на вулицю, « почав співати розгульне малоросійську пісню, нарешті, пустився просто в танок. Гоголь святкував світ з самими собою».

Ймовірно, інтуїція підказала письменникові, що в продиктованої тільки що сторінці закладений ключовий для нього як для художника сенс, тут таїться загадка і розгадка його поетичного світобачення. Стиль Гоголя шукає прямих відображень в ландшафті, тому сад, описаний в шостому розділі першого тому поеми, є не тільки садом літературного героя Степана Плюшкіна, а й «садом мови Гоголя». Його пейзаж несе на собі печатку «художньої декларації», ландшафт з картини природи перетворюється в картину стилю. В описі саду Плюшкіна просвічує сприйняття саду як тексту. Дослідники (Е.Е. Дмитрієва) сприймають сад Плюшкіна як нагадування про шляхи (спочатку хибному, кривому, «запущеному», темному, а потім світлому, істинному), який повинні були пройти Плюшкін і Павло Іванович Чичиков.

Сам жанр такого пейзажу відсилає читачів до російської літературної традиції. Так, згадка про старий сад є і у Пушкіна в «Євгенії Онєгіні» ( «... віддати я рада / Всю цю ганчір'я маскараду / за полицю книг, за дикий сад, / За наше бідне житло... »), у Андрія Тургенєва (« Сей старий будинок, цей сад глухий », у Кароліни Павлової (« \u200b\u200bІ ветхий будинок, і старий сад, / Де зелень розрослася так густо »). Але головне не в тому, що Гоголь продовжує російську літературну традицію, а в тому, що такого роду пейзажів більше не можна знайти в гоголівської прозі. Сам факт появи поетичного пейзажу в такому місці свідчить про особливу роль власника саду. Сад і господар співвіднесені один з одним. Мета природи, згідно Гоголю, дати « дивну теплоту всьому, що склалося в ХЛАДО розміреним чистоти і охайності». Саме душевну теплоту і духовне перетворення повинен був набути Степан Плюшкін в третьому томі поеми «Мертві душі».

Вибір редакції
II. Характеристика образу Назанского План характеристики: 1. Перші згадки про Назанскому. 2. Зустріч Ромашова і азанского. 3 ....

Роман Гончарова «Обломов» є знаковим твором літератури 19 століття, які зачіпають як остросоциальниє, так і багато філософських ...

Епізод «Чичиков у Плюшкіна» цікавий в ідейно-художньому відношенні. Автору вдалося намалювати живі, яскраві картини зустрічі Чичикова ...

4 травня 1848 року на третій день після приїзду в Щеликово Олександр Миколайович записав: «Кожен прігорочек, кожна сосна, кожен вигин річки -...
Може вважатися вічною. Однак найбільшою мірою вона загострюється в переломні моменти суспільно-соціального розвитку, коли два ...
Образ Савельича в повісті «Капітанська дочка» створений А.С. Пушкіним невипадково, він уособлює собою національний російський характер ...
Фауст Трагедія відкривається трьома вступними текстами. Перший - це ліричний посвята друзям молодості - тим, з ким автор був ...
Ці герої абсолютно різні за всіма показником. За світоглядом, вихованню, характеру, в прагненні заслужити своє місце під сонцем ....
Комедія А. Грибоєдова «Лихо з розуму» була створена в 1824 році. Унаслідок викривального змісту твору воно було опубліковано ...