Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст


Фауст

Трагедія відкривається трьома вступними текстами. Перший - це ліричний посвята друзям молодості - тим, з ким автор був пов'язаний на початку роботи над «Фаустом» і хто вже помер або знаходиться далеко. «Я всіх, хто жив в той полудень променистий, знову пригадую вдячно».

Потім слід «Театральний вступ». У бесіді Директора театру, Поета і комічного актора обговорюються проблеми художньої творчості. Чи повинно мистецтво служити дозвільної натовпі або бути вірним своєму високому і вічного призначенням? Як з'єднати справжню поезію і успіх? Тут, так само як і в Присвяті, звучить мотив швидкоплинності часу і безповоротно втраченої юності, яка живить творче натхнення. На закінчення Директор дає пораду рішучіше приступати до справи і додає, що в розпорядженні Поета і Актора всі досягнення його театру. «В дощаній цьому балагані ви можете, як в світобудову, пройти всі яруси поспіль, зійти з небес крізь землю в пекло».

Позначена в одному рядку проблематика "небес, землі і пекла» розвивається в «Пролозі на небі» - де діють вже Господь, архангели і Мефістофель. Архангели, що співають славу діянь Бога, замовкають при появі Мефістофеля, який з першої ж репліки - «До тебе потрапив я, Боже, на прийом ...» - немов зачаровує своїм скептичним чарівністю. У розмові вперше звучить ім'я Фауста, якого Бог приводить в приклад як свого вірного і наіусердного раба. Мефістофель погоджується, що «цей ескулап» «і рветься в бій, долає перешкоди, і бачить мету, що вабить вдалині, і вимагає у неба зірок в нагороду і кращих насолод у землі», - відзначаючи суперечливу двоїсту натуру вченого. Бог дозволяє Мефистофелю піддати Фауста будь-яким спокусам, звести його в будь-яку безодню, вірячи, що чуття виведе Фауста з глухого кута. Мефістофель, як справжній дух заперечення, бере суперечка, обіцяючи змусити Фауста плазувати і «жрать [...] прах від черевика». Грандіозна за масштабом боротьба добра і зла, великого і нікчемного, піднесеного і низького починається.

... Той, про кого укладено цей спір, проводить ніч без сну в тісному готичної кімнаті зі склепінчастою стелею. У цій робочій келії за довгі роки наполегливої \u200b\u200bпраці Фауст збагнув всю земну мудрість. Потім він осмілився зазіхнути на таємниці надприродних явищ, звернувся до магії і алхімії. Однак замість задоволення на схилі років він відчуває лише душевну порожнечу і біль від марноти скоєного. «Я Богослова опанував, над філософією сидів, юриспруденцію довбав і медицину вивчив. Однак я при цьому всьому був і залишився дурнем »- так починає він свій перший монолог. Незвичайний по силі і глибині розум Фауста відзначений безстрашністю перед істиною. Він не спокушається ілюзіями і тому з нещадністю бачить, наскільки обмежені можливості знання, як несумірні загадки світобудови і природи з плодами наукового досвіду. Йому смішні похвали помічника Вагнера. Цей педант готовий старанно гризти граніт науки і сидіти над пергаментами, не замислюючись над наріжними проблемами, мучать Фауста. «Всю красу чар розсіє цей нудний, нестерпний, обмежений школяр!» - в серцях говорить про Вагнера учений. Коли Вагнер в самовпевненої дурості прорікає, що людина доріс до того, щоб знати відповідь на всі свої загадки, роздратований Фауст припиняє беседу.Оставшісь один, учений знову занурюється в стан похмурої безвиході. Гіркота від усвідомлення того, що життя пройшло в поросі порожніх занять, серед книжкових полиць, склянок і реторт, призводить Фауста до страшного рішення - він готується випити отруту, щоб покінчити з земної часткою і злитися із всесвітом. Але в ту мить, коли він підносить до губ отруєний келих, лунають дзвони і хоровий спів. Йде ніч Святої Пасхи, Благовіст рятує Фауста від самогубства. «Я повернуто землі, подяки за це вам, святі співи!»

На ранок удвох з Вагнером вони вливаються в натовп святкового народу. Всі навколишні мешканці шанують Фауста: і він сам, і його батько невтомно лікували людей, рятуючи їх від тяжких хвороб. Лікаря не лякала ні моровиця, ні чума, він, не здригнувшись, входив в заражений барак. Тепер прості городяни і селяни кланяються йому і поступаються дорогою. Але і це щире визнання не радує героя. Він не переоцінює власних заслуг. На прогулянці до них прибивається чорний пудель, якого Фауст потім призводить до себе додому. Прагнучи побороти безвольність і занепад духу, заволоділи ним, герой береться за переклад Нового Завіту. Відкидаючи кілька варіантів початкового рядка, він зупиняється на тлумаченні грецького «логос» як «справа», а не «слово», переконуючись: «На початку була справа», - вірш говорить. Однак собака відволікає його від занять. І нарешті вона обертається Мефістофелем, який вперше постає Фауста в одязі мандрівного студента.

На насторожений питання господаря про ім'я гість відповідає, що він «частина сили тієї, що без числа творить добро, бажаючи усьому зла». Новий співрозмовник, на відміну від похмурого Вагнера, рівня Фаусту по розуму і силі прозріння. Гість поблажливо і їдко посміюється над слабкостями людської природи, над людським долею, немов проникаючи в саму серцевину терзань Фауста. Заінтригувавши вченого і скориставшись його дрімотою, Мефістофель зникає. Наступного разу він з'являється ошатно одягненим і одразу пропонує Фаусту розсіяти тоску.Он вмовляє старого відлюдника одягатися в яскраве плаття і в цій «одязі, властивої повісити, зазнати після довгого посту, що означає життя повнота». Якщо запропоноване насолоду захопить Фауста настільки, що він попросить зупинити мить, то він стане здобиччю Мефістофеля, його рабом. Вони скріплюють угоду кров'ю і відправляються у мандри - прямо по повітрю, на широкому плащі Мефістофеля ...

Отже, декораціями цієї трагедії служать земля, небо і пекло, її режисери - Бог і диявол, а їх асистенти - численні духи і ангели, відьми і біси, представники світла і темряви в їх нескінченному взаємодії і протиборстві. Як привабливий у своєму глузливому всесилля головний спокусник - в золотом камзолі, в капелюсі з півнячим пером, з задрапіровані копитом на нозі, від чого він злегка шкутильгає! Але і супутник його, Фауст, до пари - тепер він молодий, гарний, повний сил і бажань. Він покуштував зілля, звареного відьмою, після чого кров його закипіла. Він не знає більш коливань у своїй рішучості осягнути всі таємниці життя і прагненні до вищого щастя.

Які ж спокуси приготував безстрашному експериментатору його кульгавий компаньйон? Ось перша спокуса. Вона зветься Маргарита, або Гретхен, їй йде п'ятнадцятий рік, і вона чиста і невинна, як дитя. Вона виросла в убогому містечку, де біля колодязя кумасі пліткують про всіх і все. Вони з матір'ю поховали батька. Брат служить в армії, а молодша сестричка, яку Гретхен виняньчила, недавно померла. У будинку немає служниці, тому всі домашні та садові справи на її плечах. «Зате як солодкий з'їдений шматок, який дорогий відпочинок і як сон глибокий!» Цю ось нехитру душу судилося збентежити премудрому Фаусту. Зустрівши дівчину на вулиці, він спалахнув до неї шаленою пристрастю. Звідник-диявол негайно запропонував свої послуги - і ось вже Маргарита відповідає Фаусту настільки ж палкою любов'ю. Мефістофель підбиває Фауста довести справу до кінця, і той не може противитися етому.Он зустрічається з Маргаритою в саду. Можна лише здогадуватися, який вихор бушує в її грудях, як безмірно її почуття, якщо вона - до того сама праведність, лагідність і послух - не просто віддається Фаусту, а й присипляє сувору матір за його порадою, щоб та не завадила побаченням.

Чому так тягне Фауста саме ця простолюдинкою, наївна, юна і недосвідчений? Може бути, з нею він знаходить відчуття земної краси, добра і істини, до якого раніше прагнув? При всій своїй недосвідченості Маргарита наділена душевної пильністю і бездоганним відчуттям правди. Вона відразу розрізняє в Мефістофеля посланця зла і нудиться в його суспільстві. «О, чуйність ангельських здогадок!» - упускає Фауст.

Любов дарує їм сліпуче блаженство, але вона ж викликає ланцюг несчастій.Случайно брат Маргарити Валентин, проходячи повз її вікна, зіткнувся з парою «залицяльників» і негайно кинувся битися з ними. Мефістофель не відступила і оголив шпагу. За знаком диявола Фауст теж вплутався в цей бій і заколов брата возлюбленной.Умірая, Валентин прокляв сестру-гуляку, зрадивши її загального ганьби. Фауст не відразу дізнався про подальші її бідах. Він біг від розплати за вбивство, поспішивши з міста слідом за своїм вожатим. А що ж Маргарита? Виявляється, вона своїми руками мимоволі забила мати, тому що та одного разу не прокинулася після сонного зілля. Пізніше вона народила дочку - і втопила її в річці, рятуючись від мирського гніву. Кара не минула її - кинута кохана, затаврований як блудниця і вбивця, вона заточена в тюрму і в колодках чекає страти.

Її улюблений далеко. Ні, не в її обіймах він попросив мить почекати. Зараз разом з невідлучно Мефістофелем він мчить не куди-небудь, а на сам Брокен, - на цій горі у Вальпургієву ніч починається шабаш відьом. Навколо героя панує справжня вакханалія - \u200b\u200bмимо проносяться відьми, перегукуються біси, мара і чорти, всі охоплені розгулом, дражливою стихією пороку і розпусти. Фауст не відчуває страху перед кишить всюди нечистю, яка виявляє себе у всьому багатоголосому одкровенні безсоромності. Це захоплюючий дух бал сатани. І ось вже Фауст вибирає тут красуню молодший, з якої пускається в танок. Він залишає її лише тоді, коли з її рота несподівано вистрибує рожева миша. «Дякуй, що мишка не сірка, і не горюй про це так глибоко», - поблажливо помічає на його скаргу Мефістофель.

Однак Фауст не слухає його. В одній з тіней він вгадує Маргариту. Він бачить її заточеною у в'язниці, зі страшним кривавим рубцем на шиї, і холоне. Кидаючись під три чорти, він вимагає врятувати дівчину. Той заперечує: хіба не сам Фауст з'явився її спокусником і катом? Герой не бажає зволікати. Мефістофель обіцяє йому нарешті приспати стражників і проникнути до в'язниці. Схопившись на коней, двоє змовників мчать назад в місто. Їх супроводжують відьми, чующіе швидку смерть на ешафоті.

Останнє побачення Фауста і Маргарити - одна з найтрагічніших і проникливих сторінок світової поезії.

Іспівшая все безмежне приниження публічної ганьби і страждання від скоєних нею гріхів, Маргарита позбулася розуму. Простоволоса, боса, вона співає в ув'язненні дитячі пісеньки і здригається від кожного шереху. При появі Фауста вона не впізнає його і зіщулюються на підстилці. Він у відчаї слухає її божевільні мови. Вона лепечетчто-то про загублене дитинку, благає не вести її під сокиру. Фауст кидається перед дівчиною на коліна, кличе її на ім'я, розбиває її ланцюга. Нарешті вона усвідомлює, що перед нею Друг. «Вухам повірити я не смію, де він? Швидше до нього на шию! Швидше, швидше до нього на груди! Крізь морок темниці невтішний, крізь полум'я пекельної темряви непроглядній, і улюлюкання і виття ... »

Вона не вірить своєму щастю, тому, що врятована. Фауст гарячково квапить її покинути темницю і бігти. Але Маргарита зволікає, жалібно просить приголубити її, дорікає, що він відвик від неї, «розучився цілуватися» ... Фауст знову смикає її і заклинає поспішити. Тоді дівчина раптом починає згадувати про своїх смертних гріхах - і невигадлива простота її слів змушує Фауста холодеть від жахливого передчуття. «Приспала я до смерті матір, дочка свою втопила в ставку. Бог думав її нам на щастя дати, а дав на біду ». Перериваючи заперечення Фауста, Маргарита переходить до останнього завіту. Він, її бажаний, повинен обов'язково залишитися в живих, щоб викопати «лопатою три ями на схилі дня: для матері, для брата і третю для мене. Мою копай стороною, неподалік поклажі та приклади дитини тісніше до моїх грудей ». Маргариту знову починають переслідувати образи загиблих з її вини - їй ввижається тремтячий немовля, якого вона втопила, сонна мати на пагорбі ... Вона каже Фаусту, що немає гірше долі, ніж «хитатися з совістю хворий», і відмовляється покинути темніцу.Фауст поривається залишитися з нею, але дівчина жене його. З'явився в дверях Мефістофель квапить Фауста. Вони залишають в'язницю, залишаючи Маргариту одну. Перед відходом Мефістофель кидає, що Маргарита засуджена на муки як грішниця. Однак голос понад поправляє його: «Врятована». Віддавши перевагу мученицьку смерть, Божий суд і щире каяття побіжу, дівчина врятувала свою душу. Вона відмовилася від послуг диявола.

На початку другої частини ми застаємо Фауста, забившегося на зеленому лузі в тривожному сне.Летучіе лісові духи дарують спокій і забуття його понівеченої докорами сумління душі. Через деякий час він прокидається зцілених, спостерігаючи схід сонця. Його перші слова звернені до сліпучому світила. Тепер Фауст розуміє, що нерозмірність мети можливостям людини може знищити, як сонце, якщо дивитися на нього в упор. Йому милею образ веселки, «яка грою семикольоровій мінливість зводить в сталість». Здобувши нові сили в єднанні з прекрасною природою, герой продовжує сходження по крутій спіралі досвіду.

На цей раз Мефістофель призводить Фауста до імператорського двору. В державі, куди вони потрапили, панує розлад через зубожіння скарбниці. Ніхто не знає, як виправити становище, крім Мефістофеля, який видав себе за блазня. Спокусник розвиває план поповнення грошових запасів, який незабаром блискуче реалізує. Він пускає в обіг цінні папери, запорукою яких оголошено зміст земних недр.Дьявол запевняє, що в землі безліч золота, яке рано чи пізно буде знайдено, і це покриє вартість паперів. Обдурений населення охоче купує акції, «і гроші потекли з гаманця до виноторговця, в крамницю м'ясника. Півсвіту запіло, і у кравця інша половина шиє обнови ». Зрозуміло, що гіркі плоди афери рано чи пізно позначаться, але поки при дворі панує ейфорія, влаштовується бал, а Фауст як один з чарівників користується небаченим пошаною.

Мефістофель вручає йому чарівний ключ, що дає можливість проникнути в світ язичницьких богів і героїв. Фауст призводить на бал до імператора Паріса і Олену, що уособлюють чоловічу і жіночу красу. Коли Олена з'являється в залі, деякі з присутніх дам роблять в її адресу критичні зауваження. «Струнка, крупна. А голова - мала ... Нога непропорційно важка ... »Однак Фауст всім єством відчуває, що перед ним заповітний в своїй досконалості духовний і естетичний ідеал. Сліпучу красу Олени він порівнює з хлинули потоком сяйва. «Як світ мені дорогий, як вперше повний, влекущ, достеменно, невимовна!» Однак його прагнення утримати Олену не дає результату. Образ розпливається і зникає, лунає вибух, Фауст падає додолу.

Тепер герой одержимий ідеєю знайти прекрасну Олену. Його чекає довгий шлях через товщі епох. Цей шлях пролягає через його колишню робочу майстерню, куди перенесе його в забутті Мефістофель. Ми знову зустрінемося з старанним Вагнером, чекати повернення вчителя. Цього разу вчений педант зайнятий істотою в колбі штучної людини, твердо вважаючи, що «колишнє дітей прижитися - для нас безглуздість, яку здали в архів». На очах усміхнене Мефістофеля з колби народжується Гомункул, що страждає від подвійності власної природи.

Коли нарешті завзятий Фауст розшукає прекрасну Олену і з'єднається з нею і у них народиться дитина, зазначений геніальністю - Гете вклав в його образ риси Байрона, - контраст між цим прекрасним плодом живої любові і нещасним гомункула виявиться з особливою силою. Однак прекрасний Евфоріон, син Фауста і Олени, недовго проживе на землі. Його ваблять боротьба і виклик стихіям. «Я не глядач сторонній, а учасник битв земних», - заявляє він батькам. Він несеться вгору і зникає, залишаючи в повітрі, що світиться. Олена обіймає на прощання Фауста і зауважує: «На мені збувається сказане від старе, що щастя з красою не уживаються ...» У руках у Фауста залишаються лише її одягу - тілесне зникає, немов знаменуючи тимчасовий характер абсолютної краси.

Мефістофель в семимильними чоботях повертає героя з гармонійної язичницької античності в рідне середньовіччя. Він пропонує Фаусту різні варіанти того, як домогтися слави і визнання, проте той відкидає їх і розповідає про свій намір. З повітря він помітив великий шматок суші, яку щорічно затоплює морський приплив, позбавляючи землю родючості, Фаустом володіє ідея побудувати греблю, щоб «будь-який ціною у безодні шматок землі відвоювати». Мефістофель, проте, заперечує, що поки треба допомогти їх знайомому імператору, який після обману з цінними паперами, поживши трохи всмак, опинився перед загрозою втрати трону. Фауст і Мефістофель очолюють військову операцію проти ворогів імператора і здобувають блискучу перемогу.

Тепер Фауст жадає приступити до здійснення свого заповітного задуму, проте йому заважає дрібниця. На місці майбутньої греблі стоїть хатина старих будинків - Филемона і Бавкиди. Вперті старі не бажають поміняти своє житло, хоча Фауст і запропонував їм інший дах. Він в роздратованому нетерпінні просить диявола допомогти впоратися з упертюхами. В результаті нещасну подружжя - а разом з ними і зазирнув до них гостя-мандрівника - осягає безжальна расправа.Мефістофель зі стражниками вбивають гостя, старики вмирають від потрясіння, а хатина займається полум'ям від випадкової іскри. Відчуваючи в черговий раз гіркоту від непоправності того, що сталося, Фауст вигукує: «Я мену пропонував зі мною, а не насильство, що не розбій. За глухоту до моїх слів прокляття вам, прокляття вам! »

Він відчуває втому. Він знову старий і відчуває, що життя знову підходить до концу.Все його стремленья зосереджені тепер у досягненні мрії про греблю. Його чекає ще один удар - Фауст сліпне. Його обіймає нічна темрява. Однак він розрізняє стукіт лопат, рух, голоси. Їм опановує шалена радість і енергія - він розуміє, що заповітна мета вже видніється. Герой починає віддавати гарячкові команди: «Вставайте на роботу дружним скопом! Розсипте ланцюгом, де я вкажу. Кирки, лопати, тачки землекопам! Вирівнюйте вал за кресленням! »

Незрячому Фаусту невтямки, що Мефістофель зіграв з ним підступну штуку. Навколо Фауста копошаться в землі не будівельники, а лемури, злі духи. За вказівкою диявола вони риють Фаусту могилу. Герой між тим виконаний щастя. У душевному пориві він вимовляє останній свій монолог, де концентрує знайдений на трагічному шляху пізнання досвід. Тепер він розуміє, що не влада, не багатство, не слава, навіть не володіння найпрекраснішою на землі жінкою дарує справді вищий мить існування. Тільки загальне діяння, однаково потрібне всім і усвідомлене кожним, може надати життя вищу повноту. Так простягається смислової міст до відкриття, зробленого Фаустом ще до зустрічі з Мефістофелем: «На початку була справа» .Він розуміє, «лише той, ким бій за життя зазнав, життя і свободу заслужив». Фауст виголошує сокровенні слова про те, що він переживає свій вищий мить і що «народ вільний на землі вільної» представляється йому такої грандіозної картиною, що він міг би зупинити цю мить. Негайно життя його припиняється. Він падає навзнак. Мефістофель смакує момент, коли по праву заволодіє його душой.Но в останню хвилину ангели несуть душу Фауста прямо перед носом дьявола.Впервие Мефистофелю змінює самовладання, він шаленіє і проклинає сам себе.

Душа Фауста врятована, а значить, його життя в кінцевому рахунку виправдана. За гранню земного існування його душа зустрічається з душею Гретхен, яка стає його провідником в іншому світі.

... Гете закінчив «Фауста» перед самою смертю. «Утворюючись, як хмара», за словами письменника, цей задум супроводжував його все життя.

Найбільший німецький поет, вчений, мислитель Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832 рр.) Завершує європейське Просвітництво. За різнобічності обдарувань Гете стоїть поруч з титанами Відродження. Уже сучасники молодого Гете хором говорили про геніальність будь-якого прояву його особистості, а по відношенню до старого Гете утвердилося визначення "олімпієць".

Виходець з патрицианско-бюргерської сім'ї Франкфурта-на-Майні, Гете отримав прекрасну домашню гуманітарну освіту, навчався в Лейпцігському і Страсбурзькому університетах. Початок його літературної діяльності припадає на формування в німецькій літературі руху "Буря і натиск", на чолі якого він встав. Його популярність вийшла за межі Німеччини з публікацією роману "Страждання юного Вертера" (1774 г.). До періоду штюрмерства відносяться і перші начерки трагедії "Фауст".

У 1775 році Гете переїжджає в Веймар на запрошення захоплювався ним молодого герцога Саксен-Веймарського і присвячує себе справам цієї невеликої держави, бажаючи реалізувати свою творчу спрагу в практичної активності на благо суспільства. Його десятирічна адміністративна діяльність, в тому числі на посаді першого міністра, не залишала місця для літературної творчості і принесла йому розчарування. Більш близько знайомий з відсталістю німецької дійсності письменник Х. Віланд з самого початку міністерської кар'єри Гете говорив: "Гете не зможе зробити і сотої частки того, що він радий би зробити". У 1786 році Гете наздогнав жорстокий душевний криза, що змусила його на два роки виїхати до Італії, де він, за його словами, "воскрес".

В Італії починається складання його зрілого методу, який отримав назву "Веймарський класицизм"; в Італії він повертається до літературної творчості, з-під його пера виходять драми "Іфігенія в Тавриді", "Егмонт", "Торквато Тассо". Після повернення з Італії в Веймар Гете зберігає за собою тільки пост міністра культури і директора Веймарського театру. Він, зрозуміло, залишається особистим другом герцога і дає консультації з найважливіших політичних питань. У 1790-ті роки починається дружба Гете з Фрідріхом Шиллером, унікальна в історії культури дружба і творча співпраця двох рівновеликих поетів. Вони разом виробляли принципи веймарського класицизму і спонукали один одного до створення нових творів. У 1790-і роки Гете пише "РейнекеЛіс", "Римські елегії", роман "Роки навчання Вільгельма Мейстера", бюргерську ідилію в гекзаметрах "Герман і Доротея", балади. Шиллер же наполягав, щоб Гете продовжив роботу над "Фаустом", але "Фауст. Перша частина трагедії" була завершена вже після смерті Шиллера і опублікована в 1806 році. Гете не припускав більше повертатися до цього задуму, але оселився в його будинку на становищі секретаря літератор І. П. Еккерман, автор "Розмов з Гете", переконував Гете завершити трагедію. Робота над другою частиною "Фауста" йшла в основному в двадцяті роки, а опублікована вона була, згідно з бажанням Гете, після його смерті. Таким чином, робота над "Фаустом" зайняла понад шістдесят років, вона охопила всю творче життя Гете і увібрала в себе всі епохи його розвитку.

Так само, як в філософських повістях Вольтера, в "Фаусті" провідною стороною є філософська ідея, тільки в порівнянні з Вольтером вона знайшла втілення в повнокровних, живих образах першої частини трагедії. Жанр "Фауста" - філософська трагедія, і філософські проблеми, до яких звертається тут Гете, набувають особливої \u200b\u200bпросвітницьку забарвлення.

Сюжет про Фауста багаторазово використовувався в сучасній Гете німецькій літературі, а сам він вперше познайомився з ним п'ятирічним хлопчиком на поданні народного лялькового театру, розігрували стару німецьку легенду. Втім, у цієї легенди є історичні корені. Доктор Йоганн-Георг Фауст був мандрівним лікарем, чаклуном, віщуном, астрологом і алхіміком. Сучасні йому вчені, такі, як Парацельс, відгукувалися про нього як про шарлатанів-самозванця; з точки зору його студентів (Фауст у свій час займав професорську кафедру в університеті), він був безстрашним шукачем знання і заборонених шляхів. Послідовники Мартіна Лютера (1583-1546 рр.) Бачили в ньому безбожник, за допомогою диявола творив уявні і небезпечні чудеса. Після його раптової і загадкової смерті в 1540 році життя Фауста обросла безліччю легенд.

Книгар Йоганн Шпис вперше зібрав усну традицію в народній книзі про Фауста (1587р, Франкфурт-на-Майні). Це була повчальна книга, "страхітливий приклад диявольського спокуси на згубу тіла і душі". У Шпіса з'являються і договір з дияволом терміном на 24 роки, і сам диявол у вигляді собаки, яка обертається слугою Фауста, шлюб з Оленою (тим же дияволом), Фамулус Вагнер, страшна смерть Фауста.

Сюжет був швидко підхоплений авторської літературою. Геніальний сучасник Шекспіра англієць К. Марло (1564-1593 рр.) Дав його першу театральну обробку в "Трагічною історії життя і смерті доктора Фауста" (прем'єра в 1594 г.). Про популярність історії Фауста в Англії і Німеччині XVII-XVIII століть свідчать переробки драми в пантоміму та подання лялькових театрів. Багато німецьких письменники другої половини XVIII століття використовували цей сюжет. Драма Г. Е. Лессінга "Фауст" (1775 г.) залишилася незавершеною, Я. Ленц в драматичному уривку "Фауст" (1777 г.) зобразив Фауста в пеклі, Ф. Клінгер написав роман "Життя, діяння і загибель Фауста" ( 1791 г.). Гете підняв легенду на абсолютно новий рівень.

За шістдесят років роботи над "Фаустом" Гете створив твір, порівнянне за обсягом з гомерівським епосом (12 111 рядків "Фауста" проти 12 200 віршів "Одіссеї"). Увібрало в себе досвід цілого життя, досвід геніального осягнення всіх епох в історії людства, твір Гете спочиває на способах мислення і художніх прийомах, далеких від прийнятих в сучасній літературі, тому кращий спосіб наблизитися до нього - неквапливе коментоване читання. Тут ми лише окреслимо сюжет трагедії з точки зору еволюції головного героя.

У передмові на небесах Господь укладає з дияволом Мефістофелем парі про людську природу; об'єктом експерименту Господь обирає свого "раба", доктора Фауста.

У перших сценах трагедії Фауст переживає глибоке розчарування в житті, яку він присвятив науці. Він зневірився пізнати істину і тепер стоїть на межі самогубства, від якого його утримує дзвін великодніх дзвонів. Мефістофель проникає до Фауста у вигляді чорного пуделя, приймає свій справжній вигляд і укладає з Фаустом угоду - виконання будь-яких його бажань в обмін на його безсмертну душу. Перша спокуса - вино в погребі Ауербаха в Лейпцигу - Фауст відкидає; після магічного омолодження на кухні відьми Фауст закохується в юну городянку Маргариту і за допомогою Мефістофеля спокушає її. Від даного Мефістофелем отрути помирає мати Гретхен, Фауст вбиває її брата і біжить з міста. У сцені Вальпургієвої ночі в розпал ведьмовского шабашу Фаусту є привид Маргарити, в ньому прокидається совість, і він вимагає у Мефістофеля врятувати Гретхен, кинуту за грати за вбивство народженої нею дитини. Але Маргарита відмовляється бігти з Фаустом, вважаючи за краще смерть, і перша частина трагедії закінчується словами голоси понад: "Врятована!" Таким чином, в першій частині, яка розгортається в умовному німецькому середньовіччі, Фауст, в першій життя колишній вченим-відлюдником, знаходить життєвий досвід приватного людини.

У другій частині дія переноситься в широкий зовнішній світ: до двору імператора, в таємничу печеру Матерів, де Фауст занурюється в минуле, в дохристиянську епоху і звідки призводить Олену Прекрасну. Недовгий шлюб з нею завершується смертю їхнього сина Евфоріон, символізуючи неможливість синтезу античного і християнського ідеалів. Отримавши від імператора приморські землі, старий-Фауст нарешті знаходить сенс життя: на відвойованих у моря землях йому бачиться утопія загального щастя, гармонія вільної праці на вільній землі. Під стукіт лопат сліпий старий вимовляє свій останній монолог: "Я вищий мить зараз переживаю", - і за умовами угоди падає замертво. Іронія сцени в тому, що Фауст приймає за будівельників підручних Мефістофеля, що копають йому могилу, а всі праці Фауста з облаштування краю знищені повінню. Однак Мефистофелю не дістається душа Фауста: за нього заступається перед Богоматір'ю душа Гретхен, і Фауст уникає пекла.

"Фауст" - філософська трагедія; в центрі її - головні питання буття, вони визначають і сюжет, і систему образів, і художню систему в цілому. Як правило, присутність філософського елементу у змісті літературного твору передбачає підвищену міру умовності в його художній формі, як це вже було показано на прикладі філософської повісті Вольтера.

Фантастичний сюжет "Фауста" проводить героя з різних країн і епох цивілізації. Оскільки Фауст - універсальний представник людства, остільки ареною його дії стає все простір світу і вся глибина історії. Тому зображення умов суспільного життя присутній в трагедії лише в тій мірі, в якій вона спирається на історичну легенду. У першій частині ще є жанрові замальовки народного життя (сцена народного гуляння, на яке відправляються Фауст і Вагнер); у другій частині, філософськи більш складною, перед читачем проходить узагальнено-абстрактне огляд основних епох в історії людства.

Центральний образ трагедії - Фауст - останній з великих "вічних образів" індивідуалістів, народжених на переході від Відродження до Нового часу. Він повинен бути поставлений поруч з Дон Кіхотом, Гамлетом, Дон Жуаном, кожен з яких втілює якусь одну крайність розвитку людського духу. Фауст виявляє найбільше моментів подібності з Дон Жуаном: обидва прагнуть в заборонені області окультного знання і сексуальних таємниць, обидва не зупиняються перед вбивством, невгамовність бажань призводить обох в зіткнення з пекельними силами. Але на відміну від Дон Жуана, чий пошук лежить в суто земної поверхні, Фауст втілює шукання всієї повноти життя. Сфера Фауста - безмежне пізнання. Так само, як Дон Жуана доповнює його слуга Сганарель, а Дон Кіхота - Санчо Панса, Фауст отримує завершення в своєму вічному супутнику - Мефистофеле. Чорт у Гете втрачає величність Сатани, титану і богоборця - це диявол більш демократичних часів, і з Фаустом його пов'язує не стільки надія отримати його душу, скільки дружня прихильність.

Історія Фауста дозволяє Гете по-новому, критично підійти до ключових питань просвітницької філософії. Згадаймо, що нервом просвітницької ідеології була критика релігії і ідеї Бога. У Гете Бог стоїть над дією трагедії. Господь "Прологу на небесах" - символ позитивних почав життя, справжньої людяності. На відміну від попередньої християнської традиції, Бог Гете суворий і навіть не воює зі злом, а навпаки, спілкується з чортом і береться довести йому безплідність позиції повного заперечення сенсу людського життя. Коли Мефістофель уподібнює людини до дикого звіра або метушливому комасі, Бог запитує його:

Ти знаєш Фауста?

Він лікар?

Він мій раб.

Мефістофель знає Фауста як доктора наук, тобто сприймає його тільки по його професійної приналежності до вчених, для Господа Фауст - його раб, тобто носій божественної іскри, і, пропонуючи Мефистофелю парі, Господь заздалегідь упевнений в його результаті:

Коли садівник садить деревце,

Плід наперед відомий садівникові.

Бог вірить в людину, тільки тому він дозволяє Мефистофелю спокушати Фауста протягом його земного життя. У Гете Господу немає потреби втручатися в подальший експеримент, тому що він знає, що людина благ за своєю природою, а його земні пошуки тільки сприяють в кінцевому рахунку його вдосконалення, піднесенню.

Фауст же до початку дії в трагедії зневірився не тільки в Бога, але і в науку, якій віддав життя. Перші монологи Фауста говорять про його глибоке розчарування в прожитого життя, яка була віддана науці. Ні схоластична наука середньовіччя, ні магія не дають йому задовільних відповідей про сенс життя. Але монологи Фауста створені під кінець епохи Просвітництва, і якщо історичний Фауст міг знати лише середньовічну науку, в промовах гетевского Фауста звучить критика просвітницького оптимізму щодо можливостей наукового пізнання і технічного прогресу, критика тези про всемогутність науки і знання. Сам Гете не довіряв крайнощів раціоналізму і механістичного раціоналізму, в молодості багато цікавився алхімією і магією, і за допомогою магічних знаків Фауст на початку п'єси сподівається осягнути таємниці земної природи. Зустріч з Духом Землі вперше відкриває Фаусту, що людина не всесильна, а мізерно малий у порівнянні з навколишнім світом. Це перший крок Фауста на шляху пізнання власної сутності і її самообмеження - в художньому розвитку цієї думки і складається сюжет трагедії.

Гете публікував "Фауста", починаючи з 1790 року, частинами, що ускладнювало його сучасникам оцінку твору. З ранніх висловлювань звертають на себе увагу два, що наклали відбиток на всі наступні судження про трагедію. Перше належить основоположнику романтизму Ф. Шлегель: "Коли твір буде закінчено, воно втілить в собі дух світової історії, воно стане справжнім відображенням життя людства, його минулого, сьогодення і майбутнього. У Фаусті в ідеалі зображено все людство, він стане втіленням людства".

Творець романтичної філософії Ф. Шеллінг в "Філософії мистецтва" писав: "... в силу своєрідної боротьби, яка виникає сьогодні в знанні, це твір отримав наукову забарвлення, так що, якщо яка-небудь поема може бути названа філософської, то це застосовно лише до "Фауста" Гете. Блискучий розум, який би з'єднав глибокодумність філософа з силою непересічного поета, дав нам в цій поемі вічно свіжий джерело знання ... "Цікаві інтерпретації трагедії залишили І. С. Тургенєв (стаття" "Фауст", трагедія ", 1855 г.), американський філософ Р. У. Емерсон ( "Гете як письменник" 1850 г.).

Найбільший вітчизняний германіст В. М. Жирмунський підкреслював силу, оптимізм, бунтівний індивідуалізм Фауста, оскаржував тлумачення його шляху в дусі романтичного песимізму: "У загальному задумі трагедії розчарування Фауста [перших сцен] - лише необхідний етап його сумнівів і шукань істини" ( "Творча історія "Фауста" Гете ", 1940 г.).

Показово, що від імені Фауста утворено таке ж поняття, як від імен інших літературних героїв того ж ряду. Існують цілі дослідження донкіхотства, гамлетизму, донжуанства. В культурологію поняття "фаустовский людина" увійшло з публікацією книги О. Шпенглера "Занепад Європи" (1923 р). Фауст для Шпенглера - один з двох вічних людських типів, поряд з аполлоновское типом. Останній відповідає античній культурі, а для фаустівськоїдуші "прасімвол є чисте безмежнепростір, а" тілом "- західна культура, розквітла на північних низовинах між Ельбою і Тахо одночасно з народженням романського стилю в X столітті ... фаустовские - динаміка Галілея, католицько протестантська догматика, доля Ліра і ідеал Мадонни, починаючи з Беатріче Данте до заключної сцени другої частини "Фауста" ".

В останні десятиліття увагу дослідників зосередилася на другій частині "Фауста", де, за словами німецького професора К. О. Конраді, "герой як би виконує різні ролі, що не об'єднуються особистістю виконавця. Цей зазор між роллю і виконавцем перетворює його в фігуру чисто алегоричну ".

"Фауст" зробив величезний вплив на всю світову літературу. Ще не був завершений грандіозна робота Гете, коли під його враженням з'явилися "Манфред" (1817 г.) Дж. Байрона, "Сцена з" Фауста "" (1825 г.) А. С. Пушкіна, драма Х. Д. Граббе " Фауст і Дон Жуан "(1828 г.) і безліч продовжень пер- виття частини" Фауста ". Австрійський поет Н. Ленау створив свого "Фауста" в 1836 році, Г. Гейне - в 1851 році. Спадкоємець Гете в німецькій літературі XX століття Т. Манн створив свій шедевр "Доктор Фаустус" в 1949 році.

Захоплення "Фаустом" в Росії виразилося в повісті І. С. Тургенєва "Фауст" (1855 г.), в розмовах Івана з чортом в романі Ф. М. Достоєвського "Брати Карамазови" (1880 р), в образі Воланда в романі М. А. Булгакова "Майстер і Маргарита" (1940 г.). Гетевский "Фауст" - твір, що підводить підсумки просвітницької думки і виходить за рамки літератури Просвітництва, що прокладає шляхи майбутнього розвитку літератури в XIX столітті.

Йоганн Вольфганг фон Гете (28 серпня 1749, Німеччина - 22 березень 1832, Німеччина) - німецький поет, державний діяч, мислитель і натураліст.

Народився в старому німецькому торговому місті Франкфурті-на-Майне.Отец його був імператорським радником, колишнім адвокатом, мати дочку міського старшини. Отримав гідне домаш освіту, знав, крім німецької мови, ще франц, латинь, грече і італ.

У 1765 році відправився в Лейпцизький університет, коло свого вищої освіти завершив в Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

Однак його набагато більш цікавили медициною і літ-ра. У Лейпцигу він закохується і пише про кохану веселі вірші в жанрі рококо. Крім віршів Гете починає писати і інше. Його ранні твори позначені рисами подражательности. Його перші проісзведенія ( «співвинуватцем», «Каприз закоханого») входять в коло літератури рококо. Як і у поетів рококо, любов у нього - чуттєва забава, природа - майстерно виконана декорація; він талановито грає властивими поезії рококо поетичними формулами, добре володіє олександрійським віршем і т. п.

У Франкфурті Гете серйозно захворів. Нудьгуючи під час хвороби Йоганн написав кримінальну комедію.

У Страсбурзі Гете знаходить себе як поета. Він зав'язує відносини з молодими письменниками, згодом видатними діячами епохи «Бурі і натиску» (Ленц, Вагнер). Зацікавлюється народною поезією, в наслідування якої пише вірш «Степова трояндочка» і ін., Гомером, Шекспіром (мова про Шекспіра - 1772). Найближчі роки проходять в інтенсивній літературній праці, чого не може перешкодити юридична практика, якої Гете змушений займатися шанує батька.

14 жовтня 1806 року Йоганн узаконив відносини з Крістіаном Вульпіус. До цього часу вони вже мали кілька дітей.

Гете помер в 1832 році в Веймарі.

Трагедія «Фауст» - вінець творчості Гете. Є найбільш відомою історією життя реального середньовічного персонажа - героя німецьких міфів і переказів доктора Йоганна Фауста.

Осн персонажі:

Фауст- головний герой драми Гете, втілює філософські погляди Гете. Фауст (ім'я означає «щасливий», «щасливий») сповнений жаги до життя, знань, творчості. Гете створив свого Фауста як людину, яка чує заклик життя, заклик нової епохи, але ще не може вирватися з лещат минулого. Фауст - людина справи. Навіть переводячи на німецьку мову Біблію, він, не погоджуючись із знаменитою фразою: «На початку було Слово», уточнює: «На початку було Дело».

Мефістофель- один з центральних персонажів трагедії Гете. Він являє світ нечистої, диявольської сили, уклавши договір з яким, Фауст сподівається досягти безмірних знань і насолод. Він філософ-скептик з блискучим критичним розумом. Мефістофель дотепний і уїдливий і вигідно відрізняється від схематичного релігійного персонажа. Гете вклав в уста Мефістофеля чимало своїх думок, і той, як і Фауст, став виразником ідей Просвітництва. Протистояння двох головних героїв закінчується перемогою Фауста. Шукач істини не став здобиччю темних сил. Неспокійна думка Фауста, його прагнення злилися з її пошуками людства, з рухом до світла, добра, істини.

Маргарита Гретхен- кохана Фауста, втілення живого життя, земна проста дівчина, створена для щастя, їй всього 15. Побачивши її на вулиці, Фауст спалахує до неї шаленою пристрастю. Його тягне ця юна простолюдинка, можливо, через те, що з нею він знаходить відчуття краси і добра, до яких раніше прагнув. Любов дарує їм блаженство, але вона ж стає причиною нещасть. Бідна дівчина стала злочинницею: боячись людського поговору, вона втопила дитину, що народилася.

Олена- втілення краси, естетичний ідеал, що відкриває нову епоху в існуванні Фауста.

Вагнер- антипод Фауста, кабінетний учений, для якого книжкове знання має відкрити сутність і таємниці природи і життя.

Філос. проблематика

В образі Фауста об'єднані всі філос.проблеми епохи Просвітництва, і цей образ став символом філос.ісканій епохи, основними тенденціями якої були поширення і популяризація наукових знань. Гете узагальнив актуальні проблеми епохи і розглянув їх на прикладі однієї особистості. Він наситив сюжет сучасним йому філос змістом, показавши в долі героя узагальнений і масштабний образ долі людини. У своєму творі Гете стверджує віру в людину, в необмежені можливості розуму до розвитку. Боротьба за Гете стає життєвим законом вічного зіткнення, яке, в свою чергу, стає вічним випробуванням. Фауст, як справжній чоловік, відчуває незадоволення досягнутим. У ньому автор бачить заставу вічного вдосконалення людської особистості. Основний конфлікт - боротьба добра зі злом. Точніше, між добром і злом у душі людини. Питання в тому, що сильніше. В образі Фауста показана складність існування людини: протиріччя між особистим і суспільним, між розумом і почуттями - протягом усього життя людина вирішує ці проблеми, постійно роблячи вибір, розвиваючись.

Гете показав ті риси, які хвилювали всіх філософоф-просвітителів, але в суперечливій єдності: Фауст мислить і відчуває, він здатний діяти машинально і в той же час здатний приймати глибокі усвідомлені рішення. Він - індивідуальність, яка прагне до свободи і в той же час сенс життя знаходить в діяннях на благо інших людей. Але найголовніше відкриття Гете - здатність Фауста (людини в цілому) до пошуку і розвитку в умовах трагічного внутрішнього протиріччя.

На початку ХІХ століття Веймар називали «другими Афінами», він був літературним, культурним, музичним центром Німеччини і всієї Європи. Тут жили Бах, Ліст, Віланд, Гердер, Шиллер, Гегель, Гейне, Шопенгауер, Шеллінг та інші. Большенство з них були друзями або гостями Гете. Які ніколи не переводилися в його величезному будинку. І Гете жартома казав, що Ваймар налічував 10 тис. Поетів і кілька жителів. Імена великих ваймарцев відомі дотепер.

Чи не згасає інтерес до творчості самого Й.-В. Гете (1749-1832). І обумовлено це не тільки геніальністю мислителя, а й колосальною кількістю поставлених ним проблем.

Ми багато знаємо про Гете, як ліриці, драматурга, літератора, набагато менше він відомий нам як натураліст. А про власне філософської позиції Гете відомо ще менше, хоча саме вона відображена в його головній праці - трагедії «Фауст».

Філософські погляди Гете - це продукти самої епохи Просвітництва, воздав в культ людський розум. У велику область світоглядних пошуків Гете увійшли пантеїзм Спінози, гуманізм Вольтера і Руссо, індивідуалізм Лейбніца. «Фауст», який Гете писав 60 років, відбив не тільки еволюцію його власного світогляду, але і всього філософського розвитку Німеччини. Як і багато його сучасників, Гете береться за вирішення фундаментальних філософських питань. Один з них - проблема людського пізнання - стала центральною проблемою трагедії. Її автор не обмежується питанням про істинність або неістинність пізнання, головне для нього було з'ясувати, чому служить знання - злу або благу, яка кінцева мета пізнання. Це питання неминуче набуває філософський сенс, бо він охоплює пізнання не як споглядання, а як діяльність, активну ставлення людини до природи і людини до людини.

природа

Природа завжди притягувала Гете, його інтерес до неї втілився в безлічі робіт з порівняльної морфології рослин і тварин, з фізики, мінералоги, геології та метеорології.

У «Фаусті» концепція природи вибудувана в дусі пантеїзму Спінози. Це єдина природа, що творить і створена одночасно, вона є «причина самої себе» і тому ж вона є Бог. Гете, інтерпретую спінозізм, називає його загальним одухотворенням. Власне, справа не в назві, а в тому, що в світогляді поета розуміння природи поєднується з елементами художнього сприйняття світу. У «Фаусті» це виражено дуже яскраво: феї, ельфи, відьми, чорти; Вальпургієва ніч як би і уособлює «творить природу».

Концепція природи у Гете стала одним із прийомів образного осмислення світу, і гетевский Бог - це скоріше поетичне прикраса і багатолике втілення самої природи. Треба зауважити при цьому, що Гете свідомо дещо спрощує і огрубляет спінозізм, надаючи йому містичний відтінок. Швидше за все це відбувається під впливом космоцентризм античної філософії: Гете, як греки, хоче відчувати і пізнавати природу відразу, цілісно і жваво, але іншого, не містичного, шляхи до цього він не знаходить. «Непрошена, неждана, захоплює вона нас в вихор своєї пластики і мчить з нами, поки, стомлені, ми не випадаємо з її рук ...».
У постановки проблеми відношення людини до природи Гете ідеї набагато далі французьких матеріалістів, для яких людина - просто частина природи, її продукт. Єдність людини і природи Гете бачить в конкретному перетворенні дійсності; людина створена для того, щоб змінювати природу. Автор трагедії сам - все життя - був дослідником природи. Так само його Фауст.

діалектика

«Фауст» є не просто єдність поезії та філософії, а радше щось схоже на філософську систему, основу якої цілком діалектично. Гете апелює, зокрема, до законів протиріччя, взаємозумовленості і одночасно протиборства.

Так, головний герой трагедії - Фауст і Мефістофель. Без одного немає і іншого. Трактувати Мефістофеля чисто літературно, як злу силу, демона, чорта - значить непомірно збіднювати його. І Фауст сам по собі аж ніяк не може бути центральним героєм трагедії. Вони не протистоять один одному в поглядах на науку в сенсі логіко-теоретичного пізнання; знамените «суха теорія, мій друг, а древо життя пишно зеленіє» цілком міг сказати і Фауст. Але для Фауста безпліддя науки - трагедія, для Мефістофеля - фарс, ще одне підтвердження людського нікчеми. Обидва бачать недоліки людства, але розуміють їх по-різному: Фауст бореться за людську гідність, Мефістофель сміється над ним, бо «гідне загибелі все те, що існує». Заперечення і скепсис, втілені в образі Мефістофеля, стають рушійною силою, що допомагає Фаусту в його пошуку істини. Єдність і протиріччя, нерозривність і суперечка Фауста і Мефістофеля становлять своєрідну вісь всього смислового комплексу гетевской трагедії.

Своєрідність драми самого Фауста, як вченого, так само внутрішньо діалектично. Він зовсім не є беззастережне уособлення добра, адже протиборство з Мефістофелем проходить крізь його душу, і він часом бере гору в самому Фауста. Фауст, таким чином, швидше за уособлення пізнання як такого, в якому приховані і однаково реальні для можливості затвердження істини, два шляхи, два вибори - добра і зла.

Метафізична протилежність добра і зла у Гете як би знімається або уподібнюється підводному течією, яке лише в кінці трагедії виривається на поверхню блискучими прозріннями Фауста. Більш очевидним і явним виглядає протиріччя між Фаустом і Вагнером, яке виявляє різницю не стільки з метою, скільки в засобах пізнання.

Однак головними проблемами філософського мислення Гете виступають діалектичні протиріччя самого процесу пізнання, а також діалектичне «напруга» між знанням і мораллю.

пізнання

В образі Фауста втілена віра в безмежні можливості людини. Допитливий розум і дерзання Фауста протилежні, здавалося б, безплідним зусиллям сухого педанта Вагнера, що відгородився від життя. Вони антиподи в усьому: в образі праці і життя, в розумінні сенсу людського існування і сенсу дослідницького пошуку. Один - чужий світському житті самітник від науки, інший виконаний ненаситної жадоби діяльності, потреби випити всю ємну чашу буття з усіма її спокусами і випробуваннями, злетами і падіннями, відчаєм і любов'ю, радістю і сумом.

Один - фанатичний прихильник «сухий теорії», якій він хоче ощасливити світ. Інший - настільки ж фанатичний і пристрасний шанувальник «вічно зеленого дерева життя» і біжить від книжкової науки. Один - суворий і доброчесний пуритан, інший - «язичник», шукач насолоди, що не надто цим переймаються рахунками з офіційною мораллю. Один знає, чого він хоче і досягає меж своїх прагнень, інший все життя прагне до істини і осягає сенс буття лише в момент смерті.

Вагнер давно став загальним ім'ям для працьовитих і педантичних нездар в науці. Чи не означає це, що Вагнер зовсім вже не заслуговує на повагу?

На перший погляд він малосімпатічен. На початку трагедії ми його зустрічаємо в якості учня Фауста, який з'являється в досить кардинальному вигляді: в нічному ковпаку, шлафроке і з лампадою в руках. Він сам зізнається, що зі свого усамітнення бачить світ, як в телескоп, на віддалі. Морщиться, дивлячись на селянське веселощі, Фауст його позаочі називає «найбіднішим з синів землі», «нудним пронозою», який жадібно шукає скарбів серед порожніх речей.

Але минають роки, і в другій частині «Фауста» ми знову зустрічаємося з Вагнером і насилу дізнаємося його. Він став маститим, визнаним вченим, самозабутньо трудящим над завершенням свого «великого відкриття», в той час як його колишній учитель все ще шукає сенс життя. Цей сухар і книжник Вагнер домагається-таки свого - створює щось таке, чого не знала ні давньогрецька, ні схоластична вченість, чому дивуються навіть темні сили і духи стихії - штучної людини, Гомункула. Він навіть встановлює зв'язок між своїм відкриттям і науковими звершеннями прийдешніх часів:

Нам кажуть «божевільний» і «фантаст»,
Але, вийшовши з залежності сумною,
З роками мозок мислителя майстерний
Мислителя штучно створив.

Вагнер постає як сміливий мислитель, що зриває покриви з таємниць природи, що реалізують «мрію наук». І навіть якщо Мефістофель відгукується про нього, хоч і отруйно, але захоплено:

Але доктор Вагнер - розмова інший.
Учитель ваш, прославлений країною, -
Єдиний учитель за покликанням,
Який щодня множить знанья.
Жива допитливість до нього
Притягує слухачів темряву.
З вершини кафедри він оголошує
І сам ключами, як апостол Петро,
Землі і неба таємниці відмикає.
Всі визнають його вчений вага,
Він затьмарює інших по праву.
У променях його популярності зник
Останній відблиск Фаустово слави.

У той час, як писалася друга частина «Фауста», така характеристика вважає Г.Волков, автор оригінального дослідження духовної атмосфери Німеччині кінця XVIII - початку ХІХ, могла б бути мало не буквально віднесена до філософа Гегеля берлінського періоду його життя, котрий досяг визнання та популярності, «відзначеного офіційними лаврами і неофіційними обожнювання студентів».

Ім'я Гегеля відомо навіть тим, хто не сильний в філософії, але його універсальна діалектична теорія незрозуміла, «суха» для непосвячених; але вона - дійсно - звершення.

Ми не знаємо, чи свідомо Гете натякає на Гегеля, проте добре відомо, що вони були досить близько знайомі протягом багатьох років, Г.Волков проводить паралель: Фауст (сам Гете) - Вагнер (Гегель):

«Життя Гете ... повна яскравих подій, пристрастей, бурхливих вирів. Вона немов іскриться і б'є джерелами, підземними ключами потягів - вона вся пригода, захоплюючий роман ... його життя - яскравий нічна ватра біля лісового озера, дзеркально відбивається в тихих водах. Дивишся чи в багаття, чи дивишся в зірниці його відображення, все однаково міцно приковує погляд і заворожує.

Життя Гегеля - сама лише поганий фотознімок, на якому пожежа хвилюють його ідей виглядає статичним і блідим плямою. З цього «знімку» важко навіть здогадатися, що ж їм зображується: горіння або тління. Його біографія настільки ж бліда зовнішніми подіями, як і біографія будь-якого пересічного шкільного наставника або сумлінного чиновника.

Гейне якось назвав старого Гете «вічним юнаків», а Гегеля з дитинства дражнили «маленьким дідком».

Шляхи та засоби пізнання, як бачимо, можуть бути різними. Головне - рухати процесом пізнання. Без розуму, що пізнає немає людини.

«В діянні початок буття» - ось велика формула Фауста.

«Фауст» Гете - це ще й один з перших диспутів на тему: «Знання і моральність». А якщо так, то і ключ до сьогоднішніх моральних проблем науки.

Фауст: пергамент не видаляють спраги.
Ключ мудрості не на сторінках книг.
Хто до таємниць життя рветься думкою кожної,
У своїй душі знаходять їх джерело.

Вкладена в уста Фауста похвала «живому» знання відображають думку про двох можливостях, два шляхи пізнання: «чистого» розуму і «практичного» розуму, що живиться пульсуючим джерелом серця.

Задум Мефістофеля полягає в тому, щоб заволодіти душею Фауста, змусити його прийняти будь-якої з міражів за сенс життя людини на землі. Його стихія - руйнувати все, що підносить людину, знецінює його прагнення до духовних вершин, скидати самої людини у прах. В цьому пафосі, до в замкнутому колі, для Мефістофеля весь сенс буття. Проводячи Фауста через повну гаму земних і «неземних» спокус, Мефістофель переконаний, що святих людей не буває, що будь-яка людина обов'язково де-небудь, на чому-небудь та й сподкнется, що саме пізнання призведе до знецінення моралі.

В фіналу, здавалося б, Мефістофель може тріумфувати: Фауст прийняв ілюзію за дійсність. Він думає, що по його волі люди риють канали, перетворюючи вчорашнє болото в квітучу землю. Засліплений, він не може бачити, що це лемури риють йому могилу. Ряд моральних поразок і втрат Фауста - від загибелі Маргарити до загибелі двох людей похилого віку, відданих нібито в жертву великій ідеї загальнолюдського щастя, - теж начебто підтверджують перемогу руйнівною концепції Мефістофеля.

Але насправді в фіналі - НЕ торжество, а крах Мефістофеля. Буде вельми радіти правда, добута Фаустом ціною суворих проб і помилок, жорстокою ціною пізнання. Він раптом зрозумів, для чого варто було жити.

Лише той гідний життя і свободи,
Хто кожен день за них іде на бій,
Все життя в боротьбі суворою, безперервної
Дитя і чоловік, і старець - нехай веде,
Щоб і побачив у блиску сили чудової
Вільний край, вільний мій народ,
Тоді сказав би я: Мить,
Прекрасно ти, продовжити, постій! ..

Ця мить людської слабкості - показник наївно сили духу Фауста.

Мефістофель робить все, що в його «нелюдських» силах, щоб не допустити піднесення людини за допомогою пізнання, затримати його на ступені аналізу і - після випробувань ілюзіями - скинути в невірне. І він багато чого досягає. Але розум долає «диявольське» початок в пізнанні.

Гете зберігає просвітницький оптимізм і звертає його до майбутніх поколінь, коли стане можливим вільна праця на вільній землі. Але кінцевий висновок, який випливає з «оптимістичної трагедії» Гете ( «Лише той гідний життя і свободи, хто кожен день за них іде на бій ...»), майбутні покоління так само зуміли обернути на зло, зациклилися на «бій» і «боротьбі» , сплачуючи мільйонами життів за, здавалося б, світлі ідеї. Хто тепер вкаже нам джерело оптимізму і віри в силу і добро знання?

Краще б ми запам'ятали інші слова:
О, якби, з природою нарівні,
Бути людиною, людиною мені!

Філіна.І
Всесвітня література та культура в навч. закладах України -2001р., №4 с.30-32

ПРОСТО ПРОЧИТАЙ МЕНІ ЦЕ, Я НЕ БУДУ ЗАПИСУВАТИ, ТАК ЯК ПОМНЮ

Генріх Фауст- доктор, що розчарувався в житті і науці вчений. Уклав угоду з Мефістофелем.

Мефістофель- злий дух, диявол, посперечався з Господом на те, що зможе отримати душу Фауста.

Гретхен (Маргарита) -кохана Фауста. Безневинна дівчина, яка через любов до Генріха випадково вбила свою матір, а після, збожеволівши, втопила свою дочку. Померла в тюрмі.

інші персонажі

Вагнер -учень Фауста, який створив Гомункула.

Олена- давньогрецька героїня, кохана Фауста, від якої у неї народився син Евфоріон. Їх шлюб - символ з'єднання античного і романтичного начал.

Евфоріон -син Фауста і Олени, наділений рисами романтичного, байронического героя.

березня- сусідка Маргарити, вдова.

Валентин- солдат, брат Гретхен, якого вбив Фауст.

Директор театру, Поет

Гомункул

«Фауст, трагедія» (, частіше просто «Фауст» - філософська драма для читання, яка вважається головною працею Йоганна Вольфганга Гете. Містить найбільш відомий варіант легенди про доктора Фауста.

Гете працював над задумом про Фауста протягом 60 років свого життя. Перша частина писалася ще в 1790-і роки, була закінчена в 1806 році, опублікована через два роки і кілька разів переглядалася Гете при перевиданнях. Над другою частиною Гете трудився в похилому віці; вона побачила світ уже після його смерті, в 1832 році. У 1886 році був виявлений текст «Прафаусте», написану Гете в молодості, в 1772-1775 рр.

За формою це драма для читання, за жанром філософська поема.

Немає прямого авторського слів, все віддано дійовим особам: монологи, діалоги, харовиє партії. Має досить складну, але в той же час прозору композицію. Починається з двох прологів: 1. пролог в театрі (для чого існує театр зокрема, мистецтво загалом - директор: глядачі платять за квитки, акті: слова, популярність, задоволення марнославства, відповідь автора-Гете: мистецтво існує, щоб відкривати людям невипробувані , невідомий спосіб самовираження творчої особистості, спосіб пізнання). 2. пролог на небесах, служить введенням, яке штовхає до зав'язці. Перед Богом постає посланець пекла Мефістофель, він заявляє, що Бог зробив помилку, створивши людей, що вони злі, підступні і від них потрібно позбавитися. Між Богом і Мефістофелем виникає суперечка, результатом якого стає експеримент. Укладають договір: випробувати людей, в якості піддослідного вибирають старого вченого Фауста. Якщо Мефістофель доведе, що людина нікчемний, підступний, то Бог знищить людство. За прологом слід 1 частина (особисте життя людини), 2 частина (людина і суспільство) і епілог.



1 частина: поділ йде на епізоди і сцени. Початок - кабінет Фауста, 80-річного старого, майже все життя він прожив самотньо. Його життя звелася до знань, відображених в книгах, знання абстрактні. Про світ за межами кабінету він практично нічого не знав. Фауст одержимий ідеєю пізнання, він близький до смерті, він повинен визнати, що життя його прожите даремно. Через це страху він звертається до духів стихій, вони є, але відповіді на його питання ніхто не може дати. Йому стає страшніше і нестерпнішим. Під впливом страху Фауст виходить з кабінету. У нього немає нічого спільного з людьми, які живуть поруч з ним. Гете малює весну, свято, а до Фауста нікому немає діла. Тут йому приходить спогад з отроцтва. Батько Фауста був лікарем, а коли синові було 14 років, почалася страшна епідемія. Старший Фауст намагався врятувати людей, виписував ліки, але від них людей гине ще більше. Його втручання не тільки марно, але й згубно. Після цього Фауст-син йде в самітництво.

Щоб не стикатися з людьми Фауст виходить в поле. Де до нього пристає пудель. Господар повертається додому і пудель прослизає до нього. Коли б'є опівночі, пудель перетворюється в Мефістофеля. Той намагається домовитися з Фаустом, що він виконає всі його бажання, зробить молодим, якщо Фауст підпише договір з однією умовою: Фауст буде жити до тих пір. Поки не скаже «Мить ти прекрасно, зупинись, постій!». Фауст не береться тим спокусам, якими його відчуває Мефістофель. НА образ вічної жіночності Фауст спокушається і підписує договір з Мефістофелем. Фауст отримує можливість прожити друге життя, принципово іншу. Але він може бути вище людей, спостерігати за ними. До кабінету він повертається, але тільки щоб піти назавжди. В його будинку влаштувався його учень Вагнер. Після укладення договору вони йдуть в місто, в кабачок, де збираються студенти. Спокушання вином і веселощами, Фауст не піддається (пісня про бліх - викриття фаворитизму). Далі відправляються на кухню Відьми, там кипить котел, спостерігають сова і кіт. Це зілля випиває Фауст і до нього повертається молодість. Він звертає увагу на міські свята, він зустрічається з Маргаритою (Гретхен). Вона нещасна людина, живе в передмісті, гарненька, скромна, вихована, побожна, турботлива, вона дуже любить дітей. У неї є молодша сестра. Коли багатий юнак підходить до неї, звертається з компліментами, хоче проводити, вона намагається відхилитися, кажучи, що не красуня і вона стає ще більш бажаною для Фауста. Мефістофель радить піднести дорогий подарунок (шкатулку з камінням), але його першою побачила матір і вона наказала дочки віднести його до церкви. Вдруге скринька передається не Маргариті, а сусідці Марті, яка стає пособниця Фауста і скарби коштовні Гретхен, коли не було матері. Дарувальник стає для неї загадковим і цікавим, вона погоджується на нічне побачення з ним. Дівчина доброчесна, про що свідчить пісня «Балада про фульском королі», яку вона співала. Любов, який показує її Гете - випробування для жінки, до того ж руйнівна. Маргарита сумирно любить Фауста, стає злочинною. На її совісті 3 злочини (вона прирікає себе на повну самітність) - підсипає снодійне матері, в один нещасний день мати не прокидається від передозування снодійного, поєдинок Валентина і Фауста, Валентин виявляється приреченим, він убитий рукою Фауста, Маргарита виявляється причиною загибелі брата, Маргарита топить немовляти-дочка від Фауста в болоті (хтонічна середа). Фауст її кидає, вона йому цікава тільки поки він її домагається. Фауст забуває про неї, він не відчуває зобов'язань перед нею, не пам'ятає її долю. Залишившись одна, Маргарита робить кроки, які призводять її до каяття, прощення. Про її вбивстві стає відомо, і її садять до в'язниці, їй як матері дітовбивці повинні відрубати голову.



В кінці 1 частини з'являється важливий епізод «Вальпургієва ніч». У розпал веселощів перед Фаустом виникає примара Маргарити, і він вимагає доставити його до неї. Мефістофель виконує і переносить Фауста в темницю Маргарити, його охоплює каяття і хоче врятувати кохану. Але Маргарит відмовляється, вона не хоче піти за Фаустом, так як з ним Мефістофель. Вона залишається у в'язниці, ніч уже закінчується, а першими променями повинен прийти кат. Мефістофель вмовляє Фауста бігти і то кориться. В цей час лунає голос з небес «Врятована». Маргарита приймає на себе всю відповідальність, сплачує життям за душу. Коли Фауст помре, серед праведних душ, відправлених назустріч його душі, виявиться душа Маргарити.

Фізичний, космологічний аспект, аспект, пов'язаний з категорією «ідеал». Коли Фауст вимовляє цю фразу, мить зупиняється, час розривається, зрушується вісь землі, змінюється рух Сонця, наступила велика космічна катастрофа, цю пастку не помічає Фауст. Зупинити мить - значить досягти абсолюту, пізнати ідеал. А природа ідеалу полягає в тому. Що його реалізувати не можна, до нього можна тільки прагнути. Таким чином, Мефістофель порушує закон світобудови ( «філософська пастка»). Любов виявляється аж ніяк не однозначним. Те, що відбувається між Фаустом і Маргаритою суворо і жорстоко.

2 частина: Більш складна, так як вона більш абстрактна. Фауст і Мефістофель виявляються при дворі якогось імператора. Імператор, який, здавалося б, має владу, зовсім не всесильний і повноправно розпоряджається собою і підданими. Зовнішні загрози, внутрішні економічні складності. З'являється Фауст і вселяє імператору уявлення, що з'явиться радник, який може допомогти впоратися з цими труднощами. Але перебування при дворі Фаусту практично нічого не дає, хоч він і в фаворі. Щоб впоратися з кризою Мефістофель пропонує надрукувати асигнації. Для Фауста перебування пов'язано з двома важливими моментами: нагорода від короля - смуга землі, врізана в море і зустріч з Оленою Прекрасною (2 частина спрямована на античність). У другій частині паралель з Вальпургієвої ночі тільки з античними істотами (сфінкси, химери). На цьому тлі з'являється Олена. Перед нами фрейліна, не першої молодості і краси. І спочатку вона не справляє на Фауста сильного враження. Але він хилить бачити в ній вічну жіночність, Олена стає законною дружиною Фауста, у них народився син. Син дивовижний, це юне створіння вражаючої краси і чарівності, обдарований від природи, Евфаріон (ейфорія блаженство, устремління в небо). Любимо батьками до божевілля. Їх життя забарвлена \u200b\u200bпостійним побоюванням, що ні втратять його і не зможуть утримати на землі. Ці побоювання збуваються. Ставши повнолітнім Евфаріон просить батьків відпустити його. Він не повертається на землю, розчиняється в ефірі. У долях дітей Фауста - полярне розбіжність.

Вся амплітуда людського життя впирається в смертність людини.

Його учень, Вагнер, мислить, що наука повинна давати практичне вирішення завдань, що вона повинна бути корисна і він створює штучну людину. Порівняння з могутнім Богом - природою, людина як показує Гете, створений Богом, недосконалий (він вмирає, страждає, сумнівається), а може, бути людина, створений людиною, буде здійснений?

Вагнеру вдається створити штучну людину, виростив в колбі, там маленький чоловічок, але дорослий. Він намагається звільнитися, вибирається, але виявляється нежиттєздатним.

«Фауст на березі моря» (остання третина другої частини). Фауст вирішує, що свою нагороду він використовує на благо людей. Він подарує її тим, хто буде на ній щасливий. У Фауста виникає нове уявлення про життя. Якщо подумати про інших, жити заради поколінь - це дає сенс перспективи. Фауст до цього часу такий старий, що нічого не може робити сам, він кволий, слабкий і сліпий. Фауст вимагає у Мефістофеля, щоб цю смужку землі розширили, убезпечили, щоб там могло благоденствувати велика кількість людей. У зв'язку з цим виникає проблема людини і природи, що перетворює сила культури на цій землі під проводом Фауста риють могили а на краю землі могилу для самого Фауста.

«Міф про Філімонов і Бавкіда» - люблячі дружини, які померли в один день і Боги в нагороду чоловіка перетворили на дуб, а дружину в липу. У Гете вони живуть на цьому мису, по вс ходять на службу. Від дзвонів Мефістофель скрегоче зубами, але нічого не може зробити з ними і вмовляє Фауста переселити їх, так як вони йому заважають. Він клянеться, що вони нічого не втратять, але він їх так налякав, що вони померли на місці.

Фауст доживає до останнього свого дня і йому здається, що він зрозумів таємницю, навіщо жити. Він вважає, що на упорядкованій землі будуть жити щасливі люди, відбулось слави і волі. Сенс життя - кожен день йти на бій за славу і свободу. І зрозумівши цю думку, тоді сказав би я «Мить ти прекрасно ...» (в умовному способі). Проте смерть наздоганяє Фауста, а поруч з ним Мефістофель, але на перехоплення душі Фауста поспішають легіони душ праведників для порятунку його душі, Бог, забувши про людство. Згадує про людину. Серед духів Маргарита. Все в світі знаходиться в русі - боротьбі протиріч і єдність.

Суперечка за Фауста весь час йде по тонкій грані, на лезі ножа, і існування людства перебувати на цій межі і потрібно тримати рівновагу. АЛЕ зло виявляється не тільки не всемогутнім, в ньому самому є протиріччя (в образі Мефістофеля) він говорить про себе як про частину тієї сили, яка шукає і бажає зла, але сприяє створенню добра.

10. «Фауст» Й. В. Гете в контексті світової культури (від Книги Іова до «Доктора Фаустуса» Т. Манна).

Головна тема трагедії «Фауст» Гете - духовні пошуки головного героя - вільнодумця і чорнокнижника доктора Фауста, який продав душу дияволу за набуття вічного життя в людській подобі. Мета цього страшного договору - здіймання над дійсністю не тільки за допомогою духовних подвигів, але і мирських добрих справ і цінних відкриттів для людства.

Содержание статьи развернуть / свернуть
  1. Історія створення
  2. опис твору
  3. Частина перша
  4. Частина друга
  5. Головні герої
  6. Фауст
  7. Маргарита
  8. аналіз твору
  9. підсумковий висновок

Історія створення

Філософська драма для читання «Фауст» писалася автором протягом усього його творчого життя. Вона заснована на найбільш відомої версії легенди про доктора Фауста. Ідея написання - втілення в образі доктора вищих духовних поривань людської душі. Перша частина була закінчена в 1806 році, автор писав її близько 20-ти років, перше видання відбулося в 1808 році, після цього вона зазнала кілька авторських доробок при перевиданнях. Друга частина була написана Гете в похилому віці, а видана приблизно через рік після його смерті.

опис твору

Відкривають твір три вступу:

Частина перша

Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст

Доктор Фауст, розуміючи обмеженість людського розуму в пізнанні таємниць світобудови, намагається накласти на себе руки, і тільки раптові удари пасхального благовеста заважають йому здійснити цей задум. Далі Фауст зі своїм учнем Вагнером призводять до хати чорного пуделя, який перетворюється в Мефістофеля в образі мандрівного студента. Злий дух вражає доктора своєю силою і гостротою розуму і спокушає благочестивого самітника знову зазнати радості життя. Завдяки укладеним договором з дияволом Фауст знову знаходить молодість, силу і здоров'я. Першим спокусою Фауста стає його любов до Маргарити - невинної дівчини, згодом поплатився життям за свою любов. У цій трагічній історії Маргарита не єдина жертва - також випадково від передозування снодійного зілля гине її мати, а брат Валентин, який заступився за честь сестри, буде убитий Фаустом на дуелі.

Частина друга

Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст

Дія другої частини переносить читача в імператорський палац одного з античних держав. У п'яти актах, пронизаних масою містико-символічних асоціацій, складним візерунком переплітаються світи Античності і Середньовіччя. Червоною ниткою проходить любовна лінія Фауста і прекрасної Олени, героїні давньогрецької епосу. Фауст і Мефістофель шляхом різних хитрощів швидко стають наближеними до двору імператора і пропонують йому досить нестандартний вихід із фінансової кризи. Під кінець свого земного життя, практично незрячий Фауст робить будівництво греблі. Стук лопат злих духів, що риють йому могилу за наказом Мефістофеля, він сприймає за активні будівельні роботи, переживаючи при цьому миті найбільшого щастя, пов'язаного з великою справою, реалізованим на благо свого народу. Саме в цьому місці він просить зупинити мить свого життя, маючи на це право за умовами контракту з дияволом. Тепер йому зумовлені пекельні муки, але Господь, оцінивши заслуги доктора перед людством, приймає інше рішення і душа Фауста відправляється в рай.

Головні герої

Фауст

Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст

Це не просто типовий збірний образ прогресивного вченого - він символічно представляє собою весь рід людський. Його складна доля і життєвий шлях не просто алегорично відображаються у всьому людстві, вони вказують на моральний аспект існування кожної особистості - життя, працю і творчість на благо свого народу.

Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст

(На зображенні Ф. Шаляпін в ролі Мефістофеля)

Одночасно дух руйнування і сила протистоїть застою. Скептик, що нехтує людську природу, впевнений в нікчемності і слабкості людей, нездатних впоратися зі своїми гріховними пристрастями. Як особистість, Мефістофель протистоїть Фаусту невір'ям в добро і гуманістичну сутність людини. Він постає в кількох іпостасях - то жартівника і жартівника, то слуги, то філософа-інтелектуала.

Маргарита

Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст

Проста дівчина, втілення невинності і доброти. Скромність, відкритість і душевна теплота притягують до неї живий розум і бентежну душу Фауста. Маргарита - образ жінки здатної на всеосяжну і жертовну любов. Саме завдяки цим якостям вона отримує прощення від Господа, незважаючи на вчинені їй злочину.

аналіз твору

Трагедія має складне композиційне побудова - вона складається з двох об'ємних частин, перша має в складі 25 сцен, а друга - 5 дій. Твір пов'язує в єдине ціле наскрізний мотив мандрів Фауста і Мефістофеля. Яскравою і цікавою особливістю є тричастинне вступ, що представляє собою зав'язку майбутнього сюжету п'єси.

Що основний зміст трагедії Гете фауст. Фауст

(Образи Йоганна Гете в роботі над "Фаустом")

Гете грунтовно переробив народну легенду, що лежить в основі трагедії. Він наповнив п'єсу духовно-філософською проблематикою, в якій знаходять відгук близькі Гете ідеї Просвітництва. Головний герой трансформується з чародія і алхіміка в прогресивного вченого-експериментатора, що повстає проти схоластичного мислення, досить властивого епосі Середньовіччя. Коло проблем, що піднімаються в трагедії, досить великий. Він включає в себе роздуми над таємницями світобудови, категоріями добра і зла, життя і смерті, знання і моралі.

підсумковий висновок

«Фауст» - унікальний твір, що зачіпає одвічні філософські питання поряд з науково-соціальними проблемами свого часу. Критикуючи недалеке суспільство, яке живе плотськими задоволеннями, Гете за допомогою Мефістофеля паралельно висміює систему німецького освіти, багату масою непотрібних формальностей. Неперевершена гра віршованих ритмів і мелодики робить «Фауст» одним з найбільших шедеврів німецької поезії.

Вибір редакції
II. Характеристика образу Назанского План характеристики: 1. Перші згадки про Назанскому. 2. Зустріч Ромашова і азанского. 3 ....

Роман Гончарова «Обломов» є знаковим твором літератури 19 століття, які зачіпають як остросоциальниє, так і багато філософських ...

Епізод «Чичиков у Плюшкіна» цікавий в ідейно-художньому відношенні. Автору вдалося намалювати живі, яскраві картини зустрічі Чичикова ...

4 травня 1848 року на третій день після приїзду в Щеликово Олександр Миколайович записав: «Кожен прігорочек, кожна сосна, кожен вигин річки -...
Може вважатися вічною. Однак найбільшою мірою вона загострюється в переломні моменти суспільно-соціального розвитку, коли два ...
Образ Савельича в повісті «Капітанська дочка» створений А.С. Пушкіним невипадково, він уособлює собою національний російський характер ...
Фауст Трагедія відкривається трьома вступними текстами. Перший - це ліричний посвята друзям молодості - тим, з ким автор був ...
Ці герої абсолютно різні за всіма показником. За світоглядом, вихованню, характеру, в прагненні заслужити своє місце під сонцем ....
Комедія А. Грибоєдова «Лихо з розуму» була створена в 1824 році. Унаслідок викривального змісту твору воно було опубліковано ...