Збірник ідеальних есе з суспільствознавства. Проблема сприйняття навколишнього світу

Содержание статьи развернуть / свернуть
  1. Основной материал

Твір написано учнем загальноосвітньої школи. Можуть бути помилки.

Текст Володимира Олексійовича Солоухина: Неповний ..

(1) Є на нашій річці такі глухі і затишні місця, що, коли продереш через сплутані лісові хащі, заповнені до того ж кропивою, і сядеш біля самої води, відчуєш себе як би в відокремленому, відгородженому від решти земного простору світі. (2) На самий грубий, поверхневий погляд, цей світ складається тільки з двох частин: із зелені і води ...
(3) Небо приймає не останню участь в створенні нашого маленького світу. (4) Воно то сіре, коли ще найраніший світанок, то сіро - рожеве, то яскраво - червоне - перед урочистим виходом сонця, то золотисто - синє і, нарешті, блакитне, як і годиться йому бути в розпалі ясного літнього дня ....
(5) В наступну частку нашої уваги ми вже помітний, що те, що здавалося нам просто зеленню, зовсім не просто зелень, а щось докладний і складне. (7) І справді, натягнути б близько води рівну зелену парусину, то - то була чудова краса, то - то вигукували б ми: «Земне благодать!» - дивлячись на рівну зелену парусину ...

* По В. Солоухін

Твір за текстом:

Володимир Олексійович Солоухин - російський поет і письменник. У своєму творі він звертає увагу на проблему сприйняття навколишнього світу.
Автор від першої особи оповідає про природу свого краю. Він пише, що в одну хвилину ми бачимо просто зелень, але в наступну, вже щось докладний і складне. В.А. Солоухин пише про безглуздість положення, він багато разів бачив одні білі квіти, навіть не просто бачив, виділяв їх з усіх, але не знав їх назви. Знав ромашки, кульбаби, конвалії і безліч інших квітів, але не ці.
Автор вважає, що людина повинна побачити весь навколишній світ, усвідомлювати себе частиною природи, а для цього необхідно знати, як називають ті чи інші трави і рослини.
Язгоден з автором в тому, що кожна людина повинна розуміти природу в набагато більшому значенні, вважати себе частиною її.
Пробрати до твору І. С. Тургенєва «Батьки і діти». Люди перестають розуміти, що їхня рідна і єдиний будинок - це природа, і вона вимагає до себе дбайливого ставлення. Головний герой твору вважає, що «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник».
Многие люди в сучасному світі перестають цінувати природу. Ми не відчуваємо себе її частиною, ми вбиваємо її, будуючи новий світ. Ми кидаємо сміття, рубаємо дерева і їздимо на машинах, отруюючи навколишній нас світ.
В На закінчення хочу сказати, що варто уважніше ставитися до природи, потрібно берегти її, адже вона завжди нам допомагала і допомагатиме, якщо ми її повністю не знищимо.

Володимир Олексійович Солоухіна
Біла трава
розповідь
Є на нашій річці такі глухі і затишні місця, що, коли продереш через сплутані лісові хащі, заповнені до того ж кропивою, і сядеш біля самої води, відчуєш себе як би в відокремленому, відгородженому від решти земного простору світі. На самий грубий, поверхневий погляд, світ цей складається тільки з двох частин: із зелені і води. Але і в воді відбивається все та ж суцільна зелень.
Будемо тепер по крапельок збільшувати нашу увагу. При цьому майже одночасно з водою і зеленню побачимо, що, як не вузька річка, як не густо сплелися над її руслом гілки, все ж і небо приймає не останню участь в створенні нашого маленького світу. Воно то сіре, коли ще найраніший світанок, то сіро-рожеве, то яскраво-червоне - перед урочистим виходом сонця, то золоте, то золотисто-синє і, нарешті, блакитне, як і годиться йому бути в розпалі ясного літнього дня.
У наступну частку уваги ми вже помітний, що те, що здавалося нам просто зеленню, зовсім не просто зелень, а щось докладний і складне. І справді, натягнути б близько води рівну зелену парусину, то-то була чудова краса, то-то вигукували б ми: "Земна благодать!" - дивлячись на рівну зелену парусину.
Висить над водою стара, чорна, як вугілля, корч. Віддзвеніла, відшумів своє. Отдрожала дощовими краплями на весняних листі, отсоріла в воду яскраво-жовтими глянцевими листочками. Вугільне відображення її чітко лежить на воді, перериваючись лише в тих місцях, де потрапляє на округлі латаття. Зелень цих листів не може не збігатися, що не зливатися з відбитої навколо лісової зеленню. У черемшин виросли до своєї величини майбутні ягоди. Тепер вони гладкі, жорсткі, як все одно вирізані із зеленої кістки і відполіровані. Листя верби повернені то своєю яскраво-зеленої, то зворотної, матовою, срібною стороною, чому все дерево, вся його крона, все, так би мовити, пляма в загальній картині здається світлим. У кромки води ростуть, нахилившись в сторону, трави. Здається навіть, що далі трави підводяться навшпиньки, тягнуться з усіх сил, щоб обов'язково, хоча б через плечей, подивитися в воду. Тут і кропива, тут і височенні зонтичні, назви яких тут у нас ніхто не знає.
Але всіх більше прикрашає наш замкнутий земної маленький світ якесь високе рослина з пишними білими квітами. Тобто кожну квітку окремо дуже малий і був би зовсім непомітний, але зібралися квіти на стеблі в незліченній кількості і утворюють пишну, білу, злегка жовтувату шапку. А так як стебла цієї рослини ніколи не ростуть поодинці, то пишні шапки зливаються, і ось вже як би білу хмару дрімає серед нерухомою лісової трави. Ще й тому неможливо не замилуватися цією рослиною, що тільки-но пригріє сонце, як від білого квіткового хмари попливуть в різні боки незримі клуби, незримі хмари міцного медвяної аромату.
Взагалі-то кажучи, сидячи з вудкою, ні про що більше не думаєш, як тільки про клювання, про поплавці, якщо можна назвати думанням зосереджене, напружене очікування хоча б легкого ворушіння. Пристрасний рибалка Антон Павлович Чехов не так вже має рацію, кажучи, що під час вудіння приходять в голову світлі, добрі думки. Зовсім ні! Останні жалюгідні уривки діваються невідомо куди.
Дивлячись на білі пишні купи квітів, я часто думав про безглуздість положення. Я виріс на цій річці, чогось мене вчили в школі. Квіти ці я бачу кожен раз, і не просто бачу, а виділяю з усіх інших квітів. А ось запитай мене, як вони називаються, - не знаю, чомусь ні разу не чув їх назви і від інших, теж тут виросли людей. Кульбаба, ромашка, волошка, подорожник, дзвіночок, конвалія - \u200b\u200bна це нас ще вистачає. Ці рослини ми ще можемо називати по імені. Втім, навіщо ж відразу узагальнювати, - може бути, один лише я і не знаю? Ні, кого б я ні розпитував в селі, показуючи білі квіти, все розводили руками:
- Хто їх знає! Повно їх зростає: і на річці, і в лісових ярах. А як називаються? .. Та тобі на що? Квіти і квіти, адже їх не жати, що не молотити. Нюхати і без назви можна.
Ми взагалі-то, я б сказав, трохи байдужі до всього, що оточує нас на землі. Ні, ні, звичайно, ми часто говоримо, що любимо природу: ці переліски, і пагорби, і джерельця, і вогневі, на півнеба, літні теплі заходи. Ну і, звичайно, зібрати букет квітів, ну і, звичайно, прислухатися до співу птахів, до їх щебетання в золотих лісових верхах в той час, коли сам ліс ще сповнений темно-зеленою, чорної майже прохолоди. Ну і сходити по гриби, ну і порибалити, та й просто полежати на траві, дивлячись вгору на пливуть хмари.
"Послухай, а як називається трава, на якій ти тепер так бездумно і так блаженно лежиш?" - "Тобто як це як? Трава. Ну там ... який-небудь пирій або кульбаба". - "Який же тут пирій? Тут зовсім немає ніякого пирію. Подивися уважніше. На місці, яке ти зайняв своїм тілом, зростає десятка два різноманітних трав, і адже кожна з них чимось цікава: чи то способом життя, то чи цілющими для людини властивостями. Втім, це вже ніби як би незбагненна для нашого розуму тонкість. Нехай про це знають хоча б фахівці. Але назви, звичайно, не завадило б знати ".
З двохсот п'ятдесяти видів грибів, що ростуть повсюдно в наших лісах, починаючи з квітня і закінчуючи заморозками (до речі, майже всі види їстівні, виключаючи лише кілька видів), ми знаємо "в обличчя" і за назвами чи четверту частину. Про птахів не кажу. Хто мені підтвердить, яка з цих двох птахів малиновка-пересмішник, яка кропив'янка, а яка мухоловка-форель? Хто-небудь, звичайно, підтвердить, але чи кожен? Та чи кожен третій, по чи кожен п'ятий - ось питання!
... Зустрівшись в Москві з моїм другом і земляком з сусіднього села Сашком Косіцина, ми починаємо згадувати наш ліс Журавлиха, нашу річечку Ворше, наш Довгий вир, що загубився в Журавлисі.
- Найбільше я люблю в Журавлисі запахи, - зажмурівая від блаженства, згадує Саша Косіцин. - Ніде, ні на одній річці, ні в одному лісі я не зустрічав таких запахів! Не можна сказати окремо, що пахне кропивою, або м'ятою, або ось цієї ... як її? .. Ну, знаєш, така біла трава ... пишна, ну, ти знаєш ...
- Знаю, про що ти говориш, але я сам сто разів збирався запитати у тебе, як називається ця трава. А ти, виявляється, забув.
- Ну, знав, та забув, - розсміявся Саша. - Взагалі-то не завадило б з'ясувати. Ти б спитав у селі у місцевих жителів, скажуть.
- Хіба я не питав? Багато разів!..
- Я придумав: треба буде запитати у мого батька. Він лісником чотири роки працював, він все знає. Їх, лісників, навіть змушують збирати насіння дерев і рослин. Він книги на цю тему читав. І по цій частині знає все досконально. А вже цю траву - і говорити нема чого. Навколо сторожки, де ми жили, її цілі плантації.
Якось так вийшло, що влітку, коли ми з Сашею зустрічалися в селі і коли його батько, що знає всі досконально, бував поблизу, а часто навіть і сидів з нами за одним столом, ми забували про нашу запашну траву. Згадували ж про неї знову взимку в Москві: починали шкодувати, що ось була можливість дізнатися - забули. На майбутній рік неодмінно треба запитати у колишнього лісника. Наше нетерпіння загострювалося в такій мірі, що хотілося швидше написати лист.
Але згадували ми про білу траві звичайно пізно ввечері, не вдома, а в гостях, під час вечері, а то і зовсім в ресторані, коли на нас знаходили особливо ліричні миті і ми особливо яскраво згадували про Журавлисі і Ворше. Тільки цим і можна пояснити, чому ми протягом трьох років не відправили ні листи, ні телеграми. Одного разу нарешті збіглися всі бажані умови: ми були з Сашею разом. Павло Іванович сидів поруч, і ми згадали про нашу загадкову білу траву.
- Так-так-так, - енергійно підтакував нам Павло Іванович. - Ну як же! Невже я не знаю цю траву ?! У неї ще стебла порожні. Бувало, треба напитися, а джерельце в глибокій вимоїні. Зараз срежешь стебло метрової довжини і через нього і нап'єшся. А листя у неї трошки на малину схожі. А квіти білі та пишні. А вже пахнуть! .. Бувало, сидиш на річці з вудкою, за сто кроків - аромат. Ну як же, невже не знаю я цю траву ?! Так що ти, Саша, невже не пам'ятаєш, скільки її біля нашої сторожки росло по тому березі річки, хоч заготовляють!
- Ну так не тягни душу, говори, як вона називається.
- Бела трава.
- Ми знаємо, що вона біла, але ось назва? ..
- Яке вам ще назву? Я, наприклад, так її постійно кличу: білого трава. Та й все у нас так звуть.
Ми з Сашком розсміялися, хоча причина нашого сміху, я так думаю, була зовсім незрозуміла для бувалого людини Павла Івановича. Бела трава - і раптом смішно! Спробуй здогадайся, над чим тут сміються.
1961

Є на нашій річці такі глухі і затишні місця, що, коли продерёшься через сплутані лісові хащі, заповнені до того ж кропивою, і сядеш біля самої води, відчуєш себе як би в відокремленому, відгородженому від решти земного простору світі. На самий грубий, поверхневий погляд, світ цей складається тільки з двох частин: із зелені і води.

Збірник ідеальних есе з суспільствознавства. Проблема сприйняття навколишнього світу

твір

Нам відомо безліч прекрасних рядків про природу, нам відомо безліч чудових картин і пейзажів - всі вони приносять нам естетичне задоволення, проте не кожен з нас по-справжньому здатний бачити і відчувати навколишній світ у всій його різноманітності і у всій його красі. В даному тексті В.А. Солоухин піднімає проблему сприйняття навколишнього світу.

Автор з трепетом описує близькі його серцю «глухі і затишні місця», однак через мить звертає нашу увагу на те, що як би не любив він споглядати прекрасні пейзажі, по суті, всі ми «байдужі до всього, що оточує нас на землі». В.А. Солоухин робить акцент на тому, що саме тому у більшості людей природа не викликає ніяких емоцій: для них світ складається з двох частин - «із зелені і води», в рідкісних випадках картина здатна наповнюватися чимось ще. А адже в навколишньому світі кожна деталь має величезне значення! І навіть сам письменник, як би не любив і не цінував він природу, до власного сорому, ловить себе на думці, що не знає назв величезної кількості квітів, грибів, птахів - чи можна таке ставлення до природи назвати любов'ю? Автор наводить як приклад річку свого дитинства: на ній росли «пишні купи квітів», які, на жаль, викликали в поета лише почуття безглуздості, тому як навіть через багато років він так і не дізнався їх назви - ні з підручників, ні від інших , більш досвідчених жителів, «цінителів» природи.

В.А. Солоухин вважає, що, на жаль, часто людина не сприймає навколишній світ природи як джерело творення, краси і життєвої сили.

Я повністю згодна з думкою автора і теж вважаю, що навколишній нас світ потрібно сприймати як невід'ємну частину нашого життя, як невичерпне джерело натхнення і життєвих сил, але, на жаль, не всі здатні на таку любов до природи, адже вона вимагає самовіддачі.

Проблему сприйняття навколишнього світу піднімає в своїй розповіді «Зимовий дуб» Ю. Нагібін. Головний герой, Савушкін, в силу свого віку, мав незвичайний погляд на природу: зимовий ліс був для нього окремим світом, чарівної країною, джерелом натхнення та емоцій, а дуб - живою істотою, таким же, як і всі люди. Зовсім інше бачення має вчителька хлопчика, Анна Василівна, вона не просто не вважає дуб живою істотою, вона намагається довести Савушкіну, що він не правий і невірно сприймає навколишній світ - проте потрапивши в зимовий ліс, вчителька забрала свої слова назад. Опинившись в цій казці, в неймовірної краси зимовому лісі, Анна Василівна знайшла інше бачення, усвідомила свою помилку і стала на крок ближче до вірного, по-дитячому чистому і щирого сприйняття природи.

Своїм сприйняттям навколишнього світу, своєю близькістю до світу природи відома героїня роману-епопеї Л. Н. Толстова «Війна і мир». Дівчина вміла помічати прекрасне у всіх деталях пейзажу, надихатися ними і вбирати впевненість, прагнення і чистоту. Природа допомагала Наташі підтримувати віру в свою мрію, а сама героїня, завдяки своїм душевним багатством, вміла дякувати навколишній світ своєю неймовірною емоційною віддачею, єднанням і щирістю.

Таким чином, можна зробити висновок, що кожен з нас по-своєму любить і цінує природу. Правильно сприймати навколишній світ - значить бачити його у всіх фарбах, у всіх деталях і з трепетом і повагою до них ставитися.

Російська мова

20 з 24

(1) Є на нашій річці такі глухі і затишні місця, що, коли продерёшься через сплутані лісові хащі, заповнені до того ж кропивою, і сядеш біля самої води, відчуєш себе як би в відокремленому, відгородженому від решти земного простору світі. (2) На самий грубий, поверхневий погляд, світ цей складається тільки з двох частин: із зелені і води. (З) Будемо тепер по крапельок збільшувати нашу увагу. (4) При цьому майже одночасно з водою і зеленню побачимо, що, як не вузька річка, як не густо сплелися над її руслом гілки, все ж і небо приймає не останню участь в створенні нашого маленького світу. (5) Воно то сіре, коли ще найраніший світанок, то сіро-рожеве, то яскраво-червоне - перед урочистим виходом сонця * то золоте, то золотисто-синє і, нарешті, блакитне, як і годиться йому бути в розпалі ясного літнього дня. (6) У наступну частку уваги ми вже помітний, що те, що здавалося нам просто зеленню, зовсім не просто зелень, а щось докладний і складне. (7) І справді, натягнути б близько води рівну зелену парусину, то-то була б чудова краса, то-то вигукували б ми: «Земне благодать!» (8) Пристрасний рибалка Антон Павлович Чехов був не так уже й має рацію, кажучи, що під час вудіння приходять в голову світлі, добрі думки. (9) Дивлячись на білі пишні купи квітів, я часто думав про безглуздість положення. (10) Я виріс на цій річці, чогось мене вчили в школі. (11) Квіти ці я бачу кожен раз, і не просто бачу - виділяю з усіх інших квітів. (12) А ось запитай мене, як вони називаються, - не знаю, чомусь ні разу не чув їх назви від інших, теж тут виросли людей. (13) 0дуванчвк, ромашка, волошка, подорожник, дзвіночок, конвалія - \u200b\u200bна це нас ще вистачає. (14) Ці рослини ми ще можемо називати по імені. (15) Втім, може бути, один лише я і не знаю? (16) Ні, кого б я ні розпитував в селі, показуючи білі квіти, все розводили руками: - Хто їх знає! (17) Годі їх зростає: і на річці, і в лісових ярах. (18) А як називаються? .. (19) Так тобі на що? (20) Ми взагалі-то, я б сказав, трохи байдужі до всього, що оточує нас на землі. (21) Ні, ні, звичайно, ми часто говоримо, що любимо природу: і ці переліски, і пагорби, і джерельця, і вогневі, на півнеба, літні теплі заходи. (22) Ну і, звичайно, зібрати букет квітів, ну і, звичайно, прислухатися до співу птахів, до їх щебетання в золотих лісових верхах в той час, коли сам ліс ще сповнений темно-зеленою, чорною майже прохолоди. (23) Ну і сходити по гриби, ну і порибалити, та й просто полежати на траві, дивлячись вгору на пливуть хмари. (24) «Послухай, а як називається трава, на якій ти тепер так бездумно і так блаженно лежиш?» - (25) «Тобто як це як? (26) Ну там ... який-небудь пирій або кульбаба ». - (27) »Який же тут пирій? (28) Подивися уважніше. (29) На місці, яке ти зайняв своїм тілом, росте десятка два різноманітних трав, і адже кожна з них чимось цікава: чи то способом життя, то чи цілющими для людини властивостями. (З0) Втім, це вже ніби як би незбагненна для нашого розуму тонкість. (31) Нехай про атом знають хоча б фахівці. (32) Але назви, звичайно, не завадило б знати ». (ЗЗ) З двохсот п'ятдесяти видів грибів, що ростуть повсюдно в наших вагах, починаючи з квітня і закінчуючи заморозками (до речі, майже ше вони їстівні, виключає лише кілька видів), ми знаємо «в обличчя» і за назвами чи четверту частину. (34) Про птахів не кажу. (35) Хто мені підтвердить, яка з цих двох птахів малиновка-пересмішник, яка кропив'янка, я яка мухоловка-форель? (З6) Хто-небудь, звичайно, підтвердить, але чи кожен? (87) Та чи кожен третій, але чи кожен п'ятий - ось питання! (За В. Солоухину *)

Показати текст цілком

Талановитий російський письменник Володимир Олексійович Солоухин піднімає в даному тексті дуже важливу проблему - проблему сприйняття людиною навколишнього світу.
Часом люди не помічають, наскільки прекрасна навколишня природа, як багато в ній таємниць і загадок. "На самий грубий, поверхневий погляд, світ цей складається тільки з двох частин: із зелені і води" - говорить Солоухин. Так як же людина сприймає навколишній світ природи?
Не всі люди сприймають природу як джерело радості, насолоди. Хтось вважає, що вона і є всього лише зелень і вода. Хтось, навпаки, захоплюється нею, знаходить в ній гармонію, спокій, умиротворення. Про те, що думає автор про цю проблему, здогадатися неважко. В.А.Солоухін вважає, що людина надто поверхово відноситься до природи, сприймає її лише як місце, де він живе і працює. Сам він вважає, що навколишній світ природи набагато ширше і заслуговує на особливу увагу з боку людей. Автор сприймає природу як джерело творення, насолоди, краси, життєвої сили. Він каже: "... те, що здавалося нам зеленню, зовсім не просто зелень, а щось докладний і складне". Природу він сприймає не просто як зелень і воду - природа для нього щось величне, неосяжне, прекрасне. Природа допомагає автору думати, міркувати про життя і про насущні проблеми: "Дивлячись на білі пишні купи квітів, я часто думав про безглуздість положення".
Ця проблема моральна, а значить, вона не має терміну давності. Мене вона теж не залишила байдужою. Дійсно, людина повинна сприймати природу як джерело життя на землі, дбати про неї і захоплюватися нею. Люди ж байдужі до оточуючого нас світу ( "Ми взагалі-то, я б сказав, трохи байдужі до всього, що оточує нас на землі"), і це дуже погано.
Проблема сприйняття людиною навколишнього світу хвилювала уми багатьох російських письменників і поетів. Так, И.С.Тургенев в романі "Батьки і діти" на прикладі двох головних героїв - Аркадія Кірсанова і Євгенія Базарова - показав, наскільки різним може бути ставлення людей до природи. Базаров, відкидаючи будь-яке естетичне н

Володимир Олексійович Солоухіна

Біла трава

Є на нашій річці такі глухі і затишні місця, що, коли продереш через сплутані лісові хащі, заповнені до того ж кропивою, і сядеш біля самої води, відчуєш себе як би в відокремленому, відгородженому від решти земного простору світі. На самий грубий, поверхневий погляд, світ цей складається тільки з двох частин: із зелені і води. Але і в воді відбивається все та ж суцільна зелень.

Будемо тепер по крапельок збільшувати нашу увагу. При цьому майже одночасно з водою і зеленню побачимо, що, як не вузька річка, як не густо сплелися над її руслом гілки, все ж і небо приймає не останню участь в створенні нашого маленького світу. Воно то сіре, коли ще найраніший світанок, то сіро-рожеве, то яскраво-червоне - перед урочистим виходом сонця, то золоте, то золотисто-синє і, нарешті, блакитне, як і годиться йому бути в розпалі ясного літнього дня.

У наступну частку уваги ми вже помітний, що те, що здавалося нам просто зеленню, зовсім не просто зелень, а щось докладний і складне. І справді, натягнути б близько води рівну зелену парусину, то-то була чудова краса, то-то вигукували б ми: "Земна благодать!" - дивлячись на рівну зелену парусину.

Висить над водою стара, чорна, як вугілля, корч. Віддзвеніла, відшумів своє. Отдрожала дощовими краплями на весняних листі, отсоріла в воду яскраво-жовтими глянцевими листочками. Вугільне відображення її чітко лежить на воді, перериваючись лише в тих місцях, де потрапляє на округлі латаття. Зелень цих листів не може не збігатися, що не зливатися з відбитої навколо лісової зеленню. У черемшин виросли до своєї величини майбутні ягоди. Тепер вони гладкі, жорсткі, як все одно вирізані із зеленої кістки і відполіровані. Листя верби повернені то своєю яскраво-зеленої, то зворотної, матовою, срібною стороною, чому все дерево, вся його крона, все, так би мовити, пляма в загальній картині здається світлим. У кромки води ростуть, нахилившись в сторону, трави. Здається навіть, що далі трави підводяться навшпиньки, тягнуться з усіх сил, щоб обов'язково, хоча б через плечей, подивитися в воду. Тут і кропива, тут і височенні зонтичні, назви яких тут у нас ніхто не знає.

Але всіх більше прикрашає наш замкнутий земної маленький світ якесь високе рослина з пишними білими квітами. Тобто кожну квітку окремо дуже малий і був би зовсім непомітний, але зібралися квіти на стеблі в незліченній кількості і утворюють пишну, білу, злегка жовтувату шапку. А так як стебла цієї рослини ніколи не ростуть поодинці, то пишні шапки зливаються, і ось вже як би білу хмару дрімає серед нерухомою лісової трави. Ще й тому неможливо не замилуватися цією рослиною, що тільки-но пригріє сонце, як від білого квіткового хмари попливуть в різні боки незримі клуби, незримі хмари міцного медвяної аромату.

Взагалі-то кажучи, сидячи з вудкою, ні про що більше не думаєш, як тільки про клювання, про поплавці, якщо можна назвати думанням зосереджене, напружене очікування хоча б легкого ворушіння. Пристрасний рибалка Антон Павлович Чехов не так вже має рацію, кажучи, що під час вудіння приходять в голову світлі, добрі думки. Зовсім ні! Останні жалюгідні уривки діваються невідомо куди.

Дивлячись на білі пишні купи квітів, я часто думав про безглуздість положення. Я виріс на цій річці, чогось мене вчили в школі. Квіти ці я бачу кожен раз, і не просто бачу, а виділяю з усіх інших квітів. А ось запитай мене, як вони називаються, - не знаю, чомусь ні разу не чув їх назви і від інших, теж тут виросли людей. Кульбаба, ромашка, волошка, подорожник, дзвіночок, конвалія - \u200b\u200bна це нас ще вистачає. Ці рослини ми ще можемо називати по імені. Втім, навіщо ж відразу узагальнювати, - може бути, один лише я і не знаю? Ні, кого б я ні розпитував в селі, показуючи білі квіти, все розводили руками:

Хто їх знає! Повно їх зростає: і на річці, і в лісових ярах. А як називаються? .. Та тобі на що? Квіти і квіти, адже їх не жати, що не молотити. Нюхати і без назви можна.

Ми взагалі-то, я б сказав, трохи байдужі до всього, що оточує нас на землі. Ні, ні, звичайно, ми часто говоримо, що любимо природу: ці переліски, і пагорби, і джерельця, і вогневі, на півнеба, літні теплі заходи. Ну і, звичайно, зібрати букет квітів, ну і, звичайно, прислухатися до співу птахів, до їх щебетання в золотих лісових верхах в той час, коли сам ліс ще сповнений темно-зеленою, чорної майже прохолоди. Ну і сходити по гриби, ну і порибалити, та й просто полежати на траві, дивлячись вгору на пливуть хмари.

"Послухай, а як називається трава, на якій ти тепер так бездумно і так блаженно лежиш?" - "Тобто як це як? Трава. Ну там ... який-небудь пирій або кульбаба". - "Який же тут пирій? Тут зовсім немає ніякого пирію. Подивися уважніше. На місці, яке ти зайняв своїм тілом, зростає десятка два різноманітних трав, і адже кожна з них чимось цікава: чи то способом життя, то чи цілющими для людини властивостями. Втім, це вже ніби як би незбагненна для нашого розуму тонкість. Нехай про це знають хоча б фахівці. Але назви, звичайно, не завадило б знати ".

З двохсот п'ятдесяти видів грибів, що ростуть повсюдно в наших лісах, починаючи з квітня і закінчуючи заморозками (до речі, майже всі види їстівні, виключаючи лише кілька видів), ми знаємо "в обличчя" і за назвами чи четверту частину. Про птахів не кажу. Хто мені підтвердить, яка з цих двох птахів малиновка-пересмішник, яка кропив'янка, а яка мухоловка-форель? Хто-небудь, звичайно, підтвердить, але чи кожен? Та чи кожен третій, по чи кожен п'ятий - ось питання!

Зустрівшись в Москві з моїм другом і земляком з сусіднього села Сашком Косіцина, ми починаємо згадувати наш ліс Журавлиха, нашу річечку Ворше, наш Довгий вир, що загубився в Журавлисі.

Найбільше я люблю в Журавлисі запахи, - зажмурівая від блаженства, згадує Саша Косіцин. - Ніде, ні на одній річці, ні в одному лісі я не зустрічав таких запахів! Не можна сказати окремо, що пахне кропивою, або м'ятою, або ось цієї ... як її? .. Ну, знаєш, така біла трава ... пишна, ну, ти знаєш ...

Знаю, про що ти говориш, але я сам сто разів збирався запитати у тебе, як називається ця трава. А ти, виявляється, забув.

Ну, знав, та забув, - розсміявся Саша. - Взагалі-то не завадило б з'ясувати. Ти б спитав у селі у місцевих жителів, скажуть.

Хіба я не питав? Багато разів!..

Я придумав: треба буде запитати у мого батька. Він лісником чотири роки працював, він все знає. Їх, лісників, навіть змушують збирати насіння дерев і рослин. Він книги на цю тему читав. І по цій частині знає все досконально. А вже цю траву - і говорити нема чого. Навколо сторожки, де ми жили, її цілі плантації.

Якось так вийшло, що влітку, коли ми з Сашею зустрічалися в селі і коли його батько, що знає всі досконально, бував поблизу, а часто навіть і сидів з нами за одним столом, ми забували про нашу запашну траву. Згадували ж про неї знову взимку в Москві: починали шкодувати, що ось була можливість дізнатися - забули. На майбутній рік неодмінно треба запитати у колишнього лісника. Наше нетерпіння загострювалося в такій мірі, що хотілося швидше написати лист.

Але згадували ми про білу траві звичайно пізно ввечері, не вдома, а в гостях, під час вечері, а то і зовсім в ресторані, коли на нас знаходили особливо ліричні миті і ми особливо яскраво згадували про Журавлисі і Ворше. Тільки цим і можна пояснити, чому ми протягом трьох років не відправили ні листи, ні телеграми. Одного разу нарешті збіглися всі бажані умови: ми були з Сашею разом. Павло Іванович сидів поруч, і ми згадали про нашу загадкову білу траву.

Так-так-так, - енергійно підтакував нам Павло Іванович. - Ну як же! Невже я не знаю цю траву ?! У неї ще стебла порожні. Бувало, треба напитися, а джерельце в глибокій вимоїні. Зараз срежешь стебло метрової довжини і через нього і нап'єшся. А листя у неї трошки на малину схожі. А квіти білі та пишні. А вже пахнуть! .. Бувало, сидиш на річці з вудкою, за сто кроків - аромат. Ну як же, невже не знаю я цю траву ?! Так що ти, Саша, невже не пам'ятаєш, скільки її біля нашої сторожки росло по тому березі річки, хоч заготовляють!

Ну так не тягни душу, говори, як вона називається.

Бела трава.

Ми знаємо, що вона біла, але ось назва? ..

Яке вам ще назву? Я, наприклад, так її постійно кличу: білого трава. Та й все у нас так звуть.

Ми з Сашком розсміялися, хоча причина нашого сміху, я так думаю, була зовсім незрозуміла для бувалого людини Павла Івановича. Бела трава - і раптом смішно! Спробуй здогадайся, над чим тут сміються.

Вибір редакції
(37 слів) У повісті Гоголя «Портрет» теж показано вплив справжнього мистецтва на особистість. Герой витрачає останні гроші на картину, ...

Твір написано учнем загальноосвітньої школи. Можуть бути помилки. Текст Володимира Олексійовича Солоухина: Неповний .. (1) Є ...

Тема: Духовні і моральні якості Герасима: сила, гідність, співчуття до оточуючих, великодушність, працьовитість. Діяльнісна ...

Профілактика сколіозу. Прослідкуйте, щоб ваш школяр носив рюкзак, надягаючи лямки на обидва плеча. У перерві між уроками запропонуйте ...
Мистецтво - це діяльність індивідуума. За допомогою нього він пізнає світ, відпочиває і створює щось нове. Роль і значення мистецтва в ...
Назва цієї казки таке: Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвидоне Салтановиче і про прекрасну Царівну ...
Є на нашій річці такі глухі і затишні місця, що, коли продерёшься через сплутані лісові хащі, заповнені до того ж кропивою, ...
Розділи: Російська мова Клас: 11 Урок розвитку мовлення в старших класах орієнтований насамперед на засвоєння основних вимог ...
Міаніє Михайло Юрійович: «Мудрість, Любов і Сила - триєдність Душі людини». Це три однаково важливі основи для гармонійного ...