Раскольников опис героя. Образ Родіона Раскольникова за романом Злочин і кара (Достоєвський Ф

Перш ніж говорити про персонажа його характеристиці та образі, необхідно розібратися в якому творі він фігурує, і хто, власне, став автором даного твору.

Раскольников - головне дійова особа одного з найкращих романів російського класика Федора Достоєвського - «Злочин і кара», який також вплинув на світову літературу. «Злочин і кара» вийшло у світ 1866 року.

Роман відразу ж помітили у Російській імперії - він викликав хвилю обурених, а також захоплених відгуків. Про роботу Достоєвського майже відразу дізналися за кордоном, внаслідок чого роман було переведено на безліч мов, включаючи англійську, французьку та німецьку.

Роман був неодноразово екранізований, а ідеї, які заклав Достоєвський надалі використовувалися багатьма світовими класиками.

Образ Раскольникова

Достоєвський не тягне з описом ключового персонажа свого роману – Родіона Раскольникова та описує його прямо з першого розділу. Автор показує головного героя молодою людиною, яка знаходиться далеко не в найкращому фізичному стані - його вигляд цілком можна назвати болючим.

Довгі роки Родіон замкнений від решти світу, він похмурий і постійно літає у своїх думках. Раніше Раскольников був студентом престижного університету, де навчався на доволі солідну посаду – на юриста. Але хлопець закидає навчання, після чого його виключають із навчального закладу.

Раскольников не надто вибагливий і живе в дуже мізерній невеликій кімнатці, де зовсім немає жодного предмета, який би створював затишок у його оселі. Однак причиною цього також стала його бідність, на що також натякає і вже давно зношений одяг. У Родіона вже давно закінчилися кошти, щоб оплачувати собі квартиру та навчання. Однак при цьому, Раскольников був гарний собою - досить високий і в хорошій фізичній формі, мав темне волосся і приємне обличчя.

Характеристика Раскольникова: його ідеї, злочин та покарання

Героя дуже принижувало те, що його матеріальний стан залишав бажати кращого. Сам герой, перебуваючи в пригніченому стані, замислює скоїти злочин - убити стару і тим самим перевірити, чи зможе він почати нове життя та зробити користь суспільству. У героя зароджується ідея, що деякі люди – справді великі, мають право чинити вбивство, адже саме вони є двигуном прогресу. Себе ж він вважає саме такою людиною і її сильно пригнічує те, що велика людина зараз живе у злиднях.

Раскольников вважав себе людиною «право має», тоді як решта людей навколо - лише м'ясо чи засіб досягнення цілей. Вбивство, вважає він, дозволить розкрити йому самого себе, перевірити його теорію та показати, чи здатний він на більше – повністю змінити своє життя. Ще більше Раскольникова дратує те, що вона далеко не дурна людина, а навпаки - досить розумна і має ряд важливих здібностей, якими володіє кожен успішний підприємець. І саме його вкрай бідний стан та становище у суспільстві не дають можливості реалізувати ці здібності.

Однак насправді все виходить інакше. Крім того, що Раскольников вбиває жадібну стару, від його рук гине зовсім ні в чому не винна жінка. Через свою помилку головний герой не може зробити задумане - він не користується награбованим і повністю йде в себе. Йому дуже страшно і гидко від того, що він здійснив. При цьому його лякає не саме вбивство, а лише те, що його ідея не підтвердилася. Сам же він каже, що він убив не стару – він убив самого себе.

Після того, як Раскольников убив людину, вважав, що більше не заслуговує на спілкування з людьми. Повністю замикаючись у собі, Раскольников перебуватиме межі божевілля і не приймає допомогу його рідних та близьких. Друг героя намагається хоч якось підняти настрій юнака, але той не йде на контакт. Раскольников вважає, що він не заслуговує на любов людей і розуміє, навіщо вони доглядають його. Злочинець жадає того, щоб його ніхто не любив, і він у відповідь також не відчував би почуття.

Після злочину Раскольников серйозно змінюється, якщо відносини з близькими він уникає, то вже на відносини з незнайомцями йде без жодних сумнівів, а також допомагає їм. Наприклад, допомагає сім'ї Мармеладова. У цей час триває розслідування щодо вбивства, скоєного Раскольниковим. Розумний слідчий Петрович продовжує шукати вбивцю, і Раскольніков надто сподівається, що не трапиться під підозру. Крім того, герой намагається не тільки не потрапляти на очі слідчому, а й усіляко заплутує слідство своїми діями.

Раскольников змінюється після того, як знайомитися з молодою дівчиною Сонею Мармеладовою, яка, як і головний герой, перебувала в той момент у вкрай бідному стані. Щоб допомогти сім'ї Соня працює повією і має жовтий квиток – документ, який дозволяє дівчині офіційно заробляти собі на життя. Соні лише вісімнадцять років, вона вірить у добро і в Бога. Її сім'ї не вистачає грошей навіть на їжу, усі зароблені кошти віддає на харчування, практично не залишаючи собі жодного гроша. Раскольникову не дуже подобається, що вона жертвує всім - своєю долею та своїм тілом, заради того, щоб допомогти іншим. Спочатку особистість Соні викликає у Раскольникова обурення, але дуже скоро молодий герой закохується у дівчину. Раскольников розповідає їй у тому, що скоїв вбивство. Соня просить його каятись у скоєному злочині - і перед Богом, і перед законом. Однак Раскольников не надто розділяє її переконання, але, все ж таки, любов до дівчини змушує Раскольникова покаятися перед Богом про скоєне, після чого приходить у поліцію і зізнається.

Далі каторга, де знаходить Бога. Для нього почалося нове життя, в якому він почав бачити не лише погане, а й гарне. Саме любов до Соні змусила його задуматися про те, що його ідея щодо різних типів людей, один з яких «право мають», а інші лише видаткові матеріал, зовсім не має сенсу. Теорія Раскольникова була абсолютно нелюдською, адже ніхто і за жодних спонукань не може розпоряджатися життям людини. Такі вчинки порушують усі закони моральності та християнства.

Зрештою, теорія Раскольникова зазнає краху, тому що герой і сам починає розуміти, що вона позбавлена ​​будь-якого сенсу. Якщо раніше Раскольников вважав, що людина - це тварюка тремтяча, то після усвідомлення розуміє, що кожна людина заслуговує на життя і право вибирати свою долю. Зрештою, Раскольников розуміє, що добро - це основа життя і робити людям добро, набагато приємніше, ніж жити тільки у своїх інтересах, плюючи на долі оточуючих людей.

Висновки

Раскольников став заручником свого становища у суспільстві. Будучи досить розумною, здатною та освіченою людиною, він не мав можливостей та засобів нормально жити. Сильно засмучений своїм становищем, Раскольников не бачить іншого способу, як заробити собі життя за рахунок інших людей, яких він вважає лише «м'ясом», матеріалом, яким можна скористатися заради досягнення своїх цілей. Єдине, що змушує Раскольникова знову повірити в добро і забути про свої шалені ідеї - це ні що інше як любов до дівчини. Саме Соня Мармеладова показала герою, що творити добро набагато краще, ніж завдавати болю. Під її впливом Раскольников починає вірити в Бога і кається у своїх гріхах. Крім того, герой самостійно здається поліції та починає нове життя.

(імовірно)

Родіон Романович Розкольників- головний діючий персонаж роману Федора Михайловича Достоєвського «Злочин і кара».

Енциклопедичний YouTube

1 / 2

✪ #БізнесЗагадка 04. ВІДПОВІДЬ. Переможці Денис Кудінов та Родіон Раскольников.

✪ Федір Михайлович Достоєвський 1\2, Злочин та Покарання, короткий зміст аудіо книга слухати

Субтитри

Раскольников у романі

Раскольников - колишній студент-юрист із Санкт-Петербурга, через брак коштів змушений залишити навчання в університеті. Живе дуже бідно.

«Він наважився вбити одну стару, титулярну радницю, яка дає гроші на відсотки.

Стара дурна, глуха, хвора, жадібна, бере величезні відсотки, зла і заїдає чужий вік, мучичи у своїх робітницях свою молодшу сестру. "Вона нікуди не придатна", "для чого вона живе?", "Чи корисна вона хоч кому-небудь?" і т. д.» .

«Дає вчетверо менше, ніж коштує річ, а відсотків по п'ять і навіть по сім бере на місяць і т. д.» ( ).

На злочин, однак, не вирішується, поки не отримує листа від матері, в якому йдеться про одруження його сестри, який готується, з якимсь паном Лужиним. Розуміючи, що сестра не любить майбутнього чоловіка, а жертвує собою заради благополуччя сім'ї і, більшою мірою, заради самого Раскольникова, він обманом проникає в квартиру старої, вбиває і грабує її, принагідно вбиваючи випадкову свідку в тій же квартирі.

Маючи свою теорію про те, що люди діляться на простих людей, що пливуть за течією, і людей, подібних до Наполеона, яким дозволено все, Раскольников до вбивства зараховує себе до другої категорії; однак після вбивства виявляє, що повною мірою належить до першої.

Зовнішність

До речі, він був чудово добрий собою, з прекрасними темними очима, темно-рус, на зріст вище середнього, тонкий і стрункий... Він був настільки погано одягнений, що інший, навіть і звичний чоловік, посоромився б днем ​​виходити в таких лахміттях на вулицю.

Прототипи

1. Герасим Чистов.

Прикажчик, розкольник 27-ми років, який убив сокирою у січні 1865 р. у Москві двох старих (кухарку і прачку) з метою пограбування їх господині, міщанки Дубровиної. Із залізної скрині були викрадені гроші, срібні та золоті речі. Убитих було знайдено у різних кімнатах у калюжах крові (газета «Голос» 1865 р., 7-13 вересня).

2. А. Т. Неофітов.

Московський професор загальної історії, родич по материнській лінії тітки Достоєвського купчихи А. Ф. Куманіною і поруч із Достоєвським одне із її спадкоємців. Неофітів проходив у справі підробників квитків 5% внутрішньої позики (порівняйте мотив миттєвого збагачення у свідомості Раскольникова).

Французький злочинець, для якого вбивство людини було тим самим, що «випити склянку вина»; виправдовуючи свої злочини, Ласенер писав вірші та мемуари, доводячи в них, ніби він «жертва суспільства», месник, борець із суспільною несправедливістю в ім'я революційної ідеї, нібито підказаної йому соціалістами-утопістами (виклад процесу Ласенера 1830-х років. «Час», 1861, №2).

Літературознавці про персонажа

Історичні прототипи Раскольникова

Михайло Бахтін, вказуючи на історичне коріння образу Раскольникова, зазначав, що потрібно внести істотне виправлення: йдеться швидше про «прототипи образів ідей» цих особистостей, ніж про них самих, причому ці ідеї трансформуються в суспільній та індивідуальній свідомості відповідно до характерних особливостей епохи Достоєвського.

У березні 1865 року виходить книга французького імператора Наполеона III «Життя Юлія Цезаря», де відстоюється право «сильної особистості» порушувати будь-які моральні норми, обов'язкові для звичайних людей, «не зупиняючись і перед кров'ю». Книга викликала запеклу полеміку в суспільстві і послужила ідейним джерелом теорії Раскольникова. "Наполеонівські" риси образу Раскольникова безсумнівно несуть сліди впливу образу Наполеона в інтерпретації А. С. Пушкіна (суперечлива суміш трагічної величі, справжньої великодушності і безмірного егоїзму, що призводить до фатальних наслідків і краху, - вірші "Наполеон", "Гер , Втім, і відбиток епігонського «наполеонізму» в Росії («Ми всі дивимося в Наполеони» - «Євген Онєгін»). Порівняйте слова Раскольникова, що потай зближував себе з Наполеоном: «Страдання і біль завжди обов'язкові для широкої свідомості та глибокого серця. Істинно великі люди, мені здається, повинні відчувати у світі великий смуток». Порівняйте також провокувально-іронічна відповідь Порфирія Петровича «Хто ж у нас на Русі себе Наполеоном тепер не вважає?» Репліка Заметова теж пародує повальне захоплення «наполеонізмом», що стало вульгарним «загальним місцем»: «Чи не Наполеон який майбутній нашу Олену Іванівну минулого тижня сокирою укокошив?»

У тому ж ключі, що й Достоєвський, «наполеонівську» тему вирішував Л. Н. Толстой («наполеонівські» амбіції Андрія-Болконського та П'єра-Безухова та їхнє повне розчарування в «наполеонізмі»). Достоєвський, безумовно, враховував, крім того, комічний аспект образу Наполеона, зображений у Н. В. Гоголя (Чічіков у профіль – майже Наполеон). Ідея «надлюдини», нарешті, розроблялася в книзі М. Штирнера «Єдиний та його власність», яка була в бібліотеці Петрашевського (В. Семевський) і послужила ще одним джерелом теорії Раскольникова, бо стаття його, розбирається Порфирієм Петровичем, написана «з приводу однієї книги»: це може бути книга Штірнера (В. Кірпотін), Наполеона III (Ф. Євнін) або трактат Т. де Квінсі «Вбивство як одне з витончених мистецтв» (А. Алексєєв). Подібно до того, як Магомет у печері Хіра відчував муки народження нової віри, Раскольников виношує «ідею-пристрасть» (за словами поручика Пороха, Раскольников - «аскет, чернець, пустельник»), вважає себе пророком і провісником «нового слова». Закон Магомета, на думку Раскольникова, закон сили: Магомета Раскольников представляє з шаблею, він палить з батареї («дме у правого і винного»). Вираз Магомета про людину як «тремтячого тварюка» стає лейтмотивом роману і своєрідним терміном теорії Раскольникова, який поділив людей на «звичайних» і «незвичайних»: «Чи я тремтлива чи право маю?< …>Велить Аллах, і корися, „тремтлива“ тварюка!» (Порівняйте: «І прийшов я зі прапором від вашого пана. Побійтеся ж Аллаха і коріться мені», - Кор., 2,44,50). Порівняйте також А. С. Пушкіна: «Люби сиріт, і мій Коран // Тремтячої тварі проповідуй» (В. Борисова). Для Достоєвського Христос і Магомет - антиподи, а Раскольников відпав від Бога, про що говорить Соня Мармеладова: «Від Бога ви відійшли, і вас Бог вразив, дияволові зрадив!».

Літературні попередники Раскольникова

• Біблійний Іов (В. Етов). Як Іов, Раскольников у стані кризи вирішує «останні» питання, бунтує проти несправедливого світоустрою. В епілозі роману Достоєвський мав на увазі, що Раскольников, як і Іов, набуде Бога.

• Корсар, Лара, Манфред - герої-бунтарі лорда Байрона.

• Жан Сбогар - герой однойменного роману Ш. Нодьє, благородний розбійник та індивідуаліст.

• Заскок з роману Жорж-Санд, пірат, що набув багатства і слави ціною злочину.

• Растіньяк О.Бальзака.

• Жюльєн Сорель із роману Стендаля «Червоне і чорне».

• Медард - герой роману Гофмана «Еліксіри-сатани».

• Фауст-герой трагедії Гете.

• Гамлет - головний персонаж трагедії Шекспіра.

• Франц і Карл фон Моор – персонажі одного з улюблених творів Ф. М. Достоєвського драми Ф. Шиллера «Розбійники».

З образом останнього особливо тісно пов'язана етична проблематика роману: Карл Моор і Раскольников і заганяють себе в моральний глухий кут. «Карл Моор, - писав

Якого майже відразу став загальним у російській літературі. Цей персонаж на початку роману стоїть перед дилемою - надлюдина чи звичайний громадянин.

У романі «Злочин і кара» Федір Достоєвський проводить читача по всіх етапах прийняття рішення та каяття після скоєного.

Злочин і кара

Теорія злочину Родіона Раскольникова, якою намагається вирішити більш глобальні питання, згодом провалюється. Достоєвський у своєму романі показує не тільки питання зла та добра та злочину з відповідальністю. Він на тлі моральних розбіжностей та боротьби в душі у юнака показує повсякденне життя петербурзького товариства ХІХ століття.

Раскольников, образ якого буквально після першого виходу роману став називним ім'ям, страждає від розбіжності своїх думок і планів з реальністю. Він написав статтю про обраних, яким дозволено все, і намагається перевірити, чи він належить до останніх.

Як ми переконаємося пізніше, навіть каторга не змінила те, що думав себе Раскольников. Стара-процентщиця стала для нього лише принципом, через який він переступив.

Таким чином, у романі Федора Михайловича Достоєвського крізь призму страждань колишнього студента розкриваються багато філософських та морально-етичних питань.

Чарівність твору полягає в тому, що автор показує їх не з точки зору монологів головного героя, а в зіткненні з іншими персонажами, що виступають як двійниками, так і антипод Родіона Раскольникова.

Хто такий Раскольніков?

Родіон Раскольников, образ якого приголомшливо описаний Федором Михайловичем Достоєвським, був бідним студентом. Життя в Санкт-Петербурзі ніколи не було дешевим. Тому без постійного заробітку цей юнак скочується в безпросвітну бідність.

Родіон був змушений навіть покинути навчання в університеті, тому що бракувало коштів ні на що. Згодом, коли розберемося з різними гранями його особистості, ми переконаємося, що цей студент тривалий час жив у світі ілюзій.

Отже, чому ж Раскольников вбивство вважав за єдиний правильний крок до майбутнього? Невже неможливо було піти іншим шляхом? Далі ми розберемося з мотивами вчинку та ситуаціями в житті, які призвели до подібного задуму.

Спочатку дамо опис Раскольникова. Він був струнким хлопцем у віці двадцяти трьох років. Достоєвський пише, що зріст у Родіона був вищий за середній, очі темні, а колір волосся - темно-русявий. Далі автор розповідає, що через тяжкий одяг студента більше нагадувала лахміття, в яких звичайній людині соромно буде на вулицю вийти.

У статті ми розглянемо які події та зустрічі спричинили злочин Раскольникова. Твір у шкільництві зазвичай вимагає розкриття його образу. Ця інформація здатна допомогти виконати це завдання.

Отже, в романі ми бачимо, що Родіон, начитавшись західних філософів, схильний ділити суспільство на людей двох типів - "Тварини тремтячі" і "право мають". Тут знаходить відображення ніцшеанська ідея надлюдини.

Спочатку він навіть відносить себе до другої категорії, що власне і призводить до вбивства ним старої-процентщиці. Але після цього злочину Раскольников виявляється нездатним витримати вантажу злочину. Виявляється, що юнак спочатку ставився до звичайних людей і не був надлюдиною, якій все дозволено.

Злочинні прообрази

Літературознавці довгі роки сперечалися, звідки з'явився такий персонаж, як Родіон Раскольніков. Образ цієї людини можна простежити як у повідомленнях преси на той час, у літературних творах, і у біографіях знаменитих людей.

Виходить, що своєю появою головний герой завдячує різним людям та повідомленням, які були відомі Федору Достоєвському. Наразі ми висвітлимо злочинні прообрази Родіона Раскольникова.

У пресі дев'ятнадцятого століття відомі три випадки, які могли вплинути на формування сюжетної лінії головного героя "Злочини та покарання".

Першим було описане у вересні 1865 року у газеті «Голос» злочин молодого двадцятисемирічного прикажчика. Його звали Чистом Герасим, і серед знайомих юнак вважався розкольником (якщо звіритися за словником, цей термін у алегоричному розумінні означає людину, яка чинить урозріз із загальноприйнятими традиціями).

Убив сокирою двох старих прислужниць у будинку однієї міщанки, Дубровиної. Кухарка та прачка завадили йому пограбувати приміщення. Злочинець виніс золоті та срібні предмети та гроші, які вкрав із оббитої залізом скрині. Старий виявили в калюжах крові.

Злочин практично співпадає з подіями роману, проте покарання Раскольникова було трохи іншим.

Другий випадок відомий з другого номера журналу Час за 1861 рік. Там було викладено знаменитий «процес Ласенера», який у 1830-х роках. Ця людина вважалася серійним французьким убивцею, для якого життя інших людей не означали зовсім нічого. Для П'єра-Франсуа Ласенера, як казали сучасники, було однаковим «що вбити людину, що випити склянку вина».

Після арешту він пише мемуари, вірші та інші твори, у яких намагається виправдати злочини. За його версією, він був під впливом революційної ідеї «боротьби з несправедливістю в суспільстві», яку навіяли йому соціалісти-утопісти.

Нарешті, останній випадок пов'язаний із одним знайомим Федора Михайловича Достоєвського. Професор історії, москвич, родич купчихи Куманіної (тітки письменника) та другий претендент на її спадок (нарівні з автором «Злочини та покарання»).

Його прізвище було Неофітов, а затримано він був у ході процесу про випуск фальшивих квитків внутрішньої позики. Вважається, що саме його випадок наштовхнув письменника на думку Родіона Раскольникова ідею миттєвого збагачення.

Історичні прототипи

Якщо говорити про знаменитих людей, які вплинули на формування образу молодого студента, то тут йтиметься більше про ідеї, ніж про реальні події чи особистості.

Давайте познайомимося із міркуваннями великих людей, які могли сформувати опис Раскольникова. Крім того, всі їхні трактати проглядаються на сторінках роману у репліках другорядних персонажів.

Отже, на першому місці знаходиться твір Наполеона Бонапарта. Його книга "Життя Юлія Цезаря" швидко стала бестселером дев'ятнадцятого століття. У ньому імператор показав суспільству принципи свого світогляду. Корсиканець вважав, що серед загальної маси людства зрідка народжуються надлюди. Головна відмінність цих індивідуумів від інших у тому, що їм дозволено порушувати всі норми та закони.

У романі бачимо відображення цієї думки постійно. Це і стаття Родіона у газеті, і роздуми деяких персонажів. Проте Федір Михайлович показує різноманітне розуміння сенсу фрази.

Найбільш цинічний варіант втілення ідеї у життя у колишнього студента. Кого вбив Раскольніков? Стару-процентщицю. Проте сам Родіон бачить подію по-різному окремих частинах роману. Спочатку юнак вважає, що «це мізерне створення» і «вбивши одну істоту, він допоможе сотням життів». Пізніше думка перероджується в те, що жертва була не людиною, а «роздавленою вошою». І на останньому етапі молодик приходить до висновку, що вбив своє власне життя.

Свидригайлов і Лужин також внесли наполеонські мотиви у свої вчинки, проте про них йтиметься пізніше.

Крім книги французького імператора, схожі ідеї були в роботах «Єдиний та його власність» та «Вбивство як одне з витончених мистецтв». Ми бачимо, що протягом роману студент носиться з «ідеєю-пристрастю». Але ця подія більше схожа на невдалий експеримент.

Наприкінці роману бачимо, що у каторзі Раскольников розуміє хибність поведінки. Але остаточно юнак не розлучається з ідеєю. Це видно з його думок. З одного боку він журиться про загублену молодість, з іншого - жалкує про те, що зізнався. Якби витримав, може й став би для себе «надлюдиною».

Літературні прототипи

Опис Раскольникова, яке можна дати образу персонажа, акумулює у собі різні думки та вчинки героїв інших творів. Федір Михайлович Достоєвський через призму сумнівів молодого юнака розглядає багато соціальних і філософських проблем.

Наприклад, самотній герой, що кидає виклик суспільству, існує більшість письменників-романтиків. Так, лорд Байрон створює образи Манфреда, Лари та Корсара. У Бальзака ми дізнаємося подібні риси в Растіньяку, а у Стендаля – у Жюльєні Сорелі.

Якщо врахувати, кого вбив Раскольников, можна здійснити аналогію з пушкінською «Піковою дамою». Там Герман намагається знайти багатство за рахунок старої графині. Примітно, що стару в Олександра Сергійовича звали Лизаветою Іванівною і юнак її морально вбиває. Достоєвський пішов далі. Родіон реально забирає життя жінки з таким ім'ям.

Крім цього, досить велика подібність є з персонажами Шіллера та Лермонтова. Перший у творі «Розбійники» має Карла Моора, який стикається з такими ж етичними проблемами. А в «Герої нашого часу» Григорій Олександрович Печорін перебуває у схожому стані морального експериментування.

Та й у інших творах Достоєвського існують схожі образи. Насамперед це «Записки підпілля», пізніше – Іван Карамазов, Версилов та Ставрогін.

Таким чином, ми бачимо, що Родіон Раскольников поєднує в собі протистоїть суспільству, і реалістичного персонажа зі своїм оточенням, походженням та планами на майбутнє.

Пульхерія Олександрівна

Мати Раскольникова своєю провінційною наївністю та простодушністю відтіняє образи столичних мешканців. Вона сприймає події спрощеніше, багато на що заплющує очі, здається, неспроможна зрозуміти. Однак наприкінці роману, коли вириваються в передсмертному маренні її останні слова, бачимо, наскільки помилялися у припущеннях. Ця жінка сприймала все, проте не показувала вир пристрастей, який вирував у неї в душі.

У перших розділах роману, коли нам представляється Родіон Раскольников, лист матері значно впливає на його вирішення. Відомості про те, що сестра готується «пожертвувати собою заради блага брата», кидають студента в похмурий настрій. Він остаточно стверджується в думці вбити стару-процентщицю.

Тут до його задумів додається прагнення вберегти Дуню від пройдисвітів. Награбованого, на думку Раскольникова, має вистачити, щоб не потребувати фінансових подачок майбутнього «чоловіка» сестри. Згодом Родіон знайомиться з Лужиним та Свидригайловим.

Відразу після того, як перший прийшов до нього представитися, юнак приймає його в багнети. Чому так чинить Раскольников? Лист матері прямо говорить, що негідник і шахрай. Він розвивав при Пульхерії Олександрівні думку, що найкраща дружина – з бідної сім'ї, бо вона повністю у владі чоловіка.

З того ж листа колишній студент дізнається про брудні домагання поміщика Свидригайлова до сестри, яка працювала у них гувернанткою.

Оскільки у Пульхерії Олександрівни був чоловіка, то Родя стає єдиною опорою сім'ї. Ми бачимо, як мати опікується і піклується про нього. Незважаючи на його грубу поведінку та необґрунтовані закиди, жінка прагне допомогти всіма силами. Проте вона не може пробитися крізь стіну, яку син побудував навколо себе у спробі убезпечити сім'ю від майбутніх потрясінь.

Дуня

У романі Федір Михайлович Достоєвський ілюструє різні життєві позиції та особисті філософії через протиставлення персонажів. Наприклад, Дуня та Раскольников. Характеристика брата та сестри схожа у багатьох моментах. Вони зовні привабливі, освічені, мислять самостійно та схильні до рішучих вчинків.

Проте Родіона підкосила злидні. Він зневірився в доброті та щирості. Ми бачимо поступову деградацію його соціального життя. На початку роману повідомляється, що Раскольников - колишній студент, проте зараз він виношує плани "одержання багатства відразу".

Авдотья Романівна ж, його сестра, прагне кращого щасливого майбутнього, але більш реалістичних позиціях. Вона, на відміну від брата, не мріє про миттєве багатство і не має романтичних ілюзій.

Кульмінація їх протиставлення виявляється у готовності до вбивства. Якщо Раскольникову вдається і він йде на це, щоб довести собі власну перевагу, то у Дуні справи зовсім інакше. Вона готова забрати життя Свидригайлова, але лише через самозахист.

Покарання Раскольникова бачимо протягом більшої частини роману. Воно починається не на каторзі, а одразу після смерті старої. Терзаючі сумніви і переживання щодо ходу слідства мучать студента більше, ніж наступні роки у Сибіру.
Дуня ж, відстоявши своє право на свободу, отримує в нагороду щасливе життя у Петербурзі.

Таким чином, сестра Раскольникова виявляється активнішою, ніж мати. І її вплив на брата сильніший тим, що вони обопільно дбають один про одного. Він бачить певну віддушину у цьому, що допомагає їй знайти другу половинку.

Раскольников та Мармеладов

Мармеладов та Раскольников фактично є повною протилежністю. Семен Захарович є вдівцем, титулярним радником. Він досить літній для цього чину, проте його вчинки пояснюють такий поворот подій.

Ми дізнаємось, що він безбожно п'є. Взявши за дружину Катерину Іванівну з дітьми, Мармеладов переїжджає до столиці. Тут сім'я поступово опускається на дно. Доходить до того, що рідна дочка йде на панель, щоб прогодувати сім'ю, доки Семен Захарович «валяється п'яненький».

Але у формуванні образу Раскольникова має значення один епізод за участю цього другорядного персонажа. Коли юнак повертався з «рекогносцирування» майбутнього місця злочину, він опинився в шинку, де познайомився з Мармеладовим.

Ключовою є одна фраза зі сповіді останнього. Він, описуючи кричущу злидні, каже «немає жодних перешкод». Родіон Романович виявляється в думках у цьому ж становищі. Бездіяльність і похмурі фантазії привели його в украй тяжке становище, з якого він бачив лише один вихід.

Виходить, що розмова з титулярним радником накладається на розпач, який зазнавав колишній студент після прочитання листа від матері. Ось із такою дилемою стикається Раскольников.

Характеристика Мармеладова та її дочки Соні, яка згодом стане вікном у майбутнє для Родіона, зводиться до того що, що вони підкорилися фатализму. На початку юнак намагається вплинути на них, допомогти, змінити життя. Однак наприкінці він гине під пресом провини і частково сприймає погляди та життєву філософію Соні.

Раскольников та Лужин

Лужин і Раскольников схожі в невгамовному марнославстві та егоїзмі. Проте Петро Петрович набагато дрібніший за душу і дурніший. Себе він вважає успішним, сучасним та респектабельним, каже, що створив сам себе. Проте за фактом виявляється лише порожнім і брехливим кар'єристом.

Перше знайомство з Лужиним відбувається у листі, який Родіон отримує від матері. Саме від шлюбу з цим «негідником» юнак намагається врятувати сестру, що й підштовхує його на злочин.

Якщо порівняти ці два образи, обидва вважають себе практично «надлюдьми». Але Родіон Раскольников молодший і схильний до романтичних ілюзій і максималізму. Петро ж, навпаки, все намагається загнати у рамки своєї дурості і узколобості (хоча сам себе вважає дуже розумним).

Кульмінація протистояння цих героїв відбувається в «нумерах», де невдаха наречений за власною жадібністю поселив наречену з майбутньою тещею. Тут у вкрай бридкій обстановці він показує своє справжнє обличчя. І результатом стає остаточний розрив із Дунею.

Пізніше він спробує скомпрометувати Соню, звинувативши її у крадіжці. Цим Петро Петрович хотів довести неспроможність Родіона у виборі знайомих, яких він вводить у сім'ю (раніше Раскольников познайомив дочку Мармеладова з матір'ю та сестрою). Однак його мерзенний план провалюється, і він мусить втекти.

Раскольников та Свидригайлів

У романі «Злочин і кара» Раскольников, образ якого проходить еволюцію у розвитку подій, зіштовхується зі своїми антиподами і двійниками.

Однак прямої подібності немає з жодним персонажем. Усі герої виступають як протилежність Родіона чи мають більш розвинену певну характеристику. Так Аркадій Іванович, як ми знаємо з листа, схильний до постійної гонитви за насолодами. Він не гребує і вбивством (у цьому його єдина подібність із головним героєм).

Проте Свидригайлов постає персонажем із двоїстою натурою. Він начебто і розсудлива людина, але зневірилася в майбутньому. Аркадій Іванович намагається примусом та шантажем змусити Дуню стати його дружиною, але дівчина двічі стріляє у нього з револьвера. Їй не вдалося потрапити, але, як наслідок, поміщик втрачає будь-яку надію на можливість почати життя з нуля. У результаті Свидригайлов вчиняє самогубство.

Родіон Раскольников бачить у рішенні Аркадія Івановича своє майбутнє. Він уже кілька разів ходив дивитись на річку з мосту, подумуючи стрибнути вниз. Проте Федір Михайлович допомагає юнакові. Він дає йому надію у вигляді кохання Сонечки. Ця дівчина змушує колишнього студента зізнатися у злочині, а потім слідує за ним на каторгу.

Таким чином, у цій статті ми з вами познайомилися з яскравим та неоднозначним чином Родіона Раскольникова. У романі «Злочин і кара» Достоєвський з хірургічною точністю препарує душу злочинця, щоб показати еволюцію від рішучості, навіяної ілюзіями, до пригніченості після зіткнення з реальністю.

(408 слів) У своєму романі «Злочин і кара» Ф.М. Достоєвський розповідає про долю простого петербурзького студента Родіона Раскольнікова. Через цього героя автор відобразив деструктивний стан інтелігенції та молоді свого часу.

Родіон молодий, привабливий, розумний, але обмежений у засобах: він змушений жити в убогій кімнатці і не може продовжувати навчання. Якоїсь миті через розпач, породжений жахами, що відбуваються навколо головного героя, в голові Раскольникова народжується ідея про поділ людей на вищих і нижчих. Самолюбство Родіона змушує його відносити себе до тих, хто має право. Бажаючи втілити свою теорію в життя, насамперед, заради самоствердження, він вирішує вбити жадібну стару, що наживається на бідах оточуючих. Раскольников хоче допомогти багатьом людям, які залежать від Олени Іванівни, а отримані гроші використати на благо оточуючих. Герой вступає в бій із самим собою, він постійно сумнівається, відчуваючи жах перед необхідністю вбивства людини, але не може відкинути цю думку. Низка снів, наповнених символізмом, то зміцнює, то послаблює його впевненість у своєму великому призначенні. І лише випадково почута фраза про те, що стара буде вдома, штовхає Родіона на фатальний вчинок. Із самого початку план Раскольникова зазнає краху, і головний герой з жахом збігає з місця злочину, прихопивши лише трохи коштовностей. Так Достоєвський показав, що витівка персонажа від початку була приречена. Злочинець — не злий геній, а лише доведена до відчаю нещасна людина.

Після скоєння злочину внутрішня боротьба героя як не слабшає, і навіть посилюється, приковуючи його до ліжка. Життя Раскольникова перетворюється на кругообіг страху і мук. Параноя і муки совісті поступово зводять головного героя з розуму. Але навіть більше, ніж страх перед розплатою, його гнітить самота. Родіон усвідомлює, що, переступивши через закон і мораль, він відокремився від суспільства та сім'ї. У цей момент Раскольников починає цікавитися повією Сонею Мармеладової, яка, на його думку, теж переступила закон та мораль. Сподіваючись виправдання з її боку і бажаючи позбутися почуття провини, Родіон зізнається співрозмовниці у своєму злочині. Проте зразкова християнка Соня, шкодуючи Раскольникова, водночас закликає його покаятися та прийняти покарання. Під її впливом він ламається і здається правосуддя.

Проте, розчарувавшись у собі, Родіон не розчаровується у своїй теорії. У Сибіру він впадає в озлоблення, зневажаючи не тільки інших каторжників, а й Софію, що любить його. Однак через сон він усвідомлює всі помилки, і, зрікаючись своїх минулих поглядів, герой перероджується і встає на новий шлях.

Саме з допомогою образу Раскольникова Достоєвський викриває проблеми російського суспільства. Але в той же час показує, як їх можна вирішити, скидаючи егоцентризм і елітизм і піднімаючи християнство і людинолюбство.

Короткий твір від Багатомудрого Літрекона написано за всіма шкільними канонами, але, можливо, Ви знаєте, як його покращити. Якщо так, напишіть про це у коментарях.

("Злочин і кара")

Головний герой роману, колишній студент; син та старший брат Раскольникових. У чорнових матеріалах автором про Раскольникова сказано-підкреслено: «У його образі виражається у романі думка непомірної гордості, зарозумілості та зневаги до суспільства. Його ідея: взяти у владу це суспільство. Деспотизм — його межа...». Але, в той же час, вже під час дії герой цей стосовно окремих людей найчастіше виступає істинним благодійником: з останніх коштів допомагає хворому товаришу-студенту, а після його смерті та батькові його, рятує двох дітей із пожежі, віддає сімейству Мармеладових усі гроші, що надіслала йому мати, встає на захист, звинуваченої у крадіжці.
Малюнок його психологічного портрета напередодні злочину дано на першій же сторінці роману, при поясненні, чому він при виході зі своєї комірчини-«труни» не хоче зустрітися з квартирною господинею: «Не те щоб він був такий боягузливий і забитий, навіть навпроти; але з деякого часу він був у дратівливому та напруженому стані, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і усамітнився від усіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, не тільки зустрічі з господинею. Він був придушений бідністю; але навіть стиснене становище перестало останнім часом обтяжувати його. Насущними своїми справами він зовсім перестав і не хотів займатися. Ніякої господині, по суті, він не боявся, що б вона не задумувала проти нього. Але зупинятися на сходах, слухати всяку нісенітницю про всю цю повсякденну дрібень, до якої йому немає ніякої справи, всі ці домагання про платіж, погрози, скарги, і при цьому самому викручуватися, вибачатися, брехати, — ні, краще прослизнути якось кішкою сходами і втекти, щоб ніхто не бачив...». Трохи далі дано і перший малюнок зовнішності: «Почуття глибокого огиди майнуло на мить у тонких рисах юнака. До речі, він був чудово гарний собою, з прекрасними темними очима, темно-русявий, ростом вище середнього, тонкий і стрункий.<...>Він був так погано одягнений, що інший, навіть звичний чоловік, посоромився б днем ​​виходити в таких лахміттях на вулицю.<...>Але стільки злісної зневаги вже накопичилося в душі хлопця, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він найменше сумлінився своїх лахміття на вулиці...». Ще далі буде сказано про Раскольникова студентських часів: «Чудово, що Раскольников, бувши в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і приймав у себе важко. Втім, і від нього всі скоро відвернулися. Ні в загальних сходах, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чому він не брав участі. Займався він посилено, не шкодуючи себе і за це його поважали, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось гордо гордий і неповідомлений; ніби щось таїло про себе. Іншим товаришам його здавалося, що він дивиться на них на всіх, як на дітей, зверхньо, ​​наче він усіх їх випередив і розвитком, і знанням, і переконаннями, і що на їхні переконання та інтереси він дивиться як на щось нижче. ..». Зійшовся він тоді більш-менш лише з Разуміхіним.
і дає-малює найбільш об'єктивний портрет Раскольникова на прохання його матері та сестри: «Півтора року я Родіона знаю: похмурий, похмурий, гордовитий і гордий; Останнім часом (а може, набагато раніше) недовірливий і іпохондрик. Великодушний і добрий. Почуттів своїх не любить висловлювати і швидше жорстокість зробить, ніж словами висловить серце. Іноді, втім, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і бездушний до нелюдства, право, точно в ньому два протилежні характери почергово змінюються. Страшно іноді небалакучий! Все йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічого не робить. Не насмішкувато, і не тому, щоб гостроти не вистачало, а точно часу у нього на такі дрібниці не вистачає. Не дослухає, що кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим всі зараз цікавляться. Жахливо високо цінує себе і, здається, не без деякого права на те...».
Романне ж життя Родіона Романовича Раскольникова починається з того, що він, молодий чоловік 23-х років, який за три-чотири місяці до подій залишив навчання в університеті через брак коштів і який вже місяць майже не виходив зі своєї кімнати-каморки від мешканців, схожої на труну, вийшов на вулицю у своїх жахливих лахміттях і в нерішучості попрямував липневою спекою, як він це назвав, «робити пробу своєму підприємству» — на квартиру до лихварки. Будинок її відстояв від його будинку рівно за 730 кроків — уже до цього ходив-міряв. Він піднявся на 4-й поверх і зателефонував у дзвіночок. «Дзвінок брязнув слабо, і ніби був зроблений з жерсті, а не з міді...» (Дзвінок цей — дуже важлива деталь у романі: потім, вже після злочину, він згадуватиметься вбивці і манить до себе.) «проби» Раскольников віддає за безцінь (1 руб. 15 коп.) срібний годинник, що дістався йому від батька, і обіцяє днями принести новий заклад — срібний портсигар (якого в нього і не було), а сам уважно провів «розвідку»: де господиня тримає ключі, розташування кімнат тощо. Зубожливий студент весь у владі ідеї, яку виносив у запаленому мозку за минулий місяць лежання в «підпілля»— убити бридку стареньку і тим самим змінити своє життя-долю, врятувати сестру Дуню, яку купує-сватає негідник і панночок Лужин. Слідом за пробою, ще до вбивства, Раскольников знайомиться в пивній з зубожілим, всією його сім'єю і, що особливо важливо, — зі старшою донькою Сонею Мармеладовою, яка стала повією, щоб урятувати сім'ю від остаточної загибелі. Думка, що сестра Дуня, по суті, робить те саме (продає себе Лужину), щоб врятувати його, Родіона, стала останнім поштовхом - Раскольников стару-процентщицю вбиває, при цьому, так вийшло, зарубав і сестру старої, що стала мимовільним свідком. І цим закінчується перша частина роману. А потім слідують п'ять частин з «Епілогом» - покарання. Справа в тому, що в «ідеї» Раскольникова крім її, так би мовити, матеріальної, практичної сторони, за місяць лежання та обмірковування остаточно додалася-визріла і теоретична, філософська складова. Як пізніше з'ясується, Раскольников написав одного разу статтю під назвою «Про злочин», яка за два місяці до вбивства Олени Іванівни з'явилася в газеті «Періодична мова», про що сам автор і не підозрював (він віддавав зовсім до іншої газети), і в якій проводив думку, що все людство ділиться на два розряди - людей звичайних, "тварів тремтячих", і людей незвичайних, "Наполеонів". І такий «Наполеон», на думку Раскольникова, може дати дозвіл собі, своєму совісті, «переступити через кров» заради великої мети, тобто має право на злочин. Ось Родіон Раскольников і поставив сам собі питання: «Тварин я тремтяча чи право маю?» Ось, головним чином, для відповіді на це питання він і зважився на вбивство мерзенної старенької.
Але покарання починається навіть у момент злочину. Всі його теоретичні міркування та надії в момент «переступу риси» бути холоднокровним летять до біса. Він настільки загубився після вбивства (декількома ударами обухом сокири по темряві) Олени Іванівни, що навіть не в змозі виявився грабувати — почав хапати рублеві закладні сережки та кільця, хоча, як потім з'ясувалося, в комоді на самому виді лежали тисячі карбованців готівкою. Потім сталося несподіване, безглузде і зовсім зайве вбивство (вістрям сокири прямо по обличчю, по очах) лагідної Лизавети, яке разом перекреслило всі виправдання перед власною совістю. І — починається з цих хвилин для Раскольникова кошмарне життя: він одразу зі «надлюдини» потрапляє в розряд гнаного звіра. Разюче змінюється навіть його зовнішній портрет: «Раскольников<...>був дуже блідий, розсіяний і похмурий. Зовні він був схожий на поранену людину або терплячий якийсь сильний фізичний біль: брови його були зсунуті, губи стиснуті, погляд запалений...». Головний «мисливець» у романі – пристав слідчих справ. Саме він, виснажуючи психіку Раскольникова розмовами, схожими на допити, весь час провокуючи на нервовий зрив натяками, підтасовуванням фактів, прихованим і навіть відвертим глузуванням, змушує його зробити явку з повинною. Втім, головна причина «здавання» Раскольникова в тому, що він і сам зрозумів: «Хіба я стареньку вбив? Я себе вбив, а не стареньку! Тут так-таки разом і уплескав себе, навіки!..». До слова, думка про самогубство нав'язливо переслідує Раскольникова: «Або відмовитися життя зовсім!..»; «Та краще вдавитися!..»; «...а то краще й не жити...». Цей нав'язливий суїцидальний мотив звучить у душі та голові Раскольникова постійно. І багато хто з оточуючих Родіона людей просто впевнені, що його долає потяг до добровільної смерті. Ось простакуватий Разуміхін наївно і жорстоко лякає Пульхерію Олександрівну з Дунею: «...ну як його (Раскольнікова. — Н.М.) одного тепер відпускати? Мабуть, утопиться...». Ось лагідна Соня мучиться страхом за Раскольникова «при думці, що, можливо, справді він покінчить самогубством»... А ось уже й хитромудрий інквізитор Порфирій Петрович спочатку натякає в розмові з Родіоном Романовичем, мовляв, після вбивства іншого слабонервного вбивцю «з вікна алі зі дзвіниці зіскочити тягне», а потім уже й прямо, у своєму огидному ерничо-угодницькому стилі попереджає-радить: «Про всяк випадок є у мене і ще до вас прохання<...>делікатна вона, а важлива; якщо, тобто про всяк випадок (чому я, втім, не вірю і вважаю вас цілком нездатним), якби на випадок, ну так, про всяк випадок, прийшло б вам полювання в ці сорок-п'ятдесят годин якось діло покінчити інакше, фантастичним яким чином — ручки так на себе підняти (припущення безглузде, ну так ви мені його вибачте), то залиште коротку, але ґрунтовну записочку ... ». А ось (двійник Раскольникова у романі) навіть раптом (чи раптом?) пропонує студенту-вбивці: «Ну застрелитесь; що, аль не хочеться?..». Вже перед власним самогубством Свидригайлов все продовжує думати-роздумувати про фінал життя-долі свого романного двійника. Передаючи Соні гроші, він виносить вирок-пророцтво: «У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоба, або за Володимиркою (тобто на каторгу. Н.М.)...». Практично, як і у випадку зі Свидригайловим, читач, з волі автора, задовго до фіналу повинен підозрювати-здогадуватися, що Раскольников, можливо, накладе на себе руки. Разуміхін тільки припустив, що його товариш, не дай Боже, втопиться, а Раскольников у цей час вже стоїть на мосту і вдивляється в «темнілу воду канави». Здавалося б, що у цьому особливого? Але тут на його очах кидається з мосту п'яна жебрачка (), її тут же витягли-врятували, а Раскольников, спостерігаючи за тим, що відбувається, раптом зізнається сам собі в суїцидальних думках: «Ні, бридко... вода... не варто. .». А незабаром зовсім у розмові з Дунею брат і відкрито зізнається у своїй нав'язливій ідеї:<...>бачиш, сестро, я остаточно хотів зважитися і багато разів ходив біля Неви; це я пам'ятаю. Я хотів там і покінчити, але... я не наважився...<...>Так, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитися, Дуня, але подумав, вже стоячи над водою, що якщо я вважав себе досі сильним, то нехай я і сорому тепер не лякаюся...». Проте ж, Раскольников не був би Раскольниковим, якби за хвилину не додав із «потворною усмішкою»: «— А ти не думаєш, сестро, що я просто злякався води?..».
В одному з чорнових записів до роману Достоєвський намітив, що Раскольников у фіналі має застрелитися. І тут паралель зі Свидригайловим проглядає цілком ясно: він, як і двійник його, відмовившись від ганебно-«жіночого» способу самогубства у брудній воді, мав би, швидше за все, також випадково, як і Свидригайлов, дістати десь револьвер. Дуже і характерний психологічний штрих, який автор «подарував» героєві з власних життєвих вражень - коли Раскольников остаточно відмовляється від самогубства, що відбувається в його душі описано-передано так: «Це відчуття могло бути схожим на відчуття засудженого до страти, якому раптом і не оголошують прощення...». Цілком логічно обґрунтовано перекликання передсмертних думок Свидригайлова і каторжних роздумів Раскольникова друг про друга. Студент-вбивця, як і поміщик-самовбивця, не вірить у вічне життя, не хоче вірити й у Христа. Але варто згадати сцену-епізод читання Соней Мармеладової та Раскольниковим євангельської притчі про воскресіння Лазаря. Навіть Соня здивувалась, навіщо Раскольников так наполегливо вимагає читання вголос: «Навіщо вам? Ви ж не вірите?..». Однак, Раскольников болісно наполегливий і потім «сидів і слухав нерухомо», по суті, історію про можливість свого власного воскресіння з мертвих (адже - «Я себе вбив, а не стареньку!»). У каторзі він разом з іншими кандальними товаришами ходить до церкви під час Великого посту, але коли раптом вийшла якась сварка — «усі разом напали на нього з розлюченістю» і зі звинуваченнями, що він «безбожник» і його «вбити треба Один каторжник навіть кинувся на нього в рішучому шаленстві, проте ж Раскольников «чекав його спокійно і мовчки: брови його не ворухнулася, жодна риса обличчя його не здригнулася...». В останню секунду конвойний став між ними і смертовбивства (самовбивства?!) не сталося, не сталося. Так, практично самогубства. Раскольников хотів-хотів повторити самогубний подвиг ранніх християн, добровільно приймали смерть за віру від рук варварів. В даному випадку каторжник-душогуб, за інерцією і формально дотримується церковних обрядів, і за звичкою, з дитинства, що носить на шиї хрест, для Раскольникова, як би новонаверненого християнина, — певною мірою справді варвар. А що процес звернення (повернення?) до Христа в душі Родіона неминучий і вже розпочався це очевидно. Під подушкою його на нарах лежить Євангеліє, подароване йому Сонею, за яким вона читала йому про воскресіння Лазаря (і, варто додати, що лежало в каторзі під подушкою у самого Достоєвського!). ), думки про власне воскресіння, про бажання жити і вірити - вже не залишають його...
Раскольников, жалкуючи спочатку перебування в острозі, що не зважився стратити себе за прикладом Свидригайлова, було не думати й у тому, що не пізно і навіть краще зробити це у острозі. Тим більше — каторжне життя, особливо в перший рік, було-здавалося для нього (мабуть — і для самого Достоєвського!) абсолютно нестерпного, повного «нестерпного борошна». Тут, звичайно, і Соня зі своїм Євангелієм роль відіграли, утримали його від самогубства, та й гордість-гординя ще керувала його свідомістю... Але не варто скидати з рахунків і таку обставину, яка надзвичайно вразила Раскольникова (а насамперед — самого Достоєвського в його початкові каторжні дні і місяці): «Він дивився на каторжних товаришів своїх і дивувався: як вони всі любили життя, як вони дорожили нею! Саме йому здалося, що в острозі її ще більше люблять і цінують і дорожать нею, ніж на волі. Яких страшних мук та катувань не перенесли інші з них, наприклад, бродяги! Невже вже стільки може для них означати один якийсь промінь сонця, дрімучий ліс, десь у невідомій глушині холодний ключ, відмічений ще з третього року і про побачення з яким бродяга мріє, як про побачення з коханкою, бачить його уві сні, зелену траву навколо його, що співає пташку в кущі?..».
Остаточне повернення Раскольникова до християнської віри, відмова від своєї «ідеї» відбувається після апокаліптичного сну про «трихіни», які заразили всіх людей на землі прагненням до вбивства. Рятує Родіона і жертовне кохання Соні Мармеладової, що послідувала за ним на каторгу. Багато в чому вона, подаровану нею Євангеліє, заражають студента-злочинця непереборною жагою до життя. Раскольников знає, що «нове життя не даремно йому дістається», що доведеться «заплатити за неї великим майбутнім подвигом...». Ми ніколи не дізнаємося, який великий подвиг здійснив у майбутньому утриманий від самогубства і воскрес до нового життя Раскольников, бо «нового оповідання» про його подальшу долю, як було натяком обіцяно автором у фінальних рядках роману, так і не було.

Прізвище головного героя двозначне: з одного боку, розкол як роздвоєння; з іншого - розкол як розкольництво. Прізвище це і глибоко символічне: недаремно злочин «нігіліста» Раскольникова бере на себе розкольник.